4. Проголошення та розбудова української національної держави у 1991-1995рр.

19-21 серпня 1991 р. у СРСР сталася спроба державного перевороту, метою якого було збереження централізованої держави. Вище партійно-державне керівництво СРСР проголосило владу антиконституційного Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС) більше відомого за російською абревіатурою «ГКЧП». Рішення ДКНС передбачали ліквідацію демократичних завоювань, загрожували суверенітету України. Проте змова закінчилася провалом. Події серпня 1991 р. надзвичайно посилили відцентрові процеси, прискорили розпад СРСР.

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР проголосила Акт про незалежність України, яким було визначено новий політико-правовий статус країни. У цьому історичному документі зазначалося: “...продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави - України. Територія України є неподільною і недоторканною”. Наголошувалося також, що віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

1 грудня 1991р. відбувся Всеукраїнський референдум, на якому, крім відповіді на запитання: “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?”, громадяни мали обрати Президента країни. Участь у голосуванні взяло 84,2 % виборців; 90,3 % з них підтвердили Акт проголошення незалежності України. Більшістю у 61,6 % голосів Президентом України було обрано Л. Кравчука. Розпочався новий етап розвитку України як самостійної, суверенної держави. Уже 2 грудня 1991 р., на другий день після референдуму, суверенну Україну визнала Польща, а протягом грудня - ще 68 держав світу, в тому числі всі найбільш розвинені і впливові (5 грудня - Росія, 25 грудня - США).

10 грудня 1991 р. Верховна Рада України ратифікувала Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав, підписану в Біловезькій Пущі керівниками Білорусі, Росії та України. Після того як до неї приєдналися й інші республіки і 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті керівники Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, України підписали Декларацію про Співдружність Незалежних Держав, Союз РСР припинив своє існування.

Перехід від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом і вихід України на історичну авансцену як незалежної самостійної держави відбувався мирним еволюційним шляхом. Він передбачав реформування існуючих органів влади та створення нових, які мали відповідати принципам незалежної держави. 12 вересня 1991 р. Верховною Радою було прийнято Закон “Про правонаступництво України”.

8 жовтня 1991 p. Було прийнято Закон “Про громадянство України”. Громадянами України проголошувались “особи, які на момент набрання чинності цього закону проживали в Україні, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду й характеру занять, які не є громадянами інших держав і які не заперечують проти набуття громадянства України”.

Підстави набуття громадянства України: 1) за народженням; 2) за походженням; 3) через прийняття до громадянства України; 4) через поновлення у громадянстві України; 5) за іншими підставами, передбаченими цим законом; 6) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

1 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла “Декларацію прав національностей України”, в якій наголошувалося, що Українська держава гарантує всім народам, національним групам, народам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. 25 червня 1992 р. було прийнято Закон “Про національні меншини в Україні”.

15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради видала Указ ”Про Державний гімн України”, яким було затверджено музичну редакцію Державного гімну (автор музики М. Вербицький). Постановою Верховної Ради від 28 січня 1992 р. затверджено Державний прапор України - національний синьо-жовтий прапор. Верховна Рада постановою від 19 лютого 1992 р. затвердила тризуб як малий герб України, вважаючи його головним елементом великого герба України.

24 серпня 1991 р. була прийнята Постанова Верховної Ради “Про військові формування на території України”, згідно з якою парламентові підпорядковувалися всі війська, дислоковані на території республіки. Концептуальні та юридичні засади створення Збройних Сил України та оборони країни визначають прийняті Верховною Радою 11 листопада 1991 р. Постанова “Про концепцію оборони та будівництва Збройних Сил України”, воєнна доктрина 19 жовтня 1993 p., а також Закони від 6 грудня 1991 р. “Про оборону України”, “Про Збройні Сили України”.

4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про державний кордон України”, яким установлювалися державний кордон, його режим і забезпечення охорони. Також 4 листопада 1991 р. було прийнято Закон “Про прикордонні війська України”, в якому визначалися завдання, структура, права прикордонних військ, соціальний захист і відповідальність військовослужбовців-прикордонників.

У пострадянський період державний лад України мав ще перехідний характер.

Спочатку Верховна Рада України продовжувала діяти як вищий владний орган держави. Вона призначала вибори народних депутатів і затверджувала склад Центральної виборчої комісії, призначала Прем’єр-міністра і уряд.

Становленню українського парламентаризму сприяло прийняття 17 листопада 1992 р. Закону “Про статус народного депутата України”. Закон установлював права та обов’язки народних депутатів.

Повноваження Президента, Прем’єр-міністра не були достатньо регламентовані, були неузгодженості функцій законодавчої та виконавчої влади, центральна влада і регіони державний апарат працювали із перебоями. Верховна Рада намагалася здійснювати управління державою, часто-густо втручаючись у розв’язання поточних питань. Законодавча діяльність парламенту не встигала за життям. Президент прагнув, не обмежуючись сферою виконавчої влади, взяти на себе частину повноважень Верховної Ради. Через те зокрема відбувалося гальмування демократичних перетворень і економічних реформ.

Тому відповідно до Указу Президента від 25 лютого 1992 р. міністерства позбавлялися права безпосередньо управляти підприємствами і мали відповідати за реалізацію державної політики у відповідних галузях. Законами від 18 листопада та від 19 грудня 1992 р. розширювалися повноваження Кабінету Міністрів України. Уряд отримав тимчасове право ухвалювати декрети з економічних і соціальних питань, які мали силу законів.

Законом від 5 березня 1992 р. запроваджувався інститут представників Президента в областях, районах і містах Києві та Севастополі як найвищих посадових осіб – голів місцевих адміністрацій. Представникам Президента надавались досить широкі повноваження. Серед них: забезпечення реалізації законів і розпоряджень центральних органів влади, контроль діяльності місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ незалежно від їх підпорядкування та форми власності.

Законом від 27 березня 1992 р. Верховна Рада вивела місцеві Ради із системи органів державної влади, надавши їм статус органів місцевого та регіонального самоврядування. Водночас передбачалося надання виконавчим комітетам сільських, селищних та міських Рад повноважень, делегованих державою.

У лютому 1994 р. було прийнято Закон “Про формування місцевих органів влади і самоврядування”, відповідно до якого після виборів безпосередньо населенням улітку 1994 р. місцевих Рад та їхніх голів було скасовано інститут представника Президента України і місцевої адміністрації.

Наступна реорганізація органів влади на місцях відбулася з прийняттям у червні 1995 р. конституційного договору між Верховною Радою і Президентом України. Зазначалося, що в областях, районах, містах Києві та Севастополі створюються державні адміністрації на чолі з головами цих адміністрацій. У селах, селищах і містах громадянами обираються органи місцевого самоврядування – відповідні сільські, селищні і міські Ради на чолі з головами Рад. Виконавчі органи цих Рад – виконавчі комітети, які очолюють голови Рад, здійснюють також ряд делегованих їм повноважень державної виконавчої влади.

У квітні 1992 р. Верховна Рада прийняла Концепцію судово-правової реформи. Законом України “Про Конституційний суд України” від 3 червня 1992 р. були закладені основи конституційної юстиції. Але зміни у судовій системі відбувалися надто повільно.

Після того як Україна здобула незалежність, продовжувала діяти система судів загальної юрисдикції. Основною ланкою її були районні (міські) та міжрайонні (окружні) суди. Вони розглядали основну масу кримінальних і цивільних справ. Другу ланку становили Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський та Севастопольський міські суди. Вищою судовою інстанцією був Верховний Суд України. До судів загальної юрисдикції входили також і військові суди: гарнізонів, регіонів і Військово-Морських Сил. У період 1991-1994 pp. на підставі Законів “Про статус суддів” від 15 грудня 1992 р., “Про органи суддівського самоврядування” від 2 лютого 1994 р. дещо розширилися функції судів і посилилася незалежність суддів.

Крім судів загальної юрисдикції, в Україні діяла система арбітражних судів, які вирішували господарські спори, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами. Реформувавшись із державних арбітражів в арбітражні суди на підставі Закону України “Про арбітражний суд” від 4 червня 1991 p., вони продовжували діяти в режимі арбітражу.

Правові основи організації й діяльності прокуратури були закладені Законом України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р. Відповідно до Закону систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Кримської Автономії, областей, м. Києва (на правах обласної), міські, районні, міжрайонні, а також інші прирівняні до них прокуратури.

Організаційно-правові основи діяльності міліції України містяться в Законі України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р. На міліцію покладається адміністративна, профілактична, оперативно-розшукова, кримінально-процесуальна, виконавча й охоронна (на договірних засадах) функції.

Важливе значення для захисту інтересів держави мало створення державного правоохоронного органу спеціального призначення – Служби безпеки України. Відповідно до Закону “Про Службу безпеки України” від 25 березня 1992 р. компетенція СБУ полягає у захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян, захисті від розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб, посягань із боку окремих організацій, груп та осіб. Служба безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України.

До системи правоохоронних органів функціонально належить і адвокатура України. Але вона не є державним органом. Це добровільне професійне громадське об’єднання, покликане згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. Правові засади діяльності адвокатури визначаються Законом України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1991 р.