Основні висновки по дослідженню відповідно до поставлених завдань:

1. Міжнародні трудові міграційні процеси й відносини, у юридичному розумінні, залежать від ступеня чіткості внутрішньодержавного нормативно-правового їх забезпечення (визначення строків, правових статусів і режимів національних та іноземних осіб, державних органів).

До громадян держави за її кордонами ставляться так, як дозволяє це робити сама держава, і з якою мірою поваги вона ставиться до своїх громадян і захищаючи їх, підтримує свій авторитет. Взаємність у відносинах держав, звичайно, має суттєве значення, але сьогодні частіше застосовуються заздалегідь визначені режими, у першу чергу і найчастіше – національний режим, а в деяких сферах суспільного життя – режим найбільшого сприяння. Теоретичні ознаки таких режимів, їхня суть (зміст) розкриваються на базі національних законодавств і залежать від політичної, економічної, соціальної та інших ситуацій у державі, від нормативно-правового оформлення (регулювання) та організаційно-технічного, в тому числі й фінансового, забезпечення та їх реалізації на практиці.

2. Кроки щодо вирішення питань, пов’язаних із розширенням легітимного поля трудової міграції, позитивно відобразилися на їх правовому становищі громадян, на підставі прийнятих урядом актів, ці питання передані до юрисдикції Міністерства закордонних справ, дипломатичних та консульських установ України, а також низки інших центральних державних органів влади та посадових осіб. Запропоновано внести зміни до Консульського статуту України щодо функцій консула, зокрема додати ст. 261 .

Україною було вжито заходів, спрямованих на впорядкування і регулювання міграційних процесів у державі, зокрема, згідно із зобов’язаннями, взятими відповідно до міжнародних договорів (у тому числі прийнятих у рамках МОП), значно розширено національну нормативно-правову базу.

3. Починаючи з 1991 р. Україна уклала низку двосторонніх договорів як з державами-реципієнтами, так і з державами-донорами міжнародних трудових мігрантів. Основною метою таких міжнародних договір для України став захист прав своїх громадян за кордоном і власних національних інтересів. Найбільшим досягненням є підписання договорів з основними державами-реципієнтами трудящих-мігрантів з України (Португалією, Російською Федерацією; Іспанією і Чехію – в плані соціального забезпечення громадян та ін.). Разом з тим Державному комітету України у справах національностей та релігії необхідно подати Президенту України пропозиції щодо необхідності підписання двосторонніх договорів у сфері трудової міграції, з одного боку; а з другого – про спрощення процедур працевлаштування громадян України за кордоном у відносинах з державами, з якими такі угоди вже укладені (Іспанія, Чехія).

В останні роки було підписано значну кількість договорів про реадмісію осіб, самим значним і неоднозначним з яких став договір з ЄС. Також, готується до підписання договір між Україною та Іспанією про врегулювання трудових потоків.

Таким чином, двосторонні договори України у сфері міжнародної трудової міграції можна поділити на такі категорії:

– які безпосередньо регулюють дану сферу;

– які регулюють соціальне забезпечення громадян;

– які спрямовані на регулювання питань реадмісії.

4. Розробці механізму ефективного співробітництва України, в особі державних органів, з міжнародними інституціями та іншими державами повинна передувати ратифікація низки конвенцій МОП, учасницею яких Україна не є, що в свою чергу гальмує розвиток внутрішнього законодавства в даній сфері. Зокрема, відсутня програма розвитку трудової міграції.

На основі всебічного аналізу комплексу державно-правового регулювання зовнішніх міграційних процесів в Україні автором були виділені такі ключові напрямки вдосконалення трудової міграційної політики України:

4.1. Ратифікація: Конвенції МОП № 97 „Про трудящих-мігрантів“ (1949 р.) та Конвенції № 143 „Про зловживання у сфері міграції та забезпечення трудящим-мігрантам рівних можливостей“ (1975 р.), Європейської конвенції про соціальну та медичну допомогу (1953 р.), де передбачені базові норми умов праці, побутового та житлового забезпечення, транспортування та соціального страхування працівників.

Таким чином, можна зробити висновок, що до теперішнього часу держава не приділяла достатньої уваги еміграції свого населення, в той час, як питома вага участі українців на світових ринках праці є далеко не останньою. Ситуація, що склалася в Україні, потребує від уряду зважених законотворчих, організаційних і господарських заходів в сфері демографічної політики, спрямованих на створення нових робочих місць з належною заробітною платою та відповідною соціальною захищеністю, вдосконалення існуючої системи освіти, підвищення рівня охорони здоров'я та зростання народжуваності, пропаганди здорового способу життя тощо.