4. Шлюбно-сімейне та спадкове право за Руською правдою

Шлюбно-сімейне право до прийняття християнства регулювалося звичаєвим правом, яке допускало багатоженство, купівлю, викрадення і приведення нареченої. Після прийняття християнства сімейне право розвивалося згідно канонічного візантійського права. Установлювалася моногамія. Церква забороняла укладення шлюбу з представниками інших конфесій, між близькими родичами, хрещеними батьками та хрещениками, між кумами. Ускладненою була процедура розлучення.

Спадкове регулювалося ст. 91, 93, 95, 99-100 Розширеної редакції та відповідало становій диференціації суспільства. Згідно із законом, боярську вотчину успадковували не лише сини, а й дочки (за відсутності синів). Пізніше ця норма була поширена і на «біле» духовенство та ремісників. Майно ж померлого смерда, у якого не було синів вважалося вимороченим і переходило до князя. У спадковому праві діяв принцип мінорату.

До повноліття синів спадковим майном розпоряджалася дружина померлого. Якщо виходила заміж, або померла, то призначався опікун. Батьківський двір не ділився і переходив у спадок молодшому сину. За ст. 91 успадковували дочки бояр і дружинників. Позашлюбні діти спадкових прав не мали.

Дружина померлого за ст. 93 отримувала частину майна на прожиток, а дочку померлого згідно ст. 95 брати або опікун повинні були видати заміж, виділивши їй придане.

5. Кримінальне право.

У Київській Русі кримінальне правопорушення не відділялося від цивільно-правового. Заподіяння потерпілому фізичної, моральної або матеріальної шкоди носило одну назву «обида».

Пізніше злочини стали вважатися прушенням публічного порядку. «Руська правда» суб’єктами злочину називає тільки вільних людей (за холопа ні відповідальність його господар). Тогочасне право розрізняє також суб’ктивну сторону злочину проти життя у вигляді умислу та обережності (умисний вбивець – розбійник; неумисний – головник або убійник).

Судовий процес носив змагальний характер, сторони в ньому були рівноправними. Він починався із закличу – публічне звернення потерпілого «на торгу» до людей про пропалу річ та її прикмети (ст..32 Розш.ред). Якщо було виявлено якусь пропалу річ, а теперішній власник заявляв, що він є добросовісним набувачем, то починався «свод». У чужій общині «свод» вівся до третьої особи. Той, хто не міг пояснити, де взяв річ мусив відповідати як заподіювач шкоди.

Якщо пошуки злочинця проводилися по залишених ним слідах, то такий процес називався «гоніння сліду». Коли слід приводив до общини, то вона або видавала злочинця, або платила штраф (дику виру).

Проводилося гоніння сліду по залишених злочинцем слідах. Основні судові докази в Київській Русі: власне свідчення, свідчення послухів і видоків, суди божі (ордалії), присяга (рота), жереб, зовнішні прикмети (побої, синці, ушкодження).

Судові рішення виносилися в усній формі, а до їх виконання залучалися спеціальні посадові особи (вірники, мечники, отроки).

Види злочинів:

1. злочини проти держави – повстання, змова з ворогом;

2. злочин проти церкви – чародійство, віровідступництво, волхвування, грабування могил;

3. проти особи та її честі: вбивство, каліцтва, побої, образа;

4. проти родини і моралі: двоєжонство, згвалтування, кровозмішування, подружня зрада;

5. майнові злочини: грабіж, крадіжка, розбій, псування межових знаків, користування та привласнення чужого майна.

Види покарань:

1) Вища міра покарань: потік та пограбування – вигнання злочинця і його сім’ї за межі общини та конфіскація його майна.

2) Віра (40 грн. – 20 корів або 200 баранів). (Дика віра).

3) Продаж – штраф на користь князя (12 або 3 грн.).

4) Урок – винагорода, яку отримували потерпілі від образ.

5) Головництво – грошове відшкодування, яке отримували родичі вбитого.