2. Зміст і значення контрреформ 80-90 років XIX ст. Та їх особливості на Україні.

Буржуазні реформи 60-70-х рр. були непослідовними. Деякі важливі зміни в соціальному та політичному ладі хоча і були підготовлені, але так і не набули чинності. Половинчастість реформ полягала в тому, що економічний базис став новим, капіталістичним, а в середині його збереглись пережитку старого, феодально-кріпосного ладу.

Контрреформи розпочались після видання Олександром ІІ Маніфесту від 29.04.1881 р., в якому проголошувалися непохитність самодержавства. Згідно Земського положення 1890 р. і Міського положення 1892 р. органи земського і міського самоврядування було поставлено під жорсткий губернаторський контроль. Закон від 12.06.1884 р. допустив чиновників поліції до формування складу присяжних засідателів.

Законом від 21.11.1866 р. про оподаткування торговельно-промислових закладів звужувалася фінансова база земств і міських управ. Закон 1890 р. удвічі зменшував майновий ценз для дворян, яких можна було обрати до земських зборів та посилював нагляд адміністрації (земських дільничних начальників) за діяльністю земських виконавчих органів. Губернатори та губернське із земських справ присутствіє з 1992 р. могли призупинити постанови земських зборів або не затвердити кандидатів у земські управи. Губернатор мав право проводити ревізію земських управ.

Після введення нового Міського положення 1882 р. губернатор затверджував новообраного міського голову, членів управи, муніципальний кошторис. На міські думи і земські управи «вішали» загальнодержавні функції: будівництво загальнодержавних шляхів, опалення і освітлення тюрем, утримання поліції, асигнування на військові потреби і т.д.

Наприкінці ХІХ ст., зважаючи на посилення виступів робітничого класу, царський уряд значно збільшив кількість поліцейських відділень у промислових районах. Нові поліцейські посади та підрозділи фабрично-заводської поліції створювалися також на кошти підприємців. Значно посилилась роль жандармерії (політичної поліції), яка здійснювала «загальний нагляд за духом усього населення і за напрямом політичних ідей суспільства». До основних функцій жандармерії належали: політичний розшук, негласний нагляд за організаціями й особами «протиурядового напряму», проведення дізнань у справах про державні злочини, ведення контррозвідки тощо.

Проведення судової реформи в Україні фактично збіглося з проведенням контреформи. На Лівобережжі замість виборних мирових судів створювалася складна система судових органів, низовими ланками якої були призначувані міністром юстиції земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Інститут почесних мирових суддів зберігався. Протягом післяреформених років було внесено понад 700 змін і поправок до судової реформи.

3. Закон про земських дільничних начальників 1889 р.

12.07.1889 р. Олександр ІІІ затвердив закон про земських дільничних начальників (складався з 4 нормативних актів). Закон скасовував або істотно змінював найважливіші засади судової реформи 1864 р. – принципи відокремлення судової влади від адміністративної, всестановості суду, виборності судових органів. У більшості губерній ліквідовувалася мирова юстиція (крім Правобережної України). Зберігався тільки інститут почесних мирових суддів.

Замість мирових суддів на Лівобережній Україні створювалася нова, складна система судових органів, низовими ланками якої були земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Земські начальники призначалися губернаторами за погодженням з предводителями дворянства і з наступним затвердженням міністром внутрішніх справ. Земськими начальниками могли бути тільки спадкоємні дворяни, які володіли землею і мали вищу освіту (міністр міг призначити на цю посаду і особу без вищої освіти, але з підвищеним майновим цензом) або і без середньої освіти.

Земський начальник наділявся, крім судових, широкими адміністративними функціями: нагляд за органами селянського громадського управління та ревізія їхньої діяльності, усунення неблагонадійних волосних та сільських писарів, затверджував волосних суддів, переглядав вироки волосного суду.

Посади міських суддів запроваджувалися в губернських та повітових містах. Міські судді призначалися міністром юстиції, повинні були мати вищу юридичну освіту або «довести на службі свої знання з судової частини».

Третім органом, створеним замість мирових судів, були повітові члени окружного суду. Кожен з них (по 1 на повіт) призначався міністром юстиції. Їм були підсудні всі цивільні та кримінальні справи, віднесені судовими статутами 1864 р. до компетенції мирових суддів і не включені до юрисдикції земських начальників і міських суддів. Повітові члени окружного суду могли залучатися до роботи в ньому у випадку відсутності одного з членів цього суду.