2. Групи країн у світовій економіці.
На підставі різноманітних критеріїв у світовому господарстві виділяється визначена кількість підсистем.
Найбільш повне уявлення про групи країн у міжнародній економіці дають дані найбільших міжнародних організацій світу - ООН, МВФ та Світового банку. Оцінка їх дещо відрізняється, тому що різна кількість країн-учасниць цих організацій (ООН - 185, МВФ - 182, Світовий банк - 181 країна), а міжнародні організації спостерігають за економікою тільки своїх країн-членів.
За методикою ООН у числі найважливіших показників рівня соціально-економічного розвитку будь-якої країни варто виділяти:
ВВП / ВНП, а також ВВП / ВНП на душу населення;
частку продукції обробної промисловості та сфери послуг у ВВП / ВНП;
рівень освіти населення і тривалості життя.
За величиною ВВП на душу населення країни класифікуються на:
найменш розвинуті країни (ВВП на душу населення - менше 400 дол на рік);
країни, що розвиваються;
розвинені країни.
Для цілей економічного аналізу ООН поділяє країни на:
розвинені країни (держави з ринковою економікою);
країни з перехідною економікою (у минулому соціалістичні країни або країни з централізованим плануванням);
країни, що розвиваються.
Розглянемо особливості кожної з виділених підсистем.
Країнами з розвинутою економікою вважаються такі держави, для яких характерна наявність ринкових відносин в економіці, високий рівень прав і цивільних свобод у суспільному і політичному житті. Всі країни з розвиненою економікою відносяться до капіталістичної моделі розвитку, щоправда характер розвитку капіталістичних відносин має тут серйозні розходження. Рівень ВВП на душу населення практично у всіх розвинених країнах не нижче 15 тис. доларів на рік (не менше 12 тис. дол за ПКС), на досить високому рівні гарантований державою рівень соціального захисту (пенсії, допомоги по безробіттю, обов'язкове медичне страхування) , тривалість життя, якість освіти і медичного обслуговування, рівень розвитку культури. Розвинені країни пройшли аграрну й індустріальну стадію розвитку з переважаючим значенням і внеском у створення ВВП сільського господарства і промисловості. Зараз ці країни перебувають на стадії постіндустріалізму, для якого характерні провідна роль у національному господарстві сфери нематеріального виробництва, що створює від 60% до 80% ВВП, ефективним виробництвом товарів і послуг, високим споживчим попитом, постійним прогресом в науці і техніці, посиленням соціальної політики держави .
До групи країн з розвиненою економікою МВФ відносить насамперед провідні капіталістичні країни, звані Великою сімкою (G7), куди входять США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія і Канада. Дані держави займають домінуюче положення у світовому господарстві, насамперед через свої могутні економічні, науково-технічного та військового потенціалу, великої чисельності населення, високий рівень сукупного і питомого ВВП.
Далі до групи розвинутих країн відносяться відносно невеликі в порівнянні з потенціалом G7, але високорозвинені в економічному і науково-технічному відношенні країни Західної Європи, Австралія і Нова Зеландія.
У 1997 р. економічно розвинутими стали вважатися такі держави як Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань (так звані країни-«дракони» Південно-Східної Азії) і Ізраїль. Їх включення до групи розвинутих країн стало заслугою за бурхливий прогрес в економічному розвитку в післявоєнний період. Це дійсно унікальний приклад у світовій історії, коли абсолютно нічого із себе не представляють ще в 1950-і рр.. країни захопили світову економічну першість за цілим рядом позицій і перетворилися у важливі світові промислові, науково-технічні і фінансові центри. Рівень ВВП на душу населення, якість життя в країнах-«драконах» та в Ізраїлі впритул наблизилися до показників провідних розвинутих країн і в ряді випадків (Гонконг, Сінгапур) навіть перевершують більшість держав Великої сімки. Проте, у розглянутій підгрупі є певні проблеми з розвитком вільного ринку в його західному розумінні, тут діє своя філософія становлення капіталістичних відносин.
ООН включає до числа розвинених країн ПАР, а Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) відносить до їх числа також Туреччину і Мексику, які є членами цієї організації, хоча скоріше це країни, що розвиваються, але вони увійшли в неї за територіальною ознакою (Туреччині належить частина Європи, а Мексика входить у Північноамериканську угоду про вільну торгівлю - НАФТА). Таким чином, в число розвинених країн включають близько 30 країн і територій. Розвинуті країни є головною групою країн у світовому господарстві. В кінці 90-х рр.. на них припадало 55% світового ВВП (якщо його підраховувати за ПКС), 71% світової торгівлі і велика частина міжнародного руху капіталу. На країни «Сімки» припадає понад 44% світового ВВП, у тому числі на США - 21, Японії - 7, Німеччину - 5%. Більшість розвинутих країн входить в інтеграційні об'єднання, з яких найбільш могутніми є Європейський союз - ЄС (20% світового ВВП) і Північноамериканська угода про вільну торгівлю - НАФТА (24%).
Країни з перехідною економікою.
До цієї групи відносять держави, які з 80-90-х рр.. здійснюють перехід від адміністративно-командної (соціалістичної) економіки до ринкової (тому їх часто називають постсоціалістичними). Це 12 країн Центральної та Східної Європи, 15 країн - колишніх радянських республік, а за деякими класифікаціями до них також відносять Монголію, Китай і В'єтнам (хоча формально дві останні країни продовжують будувати соціалізм). Іноді всю цю групу країн відносять до країн (наприклад, у статистиці МВФ), виходячи з низького рівня ВВП на душу населення (тільки у Чехії та Словенії він перевищує 10 тис. дол), а іноді до них відносять тільки три останні країни.
Країни з перехідною економікою виробляють близько 6% світового ВВП, у тому числі країни Центральної та Східної Європи (без Балтії) - менше 2%, колишні радянські республіки - більше 4% (у тому числі Росія - близько 3%). Частка в світовому експорті - 3%. Китай виробляє близько 12% світового ВВП.
Тут є країни, що домоглися за десять років ринкових реформ значних успіхів в економічному розвитку: Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Хорватія, Литва, Латвія і Естонія. У деяких з них рівень життя майже впритул наблизився до стандартів країн Західної Європи, а темпи економічного зростання зберігаються стабільно високі і навіть перевищують західноєвропейські. Основні структурні перетворення в економіці вже проведені, і на порядку денному стоїть питання про інтеграцію в єдиний європейський ринок.
Інші держави, такі як Болгарія, Румунія, Україна, Албанія, Македонія, знаходяться в стадії трансформації всієї економічної системи, і їм ще доведеться вирішувати багато складних проблем перехідного періоду. Є і такі країни, що випробовують застій і вже перестали рухатися убік ринкової орієнтації. До них, наприклад, відноситься Білорусь, ринкові реформи в якій захлинулися, і нависла серйозна погроза повернення до старої адміністративно-командної системи. Відносяться до даної групи і країни, серйозно потерпілі від воєнних дій у результаті порушення їхньої територіальної цілісності і численних етнічних конфліктів. Їм зараз просто не до реформ, перед ними стоїть проблема відновлення постраждалої від війни економіки. Це Сербія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина.
Якщо в цій наймолодшій групі країн спробувати виділити підгрупи, то можлива різна класифікація. В одну групу можна виділити колишні радянські республіки, які нині об'єднані в Співдружність Незалежних Держав (СНД).
Це дозволяють зробити схожий підхід до реформування економіки, близький рівень розвитку більшості цих країн, об'єднання в одній інтеграційному угрупованні, хоча підгрупа досить різнорідна.
В іншу підгрупу можна об'єднати країни Центральної і Східної Європи, включаючи країни Балтії. Для цих країн характерний переважно радикальний підхід до реформ, прагнення увійти до ЄС, порівняно високий рівень розвитку більшості з них. Однак сильне відставання від лідерів цієї підгрупи, менша радикальність реформ призводить деяких економістів до висновку, що Албанію, Болгарію, Румунію і деякі республіки колишньої Югославії доцільно включати в першу підгрупу.
В окрему підгрупу можна виділити Китай і В'єтнам, що проводять реформи схожим чином і мали в перші роки реформування низький рівень соціально-економічного розвитку, який зараз швидко підвищується.
З колишньої численної групи країн з адміністративно-командною економікою до кінця 90-х рр.. залишилися тільки дві країни: Куба і Північна Корея.
Країни, що розвиваються.
До групи країн, що розвиваються (менш розвинутих, слаборозвинених) входять держави з ринковою економікою і низьким рівнем економічного розвитку. З країн - членів Міжнародного валютного фонду до країн відносять біля 130. Незважаючи на значне число цих країн, а також на те, що для багатьох з них характерні велика чисельність населення і величезна територія, на них припадає близько 40% світового ВВП, частка у світовому експорті 26%.
Представляють собою периферію світової економічної системи. Сюди належать країни Африки, країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону - АТР (крім Японії, Австралії, Нової Зеландії, країн-«драконів» Південно-Східної Азії й азіатських держав СНД), країни Латинської Америки і Карибського басейну.
Виділяються і підгрупи держав, що розвиваються, зокрема, підгрупа країн АТР (Західна Азія плюс Іран, Китай, країни Східної та Південної Азії - всі інші країни регіону), підгрупа країн Африки (Африка південніше Сахари за винятком Нігерії і ПАР - всі інші африканські країни за винятком Алжиру, Єгипту, Лівії, Марокко, Нігерії, Тунісу).
Однак, визнаючи надзвичайна різноманітність країн третього світу, необхідно оцінювати те спільне, що об'єднує їх не тільки формально, а й у дійсності, виявляючи загальну позицію по світовим проблемам. Спільність підходів до світових проблем виявляється в загальній політиці, для більш ефективної реалізації якої країни, що розвиваються створюють різні міждержавні організації.
Не претендуючи на однозначність оцінки, на наш погляд, можна визначити загальні характеристики країн третього світу:
1. Масштаби поширення бідності.
Більшість країн, що розвиваються характеризується дуже низьким рівнем життя населення. При цьому слід врахувати, що основна маса населення цих країн має низький рівень життя, не тільки в порівнянні з розвиненими країнами, але і в порівнянні з нечисленними багатими групами населення у своїх країнах. Інакше кажучи, в бідних країнах є багаті, але немає середнього класу. В результаті спостерігається система розподілу доходів, коли доходи 20% вищих верств суспільства в 5-10 разів перевищують доходи 40% нижчих шарів.
2. Низький рівень продуктивності праці.
Відповідно до концепції виробничої функції, існує системна залежність між обсягом виробництва і комбінацією створюють його чинників (праці, капіталу) при існуючому рівні технології. Але ця концепція технічної залежності повинна доповнюватися більш широким підходом. Наприклад, потрібно враховувати такі фактори, як менеджмент, мотивацію праці працівників, ефективність інституційних структур. У країнах третього світу продуктивність праці вкрай низька, порівняно з промислово розвиненими країнами. Причина цього може бути, зокрема, у відсутності або жорсткому дефіциті додаткових факторів виробництва (фізичного капіталу, досвіду менеджменту). Для підвищення продуктивності необхідно мобілізувати внутрішні заощадження і залучити іноземний капітал для інвестицій в речові фактори виробництва та в людський капітал. А це вимагає поліпшення системи загальної і спеціальної освіти, перетворень форм власності, реформи землеволодіння, податкової реформи, створення і вдосконалення банківської системи, формування некорумпованого та ефективного адміністративного апарату. Необхідно враховувати також ставлення працівників та менеджменту до підвищення своєї кваліфікації, здатність населення адаптуватися до змін у виробництві і суспільстві, стосовно до дисципліни, ініціативність, ставлення до влади.
Вплив низьких доходів на продуктивність праці в країнах третього світу проявляється в поганому стані здоров'я основної маси населення. Відомо, що погане харчування вкрай негативно впливає на фізичний та інтелектуальний розвиток дитини. Нераціональна і неповноцінна дієта, відсутність елементарних умов особистої гігієни можуть у майбутньому підірвати здоров'я працівників, негативно вплинути на трудову мотивацію. Низький рівень продуктивності праці в цій ситуації багато в чому викликаний апатією, фізичної та емоційної нездатністю протистояти конкуренції на ринку праці.
3. Високі темпи зростання населення.
Найбільш явний показник, що характеризує відмінності між промислово розвиненими країнами, - це коефіцієнт народжуваності. Жодна розвинена країна не досягає рівня народжуваності 20 народжених на 1000 чол. населення. У країнах рівень народжуваності варіює від 20 осіб (Аргентина, Китай, Таїланд) до 50 (Нігер, Замбія, Руанда, Танзанія, Уганда). Звичайно, коефіцієнт смертності в країнах, що розвиваються вище, ніж у промислово раз-кручених, поліпшення охорони здоров'я в країнах третього світу робить це розходження не настільки значним. Тому темпи зростання населення в країнах, що розвиваються сьогодні становлять у середньому 2% (2,3% без Китаю), а в промислово розвинених країнах - 0,5% на рік. Тому в країнах третього світу приблизно 40% населення - це діти віком до 15 років (менше 21% в розвинених країнах). У більшості країн третього світу навантаження на економічно активну частину населення (від 15 до 64 років) за змістом непрацездатної частини суспільства майже в 2 рази вище, ніж у промислово розвинених країнах.
4. Високий і зростаючий рівень безробіття.
Сам по собі зростання населення не є негативним фактором економічного розвитку. Але в умовах економічного застою не створюються додаткові робочі місця, тому високий природний приріст населення породжує величезну безробіття. Якщо до видимої безробіттю додати приховане безробіття, то майже 35% робочої сили в країнах, що розвиваються не знаходить застосування.
5. Велика залежність від сільськогосподарського виробництва та експорту палива і сировини.
Приблизно 65% населення країн живе в сільській місцевості, а в розвинених - 27%. У сільськогосподарському виробництві зайнято більше 60% робочої сили в країнах третього світу і всього 7% - в промислово розвинених країнах, при цьому внесок аграрного сектора в створення ВНП близько 20 і 3% відповідно. Зосередження робочої сили в аграрному секторі та первинному секторі промисловості обумовлено тим, що низькі доходи змушують людей дбати в першу чергу про їжу, одяг, житло.
Продуктивність сільськогосподарського виробництва низька через надлишок робочої сили по відношенню до площі придатної для обробки землі, а також через примітивної технології, поганої організації, браку матеріальних ресурсів та низької якості робочої сили.
Положення ускладнюється системою землекористування, за якої селяни найчастіше не є власниками, а орендарями маленьких ділянок. Такий характер аграрних відносин не створює економічних стимулів до зростання продуктивності праці. Крім домінування аграрного сектора в економіці, в країнах третього світу спостерігається експорт первинної продукції (сільського господарства та лісівництва, палива та інших видів мінеральної сировини). У країнах Африки на південь від Сахари первинна продукція забезпечує більше 92% валютної виручки.
6. Підлегле становище, уразливість в системі міжнародних економічних відносин.
Необхідно підкреслити різке нерівність економічної та політичної могутності країн третього світу і промислово розвинених країн. Воно проявляється в домінуванні багатих країн у міжнародній торгівлі, у можливості останніх диктувати умови передачі технологій, інвестицій та іноземної допомоги. Істотний, хоча і менш явний фактор збереження слаборозвиненості - перенесення в країни, що розвиваються системи західних цінностей, поведінки та інститутів, наприклад, насадження в минулому в колоніях невідповідних для них систем і програм освіти, організація профспілок та адміністративних систем за західними зразками. Сьогодні ще більший вплив надають високі економічні та соціальні стандарти розвинених країн (демонстраційний ефект). Образ життя західної еліти, прагнення до багатства можуть сприяти корупції, розкрадання національного багатства в країнах, що розвиваються привілейованим меншістю. Нарешті, «витік мізків» з країн третього світу в розвинені країни також негативно впливає на економічний розвиток еміграції кваліфікованого персоналу. Сукупний вплив всіх негативних факторів визначає вразливість країн від зовнішніх факторів, які можуть надати головний вплив на їх економічний і соціальний стан.
Різноманітність країн викликає необхідність певної класифікації, яка могла б відображати їх диференціацію.
Розроблена ООН класифікація країн дозволяє виділити 3 групи країн: найменш розвинені; країни, що розвиваються, - не експортери нафти і країни-члени ОПЕК.
Інша класифікація запропонована Організацією економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), яка включає країни і території, не охоплені статистикою ООН. Ця класифікація пропонує поділ на країни з низьким рівнем доходу), з середнім рівнем доходу, нові індустріальні країни, країни-члени ОПЕК нафто-експортери.
Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) розробив свою систему класифікації. Ця класифікація включає 125 країн (що розвиваються і розвинених), населення кожної з яких більше 1 млн осіб. Потім ці країни діляться за критерієм рівня доходу на душу населення на чотири групи: низький рівень доходу, середній, вище середнього і високий дохід. Перші три групи охоплюють 101 країни, в більшості своїй це країни, що розвиваються. Інші 24 країни з високим рівнем доходу розділені на 2 групи: 19 країн є типовими промислово розвиненими країнами, а 5 країн (Гонконг, Кувейт, Ізраїль, Сінгапур і Об'єднані Арабські Емірати) віднесені ООН до країнам.
Для цілей конкретного економічного аналізу країни діляться на:
країни
чисті кредитори: Бруней, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія;
країни - чисті боржники: всі інші;
країни-експортери енергоресурсів: Алжир, Ангола, Бахрейн, Венесуела, В'єтнам, Габон, Єгипет, Індонезія, Ірак, Іран, Камерун, Катар, Колумбія, Конго, Кувейт, Лівія, Мексика, Нігерія, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія, Сирія , Тринідад і Тобаго, Еквадор;
країни-імпортери енергоресурсів: всі інші;
найменш розвинені країни: Афганістан, Ангола, Бангладеш, Бур-кіна-Фасо, Бурунді, Бутан, Вануату, Гаїті, Гамбія, Гвінея, Гвінея-Бісау, Джібуті, Демократична Республіка Конго (колишній Заїр), Замбія, Ємен, Кабо-Верде , Камбоджа, Кірібаті, Коморські о-ва, Лаос, Лесото, Ліберія, Мавританія, Мадагаскар, Руанда, Західне Самоа, Сан-Томе і Принсипі, Соломонові о-ва, Сомалі, Судан, Сьєрра-Леоне, Того, Тувалу, Уганда, Центральноафриканська Республіка, Чад, Екваторіальна Гвінея, Еритрея, Ефіопія.
Для оцінки ступеня диференціації країн, що розвиваються можуть бути застосовані 7 показників.
1) Розміри країн (територія, чисельність населення і дохід на душу населення).
Велика територія зазвичай дає переваги: володіння природними ресурсами і ємними потенційними ринками, менша залежність від імпорту сировини.
2) Особливості історичного розвитку і колоніального періоду.
Більшість країн, що розвиваються були в минулому колоніями західноєвропейських країн, США, Японії. Економічні структури, соціальні інститути колоній створювалися за зразком і подобою метрополій.
3) Забезпеченість матеріальними і трудовими ресурсами.
Частина країн, що розвиваються дуже багаті мінеральними ресурсами (країни Перської затоки, Бразилія, Замбія), інші - дуже бідні (Бангладеш, Гаїті, Чад та ін.)
4) Роль приватного та державного сектора.
В цілому приватний сектор в економіці більшою мірою розвинений в країнах Латинської Америки і Південно-Східної Азії і меншою - у країнах Південної Азії і Африки.
5) Характер виробничих структур.
Існує певна диференціація галузевої структури економіки країн, що розвиваються, хоча більшість з них є аграрно-сировинними. Натуральне і товарне сільськогосподарське виробництво забезпечує зайнятість більшої частини населення.
6) Ступінь залежності від зовнішніх економічних і політичних сил.
На ступінь залежності від зовнішніх факторів впливають забезпеченість країни матеріальними ресурсами, структура економіки та зовнішньоекономічних зв'язків.
7) Інституційна та політична структура суспільства.
Політична структура, інтереси соціальних груп та спілки правлячих еліт (великих землевласників, компрадорської частини великого бізнесу, банкірів, військових) зазвичай визначають стратегію розвитку і можуть бути гальмом прогресивних змін економіки і суспільства, консервуючи економічну відсталість, якщо відбуваються зміни серйозно обмежують їхні інтереси.
Класифікації країн за методикою Світового банку.
Основним критерієм Світового Банку для класифікації національних економік в операційних і аналітичних цілях є показник ВВП на душу населення. За даним критерієм країни поділяються на країни з низьким рівнем доходів, середнім рівнем доходів (підгрупи - доходи нижче середнього і доходи вище середнього) і високим рівнем доходів. Крім того, використовуються інші аналітичні угруповання, в основі виділення яких лежать географічні фактори, експорт і рівень зовнішньої заборгованості.
Країни з низьким і середнім рівнем доходів іноді також відносяться до країн, що розвиваються. Використання даного терміну цілком прийнятно і зовсім не передбачається, що всі країни цієї групи розвиваються однаково або що ряд країн групи вже перебуває на кінцевій стадії свого розвитку. Класифікація країн за рівнем доходів не завжди відображає статусу країни як держави, що розвивається.
Коротка історія класифікації
Аналітичні угруповання країн за рівнем доходів, пропоновані Світовим Банком (країни з низьким, середнім і високим рівнем доходу), базуються на операційних категоріях позичальників Банку. Дані операційні показники були введені 30 років тому, і їхній зміст полягає в тому, що;
оскільки найбідніші країни світу одержують більш вигідні умови кредитування з боку Світового Банку, необхідна порівняльна оцінка економічного потенціалу країн. Передбачалося, що кращим індикатором економічного потенціалу країни стане показник її ВНП, але тим не менше довелося погодитися з тим, що ВНП не дає повного уявлення про благополуччя й успіхи в економічному розвитку. Тому основним критерієм класифікації країн за методикою Світового Банку став показник ВНП на душу населення.
ВНП на душу населення розраховується за особливою методикою Світового Банку та оновлюється щороку з урахуванням інфляції. Однак класифікація країн за величиною ВНП на душу населення виявилася недостатньо досконалою: вона привела до того, що в одну групу потрапляли абсолютно різняться між собою за характером свого розвитку дуже бідні та відсталі держави і відносно благополучні країни з непоганим економічним і науковим потенціалом.
У 1989 р. були виявлені нові аномалії: серед держав, віднесених до групи країн із середнім рівнем доходів, виявилися і розвиваються, і промислово розвинуті держави. Більш точна границя між країнами із середнім рівнем доходів і країнами з високим рівнем доходів була введена в 1989 р. на рівні 6000 дол на людину в цінах 1987 р.
Термін «країни, що розвиваються» використовується Світовим Банком для того, щоб відобразити статус країни, що має низький та середній рівень доходів. Публікації Світового Банку відзначають, що даний термін зовсім не припускає, що всі країни групи фактично є країнами, що розвиваються, або вже досягли кінцевої стадії свого розвитку.
Визначення угруповань країн
Світовий банк класифікує всі країни, які є його членами, а також всі інші країни з населенням, що перевищує 30 тисяч людей (в цілому 210 країн).
Групи країн за рівнем доходів.
Національні економіки поділяються на дані групи відповідно до рівня ВВП на душу населення в 1997 р. Виділяються наступні групи:
країни з низьким рівнем доходів (785 дол або менше);
країни з рівнем доходів нижче середнього (786-3125 дол);
країни з рівнем доходів вищим за середній (3126-9655 дол);
країни з високим рівнем доходів (9 656 дол і вище).
Україна відноситься до країн з рівнем доходів нижче середнього рівня (до 1995 року входила до групи країн з рівнем доходів вищим за середній).
Групи країн за рівнем зовнішнього боргу.
Стандартна класифікація Світового Банку розбиває країни на:
держави з високим рівнем зовнішньої заборгованості;
держави із середньою величиною зовнішнього боргу;
держави з найменшою зовнішньою заборгованістю.
Високий рівень зовнішнього боргу означає, що у країни перевищені наступні критичні показники:
відношення поточної вартості обслуговування зовнішнього боргу до ВВП більше 80%
відношення поточної вартості обслуговування боргу до обсягу експорту перевищує 220%.
Середній рівень зовнішньої заборгованості властивий країнам, у яких один або обидва показники перевищують 60%, але не досягають критичних величин.
Для країн, які не надають деталізовані статистичні дані про розмір зовнішнього боргу в Систему звітності боржників Світового Банку, методика розрахунків на основі поточної вартості неможлива. У такому випадку використовується наступний спосіб класифікації. У країн з високим рівнем зовнішнього боргу три з чотирьох наступних основних показників перевищують критичний рівень:
відношення боргу до ВНП більше 50%,
відношення боргу до експорту більше 275%,
відношення величини обслуговування зовнішнього боргу до експорту перевищує 30%,
ставлення відсотків, виплачуваних по зовнішніх боргах, перевищує 20% обсягу експорту.
Класифікація країн за ступенем відкритості світовому ринку.
Ступінь відкритості світовому ринку зазвичай вимірюється часткою експорту у ВНП. Світовий банк виділяє 5 груп країн, володіючи відповідною інформацією лише по 163 державам. Умовно виділяються:
країни з відносно закритою економікою з часткою експорту у ВВП менше 10%. У цю групу входять 10 країн. Латинська Америка: Бразилія, Аргентина, Перу, Сурінам. Африка - Судан, Уганда, Руанда. Азія - Бірма, Японія, Гаїті;
країни з відносно відкритою економікою з часткою експорту у ВВП більше 35% (близько 70 країн). До них відносяться Панама, Коста-Ріка, Гондурас - Центральна Америка. Гайана - Південна Америка. Африка - Мавританія, Туніс, Сенегал, Габон, Конго, Ангола, Намібія, Ботсвана, Кенія. Азія - Саудівська Аравія, Йорданія, Ізраїль, ОАЕ, Бутан, Таїланд, Малайзія, Філіппіни, Папуа-Нова Гвінея, Монголія. Європа - Норвегія, Бельгія Нідерланди, Швейцарія, Австрія, Чехія, Словенія, Болгарія. Країни колишнього СРСР - Прибалтійські республіки, Білорусь, Закавказькі республіки.
10-19% (27стран); США, Мексика, Колумбія, Болівія, Австралія Індія, Пакистан, Іспанія, Нігер, Чад, Ефіопія, Сомалі,
20-24% (24 країни). У тому числі України, Франція, Італія, Греція, Німеччина, Туреччина, Сирія, В'єтнам, Лаос, Нікарагуа, Африканські країни-ПАР, Мозамбік, Нігерія, Малі, Алжир, Єгипет, Мадагаскар;
25-34% (32 країни). У тому числі Росія, Середньоазіатські республіки колишнього СРСР, Молдавія, Румунія, Угорщина, Великобританія, Португалія, Китай, Іран, Канада, Скандинавські країни (Швеція, Фінляндія), Венесуела, Чилі, Парагвай, Еквадор, Африка - Заїр, Танзанія та ін