2. Доконтівські ідеї про суспільство

На правах дослідника ми пропонуємо свій оригінальний підхід класифікації соціологічних вчень.

Весь історичний зріз теорій, що були запропоновані протягом історії розвитку людства, ми розглядаємо з хронологічної точки зору і з позицій доцільності залучення поданої соціологічної інформації. Таким чином, ми пропонуємо розташувати періоди розвитку соціологічних знань у такому порядку.

Перший період (II-I тис. до н. е. - I тис. н.е. ) - давньосхідні філософські знання з аналізом соціологічної проблематики (Давній Китай, Давня Індія).

Найвідомішим мислителем Давнього Китаю був Конфуцій (551-479 рр. до н.е.). Він став засновником міцної філософсько-соціально-психологічної течії, напрямку в багатьох суспільних науках. Такий напрямок називають конфуціанство.

У творі «Лунь-юй» («Бесіди та висловлювання») Конфуцій приділяє увагу таким питанням:

• життя держави;

• моральної поведінки людини у суспільстві;

• проблемам сім’ї та принципам управління;

• пошуку основних етичних атрибутів ідеальної людини (цзинь-цзи) – «шляхетного мужа»;

• пропагуванню таких концептів, як: «гуманність», «справедливість», «синовня повага» та т.ін.

Конфуцій виступав за необхідність наслідування народних свят. Саме в народних святах мислитель вбачав прояв демократичності, засіб емоційної розрядки для нижчих прошарків населення, засіб управління народом з боку правителів Давнього Китаю. Конфуцій писав: «Не можна тримати лук постійно натягнутим, не відпускаючи його час від часу, як не можна тримати постійно розслабленим, не натягуючи його» (цит. за: [Абаев, с. 28-29]).

Рядки не менш відомої праці Давнього Китаю «Рігведа» свідчать, що божества Мітра і Варуна встановили космічний порядок через обряди жертвування. Саме жертвування виконувало функцію ритуалу, яка щільно пов’язана з функцією інтегруючою. Виконання ритуалу жертвування вело до упорядкування відношень між членами певного колективу, одночасно викликало у них відчуття солідарності. Такий ефект фіксувався, тому що виконання обряду вимагає певної єдності поглядів, дій, соціальних правил існування [Абаев, с. 25].

Де у чому інший погляд на проблеми суспільства, його культури, особистості та її соціалізації і виховання мали представники соціологічних думок Давнього Китаю, яких сьогодні називають даосистами чи даосами. Напрям в філософії отримав назву даосизм і зародився у давнину в Китаї в середину I тис. до н.е.

Даосизм виступав проти упорядкування суспільства за правилами Конфуція. Представники даосизму вбачали в людині втілення всезагальних і універсальних закономірностей структурної організації і функціонування світу. Головним завданням даосистів було виявлення в людині споконвіку закладеного в неї космічного начала. Через досягнення контакту з космічними силами людина стає членом тріади «Небо – Земля - Людина».

Даосизм в трактаті «Дао-де цзин» має такі основні, на нашу думку, соціологічні ідеї:

• виступали проти некерованих пристрастей людини, проти грубості та прагнення будь-якою ціною нажити гроші;

• суспільство знаходиться у стані хаосу, який можна подолати через самовдосконалення, через злиття з Космосом.

Історія розвитку культури Давнього Китаю дозволяє констатувати, що в одному з найвідоміших творів чаньської літератури «Линь-цзи лу» («Записи бесід Линь-цзи»;V-VI ст. н.е.) автор аналізує поняття «особистість» і вибудовує всю свою філософію на розмислі про роль людини у суспільстві. Соціалізація особистості, за згаданим документом, відбувається протягом усього життя людини, здійснюється «у процесі її активного функціонування як суб’єкту різних видів» соціальної «діяльності і через таку діяльність» [Абаев, с. 10].

Другий період (I тис. до н. е. – I тис. н.е.) - доколумбівський досвід аналізу суспільства у вченнях дослідників життя індіанців американського континенту (іконічні свідчення про соціальний устрій давніх цивілізацій, що мешкали на територіях сучасних країн Америки: Колумбії, Венесуели, Чілі, Сальвадору, Гватемали, Юкатану).

Дослідник Мануель Галич [13] повідомляє про те, що вже у VI-V століттях до н.е. на американському континенті фіксується активність високорозвинених цивілізацій народів, які звали себе астеки, чічба, муїски, майя та ін. Дослідник Ф. Посада писав, що «держава чичба знаходилася ще на стадії формування та до моменту конкісти там вже існували соціальні стосунки … рабовласництва» [13, с. 255]. У згаданий час – 1 тис. до н.е. – на територіях сучасного американського континенту вже існував феодальний устрій у племен індіанців ацтеків і майя. Племена чічба переживали перехід від варварства до класового суспільства.

За свідченнями перших конкістадорів (завойовників), ми дізнаємося про те, що на американському континенті існувало суспільне життя за давніх часів. Під час розкопок Текішкіака, Вальсекильо, Санта-Исабель-Истапана та Тепешпана (прадавні міста) встановлено, що «людина жила на цих землях більш як 10 тис. років тому» [13, с. 104]. Саме в ті часи зародилося велике плем’я астеків, які заснували імперію. Дослідник-історик М. Галич повідомляє: «Суспільство астеків розподілялося на соціальні групи – кальпуллі. У місті існували соціальні квартали ремісників. Над усіма стояв плакатекулті – «владика усіх людей». Він здійснював верховну владу – військову, політичну та релігійну…» [13, с. 119]. Основна частина суспільства астеків складалася з землеробників та ремісників, яких називали «вільні общинники». Ремісники мешкали у спеціальних кварталах – ювелірів, тих, хто складав мозаїки, каменерізів, майстрів прикрас та пір’я, будівників, гончарів та ін. Велику групу населення складали невільники – тлатлакотін, які працювали за примусом. Іншими словами, у давніх індіанських племенах існувало класове суспільство за багато років до того, як ознаки його з’явилися в суспільствах Європи та Азії.

У другий період розвитку соціологічних знань не фіксуються наукові дослідження у сучасному смислі, але дослідники-археологи та історики знаходять до сьогодні золоті вироби і прикраси, які майстерно зображують соціальну нерівність та класове розшарування суспільств давніх індіанців.

Третій період (друга половина I тис. до н.е. – V-IV ст. до н.е.) -давньогрецькі та давньоримські соціологічні знання дософоклового часу.

Давньогрецькі джерела соціологічних знань (Сократ, Гомер, Демосфен, Ісократ, Гесіод, Есхіл, Аристофан, Софокл, Еврипід, Плутарх, Лукіан).

Сократ (470-399 рр. до н.е.) – філософ, який вперше в історії розвитку наук увів у науковий обіг поняття діалектики – принципу, що стверджує постійний безперервний розвиток усього існуючого у Всесвіті. Для соціологічної науки відкритий Сократом діалектичний принцип відіграв найважливішу роль, оскільки і сьогодні соціологи визнають процес соціальних змін як прояв діалектики суспільства, природи, Всесвіту.

Для людей ХХI століття важливим є й те, що учні Сократа (Ксенофонт та Платон) утворили продуктивні школи філософії, в яких пропагували початкові знання про суспільство, його устрій, специфіку в різних країнах при різних правителях. Серед таких наукових сократичних шкіл слід назвати:

• платонівська Академія;

• мегарська школа;

• елідор-еритрійська школа;

• кіренська школа;

• школа кіників.

Демосфен (384 – 322 рр. до н.е.) – грецький оратор, що став відомим завдяки своїм промовам проти Філіппа II (твір «Філіппики»). Основними ідеями, що близькі до сучасної соціології, ми вважаємо такі:

• зазив до свободи;

• зазив до озброєної боротьби;

• критика влади за невміння керувати народом;

• критика національної приналежності македонського царя, як представника тієї країни, в яку «не можна навіть назвати з повагою», в якій «не можна навіть невільника порядного купити» [14, с. 10-11].

Ісократ (436 – 338 рр. до н.е.), що прожив 92 роки, не виступав публічно.

У своїх «промовах» Ісократ проголошував такі основні, на наш погляд, ідеї, що пов’язуються з соціологічними знаннями:

• вихваляння соціального ладу монархії;

• вихваляння македонського царя як нащадка грецького героя Геракла;

• суспільство тільки тоді є сильним, коли об’єднується проти ворога;

• протиставляв Схід та Захід як два соціокультурних середовища;

• засуджував багатство азіатських народів;

• засуджує «зайвих» людей у суспільстві Греції;

• «зайвих», у яких немає засобів існування, слід переселити на спеціальні азійські землі, побудувати для них міста, дати їм освіту і використовувати їх проти варварів як захисний бар’єр.

Феофраст, Теофраст (справжнє ім’я Тортам; 372-287 рр. до н.е.) – філософ та знавець природних наук, який першим у наукову практику ввів метод спостереження за явищами природи. Для соціології метод спостереження є важливим, тому що саме, спостерігаючи за поведінкою людей, ми можемо встановити ступінь їх соціальної дії та взаємодії, віднести людей до певної соціальної групи, інституту, класу.

В одному зі своїх трактатів («Характери») Феофраст подав опис 30 типів людей, використовуючи результати спостереження. У кожного з тридцяти описаних типів характеру автор виокремив певну домінуючу рису: підступність, нахабність, лестивість, жадобу, догідливість, іронічність та таке ін. З соціологічної точки зору Феофраст подав різні типи індивідів.

Вихідцем з Лікею, заснованому Аристотелем у 335-334 рр. до н.е., був Дікеарх (років народження та смерті якого не подають автори [14, с. 57]) – у творах якого занотовані соціологічні знання. У творі «Тріптолікс» автор вважає ідеальною формою держави такі, яка може суміщати елементи монархії, аристократії та демократії. На нашу думку, подібна інформація була висловлена паралельно з відомими думками Платона та Аристотеля.

Епікур (341/340 народився) – відомий філософ епохи еллінізму, утворив свою філософську школу епікурейську. Для соціологічних досліджень цікавий тим, що у своїх працях (їх нараховується до 300 свитків) мислитель стверджував таке:

• суспільство виникло штучно, через угоду людей атомарних, тобто таких, що жили у віддаленні від інших людей;

• мета угоди: взаємна користь, прагнення не творити один одному злого і шкоди;

• усі люди мають одне уявлення про справедливість: справедливість – це те, що базується на користі, яку люди отримують від взаємного спілкування один з одним; однак таке різне уявлення у різних географічних регіонах породжує різні конкретні норми суспільного існування; звідси – різні звичаї та закони;

• при всьому тому люди забувають, що слід пам’ятати про те, що закони та звичаї повинні служити взаємній користі; в основі суспільства лежить вільне волевиявлення людей, їх угода.

Давньоримські джерела соціологічних знань ми знаходимо у цілої плеяди мислителів (Плавт, Еній, Теренцій, Катон, Цицерон, Лукрецій, Катулл, Вергілій, Горацій, Ті булл, Проперцій, Овідій, Тіт Лівій, Сенека, Нерон, Петровій, Федр, Марциал, Пліній Молодший, Тацит).

Четвертий період (V-IV ст. до н.е. – I-III ст. н.е.) – «золотий» період розквіту давньогрецьких та давньоримських наук з аналізом суспільних відносин (Демокрит, Сократ, Платон, Аристотель; Цицерон, Цезар).

Платон (428/427 - 348/347 р. до н.е.) створив працю "Держава". Основні положення Платона, проголошені їм у праці, що випливають:

- держава можна побудувати за допомогою теорії, науки;

• суспільство перебуває у стані хаосу;

- існує розподіл праці і соціальне розшарування членів держави;

- у кожнім стабільному суспільстві варто вичленувати як мінімум три класи: вищий клас, середній і нижчий;

Аристотель (384 - 322 р. до н.е.) створив ряд праць, що відносяться своїми положеннями до сучасної соціології. На думку Аристотеля, у суспільстві повинне бути також три класи: плутократія (багаті), середній клас і пролетаріат.

Усі люди повинні не каратися за провини, але утворюватися морально. Усе достоїнство суспільства міститься в прагненні не до загальної рівності, а до вирівнювання життєвих шансів. Можна і корисно мати приватну власність. Використовувати ж її необхідно правильно, тобто за законами совісті і честі. Приватне володіння стимулює появу багатих і бідних. У свою чергу, це породжує прагнення до милосердя. Але, на думку Аристотеля, у державі середній клас повинний бути дуже сильним.

Марк Тулій Цицерон (106 – 43 рр. до н.е.) – великий римський оратор, письменник, політичний діяч, філософ. Цицерон славетний тим, що уклав класичну латину, яку пізніше назвали «мова Цицерона». До нас дійшли 58 промов Цицерона, найкращими з яких називають чотири промови проитКатіліни. Праці Цицерона, в яких є соціологічна інформація, такі:

• «Про оратора»,

• Про закони»,

• «Про державу».

Основними ідеями згаданих творів, на нашу думку, слід вважати такі:

• республіканська влада повинна мати ознаки монархії (консульство, а при необхідності «обмежена у часі і просторі диктатура» [14, с. 216]), аристократії (сенат) та демократії (трибуни, народні збори);

• виступав проти відчуження державного апарату від римського народу;

• істинна держава – «надбання народу», народ – це «не будь-яке об’єднання людей, зібраних будь-яким чином, а з’єднання багатьох людей, що пов’язані між собою угодою у питаннях права і спільності інтересів» [15, c. 20].

П’ятий період (V – XV ст.) - «чорний» період Середньовіччя (Августин, Фома Аквінський, Еразм Роттердамський).

Августин (IV-V ст.) представляв суспільство осередком боротьби за існування між добром і злом, між грішним і праведним, божественним.

Хома Аквінський (XIII в.) написав трактат "Про правління князів", у якому аналізує праця Аристотеля, інтерпретує його положення, намагаючись з'єднати його з навчанням про церкву. Влада з'єднується автором з церквою, що представляється Хомі в якості найяснішої і кінцевої надприродної мети. Не можна відринути і теорії Нікколо Макіавеллі (1469 - 1527 гг.), що вперше звернувся до теорій Аристотеля і Платона і спробував на базі їхніх вчень утворити нове, своє.

Макіавеллі написав працю "Государ". Власне, добуток "Государ" - це праця про поводження і тактика верховного вождя, керівника держави. Жорстокість прославляється Макіавеллі в припустимих межах. Жорстокість стає підгрунттям керування державою. Правитель не повинний виконувати усіх своїх передвиборних обіцянок. Жорстокість і зло - ознаки твердої руки правителя. На думку Макіавеллі, злі справи варто діяти відразу, але не поступово.

Шостий період (XVI-XVIII ст.) - доконтівські соціологічні знання.

По шляху розвитку ідей соціології йде відомий мислитель Томас Гоббс (1588 - 1679). Створив теорію суспільного договору. По думці Гоббса, у суспільстві не може бути тільки згода, тому що люди не завжди прагнуть до співробітництва між собою. Люди прагнуть шукати суспільство, у якому були б для них пошана і вигоди. Основою суспільства завжди була пристрасть одних підкоряти собі інших.

Гоббс створює трактат "Про громадянина", у якому автор пропонує вважати основними два принципи існування суспільства:

1) люди не можуть народитися з прагненням до суспільства, і 2) цивільне суспільство є результат побоювання одних перед іншими.

Гоббс вважає, що всі люди від природи рівні і прагнуть в однаковій мірі заволодіти тим, чим вони не усіх можуть володіти. Суспільством керує постійне прагнення вижити, боротьба за існування.

Усе суспільство можна розділити на три форми правління: демократія, аристократія, монархія.