Про життя, вчення та висловлювання славетних філософів

Найголовніша праця Діогена Лаертського — єдина з античних історій філософії, що збереглася до наших днів. На жаль, первинна назва праці нам зовсім невідома. Так, у паризькому рукописі 1759 вона значиться як: «Д. Л.: життєпис і думки тих, хто прославився у філософії, і у стислому вигляді зведення поглядів кожного вчення». У Стефана Візантійського — «Історія філософа», у Євстафія — «Життєпис софістів». Нині ж її прийнято називати «Про життя, вчення та висловлювання славетних філософів». Вона обіймає майже весь період розвитку античної думки та складається з 10 біографічних книг, що мають таку тематику:

1.  — еллінські мудреці, що оповідає про, так званих, «Сім мудреців»;

2.  — іонійські космологи, Анаксагор, Сократ та сократики;

3.  — Платон;

4.  — послідовники Платона по Академії (до Клітомаха);

5.  — Арістотель і перипатетики;

6.  — кініки;

7.  — Зенон і стоїки;

8.  — Піфагор, Емпедокл, Епіхарм і піфагорійці;

9.  — Геракліт, елеати, Демокріт, Протагор, скептики;

10.  — Епікур.

В усіх книгах історія античної філософії подана з точки зорку виокремлення двох ліній спадковоємності: іонійської та італійської. Охоплює період від напівлегендарних мудреців до Нової Академії, Хрісіппа й Епікура. За викладом є компіляцією, в якій, здебільшого некритично, використано близько 200 джерел і описано вчення понад 80 мислителів.

Незважаючи на загальне прагнення до ученості, демонстроване постійними посиланнями на авторитетні джерела та думки, автор виявився не в силах привести різноманітний матеріал в струнку систему. В результаті сам текст часто перевантажений цитатами різних авторів, які він приписує комусь одному, а філософські теорії дуже різних, часто антагоністичних шкіл, складаються в одну філософську течію.

Велику трансформуючу роль мала наступна культурно-історична трансляція даного тексту. Наприклад, епіграми, які передували викладу долі і поглядів кожного філософа в цій книзі, первинно складали окремий збірник. І хоча ці моменти роблять істинність відомостей в цілому дещо відносними, текст містить якісний матеріал про Емпедокла, Піфагора та стоїків, автентичні листи Епікура тощо.^[1]

Далекий від систематизованості й вельми хаотичний за змістом, твір Діогена Лаертського залишається вагомим і найповнішим першоджерелом з філософії античності.

Лукрецій або Тіт Лукрецій Кар (лат. Titus Lucretius Carus; бл. 99-95—55 до н. е.) — давньоримський поет і філософ-матеріаліст.

Філософські погляди

Лукрецій розвивав матеріалістичний погляд на природу. Вихідним для Лукреція було основне положення давньогрецького матеріалізму: «З нічого ніколи не виникає ніщо» («Про природу речей», І:150; укр. перекл., К., 1988). Лукрецій показував, що в основі речей лежать якісь дрібні матеріальні начатки:

Ми ті начатки йменуєм: матерія, чи родотворні

Тільця речей; окрім того, насінням речей дуже часто

Їх називаємо; врешті, ще й іншу вживаємо назву:

Первісні тільця, від них-бо, найперших, усе виникає. (I:53-56).

Слідом за Демокритом й Епікуром Лукрецій вважав ці вічні, неподільні (Лукрецій в поемі не вживав грецький термін «атом»), незмінні «тіла», «насіння», абсолютно щільними, непроникними, що рухаються в порожнечі. Існування тіл і порожнечі, за Лукрецієм, взаємно обумовлено. Джерелом руху тіл, за Лукрецієм, є вага «першооснов» (І:360), швидкість руху в силу «ваги» у порожньому просторі всіх «першооснов» була б однакова, вони «падали» би паралельно, не зіштовхуючись, якби не володіли якоюсь певною, властивою кожному початку індивідуально, властивістю відхилення (ІІ:219-224). Розвиваючи у вченні про «відхилення» думки Епікура, Лукрецій вважав , що завдяки «відхиленню» тельця випадково, «порушуючи приписи долі», зіштовхуються і зв'язуються один з одним, утворюючи все різноманіття речей і явищ у природі (ІІ:250-54). Ідея «відхилення» цікавить Лукреція особливо як основа для пояснення совбоди волі людини, його непідвладності «долі» (ІІ:254-56). Вчення це спрямоване не тільки проти т. зв. «наскрізної причинності» Демокрита, а й проти давньоримської релігії, що зв'язує дії людини з вченням про богів, долю і визначеність долі кожної людини, тому що в часи Лукреція (I ст. до н. е.), в епоху бурхливих соціальних змін, на перший план висувалися ці проблеми. На противагу уявленню римлян про час як існуючий сам по собі, Лукрецій вважав, що часу немає «поза рухом та супокоєм речей» (І:455).

Космогонічні і космологічні погляди Лукреція в основі є систематичним викладом вчення Демокрита — Епікура про безмежність Всесвіту, нескінченному різноманітті, постійній зміні, виникнення і загибель світів, подібних і неподібних нашому. У той самий час Лукрецій своєрідно пояснював виникнення життя, вважаючи, що живе виникло в результаті випадкового стихійного сполучення певних тіл, «насінь»; надалі вижили найбільше «пристосовані» організми, «ця пристосованість» є, за Лукрецієм, результатом того, що могли зберегтися тільки вдалі сполучення тіл, що відповідають умовам середовища (див. ІІІ:789-90). Лукрецій повністю відкидав вчення ідеалістів про кінцеву мету, розуміючи доцільність лише як випадковий результат поєднання першооснов (IV:828-61).