Фонетичні художні засоби літературного твору

Художні засоби літературного твору, за допомогою яких автор виражає його голов­ну думку - ідейний зміст, поділяються на три великі групи: фонетичні (евфоніч­ні - від грец. милозвучність), лексичні (тропи) і синтаксичні (поетичні фігури).

До фонетичних художніх засобів належать:

Алітерація (від лат. littera — буква) - повторення того самого або близьких за звучанням приголосних для посилення інтонаційної виразності вірша, емоційного поглиблення. Наприклад: «Реве та стогне Дніпр широкий...» (Т. Шевченко) -алітерація на «р».

Асонанс (від лат. аssono - звучу до ладу) - повторення того самого або близьких за звучанням голосних для посилення інтонаційної та музичної виразності. Наприклад: «За горами гори, хмарою повиті...» (Т. Шевченко) — асонанс на «о».

Звуконаслідування — використання слів, які своїм звучанням нагадують зоб­ражуване явище. Наприклад: «Хто се, хто се сидить сумно над водою...» (Т. Шевченко) - шум очерету.

Ритмомелодика вірша

Поезія пишеться переважно віршем, хоча існує також поезія в прозі. Для віршова­ної мови найхарактернішою особливістю є ритмічність, або віршовий ритм, - упо­рядковане повторення однакових чи подібних між собою формальних і смислових елементів мови. Ритмічно організована мова стає мелодійнішою, емоційнішою, ніж проза. Віршовий ритм створюється упорядкованим повторенням таких основних елементів вірша, як наголос, стопа, рядок, пауза, рима, римування, строфа. Все це в сукупності дає неповторну інтонаційну організацію вірша, яка називається ритмомелодикою, або ритмікою.

В усіх системах віршування основною ритмічною одиницею є віршовий рядок. У найпоширенішій у нас силабо-тонічній системі віршування рядки вірша роз­биваються на двоскладові та трискладові стопи.

Стопа в силабо-тонічній системі віршування - це поєднання наголошених і ненаголошених складів, які повторюються в рядку. Залежно від виду стопи у рядку визначається віршовий розмір. Двоскладові стопи утворюють ямб, хорей; трискладові - дактиль, амфібрахій, анапест. Якщо врахувати кількість стоп у рядку, визначимо віршовий розмір: шестистопний ямб, чотиристопний дактиль тощо.

Для урізноманітнення ритмічного звучання вірша у рядках, написаних ямбом чи хореєм, окремі стопи можуть замінюватись пірихієм - допоміжною стопою з двома ненаголошеними складами або спондеєм - стопою з двома наголошеними складами .

У віршованій мові існує й таке ритмічне явище, як заміна стоп. Наприклад, у рядку з ямбічною стопою трапляється стопа хореїчна; або у двох рядках поєднуються різні віршові розміри. Наприклад, у поемі Тараса Шевченка «Гамалія»:

ПливУть собІ, а Із-за хвИлі сОнце хвИлю червонИть...

Пишуть поети і вільним віршем, або верлібром. Це вірш, у якому рядки мають довільну кількість складів і здебільшого не римуються. Наприклад, верлібром написана «Балада про соняшник» Івана Драча:

Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриває тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником.

Тарас Шевченко часто використовував народнопісенні розміри, здебільшого коломийковий вірш (він має 14 складів у рядку з поетичною паузою після 8 складу), який згодом удосконалив, розбивши один рядок на два по 8 та 6 складів у кожному. Такий ритмічний вірш називають Шевченковим. Ним написано багато творів у «Кобзарі», зокрема й вірш «Думи мої, думи мої...».

Посилюють ритмічність вірша і надають йому мелодійності рими — співзвучне закінчення рядків. За місцем наголосів у словах, що римуються, розрізняють рими: чоловічі ~ з наголосом на останньому складі (невже - береже); жіночі - з наголосом на передостанньому складі (долина - калина); дактилічні - з наголосом на третьому від кінця складі (яснесенький - тихесенький).

У поетичних творах трапляється і внутрішнє римування (всередині рядка), яке надає поезії особливої мелодійності: «Там тополі у полі на волі...» (П. Тичина.).

Римування - це особливість розташування рим у віршованому творі, інтервал між ними. Римування буває: суміжним, або парним, коли римуються суміжні ряд­ки (аабб); перехресним, коли парні рядки римуються з парними, а непарні - з не­парними (абаб), кільцевим, або охопним, коли перший рядок римується з четвертим, а другий - з третім (абба).

Вірш, в якому відсутнє римування, але зберігається чіткий ритм, називається білим. Наприклад, білим віршем написано поезію Василя Стуса:

Мені зоря сіяла нині вранці,

устромлена в вікно. І благодать —

така ясна лягла мені на душу

сумиренну, що я збагнув нарешті:

ота зоря - то тільки скалок болю,

що вічністю протятий, мов огнем... Більшість віршів поділяється на строфи.

Строфа (від грец. strophе - поворот, зміна) - це група віршових рядків, об'єднаних одним змістом, ритмічною будовою і римуванням. Залежно від кількості рядків виділяють такі строфи: дистих (двовірш), терцет, або терцина (тривірш), катрен (чотиривірш) тощо.

Буває, що автор ділить вірш не на строфи, а на частини з різною кількістю рядків у них, кожна з яких має свій спосіб римування. Такі частини у віршах називаються строфоїдами (наприклад, у поемі Т. Шевченка «Гамалія»).

Важливим ритмотворчим елементом вірша є пауза (від лат. раиsа - припинен­ня) - зупинка голосу під час читання. Розрізняють такі види пауз: змістові — зумовлені розділовими знаками; ритмічні - зумовлені закінченням рядка чи строфи; цезури - зумовлені необхідністю паузи посередині довгого рядка.

Отже, щоб схарактеризувати ритмомелодику певного поетичного твору, треба проаналізувати його ритмічну будову, віршовий розмір, види рим, спосіб римування, особливості строфи.