7. Агропромисловий комплекс: сучасний стан і перспективи розвитку

7.1. Роль агропромислового комплексу в народному господарстві. Форми територіальної організації АПК

7.2. Сільське господарство, його структура та особливості розміщення

7.3. Спеціалізовані агропромислові комплекси

7.4. Господарський механізм АПК у регіональній економіці

7.5. Проблеми і перспективи розвитку АПК

7.1. Роль агропромислового комплексу в народному господарстві. Форми територіальної організації АПК

Агропромисловий комплекс (АПК) України — це виробничо-територіальна система, яка, поєднуючи продуктивні сили (природні ресурси, працю і капітал), забезпечує виробництво сільськогосподарської продукції, її закупки, транспортування, зберігання, промислову переробку і торгівлю продовольчими (і непродовольчими) товарами на всій території держави та за її межами.

449

Характерною ознакою АПК є ланцюгова залежність його галузей у виробничих циклах, наявність регіональних, ринкових, технологічних, ресурсних та економічних зв'язків.

Регіональний агропромисловий комплекс — сукупність розташованих на певній території підприємств, що беруть безпосередню участь у виробництві сільськогосподарської продукції, її заготівлі, транспортуванні, зберіганні, промисловій переробці, а також у сфері реалізації продуктів харчування. У складі регіонального агропромислового комплексу є продовольчий комплекс, який виокремлює частину галузей АПК у регіоні, функціонально спрямованих на виробництво продовольчих товарів. Інша частина АПК складається з підприємств луб'яної, шкіряної, шовкової, парфумерної та інших галузей переробної промисловості, які використовують сільськогосподарську сировину для виробництва непродовольчих товарів.

Виробництво продовольства — основна функція системи галузей АПК. Його розвиток є важливою народногосподарською проблемою, а критерій ефективності — продовольча безпека України. Наявність і доступність продовольства (насиченість ринку) і стабільність виробництва — це основні принципи оцінки продовольчої безпеки. Соціальним індикатором розвитку АПК є рівень споживання продуктів харчування на душу населення.

М. М. Паламарчук і О. М. Паламарчук1 є розробниками ідеї формування територіальних агропромислових комплексів і систем. Географічний простір (територія) є носієм соціально-економічних чинників розвитку поселенської структури. Продуктивні сили природи і суспільства виступають передумовами такого розвитку. Принцип комплексності розвитку трактується з огляду на пріоритетність суспільного розвитку, забезпечення регіонів необхідними ресурсами.

Загальновизнаною є пріоритетність продовольчого комплексу для держави. Це об'єктивно структурує АПК на три сфери2. Перша сфера представлена галузями промисловості, які забезпечують сільське господарство і харчову промисловість матеріально-технічними ресурсами (тракторне і сільськогосподарське машинобудування, машинобудування для тваринництва і кормовиробництва, харчової промисловості, виробництво мінеральних добрив, засобів захисту рослин тощо). Друга — сільське господарство. Третя

1 Паламарчук М. М., Паламарчук А. М. Агропромышленные комплексы: географические аспекты. — М., 1988.

Лебединский Ю. П. Эффективность агропромышленной интеграции в производстве пищевых продуктов. — К.: Об-во «Знание», 1980.

450

охоплює галузі, які здійснюють заготівлю, транспортування, зберігання, переробку сільськогосподарської продукції і реалізацію продовольчих товарів.

Деякі автори виокремлюють п'ять функціональних ознак АПК: 1) виробництво сировинних ресурсів (сільське господарство); 2) промислова переробка сировинних ресурсів; 3) виробництво засобів виробництва; 4) заготівля, транспортування, зберігання і реалізація продовольства; 5) управління, підготовка кадрів, наукові дослідження1.

За визначенням Л. Г. Чернюк2, АПК — це система розміщених на території регіону галузей і виробництв, об'єднаних спільною метою задоволення потреб населення у продуктах харчування. Географічний підхід тут доповнено ознаками формування міжгалузевих зв'язків, визначаючи такі галузі та їх функції:

• сільське господарство: виробництво готової продукції (картопля, яйця, мед) і сировини для харчової і легкої промисловості (продовольчої і непродовольчої сировини);

• рибне господарство: морський промисел (вилов риби і морепродуктів);

• лісове господарство: збирання грибів, ягід, горіхів тощо;

• добувна (соляна), харчова і легка (переробна) промисловість;

• виробнича інфраструктура — галузі, які забезпечують АПК послугами і первинними ресурсами — вантажний транспорт; технічний і будівельний сервіс, оптова торгівля, підприємства паливно-енергетичного комплексу (електроенергія, нафтопродукти, пічне паливо); водне господарство (водопостачання, меліоративне обслуговування), складське і тарне господарство, холодильники і сховища тощо;

• інформаційний і діловий сервіс: зв'язок, інформація (реклама), маркетинг, консультативне обслуговування та проекти; сфера забезпечення тимчасових потреб у робочій силі тощо;

• торгівля продовольчими товарами.

До складу АПК включають також підприємства оптової торгівлі сировинними ресурсами і продовольчими товарами . Мета функціонування АПК реалізується через торгівлю і споживання, а тому ринок продовольства є важливим елементом регіональної системи. Такий підхід дозволяє дослідити технологічні і економічні скла-

1 Олійник Я. Б. Економіко-екологічні проблеми територіальної організації виробництва і природокористування.— К.: Лібра, 1996.

Чернюк Л. Г., Зеленський С. М., Зеленська О. О Територіальна організація регіональних продовольчих комплексів України. — К.: РВПС України HAH України, 1999. Усов В. В. Торговля в агропромышленном комплексе. — М.: Экономика, 1982.

451

дові ланцюга господарських взаємовідносин від виробництва продукції сільського господарства до реалізації її домашнім господарствам (споживачам).

Усі ці та інші визначення АПК розкривають його зміст і функціональну структуру. Проте для розміщення продуктивних сил і регіональної економіки, найбільш важливим є вивчення процесів розширеного відтворення з урахуванням соціальних, економічних, екологічних чинників для розв'язання завдань мети розвитку АПК.

Основною метою розвитку АПК є задоволення потреб населення України в продовольчих і промислових товарах. Обсяг і структура кінцевої продукції повинні відповідати суспільним потребам. Пропорції виробництва кінцевої продукції об'єктивно визначені пропорціями споживання.

Продовольча проблема в її фізіологічному розумінні вважається вирішеною остаточно. Проте було б неправильно вважати, що продовольчої проблеми взагалі не існує. Вона існує, але не в фізіологічному, а в соціально-економічному розумінні. Загальний задовільний стан забезпечення населення продовольством не виключає явно недостатнього рівня споживання продуктів тваринництва.

Ефективність функціонування АПК оцінюється за допомогою системи показників. Показники рівня життя відображають обсяг національного доходу на душу населення, суспільний рівень споживання продукції АПК тощо. Показники добробуту населення є індикаторами національного багатства на душу населення, забезпечення його природними, зокрема земельними ресурсами.

Серед економічних показників вирізняють рентабельність та факторні доходи територіальних систем АПК. Рентабельність (походить від слова рента) є співвідношенням залишкового доходу (ренти) до сукупних витрат АПК. Вона показує ефективність технологічної та економічної політики. Вимірювання витрат і отриманої виручки за сукупністю інтегрованих підприємств різних галузей дає змогу не тільки оцінити ситуацію в спеціалізованих комплексах, а й визначити конкурентоспроможність продукції, а також стимулювати вибір оптимального варіанта аграрної політики.

Факторний дохід — це виручка від реалізації кінцевої продукції АПК, яка припадає на одиницю капітальних, земельних, трудових та інших ресурсів. Капітальними ресурсами є інвестиції та інновації довгострокового характеру, первинні витрати енергії, пального, мінеральних добрив, кормів, молодняка худоби і птиці. Показник характеризує рівень покриття витрат коштів в АПК виручкою. Іншими словами, йдеться про розподіл ціни попиту між інтегрованими виробниками продукції АПК.

452

Територіальна структура АПК формується на конкретній території у вигляді різних форм агропромислової інтеграції, тобто елементів територіальної структури: вирізняють локальні і регіональні АПК. Локальні АПК сформувалися на порівняно невеликих територіях на основі поєднання агропромислових підприємств з переробки малотранспортабельної сільськогосподарської продукції і мають найнижчий ступінь інтеграції. Локальні форми АПК є найбільш поширеними. Серед них вирізняють:

• агропромисловий пункт — локальна форма АПК, що об'єднує в населеному пункті переробку одного виду сільськогосподарської сировини місцевої сировинної зони;

• агропромисловий центр — локальна форма АПК, яка об'єднує в населеному пункті переробку кількох видів сільськогосподарської сировини;

• агропромисловий кущ — локальна форма АПК, що характеризується компактним розміщенням на невеликій території агропромислових пунктів і центрів з їх сировинними зонами;

• агропромисловий вузол — складне територіальне агропромислове утворення, яке розглядається як система компактно розміщених агропромислових пунктів, центрів і кущів навколо міста (як правило, обласного чи районного центру).

Розміщення і взаємодія локальних АПК на території певної адміністративної одиниці зумовлюють формування відповідного регіонального АПК. Регіональні (територіальні) АПК можуть включати територію країни, автономної республіки, області чи адміністративного району.

У межах природно-економічних зон виокремлють зональні АПК, сформовані під впливом природних умов відповідної зони. Вони представлені інтегральними агропромисловими зонами і районами та спеціалізованими агропромисловими зонами і районами. Інтегральна агропромислова зона — це територіальне зосередження всіх агропромислових підкомплексів у межах однієї природно-економічної зони. Такі зони сформувались у межах Полісся, Лісостепу і Степу України. До складу інтегральної агропромислової зони входять спеціалізовані агропромислові зони, які формуються на основі переважно одного спеціалізованого процесу (наприклад, картоплепродуктова зона). Спеціалізований агропромисловий район — територіальне зосередження агропромислових підприємств однієї спеціалізації в межах відповідної спеціалізованої зони (коноплепереробне виробництво). Інтегральний агропромисловий район — це територіальне зосередження агропромислових підприємств у межах певної частини природно-економічної зони.

453

Якщо зональні агропромислові комплекси формувалися переважно під впливом природних умов у межах природно-економічних зон Полісся, Лісостепу і Степу, то навколо великих міст, промислових і рекреаційних центрів переважно під впливом економічних чинників формувалися азональні — інтегральні і спеціалізовані приміські АПК. На формування таких агропромислових утворень насамперед впливає попит населення великих міст на малотранспортабельну продукцію харчування — овочі, свіже і дієтичне м'ясо, незбирана молочна продукція. Для приміських АПК характерна відсутність виробництва і переробки більшості зернових і технічних культур та тісний зв'язок виробництва продукції з її реалізацією. Практично це агропромислово-торговельні територіальні комплекси.

7.2. Сільське господарство, його структура та особливості розміщення

У структурі сільського господарства вирізняють дві основні галузі — рослинництво і тваринництво. Залежно від соціально-економічних умов та рівня розвитку сільського господарства співвідношення між цими галузями в обсягах його продукції змінюються. Так, у 1980-ті рр. і на початку 1990-х у структурі продукції сільського господарства переважала продукція тваринництва, а в останні роки — продукція рослинництва (табл. 3.55, 3.56).

Таблиця 3.55

ДИНАМІКА ОБСЯГІВ ВИРОБНИЦТВА ПРОДУКЦІЇ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ

Роки Продукція сільського господарства

млрд гри % у тому числі

продукція рослинництва продукція тваринництва

млрд грн % млрд грн %

1990 48,6 100 24,3 50 24,3 50

1995 31,6 100 17,9 56,6 13,7 43,4

1996 28,6 100 16,4 57,3 12,2 42,7

1997 28,1 100 17,4 61,9 10,7 38,1

2000 25,9 100 15,7 60,5 10,2 39,5

454

Таблиця 3.56

СТРУКТУРА ВАЛОВОЇ ПРОДУКЦІЇ сільського ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ (У ГОСПОДАРСТВАХ УСІХ КАТЕГОРІЙ)

Показники У порівнянних цінах 2000 р., млн грн %

Продукція сільського господарства 25 908 100,0

Продукція рослинництва 15 683 60,5

Зернові культури 3895 15,1

Технічні культури 1850 7,1

Карто пле-овочебаштанні 7440 28,7

Плодоягідна та виноградна продукція 1177 4,5

Кормові культура та інша продукція рослинництва 1321 5,1

Продукція тваринництва 10 225 39,5

Вирощування худоби та птиці 4819 18,7

Молоко 3879 14,9

Яйця 1084 4.2

Вовна 5 0,02

Інша продукція тваринництва 438 1,68

У свою чергу, рослинництво за видом продукції, що виробляється, поділяється на ряд галузей: зернове господарство, виробництво технічних культур, картоплярство, овочівництво і баштанництво, плодівництво, польове кормовиробництво. Що стосується способу виробництва окремих культур, то до складу рослинництва входять такі галузі: рільництво, овочівництво, баштанництво, плодівництво, ягідництво та луківництво.

Основними галузями тваринництва є скотарство, свинарство, вівчарство з козівництвом, птахівництво та ін.

Сільськогосподарське виробництво розвивається на основі тих самих економічних законів, які визначають розвиток і розміщення всього народного господарства. У той же час тут відзначаються і деякі специфічні умови розвитку цієї галузі, пов'язані з природними особливостями сільськогосподарського виробництва. Великий вплив на розвиток і розміщення сільського господарства має дія природних чинників, таких як кліматичні умови, ґрунтовий покрив, водні ресурси. Саме вони впливають на розвиток і розміщення цієї галузі народного господарства.

455

Однією з особливостей сільськогосподарського виробництва є те, що основним засобом виробництва виступає земля, властивість якої — родючість. У той же час в інших галузях народного господарства земля не відіграє такої ролі, а використовується переважно як територія для розміщення того чи іншого виробництва. Основний засіб виробництва в сільському господарстві — земля — за правильного використання має властивість постійно підвищувати родючість — природну основу інтенсифікації сільськогосподарського виробництва.

Друга особливість сільського господарства полягає в тому, що і рослини і тварини виступають одночасно і як засоби, і як предмети праці. Для них характерні природні цикли виробництва.

Розвиток сільського господарства як галузі, що забезпечує населення продуктами харчування, а промисловість сировиною, має пріоритетне значення. Проте ця проблема зараз вирішується в надзвичайно складних економічних умовах.

Рослинництво. Важливою галуззю сільського господарства є рослинництво, рівень розвитку якого впливає і на тваринництво. Розміщення галузей рослинництва значною мірою залежить від посівних площ, їх структури та раціонального використання. У табл. 3.57 і 3.58 наведено основні показники щодо посівних площ України за всіма категоріями господарств.

Таблиця 3.57

ПОСІВНІ ПЛОЩІ УКРАЇНИ (УСІ КАТЕГОРІЇ ГОСПОДАРСТВА, тис. га)

Показники 1990 1995 1996 1997 2000

Уся посівна площа 32 406 30 963 30 061 30 304 27 173

з неї: зернові культури 14 583 14 152 13 248 15 051 13 646

у тому числі пшениця 7568 5324 5985 6486 5316

технічні культури 3751 3748 3652 3348 4187

у тому числі: цукрові буряки (фабричні) 1607 1475 1359 1104 856

соняшник 1636 2020 2107 2065 2943

Картопля і овочебаштанні 2073 2165 2135 2185 2277

у тому числі картопля 1429 1532 1547 1579 1629

Кормові культури 11 999 10 898 11 026 9720 7063

456

Таблиця 3.58

СТРУКТУРА ПОСІВНИХ ПЛОЩ УКРАЇНИ, %

Показники 1990 1995 1996 1997 2000

Уся посівна площа 100 100 100 100 100

Зернові культури 45,0 45,7 44,1 49,6 50,2

Технічні культури 11,6 12,1 12,1 11,0 15,4

Картопля і овочебаштанні 6,4 6,9 7,1 7,2 8,4

Кормові культури 37,0 35,3 36,7 32,2 26,0

Посівна площа України в 2000 р. перевищила 27,0 млн га. Провідну роль у структурі посівних площ відіграють зернові культури (50,2 % всіх посівів). Серед зернових найбільші площі займають посіви озимої пшениці і ярого ячменю.

Друге місце в посівах належить кормовим культурам — 7 млн га, що становить 26 % від усієї посівної площі. Третє місце займають технічні культури — 4,2 млн га (15,4 %). Четверте місце — картопля і овочебаштанні культури — 2,3 млн га, що становить 8,4 % посівної площі України.

Серед галузей рослинництва найважливішою є зернове господарство. Це — основа всього сільськогосподарського виробництва. Як кажуть, хліб — усьому голова. Так, від зерна і продуктів його переробки значною мірою залежить і могутність держави, і добробут її населення. Зернове господарство формує продовольчий фонд і постачає фуражне зерно тваринництву, створює резервні державні запаси зерна і дає продукцію на експорт.

Україна належить до країн із значними обсягами виробництва ерна. Хоч вона і виробляє зерна значно менше, ніж найбільші виробники у світі (Китай, США, Індія, Росія), та в Європі вона поступається лише Франції, а в останні роки — і Німеччині.

У табл. 3.59 наведена динаміка валового збору сільськогосподарських культур (у тому числі зернових) в Україні у 1986— 2000 рр. в усіх категоріях господарств.

Виробництво зерна в нашій країні коливається за останні роки від 24 млн до 50 млн т. Максимальні валові збори спостерігались у 1978 р. і 1990 р. — 51 млн т. За останні роки значно зменшилось виробництво зерна і становило: в 1991 р. — 38,6 млн т, 1995 р. — 33,9 млн, 1996 р. — 24,6 млн, 1997 р. — 35,5 млн, 2000 р. — 24,4 млн т. Відповідно знизилось і виробництво зерна на душу

457

населення: з 984 кг у 1990 р. до 477 кг у 1996 р. і 490 кг у 2000 р. Як показують розрахунки фахівців, потрібно його виробляти не менше ніж 1—1,25 т на душу населення, щоб країна могла повністю задовольнити свої потреби в зерні, тобто збирати щорічно не менше 50 млн т.

Таблиця 3.59

ВАЛОВИЙ ЗБІР СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ КУЛЬТУР В УКРАЇНІ (В УСІХ КАТЕГОРІЯХ ГОСПОДАРСТВ)

Показники 1986—1990 (в середньому за рік) 1990 1995 1996 1997 2000

Зерно, млн т 47,4 51,0 33,9 24,6 35,5 24,4

Цукрові буряки (фабричні), млн т 43,8 44,3 29,6 23,0 17,7 13,2

Соняшник, млн т 2,6 2,6 2,9 2,1 2,3 3,4

Льон-довгунець (волокно), тис. т 110,0 108,0 48,0 18,0 9,0 8,0

Картопля, млн т 18,0 16,7 14,7 18,4 16,7 19,8

Овочі, млн т 7,4 6,7 5,9 5,1 5,2 5,8

Для нашої країни хліб і хлібопродукти є основою харчування. За останні роки споживання хлібних продуктів на душу населення становило 138 кг у 1985 р., 145 кг у 1993 р. і 124 кг у 2000 р. за фізіологічної норми його споживання 101 кг. У раціоні харчування мешканця нашої країни хліб і картопля становлять 46 %, у той час як у американця — 22 %.

У зерновому балансі України на продовольчі потреби використовується 8—10 млн т зерна, на насіння 4—4,5 млн т, на технічну переробку — 1 млн т, на експортні поставки — 3—4 млн т. Решта зерна використовується на фуражні цілі.

У цілому продовольчим зерном ми забезпечуємо свої потреби, але не вистачає якісного зерна, сильної і твердої пшениці, круп'яних культур. У зв'язку з цим у вирішенні зернової проблеми пріоритетне значення надаватиметься збільшенню виробництва високоякісного зерна твердих і сильних пшениць, посівні площі під якими мають збільшуватися в степових і лісостепових областях України.

Що стосується фуражного зерна, то його частка становить лише 2/5 валового збору всього зерна. Ми ще недостатньо збираємо ячменю, зерна кукурудзи, вівса, зернобобових, використо-

458

вуючи продовольче зерно для фуражних цілей. Для вирішення проблеми забезпечення тваринництва фуражним зерном передбачається в найближчі роки довести його питому вагу у валовому зборі всього зерна до 60—65 %.

Протягом останніх років посівна площа під зерновими коливалася від 16 млн га у 1985 р. до 13,6 млн га у 2000 р. Національною програмою «Зерно України» передбачається стабілізувати площу посіву зернових культур у межах 15 млн га, що за урожайності 30—32 ц/га дасть змогу забезпечити валові збори зерна близько 50 млн т.

У структурі виробництва зерна більша його частина припадає на озиму пшеницю. Друге місце за валовим збором посідає ячмінь, на третьому місці — кукурудза, на четвертому — жито. За обсягами валового збору їм значно поступаються овес, просо, гречка, рис, зернобобові (табл. 3.60).

Таблиця 3.60

ВАЛОВИЙ ЗБІР І СТРУКТУРА ВИРОБНИЦТВА ЗЕРНА В УКРАЇНІ у 2000 р.

Сільськогосподарські культури Валовий збір, тис. т Структура, %

Зерно 24459 100,0

у тому числі: 10197 41,7

пшениця

жито 968 3,9

ячмінь 6872 28,1

кукурудза 3848 15,7

овес 881 3,6

просо 426 1,7

гречка 481 1,9

рис 90 0,4

зернобобові 652 2,6

інші 0,4

Основна продовольча зернова культура України — озима пшениця, її посіви займають 6—7 млн га, що становить близько 40 % посівів усіх зернових культур (2000 р.). Яра пшениця використовується в основному як страхова культура, коли доводиться

459

пересівати пошкоджені ділянки озимини. Озиму пшеницю висівають восени, вегетує вона до настання холодів, а потім відновлює свій ріст навесні. Вона раніше дозріває і має вищу врожайність, проте не витримує сильних морозів. Вегетаційний період — 220—250 днів, потребує мінімальної суми активних температур — 1200—1500. Вибаглива до ґрунтів, дає кращі врожаї на багатих поживними речовинами чорноземах, а також на сірих лісових фунтах. Протягом 1990—2000 рр. валовий збір пшениці скорочувався (табл. 3.61).

Таблиця 3.61

ВАЛОВИЙ ЗБІР ПШЕНИЦІ В УКРАЇНІ, млн т

1985—1990 (у середньому за рік) 1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 2000

23,5 30,3 21,1 19,5 21,8 13,8 16,2 13,5 18,4 10,2

Отже, природно-кліматичні умови більшої частини України, меншою мірою -— Полісся і Карпат, сприяють вирощуванню озимої пшениці. її посіви зосереджені в степу, де розміщено більше половини її посівної площі в Україні, 1/3 — у Лісостепу і найменше в Поліссі — близько 10 % і в районах Карпат. Значна концентрація посівів озимої пшениці в Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій, Кіровоградській, Харківській, Полтавській, Вінницькій, Одеській, Миколаївській, Херсонській областях та Автономній Республіці Крим.

Озима пшениця характеризується високою врожайністю — 30—40 ц/га.

Основне виробництво продовольчого зерна озимої пшениці і надалі буде концентруватись у степовій і лісостеповій зонах, де природні умови сприяють вирощуванню зерна високої якості. Обсяги виробництва пшениці в Поліссі мають визначатися внутрішніми потребами регіонів і господарств. Передбачається на півдні Степової зони та в господарствах АР Крим створення зони товарного виробництва твердої озимої пшениці, де щорічно вироблятиметься до 300—350 тис. т зерна. Це дасть змогу забезпечити цією сировиною вітчизняну макаронну та круп'яну промисловість. Значна частина цього зерна може бути реалізована на світовому ринку.

Озиме жито — друга важлива продовольча культура, менш вимоглива до ґрунтово-кліматичних умов, ніж пшениця. Це мо-

460

розостійка і посухостійка культура, з коротким вегетаційним періодом (80—120 днів), невисокою сумою активних температур (1000—1250°). Вона дає хоч і невисокі, проте стабільні врожаї і росте непогано на кислих, бідних поживними речовинами дерново-підзолистих ґрунтах. Основні її посіви зосереджені в Поліссі, в Карпатах і в деяких (переважно північних) районах Лісостепу.

Під озимим житом зайнято 0,5—0,7 млн га за середньої врожайності 20 ц/га Україна отримує близько 1,3 млн т цієї культури.

Основними продовольчими круп'яними культурами, що вирощуються в Україні, є гречка, просо і рис. Гречка — цінна культура, але посіви її порівняно невеликі (0,3—0,4 млн га) через низьку врожайність (7—10 н/га), складність очищення тощо. Гречка — тепло- і вологолюбива рослина, що має короткий вегетаційний період (76—85 днів). Добре витримує кислі, піщані та торфоболотні ґрунти. Отже, найбільш сприятливі умови для її вирощування — північні райони Лісостепу і Полісся, де зосереджені основні її посіви. Значно менше її вирощують у Степу. В Україні виділяються два ареали з високою концентрацією посівів гречки:

1) Чернігівська і Сумська області, центральні і північні райони Полтавської і Черкаської областей;

2) південь Житомирської і Київської областей, північно-східні райони Вінниччини.

Валові збори гречки становлять 0,2—0,4 млн т.

Просо вирощують переважно в Степу завдяки його посухостійкості. Воно має короткий вегетаційний період (90—120 днів) з сумами активних температур 1400—1800°. Посівна площа становить 0,2—0,3 млн га, валові збори — 0,3 і 0,2 млн т.

Рис — нова для України круп'яна культура, яку почали вирощувати в 1930-ті рр. Росте на зрошувальних землях Автономної Республіки Крим, Херсонської, Одеської та Миколаївської областей. Посівна площа — 26 тис. га. Валові збори у 80-ті рр. становили 159 тис. т, а в 2000 р. — 90 тис. т.

Основними зернофуражними культурами в нашій країні є ячмінь, овес, кукурудза на зерно та зернобобові.

Ячмінь — основна фуражна і частково продовольча зернова культура. Це скоростигла, посухостійка, невибаглиш культура. Має короткий вегетаційний період (60—90 днів) з невеликими сумами активних температур (950—1450°). Переносить кислі ґрунти, але найкращі врожаї дає на чорноземах, темних каштанових ґрунтах. Найсприятливішими для неї є ґрунтово-кліматичні умови західного і північного Степу та Лісостепу. В Україні вирощують озимий та ярий ячмінь. Переважають посіви ярого ячме-

461

ню, більше в Степу, менше — в Лісостепу і Поліссі, передгір'ях Карпат. Озимий ячмінь дає високі врожаї лише в південних степових районах. За площею (3—4 млн га) і валовими зборами поступається лише озимій пшениці. Валові збори протягом 1980-х рр. та на початку 1990-х рр. становили 10—13 млн т, а в 2000 р. — 6,8 млн т.

Кукурудза — цінна продовольча і фуражна культура, посухостійка, тепло- і світлолюбива. Має короткий вегетаційний період (90—150 днів), для дозрівання зерна сума активних температур становить 2500—2900°, а у фазі молочно-воскової стиглості 1800—2400°. Одночасно вона вибаглива до ґрунтів, добре реагує на внесені добрива. Найкращі ґрунтово-кліматичні умови для її вирощування в Лісостеповій і Степовій зонах. Особливо сприятливі умови для вирощування гібридного насіння склалися в Дніпропетровській, Одеській, Миколаївській областях; менш сприятливі — в Поліссі і Карпатах (за винятком Закарпаття), де кукурудза дає високі врожаї на зерно — 70 ц/га за середньої врожайності по Україні — 30—35 ц/га. Під посівами кукурудзи на зерно в 1985 р. було зайнято 2,5 млн га. На початку 1990-х рр. посівна площа під цією культурою зменшувалась і становила 0,7 млн га в 1996 р. У 1997 р. намітилось значне зростання площі посіву під зерно кукурудзи до 1,7 млн га, що відповідно привело і до значного зростання її валового збору: від 4,7 млн т на початку 90-х рр., 1,5 млн т у середині 90-х рр. до 5,3 млн т в 1997 р. Валовий збір кукурудзи в 2000 р. становив 3,8 млн т.

Різкий спад валового збору кукурудзи на зерно на початку і в середині 1990-х рр. стримував виробництво комбікормів, що негативно вплинуло на розвиток тваринництва. Велику потребу в зерні кукурудзи відчуває також харчова, мікробіологічна промисловість, медична та інші галузі народного господарства. Несприятливі погодні умови останніх років та погіршення забезпечення господарств добривами, гербіцидами, пально-мастильними матеріалами, морально застаріле технічне забезпечення галузі — ось ті головні причини, що призвели до різкого зменшення валового збору кукурудзи в країні. У зв'язку з цим у розробленій Національній програмі «Зерно України» передбачається в наступні роки збільшити посівні площі під кукурудзою до 2,3 млн га і створити умови для доведення валових зборів цієї культури до 8 млн т у 2005 р.

Овес — фуражна і продовольча культура. Це холодостійка, вологолюбива і невибаглива до ґрунтів зернова культура. Має короткий вегетаційний період (90—120 днів), потребує 1000—1600° активних температур. Найбільшу частку в структурі посівних площ

462

овес займає в Поліссі і в районі Карпат. Посівна площа цієї культури — 0,5—0,6 млн га. її валові збори протягом 1990-х рр. Становили 1,0—1,3 млн т.

Зернобобові культури мають велике фуражне і частково продовольче значення. Посіви зернобобових мають і агротехнічне значення, збагачуючи ґрунт азотом. До основних зернобобових культур належать горох, віка, кормовий люпин, а також квасоля, соя, сочевиця та ін. Посівна площа під зернобобовими на початку 1990-х рр. становила 1,4 млн га; у 2000 р. — 0,4 млн га; валові збори — відповідно 3,2 млн т і 0,6 млн т.

Зернове господарство розміщене відповідно до особливостей природно-економічних зон України. У Поліссі зернові займають 2,1—2,3 млн га, або 40—45 % посівної площі цієї зони. Тут більше всього вирощують жита (60—65 % його валового збору в Україні) та зернобобових культур.

У Лісостепу зернові вирощують на площі близько 5 млн га, що становить 40—50 % усієї посівної площі. Основна зернова культура Лісостепу — озима пшениця, площа якої становить більш як 2 млн га; вирощують також кукурудзу на зерно, ячмінь та зернобобові. Лісостепова зона виробляє близько 40 % пшениці, 35 % кукурудзи, 40 % ячменю, 40 % проса, 64 % гречки, 27 % жита.

У Степовій зоні площа під зерновими дорівнює 6,5—7 млн га, що становить 55 % всієї посівної площі зони. Основні зернові культури Степу — озима пшениця і кукурудза на зерно, ячмінь, просо, рис. У Степу вирощують 50—48 % усього зерна України, 50 % пшениці, 100 % рису. У Степовій зоні виробляється найбільш якісне зерно.

Зернове господарство є основною базою, що формує хлібо-продуктовий підкомплекс АПК. До його складу входить: вирощування зерна, його заготівля, зберігання; низка галузей харчової промисловості, що переробляють і використовують перероблену зернову продукцію (борошномельно-круп'яна, хлібопекарська, макаронна, кондитерська, виробництво харчових концентратів, спиртова, крохмале-патокова та пивоварна); виробництво комбікормів; селекція і насінництво зернових культур, виробництво засобів виробництва, що забезпечують його функціонування; інфраструктура, що обслуговує цей підкомплекс.

Складовою частиною рослинництва є виробництво технічних культур високотоварної і високоінтенсивної галузі сільського господарства. Розвиток виробництва технічних культур значною мірою визначає рівень інтенсивності сільськогосподарського виробництва. Вирощування технічних культур ще залишається трудо-

463

містким виробництвом, рівень механізації окремих виробничих процесів є досить низьким. Розвиток і розміщення галузі визначають як сприятливі ґрунтово-кліматичні умови для вирощування окремих технічних культур, так і достатня забезпеченість трудовими ресурсами. Виробництво технічних культур формує сировинну базу багатьох галузей харчової і легкої промисловості. Основними технічними культурами, що вирощуються в Україні, є цукровий буряк і соняшник, питома вага яких у структурі посівних площ технічних культур становить 90 %, а також льон-довгу-нець, хміль, тютюн, льон-кудряш, ефіроолійні та лікарські рослини, які використовуються також як сировина в харчовій, легкій та медичній промисловості.

Під технічними культурами зайнято 4,2 млн га, що становить 15 % посівної площі України. Найбільші посівні площі під технічними культурами зосереджені в Степовій і Лісостеповій зонах, тут вища концентрація їх посівів. Значно менша площа і концентрація посівів технічних культур в Поліській зоні.

Основна технічна культура України — цукровий буряк. Це і одна з найцінніших культур нашого землеробства. Україна — світовий виробник бурякового цукру. Саме від реалізації бурякового цукру наша країна традиційно отримує значний прибуток.

У 2000 р. під цукровим буряком було зайнято 0,8 млн га, що становить 3,2 % всієї посівної площі і 20,4 % площі посівів технічних культур. Протягом 1990-х рр. спостерігалася тенденція зменшення посівів і валового збору цукрових буряків (табл. 3.62).

Таблиця 3.62

ПОКАЗНИКИ ВАЛОВОГО ЗБОРУ, УРОЖАЙНОСТІ ТА ПОСІВНИХ ПЛОЩ ЦУКРОВИХ БУРЯКІВ В УКРАЇНІ

Показники 1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 2000

Посівна площа, тис. га 1607 1558 1498 1530 1485 1475 1359 1104 856

Урожайність, ц/га 276 234 194 222 192 205 183 176 177

Валовий збір, млн т 44,2 36,1 28,7 33,7 28,1 29,6 23,0 17,6 13,2

Цукровий буряк — теплолюбива культура, яка потребує багато сонячних днів і багато води. У зв'язку з цим її можна вирощувати в районах, де кількість атмосферних опадів не менше ніж 500 мм за вегетаційний період, у також в районах зрошувального земле-

464

робства. її вегетаційний період становить 125—160 днів, сума активних температур — 2200—2800°. Цукровий буряк дуже вибагливий до родючості ґрунтів. Кращі врожаї отримують на чорноземах, перегнійно-карбонатних суглинкових ґрунтах. Вирощування цукрових буряків — трудомістке виробництво. Тому при розміщенні посівів цукрових буряків, крім природних умов, враховуються і економічні: наявність трудових ресурсів, переробних підприємств та транспортна забезпеченість. Такі умови є в Лісостеповій зоні України. Все це пояснює концентрацію посівів цукрових буряків саме в цій зоні, особливо в її правобережній частині (Вінницька, Черкаська, Київська, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька, Львівська, Рівненська, Волинська, Житомирська області), а також в лівобережній (Полтавська, Сумська, Харківська, Чернігівська області). У Лісостепу сконцентровано 80 % посівів цукрових буряків України. Ця зона дає майже 70 % усього валового збору цієї культури. Невеликі площі посівів є в північному Степу та на півдні Полісся.

Для виробництва 1 т цукру потрібно 9—10 т цукрових буряків. Перевезення сировини залізницею на 1 км у 6—7 разів обходиться дорожче, ніж перевезення відповідної кількості цукру. Враховуючи низьку транспортабельність цієї сировини, а також те, що вона швидко псується, підприємства з переробки цукрових буряків — цукрові заводи розміщуються поблизу цукробурякових плантацій. Цукрові заводи разом з сировинними базами становлять елементарні агропромислові утворення.

Серед технічних культур найбільшу посівну площу, що значно зросла в 1990-ті рр. порівняно з попередніми, має соняшник. У 2000 р. під цією культурою було зайнято 2,9 млн га, що становить 10% всієї посівної площі і 70% площі посіву технічних культур України. Соняшник — це основна олійна культура, валові збори якої становлять 2,5—3,4 млн т при урожайності 12—15 ц/га. У 2000 р. було зібрано 4 млн т насіння соняшнику. За виробництвом соняшнику Україна входить в першу десятку країн-виробни-ків цієї культури, посідаючи третє місце за валовим збором. Це — світлолюбива і теплолюбива культура, добре переносить посуху. Вегетаційний період становить 100—200 днів з сумами активних температур 2200—2300°. В Україні ця культура вирощується в зоні, де сума температур становить 3000°. Добрі врожаї вона дає на чорноземах, темно-каштанових ґрунтах, сірих лісових суглинках, перегнійно-карбонатних; зовсім не витримує кислих та болотних ґрунтів. Це дає змогу культивувати його в зонах недостатнього зволоження, переважно в Степовій зоні, де розміщено 80 % його по-

465

сівів. У господарствах цієї зони посіви соняшнику становлять 10—14 % усієї посівної площі. Частково вирощують соняшник і в Лісостепу. Найбільші площі посівів зосереджені в Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій, Кіровоградській та Харківській областях.

Серед інших олійних культур в Україні вирощують сою в західному Лісостепу, особливо в Черкаській та Вінницькій областях. Це нова для України культура. У 2000 р. її валовий збір становив 8 тис. т. На півдні, переважно в Миколаївській, Херсонській, Запорізькій та Дніпропетровській областях вирощують рицину; в західних областях — ріпак; ефіроолійні культури — коріандр, м'яту, троянду, лаванду, кмин — вирощують переважно на півдні Криму, на Поділлі.

Льон-довгунець — основна прядивна культура України. Льон-довгунець — це невибаглива до тепла, вологолюбива культура, потребує 600—700 мм опадів, має короткий вегетаційний період (80—90 днів) з сумою активних температур 1200—1600°. Найбільш придатними для її вирощування є суглинкові, або супіщані сірі та підзолисті ґрунти. Отже, найбільш сприятливі умови для культивування цієї рослини — поліські райони, а також передгір'я Карпат. Найбільші посівні площі знаходяться в Житомирській, Чернігівській, Київській, Рівненській, Львівській, Волинській, Івано-Франківській областях. У Поліссі зосереджено 78 % посівних площ льону-довгунця і виробляється майже 95 % його валових зборів. Україна ще на початку 90-х рр. за обсягом виробництва льоноволокна входила до числа країн — найбільших виробників цієї галузі. її питома вага у світовому виробництві льоноволокна становила 13—14 %. Це була основна, досить прибуткова галузь Полісся і Прикарпаття. В останні роки через порушення паритету цін ця галузь стала невигідною, що призвело як до зменшення посівних площ під цією культурою (з 211 тис. га в 1985 р. до 23 тис. га в 2000 р.), так і до зменшення її валових зборів (відповідно з 100 тис. т до 8 тис. т).

До прядивних культур належить і конопля, південні сорти якої вирощуються переважно в Миколаївській, Одеській, Дніпропетровській та Черкаській областях, а середньоросійські — в Сумській, Чернігівській, Полтавській областях. Льонарство і коноплярство створюють сировинну базу для розвитку луб'янопромисло-вого підкомплексу АПК. Цей підкомплекс включає виробництва, що переробляють цю сировину.

В повоєнні роки була спроба в південних районах Херсонської, Миколаївської, Одеської областей та степовому Криму створити бавовницьку базу. Але через низьку врожайність бавовнику і низьку

466

якість продукції вимушені були відмовитись від вирощування цієї культури в Україні. Зараз повернулися знову до вирішення цієї проблеми, і ось уже перші 200 га бавовнику посіяно на Херсонщині.

До технічних культур належать також махорка, тютюн і хміль. Хміль вирощують на Житомирщині, яка дає 70 % його виробництва в Україні. Невеликі його площі є в Київській, Вінницькій, Хмельницькій, Рівненській та Волинській областях. Махорку висівають на Чернігівщині, Полтавщині, Сумщині та Черкащині. Основні посіви тютюну зосереджені в Криму, Закарпатті, Хмельницькій та Тернопільській областях, а також на Чернігівщині.

Вирощування картоплі і овочебаштанних культур — важливі галузі рослинництва, що забезпечують населення високоцінними продуктами харчування, а також мають велике технічне і кормове значення. На частку цих галузей припадає 28,7 % сільського господарства і 47,4 % продукції рослинництва. Під посівами цих культур зайнято 2277 тис. га, що становить 8,4 всієї посівної площі України. Серед цих культур виділяються посіви картоплі, які займають 1629 тис. га. Картопля — цінна землеробська культура універсального значення. У продовольчому балансі населення картопля посідає друге місце після зерна, є його «другим хлібом». Потреби населення нашої країни в картоплі задовольняються повністю, навіть перевищують науково обґрунтовану норму споживання цього продукту. Картопля використовується і як продовольча, і як технічна (крохмале-патокове і спиртове виробництво) та кормова культура. Картопля характеризується середньою вибагливістю до тепла, оптимальна температура для її розвитку — 18—20°. Вегетаційний період становить 70—120 днів з сумою активних температур 1200—1800°. Потребує багато вологи і поживних речовин. Добре росте на легких супіщаних або суглинкових ґрунтах, а також окультурених торфових ґрунтах, чорноземах, добре переносить кислі ґрунти Лісової зони. Саме такими умовами характеризуються Полісся України, північні райони Лісостепу. Картоплю вирощують скрізь, але в цих, сприятливих для її виробництва районах (Чернігівська, Сумська, Волинська, Житомирська, а також Вінницька і Тернопільська області), спостерігається найбільша концентрація її посівів. У сировинних зонах крохмале-патокових і спиртозаводів концентрація її посівів досягає 34—40 %. Велика концентрація посівів картоплі спостерігається і в господарствах приміського типу навколо великих міст, промислових і рекреаційних центрів, де вона досягає 12— 15 %. В південних областях картопля має невелику питому вагу (1—1,5 %) у структурі посівних площ, за винятком районів зро-

467

шуваного землеробства, де створені спеціалізовані зони вирощування ранньої картоплі.

Під овочевими культурами зайнято 0,5 млн га, що становить 1,9 % всієї посівної площі. Валовий збір овочів — 5—6 млн т. В Україні вирощують близько 40 видів різних овочевих культур. Всі вони мають різні вимоги щодо екологічних умов їх вирощування. За вимогами до температурного режиму вони поділяються на вибагливі до тепла, що розвиваються при температурі понад 15° із сумою активних температур понад 1500° і не витримують приморозків, і холодостійкі, що вегетують при температурі 6—8° із сумою активних температур від 300 до 1450°. Усі вони світло-любиві, потребують багато вологи, найбільш вибагливі до родючості ґрунтів.

Овочі — малотранспортабельна продукція. Саме це значною мірою визначає територіальну організацію їх виробництва. У зв'язку з цим основна маса товарної продукції овочівництва орієнтується на споживача і виробляється в приміських АПК поблизу великих міст, промислових, рекреаційних центрів, а також у сировинних зонах овочеконсервних підприємств. Великі спеціалізовані господарства з вирощування овочів розміщені навколо Києва, Харкова, Львова, Дніпропетровська, Запоріжжя, промислових центрів Донбасу, а також Одеси, Херсона, Миколаєва та Криму. Решта овочів вирощується в спеціалізованих зональних районах, природно-економічні умови яких сприяють розвиткові тих чи інших овочевих культур. Це — райони Степу, де вирощують теп-лолюбиві культури — особливо помідори, баклажани, перець; Лісостеп, де культивують огірки, помідори та інші овочеві культури; Полісся, умови якого сприяють вирощуванню більш холодостійких культур — капусти, столових коренеплодів, гороху тощо. Якщо потреби населення в картоплі забезпечуються повністю, навіть з перевищенням рекомендованих норм, то овочів споживається на душу населення ще недостатньо — в 2 рази менше рекомендованих фізіологічних норм.

Баштанні культури (кавуни і дині) вирощують переважно на півдні і південному сході України — Херсонська, Миколаївська, Одеська, Запорізька, Дніпропетровська, Донецька області та АР Крим.

Важливою галуззю рослинництва є плодівництво, до складу якого входить садівництво, ягідництво, виноградарство та ін. Плодово-ягідні насадження розміщені по всій території країни, але найбільша їх концентрація в правобережному Лісостепу, південному Степу, Криму та Закарпатті. Ягідники розміщені в Лісо-

468

степу та Поліссі, а також навколо великих міст та промислових центрів.

Тваринництво. Другою важливою галуззю сільського господарства є багатогалузеве тваринництво. Від рівня його розвитку залежить наповнення ринку висококалорійними продуктами харчування — м'ясом, молочними продуктами, яйцями тощо. Тваринництво дає сировину для харчової і легкої промисловості (м'ясо, молоко, шкіра, вовна, віск, пух тощо), а також для виробництва низки лікувальних препаратів. Тваринництво має тісні зв'язки із землеробством, якому воно постачає органічні добрива. У свою чергу землеробство бере участь у формуванні кормового балансу тваринництва. Розвиток і розміщення тваринництва визначається значною мірою наявністю кормової бази, тому що майже половина всіх витрат у цій галузі припадає на створення кормових раціонів тварин. Кормову базу формують польове кормовиробництво (вирощування кормових і зернофуражних культур), природні кормові угіддя (сіножаті і пасовища), а також відходи переробки сільськогосподарської продукції, відходи харчової промисловості і комбікормова промисловість.

Основою кормової бази є польове кормовиробництво. Під кормовими культурами в Україні зайнято 7—11 млн га, що становить 26—37 % усієї посівної площі. Це — посіви кукурудзи на силос і зелений корм, однорічні і багаторічні трави, кормові коренеплоди тощо. Другим важливим джерелом кормової бази є використання природних кормових угідь. їх площа в Україні становить 7,8 млн га, в тому числі сіножаті займають 2,3 млн га, пасовища — 5,5 млн га. У структурі сільськогосподарських угідь висока питома вага сіножатей в Поліссі і Лісостепу, а пасовищ — у Степовій зоні. В Україні налагоджено виробництво комбікормів на комбікормових заводах, у кормоцехах, де використовуються різноманітні кормові домішки для підвищення якості кормів. Наявність кормової бази, її структура визначають спеціалізацію тваринництва. Так, райони розвинутого польового кормовиробництва спеціалізуються на молочному і молочно-м'ясному скотарстві, свинарстві, а наявність природних кормових угідь сприяє розвитку м'ясного і м'ясо-молочного скотарства, вівчарства.

До складу продуктивного тваринництва входять скотарство, свинарство, птахівництво і вівчарство. Менше значення мають конярство, бджільництво, ставкове рибництво, шовківництво тощо. Розрізняються і виробничі напрями залежно від того, для яких цілей використовуються тварини (молочне, м'ясо-молочне скотарство, сальне свинарство тощо). Провідною галуззю тварин-

469

ництва в усіх природно-економічних зонах України є скотарство, яке має молочно-м'ясну і м'ясо-молочну спеціалізацію переважно в Поліссі і Лісостепу. За молочно-м'ясної спеціалізації частка корів у продуктивному стаді становить 40—50 %, а за м'ясо-молочного напряму — до 40 %. У Степовій зоні переважає м'ясний і м'ясо-молочний напрям (корів у стаді 35—40%). У приміських АПК, що створюються навколо великих міст, промислових центрів Придніпров'я і Донбасу, рекреаційних районах для задоволення потреб міського населення в цільномолочній продукції — молочна спеціалізація скотарства, де частка корів у стаді становить 60—65 %. Тут і найвища удійність корів — З—4 тис. кг.

На кінець 2000 р. в Україні налічувалось 9,4 млн голів великої рогатої худоби, у тому числі корів — 4,9 млн голів (на 1 січня 1991 р. — відповідно 24,6 млн гол. великої рогатої худоби і 8,3 млн голів корів), середній річний удій яких становив 1384 — 1902 кг. Найвища концентрація поголів'я великої рогатої худоби в правобережному Лісостепу і на заході Поліської зони. Основні породи корів в Україні — симентальська (Лісостеп, східне Полісся), лебединська (Чернігівська, Сумська, Харківська області), білоголова українська і чорно-ряба (Полісся і частково Лісостеп), сіра українська (Кіровоградська, Дніпропетровська, Полтавська, Харківська, Луганська області), бура карпатська (Карпати), червона степова (Степ).

Свинарство — друга за значенням і кількістю продуктивної худоби галузь тваринництва. На кінець 2000 р. налічувалось 7,6 млн голів (на 1 січня 1991 р. — 19,4 млн голів). Свинарство розміщене в усіх природно-економічних зонах. Розміщення галузі визначається станом і характером кормової бази. Свинарство розвивається переважно в районах інтенсивного землеробства, в районах вирощування картоплі, цукрового буряку, фуражного зерна, а також у районах переробки сільськогосподарської продукції, харчової промисловості, де для відгодівлі свиней використовують відходи відповідного виробництва. Найбільша концентрація поголів'я свиней у Поліссі і Лісостепу, особливо в Рівненській, Черкаській, Київській, Хмельницькій, Вінницькій областях. У Поліській і Лісостеповій зонах галузь має м'ясо-сальний напрям, у Степу — сальний. У приміських АПК переважає м'ясний напрям. Основні породи свиней — велика біла, що найбільше поширена в Поліссі, Лісостепу і на півночі Степової зони; українська біла степова — у Степу, а також степова ряба, миргородська, довговуха біла та ін.

470

Серед галузей продуктивного тваринництва вирізняється птахівництво. Важливим чинником його розміщення є орієнтація на споживача. Тому найвища концентрація поголів'я птиці спостерігається в приміських АПК. Висока концентрація спостерігається також у Лісостепу і в Степу, де птахівництво орієнтується на виробництві зерна (концентрованих кормів). В Україні налічується близько 150 млн голів птиці, 90 % з яких становлять кури.

Вівчарство має допоміжне значення, за винятком спеціалізованих господарств та господарств у гірських місцевостях. Найбільша концентрація поголів'я овець і кіз у степових та передгірських районах. У степу воно має вовняний напрям, у Лісостепу і Поліссі — м'ясо-вовняний. На кінець 2000 р. в Україні налічувалося 1,8 млн голів овець і кіз проти 8,4 млн голів у 1991 р.

Сільське господарство як територіальна система. Сільське господарство — це рослинний і тваринний світ, який існує поряд з лісовим і водним господарством. Територія України може розподілятися між користувачами за призначенням (табл. 3.63).

Таблиця 3.63

РОЗМІЩЕННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ВИРОБНИЦТВА УКРАЇНИ ЗА ПРИЗНАЧЕННЯМ І ВИКОРИСТАННЯМ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ на 01.01.2001 p., млн га

Призначення використання Рілля Сади, виноградники тощо Луки, сіножаті, пасовища Сільськогосподарські угіддя Інша територія Територія всього Структура, %

Товарне виробництво сільськогосподарської продукції, всього 23,19 0,7 3,64 27,53 1,9 29,43 48,8

Господарства населення (ГН) 8,22 0,54 2,13 10,89 0,45 11,34 18,8

Сільське господарство, всього 31,41 1,24 5,77 38,42 2,35 40,77 67,6

Лісове та водне господарство, інші землекористувачі (в містах, селах), шляхи сполучення тощо U5 0,12 2,14 3,41 16,17 19,58 32,4

Територія всього 32,56 1,36 7,91 41,83 18,52 60,35 100

Структура, % 54 2,3 13,1 69,3 30,7 100

471

Землі сільськогосподарського призначення становлять 41,8 млн га, або 69,3 % території України. Власне в сільському господарстві використовують 38,4 млн га, а решта (3,4 млн га) — перебуває у розпорядженні лісового і водного господарства.

Сільське господарство займає 40,8 млн га, або 67,6 % території. Цей показник відображає сільськогосподарське освоєння території. В свою чергу, сільськогосподарські угіддя (38,2 млн га) — це орні землі або рілля (31,4 млн га), багаторічні насадження (1,2 млн), природні кормові угіддя (5,8 млн га). Відношення площі ріллі до загального обсягу сільськогосподарських угідь показує рівень їх ро-зораності.

Частина сільськогосподарських угідь належить особисто селянам або є присадибними ділянками для обслуговування житлових будинків населення. Тому сільське господарство прийнято поділяти на два сектори: 1) товарні сільськогосподарські підприємства (27,5 млн га); 2) господарства населення (10,9 млн га). Земельні ресурси сільського господарства в секторах є фізично обмеженими, а тому збільшення площі землекористування населення є результатом його скорочення в сільськогосподарських підприємствах.

Сприятливими для ведення сільського господарства є умови Лісостепової зони, які вигідно відрізняються від умов Полісся або посушливого Степу (табл 3.64).

Таблиця 3.64

РОЗМІЩЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНИ на 01.01.2001 р.

Природно-кліматична зона

Область, економічний район Карпати Полісся Лісостеп Степ Гірський Крим Усього %

Закарпатська 31,5 77,8 109,244 0,4

Чернівецька 9,8 211,8 221,656 0,9

Івано-Франківська 12,3 156,4 168,695 0,7

Львівська 13,0 132,9 283,0 428,853 1,7

Чернігівська 628,4 617,5 1245,919 5,1

Волинська 301,2 198,5 499,718 2,0

Житомирська 789,9 338,7 1128,633 4,6

Рівненська 235,4 324,6 560,009 2,3

472

Закінчення табл. 3.64

Природно-кліматична зона

Область, економічний район рпати 5ЛІССЯ состеп с Гірський Крим Усього %

¦ С ?4

Сумська 122,0 982,0 1104,075 4,5

Київська 201,6 815,1 1016,744 4,1

Дніпропетровська 988,5 988,516 4,0

Полтавська 1450,3 1450,252 5,9

Тернопільська 556,7 556,688 2,3

Хмельницька 1052,3 1052,305 4,3

Вінницька 1347,0 1346,953 5,5

Черкаська 1088,8 1088,794 4,4

Кіровоградська 105,0 550,7 511,2 1166,916 4,7

Харківська 653,5 1010,2 1663,647 6,7

Одеська 139,1 1557,4 1696,485 6,9

Херсонська 1140,7 1140,744 4,6

Миколаївська 1262,0 1261,975 5,1

Донецька 1186,6 1186,634 4,8

Луганська 1178,4 1178,398 4,8

Запорізька 1343,5 1343,526 5,5

АРК 1028,9 16,3 1045,201 4,2

Усього 66,6 2516,6 11832,1 10219,0 16,3 24650,58 100

Структура, % 0,3 10,2 48 41,5 0,1 100

Карпатський 67 133 729 928 3,8

Поліський 1955 1479 3434 13,9

Подільський 2956 2956 12

Центральний 202 1904 2106 8,5

Придніпровський 105 1539 1855 3499 14,2

Східний 122 3086 1010 4218 17,1

Донецький 2365 2.365 9,6

Причорноморський 139 4989 16 5144 20,9

Усього 67 2517 11832 10219 16 24651

% 0,3 10,2 48 41,5 0,1 100

473

З наведених даних видно, що основний сільськогосподарський район товарного виробництва розміщений у Лісостепу (48 %) і Степу (41,5%). За даними агроспостережених станцій і дослідних установ ймовірність сприятливих умов у зоні Лісостепу становить 60 %, у Степу — 46 %, Поліссі — 52 % від загальної кількості років. У зоні Степу високу ймовірність (44 %) має посуха. Втрати зерна в умовах посушливого року становлять 30 % від середнього рівня. В умовах Полісся і Карпат високою є ймовірність втрат від надлишків вологи та низьких температур (24 %).

Розміщення земельних ресурсів і сільськогосподарського виробництва за ознаками економічного районування показує, що значна частина угідь є в зоні антропогенного навантаження та інтоксикації.

Поліська зона має багато забруднених територій у результаті Чорнобильської катастрофи, а також проблеми з меліорованими землями. Осушені болотяні і перезволожені землі втратили природний стан і швидко деградують: 43 % мають підвищену кислотність, 8 % — засолені, 18% пошкоджені вітровою і 5 % — водною ерозією. Заболоченість зросла в 2,5 раза і становить 13 %; перезволожені — 18 % загальної площі сільськогосподарських угідь регіону.

Лісостепова зона має пересічний рельєф, середню кількість

опадів (450-600), достатній вегетаційний період (200—210 днів

на рік), помірний клімат (континентальність зростає у східному напрямі), позитивну суму температур (2600—3000°). Ґрунти — чорноземи, сірі лісові, дернові, багаті на гумус. Від застосування мінеральних добрив підвищується кислотність, що погіршує структуру та властивості фунтів. Щорічно з орних земель зноситься 16— 17 т чорнозему.

Степова зона відзначається проблемами зрошувального землеробства, яке пов'язане з великою протяжністю магістральних і системи розвідних каналів на площі 2,6 млн га. Забруднені залишками добрив, пестицидів і гербіцидів, радіонуклідів і мінералів води зрошення, 10 % яких є стічними водами міст, промислових об'єктів і дренажних систем, несуть потенційну загрозу якості продукції сільського господарства. Засолення зрошуваних земель досягло позначки 30 %, підвищену кислотність мають 8 %, підтоплені — 5 %, еродовані — 14% загальної площі зрошуваних земель. На півдні України відбувається неконтрольоване підвищення ґрунтових вод, підтоплення, заболочення, інтенсивна деградація чорноземів, розвиток вітрової ерозії. Актуальність запровадження ґрунтозахисних технологій і розробки політики раціонального використання ресурсів залишається високою.

474

Найбільш узагальнюючим є поняття і процес детеріорації, який можна протиставити поняттю і процесу меліорації. Для останнього — це покращання стану сільськогосподарського потенціалу, а для першого — його погіршення. Детеріорація узагальнює сумарний вплив пейоризації сільського середовища і сільськогосподарського виробництва з процесами дефадації земель, афо-промислової інтоксикації, контамінації, деструкції, ерозії тощо.

Деструкція — це процес зміни кількісних та якісних параметрів продуктивних сил сільського господарства, який відіграє негативну роль у розвитку і розміщенні сільськогосподарського виробництва. Ознаки деструкції виявляються у скороченні земельних ресурсів, генетичних і фізичних ресурсів рослинного і тваринного світу, які проявляються через обмеження біорізноманітності, вилучення земель із сільськогосподарського обороту для будівництва промислових об'єктів (розробки корисних копалин), заліснення, заболочення, підтоплення, засолення, розвиток гідробіонтів та погіршення стану водоймищ і водосховищ.

Баланс сільськогосподарських угідь на тривалу перспективу зазнав змін через локалізацію забруднених територій на площі 8,5 млн га, або понад 20 % від загальної площі сільськогосподарських угідь. Відзначається забруднення природних угідь, водоймищ, ріллі від застосування пестицидів.

о .

(- о

К о ^

? ° і?

к с г-

5 * о

* В" Я

а <и п.

а р-

Цукровий буряк (5 %)

Олійні (5 %)

Картопля, овочі (6 %)

Кукурудза, овес, ячмінь, горох (15 %)

со к св О.

р. >¦.

НЮ 5 О ^

л о -о-5 я о

.м о

я В і-I 5.

ьо4

5 О

3 ° 5 ° ж а.

ЭС

Цукровий буряк (3 %)

Олійні культури

(11%)

Картопля, овочі (8 %)

Кукурудза, овес, ячмінь, горох (20%)

5

« О.

ю

5.

« а

га о

>ч

а.

1990 р.

2000 р.

Рис. 3.10. Розміщення галузей сільськогосподарського виробництва

Деградація земель — це процес ушкодження афоландшафту в результаті водної та вітрової ерозії, виснаження фунту, втрати гумусу, засолення, підтоплення, заболочення тощо. Слід зазначити, Що причиною цього явища, серед іншого, є нераціональне розмі-

475

щення сільськогосподарського виробництва у широкому розумінні (розораність поїм річок, крутосхилів, вирубка лісів та лісосмуг). Зменшення вмісту гумусу в фунтах, механічне переміщення родючого шару та інші явища є наслідком інтенсивного рільництва. Розміщення сільськогосподарського виробництва має галузевий аспект, на основі якого виділяють його галузеву структуру (рис. 3.10).

Галузева структура сільськогосподарських підприємств є відносно сталою. Будь-який регіон має основні чотири групи галузей: в рослинництві розміщено виробництво продовольчого і фуражного зерна, технічних культур, картоплі та овочів, плодів і ягід; в тваринництві — це молочне і м'ясне скотарство, птахівництво, свинарство та інші, які інтегруються з виробництвом кормових культур. Галузева організація і розміщення галузей рослинництва відповідає концепції зміни посівів у 10 полях. Чергування посівів відповідно до вимог агротехніки передбачає також чисті пари. Динаміка структури рільництва в наведеній схемі (рис. 3.10) показує наслідки трансформації сільського господарства. Частка ріллі для розміщення посівів продовольчого зерна залишилася незмінною. Суттєво скоротилися посіви кормових культур, цукрового буряка. Збільшення посівів олійних культур, зокрема соняшника, не можна визнати позитивним явищем з огляду на виснаження фунту. Але в цілому організація виробництва не зазнала змін.

Сільськогосподарські угіддя України можна поділити на 100 тис. еталонних господарств по 400 га кожне, що відображає оптимальну чисельність тракторів для обробітку фунту, яка становить 200 тис. (потужністю 280 і 80 к.с.) пропорційно. У землеробстві працювало до 500 тис. тракторів або в 2,5 раза більше потреби. Зернових комбайнів налічувалося понад 100 тис. з навантаженням 127 га колосових і соняшнику. Афарна політика періоду трансформації галузевої структури АПК відзначалась поверненням до пріоритетів екологічно-чистого сільськогосподарського виробництва. Потреба сільського господарства в добривах становить 5 млн т діючої речовини, або на 1 га ріллі до 180 кг у співвідношенні 60 : 60 : 60 NPK, яка кореспондує з урожайністю 3,9 т зернового еквівалента з 1 га. Для досягнення європейського рівня урожайності (6,5—7 т з 1 га) потрібно вносити втричі більше.

Втрати сільського господарства від шкідників і хвороб сягають 26—35 % щорічно. Вартість додатково збереженої продукції сільського господарства є джерелом покриття витрат на проведення заходів хімічної меліорації та інших робіт у землеробстві.

476

Потреба в пестицидах визначена для України на рівні 150 тис. т на рік, зокрема, гербіцидів для боротьби з бур'янами — 50, фунгіцидів для боротьби з хворобами — до 30 та інсектицидів для боротьби з шкідниками й физунами — до 20 % від підсумку.

Обсяг виробництва молока визначатиме баланс попиту і про-понуваня, який оцінюється в обсязі 25—30 млн т. Зростання продуктивності корів до рівня А—5 тис кг на фуражну корову приведе до оптимального використання земельних ресурсів та виробничих приміщень. Переваги лукопасовищного утримання худоби є переконливими. Природні кормові угіддя потрібно підсівати травами із застосуванням добрив.

Необхідно відновити роботу комбікормової та мікробіологічної промисловості. Державні комбікормові заводи слід розміщувати поряд з хлібоприймальними, борошномельними, круп'яними та калібрувальними заводами з урахуванням ресурсів, які є відходами виробництва. Основною проблемою кормовиробництва є забезпечення виробництва білковими і вітамінними добавками (БВД) і пре-міксами. Тому необхідно відновити виробництво м'ясо-кісткового, рибного, соєвого, хвойного і трав'яного борошна, дріжджів, макухи, шротів та інших білкових продуктів з відходів виробництва.

Промислове кормовиробництво необхідно оптимізувати через удосконалення рецептури кормів для великої рогатої худоби, в якій зернові компоненти не повинні займати надто високу питому вагу. У Франції, ФРН, наприклад, на ринок пропонуються корми з вмістом зерна 45—47 %.

Проблема білка — одна з ґрунтовних проблем сталого розвитку тваринництва в Україні. Дослідження показують, що продукція землеробства містить у собі еквівалент 10—11 млн т білка. Продовольчі потреби задовольняє частина сільськогосподарської продукції, еквівалентна 2 млн т, решта — це потенційний кормовий ресурс білка. Він є достатнім для балансування кормів для існуючого стада. Справа лише в попередженні його втрат на шляху до ефективного використання. Йдеться про строки збирання кормів, стабілізацію білка в кормах при збереженні тощо.

У США проблему білка вирішують через посіви сої, у ФРН — рапсу, в Ізраїлі — багаторічних трав. Виробництво БВД з нетрадиційних джерел становило: у США — 5, Китаї — 20, Франції — 40, Польщі — 42, Англії — 60 тис. т, але не з парафінів, а з меляси, молочної сиворотки, гідролізаторів рослинної сировини. Взагалі, відходи харчової промисловості є значним джерелом формування кормових ресурсів. Так, у ФРН з 65 млн GE кормових ресурсів половина надходить з переробної промисловості.

477

Класифікація галузей сільського господарства має позитивістську пізнавальну і нормативну функції. Вона використовується для моделювання господарських формувань, планування їх діяльності, аналізу чинників ефективності використання земельних ресурсів, визначення результатів господарської діяльності тощо. З огляду на таку прагматику, класифікаційними ознаками можуть бути:

• номенклатура валової і кінцевої продукції галузі (продукти праці);

• особливості технології, засобів виробництва і предметів праці;

• форм господарювання і секторного поділу виробничої сфери. Продуктовий підхід є найбільш поширеним для аналітичного

моделювання зв'язків сільськогосподарських підприємств з іншими сферами АПК. Сільське господарство має об'єктивно існуючі зв'язки з паливно-енергетичним комплексом, підприємствами хімічної промисловості, агротехсервісу та інших галузей (табл. 3.65).

Особливості секторної структури сільськогосподарського виробництва наведено у схемі (рис. 3.11).

Зерно (34,7 %) Технічні культури (17,7%) Вирощування худоби і птиці (13,8%) Молоко (12,5%) Корми (10,2 %) Зерно (4,3 %) Плоди, ягоди (5,2 %) Корми Вирощування свиней (15 %)

Картопля, овочі (42 %) Молоко (16,3 %)

Картопля, овочі, плоди, ягоди (8,1 %) Яйця (4,3 %) Кролі, птиця (7,2 %)

Колективні форми господарства — 35,4 % Господарства населення — 64,5 %

Рис. 3.11. Розміщення сільськогосподарського виробництва (секторний аспект)

У колективних формах і моделях господарювання перевага віддається розвитку галузей рослинництва, зокрема, зернових і технічних культур. У господарствах населення традиційно займаються картоплярством і овочівництвом, молочним скотарством і відгодівлею свиней.

480

У цілому галузева і секторна структура сільського господарства визначається з урахуванням потенційної пропозиції на ринку селянської праці.

За даними статистики, пропозиція праці в сільській місцевості, яка визначена чисельністю працездатного населення, скоротилася з 8,3 млн (28,8 %) у 1990 р. до 8,1 млн осіб (32,2 %) на початок 2001 р. Ринковий попит на робочу силу в сільському господарстві, який формується сільськогосподарськими підприємствами, скоротився з 5,4 млн до 1,9 млн середньорічних працівників. Зайнятість сільського населення підтримується домашніми селянськими господарствами. У колективних господарствах використовується 47 %, а в господарствах населення 16% календарного фонду робочого часу.

Стан та динаміка ринку праці оцінюють з урахуванням процесів, які відбуваються у сільському природному середовищі.

Пейоризація — процес порушеннями естетики сільського середовища, зокрема: занедбаність території, невдалий землеустрій, відсутність шляхового господарства, недосконалість проектів тваринницьких приміщень.

В Україні налічується 28 785 сільських поселень, серед яких 24 640 віддалені від районного центру більше ніж на 10 км. У них проживає 13 748 тис. осіб. Повна відсутність шляхового господарства, зокрема вулиць з твердим покриттям, відзначається в 4640 селах. Середнім вважають село на площі 171 га, в якому проживає 500 осіб, особливо малі (до 50 осіб з територією 29 га) — 3245 сіл, а тому переважає кількість сіл великих1. Можливості шляхового будівництва будуть обмеженими в перспективі. Проблеми соціального розвитку мають як малі, так і великі села2: 16 772 села не мають пошти, 3775 — підприємств роздрібної торгівлі, 9485 — медичного пункту, 13 756 — закладів освіти (шкіл), 420 — джерел питної води. Ці та інші чинники мають довгостроковий характер і вважаються несприятливими для сталого розвитку. Нас-

Шепотько Л. О., Прокопа І. В., Максимюк О. П. Типологія як наукова основа державної політики підтримки села // Українське село: вихід із кризи. — К.: IE HAH України, 1994. — С. 56—78; Село: сучасна політика і стратегія розвитку: Кол. моногр. — К.: IE HAH України, 1997.

2 Безлюдні — це села, які залишені його мешканцями в результаті Чорнобильської катастрофи або самоліквідувалися з інших причин. Вимираючі — це малі поселення (до 200 осіб), які мають понад 60 % пенсіонерів, або села, які мають понад 50 % людей пенсійного віку незалежно від їх людності. Занепадаючими визначені села з кількістю жителів понад 200 осіб і часткою пенсіонерів від 50 до 60 % та малі поселення (до 200 осіб) з 40—50 % людей пенсійного віку. Такі села мають ознаки демографічної кризи, які необхідно локалізувати та визначити політику щодо деградованих сільських поселень та території, яку вони займають, рівень економічного розвитку та життєве середовище.

481

лідком пейоризації є вимирання і занепад сільських населених пунктів. За даними спеціального статистичного обстеження, виділяють 240 безлюдних, 5095 вимираючих та 2891 занепадаючих сіл, усього 7986 деградованих поселень, або 27,7 % від їх загальної кількості. Усі ці та інші чинники непривабливості сільського середовища мають тривалий характер. Тому на перспективу немає альтернативи соціальному розвитку села з усуненням негативних чинників.

Контамінація — це процес засмічення території сільськогосподарських підприємств побутовим сміттям, більшість якого є хімічно інертним і не утилізуються природою. За даними статистики, в сільській місцевості понад 12 тис. звалищ та 8 смітників, які займають територію 4,7 тис. га.

Скороченню зайнятості селян сприятиме запровадження європейських трудозаощадливих технологій (без застосування ручної праці) та занепад дрібних особистих підсобних господарств населення, економіка яких базується на обмежених інтересах та примітивних засобах виробництва.

Полісся має природні кормові ресурси для розвитку молочного і м'ясного скотарства (велика і мала рогата худоба). Легкі ґрунти (19,5% сільгоспугідь, 16,7% ріллі України) використані в хмелярстві, льонарстві та картоплярстві. Тут було зосереджено 91,6% виробництва льону і 52% картоплі в Україні. Поліська модель господарювання має будуватися на замкнутих енергозберігаючих технологіях з орієнтацією землеробства на виключне застосування органічних добрив, а тваринництва — на можливостях виробництва екологічно чистої продукції. Для територій, забруднених радіонуклідами, необхідно розробити математично виважені і збалансовані проекти розвитку.

Регіон є традиційним районом льонарства, яке має перспективи з урахуванням попиту на кінцеву продукції АПК, зокрема на світовому ринку. Витратне виробництво вимагає колективних форм господарювання. Те саме можна сказати і про хмелярство, на якому спеціалізувалося багато господарств регіону. Структура посівних площ: зернові — 45 %, льон-довгунець — 4 %, картопля — 12—18, кормові — 33 %. Густота поголів'я великої рогатої худоби — 38—40 голів на 100 га сільськогосподарських угідь, зокрема, 14—15 корів, 35—37 % стада. Продуктивність корів - 2050— 2400 кг молока на рік. Добові прирости — 300—400 г на добу.

Гірська зона Карпат — 9 районів Закарпатської, 6 — Івано-Франківської, 2 — Львівської і 2 — Чернівецької областей. Карпатський регіон — це великий і густонаселений регіон з обмеженими

482

земельними ресурсами, але відомими історичними традиціями в галузі сільського господарства. Гірські і передгірські райони Карпат мають обмежені можливості інтенсифікації землеробства, а тому традиційно перевага надавалась промислам, вівчарству, городництву.

Зона Лісостепу об'єднує: Вінницьку, Хмельницьку, Тернопільську, Полтавську, Черкаську і Дніпропетровську області повністю та 9 районів з 11 Чернівецької, 8 з 14 — Івано-Франківської, 4 з 13 — Закарпатської, 12 з 19 — Львівської, 5 з 16 — Волинської, 5 з 23 — Житомирської, 10 з 22 — Чернігівської, 15 з 18 — Сумської, 9 з 16 — Рівненської, 18 з 25 — Київської, 11 з 21 — Кіровоградської, 13 з 27 — Харківської, 3 з 26 районів — Одеської областей, усього 253 районів.

Зона Лісостепу має 35 % угідь, 36,8 % ріллі і 35 % населення. Тут вироблялося 72 % цукрового буряку, 46 % картоплі, 40 % зерна, 33 % овочів, 20 % соняшника. Лісостепове Поділля має сприятливі умови для м'ясо-молочного і молочного скотарства, свинарства, вирощування цукрових буряків, озимої пшениці і кормових культур. Але активне використання у землеробстві крутосхилів Поділля сприяло погіршенню стану ґрунтів, їх деградації. Тому товарне виробництво цукрових буряків, картоплі та інших просапних культур має бути обмежене, а молока і м'яса — розширене з урахуванням можливостей пасовищного скотарства, докорінного поліпшення лук і пасовищ, скорочення площі ріллі для польового кормовиробництва. Скотарство може добре узгоджуватися з цукрово-буряковим виробництвом, оскільки забезпечує його органікою і використовує його супутню продукцію: гичку, жом і мелясу. Зернове господарство, картоплярство, а також свинарство і птахівництво у цій моделі не можуть відігравати провідної ролі зважаючи на неконкурентоспроможність цієї продукції на міжрегіональному внутрішньому і зовнішньому ринках.

Центральний, Придніпровський і Східний регіони — це основна житниця України. Стратегічним напрямом розвитку землеробства є виробництво продовольчого і фуражного зерна, насіння соняшнику та інших тепловибагливих культур. Зокрема йдеться про виробництво цінних сортів пшениці з високим вмістом клейковини, рису тощо. Тут повинні бути зосереджені стратегічні за значенням посіви кукурудзи на зерно.

Великі резерви мають галузі садівництва і городництва, які не тільки сприяли б розвитку економіки господарств в АПК, а й допомогли б вирішити проблему раціонального використання крутосхилів. У комплексі з садівництвом має розвиватися переробна промисловість.

483

Лісостеповий АПК має м'ясо- і молокопродуктовий, буряко-цукровий і зернопродуктовий напрям. Територія — 34 % від загальної площі України. Регіон виробляє 50, 50,70 та 40 % названої продукції від рівня виробництва в державі.

Базова модель господарювання — багатогалузеве виробництво. Структура товарної продукції: продукція землеробства — 35 %, тваринництва — 65 %. Структура посівних площ: зернові — 45, льон-довгунець — 4, картопля — 12—18, кормові — 33 %. Густота поголів'я великої рогатої худоби — 40—50 голів на 100 га сільськогосподарських угідь, зокрема, 15—20 корів, 35 % стада. Продуктивність корів — 2200—2500 кг молока на рік.

Зона Степу займає такі території: Автономна Республіка Крим у складі 14 районів, Одеська область — 23 з 26, Запорізька — 20, Донецька — 17, Луганська — 18, Миколаївська — 19, Херсонська — 20, а також 9 районів Кіровоградської, 14 — Харківської, всього — 151 район.

Зона Степу відзначалась виробництвом продовольчого зерна (48), кукурудзи (58), соняшника (80), овочів (59), фруктів і ягід (42 %).

Господарства товарного землеробства Причорноморського регіону в умовах посушливого Степу, а також обмеженого забезпечення трудовими ресурсами повинні бути великими і добре оснащеними господарствами товарного землеробства. Молочне скотарство відігравало б тут допоміжну роль для утилізації відходів харчової промисловості і самозабезпечення органічними добривами. Умови регіону є сприятливими для розвитку фермерства, яке має використати унікальні можливості для виробництва товарної продукції городництва, садівництва і виноградарства. Вирощування і переробка овочів з подальшим експортом їх за межі регіону може додати робочі місця та принести товаровиробникам суттєві прибутки. Передумовою розвитку фермерства у цьому регіоні є державна підтримка через кредитування інвестицій і координацію збуту. Для транспортування свіжої городини і плодово-ягідної продукції необхідно розвивати спеціалізований транспорт.

Причорноморський регіон має сприятливі умови для подальшого розвитку промислового виноградарства і садівництва. Але розвиток сільського господарства регіону тісно пов'язується зі зрошенням, необхідністю посадки нових лісосмуг, вилучення деградованих земель, іншими заходами із захисту грунту. Тому інтенсифікація землеробства тут є об'єктивною вимогою до моделі та пов'язується з суттєвими витратами капіта-

484

лу, які не можуть фінансуватися дрібнотоварними господарствами.

У Степу господарства мають м'ясне, молочне, зернове, олійне та овочеве спрямування. Степ займає 40 % території України. Тут виробляється 100 % рису, 95 % винограду, 80 % насіння олійних, 72 % вовни, 50 % зерна, 45 % яєць, 38 % м'яса, 35 % молока і овочів. Степ — це локалізація: пшениці (54 % посівів), ячміню ярого (44%) і кукурудзи (56% виробництва), проса (51 %), гречки (17 %), рису (100 %). Тут зосереджено виробництво твердих сортів пшениці, яка цінується вмістом сирого протеїну і клейковини.