7.2..“Філософія життя”.

Шляхи подолання “безперсональності” буття першою торувала “Філософія життя”. Концепція життя – поворот від класично-раціоналістичного та механістичного пояснення явищ до органістичного, реакція, головним пафосом якої стало протиставлення розумові сил самого життя з її ірраціональністю, безпосередністю і принциповою неприступністю для всякого раціонального осмислення. Значний вплив на філософію життя мала волюнтативна філософія Артура Шопенгауера (1788-1860): все існуюче – це вияв волі до життя, всяка сила природи – воля, всяка тілесність – „об’єктивована” воля; інстинкти тварин і людей – дія волі. Розум – вторинне, похідне від волі, її хвороба, неміч. Все прикуте до колеса Абсолютної Волі. Світ – воля і уява! Різко й дотепно виступив проти гегелівського „балету саморухомих понять”. Іншим значним волюнтативним філософом був Едуард Гартман (1842-1906). Головний твір – „Філософія безсвідомого”: панпсихічне розуміння життя як творчості.

Філософія життя виникла в епоху, коли європейський капіталізм починає виявляти перші симптоми своєї кризи, коли наростала ірраціональність громадського життя, почастішали конфлікти між особистістю і суспільством через поглинання тотальністю соціуму людської індивідуальності. Усвідомлення сумного майбутнього вимагало серйозної внутрі філософської переорієнтації. Настає смуга сильних у своєму пафосі умонастроїв, коли ірраціональність суспільства намагалися нейтралізувати через аналогічні властивості людської природи, яка має глибинні й вічні, "як саме життя", корені. Звідси різкий протест проти панлогічного усікання світобудови, проти гіпертрофії безпристрасності абстракцій раціоналізму. Парадоксальною у філософії життя виглядає натуралізація людського буття: органічне супроти механічного, вітальне супроти раціонального.

А. Засновником філософії життя вважається Фрідріх Ніцше (1844-1900) – розробник концепції надлюдини з її життєвою “волею до влади”. Організмічний натуралізм і неіндивідуальна душа культури – також внесок Ніцше. Як і значимість оргіастичних (вакханалія) культів. Спираючись на дуалізм діонісійського та аполлонійського початків вітальних сил, він розробляє імморалістську етику сили, робить універсальну переоцінку цінностей. Чим далі від природи, тим значніше згасають імпульси до життя, а людина стає все хворобливішою. Треба виховувати сильних, здатних вести слабку волею некритичну масу. Гасло Ніцше: „Живи небезпечно”. Воля до істини самої по собі – вираз безсилої „волі до творчості”. Пропонує замінити сумнівне поняття істини „інтерпретацією” (у ній є оцінка). Проти хвороб „малокрів’я”: демократії, моралі добра і зла для всіх, християнства, соціалізму, науки. Мораль і релігія інстинктів – ось справжня воля до влади. Все що має печатку сили – добре, все народжене слабкістю – погане. Художня символіка філософії Ніцше (адекватною органічному пізнанню формою він уважав художній символ) також надала йому надзвичайного авторитету.

У філософській еволюції виділяють такі основні етапи: 1. Романтизм молодого Ніцше, коли він цілком знаходиться під впливом ідей Шопенгауера і Р. Вагнера. Головною роботою є його перша книга за назвою "Народження трагедії з духу музики, або еллінство і песимізм" (1872), яка продемонструвала вищий клас філологічного професіоналізму, ерудицію і майстерність роботи з класичними джерелами. Однак філологічні досягнення автора були лише ідеальним засобом, за допомогою якого він йде від тлумачення класичних текстів до герменевтики сучасної йому епохи. Зовнішньою канвою роботи стає протилежність аполлонійського (як оптимістично-радісного, прекрасного) і діонісійського (як трагічно-оргіастичного, п’янкого для життя) начал, через розвиток якого простежується вся історія людства. Є в книзі, однак, й інший ракурс: "проблема рогатої" (так він назвав науку, розум, які уже тут розглядаються як небезпечні, підкопуючі й підмінюючі життя). Тільки мистецтво, яке на ранніх етапах людської цивілізації відігравало провідну в порівнянні з наукою роль у житті суспільства, є повнокровним втіленням і проявом життя.

2. Т.з. позитивізм: розчарування у Вагнері й різкий розрив з ідеалом художника. Звертається до "позитивних" наук – природознавства, математики, хімії, історії, економіки.

3. Зрілість або власне ніцшеанський період, перейнятий пафосною ідеєю "волі до влади". Творчість зрілого Ніцше з огляду розглянутих ним проблем може бути представлена: а) створення стверджуючої частини вчення шляхом розробки культурно-етичного ідеалу у вигляді ідеї про "надлюдину" і про "вічне повернення"; б) негативна частина вчення (ідеї "переоцінки всіх цінностей").

Б. Вільгельм Дільтей (1833-1911) основні зусилля зосередив на концепції “переживання” і розуміючої психології, зробив внесок у герменевтику як метод пізнання живої (безпосередньо суб’єктивної) реальності, нерозчленованої цілісності. Його можна уявити в двох іпостасях: психолога і творця герменевтичного методу. Саме герменевтическая методологія зробила його, як і Гуссерля, творцем могутньої оригінальної традиції у філософії ХХ ст. Його культурно-історичні дослідження були цілком сполучені з герменевтичним тлумаченням культури. Психологізм вплинув на представників різних психологічних концепцій, на Ясперса і Шпрангера. Осмислення кризи сучасного філософського світогляду привело його до думки: суть кризи у віддаленні від конкретної людини, в абсолютизації однієї з її пізнавальних здібностей – розуму. Призвав до виробки активного світогляду, який би сприяв орієнтації людини в цьому світі; переформулював питання про предмет філософії, яка не повинна залишатися умосяжною, абстрактною, відірваною від людини метафізикою. Не може бути вона і простим узагальненням даних природничих наук, втрачаючи в них свою споконвічну світоглядну проблематику. Єдиним її об'єктом повинне залишатися життя (центральне поняття його філософії, яке розуміється як спосіб буття людини в культурно-історичній реальності і сама ця реальність.

У своїй головній праці ("Вступ у науки про дух") писав про необхідність покласти в основу пояснення пізнання і його понять "уявлення про людину в усій різноманітності її сил, про людину як істоту, яка хоче, почуває, уявляє", тобто розуміння конкретного життя в його цілісності та повноті. Основу філософського знання покликаний скласти "життєвий досвід". "Усяке пізнання виростає з внутрішнього досвіду і не може вийти за його межі; він – вихідна точка для логіки і теорії пізнання. Ми уявляємо й осмислюємо світ лише остільки, оскільки він переживається нами, стає нашим безпосереднім переживанням". "Життя" – це насамперед безпосереднє переживання, і це завжди людське життя. Філософія повинна бути спрямована не на зовнішній предметний, а на духовний світ людини, на життя, акцентуючи історичність, духовність людини, і протиставляючи її всьому природному. Філософія повинна стати вченням про світогляд, основним моментом якого є не пізнавальний, а ціннісний аспект, та методологією всіх "наук про дух". "Науки про дух" орієнтовані на життєвий досвід, а свою емпіричну реальність вони сприймають безпосередньо як тотальність життєво важливих зв'язків і значень. Природничі ж науки за допомогою розуму лише упорядковують дані органів почуттів.

Георг Зіммель (1858-1918) – представник пізньої філософії життя (“інтуїтивне осягнення життя”). Засновник формальної школи в соціології. При житті одержали популярність насамперед його соціологічні ідеї, але незабаром і вони багато в чому забуті. Усвідомлення значимості Зіммеля як філософа відбулося значно пізніше. Останнім часом спостерігається ренесанс його і соціологічних, і культурологічних ідей. Можливим став і цілісний погляд на його спадщину, пронизану наскрізними темами: форми, життя і культури; відзначене переплетенням філософського, соціологічного і культурологічного ракурсів підходу до більшості аналізованих проблем.

З тези про цінності, які знаходяться по той бік причинності, Зіммель продукує ідею діяльності гуманітарія як "трансцендентальної формотворчості", що здійснюється особистістю з її апріорно заданим способом бачення. Форми бачення організують різні можливі "світи" культури (релігія, мистецтво, філософія, наука), зі своєю внутрішньою унікальною "логікою". Він переінтерпретував це коло ідей, виходячи з тези про життя як реалізацію в самообмеженнях нею ж самою створюваних форм. Якщо на вітальному рівні межа життя покладається смертю, то на більш високому рівні життя перемагає саме себе, породжуючи форми культури. Життя, вичленовуючи з себе зміст "більший, ніж життя", стає "більшим життям". Форми, будучи породжені життям, протистоять йому у його мінливості як стійкі утворення, прагнучи до максимальної власної автономії. Згодом породжені життям форми починають, костеніючи, "чавити" життя, яке прагне, незважаючи на інерцію і опір останніх, замінити їх іншими, більш адекватними формами. Таким чином, культура постійно "культивує", прокладаючи "шлях душі до себе самої".

Цей нескінченний процес зміни форм породжує постійні конфлікти. Конфліктність стосунків й ірраціональність долі була реалізована в соціології конфлікту (найзначніше ця ідея підхоплена і розвинута Козером) і в біологічно-утилітаристському обгрунтуванні етики. Невідбутність конфліктів і антиномій породжує "трагедію культури". (Вчення про „трагедію творчості” в Росії розвинув Ф. Степун). Однак конфлікти забезпечують і нові форми єднання людей. Як характеристику сучасного суспільства Зіммель відзначає боротьбу життя проти принципу форми як такої, тобто проти культури взагалі. Тиск форм сучасної культури відчужує людину від життя. Протистояти цьому можна тільки через зрощування індивідуального життя на основі "індивідуального" морального закону.

Анрі Бергсон (1859-1941) — французький філософ. Інтуїтивізм як ірраціональний метод, протилежний позитивізму. Розділяючи засновки філософського спіритуалізму про те, що людина є дух, а духовність — єдиний справді людський вид активності, відстоював ідею безумовної наявності фізичного тіла і матеріального універсуму. Духовне нематеріальне лише в тім розумінні, що воно — постійно відтворювана творча енергія, яка генерується в реальних умовах. Життя свідомості нерозкладне на дискретні складові. Пророкування неможливі в тій області, де явища можуть бути тотожні винятково самі собі. Репертуари нашої активності обумовлюються тільки нами самими, якими ми є, якими ми здійснилися. Воля людей — модус збігу їхніх учинків з їх персональностью, з їхнім особистим початком. Свідомість не може трактуватися як річ у ряді речей. Пам'ять ідентична свідомості, але остання містить у собі міріади того, чого ніколи не зможе адаптувати й осягти наш мозок. Травми мозку руйнують не стільки свідомість, скільки механізми його зчеплення з реальністю. Тіло діє на предмети зовнішнього світу, спираючись на минулий досвід, на "образи об'єктів. Досліджував проблеми динамічної природи часу, "тривалості" сприйняття, "підґрунтя” свідомості, "надсвідомості", несвідомого, пам'яті, інтуїції, сновидінь, співпереживання, розвитку, пізнання, творчості, свободи тощо.

“Життєве творче поривання” – концепції "життєвого поривання" ("elan vital") і "творчої еволюції". Життя для власного збереження повинне постійно переростати саме себе, саме воно, а не тільки свідомість повинне розумітися як активний суб'єкт незворотних еволюційних процесів. Матерія в стані лише переживати перманентні явища розпаду і деградації, а "творча еволюція" — багатовекторний, багатомірний процес, на незліченних розгалуженнях і відгалуженнях якого спостерігаємо особливий шлях еволюції живого. Космологічне розуміння життя як розгортання життєвого процесу, потік безперервних якісних змін, творення – цього не може відобразити науковий аналітизм (математична освіта дозволяла бачити недоліки науки з середини її). Висунув ідею про походження інтелекту з потреби практичної дії. "Інстинкт — це здатність використовувати і навіть створювати органічні інструменти. Інтелект — це здатність створювати і застосовувати неорганічні інструменти". Це "два різних, але однаково елегантні рішення однієї і тієї ж проблеми". Інстинкт використовує природні органи, успадковується, відтворює свої прояви, конкретизується, фіксується в звичках. Розум діє через штучні засоби, осягає відносини речей, а не самі речі, здобувається з плином життя. Знання у формах інтелекту відображає реальність завжди односторонньо, оскільки інтелект нерозривно зв'язаний із практикою. Осягнення тривалості, смертності доступне інтуїції (особливому роду інтелектуальної симпатії, безпосереднього знання). Розум стає інтуїцією при своєму поверненні до інстинкту. Інтуїція — це стан безкорисливості інстинкту, здатного до рефлексії з приводу власного об'єкту і невиразного наповнення його. Це — "бачення духу з боку самого духу". І саме в такий спосіб можливе конституювання метафізики. Збагнення сутностей світу доступне інтуїції, здатної розшифрувати накопичення символів навколо природи речей, породжених швидко мінливою активністю інтелекту. Інтуїція – загальна підстава наук і філософії, але остання йде від інтуїції до понять і тому виявляє їх справжнє значення. Філософські знання більше схожі на мистецькі, ніж наукові (рух від інтелекту до інтуїції неможливий).

Його земляк-француз Мен де Біран розробляв концепцію „зусилля волі”.

Освальд Шпенглер (1880-1936) автор однієї з найбільш значних філософсько-історичних концепцій. “Життєві цикли культури” – розроблені в знаменитій і дуже гучній за резонансом книзі ”Сутінки Європи” (1918) – зображення кризи, занепаду європейської культури в глобальному аналізі морфології історії. Традиційна періодизація історичного прогресу ("Давній світ – Середні віки – Новий час") не має ніякого значення для неєвропейських суспільств; існуюча концепція "всесвітньої історії" – "птолемеєва система історії" – заснована на європоцентризмі в розумінні інших культур. Єдність такого знівельованого всесвітньо-історичного процесу Шпенглер пропонує замінити більш багатою змістом картиною – історією як виникненням, розквітом і загибеллю окремих самобутніх і неповторних культур. Культурно-історичні типи представлені як живі організми.

Культури – "живі істоти вищого порядку" – виростають з єдиної безначальної стихії життя; життєвим початком будь-якої культури є її "душа", що прагне здійснитися, знайти свій зовнішній вираз у формах культури, створити свій світ. У міру того, як душа вичерпує свої внутрішні можливості, культура мертвіє. До числа "великих культур", що цілком реалізували свої потенції, відносить китайську, вавілонську, єгипетську, індійську, античну, візантійсько-арабську, західну, культуру майя. Також "пробуджується" російсько-сибірська культура. Унікальність кожної культури забезпечується своєрідністю її душі: в основі античної культури лежить "аполлонівська" душа, арабської – "магічна", західної – "фаустівська". Збагнення культурних форм у корені протилежне абстрактному науковому пізнанню і засноване на безпосередньому "відчутті життя". Культури поєднує не тільки загальна хронологічна і географічна віднесеність, але, насамперед – тотожність стилю в мистецтві, політиці, економічному житті, науковому баченні світу. Внутрішня єдність культури як живого організму виявляється через дослідженням її морфології. Ідея цілісності культури, "фізиономічної" єдності всіх її проявів уплинула на філософію культури ХХ ст.