Епізоотологічні аспекти вчення про інфекцію та імунітет

Інфекція і форми її прояву. В епізоотології питання інфекції і всю різноманітність складних реакцій, що виника­ють в організмі тварини під впливом збудників інфекцій­них хвороб, слід розглядати з позицій інтересів лікаря-епі-зоотолога. Причиною виникнення і розвитку інфекції є здатність патогенного збудника (бактерій, грибів, рикет­сій, хламідій, мікоплазм, вірусів) проникати й паразитува­ти в організмі сприйнятливої тварини та дією продуктів своєї життєдіяльності спричиняти різноманітні патологічні зміни і функціональні порушення.

Поняття інфекція (лат. infectio — заражаю) походить від латинського слова inficio, — що означає зараження, тобто мікроб «влізає» в організм тварини або людини. По суті, це інфікування організму, стан зараження, зумовлений взаємодією організму тварини та патогенного мікроба. Інакше, інфекція — це складний біологічний процес взаємо­дії між мікро- і макроорганізмом, який відбувається при

певних умовах зовнішнього середовища, яким вважається сам організм тварини. Реакції макрооганізму виявляються у біохімічних, морфологічних і функціональних змінах, в імунологічній відповіді й спрямовані на збереження постій­ності гомеостазу організму.

Динаміку реакцій взаємодії між мікро- і макроорганіз­мами називають інфекційним процесом. З одного боку, для ¹ його виникнення необхідні проникнення, розмноження і по­ширення збудника хвороби в організмі, а з другого— реак­ція макроорганізму на його дію. Відповідні реакції макро­організму в свою чергу умовно поділяють на дві групи (фа­зи): інфекційно-патологічну та захисну — імунологічну. Са­ме тому інфекційний процес є патогенетичною суттю інфек­ційної хвороби.

Патогенна дія збудника інфекції у кількісному і якісно­му відношеннях може бути неоднаковою. У конкретних умо­вах вона виявляється в одних випадках у формі інфекцій­ної хвороби, в інших — без виражених клінічних ознак, а в третіх — лише змінами, які можна виявити за допомогою мікробіологічних, біохімічних та імунологічних методів дос­лідження. Перебіг інфекції залежить від кількості, вірулент­ності та токсикогенності збудника інфекції, умов внутріш­нього середовища, що визначає резистентність організму тварини й характер взаємодії мікро- і макроорганізму.

За характером взаємодії збудника хвороби й організму тварини розрізняють три форми інфекції. Найбільш вира­женою є інфекційна хвороба, що характеризується клініч­ними ознаками прояву інфекційного процесу (лихоманка, пронос), функціональними і морфологічними порушеннями в органах і тканинах. Нерідко інфекційна хвороба може перебігати без клінічних ознак, атипово, приховано (бру­цельоз, туберкульоз, інфекційна анемія коней та ін.). У таких випадках за допомогою бактеріологічного й імунологіч­ного досліджень вдається виявити наявність характерного для хвороби інфекційного процесу.

До другої форми прояву інфекції належить мікробоносійство, яке не пов'язане з попереднім перехворюваиням тварини. При цьому наявність збудника інфекції в органах і тканинах клінічно здорової тварини не призводить до па­тологічного стану й не супроводжується імунологічною пе­ребудовою організму. Мікробоносійство супроводжується рівновагою між мікро- і макроорганізмом і підтримується природними факторами резистентності. Цю форму інфек­ції встановлюють мікробіологічним дослідженням. Мікро­боносійство досить часто реєструють серед здорових тварин як сприйнятливого, так і несприйнятливого виду (збудники

» ■ ■

пастерельозу, клостридіозів, бешихи свиней, мікоплазмозу та ін.).

У природі існують й інші види мікробоносійства. На­приклад, у перехворілих тварин і реконвалесцентів. Однак їх необхідно диференціювати від самостійної форми інфек­ції, якою є мікробоносійство у здорових тварин.

До третьої форми інфекції відносять імунізуючу субін-фекцію. При ній занесені в організм тварини мікроорганіз­ми викликають лише специфічну перебудову та імунітет, а самі збудники при цьому гинуть. В організмі не виникають функціональні порушення і він не стає джерелом збудника інфекції. Імунізуюча субінфекція, як і мікробоносійство, значно поширена в природі (при лептоспірозі, емкарі та ін.), маловивчена і її важко контролювати при проведенні про-тиепізоотичних заходів.

Диференційований підхід до різних форм інфекції дає змогу правильно діагностувати інфекційні хвороби і мак­симально виявляти заражених тварин у неблагополучному стаді.

Значення мікроорганізму в розвитку інфекції. Якщо роз­глядати інфекцію як складний патофізіологічний процес, що розвивається внаслідок взаємодії мікро- і макроорга­нізму, то мікроорганізми є її основними рушійними силами. Однак еволюційно форми взаємовідносин мікробів із тва­ринним організмом склались досить різноманітно і визна­чаються поняттями мутуалізм, коменсалізм і паразитизм.

Мутуалізм забезпечує взаємовигідне співіснування мік­ро- і макроорганізму. Мікроби-мутуалісти в більшості є представниками нормальної мікрофлори тварин і приносять їм лише користь. Молочнокислі бактерії (лакто-, біфідо-бактерії та Ін.); кишкова й сінна палички виступають анта­гоністами шильної і патогенної мікрофлори, синтезують корисні ферменти, амінокислоти й навіть вітаміни (В, С, К і ,Е). В результаті нормальна мікрофлора організму тва­рин являє собою основний фактор їх природного захисту.

При коменсалізмі ряд мікроорганізмів, що знаходяться на шкірі (стафілококи, стрептококи, гриби, актиноміцети та ін.), у кишечнику (ешеріхії, сельмонели, ентерококи та ін.) і верхніх дихальних шляхах (пастерели, пневмококи, стрептококи, мікоплазми) живуть за рахунок здорового ор­ганізму, і не викликають захворювання. Однак при знижен­ні резистентності організму тварини більшість із них. про­являють патогенну дію і призводять до захворювання чи на­віть загибелі тварини.

При паразитизмі мікроби-паразити (бактерії, гриби, мі­коплазми, хламідії, рикетсії і віруси) не лише живуть за

рахунок організму тварини, розмножуються в ньому, а й викликають місцеві та загальні морфологічні й функціо­нальні порушення, тяжкі захворювання.

Паразитизм мікробів виник і розвивається у ході ево­люції і можливо внаслідок серії випадкових мутацій вільноживучих сапрофітів під впливом навколишнього середо­вища, подальшого відбору мутантів, їх здатності розмно­жуватися у живому організмі. Еволюція цього процесу позначилася на основних властивостях існуючих збудників інфекційних хвороб, визначила їх епізоотологічні власти­вості, які необхідно враховувати у практичній роботі.

У природі значно поширені мікроби з властивостями розмножуватися і виживати як у навколишньому середови­щі, так і в організмі тварин, викликаючи їх захворювання. Це анаероби, ешеріхії, сальмонели, стрепто- і стафілококи, їх називають факультативними паразитами. Друга група мікробів (збудники лептоспірозу, лістеріозу, бешихи, туля­ремії тощо) — типові паразити, які живуть, розмножуються і зберігаються в організмі тварин, людини, проте не втра­тили зв'язок з навколишнім середовищем, живими організ­мами, у яких деякий час можуть перебувати. Більшість збудників інфекційних хвороб належить до цієї групи (па-ратрофи). їх порівняно легко можна культивувати на зви­чайних живильних середовищах.

У ході еволюції з'явилася третя група мікроорганізмів — гетеротрофи, що живуть і розмножуються у живих орга­нізмах й втратили властивість до сапрофітного життя. До . таких облігатних паразитів належать віруси, рикетсії, хла­мідії і мікоплазми. Ці мікроорганізми досить вимогливі до живильних середовищ і систем культивування у лабораторних умовах, проте малостійкі в навколишньому середовищі. Таким чином, інфекційні хвороби можуть бути викликані як облігатними, так і факультативними мікробами-паразитами. Слід також ураховувати, що в деяких випадках сапрофіти навколишнього середовища можуть бути причи­ною захворювання тварин чи людини. Так, збудник боту­лізму, як сапрофіт, розмножується і зберігається в зовніш­ньому середовищі в кормах, ґрунті продукує токсин, який при потраплянні в організм тварини спричиняє тяжке за­хворювання. Те ж саме характерне й для багатьох грибів — збудників мікотоксикозів. Нерідко в умовах господарств з промисловою технологією внаслідок складних взаємовід­носин між асоціацією мікробів та інтенсивно використову­ваними тваринами окремі мікроорганізми, які вважалися раніше непатогенними, виявляють патогенні властивості. Наприклад,; вульгарний протей, як представник сапрофітів,

нерідко при масовому розмноженні в кишечнику молодих , тварин здатний виявляти патогенну дію, викликати діарею і навіть загибель тварини.

Здебільшого виникнення інфекційної хвороби залежить від патогенних властивостей мікроба. Патогенність є якіс­ною характеристикою мікробного виду й визначається йо­го генотипом. Саме тому патогенність мікроба контролю­ється генами, що відповідають за синтез різних продуктів метаболізму та морфологічних структур мікроба і відігра­ють роль факторів патогенності. Кожний вид патогенних мікробів характеризується певним набором факторів пато­генності, що визначають специфічність його патогенної дії та інфекційного процесу. Специфічність інфекції виявляєть­ся в особливостях проникнення, поширення і локалізації збудника, характеру ураження органів і тканин, клінічних ознак хвороби, виникнення імунітету, виділення мікробів із організму тварини. Через це кожний вид патогенних мікробів викликає лише одну, визначену інфекційну хворобу. Зазначені особливості враховуються спеціалістом при пос­тановці діагнозу, лікуванні й розробці методів профілак­тики хвороби.

Слід розрізняти, що у кожного збудника інфекції є свій спектр патогенності, під яким розуміють сукупність сприй­нятливих видів тварин. З урахуванням спектра патогеннос­ті більшість збудників інфекційних хвороб відносять до облігатно патогенних мікробів, і здатність викликати інфек­ційний процес є їх постійною видовою ознакою, закріпле­ною у процесі еволюції, наприклад, збудники ящура, хвороби Ауєскі, сибірки, віспи та ін. Проте існують і фа­культативно патогенні мікроби, які спричиняють інфекцій­ний процес лише при ослабленні резистентності організму господаря.

Крім того, можливість прояву патогенності у мікробів , одного виду, але урізних штамів і серотипів може суттєво різнитися. Так, одні штамп збудника туляремії можуть ви­кликати загибель мишей у дозі 5—6 мікробних клітин, а інші в дозах сотень і навіть тисяч клітин. Ступінь (міру) патогенності називають вірулентністю. Це не загальновидова властивість, а індивідуальна особливість конкретного, генетично однорідного штаму мікроба. Вірулентність вимі­рюється умовно прийнятими одиницями — мінімально смер­тельною (DLM) та інфікуючою (DIM) дозами. Вони від­повідають найменшій кількості мікробів, які при визначе­ному способі зараження сприйнятливих тварин стандартної маси та віку викликають загибель (захворювання при DIM) у 95—100 % випадків. Для визначення вірулентності використовують також 50 %-ну летальну (LD₅₀) та інфікуючу (ІD₅₀) дози, які відповідають кількості мікробів, що спри­чиняють загибель або захворювання 50 % тварин у досліді.

Вірулентність мікроба не є стабільною ознакою і може змінюватися залежно від різних умов (при природній циркуляції у стаді, штучного пасажування, віку культури, скла­ду живильного середовища і т. п.). Саме тому при визна­ченні вірулентності необхідно ураховувати й дотримувати стандартних умов дослідження (постановки досліду).

Серед багатьох факторів вірулентності патогенних мік­роорганізмів слід також виділяти й розглядати в сукупнос­ті дві основні й суттєві ознаки: інвазивність (агресивність) і токсигенність. Інвазивність (агресивність) — це здатність мікроба в природних умовах зараження проникати через шкірні покриви та слизові оболонки всередину тканин і ор­ганів, розмножуватися у них, а також протистояти захисним силам макроорганізму. Ця властивість зумовлена морфоло­гічними та біохімічними особливостями збудника, а саме здатністю утворювати капсулу, продукувати полісаха­риди, М-протеїни, ензими (гіалуронідазу, фібрінолізин, ко-лагеназу та ін.) й агресини, здатні пригнічувати захисні реакції організму тварини. .

Патогенні мікроби повинні також володіти токсиген-ністю, тобто здатністю продукувати отруйні продукти — токсини. Серед токсинів розрізняють екзо- і ендотоксини. Екзотоксини є продуктами метаболізму мікробів, час­тіше грампозитивиих. Це білки з порівняно високою моле­кулярною масою, які можна відокремити від бактерії філь­трацією культури, а потім осадженням, електродіалізом чи ультрафільтрацією. Як і вірулентність самого мікроба, от­руйні властивості токсину визначають за мінімальною ле­тальною дозою (DLM).

Екзотоксини мають високу токсичність. Так, 1 мг азоту кристалічного стовбнячного токсину можна вбити 75 млн мишей. Їх дія високоспецифічна і настає через певний ін­кубаційний період. Наприклад, токсин ботулізму діє на за­кінчення рушійних нервів; стовбняка уражує рушійні ней­рони спинного мозку; екзотоксини стафілококів і стрепто­коків є лейкотоксини і гемолізини. Екзотоксини, як білки, малостійкі проти високих температур, дії світла, вільного кислороду, кислот і лугів. Більшість з них, за винятком ботулізму та стафілококового, розпадаються під впливом травних ферментів. Надзвичайно важливим моментом є втрата токсичності при обробці їх, формаліном і збереження при цьому антигенності. Препарати з таких токсинів нази ваються анатоксинами й їх використовують для специфічної профілактики відповідних інфекційних хвороб (клостридіозів, стовбняка та ін.).

Ендотоксини є частиною клітинної структури звільняються лише при загибелі й розпаді бактеріальної клітини. Для їх одержання застосовують різні методи: роз­тирання, заморожування і відтаювання, тритичне переварювання, обробку кислотами тощо. Порівняно з екзоток­синами вони менш отруйні. Незалежно від мікроба-продуцента їх дія на організм неспецифічна і спричиняє більш або менш однотипну картину патологічного процесу. У тва­рин після введення смертельної дози ендотоксину розви­вається майже без інкубаційного періоду слабкість, заду­ха, діарея, гіпертермія і загибель настає протягом кількох годин. Ендотоксини є складними глюцидо-ліпідо-поліпеп-тидними комплексами. Вони термостабільні й більшість з них не вдається перевести в анатоксини. Найбільш вивчені ендотоксини грамнегативних мікробів (гаптени), які в ос­новному й утворюють цей вид токсинів.

Між істинними екзотоксинами та ендотоксинами є пе­рехідні токсичні продукти. Крім того, в організмі під впли­вом ферментів збудника хвороби (аміни) можуть утворю­ватися токсичні продукти внаслідок розщеплення деяких субстратів самого макроорганізму.

Патогенна дія вірусів в організмі тварин зумовлена їх репродукцією у клітинах, що призводить до загибелі ос­танніх, або втрати функції. Здатність викликати інфекцій­ний процес пов'язана з дією його нуклеїнової кислоти. Цим віруси відрізняються за фактором патогенності (вірулент­ності) від бактерій. При продуктивному типі взаємодії -вірусу з клітиною утворюється велика кількість вірусних частинок із подальшою загибеллю клітини. Можливий і зво­ротний процес — загибель вірусу і виживання клітини. В дея­ких випадках взаємодія з вірусом може призвести до транс­формації клітини і набуття нею здатності до безперервного росту й поділу (вірусу лейкозу, хвороби Марека та ін.).

ВИДИ ІНФЕКЦІЇ ЗАЛЕЖНО ВІД ШЛЯХІВ

ПРОНИКНЕННЯ Й ПОШИРЕННЯ МІКРОБА

В ОРГАНІЗМІ. РОЗВИТОК І ПЕРЕБІГ

ІНФЕКЦІЙНОЇ ХВОРОБИ

В основному інфекція виникає як наслідок проникнення патогенного мікроба в макроорганізм, його розмноження, специфічної дії і відповідної реакції організму тварини. При цьому важливе значення мають шляхи його проник­нення й поширення. Місце проникнення патогенного мікроба в організм тварини називають воротами інфекції. Ними мо­жуть бути шкіра, кон'юнктива, слизові оболонки дихальних шляхів, травного тракту, сечостатевий апарат та ін.

Еволюційно для кожного виду збудника інфекційної хво­роби розроблений свій шлях і ворота проникнення-в макро­організм. Переважно вони неспецифічні і тому їх необхідно знати при проведенні профілактичної роботи. Наприклад, вірус сказу проникає через травмовані шкіру й слизові обо­лонки; збудник інфекційної анемії коней через шкіру при укусах жалючими комахами; епізоотичному лімфангоїті криптокок проникає через травмовану шкіру. В інших випадках — при туберкульозі, ящурі, сибірці — зара­ження відбувається аліментарно, респіраторно та через шкіру.

У більшості випадків збудник інфекції потрапляє в ор­ганізм із навколишнього середовища й викликає інфекцій­ний процес. Таку інфекцію називають екзогенною. Відомо також, що при зниженні природної стійкості організму умов­но патогенні мікроби посилюють вірулентність і можуть бу­ти причиною ендогенної інфекції, або аутоінфекції. До роз­витку аутоінфекції можуть призводити виснаження орга­нізму, порушення обміну речовин, авітамінози, тривала ін­токсикація у випадку інтенсивної паразитарної інвазії, надмірна іонізуюча радіація тощо. Ендогенна інфекція час­то виникає у молодняка тварин при колібактеріозі, сальмо­нельозі, пастерельозі, бешисі свиней, миті коней та ін.

Якщо не вдається встановити шлях проникнення збудни­ка в організм, то таку інфекцію називають криптогенною. Інфекція, що виникла природно, без втручання людини, є спонтанною, а відновлену штучно — експериментальна.

У кожному окремому випадку характер і ступінь пато­логічних змін та функціональних порушень в організмі тва­рин залежать від вірулентності й токсичності збудника, умов зовнішнього середовища. Інфекційне захворювання в одних випадках перебігає типово, з характерними для нього ознаками, а в інших — приховано, безсимптомно, тобто має місце латентна інфекція..

Інфекція, що розвинулася внаслідок проникнення і дії одного збудника, називається простою. Коли в організм про­никає кілька збудішків і виникають відповідні патологічні порушення, такий стан називають змішаною інфекцією (ту­беркульоз і бруцельоз, лептоспіроз і сальмонельоз). Від змішаної інфекції слід відрізняти вторинну, або секундарну, при якій через знижену резистентність організму до основ ної хвороби приєднується збудник іншої хвороби. Наприк­лад, чума і сальмонельоз свиней, чума і пастерельоз.

Повторне зараження тварини одним і тим же збудником після повного клінічного видужання і звільнення від нього організму має назву реінфекції (дизентерія, туберкульоз). Повторне зараження одним і тим же збудником, що виник­ло до закінчення первинної інфекції, називають суперінфек-ціею.

Інколи хвороба перебігає в'яло, без чітко виражених клі­нічних ознак, проте при ослабленні організму вона загост­рюється і перебігає у важкій формі. Такий повторний за­гострений прояв хвороби називають рецидивом, а проміжок між рецидивами — ремісіями. Рецидиви характерні для хвороб із хронічним перебігом (інфекційна анемія коней, сап, туберкульоз, бруцельоз).

Збудники інфекційних хвороб із проникненням в орга­нізм сприйнятливих тварин через шкіру, слизові оболонки травного тракту, дихальних і сечостатевих шляхів залиша­ються і розмножуються у них, викликаючи місцеву, або вог­нищеву інфекцію (стрепто-, пневмо-, стафілококи, трихофі-тони), або ж розносять по всьому організму і викликають генералізовану інфекцію. Однак при деяких інфекційних хворобах патогенну дію на організм у місці проникнення і розмноження збудника (стовбняк, інфекційні ентероксемії) справляють його екзотоксини. Такий стан називають ток-сикоінфекцією. Проникнення мікробів із первинного вогни­ща інфекції у кров'яне русло, а потім транспортування кро­в'ю і лімфою в різні органи та тканини, де вони розмножу­ються, називають бактеріемією (туберкульоз, бруцельоз) або вірусемією (чума свиней, псевдочума птиці). У випад­ках, коли мікроби розмножуються у крові і інфекційний процес супроводжується обсіменінням мікробами усього ор­ганізму, інфекцію називають септицемією (пастерельоз, бешиха, сибірка та ін.). У деяких випадках мікроби, поши­рюючись лімфогенним і гематогенним шляхами, можуть потрапляти у внутрішні органи й розмножуватися у них не дифузно, а окремими вогнищами, утворюючи нагромадження гною. Таке утворення множинних вогнищ (метастазів) нази­вають піємією (мит, пієбактеріоз). Поєднання сепсису і пі­ємії зумовлює змішану форму інфекції — септикопіємію. Із проникненням в організм тварини збудник інфекції та його токсини порушують рефлекторно-регуляторну функцію центральної нервової системи з наступним розвитком симп-томокомплексу функціональних порушень, специфічних для конкретних захворювань. Інфекційні хвороби порівняно з незаразними мають ряд суттєвих відмінностей, а саме:

специфічність, контагіозність, стадійність перебігу і форму­вання постінфекційного імунітету. Кожну інфекційну хворо­бу викликає певний патогенний вид мікроба, а інколи в па­тогенезі може брати участь декілька видів мікробів.

Здатність інфекційних хвороб до поширення, що зумов­лене передачею збудника від хворих тварин здоровим при безпосередньому контакті або за допомогою інфікованих об'єктів зовнішнього середовища, називають контагіозністю (заразністю). Найбільш контагіозними є гостро перебі­гаючі інфекційні хвороби, які швидко і широко розповсю­джуються серед тварин неблагополучного гурту (ящур, віс­па овець, грип коней та ін.). Крім того, кожна інфекційна хвороба розвивається стадійно і має в своєму перебігу кіль­ка періодів. Перший — прихований, або інкубаційний, другий — період передвісників, або продромальний, третій — період розвитку хвороби і четвертий — період згасання. Кінцем захворювання мо­же бути видужання, смерть тварини або захворювання на­буває тривалого перебігу і переходить у хронічну форму. В інкубаційному періоді ознак хвороби немає.

Інкубаційним періодом називають проміжок часу від мо­менту проникнення і розмноження збудника в організмі і до виникнення перших ознак захворювання, а при летально перебігаючих інфекціях (туберкульоз, бруцельоз) до появи позитивних імунобіологічних реакцій на алерген. Трива­лість інкубаційного періоду при різних захворюваннях мо­же коливатися від кількох годин і днів (ботулізм, ящур, си­бірка, грип) до кількох тижнів (бруцельоз, туберкульоз) і місяців (сказ). Знання тривалості інкубаційного періоду в практиці боротьби з інфекційними хворобами має істотне значення, бо, виходячи з тривалості інкубаційного періоду, при багатьох захворюваннях встановлюють строк каран­тину.

Коливання тривалості інкубаційного періоду навіть при одному тому ж захворюванні залежить від вірулентності та токсигенності збудника та ступеня стійкості організму, який у свою чергу піддається значним коливанням залежно від умов зовнішнього середовища. Деякий вплив на тривалість інкубаційного періоду може мати кількість збудника та міс­це проникнення його в організм сприятливої до інфекції тварини.

Інкубаційний період поступово змінюється продромальним, або періодом передвісників. Продромальний період ко­роткий (до 1—2 діб) і характеризується появою ряду за­гальних для більшості захворювань клінічних ознак: підвищення температури тіла, погіршення апетиту та пригні чення. Продромальний період непомітно переходить у пе­ріод повного розвитку хвороби, коли з'являються типові для захворювання клінічні ознаки. Тривалість його залежить від особливостей тієї чи іншої інфекції й резистентності ор­ганізму.

Період згасання захворювання має також різну трива­лість і здебільшого характеризується поступовим відновлен­ням функціональних розладів окремих органів і систем, зникненням клінічних ознак хвороби. При видужанні тва­рин організм, як правило, звільняється від мікробів-збудників, проте в деяких випадках вони можуть зберігатися в організмі, інколи тривалий час. Такий стан називають м і к робоносійством реконвалесцентами.

При несприятливому кінці перебігу хвороби смерть може настати раптово ( брадзот, сибірка) або ж через тривалий період виснаження тварини. У випадках видужання старий якісний стан організму переходить у нову, вищу якість, що визначається набуттям імунітету.

Інфекційні хвороби можуть перебігати й блискавично (кілька годин), коли навіть типові ознаки не встигають пов­ністю проявитися, гостро (кілька днів із характерними оз­наками), підгостро (до 2—3 тижнів), хронічно (місяці, ро­ки) і безсимптомно (приховано, латентно). Крім того, роз­різняють ще типовий і атиповий перебіг хвороби. Останній характеризується звичайно доброякісністю перебігу і непов­ним розвитком клінічних ознак, характерних для того чи іншого захворювання. Якщо інфекційний процес швидко за­вершується видужанням тварини, то перебіг хвороби на­зивають доброякісним. При зниженні природної ре­зистентності організму й присутності високовірулентного збудника захворювання нерідко набуває злоякісного характеру і закінчується летально (ящур у телят і поросят). У практичних умовах важливо звертати увагу на форми прояву інфекційної хвороби залежно від локалізації пато­логічного процесу. Наприклад, при сибірці розрізняють септичну, кишкову, шкірну, карбункульозну, ангінозну і ле­геневу форми; при колібактеріозі — септичну, ентеротоксемічну та кишкову. Такий поділ відображає локалізацію і інтенсивність патологічного процесу, його перебіг і трива­лість. А це дає можливість правильно діагностувати інфек­ційні хвороби, своєчасно виявляти та ізолювати хворих тварин, з урахуванням патогенезу проводити раціональні лікувально-профілактичні заходи і способи оздоровлення неблагополучних стад.

ВЧЕННЯ ПРО ПРИРОДНУ РЕЗИСТЕНТНІСТЬ, ІМУНОЛОГІЧНУ РЕАКТИВНІСТЬ ТА ІМУНІТЕТ

Визначний вітчизняний імунолог академік П. Ф. Здродовський (1961) писав, що для розуміння умов виникнення розвитку інфекційних захворювань ще недостатньо знати мікробіологічну суть явища, необхідно обов'язково 'ясувати ступінь сприйнятливості самого організму, тобто його стійкості проти інфекції. Розрізняють природну (неспецифічну) резистентність і набуту стійкість організму роти інфекції, яка в кожному окремому випадку визначається ступенем його реактивності й характером обміну речовин у зв'язку і залежно від зовнішнього середовища. Під природною (неспецифічною) резистентністю розу­міють відносний рівень природженої стійкості організму незалежно від його виду проти різних патогенних факторів: механічних, фізичних, хімічних, біологічних, у тому числі до бактерій, вірусів, рикетсій, грибів та їх токсинів. Резистентність може бути властива всьому організму або його окремим системам, тканинам чи органам. Вона пов'я­зана з .анатомо-фізіологічними та генетичними особливос­тями організму, з його механічними, гуморальними й клі­тинними неспецифічними факторами захисту, з запаленням, із нормальними антитілами, а також значно залежить від повноцінної годівлі, утримання, догляду тварин та ін. Наз­ваний перелік факторів свідчить про численні механізми неспецифічної резистентності.

Шкіра і слизові оболонки за своєю будовою є бар'єром для більшості збудників. Лише порушення цілісності зов­нішніх покривів відкриває ворота мікроорганізмам. Про­те вони наділені й іншими факторами захисту. .

Слизові оболонки. Їх захисними засобами є слиз і ми­готливий епітелій на слизових оболонках верхніх дихальних шляхах та бронхах, що механічно видаляють бактерії. Лі­зоцим, інгібан та інші білкові субстрати діють бактерицид­но на гемолітичні стрептококи, стафілококи, пневмококи, пастерели і інші бактерії.

Слина також за рахунок лізоциму, інгібину та переки­су водню (продукують деякі бактерії) інактивує багатьох умовно патогенних та патогенних збудників.

Носовий секрет за рахунок лізоциму, інгібину та анти­тіл діє бактерицидно на ряд вірусів і бактерій. Найбільше лізоциму та, можливо, й інших інгібіторів міститься у сльозах.

Шкіра виділяє жирні кислоти, що бактерицидно впли­вають на ешеріхії, сальмонели, стрептококи.

Шлунковий сік, травні ферменти здатні вбирати збуд­ників бруцельозу, дизентерії, паратифу і стримувати ріст мікобактерій туберкульозу. В дванадцятипалій і порожній кишках лізоцим та ацидофільна мікрофлора не допуска­ють нагромадження і розвитку ряду патогенних бактерій. Нормальна мікрофлора організму тварин є антагоністом по відношенню до багатьох патогенних збудників. Наприк­лад, білий стафілокок шкіри є антагоністом збудника си­бірки; молочнокислі бактерії кишечника і кишкова палич­ка — антагоністи сальмонел, шигел, холерних вібріонів; ацидофільні бактерії вагіни подібно до муцинів подавлюють ріст багатьох патогенних бактерій.

Гуморальні фактори крові. Добре відомо, що постійни­ми гуморальними факторами захисту організму від мікро­бів є комплемент, лізоцим, нормальні антитіла та ряд інших білкових інгібіторів. Комплемент, або алек­син (грец. аlехо — захищаю), є складовою білковою ре­човиною сироватки свіжої крові, лабільний до світла, кис­лот, лугів, нагрівання, розпадається через півгодини при +56 °С. До його складу входять близько восьми компонентів - С¹, С², С³ і т..д., які діють бактерицидно на деякі сап­рофіти. Комплемент бере активну участь у спеціальних захисних сироваткових реакціях організму: бактеріолітичних, гемолітичних, бактерицидних. Він сприяє фагоцитозу, проте сам є неспецифічним.

Система пропердину (лат. pro і perdere — підготовляти, руйнувати) складається із ß-глобуліну, іонів магнію (Mg++) і третього компонента комплементу (С³). Ця бактерицидна система—досить сильний механізм при­родної резистентності організму проти деяких патогенних , мікроорганізмів. Алексин руйнується при 50 °С через 30 хв. Сам пропердін не є бактерицидним, проте в системі з маг­нієм і комплементом вбиває багатьох бактерій, інактивує деякі віруси, лізує аномальні еритроцити, інактивує один вид найпростіших. За даними Л. Пиллемера, першовід­кривача системи пропердину, найбільше його міститься в організмі щурів (25—50 од.), менше — морських свинок (1—2 од.), навіть людини (5—8 од). Можливо, саме тому щурі дуже стійкі, а морські свинки найбільш чутливі до різ­них патогенних мікробів.

Сироватки крові тварин містять ß-лізини, близькі до глобулінів, руйнуються при 70 °С і інактивують збудників сибірки, стовбняка, газової інфекції та ін. Вони потребу­ють комплемент.

Із лейкоцитів крові виділені лейкини, що проявля­ють бактерицидну дію щодо грампозитивних бактерій. Вони руйнуються при 75—80 °С. Крім лейкинів, із полінук-леарів виділена білкова речовина, яка інактивує грамнега­тивні бактерії. Еритрин виділений із еритроцитів і є бактерицидною речовиною стосовно грампозитивних бак­терій.

Лі з о ц и м — термостабільний, руйнується лише при 100 °С, викликає гідроліз клітинних оболонок грампози­тивних бактерій і проявляє бактерицидну дію щодо бага­тьох коків.

Нормальні антитіла, поділяють на антимікробні й анти­токсичні. Традиційно їх відносять до гуморальних факто­рів природної резистентності, проте точно встановлено, що вони започатковані в онтогенезі, специфічні і є в основно­му макромолекулярними (М) глобулінами.

Ліпіди сироватки крові здатні вбивати збудників хламідіозу, енцефалітів та ін.

Х-лізини сироваток крові здатні розчиняти ряд грам­негативних і грампозитивних мікроорганізмів у період га­рячки хворих. Руйнуються вони при 70—100 °С і не потре­бують введення комплементу. З кров'яних пластинок виділені плакини, бактерицидні проти збудника си­бірки.

Бактерицидні властивості мають також екстракти із пе­чінки; селезінки, лімфатичних вузлів, легень, нирок. У нир­ках, селезінці, вилочковій залозі знаходяться речовини, що мають назву спермину і спермидину. Під впливом фермента сперминоксидази вони здатні вбивати туберкульозні бактерії. Його багато в нирках морських свинок і вони ніколи не уражуються туберкульозом. В нирках кроля цей фермент відсутній і туберкульозний процес у них локалізується досить часто. Цікаво, що зна­ходячись в органах, сперминоксидаза відсутня в сироват­ці крові морських свинок, кролів і людини.

З сироватки молока рогатої худоби виділений білок лактенін, який вбиває стрептококів групи А. Із сечі, вмісту кишечника та молочка риб виділений антибіотик екмолін.

Клітинна захисна система. Це насамперед явище фагоцитозу і роль фагоцитів у природному й набу­тому захисті організму від інфекції. Заслуга в доведенні клітинного захисту організму належить нашому співвітчизнику І. І. Мечникову. Вчений виділив дві групи фагоцитуючих клітин — мікрофаги (нейтрофіли та еозинофіли) і макрофаги. На думку І, І. Мечникова, макрофаги ство­рюють природну резистентність організму.

В 1973 р. спеціалістами ВОЗ запропоновано всі активнчі клітини віднести до системи мононуклеарних фагоцитів (СМФ) замість застарілого поняття систе­ма клітин РЕС. До системи мононуклеарних фагоцитів належать: клітини-попередники (кістковий мозок) >промоноцити (кістковий мозок) > моноцити (кров) > макрофа­ги. До макрофагів відносять: гістіоцити (сполучна ткани­на), купферовські клітини (печінка), альвеолярні макро­фаги (легені), вільні та фіксовані макрофаги (селезінка, лімфатичні вузли), макрофаги кісткового мозку, плевральні і перитонеальні макрофаги (серозні порожнини), остеопласти (кісткова тканина), мікрогліальні клітини (нервова, тканина). Усім цим клітинам .характерні сильний фагоци­тоз і піноцитоз, здатність стійко кріпитися до поверхні скла. Живуть макрофаги довго, діляться рідко і за походженням є, як зазначалося, моноцитами.

Розрізняють два види фагоцитозу: імунний (професіо­нальний) і факультативний (непрофесіональний). Імунні фагоцити на своїй поверхні мають рецептори для імуноглобулінів і комплементу. Це сприяє прикріпленню часто­чок, на яких адсорбовані антитіла і комплемент (часточки можуть прикріплюватися і без комплементу). Факульта­тивні моноцити та макрофаги не мають рецепторів для імуноглобулінів і комплементу. Фагоцитарна активність у них низька. Такою функцією не професіональних фаго­цитів наділені фібробласти, ретикулярні й ендотеліальні клітини.

При з'ясуванні механізму фагоцитозу І. І. Мечников ви­ділив три стадії фагоцитарного процесу: рух фагоцитів (ру­хомих) до об'єкта, захоплення його і перетравлення. Вва­жають, що рух фагоцитів відбувається на поверхні ниток фібрину, волокон тканин, оболонок органів. Це явище одер­жало назву позитивного хемотаксису. Рухомі форми фа­гоцитів (особливо нейтрофіли та еозинофіли крові) одер­жують подразнення дифузійними токами різних речовин від об'єкта фагоцитозу, що й стимулює їх рух. Переміщен­ня фагоцитів залежить від оптимальної температури (35— 40 °С), реакції середовища та іонів деяких металів.

Рух забезпечується постійним зниженням поверхневого натягу стінки фагоцита, яка звернена до об'єкта, а також зворотніми фізико-хімічними змінами їх екто- і ендоплазм за принципом гель ←→ золь. Контакт фагоцита з бактерією або клітиною супроводжується прилипанням їх до стінки фагоцита, потім зануренням у його цитоплазму, змертвін­ням і переварюванням. Загибель бактерій у фагоцитах від­бувається у лізосомах під впливом ферментів (налічуєть­ся понад 80), здатних гідролізувати білки, вуглеводи, ліпіди, нуклеїнові кислоти. Під їх впливом бактерії пере­травлюються, що одержало назву завершеного фагоцитозу. На жаль, можливий і незавершений фагоцитоз, коли мікроорганізми не інактивуються і не перетравлюються. Більше того, бактерії можуть не тільки зберігатися, а й розмножуватися у фагоцитах. Останні, переміщуючись від вогнища інфекції (негативний хемотаксис), сприяють поширенню збудників в організмі. Незавершений фагоцитоз спостерігають при поглинанні збудників туберкульозу, бруцельозу, туляремії і деяких інших вірулентних і токсигенних бактерій. Описаний і третій варіант фагоцитованих мікроорганізмів — їх видалення за межі фагоцита (стафі­лококів).

В імунному організмі фагоцитоз бактерій відбувається активніше, чому сприяють антитіла і комплемент. Антиті­ла опсонизують і склеюють бактерії, посилюють протео-ліз антигену. Подібними властивостями наділені імунні глобуліни, проте альбуміни сироватки крові перешкоджа­ють фагоцитозу.

Явище фагоцитозу контролюється нервовою системою. Доведені рефлекторне посилення фагоцитозу і регуляція його за допомогою медіаторів. Так, симпатин і адреналін , посилюють фагоцитоз, а гістамін активізує фагоцитарну діяльність клітин. Ацетилхолін, що продукується закінчен­нями парасимпатичної нервової системи, навпаки, пригні­чує активність фагоцитів.

Захисна роль лімфатичних вузлів. Відомо, що в лімфа­тичних вузлах затримуються різні збудники, білки та ток­сини з великою молекулярною масою. Досить ґрунтовне вивчення цього питання належить В. М. Берману і його учням. Ними встановлено, що лімфатичні вузли, ендоте­лій судин і ретикулярні клітини нормальних тварин затри­мують ряд збудників в імунному організмі. Тут вони фагоцитуються, а в випадках запалення гинуть. Лімфатичні вузли фіксують збудників ешеріхіозу, сальмонельозу, стрептококозу, бруцельозу, туберкульозу, і тим самим припиня­ють проникнення їх в організм. Ця реакція є специфічною, а в імунному організмі вона посилюється інактивуючою ді­єю тут же вироблених антитіл.

Запальний процес. Захисна функція запалення була вста­новлена багатьма дослідниками, розпочинаючи з робіт І. І. Мечникова, Запалення кваліфікується як стереотипна захисна реакція організму проти різних шкідливих аген­тів: фізичних, хімічних, біологічних. Якщо ці агенти над­звичайно сильні, або дія їх є тривалою, то запальна реак­ція може стати надмірною і набути для організму негативного значення. При інфекційних процесах запалення стає особливо благотворним із моменту утворення антитіл та активного фагоцитозу. До цього захисна роль виражена менш чітко, запалення може навіть сприяти розмноженню бактерій. Вважають, що запалення зумовлюють біохімічні фактори, які супроводжують місцеві морфологічні та функ­ціональні зміни, а потім гуморальні й рефлекторні реакції з боку віддалених від вогнища систем і органів.

Запальний процес розпочинається з місцевого мікро- і макронекрозу або подразнення тканин. Травмовані тучні клітини, мастоцити або базоцити виділяють гістамін, ге­парин, гіалуронову кислоту, а тромбоцити і ентерохромафінові тканини продукують серотонін. Під їх впливом у вогнищі запалення змінюється концентрація водневих іо­нів і іонів калію, нагромаджується молочна кислота, під­вищується концентрація білкових фракцій, з'являються лейкоцити і нерідко еритроцити. Білки в вогнищі запалення розпадаються до поліпептидів, амінокислот та інших продуктів, у результаті чого утворюються біологічно ак­тивні речовини: лейкотоксин, ексудин, некрозини, пірексин, лейкопенія, брадикинін, гістони та ін. Лейкоцити при розпаді звільняють лізоцим, фагоцитний, С-реактивний протеїн. Еритроцити виділяють еритрин та інші бактери­цидні речовини.

В набряковій рідині, лімфі і сироватці крові знайдений також глобулін — фактор проникнення із властивостями ферменту протеази. Він підвищує проникність стінки капі­лярів і в багато разів активніший серотоніну. В крові і за­пальному ексудаті морських свинок знайдено другий про­теолітичний фермент із властивостями фібринолізину — плазмін.

При проникненні в організм слабовірулентних збудни­ків і при їх незначній кількості запалення може призвести до загибелі бактерій. У центрі запального вогнища, де ут­ворюються і нагромаджуються бактерицидні й бактеріос­татичні продукти тканинного розпаду та метаболізму (ос­новні пептиди, лізоцим, фагоцитний, жирні кислоти, вуг­лекислота), настає затримка розмноження і знешкоджен­ня бактерій. Навколо центру запалення, де переважають ексудативні явища, збудники можуть розмножуватися. Про­те таке становище існує до моменту утворення антитіл, тобто на початку запалення. Потім антитіла легко прони­кають в ексудативну зону, знешкоджують бактерії, нейтра­лізують їх токсини і полегшують фагоцитоз мікро- і макро­фагам. Із зникненням джерела запалення ліквідується \ саме запалення.

Стійкість організму тварин проти інфекції. Природна стійкість (резистентність) організму проти тієї чи іншої інфекції є спадковою видовою ознакою, набутою у процесі еволюції й характерною окремим видам тварин. Так, вели­ка рогата худоба несприйнятлива до сапу, а коні — до чу­ми рогатої худоби. Відомо, що септичні процеси, що вик­ликаються гноєтворними мікроорганізмами, у великої рогатої худоби і свиней перебігають доброякісніше порів­няно з кіньми.

Природна резистентність визначається особливостями обміну речовин у різних видів тварин, наявність яких не створює Сприятливих умов для життєдіяльності деяких збудників інфекції. Проте природна видова стійкість не­абсолютна. Змінюючи природні умови зовнішнього сере­довища за допомогою зниження температури, вдається за­разити сибіркою курей. Аналогічні результати можна одер­жати і в досліді з токсином стовбняка у жаби. Остання стає чутливою до нього, будучи вміщена в термостат із ви­сокою температурою.

Набута стійкість не є спадковою і розвивається протя­гом життя тварини за рахунок природного зараження і перехворювання або її створюють штучно шляхом щеплень. У першому випадку розвивається природний, а в другому — штучний імунітет. Подібна стійкість також відносна і мо­же бути порушена при введенні в організм тварини вели­ких доз вірулентного збудника або при несприятливих змі­нах умов зовнішнього середовища.

Показники природної резистентності тварин можуть бути різними і залежати від внутрішніх причин (порода, спадковість, вік, стать тварин) і зовнішніх (годівля, утри­мання, клімат, особливості експлуатації, коливання темпе­ратури та ін.). Наприклад, порода алжирських овець більш стійка проти сибірки, а коні монгольської породи відносно стійкі проти сапу. Вік тварини також позначається на сту­пені стійкості проти захворювання. Так, молоді нестатевозрілі тварини стійкіші проти бруцельозу порівняно з до­рослими й проявляють підвищену сприйнятливість до ін­фекційних ентероколітів та пневмоній, що викликаються умовно патогенними бактеріями, які живуть у кишечнику і дихальних шляхах тварин. Вік тварини може позначатися і на тяжкості перебігу інфекції. Відомо, що летальність від хвороби Ауєскі у поросят-сисунів може досягнути 80—90 %, тоді як у дорослих свиней здебільшого закінчується виду­жанням.

Стійкість тварин різної статі проти захворювання зу­мовлюється анатомо-морфологічною будовою й особливостями обміну. Епізоотологічні спостереження свідчать, що свині в період поросності стійкі проти чуми. Характерне та­кож масове поширення сальмонельозної інфекції серед са­мок при паратифозному аборті у коней і овець.

Із зовнішніх причин особливо різко позначаються на природній резистентності тварин проти інфекції умови ут­римання і недостатня або неповноцінна годівля. Наприк­лад, нестача в кормовому раціоні повноцінного білка з на­бором амінокислот (метіонін, цистин, лізин та ін.), а також відсутність необхідної кількості мікроелементів та вітамі­нів завжди негативно позначаються на стійкості організму проти інфекції.

Порушення мінерального обміну на основі тривалого згодовування великій рогатій худобі кислих кормів при відсутності в раціоні сіна і концкормів негативно позна­чається на стійкості організму проти туберкульозу, пара­туберкульозу. Згодовування тваринам концкормів при не­стачі в раціонах соковитих і об'ємистих кормів також не­гативно впливає на їх резистентність.

Тривале стійлове утримання у вогких, темних, без дос­татньої вентиляції приміщеннях, відсутність моціону, різ­кі коливання температури при цілорічному пасовищному утриманні та недостатній годівлі знижують природну стій­кість організму і створюють сприятливі умови для розвит­ку таких захворювань, як пастерельоз, стригучий лишай, мит, контагіозна плевропневмонія коней та ін. На природ­ній резистентності організму також негативно позначають­ся тривалі перегони і транспортування тварин, які можуть призводити до загострення латентної інфекції і розвитку клінічно вираженого захворювання.

До причин зниження стійкості організму тварин, особ­ливо молодняка, слід віднести й інтенсивну інвазію, мігра­цію личинок паразитів із порушенням цілісності, слизових оболонок та капілярів. Слід зазначити також зниження стійкості у тварин, яких завозять в інші кліматичні зони, в період їх акліматизації. Нерідко спостерігалися випадки захворювання на некробактеріоз у сименталів, завезених у гірські райони, герефордів, привезених з Аргентини і по­ставлених в умови тривалого стійлового утримання.

Імунологічна реактивність і імунітет. Під імунологічною реактивністю слід розуміти здатність організму проявляти захисну імунологічну функцію по відношенню до збудни­ків інфекційних хвороб і забезпечувати специфічну відпо­відь на антигенну дію. Вчення про імунологічну реактив­ність тваринного організму склалося на основі чисельних робіт І. І. Мечникова, І. П. Павлова, П. Ф. Здродовського,

Я. Є. Колякова та інших, які дали визначення складного процесу взаємодії між мікро- і макроорганізмами з ураху­ванням дії навколишнього середовища. Поняття про реак­тивність цілісного організму значно розширилося, особли­во з працями Г. Сельє про генералізований загальний син­дром адаптації.

Поняття про імунологічну реактивність організму тіс­но пов'язане з поняттям імунітет. Якщо резистентність ви­значає природну стійкість організму проти захворювань, то імунітет (лат. immunitas — звільнення від чого-не­будь) — несприйнятливість організму до дії хвороботвор­них агентів, продуктів їх життєдіяльності, а також чужо­рідних речовин. У широкому розумінні імунітет — це система захисних реакцій організму проти факторів зовнішнього середовища (у тому числі й мікробних), що порушу­ють функціональну цілісність організму.

Вчення про імунітет виникло в результаті спостережень за епізоотіями і епідеміями. По мірі нагромадження знань про імунітет виникали нові шляхи і напрями досліджень, пов'язаних в основному з вивченням факторів і механізмів імунітету. Початок цьому поклав І. І. Мечников, який впер­ше пояснив імунітет захисною дією фагоцитів і створив фагоцитарну теорію імунітету (1887). Пізніше (1901) П.Ерліх сформував його гуморальну теорію. Завдяки кла­сичним працям І. П. Павлова (1938), Г. Сельє (1942), Ф. Бернета (1959), П. Ф. Здродовського (1961), Р. В. Пет­рова (1976) та інших замість розрізнених понять про ок­ремі фактори імунітету було сформульовано вчення про імунореактивність цілісного організму, про підпорядку­вання імунологічних явищ основним закономірностям за-гальнофізіологічного порядку.

У генетичному аспекті імунітет розглядають як здат­ність організму відрізняти чужорідний матеріал (чужий білок) від «свого», що життєво важливо. Надходження у внутрішнє середовище організму речовин з ознаками чужо­рідної інформації (макромолекул білків, полісахаридів) загрожує порушенням структурного та хімічного його скла­ду. Проте кількісна й якісна стабільність внутрішнього середовища, що зветься гомеостазом, забезпечується процесами саморегулювання в усіх живих системах. Імунітет одним із проявів гомеостазу і тому характерний всьому : людині, тварині, рослині й навіть бактеріям.

У створенні імунітету бере участь весь організм як ці­лісна система, усі захисні механізми якого взаємно пов'язані в цих функціях. Поряд із факторами специфічного захисту діють численні неспецифічні фактори (шкірні й слизові бар'єри, бактерицидність секретів, лізоцим, ком­племент та інші захисні засоби).

При надходженні в організм чужорідних антигенів пер­шими вступають у захист неспецифічні фактори. Збудника інфекції захвачують макрофаги й обробляють своїми не­специфічними ферментами. Підготовлений на першому ета­пі антиген передається із макрофагів в імунокомпетентні клітини (лімфоцити), які після серії мітозів можуть пере­творюватися в антитілопродукуючі (плазматичні) клітини. Таким чином, функція вироблення антитіл є прямим про­довженням і розвитком фагоцитозу. В цьому процесі зна­ходять своє відображення єдність і протиріччя механізмів специфічної і неспецифічної імунореактивності. З одного боку, спочатку відбувається неспецифічна підготовка ан­тигену для специфічної стимуляції імунної системи, з дру­гого — можлива активізація синтезованими антитілами (опсонінами) важливого фактора неспецифічної резистент­ності — фагоцитозу. Вважається визнаним, що «стереотип­ні» фактори захисту організму від різних екзогенних патогенів є первинним у філогенезі, характеризуються більш раннім дозріванням в онтогенезі і становлять суть перших фаз імунної відповіді, необхідних для повноцінного специ­фічного імуногенезу.

У відповідь на проникнення в організм збудника вини­кає набутий імунітет гуморального (утворення антитіл) або клітинного (утворення специфічно реагуючих лімфоцитів) типу. Проти інфекційних хвороб створюється протиінфекційний імунітет. Останній спостерігається у тому випадку, якщо індукуючі імунітет антигени представлені живими мікробами (бактерії, віруси, протозоа) або їх вакцинними формами (атенуйовані чи вбиті, інактивовані мікроорганізми, токсоїди).

Види імунітету та їх взаємозв'язок. Залежно від поход­ження розрізняють спадковий (вроджений, видовий, при­родний) і набутий імунітети, а за спрямованістю дії (ме­ханізму) — антибактеріальний, антитоксичний та антивірусний. .

Спадковим імунітетом називають таку несприйнятли­вість, яка генетично характерна тваринам даного виду і передається за спадковістю. Прикладом такого імунітету є _ несприйнятливість одного виду тварин до патогенних мікробів, які викликають захворювання у другого виду (коні не хворіють ящуром, велика рогата худоба — са­пом). Спадковий імунітет хоч і є найбільш удосконаленою і стійкою формою несприйнятливості, проте і він не абсо­лютний. Вплив зовнішніх факторів на організм тварини

(переохолодження, перегрівання, голодування, токсикоз та ін.) можуть порушити і цей імунітет. Наприклад, птиця стає сприйнятливою до збудника сибірки, якщо їй ввести велику дозу алкоголю. Вважалось, що до сапрофітних мік­робів у всіх видів тварин є абсолютний спадковий імуні­тет. Проте при введенні в організм тварини сапрофітів у великих дозах можна викликати патологічні процеси. Так, у свиней і птиці при ін'єкції кислотостійких сапрофітів розвивається захворювання .подібне до туберкульозу, з утворенням туберкулоподібних горбиків із казеозним роз­падом.

Механізми і фактори спадкового імунітету вивчені ще недостатньо. Проте відомо, що вони неспецифічні і прояв­ляються однотипно на будь-який вид мікроба, що проник в організм. Доведено безсумнівно значення у спадковості генотипу і природної резистентності організму. Наприк­лад, встановлено, що генетично чиста лінія мишей (РРчі) має 100 %-ну резистентність проти вірусу жовтої гарячки, а друга лінія з іншим генотипом — у 100 % випадків сприй­нятлива до того ж збудника.

Набутим імунітетом називають таку несприйнятливість до захворювання, яка формується в процесі індивідуаль­ного розвитку -організму протягом його життя. Суттєвою особливістю набутого імунітету є специфічна дія захисних факторів проти збудника інфекції. Наприклад, сироватка свині після перехворювання бешихою затримує розвиток і ріст лише еризипельозного мікроба.

Набутий імунітет може бути результатом перенесеного захворювання і тоді він називається природно набу­тим, або постінфекційним. Якщо в організм сис­тематично потрапляє збудник у дозі, меншій тієї, яка мо­же викликати клінічне захворювання, то відбувається непомітна імунізація по типу імунізуючої субінфекції. Нап­риклад, велика рогата худоба старше чотирьох років з цієї причини не захворює на емфізематозний карбункул у неблагополучній місцевості. Якщо імунітет виникає після введення в організм живих чи вбитих мікробів (вакцин), то його називають штучно набутим, або поствакцинальним. Постінфекційний імунітет зберігається тривалий час (інколи пожиттєво), тоді як поствакцинальний зберігається порівняно короткий час. Наприклад, при чумі свиней — рік, бешисі — 6 міс.

Розрізняють активно і пасивно набутий імунітет. А к -т и в н о набутим імунітетом називають несприй­нятливість, яка виникає після перенесеного захворювання або після штучного введення в організм речовин антигенної природи. В зв'язку з цим імунітет буває постінфекційним і поствакцинальним. В обох випадках в організмі ут­ворюються антитіла проти збудника або його продуктів метаболізму, а також виникають і диференціюються імунокомпетентні клітини Т- і В-лімфоцити. Активний імуні­тет може бути напруженим і тривалим, інколи на все жит­тя (мит коней, чума собак, віспа людини та ін.). Проте перехворювання далеко не завжди забезпечує тривалу несприйнятливість. Імунітет може вироблятися не тільки після чітко вираженого, а й після атипового, стертого і легкого перебігу хвороби. Врешті, в період епізоотії і епі­демії певні групи тварин і людей стають імунними в ре­зультаті приховано перебігаючої інфекції (чума свиней, перипневмонія великої рогатої худоби, тощо). Незалежно від перебігу і завершення інфекційної хвороби механізми імуногенезу і патогенезу тісно взаємопов'язані.

Якщо в організмі зберігається збудник інфекції, ,то утворюється інфекційний, або нестерильний імуні­тет, а якщо збудник знешкоджується, то неінфекційний, стерильний імунітет. При інфекційному (несте-рильному) імунітеті зі зникненням збудника інфекції із організму припиняється стан імунітету. Така стійкість до повторного зараження відмічена при ряді інфекцій і інва­зій: туберкульоз, бруцельоз, інфекційна анемія коней, нуталіоз та ін.

Стерильний імунітет являє собою несприйнятливість ор­ганізму до захворювання при повному зникненні збудника. Проте слід знати, що не завжди із зникненням клінічного прояву хвороби зникає і збудник інфекції. Частіше він ще певний час перебуває в організмі.

Становлення активного імунітету можливе не тільки під впливом збудників, а й їх антигенних компонентів, що проникають у кров. В. І. Йофе (1968) описав наявність в крові стрептококового антигену при скарлатині, ревма­тизмі; бруцельозного — при бруцельозі у людей.

Активний імунітет прийнято також класифікувати за характером дії захисних механізмів організму на мікроби, або їх продукти. Розрізняють антибактеріальний і антивірусний імунітет, при яких відбувається знезараження патогенної дії мікроба (бактерії, віруси, мікоплазми, рикетсії, патогенні гриби), а також антиток­син н и й, коли бактерії залишаються в організмі, проте настає ефективна нейтралізація вироблюваних ними ток­синів. Антитоксичний імунітет найбільш чітко виражений при стовбняку, дифтерії, ботулізмі.

Антибактеріальний імунітет спрямований на захист організму від патогенної бактерії, запобігає поширенню і розмноженню у ньому збудника. При даному імунітеті вза­ємодіють фактори неспецифічної резистентності, а також специфічні, гуморальні та клітинні. Неспецифічні механіз­ми за типом своєї дії на певні види патогенних бактерій досить сильні. Наприклад, комплемент і лізоцим. Антитіла і клітинні механізми захисту після контакту з патогеном являються лише через певний латентний період.

При бактеріальних інфекціях ряд дослідників виділя­ють три стадії імунологічної реактивності організму: пер­ша — неспецифічна, спрямована не на антиген бактерії, а на саму бактеріальну клітину (шкірні, слизові бар'єри, фа­гоцитоз, запальна реакція і ін.); друга — специфічна, яка забезпечує гуморальний і клітинний захист (утворення Т-і В-системи лімфоцитів, а також імуноглобулінів відповід­них класів); третя визначається феноменами підвищеної чутливості, що забезпечує появу в організмі специфічних антитіл. Останнє свідчить про повну імунологічну перебу­дову організму і в більшості випадків про формування стійкого імунітету.

Своєрідність протибактеріального імунітету перш за все пов'язана з тим, що патогенні бактерії, на відміну від ві­русів і рикетсій, у переважній більшості є позаклітинними паразитами. Клітинна стінка у багатьох із них має ряд ак­тивних токсичних субстанцій (полісахариди, капсули пнев­мокока, М-протеїн стрептокока, О-антигени сальмонел та ін.) і нетоксичних компонентів (капсульна субстанція ант-ракса, гіалуронова кислота стрептокока групи А та ін.), які подавляють захисні механізми організму. До того ж серед бактеріальних інфекцій є немало пов'язаних з трива­лою персистенцією мікроба-збудника при відсутності дос­татньо чітких імунологічних критеріїв його присутності (правець, бешиха свиней, бруцельоз та ін.).

Таким чином, антибактеріальним називають імунітет, при якому захисні реакції організму діють безпосередньо на мікроб, вбиваючи або затримуючи його розмноження. При антитоксичному імунітеті захисна дія спрямована на знезараження токсичних продуктів мікроба. Антивірусний імунітет і його особливо с т і тісно пов'язані з тим, що віруси як внутріклітинні Парікигпі репродукуються в цитоплазмі і ядрі ураженої клітини і, як правило, стійкі проти фагоцитозу. Подібна стійкість виробилася у процесі еволюції як здатність не тільки переборювати різиосторонній вплив клітинного ме­таболізму, але й знаходити в клітині необхідні й достат­ні умови для подальшого розвитку. Поряд із цим фагоцитарні механізми захисту, незважаючи на відсутність про­яву класичного фагоцитозу, при вірусних інфекціях віді­грають важливу роль. Вони реалізуються не шляхом без­посереднього фагоцитозу віріонів, а інфікованих ними чут­ливих клітин, еритроцитів, тромбоцитів тощо. Проте сам механізм і загальні закономірності імунітету при вірусних хворобах за своєю біологічною суттю не відрізняються від захисних функцій при бактеріальних хворобах. При пот­раплянні в організм вірус порушує гомеостаз, викликає відповідну реакцію імунної системи , (Т- і В-лімфоцити, плазматичні клітини, макрофаги та ін.), спрямовану на нейтралізацію і виведення із організму чужорідного агента. При спадковому (видовому) противірусному імунітеті несприйнятливість зумовлюється відсутністю у клітин ре­цепторів, необхідних для адсорбції вірусів, а тому вірус не проникає в клітину. Несприйнятливість до вірусів зумов­люється рядом неспецифічних факторів, так званих інгі­біторів, які блокують процес адсорбції вірусів на клітині і навіть здатні руйнувати його. До них належать поліса­хариди, ліпіди, А- і В-інгібітори, котрих знаходять у різних органах і тканинах, секретах та екскретах. За механізмом дії вони схожі з дією антитіл.

Температурний фактор, а також здатність організму ви­діляти віруси з сечовиною — важливі механізми проти­вірусного імунітету.

Суттєве значення в противірусному імунітеті має фено­мен інтерференції вірусів, коли один вірус приду­шує репродукцію другого (блокування між вірусами гер­песу і віспи). При змішаному зараженні один вірус блокує у клітині розвиток другого і тим самим оберігає тварину від тяжкого захворювання. Проте інтерферують між со­бою певні віруси (віруси грипу і енцефаломієліту коней, віруси вісповакцини та ящура). Інтерференція залежить від кількісних співвідношень вірусів, часу їх введення. Во­на може бути відтворена не лише живими, а й убитими вірусами. При інтерференції вірусів порушується метабо­лізм клітин. Один вірус суттєвим чином змінює процеси синтезу нуклеїнових кислот і позбавляє другий вірус від­повідних умов для його репродукції.

При вивченні феномену інтерференції Айзек і Линдеман (1957) відкрили досить сильний фактор захисту сприй­нятливих клітин — білок з низькою щільністю, названий Інтерфероном. Проте віруси можуть викликати й зворотне явище — феномен екзальтації (стимуляції) їх репродукції і тим самим посилювати свою вірулентність. У відповідь на вірусну інфекцію або ж імунізацію вірусними вакцинами імунна система організму відповідає Виробленням- антитіл, яким характерна специфічність до |іі;ших вірусних компонентів і належать вони до різних класів імуноглобулінів. Розрізняють п'ять класів імуно-глобулінів: IgG, IgM, IgA, IgD i IgE. З ними пов'язані гу­моральні й секреторні антитіла, основна функція яких по-лягає у специфічному зв'язку з антигеном. Проте вірус­нейтралізуючі, комплементзв'язуючі, антигемаглютиніни та інші види антитіл в організмі діють на вірус лише поза клітиною і не впливають на нього, коли він у клітині. Над­звичайно велике значення антитіл у діагностиці вірусних хвороб.

В противовірусному імунітеті велику роль, відіграють ті антитіла, які здатні нейтралізувати вірус і тим самим сприяти його фагоцитозу. В інших випадках при проник­ненні вірусу в фагоцитуючу клітину він не гине. Саме то­му по відношенні до вірусів фагоцитоз менш ефективний, ніж до бактерій. На вірусні антигени мікрофагальна ре­акція, як правило, не розвивається, а макрофагальна сла­бо виражена. В розвитку імунітету значне місце належить гено- і фенотиповій реактивності клітин, а також імуноло­гічно трансформованій чутливості їх до повторної анти­генної дії.

Зазначене вище свідчить, що захисні функції організму при вірусних хворобах досить різнбманітні. Для кожної вірусної хвороби є своя специфіка і характерні особливості з проявом тих чи інших факторів захисту.

Пасивним, або сироватковим імуніте­том називають таку несприйнятливість організму до за­хворювання, яка виникає після введення у сприйнятливий організм готових захисних факторів — антитіл. Специфічні антибактеріальні, антитоксичні чи антивірусні сироватки готують на біофабриках гіперімунізацією відібраних для цього тварин-продуцентів. Пасивний імунітет при окремих інфекціях можна створювати і за допомогою сироваток крові тварин-реконвалесцентів, що перенесли цю інфекцію (ящур, парагрип -3 телят).

Пасивний імунітет може бути і природно набутим, ко­ли новонароджений молодняк одержує антитіла з молози­вом матері. Це так званий колостральний або лактоген-ний імунітет. У птиці пасивні антитіла в організм курчат надходять із жовтком яєць. Пасивний материнський імуні­тет відіграє провідну роль у захисті новонароджених від інфекційних захворювань.

Пасивно набутий імунітет, на відміну від активного, виникає зразу ж після введення сироватки чи гамма-глобуліну,. проте зберігається недовго — в середньому 15— 20 днів. Материнський імунітет більш продовжений — у се­редньому 30 днів.

На всі органи й тканини в однаковій мірі чутливі до дії різних видів патогенних мікробів і по-різному беруть участь у формуванні імунітету. Доведено, що поряд із загальним імунітетом, який пов'язаний із захисною системою усього організму, існує відносно автономний — місцевий іму­нітет, або несприйнятливість окремих органів і тканин. За даними О. М. Безредка, такий імунітет формується без участі сироваткових антитіл. Так, в імунітеті слизових обо­лонок велике значення мають секреторні антитіла, особли­во імуноглобуліни класу А.

Наведені види імунітету за своєю природою, походжен­ням і механізмом дії хоч і є автономними, самостійними, проте за біологічною суттю вони єдині й взаємодіють між собою. Наприклад,- антибактеріальний і антитоксичний, гу­моральний і клінічний. Це витікає із біологічної природи цього явища, спрямованого на підтримання постійності внутрішнього середовища тваринного організму і її від­новлення на випадок порушень при потраплянні в організм збудників інфекцій чи антигенів.

Антигени і їх імуногенність. Імунний стан організму в значній мірі залежить від антигенних властивостей збуд­ника інфекції.

Антигенами (від грецьк. anti — проти, genes — рід) на­зивають чужорідні для організму складні органічні речо­вини (білки, нуклеопротеїди, полісахариди і ін.), які при введенні в організм викликають утворення антитіл і зміну імунологічної реактивності.

Антигенами є не тільки інфекційні агенти, продукти їх життєдіяльності, вакцини, а й просто чужорідні для даного організму речовини (білок яйця, сироватка крові і т. п.). У функціональному відношенні антигени мають дві власти­вості: антигенність, тобто здатність індукувати антитіла, і можливість вступати з останніми в специфічні взаємозв'яз­ки, що проявляється у вигляді реакцій імунітету. Антигени, яким характерні ці функції, називають повноцінним и. Інші ж антигени можуть мати лише одну із цих функ­цій. Вони самостійно не стимулюють утворення антитіл, а здатні проявити подібну дію лише при введенні їх в орга­нізм у комплексі з іншими компонентами. Так, ліпіди не утворюють антитіл, проте в суміші з білком здатні індуку­вати утворення антитіл. Такі антигени називають непов­но ц і н н и м и, або гаптенами.

Напівгаптени — це прості хімічні речовини (йод, бром), здатні специфічно змінювати антиген (білок) і від-иоиідно специфічно реагувати з даним антигенним комп­лексом.

Антигенні властивості різних сполук визначаються: ге­терогенністю, або чужорідністю, речовин для організму да­ного виду (чим дальше стоять організми в еволюційному ряді, тим взаємно вираженіші антигенні властивості їх тканин); макромолекулярністю — величина молекул і від­носна молекулярна маса речовини повинні бути не нижче 10000 (чим вона крупніша, тим вища її антигенність); ко­лоїдним станом і розчинністю — антигени повинні мати колоїдний стан або бути розчинними (кристалічні, денату-рованіі нерозчинні речовини не є антигенами).

Ні один із перерахованих факторів не є абсолютно не­обхідним для утворення антитіл, хоч кожний із них поси­лює антигенність введеної речовини. Абсолютно необхід­ною умовою прояву антигенності до введених речовин є імунореактивність тваринного організму, тобто реципієн­та. Саме тому в імунології введено поняття імуноген о с т і, яке нерідко вживають як синонім антигенності. Проте між ними є суттєві відмінності. Антигенність—це властивість самої речовини, яку вводять в організм, тоді як імуногенність залежить також від імунореактивності орга­нізму, якому вводять антиген. В нереактивному організмі антигенна сполука не проявляє імуногенності. Таким чи­ном, імуногенність — це інтегрована функція антигену, що вводять; індукувати синтез антитіл в організмі залежно від його імунореактивності, що слід ураховувати при про­веденні щеплень тварин та епізоотологічних дослідженнях. Алергія і анафілаксія. Нерідко на попереднє введення антигену (сироватка крові, бактерії і ін.) спостерігається не імунізація організму, а навпаки, настає його специфічна сенсибілізація, що при повторному введенні препарату ви­кликає різке підвищення чутливості організму, тобто роз­виток алергії: Термін алергія (від грецького allos — дру­гий, ergen — дія) був запропонований Пірке (1906) на ос-' нові вивчення патологічної реакції людини на повторне - введення чужорідної імунної сироватки. Нині відомо бага­то алергічних реакцій на повторне введення антигену (алергену), які тяжко перебігають і нерідко з летальним кіпцем. Висока специфічність алергічних реакцій, утворен­ня імунних комплексів аитиген-антитіло, явище клітинного імунітету при деяких формах алергії схожі і в більшості ідентичні імунологічним процесам специфічної захисної функції при підвищенні стійкості проти збудників інфекції або чужорідних речовин. Розрізняють дві групи алергічних реакцій: гіперчутливість негайного і сповільненого типів (скорочено ГНТ і ГСТ). Реакція негайного типу виникає після повторного введення антигену в сенсибілізований ор­ганізм через декілька хвилин (до 20—30), а гіперчутливість сповільненого, типу проявляється після декількох го­дин, інколи і днів. Обидва типи алергії різняться не тільки швидкістю клінічного проявлення, а й механізмами їх генезу. Для ГНТ характерні: знаходження у сенсибілізова­ному організмі циркулюючих в крові антитіл, можливість пасивної передачі цього стану нормальному організму за допомогою сироватки, розвиток цих реакцій тільки в тка­нинах, багатих кровоносними судинами. Вважають, що ГНТ зумовлена антитілами і в основі її генезу лежить ре­акція алерген-антитіло.

ГСТ характеризується відсутністю циркулюючих в кро­ві антитіл, неможливістю перенесення цього стану за допомогою сироватки, можливістю пасивної передачі чутли­вості нормальному організму за допомогою сенсибілізова­них лімфоцитів або одержаних із них факторів перенесен­ня (лімфокини). Таким чином, ГСТ, що визначають пос­тановкою шкірних проб з відповідним антигеном (алерге­ном), пов'язана з механізмами клітинного імунітету. Для виникнення ГСТ, як показує широкий досвід алергічної ді­агностики багатьох хронічних інфекційних хвороб, необ­хідний тривалий контакт організму з антигеном інфекцій­ного агента. Визнано, що ГСТ більш чутлива і специфічна, ніж реакція негайного типу. До алергічних реакцій гіпер-чутливості негайного типу відносять анафілаксію, си­роваткову хворобу, феномен Артюса, різні атипічні захво­рювання людини (сінна гарячка, астма, кропивниця, хар­чові та медикаментозні алергії, алергічні дерматити та ін.). Найбільш виразно і важко перебігає анафілаксія (ана — проти, філаксія — захист), що визначає стан підвищеної, чутливості сенсибілізованої тварини до повторного парен­терального введення чужорідного білка (Ріше, 1898). Най­більш чітким проявом анафілаксії є анафілактичний шок з ознаками різкого дихання, розладу серцевої ді­яльності, зниження кров'яного тиску та температури тіла, різкого неспокою, частої дефекації і сечовиділення. У чут­ливих тварин анафілактичний шок часто закінчується смер­тельно. Так, серед великої рогатої худоби смертельні ви­падки спостерігали після реін'єкції протисибіркової сироват­ки коней. Шляхом реін'єкції малеїну у вену вдавалось викликати анафілактичний шок у коней-малеїнщиків (Коляков Я. б., Рожнов М В.). Описана масова анафілактична реакція серед свиней на повторне введення протибешихової сироватки коней. Через 10—15 хв після ін'єкції у свиней з'явилася кропивниця, м'язове скорочення, пінисті ви­тікання із ротової порожнини, різке прискорення дихання.

Феномен анафілаксії відрізняється вираженою специ­фічністю, що досягається введенням повноцінного антигену , (анафілактогену). Поряд із цим анафілактичний стан мож­на викликати штучно введенням тваринам сироватки сенси­білізованого організму, тобто пасивно передавати антитіла класу Є.

Після перенесеного шоку у тварин настає десенсибіліза­ція. Такий стан називають антианафілаксі є ю. О. М. Безредка встановив, що коли за ½ —1 год до ін'єкції повної дози антигену тварині ввести несмертельну його дозу, то можна запобігти виникненню у сенсибілізованому організмі анафілактичного шоку. Відкриття О. М. Безредка має велике практичне значення при використанні в практиці генерогенних імуносироваток.

Поряд із загальною анафілактичною реакцією (системна анафілаксія), можливий прояв імісцевої анафілак-с і ї (гіпермія, набряк). Це явище пов'язане з тим, що вве­дений в шкіру антиген викликає швидке підвищення проникності шкірних капілярів у результаті з'єднання антигену з фіксованими на ендотелії судин шкіри антитілами, а також і з циркулюючими в кровообігу. Цей ефект відомий як феномен Шульца-Дейля.

Місцева анафілаксія розвивається після не менше двора­зового підшкірного чи внутрішньошкірного введення анти­гену у вигляді місцевої запальної реакції, яка може бути настільки сильною, що призводить до некрозу тканин (фе­номен Артюса). Вперше М. Артюс (1903) відмітив, що при багаторазовій підшкірній ін'єкції сироватки коней у кролів, починаючи з 4-го її введення, у місці введення зростає ущільненість і геморагічність інфільтратів з подальшою не-кротизацією запального вогнища. Реакція Артюса тим сильніше проявляється клінічно, чим вищий рівень анафілактич­них антитіл циркулює в крові. Часто названий феномен спостерігають у сироватковому виробництві при гіперімунізації тварин-продуцентів у відповідь на внутрішньоклітин­ну і підшкірну реінокуляцію чергової дози антигену.

В основі феномена Артюса лежить сенсибілізація усього організму, а запальний процес обмежується місцем прояву імунного комплексу (антиген-антитіло), який особливо чіт­ко проявляється у формі васкулітів, утворення внутрішньо-судинних тромбів, інфільтратів. За патогенезом реакції до феномена Артюса близько знаходиться сироваткова хвороба тварин, що розвивається через 8—12 днів після введення великої дози сироватки. У патогенезі цієї хвороби певну роль відіграє біологічно активна речовина, названа а н а-філатоксином. Останній утворюється у крові організ­му після зв'язування комплементу з комплексом антиген-антитіло. За Гербертом, анафілатоксин руйнує тучні клітини і викликає ряд ознак токсинемії при сироватковій, хворобі як анафілактичному явищі.

Реакції гіперчутливості сповільненого типу (ГСТ) відрізняються від реакцій негайного типу тим, що у сенсибілізованого організму імунна відповідь на, до­пустиму дозу антигену настає повільно, через декілька го­дин або днів. На відміну від ГНТ, ГСТ є реакціями клітин­ного порядку і можуть бути перенесені інтактному організму Т-лімфоцитами від сенсибілізованої тварини. ГСТ розгля­дають як проявлення клітинного імунітету. Сповільненість реакції пояснюють тим, що для нагромадження лімфоцитів у зоні дії антигену необхідний більш тривалий період по­рівняно з циркулюючими сироватковими білками — анти­тілами, що визначають ефект при ГНТ.

Найбільше вивчені алергічні реакції ГСТ при діагностиці ряду інфекційних хвороб методом шкірних проб із специ­фічними антигенами (алергенами). Класичним прикладом цього типу реакцій визнана туберкулінова проба, запропо­нована вперше Р. Кохом (1890). До реакцій туберкулінового типу відносять аналогічні проявлення ГСТ при сапі, бруце­льозі, туляремії, антрак'сі, стафілококозах, віспі, токсоплаз­мозі, бластимікозі, лейшманіозі, ехінококозі та інших хво­робах. Ці реакції здійснюють введенням антигену (алергену) внутрїшньошкірно або підшкірно. Спеціальні діагнос­тичні препарати виготовляють із убитих мікроорганізмів — фільтратів бульйонних культур, очищених білків-антигенів (туберкулін, малеїн, бруцелізат та ін.).

При внутрішньошкірному введенні алергену у тварин розвивається обмежений запальний набряк. Очну пробу здійснюють при діагностиці сапу у коней, туберкульозу у великої рогатої худоби внесенням алергену в кон'юнкти-вальний мішок. Штучно викликаний кон'юнктивіт характе­ризується гіперемією кон'юнктиви, її набряканням і виді-. ленням слизово-гнійного секрету у вигляді шнурка.

Практика засвідчила, що для діагностики туберкульозу великої рогатої худоби, свиней і курей найбільш чутливою є внутрішньошкірна проба. В діагностиці сапу, незважаю­чи на високу чутливість підшкірної, внутрішньошкірної і інтерпальпебральної проб, із урахуванням їх трудомісткос­ті для масових досліджень коней прийнята очна проба (офтальмореакція). Позашкірне введення алергенів, особливо внутрішньовенне, призводить до тяжких наслідків. Нерідко у коней-малеїнщиків наставала загибель від анафілактич­ ного шоку. Р. Кох відмічав високу чутливість ураженого туберку­льозом організму до туберкуліну. Туберкулін нешкідливий для здорових морських свинок та інших тварин, проте хво­рі туберкульозом при внутрішньочеревному введенні тубер­куліну гинули через кілька годин. На розтині спостерігали геморагічне запалення в усіх туберкульозних вогнищах.

Запальні місця навколо сапних горбиків знаходили у вби­тих після малеїнізації сапних коней. Таким чином, із місцевими запальними процесами доводиться рахуватися при шкірній аплікації алергенів, при позашкірному застосуван­ні їх проявляються загальні й системні рекції сповільненої підвищеної чутливості, що супроводжується вогнищевими ураженнями.

Алергічні реакції називають специфічними, якщо вони викликаються тими ж збудниками інфекції (анти­генами та речовинами), якими був сенсибілізований орга­нізм тварини. Якщо ж сенсибілізація одним антигеном ро­бить організм чутливим до другого антигену, то таку , реакцію називають неспецифічною алергією. Остання нерідко виникає до близькоспоріднених в анти­генному відношенні збудників інфекції. Наприклад, твари­ни, які сенсибілізовані кислотостійкими сапрофітними бак­теріями, реагують на бичачий туберкулін, а хвора велика рогата худоба паратуберкульозом — на пташиний тубер­кулін. Такий вид неспецифічної сенсибілізації називають паралергією. Можливі специфічні алергічні реакції й іншого похо­дження: при аутоалергізації організму продуктами розпа­ду тканин; неправильному підборі доз вакцини та виборі (інтервалів між введеннями біопрепаратів; розвитку специ­фічного патологічного стану при деяких хворобах (лейкоз, актиномікоз, ехінококоз, диктіокаульоз та ін); порушеннях білкового, вітамінного й мінерального обмінів. Ці реакції називають псевдоалергічними.

Стан неспецифічної алергії використовують при поста­новці діагнозу на паратуберкульоз. При інших інфекційних хворобах, при яких рекомендована алергічна діагностика (туберкульоз, сап, бруцельоз, інфекційний епідидиміт бара­нів), пара- і гетероалергічні реакції можуть створювати псині труднощі при постановці діагнозу.

Таким чином, імунологія у ветеринарній медицині має не тільки теоритичні а й практичні аспекти. В епізоотології реакції імунітету широко застосовують для діагностики інфекційних хвороб, аналізу антигенної структури мікро­організмів. В основу практичного застосування імунних ре­акцій покладений принцип специфічної взаємодії антигену з антитілами. На основі цього принципу по одному відомо­му компоненту можна судити про природу іншого; таким способом збудника невідомої інфекційної хвороби визна­чають за відомим антитілом і навпаки.

Реакції імунітету дають можливість визначити стан і динаміку імунореактивності брганізму тварини, особливо­сті формування імунітету і міру його вираження в процесі інфекції і вакцинації. Вивчення імунологічних закономір­ностей дає змогу вдосконалювати серологічну та алергічну діагностику інфекційних хвороб, розробляти засоби специ­фічної профілактики і терапії (вакцини, сироватки та.ін.)., а також розробляти раціональні схеми їх застосування.

В сучасних умовах з метою вирішення практичних завдань в епізоотології найчастіше застосовують реакцію аглютинації — РА; реакцію непрямої гемаглютинації-— РНГА; реакцію гальмування гемадсорбції — РГГА; реак­цію преципітації — РП; реакцію дифузної преципітації — РДП; реакцію нейтралізації — РН; реакцію зв'язування компоненту — РЗК; реакцію імунофлуоресценції — РІФ; алергічні реакції — ГНТ, ГСТ та ін. Розроблені й інші спе­цифічні імунні реакції.