Включення західних земель до срср
28 червня 1940 р. румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину. І вже 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР вирішила включити Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної РСР 15 серпня 1940 р. створено Молдавську РСР. Ще раніше, 1939 р. рішення Установчих Народних зборів Західної України про возз'єднання Західної України з УРСР було затверджене Верховними Радами СРСР (1 листопада) і УРСР (14 листопада). Завдяки цьому населення України збільшилося на 8809 тис. осіб і на середину 1941 р. становило 41657 тис., а територія розширилася до 565 тис. км2. Процес консолідації української нації вступав у завершальний етап. Однак досі серед істориків немає єдності в оцінці суті та характеру цього процесу, і тому різні дослідники по-різному називають сам факт входження українських земель до складу УРСР напередодні Другої світової війни: «анексія» (Д. Боффа), «включення» (Н. Верт), «формальне інкорпорування, назване «возз'єднанням» (А. Жуковський, О. Субтельний), «возз'єднання, що носило характер акції окупаційного типу» (С. Кульчицький).
Безперечно, що процес, завдяки якому західноукраїнські землі опинилися в складі УРСР не одномірний, а навпаки — багатоплановий. При його розгляді та аналізі слід мати на увазі той факт, що хоча було здійснено етнічне возз'єднання і західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, на практиці відбулася інкорпорація, тобто «входження до складу» СРСР. Передування рішення Верховної Ради Радянського Союзу про возз'єднання аналогічному рішенню Верховної Ради України підтверджує цю думку. Тому розбіжності в термінології та оцінках, очевидно, зумовлені різними підходами дослідників до вирішення принципово важливої проблеми: у складі якої держави — України чи Радянського Союзу — фактично опинилися західноукраїнські землі?
Напад фашиської Німеччини на срср. Бої 1941-1942 рр.
На світанку 22 червня 1941 р. танкові й моторизовані частини фашистської армії розпочали наступ одночасно на трьох напрямках: Ленінградському, Московському і Київському. Почалася німецько-радянська війна, яка тривала 1418 днів і ночей.
Український напрям, за планом «Барбаросса», був одним із найголовніших. Гітлерівське керівництво ставило за мету якомога швидше оволодіти ресурсами України, щоб, з одного боку, послабити військово-промисловий потенціал СРСР, а з іншого — зміцнити власну машину, створити вигідний плацдарм для подальшого розгортання воєнних дій та перемоги над Радянським Союзом. Тобто українські землі розглядалися як одна з основних цілей завойовницької політики фашизму. Про це Гітлер відверто говорив в багатьох своїх виступах.
В Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армії «Південь» під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштейна. їм протистояли 80 дивізій Київського особливого та Одеського військових округів, перетворених з початком війни на Південно-Західний на Південний фронти.
Концентрація в республіці цього найчисленнішого угруповання пояснюється вказівкою Сталіна про те, що саме Південний Захід буде метою головного удару німецької армії. Насправді першого і найтяжчого удару німецька армія завдала на центральному напрямку.
Група армій «Південь» мала завдання протягом короткого часу завдати головного удару на Київському напрямку, захопити переправи, створити сприятливі умови для наступу вглиб території України, заволодіти нею. Для керівництва бойовими діями радянських військ в Україні був утворений Південно-Західний напрям під командуванням маршала С. Будьонного. Членом його Військової Ради було призначено першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова. В Україні, як і в інших регіонах СРСР, було оголошено надзвичайний стан та мобілізацію військовозобов'язаних. Оборонні бої на території України Маючи значну перевагу в живій силі й техніці, значні потужні угруповання німців глибоко вклинилися на територію СРСР. Наприкінці третього тижня кровопролитних боїв вони просунулись від 350 до 600 км, захопивши і значну частину України.
Уже з перших годин війни німці наштовхнулись на відчайдушний опір. Перший удар прийняли на себе прикордонники. Так, одинадцять днів і ночей відбивали їх атаки поблизу с. Скоморохи бійці 13-ї застави Володимир-Во-линського прикордонного загону. Героїчно билися захисники Рава-Руського, Перемишльського та інших укріплених районів на території України. Однак відсутність єдиної лінії фронту, несподівані зіткнення на марші, необхідність розгортати бойові порядки під вогнем противника на непідго-товлених рубежах, удари з повітря за переважання німецької авіації, відсутність налагодженої системи забезпечення боєприпасами, часта втрата управління — все це ставило радянські війська у несприятливі умови, спричиняло серйозні втрати.
Під Уманню (серпень 1941 р.) в полон потрапили 103 тис. радянських бійців, під Києвом (вересень 1941 р.) —665 тис. осіб. У 1941 р. полонені становили 64,5% всіх втрат Південно-Західного фронту, 60,3% — Південного. Вже за перші два дні бойових дій на аеродромах та в повітрі Червона армія втратила понад дві тисячі літаків, залишившись без прикриття. Контрнаступ радянських мотомеханізова-них корпусів у районі Луцьк—Броди—Рівне успіху не мав. До 15 липня війська Південно-Західного фронту втратили 2648 танків, 1907 літаків. За перші півроку війни в полон потрапило 3,6 млн військовослужбовців, у тому числі 1,3 млн українців.
Здобувши Київ, німецькі армії розгорнули наступ на Донбас і Крим, ЗО жовтня вони підійшли до Севастополя. Кровопролитними, з неймовірними жертвами з обох боків були бої за Київ (7 липня — 26 вересня 1941 p.), Одесу (5 серпня — 16 жовтня 1941 p.), Керч (30 грудня 1941 р. — 19 травня 1942 p.), Севастополь (ЗО жовтня 1941 р. — 4 липня 1942 p.).
Витримавши довгу і виснажливу битву під Смоленськом, фашистські війська наприкінці вересня 1941 р. розгорнули масований наступ на московському напрямку. Але взимку 1941—1942 pp. під Москвою й на західному напрямку було завдано нищівного удару. Тут було розгромлено до 50 дивізій. Німці були відкинуті на 150—400 км. Вермахт зазнав першої великої поразки з початку Другої світової війни.
На той час шляхом формування приблизно 400 нових дивізій було компенсовано втрату основного складу кадрових військ Червоної армії. Але. їм бракувало сучасного озброєння і бойового досвіду. Та після перемоги під Москвою Сталін почав стверджувати про неабияку боєздатність Червоної армії, чого насправді ще не було. Перед армією було поставлено завдання провести наступальні операції на всіх головних напрямках — від Баренцевого моря до Кримського півострова. Розпорошення сил і засобів, відсутність достатнього матеріального забезпечення військ, необхідних резервів, недооцінка флангових угруповань противника призвели до трагедії. Особливо відчутною була поразка в районі'Харкова, де в травні 1942 р. було оточено майже три радянські армії. Спроби прорвати кільце оточення були марні. В полон потрапили 240 тис. червоноармійців і командирів. Загалом під час весняного наступу 1942 р. зазнали поразки шість армій.
Поразки в Україні та в Криму (здача Керчі у травні та Севастополя в липні 1942 р.) започаткували нові невдачі радянських військ. Наприкінці червня 1942 р. німецькі армії розгорнули наступ на півдні й завдали нищівних ударів військам Південно-Західного та Південного фронтів.
Незважаючи на відчайдушні зусилля радянських військ (було визволено багато великих населених пунктів), 22 липня 1942 р. Червона армія залишила м. Свердловськ Луганської області. Відтоді вся Україна була окупована ворогом.
Отже, попри те що Червона армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, поразки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів та офіцерів; окупації України; різкого зниження військово-промислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигідного стратегічного плацдарму для подальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера. Причини поразок Червоної армії на початку війни Історичні реалії свідчать, що напередодні війни Радянський Союз мав об'єктивні передумови для належної відсічі Німеччині. Трагедія тяжких поразок 1941 р. не була фатальною, їх причини криються в негативних явищах, властивих тогочасному режиму. В нових історичних умовах необхідно було організувати та спрямувати зусилля мільйонів людей на відсіч ворогові. Але парадокс історичної ситуації полягав у тому, що система, яка внаслідок численних кричущих прорахунків та помилок авторитарної влади поставила країну перед безоднею, мусила в умовах найгострішої воєнно-політичної кризи своїми нещадними, тоталітарними методами врятувати її від загибелі. Тому причини поразки Червоної армії в початковий період війни були складні й багатозначні, об'єктивні й суб'єктивні — вони мали як зовнішній, так і внутрішній характер.
Розв'язуючи війну проти СРСР, фашисти були переконані у швидкій перемозі, маючи для своїх сподівань певні підстави. На той час економіка Німеччини створила величезний військово-економічний потенціал, який спирався на ресурси майже всієї окупованої фашистами Європи і перевищував радянський в 2,5 раза. До того ж «армія вторгнення» з майже дворічним досвідом ведення сучасної війни мала в своєму розпорядженні не лише трофейну зброю й боєприпаси, 180 дивізій, а й власні сучасні види озброєнь, чого бракувало Червоній армії.
Хоча радянське керівництво і запевняло народ, що майбутня війна відбуватиметься на «чужій території» і «малою кров'ю», країна та армія до неї виявилися не готовими. Час, виграний укладенням договору з Німеччиною про ненапад у 1939 р., не був ефективно використаний для посилення боєздатності Червоної армії, вироблення воєнної доктрини.
Навпаки, проводячи лінію на зміцнення авторитарного режиму, Сталін та його підручні розгорнули репресії проти командного складу армії. В УРСР було репресовано понад 15 тис. військових, що значно послабило боєздатність збройних сил. Терор знекровив командування Київського та Харківського військових округів. На початку реалізації «плану Барбаросса» Гітлер говорив про Червону армію як про «військо без керівників». Не випадково у своїх мемуарах маршали О. Василевський та Г. Жуков висловлювали думку про те, що якби не було 1937 р. (маючи на увазі репресії), можливо, не було б і війни в 1941 р.
Тривалий час радянська пропаганда експлуатувала міф щодо «фактора раптовості» нападу, який був потрібен Сталіну для виправдання своїх помилок і прорахунків. Але радянське керівництво знало, що з 25 травня 1941 р. вермахт перекидав до західного кордону нашої країни 100 ешелонів на добу з військовою технікою і озброєнням. За 11 місяців до початку війни прикордонники затримали 5 тис. німецьких розвідників. За цей період німецькі літаки 324 рази порушували повітряний простір і проводили розвідку. Агентурна розвідка інформувала Сталіна навіть про дату фашистського нападу на СРСР.
Серед тих, хто працював у німецькому тилу, виконуючи відповідальну розвідувальну роботу, були і вихідці з України. Зокрема, український живописець М. Глущенко (агентурне ім'я «Ярема») ще в червні 1940 р. передав до Москви відомості про «план Барбаросса». У травні 1939 р. перший з виходців України, удостоєний звання Героя Радянського Союзу, начальник розвідуправління КОВО генерал-майор І. Проскуров подав Сталіну відповідний матеріал, але тоіі, будучи переконаним у ненападі Німеччини на СРСР, залл-шався глухим до даних розвідки, а з тими, хто ставив під сумнів цей висновок, розмова була короткою: табір або розстріл. Сталіну говорили те, що він хотів почути. Мобілізація сил для відсічі німецькій армії Невдачі й поразки, що спіткали радянські війська, вже на початку війни поставили їх у надзвичайно тяжке становище. Щоб вийти з породженої війною кризи, потрібні булг* кардинальні зміни. Але дії Сталіна та його найближчого оточення у цій найкритичнішій ситуації не відзначалися оперативністю і продуманістю щодо мобілізації всіх сил і резервів країни на опір фашистам. Військово-політичне керівництво, мабуть, не усвідомлювало масштабів того, що відбувається, всього драматизму ситуації. Про це свідчать такі факти: воєнний стан було спочатку оголошено лише в європейській частині країни, а створена 23 червня 1941 р. Ставка головного командування до 10 липня ніким не очолювалася.
Вже за перший тиждень війни до діючої армії було мобілізовано більше 2,5 млн жителів України, понад 2 млн українців вступили до загонів народного ополчення, а також до винищувальних батальйонів для охорони тилових районів від шпигунів та диверсантів. Наприклад, на захист Донбасу до жовтня 1941 р. виступило 175 тис. ополченців.
Надзвичайно велике значення мала допомога населення військам у створенні оборонних споруд. Поряд із фронтом, часто під артилерійським обстрілом і бомбардуванням, на будівництві укріплень працювали мільйони українців. Так, в Одесі тисячі міських жителів, переважно жінок, разом з бійцями за 40 днів побудували понад ЗО рубежів завдовжки 250 км. У Донбасі десятки тисяч шахтарів створили більше 20 тис. військово-інженерних об'єктів. Під Києвом на початку липня 1941 р. в оборонних роботах брало участь понад 160 тис. осіб.
Оборонні бої вимагали протягом короткого часу переведення економіки, як і всього життя народу, на воєнні рейки. До здійснення цієї роботи залучали все працездатне населення. Але в умовах тоталітарного режиму цей цілком природний для періоду війни захід набув характеру масових, кривавих і до того ж часто необґрунтованих розправ над усіма «підозрілими» у прифронтових районах. Перед тим як залишити Західну Україну, органи НКВС стратили багатьох діячів освіти, науки, в'язнів, незважаючи на те, які звинувачення проти них висувались. Тільки у Львові, Сам-борі, Станіславі, Рівному, Луцьку було знищено понад 15 тис. осіб. Ці екзекуції, організовані слідом за масовими депортаціями та наростаючим терором радянського режиму, посилили негативне ставлення західних українців до радянської влади.
Уже через тиждень після початку війни промислові підприємства України почали виконувати замовлення фронту: випускали або ремонтували танки, бронепоїзди, гармати, міномети.
На період війни робітників, селян, службовців було закріплено за їхніми робочими місцями, відпустки заборонялися.
На нових місцях евакуйовані підприємства і колективи опинилися у надзвичайно складному становищі, стикалися з численними труднощами. Але люди, переборюючи їх, швидко пускали в дію заводи. Багато великих евакуйованих підприємств було відновлено лише за півтора-два місяці.
Перебазування продуктивних сил у східні райони країни було великим подвигом народу. За своїм значенням його можна прирівняти до перемоги в одній з визначних битв Другої світової війни. Саме завдяки йому відкрилася перспектива швидкого створення потужної військово-господарської бази.
Окупація України військами Німеччини та її союзників
22 червня 1941 р. о третій годині п'ятнадцять хвилин фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. Згідно з планом гітлерівського командування «Барбаросса», названим на честь героя хрестових походів германського імператора Фрідріха II Барбаросси, військова кампанія мала бути блискавичною («бліцкріг» — блискавична війна). Особливо важливе місце в ній відводилося діям авіації і танкових частин.
Наступ німецько-фашистських військ ішов у трьох напрямках: на Ленінград (група армій «Північ»), на Мінськ, Смоленськ і Москву (група армій «Центр»), на Київ (група армій «Південь») з тим, щоб максимум за 5 місяців вийти на лінію «А» — «А» (Архангельськ — Астрахань).
В Україні гітлерівці мали у стислий термін оволодіти Житомиром і Києвом, потім — Донбасом і Кримом. Таким чином, Україна мала бути окупованою дуже швидко, а її багаті природні ресурси, економіка, хліб повинні бути одразу ж використані для продовження війни проти Росії.
Разом з Німеччиною у війну проти СРСР вступили Італія, Румунія, Словаччина, Угорщина і Фінляндія. Всі угруповання військ Німеччини нараховували 153 дивізії. Ще 37 дивізій належало її союзникам. Усього у військових діях з боку фашистської Німеччини брало участь 5,5 млн осіб. Проти них діяло понад 6 млн солдат і офіцерів Червоної армії, у тому числі у прифронтовій західній смузі — 2,9 млн осіб.
На Україні діяли об'єднані війська двох фронтів: Південно-Західного та Південного, на морі — Чорноморський флот, на річках — Дунайська та Пінська річкові флотилії. Перевага в техніці була на боці СРСР. Так, якщо у гітлерівців було задіяно 3580 танків і штурмових артилерійських установок, то у Червоної армії — 9200 танків. У червні 1941 р. із 22 600 танків Червоної армії 12 тисяч дислокувались у західних прикордонних округах.
Раптовий удар сил вермахту одразу ж змінив співвідношення сил не на користь СРСР. Тільки в перший день війни радянські військово-повітряні сили втратили 1811 літаків переважно нових конструкцій, причому тільки 322 з них — у повітрі. До того ж командування Червоної армії було ослаблене тяжкими репресіями 30-х років, унаслідок яких загинуло 75% старших командирів. На місце останніх прийшла молодь, яка не мала належного військового досвіду та освіти. Третина репресованих припала саме на Київський військовий округ. Командування корпусів на 100% було оновлене, дивізій та укріплених районів — на 96%, полків — на 70%, батальйонів — на 80%. У німецькій же армії переважна більшість офіцерів, починаючи з найнижчих чинів, мала досвід Першої світової війни, не кажучи вже про кампанії 1939—1940 pp.
Серед керівництва СРСР домінували шапкозакидацькі настрої, які воно всіма засобами поширювало в армії і серед цивільного населення. Командарм Г. Штерн на одній з нарад заявив, що у майбутній війні життя кожного загиблого червоноармійця коштуватиме 10 життів ворожих солдат. Нарком оборони Ворошилов його поправив: «Десяти — мало, двадцяти». Прогноз збувся з точністю до навпаки: на одного вбитого на Східному фронті німецького солдата припадало понад 10 (!) солдат радянської армії. Влучно висловився з цього приводу відомий російський письменник В. Астаф'єв: «Ми ворога закидали своїми трупами».
Потужний і раптовий удар гітлерівських військ уже в перший місяць війни призвів до тяжких поразок Червоної армії. Потужні танкові клини легко, ніби ніж у масло, входили в глиб радянської оборони, брали в «кліщі» й оточували величезні маси військ, які потім остаточно розбивалися військами другого ешелону. У повітрі беззастережно домінувала гітлерівська авіація, її бомбардування нищили мости і залізниці, склади, не давали можливості підтягти підкріплення, завдавали тяжких втрат не тільки військам, а й цивільному населенню. Від цих «успіхів» сам Сталін впав у депресію і навіть думав про підписання нового Берестейського миру, за яким він мав віддати Україну і Білорусь Гітлерові. Навіть звернення до народу з приводу початку війни читав по радіо не він, а міністр закордонних справ СРСР Молотов.
Уже в перший місяць війни німецькі війська захопили понад третину України, а після перемоги під Уманню (10—12 серпня) підступили до Києва. Тут були зібрані значні сили Червоної армії — і вона, здавалося, почне контратакувати. Однак за наказом Гітлера частина його військ під командуванням генерала Гудеріана повернула з московського напрямку на південь і невдовзі взяла Стародуб і Чернігів, після чого в гігантському «котлі» опинилося понад півмільйона радянських вояків. Більшість із них, у тому числі й командуючий Південно-Західним фронтом М. Кирпонос, загинули під час спроб прорвати оточення. 16 вересня гітлерівці взяли Київ, а на початку листопада окупували майже всю територію тодішньої УРСР, за винятком східної частини Донбасу. У Криму в Червоної армії лишився тільки Севастополь, захисники якого тримали оборону до середини 1942 р. Взагалі гітлерівці на той час захопили чимало земель в європейській частині СРСР (Прибалтику, Білорусь, Україну, Молдавію, частину Росії), вели бої вже за 16 км від Москви, отже «бліцкріг» частково досяг своєї мети.
Провівши низку мобілізаційних заходів, радянське керівництво сформувало близько 400 нових дивізій і, по суті, відновило кадрову армію СРСР, від якої на той час лишилося тільки 8%. Під Москвою німецько-фашистські війська зазнали першого тяжкого контрудару (грудень 1941 — січень 1942 pp.), однак у цілому кампанія 1942 р. для СРСР була невдалою. Спроба відвоювати Україну, почавши з Харківщини та Криму, обернулася новими поразками.
Наприкінці травня 1942 р. на Барвенківському виступі німці оточили і знищили три армії (загинуло 171 тис., потрапило у полон 240 тис. червоноармійців та їхніх командирів, втрачено 1200 танків), тоді ж дуже тяжких втрат (250 тис. убитих і полонених) зазнали війська Червоної армії, які висадилися на Керченському півострові. Тут вкотре виявилася бездарність командування, яке очолював «сталінський маршал» Лев Мехліс.
Три радянські армії на плацдармі у 16 км стали мішенню для німецької авіації та артилерії. За свідченням очевидців, уся Керченська протока була вкрита пілотками та безкозирками радянських солдат і матросів, котрі загинули під бомбами німецьких літаків.
Тяжка поразка на Керченському півострові визначила долю Севастополя, який впав на початку липня після 250-денної героїчної оборони. На відміну від оборони Одеси, тут не вдалося своєчасно евакуювати бійців, і майже всі вони (95 тис.) загинули або були взяті в полон гітлерівцями.
Варто відзначити, що ще 12.09.1941 р. Сталін видав таємний наказ про створення загороджувальних загонів НКВД. У разі відступу військ вони мали з тилу поливати їх кулеметним вогнем. Були прийняті також драконівські репресивні заходи і в 1942 р. (наказ № 227), в результаті яких було розстріляно десятки тисяч бійців. Тоді ж були створені штрафні батальйони, дозволено брати в заручники сім'ї «штрафників» тощо. Сталін тоді цинічно пожартував щодо цього: «У радянській армії треба мати більше сміливості, щоб відступати, ніж наступати!».
Зірвавши спробу радянського контрнаступу, німецько-фашистські війська наприкінці червня 1942 р. почали операцію «Блау» («Блакитна»): потужний удар у напрямку нижньої Волги і Закавказзя (до нафтових джерел). Було прорвано лінію фронту завдовжки 650 км. Внаслідок цього під німецькою окупацією опинилася вся територія тодішньої УРСР, а також етнічні українські землі, що входили до складу Російської Федерації (Чорноморія, Слобідська Україна). Для керування військовими операціями на Україну навіть прибув Гітлер. Він провів у своїй ставці «Вервольф» під Вінницею понад 4 місяці. Але загальний хід війни на Східному фронті вирішувався не в цій ставці, а в окопах Сталінграда.
Хоч фактів героїзму та стійкості не бракувало, наприклад, під час оборони Києва, Одеси, Севастополя, але в цілому бойовий дух Червоної армії був тоді досить низьким. Переважна частина населення СРСР, особливо в загарбаних Москвою державах (Україні, Білорусі, Молдавії, республіках Прибалтики) не палала бажанням проливати кров за більшовицький режим. Сталінське керівництво залишило в німецькому тилу розгалужену мережу підпільно-диверсійних груп, але їхня діяльність не розвивалася, оскільки населення зовсім не підтримувало їх. Чимало людей з приходом німецьких військ пов'язувало якщо не відродження Української держави, то принаймні поліпшення життя, припинення репресій, розпуск колгоспів і радгоспів тощо. На перших порах окупанти з тактичних міркувань зробили певні кроки в даному напрямі. Було дозволено відкривати церкви. Спочатку німецьке командування крізь пальці дивилося на відродження українського національного руху, «Просвіти», на використання української національної символіки (синьо-жовтих прапорів і тризуба), вихід української преси з викриттям злочинів комуністичної верхівки СРСР. Однак колгоспи окупанти не поспішали розпускати, бо з їхньою допомогою легше було експлуатувати селян на благо «третього рейху». З моменту перших розстрілів мирного населення німецькими окупантами ілюзії у людей почали швидко розвіюватись.
Оскільки Польщу було розгромлено і радянські війська утримували за собою лише незначну частину України, діячі обох течій ОУН вирішили, що настав час рішучих дій. Ще у травні 1941 р. Провід ОУН видав таємні «Політичні вказівки» з настановою в разі вибуху війни між Німеччиною та СРСР негайно взятися за відбудову Української держави, незалежно від позицій воюючих сторін. Були сформовані похідні групи ОУН, які мали піднімати українців СРСР на боротьбу за відродження власної держави.
30 червня 1941 р. на Українських національних зборах у Львові ОУН з благословення митрополита Андрія Шептицького проголосила Акт відновлення Української держави та створення Українського державного правління на чолі з Ярославом Стецьком.
Але в національному питанні гітлерівці не збиралися продовжувати політику Австро-Угорщини. У своїх секретних планах верхівка «третього рейху» мала на меті розчленувати Україну і перетворити її частини на свою колонію. 9 липня нацисти заборонили діяльність Правління, а 12 липня 1941 р. німецька поліція заарештувала його голову Ярослава Стецька та інших діячів. Їх вивезли для слідства до Німеччини. Пізніше був заарештований С. Бандера. За відмову анулювати Акт відновлення Української держави їх кинули до концтабору Заксенхаузен, де вони перебували до вересня 1944 р. ОУН(б) знову перейшла на нелегальний стан. Тепер нею керував Микола Лебідь.
Тим часом Гітлер передав Галичину у відання генерал-губернатора Ганса Франка з його цивільною німецькою адміністрацією, заявивши про передчасність спроб створення Української держави і натякаючи на те, що це питання буде вирішене після війни. Однак для далекоглядної частини українських самостійників арешт Стецька і Бандери був достатнім свідченням справжніх намірів гітлерівців. Саме тому українці, які вже сформували дві дивізії у складі вермахту («Нахтігаль» і «Роланд») і дійшли до Вінниці, у липні 1941 р. залишили лави діючої армії. Більшість із них потім влилося до УПА. Тим часом гітлерівці продовжили свою репресивну політику, зокрема заборонили «Просвіту», українську національну символіку тощо. У листопаді — грудні 1941 р. вони заарештували понад 700 людей — організаторів масового відзначення 20-річчя трагедії Базару, і ліквідували більшість із них.
Швидкий наступ німецьких військ і окупація ними майже всієї України призвели до зриву радянських планів евакуації. Хоча до Росії та Середньої Азії було вивезено 550 підприємств, евакуйовано 3,5 млн людей, які ставали до праці на нових місцях, основні підприємства залишилися. Тож з наказу Кремля застосовувалася тактика «випаленої землі». У повітря висаджували фабрики і заводи, електростанції, зокрема Дніпрельстан, затоплювали шахти тощо. Коли йшлося про стратегічні об'єкти, то такі масштабні знищення можна було зрозуміти і виправдати. Однак з наказу Кремля спалювали врожай і запаси зерна на заготівельних пунктах, якими хотіло і могло скористатися українське населення, поливали гасом цукор, нищили культурні цінності.
Усе це було не що інше як продовження окупаційної політики Москви на українських землях. Воєнною необхідністю радянська адміністрація часто прикривала злочинні дії, спрямовані на знищення національного культурного багатства України. Так, у першу чергу вивозилися партійні архіви, а унікальні музейні зібрання кидалися напризволяще або ж нищилися. Коли внаслідок бомбардувань загорівся Чернігівський історичний музей з його унікальними експонатами, секретар більшовицького обкому О. Федоров заборонив гасити пожежу. В перші дні окупації німцями Києва за наказом радянського командування було висаджено в повітря майже весь Хрещатик. Під руїнами будинків загинуло багато киян. Радіоміна, закладена в Свято-Успенському соборі Києво-Печерської лаври, знищила історичну споруду. Навіть якби при цьому загинула група німецьких генералів, які були в соборі разом із словацьким лідером Тісо (вони встигли вийти), цим не можна виправдати знищення унікальної пам'ятки історії та архітектури.
Особливо нелюдськими виглядають дії НКВД, коли вони, згідно з наказом Кремля, винищували ув'язнених, серед яких було багато жертв незаконних репресій. Тільки в Кіровоградській тюрмі було розстріляно 12 тис. засуджених, у Луцькій — 3 тис. У Києві, Харкові, деяких інших містах тюрми було спалено разом з в'язнями. Загалом тоді знищили понад 40 тис. в'язнів.
Евакуація в глиб СРСР чинилася примусово, без огляду на вік і стан здоров'я людей. Особливо це стосувалося чільних представників української інтелігенції, визначних учених і діячів культури, бо насамперед вони могли взяти активну участь у боротьбі за самостійну Українську державу. Основним осередком української інтелігенції стало м. Уфа, куди було евакуйовано десятки академіків та членів-кореспондентів, професорів, письменників, художників та ін. Чимало українських учених під час евакуації померло або було знищено НКВД (до числа останніх належать, зокрема, Агатангел Кримський, Петро Франко, Кирило Студинський та інші).
У деяких районах СРСР було введено воєнний стан, що означало посилення жорстоких репресій. Приводом для розстрілу часто ставало поширення будь-якої правдивої інформації про ситуацію на фронті чи в тилу — це було крамолою в умовах суворої цензури та замовчування успіхів німецької армії. Водночас було ліквідовано республіку німців Поволжя, а німців, що проживали на території України та Криму з XVIII ст., примусово депортували до Сибіру та в Казахстан.
30.06.1941 р. був створений Держкомітет оборони на чолі зі Сталіним, що розпочав важливі мобілізаційні заходи. Це стосувалося і формування нових військових частин, і переведення економіки на воєнний лад тощо.
Визволення України від німецько-фашистських загарбників
Визволення України почалося під час Сталінградської битви (листопад 1942 — лютий 1943 р.), яка поклала початок корінному перелому у війні на користь СРСР. Перші населені пункти України в східному Донбасі були звільнені в грудні 1942 р. Остаточне ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня—23 серпня 1943 р.). 23 серпня війська Степового фронту звільнили Харків. У вересні-жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро, уздовж якого німці намагалися створити неприступну лінію стратегічної оборони («Східний вал»). Кульмінацією битви за Дніпро було визволення від окупантів Києва. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав за будь-яку ціну звільнити Київ до річниці Жовтневої революції 1917 р. Ціною величезних людських втрат радянські війська 6 листопада 1943 р. звільнили місто. За визволення столиці України понад 1000 солдатів і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
Визволити столицю України Сталін вимагав до річниці Жовтневої революції. Щоб полегшити форсування Дніпра, передбачалося викинути на правий берег сильний повітряний десант — дві бригади. Проте десантування пройшло невдало, раптовість було втрачено. Генеральний штаб вважав, що за цих обставин наступ з Букринського плацдарму навряд чи може розраховувати на успіх. У відповідь на це Сталін сказав: «Ще не пробували наступати по-справжньому, а вже відмовляєтеся. Треба здійснювати прорив з наявного плацдарму». Наступ було розпочато, і на світанку 6 листопада Київ було взято, але ціною величезних втрат. Помилки командування, нестача техніки та боєприпасів часто зумовлювали невиправдані людські жертви. Лише в районі Букрина загинуло 40 тис. бійців. За подвиги, здійснені в ході битви за Дніпро, 2438 воїнам надано звання Героя Радянського Союзу (понад 20% від усіх, хто одержав це звання за період війни).
Форсування Дніпра і взяття Києва зірвало план Гітлера стабілізувати лінію фронту, створити неприступний «Східний вал» і перейти до затяжної позиційної війни з метою вимотування сил Червоної армії. Саме тому перемога в битві за Дніпро і стала завершенням корінного перелому в Другій світовій війні.
1944 р. радянське командування силами чотирьох Українських фронтів, які налічували понад 2,3 млн осіб, здійснило серію блискучих наступальних операцій, остаточно визволивши територію України. Радянським військам протистояла гітлерівська група армій «Південь» (командувач — генерал-фельдмаршал Е. Манштейн, із березня — генерал В. Модель), яка налічувала 1,8 млн осіб. Отже, битва за визволення України тривала 22 місяці (табл. 17). Після вигнання ворога з української землі бойові дії перемістилися на територію Центральної та Південно-Східної Європи. Війська 1-го Українського фронту визволяли від гітлерівських загарбників польські землі, а у квітні-травні 1945 р. разом з Білоруськими фронтами провели Празьку операцію, у ході якої був завершений розгром нацистської Німеччини, штурмували Берлін. 2, 3, 4-й Українські фронти взяли участь у звільненні від нацистської окупації Румунії, Угорщини, Болгарії, Югославії, Австрії, Чехословаччини. Війська 2-го Українського фронту брали участь і в розгромі Квантунської армії Японії на Далекому Сході. Етапи визволення України в 1944 р.