3. Міфи як "педагогіка людського роду"

Кожний нерозважливий намір або дія може образити дерево, ріку, гору. І тому життя давніх людей було сповненим всіляких табу, адже порушення їх могло викликати незліченні біди. Символічні дії ба­гатьох магічних обрядів несуть у собі немовби пафос покути. Вину людського роду перед світом природи треба нейтралізувати, і цьому служить катарсис — моральне очищення після магічного обряду.

Наприклад, забивання бика. Жертву вели до вівтаря Зевса, на якому лежали присвячені богові злаки. Коли бик починав їсти, жрець уда­ром сокири забивав його і відразу ж тікав. Через його відсутність за вбивство судили сокиру. Сучасні тубільці у Східній Африці, зрубав­ши велике дерево, розігрують невелику виставу, звертаючись до ньо­го: "О дитя людське, ми не рубаємо тебе, ми видаємо тебе заміж. І робимо це не силою, а добром!" Такі наївні хитрування повинні, ма­буть, ввести дерево в оману і запобігти помсті з його боку. Такою самою мімікрією є розмалювання шкіри і ритуальні дії мисливців. Мета їх — уникнути неминучої кари за вбивство тварини або за іншу прови­ну перед природою.

Однією з найпоширеніших легенд всезагальної міфології є міф про потоп. Англійському дослідникові лорду Реглану належить припу­щення про зв'язок міфу про потоп з розвитком землеробства в Азії. Перші цивілізації, які склалися на берегах Тигру та Євфрату, Нілу і Хуанхе, стали нечуваним викликом людини навколишньому світові. Для свідомості прадавньої людини землеробство було досить зухва­лим втручанням у природний процес. Ось чому величезна повінь, яка могла статися в минулому, повинна була у легендах перерости у по­топ, що карає людей і зменшує чисельність населення Землі.

Міф про потоп є у 34 з 50 вибраних ним міфологій, він може ста­ти підтвердженням важливості теми відплати для первісної сві­домості. Люди такого примітивного рівня мали свої підстави бояти­ся помсти природи. Геракліт говорив: "Зрозумілість треба погасити швидше, ніж пожежу".

Тема катастрофи може вважатися загальною темою міфології. Катастрофа — розплата за зухвальство та егоїзм, за нехтування пієте­том щодо великої повноти буття, за намагання втручатися в об'єк­тивні процеси.

Мудрість міфів і закладена в них філософія виховання полягає, таким чином, у системі правил, які охороняють світовий порядок від людської сваволі. Це аж ніяк не означає зневаги інтелекту, обмеження прав людини на творчість, на завзяття. Міфи містять серйозну думку, актуальну і в наші дні, — про необхідність звільнення від помилок розуму, який спонукав неухильно просуватися вперед задля користі, не беручи до уваги автономної сили речей і явищ, їх власного шляху. Зауважимо, що міфи — анітрохи не напучення, і зовсім безглуздо шукати в них прямих повчань. Багато сюжетів жорстокі, брудні, еро­тично гидотні. Витівки богів далеко не похвальні. Хіба вони можуть

навчати, як жити?

Справді, міфам притаманні риси, негідні богів, вважав Платон. Тим часом Гегель назвав міфологію "педагогікою людського роду". Отже, вони містять щось більш важливе і глибоке, ніж взірці для наслі­дування. Що ж саме? І чому люди прощали богам і героям їх егоїзм, неприборканість бажань, постійне порушення морального порядку? І чому ці міфологічні істоти, які уособлюють найвище для людини, в той же час самі стоять поза судом і справедливістю і не повинні дотримуватися людських норм життя?

У міфах усіх народів найбільш піднесені уявлення про богів ме­жують з найгрубішими, непристойними і смішними. Ця амбівалент­ність властива будь-якій міфології. Навіть у Біблії сила-силенна непристойностей, які, одначе, не принижують її піднесеного характе­ру. Звичайно, це почасти пояснюється тим, що сама відмінність між високим і низьким ще не склалася тоді такою, якою вона є у нашо­му розумінні.

Дослідники, проте, знаходять й інші пояснення. Звичайно, це сто­сується вже міфології пізньої — грецької. А втім, навіть у пізніші часи ставлення до достовірності міфологічних персонажів більш ніж серйозне. У тій самій Греції по всій країні прокотився крик обурен­ня проти астрономів, цих богохульних матеріалістів, які заперечува­ли не тільки божественність, а саму особистість Сонця і вважали його велетенською палаючою кулею. І все-таки надприродні істоти могутні і величні, хоча трепет і жах, який вони навіюють, насичені стихією комізму. Ці постаті ексцентричні, непослідовні, парадоксальні. У більш зрілих релігіях таке змішання гідного й негідного значно згладжене, а їх обурливе поєднання перенесене у підпільний, дияволь­ський світ. Але багато що і залишилося.

Грецькі боги — великі пустуни. Вони зчиняють безладдя у світі, бешкетують, жирують, сплутують свої і людські плани. Стосунки на Олімпі — як у великій общині. Зевс гримає на Гермеса, жартівника, хитруна, навіть злодія, але винахідника багатьох корисних речей — засобів добування вогню, першого музичного інструмента. Бог весе­лощів, панічного страху і священного безумства — Діоніс часто по­рушує взагалі будь-які рамки допустимого. А втім, вважають дослід­ники, Діоніс стоїть уже на півдорозі від першої трагікомедії до більш сучасної. Недарма з часів Ніцше він — улюблений бог розворушених Душ нашої доби. Багато стихійного гумору і в історіях героїв — Геракла, наприклад. Йому властиві не лише благородні діяння, а й безцільне молодецтво та норовливий прояв сили, що переходить у жорстокість (до речі, так само, як і в шумеро-вавилонського Гільгамеша). Культ Геракла мав на увазі навіть вживання брутальної лайки.

Нероздільність піднесеного і смішного у міфах, їх трагічне блазен­ство допомагає зрозуміти походження трагедії з народного фарсу і роль сатирів, які супроводили своїм комічним хором виклад подій, зовсім не комічних.

Боги і герої міфів — благодійники людського роду — чинять іноді діяння лихі, тиранічні й ганебні з точки зору людей. Але люди ними милуються. Так у чому ж моральна правда міфів, якою люди керу­ються у своїх намірах і вчинках?

В оцінці цієї сторони міфу треба виходити, мабуть, з наявності в ньо­му об'єктивної суперечності, що відображає внутрішню двоїстість само­го життя ("від великого до смішного — один крок"). В амбівалентності міфу — несвідомий початок трагічних і комічних сюжетів світової культури. Хіба сучасна людина може обійтися простим розкладом усього сущого по поличках: тут — добре, там — погане? Чому така люба нашому серцю неправедниця Анна Кареніна і такий відразливий її чиновний чоловік — абсолютний праведник? Чому волоцюзі і шибени­ку ми віддаємо перевагу перед скромним міщанином? Чому жорстокий, часом просто скажений Петро І залишився в історичній пам'яті як вельмишановний правитель, а Микола II — з його релігійністю і м'якістю характеру — сприймається як нікчемна людина?

Д. Дідро, великий проповідник доброчесності, писав про дивне співчуття, що нас пробирає, коли ми стежимо за відчайдушною смі­ливістю злочинця, який порушує закони людського співжиття. Чи не в тому криється відповідь, що людина, яка живе в царстві необхідності, котре з усіх боків обмежує її правилами, заборонами і нормами, мимо­волі захоплюється тими, хто здатен жити вільно, розкуто, сміливо? І хоча людина прагне у повсякденному житті спокою і благополуччя, їй потрібен політ, їй потрібна поезія, яка підносить її над рутиною буття. На світанку історії цей конфлікт фантастичних поривань і прози розуму відчувався гостріше.

Справді, міфи не вчать моралі, як пізніші релігії. Тому Платон вважав за необхідне їх редагувати, аби з їх допомогою формувати душі дітей так само, як тіла з допомогою гімнастики. У міфах уперше виступає поетика зла, відома всій світовій літературі. Бешкетування міфологічних героїв, в якому багато фатального, жахливого, злого, все-таки принадливе, бо такі постаті несуть у собі образ великої людської пристрасті, і саме фантастичний, непересічний колорит їхніх діянь, що виходив за межі людського, необхідний, щоб стало зрозумілим: така свобода і самостійність доступні тільки одному, особливому — богові або героєві. Демонізм фантастичних істот, котрий утворює головну таємни­цю будь-якої міфології, є відображенням стихійного життя приро­ди, незалежної від людських вимірів, — її не стосуються наші пра­вила моралі. Боги можуть бути схожими на людину, але головне в них те, що несхоже і недоступне смертним, інакше вони не боги. Не­стримна примха бога, його свобода, недоступна людям, з одного боку, підносила стародавню людину, роблячи її причетною до вільнішого світу, а з іншого — вчила людей цінити свою, земну гідність, що грунтувалася на суворій необхідності праці, боротьби, подолання

труднощів і перепон.

Звідси єдність жаху і принадливості у "демонічному", що під­носиться над звичайним світом людини. Звідси страсті богів і ге­роїв, страсті Едіпа, страсті Геракла, страсті Прометея, страсті Діоніса.

Міф спростовує, як бачимо, панування людини над природою під загрозою відплати, але обіцяє їй успіх, якщо вона довіриться само­стійному життю об'єктивного світу. По суті це передчуття того від­криття, яке прийшло через багато століть і яке Гете висловив так: "Коркове дерево існує не для того, щоб затикати пляшки". Ніщо у світі не можна розглядати як простий засіб досягнення утилітарної мети, якщо ми не хочемо зазнати на собі іронію світу, його зворотну

дію.

Моральний вплив міфології не у напучуванні чи муштруванні — як у релігійній, міщанській або казенній моралі, а у вихованні розу­міння відносності панування розуму в світі, в якому живе людина.

4. Прислів'я, приказки, загадки. Зародки мистецтва

Велику виховну роль у первісному суспільстві відігравали при­слів'я і приказки. У них довге життя. Ми, наприклад, вживаємо ті самі або майже ті самі рештки прадідівської мудрості, які зафіксовані у літературі середніх віків. Але нові вже не створюються — існуючі виникали за давніх часів, їх джерелом був або якийсь забутий нині звичай, або легенда, або тривале спостереження, або залишки старо­винної магії та релігії. Приміром, англійський вислів "шерсть соба­ки, який укусив вас" не був спочатку ні метафорою, ні жартом, а справжнім рецептом від укусу собаки, одним з багатьох прикладів стародавнього гомеопатичного вчення: чим ударився, тим і лікуйсь! Про це згадується у скандинавській "Едді": "Собача шерсть вигоює

від укусу собаки".

Коли ми говоримо "встати з лівої ноги", то не замислюємося над Цим афоризмом. Нас цілком влаштовує загальнопоширене повір'я, Що встати з ліжка лівою ногою — значить мати поганий день. Це один з прикладів простої асоціації ідей, яка поєднує праве і ліве з по­няттям доброго і злого. Старовинні прислів'я, здатні підказувати нам мудре ставлення до тих чи інших речей у житті, виникли вперше у деяких дикунів, що вже стояли на досить високому рівні. Але їх майже немає у най-примітивніших племен. Народи Західної Африки, які ще не так дав­но жили у кам'яному віці, мали прислів'я, сотні з яких стали б у пригоді і людині XX ст. Наприклад: "Він врятувався від меча, та потрапив у піхви" (аналог нашого "Тікав від диму, та впав у вогонь" або "Хотів поминути пень, та наїхав на колоду"); "Попіл летить на­зад в обличчя тому, хто його розкидав" ("Не копай іншому ями, бо сам упадеш"). На пояснення того, що не можна звинувачувати ха­зяїна за дурість його робітників, вони говорять: "Вершник ще не дурний від того, що конячина дурна"; натяк на невдячність виражаєть­ся у прислів'ї: "Коли гарбуз урятував їх (під час голоду), вони сказа­ли: "Зріжемо його і зробимо з нього чашу".

Загадки виникають разом з прислів'ями. Під загадками розуміють ті складені на дивний манір питання, на які треба дати цілком серйоз­ну відповідь, а зовсім не сучасну жартівливу гру слів, як у Клубі веселих і винахідливих. Типовий зразок — загадка Сфінкса. У дав­ньогрецькому міфі Сфінкс — чудовисько з жіночою головою, тулу­бом лева і величезними крилами — оселився біля міста Фів і вимагав все нових людських жертв доти, доки хтось не розгадає його загадку: "Хто вранці ходить на чотирьох ногах, удень — на двох, а ввечері — на трьох?" Загадку розгадав Едіп, який став царем Фів: людина у дитинстві, у розквіті сил і на старість (з посохом). Наведемо кілька прикладів загадок різних народів. У народу басуто: "Чи знаєте ви, що кидається з вершини і не роз­бивається?" (Водоспад); "Хто ходить вправно без ніг і без крил, і кого не можуть зупинити ні гора, ні ріка, ані стіна?" (Голос).

У Полінезії на острові Самоа: "Сива людина стоїть над огорожею і дістає до самого неба. Хто це?" (Дим з димаря); "Людина стоїть між двома зажерливими рибами" (Язик).

Загадки належать тільки до найвищих ступенів примітивної куль­тури — щоб складати їх, треба мати здатність абстрактного порівняння і значний запас знань.

У деяких первісних народів загадки становлять необхідну части­ну виховання (у вигляді вправ для дітей). Іноді їх зміст для нас тем­ний: щось пішло з життя і нам незрозуміле.

У первісному суспільстві праця, магія, міфи, мистецтво не були розчленовані, а розвивалися вкупі. Малюючи тварину, здобич якої була життєво необхідною, первісний мисливець прагнув вплинути на результат полювання, але в кінцевому підсумку він пізнавав повніше світ. У нього виникали образи, які виражалися в малюнку, слові, зву­ках музики.

Від найдавнішого етапу розвитку первісної культури — епохи палеоліту (40—12 тисячоліття до н.е.) — лишилися рисунки на стінах і стелях печер, у глибинах підземних галерей і гротах. Це контурні зображення голів звірів на вапнякових плитах (печера Ла-Феррасі у Франції); людської руки, обведеної фарбою. Згодом виникли зобра­ження всіх тварин кам'яного віку: велетенських оленів з гіллястими рогами, табунів диких коней, бахматих зубрів. У наскельних рисун­ках 25—12 тисячоліть до н.е. є впевненість і експресивність ліній, що передають стрімкий біг, боротьбу, повадки. У розписах печер Фон де Гом (Франція) і в Альтамірській печері (Іспанія) передане почуття могутньої стихійної сили життя звірів.

Статуетки, які зображають звірів і огрядних голих жінок (культ "праматері"), — з каміння, кістки, дерева — виникли в епоху палео­літу.

Зображення людини (12—4 тисячоліття до н.е., епоха мезоліту і неоліту) — це сцени полювання, воєнних зіткнень. У статуетках помітні риси схематизму, у цю епоху поширені дрібна пластика, ор­намент, геометричні візерунки.

В епоху бронзи переважає монументальна архітектура — для куль­турних цілей, для поховань. А наприкінці існування первісного су­спільства, в епоху заліза (початок І тисячоліття до н.е.), на території сучасної Франції, Балканському півострові, у Закавказзі зводили вже фортеці, оборонні споруди, складені з великих кам'яних брил. Ці споруди належать і майбутньому.

Запитання для самоконтролю

1. Яка особливість уявлень первісних людей свідчить про натур­філософське світорозуміння?

2. Що означають поняття "тотемізм", "табу", "магія"?

3. Які групи міфів спільні у різних народів?

4. Що зумовило формування зачатків мистецтва?

Література

1. Mud M. Культура и мир детства. — М., 1988.

2. Тейлор Э. В. Первобытная культура. — М., 1989.

3. Тейяр де Шарден її. Феномен человека. — М., 1987.

4. Чмихов М. О. Давня культура: Навч. посіб. — К., 1994.

II. КУЛЬТУРА СТАРОДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ