2. Нова концепція людської особистості і нова модель освіти

Нова концепція людської особистості, сформульована гуманіста­ми, була результатом не тільки духовного руху. Вона відображала реальний процес виділення особистості із станової обмеженості і ремісничої рутини, який відбувався разом з розкладом феодального способу виробництва. Новий ідеал грунтувався на визнанні таких цінностей: висока гідність людської природи; не відхід від мирських справ, а активна діяльність; істинне благородство не передається у спадок, а здобувається особистими заслугами і знаннями; вартість особ­ливої, індивідуальної думки, смаку, обдарування, способу життя (Поджо Браччолоні: великі діяння можливі лише тоді, коли воля окремих осіб порушує закон більшості; Ніколо Макіавеллі: сильні люди відхи­ляють закони, створені для слабких, боягузів, убогих, ледарів).

Художники і мислителі цієї епохи, як відомо, були титанами за силою думки, пристрасті і характеру, багатосторонністю і вченістю. Слід зазначити, що "універсальні" особистості виникали і через не­достатню зрілість нового суспільства, в якому не було ще спеціалі­зації і стандартизації праці. Очевидно, універсальність і багатосто­ронність таких майстрів, як Донателло, Леонардо да Вінчі, Альбрехт Дюрер, пояснюється не тільки їх надзвичайною обдарованістю, а й умовами їхньої праці і виховання. Вона була певною мірою "ви­мушеною". Оскільки поділ праці ще не торкнувся мистецтва, ху­дожники займалися всім: будівництвом церков, палаців, міських фортець, військових машин, поєднуючи найрізноманітніші види твор­чої праці — вони були живописцями, архітекторами, інженерами, де­кораторами.

Природним було звернення гуманістів до античної культури, їх інтерес до еллінських пам'яток і літератури, особливо в Італії, де і в період середньовіччя частково збереглись античні традиції. Італійські письменники і вчені — від Джованні Бокаччо, автора веселого й сміливого "Декамерона", першого гуманіста, який вивчив грецьку мову, і до Петрарки — розшукували по всіх містах і поселеннях Європи стародавні рукописи, відновлювали праці грецьких і римських авторів, встановлювали достеменні тексти замість перекручених. Вони ви­вчали мистецтво класичного стилю. Велику кількість античних ру­кописів було привезено в Італію грецькими вченими, втікачами з Константинополя у 1453 р.

У врятованих після падіння Візантії рукописах, у викопаних з руїн Рима античних статуях постав новий світ — грецька давнина: перед її світлими образами зникли привиди середньовіччя, в Італії почав­ся небачений розквіт мистецтва. У Флоренції була заснована Платонівська академія, бібліотека Лауренціона, яка містила багатюще зі­брання античних рукописів. Створено перші художні музеї, наповнені статуями, уламками античної архітектури, виробами з мармуру, монетами, керамікою. Відбудовано античний Рим. Перед зачудованою Європою постали страдник Лаокоон, прекрасні Аполлон і Венера.

З другої половини XV ст. почали друкувати античних авторів: "Буколіки" і "Георгіки" Вергілія, твори Гомера, Арістотеля, Платона. В університетах Європи створювалися кафедри стародавніх мов. У 1530 р. у Франції був заснований "коледж трьох мов" (латинської, грецької та староєврейської) — своєрідний центр французького гу­манізму. Це були перші експерименти гуманістичного виховання. Па-дуанський гуманіст Вітторіно да Фельтре у Мантуї засновує першу у своєму роді експериментальну школу, де реалізує свої уявлення про ідеал гармонійної і всебічно освіченої людини; про розвиток розуму, тіла і духу. Педагог із Падуї П'єтро Паоло Верджерно у трактаті "Про благородні звичаї і вільні заняття" доводить, що "вільні заняття" вільні від утилітарних цілей, що вони породжують у душах людей надзвичайну насолоду і тільки згодом дають щедрі плоди.

До "вільних наук" — поряд з історією і філософією — належить і красномовство. Характерно, що з усіх античних авторів найбільшої популярності серед італійських педагогів-гуманістів набув Квінти-ліан та його трактат "Про виховання оратора" (що в нього означало — "добре освіченої людини, яка вміє красно говорити"). Це було справді практичною потребою Відродження, бо епосі потрібні були державні діячі, вчені, педагоги, найвища церковна знать.

Ідеал гармонійно розвинутої особи був адресований, природно, верхнім освіченим верствам. Саме до них був звернений трактат Бальдасаре Кастільйоне "Про придворного". У ньому йшлося по суті про ідеальну людину (у плані зовнішнього і внутрішнього блиску). Вона повинна була знатися на науці і мистецтві, вміти гарно говори­ти, танцювати, грати на музичних інструментах, володіти зброєю, їздити верхи, битися на шпагах. Звичайно, тут просвічувала чисто станова модель. Досконала людина, виявлялося, — досконалий придворний. Саме тому найдемократичніші мислителі Відродження такої моделі не приймали: Томас Мор і Томазо Кампанелла, наприклад. Перші утопічні мислителі були гуманістами. Так, в "Утопії" є міркування про насолоду, що нагадує трактат Лоренцо Валли на дану тему, — відмовлятися від насолоди і прагнути аскетичних чеснот — це озна­ка цілковитого безумства. Однак несправедливо відбирати у когось насолоду, добиваючись свого. А втім, уточнював Мор, є насолоди істинні, а є фальшиві (до останніх він відносив прагнення слави, незаслуже-ної пошани, гру в кості, пристрасть до прикрас тощо). І у Мора, і в Кампанелли відчутна зрівняльна тенденція: коштовності беззастереж­но осуджуються, мистецтво визнається тільки як засіб засвоєння знань (історії, геометрії, географії тощо).

Особливості розвитку кожної з європейських країн наклали свій відбиток на національну ренесансну культуру. Однак майже у всіх народів вона репрезентована блискучою літературою. Значно розвинувся театр. На початку XVI ст. в Італії виникла так звана вчена комедія, яка частково освоювала традицію римської ко­медії (п'єси Л. Аріосто, Н. Макіавеллі). Надалі склався жанр "комедії масок" (commedia dell'arte), який поєднував у собі традиції майбут­нього народно-фарсового театру (балагану) з впливом античного. Відмінною рисою комедії масок була акторська імпровізація, що грун­тувалася на сценарії. Згодом живі образи перетворились на тра­диційні типи — маски.

До середини XVI ст. великого розвитку набув придворний театр, виникли жанри драматичної пасторалі, міфологічної і пасторальної

опери.

У Німеччині виявився блискучий талант одного з найосвіченіших людей Європи — Еразма Роттердамського (1469—1536 pp.). Його сатира "Похвала глупоті" спрямована проти "сморідного болота" богословів, невігласів — ченців, пап, зажерливих і хтивих королів, низькопоклонних вельмож. Він закликав повернутися до ранньої християнської традиції.

Ульріх фон Гуттен (1488—1523 pp.) — видатний політичний мисли­тель, поет-лицар, один з авторів памфлету "Листи темних людей", — гнівно викриваючи лицемірство папства, обстоював єдину Німеччи­ну, в якій влада має належати лицарству. Німецький гуманіст підго­тував боротьбу за реформу церкви, яка розпочалася виступами Мар-тіна Лютера у 1517 р. і невдовзі охопила всю Німеччину. Табір гу­маністів розколовся на послідовників і противників протестантизму. У 1524—1525 pp. розпалилась Велика селянська війна у Німеччині. Але реформація в Німеччині була використана князями, що унемож­ливило подальший розвиток ренесансних ідей.

У Франції Відродження набуло аристократично-дворянського ха­рактеру. Центром його став королівський двір, при якому жило чи­мало італійських майстрів (Леонардо да Вінчі, Бенвенуто Челліні та ін.) і діставали покровительство французькі вчені, поети, художники. До гуртка Маргарити Наваррської, сестри Франциска І, входили видатні письменники-гуманісти Клеман Маро, Етьєн Доле, Бонаван-тюр Депер'є, які виступали з проповіддю прав людини і висміюва­ли аскетизм.

Народну стихію вніс у літературу Франсуа Рабле (1494—1553 pp.) романом "Гаргантюа і Пантагрюель", в якому дав геніальну сатиру на суспільство свого часу.

Визначне явище культурного життя Франції XVI ст. — скептик Мітель де Монтень (1533—1592 pp.).

Французьке Відродження викликало шалений опір Сорбонни (фі­лософського факультету Паризького університету), яка засудила кни­ги Рабле і Депер'є, змусила Маро залишити Францію, винесла смерт­ний вирок Доле.

Найбільшого розвитку у другій половині XVI ст. досяг англійський театр, який набув великої популярності й серед народу. Це час Шек-спіра (1564—1616 pp.).

Нестримна радість життя, уславлення здорової, сильної, відважної людини з яскравими емоціями та сміливими думками — такі риси притаманні першим п'єсам Шекспіра (комедія "Приборкання непо­кірної", "Комедія помилок", "Два веронці", "Сон літньої ночі", "Бага­то галасу даремно", "Дванадцята ніч"). У них виражена важлива ренесансна думка: про людину судять не з одягу і звання, а з її розу­му, відваги, благородства. Перша велика трагедія Шекспіра — "Ро-мео і Джульєта", потім "Юлій Цезар", "Гамлет", "Король Лір", "Мак-бет", "Отелло". Багато людських пристрастей, злети і падіння зобра­зив великий драматург: нестерпний тягар душі принца Датського, тяжкі страждання обманутої довіри в Отелло, розчарування короля Ліра, муки сумління Макбета. Так дається взнаки криза ренесансно­го гуманізму. Розчарування Гамлета — це стан душі цілого поколін­ня поренесансної епохи. Образи Дездемони і Яго наче представля­ють два полюси доби — небо Ренесансу і нижчу Землю — вседозво­леність.

Випереджаючи всі мистецтва, пишно розквітала іспанська літера­тура: розвиток шахрайської новели, сатири, драматургії і, звичайно ж, Сервантес (1547—1616 pp.) з його знаменитим "Дон Кіхотом". У романі ми бачимо епос вимираючого лицарства, а також думку вже розчарованого гуманіста про те, що людина не є великою, а навпаки, є жалюгідною і смішною.

Надзвичайно популярним став театр. Коли Лопе де Вега (1562— 1635 pp.) починав свою літературну діяльність, в Мадриді було лише дві трупи, коли він закінчував її, їх уже налічувалось сорок. Його п'єси

— це глибоко оригінальна і національна література, правдивість якої письменник обґрунтовував теоретично: "... Якщо події схожі на жит­тя, я не надаю особливої ваги правилам. Чимало на світі таких пись­менників, які через високий стиль і правила безжально калічать природу".

Характерна риса епохи — пробудження національної самосвідо­мості у всіх європейських країнах. Виникла література народною мовою, а латинська художня література у XVI ст. остаточно припи­нила своє існування.

Типові персонажі фольклорної культури Відродження — образи Дон Жуана і Фауста (у первісних обрисах — в легендах Іспанії та Німеччини). У них виявилося співчуття сміливій особистості, науко­вим пошукам. Але народна свідомість відправляла Фауста в пекло

— за пристрасть до влади і багатства.

Слід зазначити, що між церквою і гуманістами аж до кінця XV ст. існували практично мирні відносини. Відомий гуманіст на римсько­му престолі — кардинал Микола Кузанський висловив сміливі дум­ки про обертання землі, про нескінченність Всесвіту, створив карту Європи. Критика взаємна була, але гостра боротьба не точилася. Лише в кінці XV—на початку XVI ст. церква "прозріла", виявивши зв'я­зок між ренесансною ідеологією і повстаннями. Саме тоді Собор при­йняв рішення про організацію ордену єзуїтів, про нещадну боротьбу з єрессю. Активізується інквізиція (церковний суд), видається заборо­на на книги. Послідовник Коперника Джордано Бруно був спалений на вогнищі інквізиції у 1600 р. Це один з перших терористичних актів церкви...

Але поки що до цього далеко. Церква приголублювала митців, опікувалась ними, робила їм значні замовлення.

Відродження дало зразки високих творінь в галузі образотворчого мистецтва. Тут своєрідність хронологічних періодів і національних особливостей така велика, що необхідно детальніше спинитися на головних досягненнях художників європейських країн.