6.3. Механізм розвитку інфляції

Аналізуючи криву Філіпса ( див. тему 3) в коротко- та довгостроковому періодах, можна зробити наступні висновки щодо стабілізаційної політики дерижви:

1. Вибір між інфляцією і безробіттям можна робити лише в короткостроковому періоді, бо в довгостроковому періоді такого вибору не існує.

2. Кейнсіанські методи стимулювання попиту з метою досягнення повної зайнятості недосконалі, бо вони породжують інфляцію. Боротися з безробіттям уряду можна лише тоді, коли його фактичний рівень не перевищує природний, бо інакше можна спричинити зростання інфляції.

3. Оптимальною політичною митою є нульова інфляція, тому що якщо фактичний рівень безробіття нижчий за природний, то зростають темпи інфляції, що зводить нанівець вигоди від високого рівня зайнятості.

4. Політика «нульової інфляції» недовготривала і досить болісна, тому що внаслідок дефляційної політики відбувається спад виробництва, зростання безробіття до тих пір, поки люди не почнуть знижувати свої інфляційні очікування.

Згідно з наведеними висновками, внесемо корективи в визначення категорії природного рівня безробіття. Природний рівень безробіття, за М.Фрідменом, це такий рівень безробіття, який не посилює інфляції.

Природний рівень безробіття відповідає такій макроекономічній рівновазі, коли очікувана інфляція дорівнює фактичній.

Наприкінці 60-х років ХХ ст. в економічний обіходь було введено таке поняття як стагфляція, яке означає одночасне існування інфляції та безробіття (стагнації виробництва). Графічно стагфляція зображується зміщенням короткострокової кривої Філіпса праворуч і вгору.

Антиінфляційна політика – це система цілей та засобів впливу на макроекономічну ситуацію з метою досягнення відповідності між темпами зростання грошової маси та темпами зростання благ.

Антиінфляційна політика – включає адаптивні (тактичні) та активні (стратегічні) засоби.

Адаптивні засоби можна проводити лише тоді, коли темп інфляції не перевищує 20 – 30 % за рік. Вони включають в себе:

• поступове обмеження пропозиції грошей;

• індексація грошових доходів населення;

• регулювання цін та доходів;

• стабілізація інфляційних очікувань тощо.

Активні засоби застосовуються в умовах гіперінфляції і передбачають різке скорочення пропозиції грошей. Вони включають в себе:

1. Прямі монетарні засоби:

– контроль за грошовою емісією;

– заборона емісійного фінансування державного бюджету;

– контроль грошової маси через операції на відкритому ринку;

– проведення конфіскаціонної грошової реформи.

2.Заходи проти інфляції попиту:

– зменшення дерисавних витрат;

– зростання податків;

–скорочення бюджетного дефіциту;

–здійснення жорсткої грошово-кредитної політики;

– стабілізація валютного курсу.

3. Заходи проти інфляції витрат ( пропозиції):

–обмеження зростання факторних доходів і цін

• обмеження монополізму та захист конкуренції

• зниження податків на фізичних та юридичних осіб

• посилення мотивацій до трудової діяльності шляхом змін у соціальній політиці.