2. Зміст та гарантії принципів виконавчого провадження

На підставі теоретичних положень, аналізу чинного законодавства та практики його застосування можна виокремити такі принципи виконавчого провадження:

- принцип гуманізму;

- принцип законності;

- принцип неупередженості виконання;

принцип предметної та територіальної юрисдикції;

принцип недоторканості житла;

принцип диспозитивності та публічності;

принцип повноти та оперативності (своєчасності) виконання;

принцип контролю.

Принцип гуманізму полягає у тому, що заборонено у будь-якій формі посягати на права і свободи фізичних осіб, які беруть участь у виконавчому провадженні. Зважаючи на рівність усіх учасників виконавчого провадження, ця норма поширюється і на юридичних осіб.

Зазвичай, об'єктом виконання є майно стягувача, яке пере­буває у боржника, або певні грошові суми відшкодування (стягнення, як правило, має майново-грошовий характер). І ли­ше в окремих випадках предметом виконання є дії боржника.

До порушників норм виконавчого провадження може бути застосовано штрафні санкції, притягнення до відповідальності, вчинення дій, спрямованих на виконання, без участі боржника з покладенням на останнього двократного розміру виконавчих витрат та ін.

Проявом принципу гуманізму є встановлення законодавст­вом про виконавче провадження часу виконання. Зокрема, від­повідно до ст. 31 Закону виконавчі дії, як правило, проводять у робочі часи. Проведення виконавчих дій у неробочий час, як правило, не допускається. Тільки за певних умов такі дії можуть проводитися у неробочі дні чи у нічний час у по­рядку, встановленому законом (виноситься постанова держав­ного виконавця, яку обов'язково має бути затверджено началь­ником відділу ДВС).

Гарантіями принципу можна визначити можливість оскар­ження дій державного виконавця, можливість притягнення дер­жавного виконавця та інших учасників виконавчого провадження до відповідальності

Принцип законності означає, що державний виконавець та усі учасники виконавчого провадження повинні суворо дотри­муватися і виконувати вимоги законодавства про виконавче провадження. Цей принцип має два аспекти: щодо державного виконавця та низки інших учасників виконавчого провадження (прокурора, органу державної влади, органу місцевого само­врядування та інших осіб, які залучаються до проведення ви­конавчих дій), а також для уповноважених суб'єктів виконав­чого провадження (сторін та інших).

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень і у спосіб, визначений Конституцією та законами України. Аналогічну норму перед­бачає ст. 1 Закону. Відповідно до ст. 7 вказаного Закону дер­жавний виконавець використовує надані йому права у точній відповідності із законом і не повинен допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян та юридичних осіб.

Щодо інших осіб, то відповідно до ч. 1 ст. 68 Конституції України громадяни зобов’язані неухильно додержуватись Конституції України, не посягати на права і свободи інших людей, а відповідно ч 4 ст 29 Закону особи, які беруть участь у виконанні, зобов’язані сумлінно використовувати всі надані їм права.

Гарантіями принципу законності є: контроль за правильніс­тю, повнотою і своєчасністю виконання рішень державним ви­конавцем (ст. 78 Закону), закріпленням та гарантуванням пра­ва на оскарження будь-яких рішень, дій чи бездіяльності дер­жавного виконавця (ст. 85 Закону). Гарантією також є встанов­лення відповідальності за невиконання чи неналежне виконан­ня своїх обов'язків учасниками виконавчого провадження, а також за зловживання матеріально-правовими та процесуаль­ними правами. Ці гарантії мають охоронний характер. Встанов­лено законодавством і позитивні (регулятивні) гарантії —

визначена законом процедура здійснення виконавчих дій, окреслення правового статусу учасників виконавчого провадження тощо.

Принцип неупередженості виконання пов'язаний із загаль­но-правовим принципом рівності. Відповідно до ст. 24 Кон­ституції України громадяни рівні перед законом, мають рівні права і свободи, і не може бути встановлено будь-яких непра­вомірних привілеїв. У ст. 5 Закону вказано, що державний ви­конавець зобов'язаний вжити заходів щодо примусового вико­нання рішення неупереджено. Неупередженість виконання за­безпечується наданням можливості сторонам виконавчого провадження та їх представникам знайомитися із матеріалами виконавчого провадженій, заявляти у встановленому порядку відводи державному виконавцеві та іншим учасникам виконав­чого провадження, які повинні не мати ні матеріально-правової, ні процесуальної заінтересованості у виконанні.

За ст. 17 Закону як державні виконавці не можуть брати участь у виконавчому провадженні та підлягають відводу особи, які є близькими родичами сторін, їх представників або ін­ших осіб, що беруть участь у виконавчому провадженні або заінтересовані у результатах виконання, або є інші обставини, що викликають сумнів у їх неупередженості.

Принцип предметної та територіальної юрисдикції від­повідно до ст. 20 Закону вказує на те, що виконавчі дії прова­дяться державним виконавцем за місцем проживання, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна, місцезнаход­женням постійно діючого органу юридичної особи або її май­на. Виконання рішення, яким зобов'язано боржника вчинити певну дію або утриматися від її вчинення, проводиться за міс­цем здійснення таких дій.

Чинним законодавством встановлено територіальну компе­тенцію районних (міських) відділів ДВС, чіткий порядок пере­дачі справ від одного відділу до іншого, підстави та порядок здійснення виконавчих дій на території іншого відділу ДВС (причому розрізняються випадки вчинення дій у межах області та в межах України) (п. 3.2.3 Інструкції про проведення вико­навчих дій).

За ознакою предметної юрисдикції ст. 20 ^і Закону розмежо­вано підвідомчість виконавчих проваджень органам ДВС по вертикалі структури залежно від предмету виконання та сторін виконавчого провадження.

Принцип недоторканості житла закріплено у ст. 30 Кон­ституції України, яка визначає, що кожному вона (недоторкан­ність житла) гарантується і не допускається проникнення до житла або іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше, як за мотивованим рішенням суду.

Це конституційне положення не досить чітко було відобра­жено у законодавстві про виконавче провадження. Однак нині його закріплено у ст. 5 Закону, за яким державний виконавець зобов'язаний звернутися до суду з поданням про постановлення вмотивованого рішення про примусове проникнення до жит­ла чи іншого володіння боржника-фізичної особи або іншої особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, що належать боржникові від інших осіб.

Законом не встановлено чіткого порядку вирішення цього питання судом. Тільки ЦПК 2004 р. визначено, що для прове­дення виконавчих дій, пов'язаних із примусовим проникнен­ням до житла чи іншого володіння особи, державний викона­вець подає до суду заяву, погоджену із начальником відділу ДВС. Ці питання суд вирішує негайно за участю державного виконавця, без виклику чи повідомлення сторін чи інших заін­тересованих осіб (ст. 376).

Принципи диспозитивності та публічності у виконавчо­му провадженні, як і цивільному процесуальному та господар­ському процесуальному праві, є тісно взаємопов'язаними — вони взаємодоповнюють один одного. Принцип диспозитивності полягає у розпорядженні сторонами виконавчого провадження своїми матеріальними та процесуальними правами. Підґрунтям є диспозитивний характер прав, які захищаються на підставі рішення.

Підставою для відкриття виконавчого провадження є заява стягувача або його представника. Сторони мають право укладати мирову угоду, яку затверджує суд.

Стягував має право подати заяву про відмову від стягнення і повернення виконавчо­го документа. Боржник має право добровільно виконати рішення у строк, визначений державним виконавцем, без засування до нього несприятливих наслідків (ст. 11^і Закону).

Принцип повноти та оперативності (своєчасності) ви­конання закріплено у ст. 1 Закону України "Про ДВС".

Ст. 25 Закону встановлює положення про те, що державний виконавець забезпечує своєчасність примусового виконання рішень судових і несудових органів у часових межах шляхом найбільш повного і раціонального використання процесуаль­них засобів для досягнення швидкого і правильного здійснен­ня виконання. Державний виконавець зобов'язаний провести виконавчі дії з виконання рішення протягом шести місяців із дня винесення постанови про відкриття виконавчого провад­ження, а з виконання рішення немайнового характеру — у

двомісячний строк.

Принцип контролю за виконавчим провадженням тісно пов'язаний із принципом законності. Зумовлено його також постюрисдикційним характером діяльності державного виконавця, який повинен виконати те, що вже присудив уповноважений державний чи недержавний орган (особа).

Оскільки державний виконавець є суб’єктом владних відносин, то можуть мати місце такі випадки, коли він порушує норми чинного законодавства, а отже права і свободи сторін та інших учасників виконавчого провадження. Тому у цьому разі може бути застосовано зовнішні способи забезпечення захисту права.

Закон передбачає дві форми: оскарження особами, які беруть участь у виконавчому провадженні, рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця (ст. 7); перевірка та контроль виконавчого провадження (ст.ст. 8, 8³). Однак ці визначення повному обсязі розкривають сутність зовнішнього забезпечення законності виконавчого провадження.

Слід визнати, що такими способами (формами) зовнішньо­го забезпечення захисту прав учасників виконавчого провад­ження, а отже і законності виконавчого провадження, є: адмі­ністративний контроль; судовий контроль; діяльність органу, який видав виконавчий документ; діяльність органів прокура­тури.