5. Підвищення конкурентоспроможності національної економіки як мета її регулювання
Державне регулювання національної економіки в кінцевому підсумку спрямовано на підвищення конкурентоспроможності держави.
У сучасній економічній літературі використовується рейтинговий, факторний і макроекономічний підходи до визначення національної конкурентоспроможності.
Згідно з визначеннями спеціалістів країн з розвиненою економікою національна конкурентоспроможність - це можливість країни в умовах вільних і прозорих ринкових відносин виробляти товари й послуги, що відповідають вимогам міжнародних ринків, а також підтримувати й протягом довгого часу підвищувати реальні доходи свого населення.
Сьогодні головними перешкодами на шляху забезпечення конкурентоспроможності української економіки в глобалізованому середовищі є вузькість внутрішнього ринку, фіскальна спрямованість податкової політики, відсутність стимулів інноваційно-інвестиційної діяльності, тонізація економіки, поширення корупції, недієздатність системи державного управління в межах забезпечення та захисту конкурентних переваг вітчизняних товаровиробників.
Конкурентні переваги значною мірою здобуваються шляхом утримання пільг, дотацій з державного бюджету, за рахунок дешевої робочої сили, зниженого курсу національної валюти, прямого або прихованого субсидування галузей, отримання тіньових прибутків, неефективної експлуатації природних та економічних ресурсів.
Найбільш важливі критерії конкурентоспроможності національної економіки знайшли відображення в зведеному індексі конкурентоспроможності - комплексному інтегральному показнику порівняльної конкурентоспроможності країн, який розраховується на базі комбінацій відносних величин (кількісних оцінок основних економічних індикаторів, що публікуються в офіційних виданнях, і якісних експертних оцінок). На цей час у світі сформувалися дві основні школи рейтингування національної конкурентоспроможності: лозаннська і гарвардське-давоська.
За рейтингом серед 131 країн щодо глобальної конкурентоспроможності в 2007-2008 роках на першому місці - США з рейтингом 5,67, на другому Швейцарія - з 5,62, на третьому - Данія з 5,55, Росія займає 58 місце з рейтингом 4,19, а Україна - 73 місце з рейтингом 3,98. Разом з тим слід зазначити, що позиції України поліпшились де в 2005 році вона з показником 3,3 займала 84 місце з 117 країн, які аналізувалися.
Практика розвинених країн світу свідчить, що основою сучасної конкурентоспроможності є інновації - техніко-технологічні, організаційні, структурні, інституціональні, які створюють конкурентні переваги й дозволяють країнам досягти певного суспільного розвитку.
Головний показник конкурентоспроможності країни на світовому ринку - рівень ефективності використання всіх економічних ресурсів і насамперед праці. Сьогодні головними конкурентними перевагами України є:
високий освітній рівень працездатного населення;
розвинена мережа наукових установ, які в ряді галузей мають наукові розробки світового рівня;
наявність великих і водночас близько взаєморозташованих запасів різноманітних природних ресурсів.
Важливість рішення поставленого завдання виходить з того, що ринковий механізм і державне регулювання по-різному впливають на науково-технічний розвиток країни.
Залежно від ролі держави в науково-технічній сфері виділяють дві основні моделі інноваційного розвитку:
індустріальну (перевага віддається ринковим регуляторам при пасивній ролі держави);
постіндустріальну (активна роль держави, держзамовлення на науково-дослідні й конструкторські розробки).
Досягнення цілей і реалізація завдань науково-технічної політики здійснюється державою за допомогою методів, які за їх впливом на науково-технічний розвиток економіки поділяють на прямі й непрямі.
До методів прямого державного регулювання науково-технічної політики відносять:
визначення державних пріоритетів щодо розвитку науки й техніки;
розроблення науково-технічних програм;
проведення науково-технічних експертиз;
бюджетне фінансування науково-технічних розробок у межах пріоритетних напрямків;
визначення політики в сфері підготовки наукових кадрів, оформлення патентів, ліцензій.
До методів непрямого регулювання НТП належать:
застосування диференційованої податкової політики;
стимулювання фінансово-кредитної політики;
розроблення гнучкої амортизаційної політики; забезпечення правового захисту інтелектуальної власності;
проведення політики в сфері міжнародного науково-технічного співробітництва.
Підвищення конкурентоспроможності національної економіки потребує вдосконалення інвестиційної політики. Державна політика у сфері іноземних інвестицій здійснюється Кабінетом Міністрів України разом з Національним банком України і регулюється Верховною Радою України. Загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України визначають: Закон України “Про інвестиційну діяльність”, Програма розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2001 р. та інші нормативно-правові акти.
Іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації, а їх реквізиція може бути здійснена лише у особливих випадках, наприклад, техногенної чи природної катастрофи. І навіть в цих випадках передбачені оскарження в судах і компенсації. До того ж всі витрати і збитки іноземних інвесторів відшкодовуються з державного бюджету або інших джерел, встановлених КМУ в поточних ринкових цінах на основі оцінок незалежних аудиторів, і в тій валюті, в якій здійснювались інвестиції або іншій валюті, прийнятній для інвестора.
У випадку припинення інвестиційної діяльності іноземний інвестор має право на повернення на протязі 6 місяців своїх інвестицій, а також доходів по них в грошовій або речовій формі за реальними ринковими цінами, сформованими в момент припинення інвестиційної діяльності.
Інвестиційний клімат для іноземного інвестора в Україні переважно визначається впливом таких факторів, як політична, правова, економічна та екологічна стабільність. З цієї причини Україну розглядають за кордоном як зону підвищеного ризику для крупних інвестицій. Нерішучість, обережність у прийнятті кінцевих рішень потенційними інвесторами в такій ситуації - закономірне явище. Закон України «Про державну Програму заохочення іноземних інвестицій в Україні» скерований на заохочення й підсилення припливу іноземного капіталу в пріоритетні сфери економіки держави шляхом надання різкого роду страхових гарантій, особливо із найбільш важливих інвестиційних програм і проектів, покращення правового регулювання іноземного інвестування, розвитку інфраструктури міжнародного бізнесу.
Держава регулююче впливає на інвестиційну діяльність підприємств шляхом:
1) формування кредитної та амортизаційної політики;
2) надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв;
3) державних норм та стандартів;
4) заходів щодо розвитку та захисту економічної конкуренції;
5) роздержавлення і приватизації власності;
6) визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами;
7) політики ціноутворення;
8) проведення державної експертизи інвестиційних програм та проектів будівництва;
9) створення сприятливого інвестиційного клімату;
10) гарантії інвесторам щодо захисту їх інвестицій;
11) інших заходів.
Держава гарантує захист інвестицій. Під захистом інвестицій розуміють комплекс організаційних, технічних та правових заходів, спрямованих на створення умов, які сприяють збереженню інвестицій, досягненню мети внесення інвестицій, ефективній діяльності об’єктів інвестування та реінвестування, захисту законних прав та інтересів інвесторів, у тому числі права на отримання прибутку (доходу) від інвестицій.
Державна інноваційна політика являє собою комплекс економічних, організаційних, правових та інших заходів держави, спрямованих на впровадження результатів НТП у виробництво, стимулювання-й підтримку інноваційних процесів в економіці.
Основною метою інноваційної політики держави є об'єднання або, точніше, синтез науково-технічної й інвестиційної політики.
Виходячи з того, що інновація - це результат досягнень НТП, практичне застосування якого задовольняє суспільні потреби на якісно новому рівні, метою інновацій є одержання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого ефекту.
До основних організаційних форм реалізації інноваційної діяльності відносять:
університетсько-промислові дослідницькі центри;
технопарки;
технополіси;
інноваційні інкубатори;
венчурні підприємства.
Університетсько-промислові дослідницькі центри - це така структура, що поєднує фінансову й матеріально-технічну базу промисловості з кваліфікованими вузівськими кадрами. При цьому держава бере на себе частину витрат, надає безкоштовні ліцензії на використання винаходів, субсидує, фінансує науково-технічні програми на конкурсній основі.
Технопарки - акціонерні компанії, що займаються патентуванням, лізингом, маркетинговими дослідженнями, надають консультації, здають в оренду приміщення для проведення дослідницьких робіт.
Технополіси - якісно нові територіальні форми інтеграції науки й виробництва, що забезпечують високі темпи науково-технічного розвитку території за рахунок реалізації потенціалу регіону, їх ознаки:
створення й продаж високотехнологічної продукції;
обов'язкове функціонування інкубаторів інноваційного бізнесу;
територіальне об'єднані організації, фірми;
загальне користування інфраструктурою й землею;
наявність житлової зони.
Інноваційні інкубатори - ядро технополісів, у якому сформовані сприятливі (тепличні) умови для створення дрібних наукоємних фірм (навчання, сучасного оснащення, нових технологій). Держава надає підтримку на стартовому етапі малим інноваційним підприємствам, сприяє поширенню інновацій на ринку.
Венчурні (ризиковані) підприємства - це малі підприємства, які спеціалізуються на розробленні наукових ідей і їх впровадженні в нові технології, нову продукцію. Вони є сполучною ланкою між фундаментальними дослідженнями й масовим виробництвом.
Сучасні тенденції розвитку національної економіки України не відповідають постіндустріальному вектору глобальних перетворень. Розвиток національної інноваційної системи гальмується:
відсутністю чіткої концепції інноваційних національних пріоритетів, цілеспрямованого, послідовного й системного управління інноваційними процесами з боку держави;
незадовільним інституціональним забезпеченням інноваційних перетворень, нестабільністю й суперечливістю нормативно-правової бази інноваційної діяльності;
недостатнім використанням інноваційного потенціалу української науки і освіти;
незадовільним фінансуванням наукової й науково-технічної діяльності: якщо в 1990 р. країна на фінансування науки і техніки використовувала більше 2,5% ВВП, то в 2005 р. - 0,38% ВВП, 2006 р. - 0,4% ВВП, 2008 р. - менше 0,4% ВВП [4];
низькою інноваційною активністю вітчизняного бізнесу: частка підприємств, що впроваджували інновації, в 2006 р. становила 10% порівняно з 14,8% у 2000 р. [4].
Держава має вдосконалити інституційне забезпечення інноваційного розвитку шляхом створення системи стратегічного планування і оцінювання розвитку технологій відповідно до національних цілей. Треба подолати суто відомчу модель організації та фінансування інновацій, втіливши національну інноваційну систему як державну структуру, за допомогою якої органічно виробляються комплекси інституційних, правових та економічних заходів щодо технологічних змін.
Необхідним сьогодні є розроблення стратегії підвищення конкурентоспроможності національної економіки України.