Форми ( джерела ) права)

Право завжди має бути вираженим у певній змістовній формі, тобто вміщувати певний текст, викладений юридичною мовою і мати смислове навантаження. Якщо норма не вміщена в певній формі, то вона залишається нормою поведінки, але не буде нормою права.

Форма (джерело) права – це спосіб зовнішнього оформлення правових норм, який засвідчує їхню державну загальнообов’язковість, тобто це способи , форми вираження і закріплення державної волі.

До джерел права відносять:

• нормативно – правовий акт – юридичний документ компетентного органу держави, в якому закріплено забезпечуване нею формально визначене, загальнообов’язкове правило поведінки, що охороняється державною владою від порушень. Він є основним джерелом права в Україні., результатом діяльності компетентних суб’єктів держави;

• правовий звичай – історично обумовлене, неписане правило поведінки загального характеру. яке увійшло в звичку через багаторазове застосування протягом тривалого часу і санкціоноване державою;

• суодвий або адміністративний прецедент – рішення компетентного органу держави в конкретній справі, яка розглядалась вперше, і якому надається формальна обов’язковість при розв’язанні всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних справ;

• нормативний договір – об’єктивне, формально обов’язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлене за взаємною домовленістю двох або більше суб’єктів суспільних відносин і забезпечується державою(колективний договір і т.ін. ).

Нормативно – правовий акт – письмовий документ компетентного органу держави, що містить іормальний обов’язкове правило поведінки загального характеру і є основною формою права для багатьох правових систем сучасності. Характерними рисами нормативон – правового акту є:

• виражає державну волю домінуючої частиини населення або всього народу;

• визначає юридичні норми;

• має певний владний характер;

• закріплює првила поведінки суб’єктів;

• встановлює форму виразу;

• виконання забезпечується силою примусу, заохочення, переконання.

Нормативно – правові акти нерівнозначні з огляду на формальну обов’язковість, залежно від суб’єкта прийняття – ця властивість відображається юридичною силою. За юридичною силою нормативно -–правові акти поділяються на закони і підзаконні акти. За роки незалежності в Україні прийнято біля 40 тис. нормативно – правових актів. З них 4-5% становлять закони.

Закон – це нормативно – правовий акт вищого представницького органу державної влади (парламенту) або народу, який приймається в особливому порядку, регулює найважливіші суспільні відносини, виражає волю, інтереси більшості населення, має найвищу юридичну силу щодо інших нормативно–правових актів, загальнообов’язковий для всього населення і держави та охороняється державною владою.

Вища юридична сила закону проявляється в таких ознаках:

• ніхто, крім органів законодавчої влади та народу ( через референдум), не може приймати закони, змінювати їх чи відміняти;

• закони регулюють найважливіші суспільні відносини;

• всі інші нормативно–правові акти повинні видаватися відповідно до законів;

• у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно–правового акту діють норми закону;

• тільки законодавчий орган може підтвердити або змінити закон у разі повернення його Президентом при відкладнім вето.

Всі закони можна класифікувати на таки види:

• за значенням і місцем у системі законодавства (за юридичною силою): Конституція – Основний закон держави, якому належить верховенство в системі нормативних актів; конституційні (основні) – акти, що становлять основу розвитку правової системи, вносять зміни і доповнення до Конституції чи передбачені текстом Конституції; органічні – конкретизують найважливіші положення Конституції України або випливають із її змісту; звичайні (біжучі) –з інших важливих питань суспільного життя; надзвичайні – приймають у необхідних випадках, передбачених Конституцією, надзвичайних ситуаціях;

• за суб’єктами видання: закони України (приймає Верховна Рада України); закони колишнього СРСР, які регулюють відносини, що нерегламентовані законами і не суперечать Конституції України та законам України.

За період існування суверенної України прийнято більше 5 тис. законів, але багато законів, необхідних для нормального функціонування суспільства, ще не прийнято.

Підзаконні нормативно–правові акти – це документи компетентних органів, які видаються на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання. Отже, підзаконні акти регламентують лише ті суспільні відносини, які вже регулюються законом, тому вони не можуть суперечити законам, Конституції, повинні відповідати принципам і вимогам права. Вони повинні мати всі реквізити: назву, хто видав, дату видання, причини видання, підпис уповноваженої особи і печатку.

Підзаконні нормативно–правові акти класифікують на основні види:

• за суб’єктами видання:

1. Укази і розпорядження Президента України;

2. Постанови Верховної Ради України;

3. Постанови Президії Верховної Ради України;

4. Рішення і постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

5. Постанови Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим;

6. Розпорядження голів обласних і районних державних адміністрацій;

7. Рішення, нормативні ухвали місцевих рад народних депутатів;

8. Інструкції, вказівки і накази керівників міністерств, державних комітетів та відомств України; рішення виконавчих комітетів місцевих рад народних депутатів;

9. Накази (нормативні) керівників відділів і управлінь місцевих державних адміністрацій та виконавчих комітетів місцевих рад народних депутатів;

10. Нормативні накази, інструкції адміністрації підприємств, установ, організацій;

• За юридичною силою:

1. Загальні (поширюються на всю територію і населення держави, наприклад, постанови ВРУ, укази Президента України, акти Кабінету Міністрів України)

2. Відомчі (поширюються на певну сферу суспільних відносин, як: акти міністерств, відомств, державних комітетів);

3. Місцеві (поширюються на території певної адміністративної одиниці, зокрема, акти місцевих органів виконавчої влади);

4. Локальні (регламентують діяльність конкретних підприємств, установ, організацій і поширюються на їхніх працівників, наприклад, накази і розпорядження адміністрацій).

Дія нормативно–правових актів в просторі, за колом осіб та у часі.

Дія норми права в просторі. Всі нормативно – правові акти мають визначені часові і просторові межі свого існування і дїї, а також поширення на певне коло осіб. Дія нормативно–правового акту в просторі пов’язана з поширенням його на територію всієї держави або визначену його частину. Територія України включає в себе: земну територію, внутрішній водний простір, надра; територіальні води в межах 12 морських миль; повітряний простір у межах кордонів держави (на висоті до 35 кілометрів); теріторії посольств і консульств; повітряні та морські судна військового та цивільного флоту, які перебувають у відкритому морі або повітрі під прапором і гербом держави. Територіальні межі дїї нормативних актів закріплюють суверенітет держави і його юрисдикцію.

Дія норми права за колом осіб. Дія за колом осіб обумовлена тим, що нормативні атк діють на всіх адресатів – суб’єктів у рамках територіальної сфери (які перебувають на даній території). Адресатами нормативно–правових актів можуть бути всі громадяни України, іноземці, особи без громадянства або визначені групи населення, всі посадові особи або окремі їх категорії, юридичні особи, підприємства, установи, організації. Разом з тим існують спеціальні нормативні акти, які поширюються тільки на окремі категорії громадян. Також існує принцип екстериторіальності, відповідно до якого частина території держави (посольства, консульства, транспорт), дипломатичні представники іноземних держав визнаються такими, що не знаходяться на території держави, де вони реально перебувають, а юридично вважаються такими, які знаходяться на території тієї держави, чиє посольство розміщено в конкретному приміщенні або чиїми представниками вони фактично є.

Дія норми права у часі. Зворотня сила закону. Дія норми права в часі пов’язана з моментом вступом її в силу (набрання чинності) або моментом втрати його юридичної сили. В Україні діють норми про порядок опублікування і вступу у законну силу нормативно–правових актів. Строки, протягом якого нормативно–правові акти можуть зберігати свою чинність, можуть визначатись: з моменту їхнього офіційного прийняття; з моменту, визначеного в самому акті; з моменту опублікування, по закінченню терміну після його обнародування. Частина 5 ст. 94 Конституції України проголошує, що закон вступає в силу через 10 днів з дня його офіційного обнародування, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше з дня його опублікування. Нормативно–правові акти втрачають свою юридичну силу: коли закінчується строк їхньої дії (якщо вони були прийняті на певний строк); у зв’язку з виданням нового нормативно–правового акту, який замінює раніше діючий; на основі прямого припису органу про відміну даного нормативно–правового акту.

Нормативно–правовий акт зворотної сили не має, тобто дія його не поширюється на ті відносини, які вже існували до моменту вступу його юридичну силу, за винятком двох випадків: якщо в нормативному акті про це сказано або якщо нормативний акт пом’якшує або зовсім виключає відповідальність (кримінальну, адміністративну). Тут діє (як виняток) зворотня сила закону.

Система права.

Регулювання і охорону суспільних відносин право здійснює через конкретну систему. Система права – це історично створена, об’єктивно зумовлена внутрішня структура права, що полягає в єдності та узгодженості всіх юридичних норм, що діють в державі і розподіл їх на певні комплекси (галузі, підгалузі, інститути).

Структурні елементи системи права:

• Норма права (нормативно–правовий припис – загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки суб’єкта права, що містить у собі державно–владні веління нормативного характеру, встановлюється, санкціонується та забезпечується державою для регулювання суспільних відносин;

• Інститут права – це відносно відокремлений комплекс юридичних норм, що регулюють певний однорідний вид, групу суспільних відносин;

• Підгалузь права – це впорядкована сукупність декількох споріднених правових інститутів, складова частина галузі права;

• Галузь права – це сукупність юридичних норм, правових інститутів та підгалузей права, що регулюють значне коло, сферу якісно однорідних суспільних відносин і для яких характерний метод правового регулювання.

Не може існувати жодної юридичної норми, яка б не входила до певного інституту і до певної галузі права. На формування і розвиток системи права впливають система джерел, форм права, правові ідеї принципи, політичні цілі і завдання. Тому в різних країнах при одному типі держави можуть скластися різні системи права.

Правова (юридична ) система суспільства – це система всіх юридичних явищ (система права, система законодавства, правовідносини, правосвідомість, правова культура тощо), що існують у певній державі або у групі однотипних держав.

До правової системи входять:

• Найрізноманітніші правові акти (юридичні норми, незалежно від форми зовнішнього прояву, а також акти тлумачення та застосування цих норм). Крім цього, сюди ж можна віднести законодавчу і та правотворчу діяльність відповідних компетентних суб’єктів;

• Різні види і прояви правосвідомості , правової культури;

• Режим законності та правопорядку і їхня деформація (будь–яка правомірна чи неправомірна поведінка).

В юриспруденції виділені такі правові системи сучасності:

• Континентальна або романо–германська модель правової системи ( у правовому житті суспільства провідним є об’єктивне писане право, тобто законодавство). У рамках цієї правової системи на першому плані – правові норми, які визнаються як норми поведінки, що відповідають вимогам моралі і справедливості. Основна ланка (джерело) цієї системи – нормативно–правовий акт та його норми. Виникла і склалася ця правова система в континентальній Європі на основі римського права. Романо–германська правова система вміщує два елементи: публічне і приватне право. Публічне право – сукупність правових норм, які регулюють відносини в сфері загальнодержавного, сукупного (публічного) інтересу громадян. Приватне право – сукупність правових норм, що регулюють відносини у сфері приватного інтересу (особистого життя), до яких належать майнові, шлюбно–сімейні, відносини з приводу власності тощо.

У всіх країнах, що належать до цієї правової системи норму права розуміють, оцінюють та аналізують однаково.

До джерел романо – германської системи належать:

1. Закони;

• Конституційні і звичайні;

• Міжнародні договори;

• Кодекси;

• Регламенти і декрети;

• Адміністративні циркуляри.

2. Звичаї.

3. Судова і адміністративна практика.

4. Доктрини

5. Загальні принципи.

До цієї системи відносяться країни континентальної Європи, що, в свою чергу, поділяються на романську та германську правові сім’ї. Романська – Франція, Бельгія, Люксембург, Італія, Португалія, Голандія, Іспанія. Германська – ФРН, Австрія, Швейцарія.

• Англосаксонська, або англо–американська (прецедентна) правова система ( у житті суспільства особливе значення має юридична практика, в її основу покладено рішення судових та адміністративних органів). В основі цієї правової сім’ї лежить англійське право, яке практично застосовується тільки в Англії та Уельсі. Структура англійського права склалася протягом століть. У ньому не існує традиційного поділу на публічне і приватне право, на імперативне і диспозитивне, цивільне, адміністративне, торгове і інш. У той же час англійське право поділяють на загальне і право справедливості.

Загальне право – сукупність норм, що були створені системою королівських судів.

Право справедливості – система правових норм, що створені судами лорда – канцлера в процесі доповнення, а іноді й перегляду системи загального права. Англійські правові норми вироблені судами. Це положення, що беруться з основної частини рішень, винесених вищими судами Англії. Таким чином, норма права в Англії тісно пов’язана з обставинами конкретної справи і застосовується до вирішення справ, аналогічних тим, рішення з яких було вже прийнято раніше. Таку норма не можна зробити більш загальною і абстрактною, бо це перетворить прецедентне право на право доктринальне. Навіть норми права, що містяться у законах, англійські суди застосовують тільки після того, як вони розтлумачені судами. Основним джерелом англійського права є судовий прецедент. Вивчення прецедентів слід починати з вивчення судової практики. За традицією, закони в англійському праві відіграють другорядне значення. Вони вносять лише доповнення чи корективи в існуюче право, утворене Вестмінстерськими судами і канцелярським судом. Серед інших джерел англійського права необхідно відмітити звичай, доктрину, розум, які теж відіграють другорядне значення щодо прецеденту і законів.

Судовий прецедент – рішення вищих судових інстанцій Англії, яким надається нормативного характеру при вирішенні аналогічних справ. Судовий прецедент в Англії слід розглядати лише в зв’язку з судовою системою Англії. Суди поділяються на

• Високе правосуддя, що здійснюється вищими судами;

• Низьке правосуддя, що здійснюється низькими судами та квазіюридичними органами.

Кожний судовий орган в Англії має чітко визначену підвідомчисть, тобто визначено, які категорії справ і в якому порядку розглядаються справи. У США застосовується загальне право Англії з 1607 р. Після здобуття США незалежності виникло питання про національне право. Після прийняття Декларації про незалежність та Конституції США розпочалась кодифікація. Не зважаючи на те, що ряд штатів прийняли кримінальний, кримінально–процесуальний та цивільно–процесуальний кодекси, на сьогоднішній день всі штати, крім Луізіани, залишилися у системі загального права. В той же час слід відмітити оригінальність права США, що відрізняє його від загального права Англії.

До цієї системи належать: Англія, Північна Ірландія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, майже всі колишні колонії, – всього біля 36 країн.

• Система мусульманського права, де провідною є релігійна ідеологія, що виражена в Корані, Суні, Іджмі, “кіясі” тощо – одному з джерел мусульманського права. До цієї правової системи належать країни, які сповідують мусульманську релігію. Мусульманське право не є галуззю правової науки. Це лише одна із сторін релігій ісламу. Ця релігія встановлює догмати і закріплює: а) у що повинен вірити мусульманин; б) вказує, що мусульманин повинен робити і чого не повинен робити. Основною метою мусульманського права є визначення загальних орієнтирів поведінки. Мусульманське право зафіксоване у шаріаті (шлях прямування) – сукупності обов’язкових норм мусульманського права, приписів Аллаха, релігійних та обрядових настанов і правил. Ці норми покликані регламентувати не тільки поведінку мусульманина в усіх сферах суспільного та особистого життя, а й його думки та почуття і походять не ідеї прав, свобод і гідності людини, а безпосередньо з ідеї обов’язків людини перед Аллахом. Він оснований на обов’язках, що покладаються на віруючу людину, а не на правах, які він має, може мати. Діє тільки стосовно мусульман. Якщо одна із сторін не мусульманин, шаріат не діє. Структуру мусульманського права становлять два розділи: коріння і зміст. Перший розділ пояснює, з яких джерел виникають правила поведінки, що складають шаріат (божий закон). Другий вивчає зміст, тобто рішення, що містять норми матеріального мусульманського права. Джерела мусульманського права: а)коран; б) іджма;.в) рити(мусульманське тлумачення). Коран – збірник висловлювань Аллаха, останньому з його пророків і посланців Магомету. Складається з сур (глав). У ньому містяться положення і норми мусульманського права стосовно шлюбно–сімейних взаємин, означені роль, обов’язки і права чоловіка і жінки в сім’ї, процедура оформлення майнової спадщини і права власності., становлення мусульман до язичників, іуідеїв, християн та ін. Суна – (звичай, образ дій) – друге за значенням джерело мусульманського права. Абсолютна більшість норм суни вважаються такими, що мають божественне походження, а тому – непогрішимі і вічні. Суні в ісламі надане значення джерела, що пояснює коран і служить другою (після Корану) основою мусульманського права. Іджма – документ, складений за єдиною згодою докторів ісламу. Вона доповнює коран і суну. Рити – різні тлумачення мусульманського права.

• Система релігійного і традиційного права –(крім ісламу і канонічного права). Право, що притаманне традиційним суспільствам, порівняльним правознавством визначається як природне право соціальних спільнот, якого іноді дотримується більшість населення. Традиційне право – це дуалістичне право в силу наявності елементів європейського і звичаєвого права, його існування у формі писемного і неписемного права, звичаю та релігійного закону. Слід сказати, що в основі системи джерел традиційного права і нині домінує правовий звичай. Специфічними рисами правового звичаю є:

• Тісний зв’язок з релігійними нормами, обрядами, родовими культами;

• Поширення чинності не за територією, а за колом осіб, тобто його чинність має персоналізований характер;

• Локальність, тобто поширеність серед невеликих соціальних груп;

• Наявність конкретних ознак правил поведінки;

• Безперервність та одноманітність дотримання;

• Давність виникнення, однак ця ознака може мати різноманітне тлумачення.

• Правова сила як визнання правила певною спільнотою чи його санкціонування державою Останнє можливо у вигляді визначення компетенції судів вирішувати справи на підставах звичаєвого права чи закріплення законодавством.

Через неписемну форму звичаїв, їх різноманітність і незмінність у часі вони втрачають свою роль у регулюванні найважливіших суспільних відносин, особливо у сфері публічного права. Проте в окремих сферах суспільного життя ефективність чинності звичаїв вища, ніж формалізованого права, що обумовлюється міцністю родинних зв’язків, поширеністю традиційної свідомості. Що стосується самого поняття “закон”, то в традиційних суспільствах воно досить різноманітне. Це залежить від того, до якої правової сім’ї належали держави – бувші колонії. Судовий прецедент у країнах традиційного права застосовується в окремих випадках.

Західні вчені вважають, що традиційними суспільствами нині є майже 100 держав сучасного світу. Це, зокрема, азіатські, країни Середнього і Близького Сходу, Африки. Традиційні суспільства – це, можна сказати, перехідні суспільства, кожне з яких мало свій шлях розвитку.

• Система соціалістичного права – в цілому виражала партійну ідеологію компартії(правлячої, єдиної в політичній системі). Правові системи країн, що входили до соціалістичної правової сім’ї, належать до романо–германської правової сім’. В цих правових сім’ях схожі норми права, джерела права, система права, юридична термінологія, юридична наука, що були утворені на базі римського права європейськими та радянськими юристами. Відмінності від континентального права зумовлені класовим характером. У структурі соціалістичного права не має поділу на публічне і приватне право. Існує поділ на галузі права. Всі пострадянські республіки тривалий час залишалися у межах соціалістичного правового поля. Таким чином, нагальним завданням правової реформи пострадянських республік залишається прийняття нових кодифікованих законодавчих актів. До країн соціалістичної правової сім’ї, де незмінною вона збереглася належать Китай, Північна Корея, Куба та деякі інші.

Реалізація і застосування права.

Право має зміст і цінність для особи, суспільства, якщо воно реалізується. Під реалізацією права розуміють втілення приписів юридичних норм в життя шляхом правомірної поведінки суб’єктів суспільних відносин (державних органів, посадових осіб, громадських організацій і громадян).

Правові норми реалізуються в різних формах. У літературі класифікація форм реалізації норм права проводиться на різних засадах. За суб’єктним складом розрізняють індивідуальну і колективну форми реалізації. За характером дій суб’єктів виділяють такі ступені їх активності і спрямованості, як дотримання, виконання, використання і застосування.

Дотримання права - це така форма реалізації, яка властива пасивній поведінці суб’єктів. Для неї характерним є утримання від активних дій, заборонених юридичними нормами. В більшості випадків дотримання права проходить непомітно і, як правило, не фіксується. Саме тому його юридичний характер яскраво не проявляється. У цій формі реалізуються забороняючі норми. Наприклад, дотримання швидкості руху автомобіля у місті – 60 км/год.

Виконання права – це така форма реалізації права, коли суб’єкти виконують покладені на них юридичні обов’язки. В цих випадках вони діють активно. В даній формі реалізуються зобвя’язуючі норми права. Наприклад, реалізація договірних зобов’язань, своєчасне заповнення і подача у податкову інспекцію декларації про доходи.

Використання права – це така форма реалізації, коли суб’єкти на свій розсуд за власним бажанням використовують надані їм права. На відміну від дотримання і виконання, які зв’язані з реалізацією заборон і юридичних обов’язків, використання полягає в активній поведінці учасників суспільних відносин щодо реалізації дозволених правом дій. Шляхом використання реалізуються дозволяючі норми. Наприклад, реалізація права на вищу освіту. Ці три форми реалізації права, в ході яких юридичні норми втілюються в життя безпосередніми діями самих суб’єктів суспільних відносин, називають формами безпосередньої реалізації права. В таких формах реалізується багато норм права, проте не всі. Є немало випадків, коли дотримання, виконання і використання є недостатніми для забезпечення повної реалізації юридичних норм і вимагають втручання в цей процес компетентних органів, які наділені державно–владними повноваженнями. Наприклад, нарахування пенсії, прийняття на роботу, виконання військового обов’язку і інші. Деякі правові норми для своєї реалізації вимагають правозастосувальної діяльності державних органів і уповноважених на це державою органів громадських об’єднань.

Застосування правових норм – це здійснювана компетентними органами або об’єднаннями організаційно–правова діяльність, результатом якої є підтвердження, встановлення, зміна юридичних прав і обов’язків відповідних суб’єктів реалізації цих норм. Застосування норм права державними органами має особливе значення, оскільки, по–перше, ця форма реалізації норм права є важливим засобом здійснення ними керівництва суспільством; по–друге, лише державні органи мають право застосовувати санкції до порушника вимог норм права. Порушення норм права створюють у відповідних органів держави право притягати порушників до відповідальності, а у останніх, звичайно, – можливість понести покарання. Рішення з кожної справи має бути законним і обгрунтованим. Для цього необхідно зібрати достатньо доказів і правильно застосувати чинні норми права. Це вимагає всебічного, повного і об’єктивного встановлення юридично значимих доказів, усіх обставин справи, якими закон пов’язує правові наслідки; застосування ймовірних юридичних перешкод для подальшого застосування норм права у конкретній ситуації (амністія, помилування, смерть правопорушника тощо). Застосування норм права є кінцевою і найважливішою стадією праворегулятивної та правоохоронної функцій держави.

У правозастосовчому процесі можна виділити такі стадії:

• Встановлення юридично значимих фактів та відшукання норми, яку можна застосувати до них ;

• Перевірка достовірності та правильності тексту, визначення меж дії та юридичної сили правової норми;

• З’ясування змісту правової норми;

• Прийняття рішення у справі;

• Оформлення рішення певним актом застосування

Письмовий правозастосовчий акт повинен включати в себе такі дані, як: вступна частина – назва, розпорядження, ухвала, рішення, вирок, тощо; назва правозастосовчого органу, місце і дата прийняття акта; констатуюча частина – опис, характеристика і аналіз фактів, а також висновки, джерела, докази, які їх підтверджують; мотивуюча частина – посилання на правову норму, яка обгрунтовує саме таку юридичну оцінку; резолютивна – виклад самого правила поведінки індивідуального характеру; а також підпис відповідної посадової особи або кількох таких осіб.

Затсосовувати правові норми необхідно правильно, дотримуючись:

• Законності (прийняття правозастосовчого рішення лише в межах компетенції, на підставах, за процедурою, у формі та у повній відповідності із законодавством);

• Обгрунтованості (прийняття такого рішення на основі знань про юридично значимі факти, що є істинними, правильними, вірогідними та передбачені гіпотезою норми, яку застосовують);

• Доцільності (правозастосовче рішення повинно закріплювати оптимальний варіант поведінки, який дасть можливість найкраще досягти мети закону).

Правозастосовчий акт – це спосіб зовнішнього прояву формально–обов’язкового правила поведінки індивідуального характеру, яке підтверджує, встановлює, змінює або скасовує юридичні права і обов’язки персоніфікованих суб’єктів у конкретній життєвій ситуації. Акт застосування права – це правовий акт компетентного органу або посадової особи, прийнятий на основі юридичних фактів і норм права, який визначає права, обов’язки або міру юридичної відповідальності конкретних осіб. Діяльність правозастосовчих органів завершується оформленням відповідного акта, який фіксує прийняте рішення і надає йому офіційного значення і вольового характеру. Щодо конкретних осіб акт застосування права є категоричним, обов’язковим до виконання.

Правозастосовчий акт має ряд особливостей:

• Його можуть приймати компетентні органи держави;

• Він має індивідуально визначений (персоніфікований) характер;

• Не може мати зворотної дії в часі;

• Має встановлену законом форму.

Акти застосування права класифікують за різними критеріями:

• За суб’єктами прийняття: а) акти державних органів (акти глави держави; суду; контрольно–наглядових органів, акти уповноважених органів громадських об’єднань; б) акти недержавних органів (рішення органів місцевого самоуправління);

• За значенням: а)основні(вирок суду); б) допоміжні(готують видання основних, наприклад, постанова про притягнення особи в якості обвинуваченого);

• За характером правового впливу: а) регулятивні(наказ про підвищення по службі); б) охоронні(постанова про відкриття кримінальної справи);

• За формою : а) окремий документ(укази, вироки, рішення, накази та інш); б) резолюція на матеріалах справи; в)усна форма та письмова форма;

• З ахарактером юридичних наслідків:

• Правоконстатуючі (правопідтверджуючі);

• Правовстановлюючі;

• Правозмінюючі;

• Правоприпиняючі.

В окремих випадках у чинних законах нема необхідних юридичних норм, розрахованих саме на даний життєвий випадок, лише тому, що такої норми взагалі не існує в законодавстві. Якщо в кримінальному праві діє правило “нема злочину і нема покарання, якщо нема закону”, то в інших галузях права суди не можуть відмовити в правосудді через те, що нема конкретного закону. У зв’язку з цим вироблені способи заповнення прогалин шляхом аналогій.

Прогалина в праві – це відсутність у чинному законодавстві необхідної юридичної норми. Прогалини в законодавстві існують внаслідок двох основних причин:

1. Виникнення нових суспільних відносин, яких на момент прийняття закону ще не існувало і вони не могли бути враховані законодавцем;

2. У випадку упущень при підготовці і прийнятті закону. Усунення прогалини у законодавстві здійснюється за допомогою правотворчого процесу шляхом прийняття нової правової норми. У деяких випадках прогалини в праві можуть бути усунені за допомогою таких прийомів як застосування аналогії закону і аналогії в праві.

Аналогія закону – це вирішення конкретної юридичної справи(при наявності прогалин у законодавстві) на основі правової норми, розрахованої не на дані, а на подібні відношення.

Аналогія права – це вирішення конкретної юридичної справи(при наявності прогалин у законодавстві і відсутності “аналогічної” правової норми) на основі загальних принципів відповідної галузі права або права в цілому.

Аналогія права і аналогія закону мають обмежену сферу використання. Аналогія припустима в цивільному, трудовому і деяких інших галузях права. У кожному конкретному випадку рішення, що було прийняте за допомогою аналогії закону чи права, має значення тільки для даного конкретного випадку і не має обов’язкової сили для схожих випадків. У кримінальному і адміністративному праві аналогія виключається. Використовувати аналогію можуть лише компетентні органи з дотриманням усіх процесуальних норм(з повідомленням, що рішення прийнято на основі застосування аналогії). Застосування аналогії суттєво збагачує юридичну практику і може бути основою для розвитку законодавства.

Поняття тлумачення норм права.

Тлумачення норм права вказує на переклад його абстрактних велінь на зрозумілішу і доступнішу мову конкретніших понять і висновків. Необхідність тлумачення норм права зумовлена викладом змісту норм права в текстах нормативно–правових актів та інших актів – документів, які належать до джерел права, знання теорії тлумачення права є розумовою базою, фундаментом практичної діяльності. Соціальне призначення будь–якого тлумачення права – забезпечити правильне, однозначне розуміння змісту юридичної норми всіма, хто має її застосовувати або реалізовувати.

Поняття тлумачення норм права охоплює єдність двох процесів: усвідомлення(з’ясування) та роз’яснення змісту норм права, державної волі, яка в ній виражена. Усвідомлення – перший і обов’язковий елемент тлумачення, який дає змогу зрозуміти для себе зміст правового акту, розкрити зміст правової норми. Це внутрішній розумовий процес, що не виходить за межі свідомості інтерпретатора. У повній мірі значення тлумачення проявляється у роз’ясненні, коли в тій чи іншій формі зовні (для інших) розкривається розуміння змісту правової норми, тобто – це викладення сенсу і змісту державної волі та вираження її назовні. Мета цих двох елементів – практична реалізація правової норми. Таким чином, тлумачення правової норми – це діяльність суб’єктів для усвідомлення (з’ясування) і роз’яснення змісту правової норми з метою правильного її застосування і реалізації. Тлумачення не вносить і не може вносити поправки, доповнення чи зміни в правові норми. Воно має на увазі дослідження існуючого конкретного правового припису. Орган, який здійснює тлумачення, не може не враховувати як умов, в яких застосовується правова норма, так і її вплив на суспільну свідомість. Однак це не означає, що в процесі тлумачення, посилаючись на зміни умов виникнення нових потреб соціально–економічного і господарського розвитку, можна відходити від точного змісту правових норм, надавати нормам такого змісту, який би мав зовсім інше значення, ніж той, який вкладений у них законодавцем.. Розрізняють тлумачення індивідуального і загального правового регулювання.

Тлумачення актів індивідуального правового регулювання виражається у встановленні оригінального змісту, який є в конкретних рішеннях і констатаціях. Воно завжди стосується одиничних конкретних суспільних відносин і здійснюється як самим органом, який прийняв рішення щодо тієї чи іншої юридичної справи, так і іншими особами.

Тлумачення актів загального правового регулювання передбачає в першу чергу виявлення оригінального змісту і призначення, які є в цих нормативних приписах, їх зв’язків і способів єднання, юридичної сили і природи.

Способи тлумачення правових норм – це засіб(прийом), заснований на даних окремої галузі знань і використовується для розкриття змісту і аналізу правових норм, з метою їх практичної реалізації.

В залежності від тих або інших критеріїв розрізняють такі види тлумачення правових норм: тлумачення за суб’єктами та за обсягом.

Тлумачення за суб’єктами. В залежності від юридичних наслідків, до яких призводить роз’яснення, розрізняють: офіційне і неофіційне тлумачення.

Офіційне тлумачення дається уповноваженими на те суб’єктами – державними органами, посадовими особами і закріплюється в спеціальному акті, що має загальнообов’язковий характер для всіх суб’єктів, які реалізують ці норми права.

Офіційне тлумачення правових норм за характером і юридичними наслідками поділяється на два види – нормативне(загальне) і казуальне(індивідуальне).

Нормативне(загальне) тлумачення – не призводить до створення нових правових норм, воно лише з’ясовує і роз’яснює зміст існуючих. Суть його полягає в тому, що воно є загальнообов’язковим для всіх суб’єктів суспільних відносин і використовується багато разів. Нормативне тлумачення застосовується у випадках, коли норми не досить досконалі за своєю формою, мають різне текстове розуміння, невірну й суперечливу практику їх застосування. Воно покликано забезпечити одноманітність в розумінні і застосування норм права. Серед офіційного тлумачення необхідно виділити аутентичне, легальне і відомче.

Аутентичне тлумачення проводиться тим органом, який створив дану норму права. Воно є найбільш компетентним і авторитетним, оскільки орган, який створив правову норму, може найбільш точно розкрити її зміст. Будь–якого спеціального дозволу для тлумачення власних актів йому не потрібно. Він робить це в силу своєї компетенції. Суб’єктом такого тлумачення може бути, наприклад, Верховна Рада України.

Легальне тлумачення – дається спеціально на те уповноваженим органом(наприклад, тлумачення, яке дається в постановах Пленуму Верховного Суду). На Конституційний Суд України покладено обов’язок вирішення питання про відповідність законів та інших нормативно–правових актів(актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Конституції України), а також офіційне тлумачення Конституції та законів України.

Відомче тлумачення – здійснюється керівництвом центрального органу того чи іншого міністерства, комітету, відомства, коли воно дає офіційну відповідь на запити підвідомчих установ, підприємств з приводу трактування і застосування окремих положень нормативних актів. Його сила обмежується сферою діяльності відповідного міністерства, комітету, відомства.

Казуальне тлумачення – це таке тлумачення, коли норми права роз’яснюються щодо конкретної справи, тобто уточнюються суб’єктивні права і обов’язки та інші юридичні факти і обставини в рамках конкретних правовідносин. Воно поширюється тільки на конкретну ситуацію, хоча і може враховуватись при вирішенні аналогічних справ. Найбільш поширене таке офіційне тлумачення в рішеннях Верховного Суду України щодо конкретних справ. Казуальне тлумачення є обов’язковим для осіб, стосовно яких воно приймається. Казуальне тлумачення може бути судовим і адміністративним. Наприклад, Верховний Суд України, розглядаючи цивільну справу про визнання дійсним договору довічного утримання та про визнання права власності на житловий будинок, роз’яснив, що договір довічного утримання підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню. Недодержання нотаріальної форми, якщо відсутні підстави, передбачені відповідними статтями Цивільного кодексу України, тягне за собою недійсність угоди.

Неофіційне тлумачення – це роз’яснення норм права, яке дається не уповноваженими суб’єктами, і тому позбавлене юридичної сили і не може викликати юридичних наслідків. Сила і значення неофіційного тлумачення в переконаності, обгрунтованості, науковості, в авторитеті тих суб’єктів, якими воно дається. Воно може виражатися в усній або письмовій формі. Його також поділяють на доктринальне, компетентне і буденне. Його суб’єктами можуть бути громадяни, вчені–юристи, практичні працівники, наукові, громадські організації.

Доктринальне (наукове) тлумачення – це наукове роз’яснення правових актів, змісту і цілей правових норм, яке здійснюється в ході наукового аналізу права, в монографіях вчених, науково–практичних коментаріях, на лекціях, конференціях. Його значення визначається переконливістю і авторитетом тих суб’єктів, які здійснюють це тлумачення. Базується воно на знаннях закономірностей впливу права на суспільні відносини, створення законодавства, на узагальненні практики застосування правових норм. Таке тлумачення здійснює значний вплив на правове життя суспільства. Доктринальне тлумачення може бути систематизоване і несистематизоване.

Систематизоване тлумачення – це більш високий ступінь наукової розробки питань права.

Не систематизоване тлумачення – виражається у наукових гіпотезах, ідеях, що потребують перевірки, додаткової аргументації, приведення до системи, зокрема, шляхом організації дискусій, конференцій тощо.

Компетентне (професійне) тлумачення – дається фахівцями–юристами і грунтується на професійних знаннях в галузі права, як правило, юристів–практиків: посадових осіб державного апарату, прокурорів, суддів, адвокатів, працівників юридичних служб, редакцій юридичних видань, радіо, телебачення, що ведуть спеціальні юридичні огляди та здійснюють консультації.

Буденне – це тлумачення норм права, яке може здійснювати будь – який суб’єкти права. Його точність залежить від рівня правової культури суб’єкта, життєвого досвіду, фактів повсякденного життя. Причому від характеру такого” життєвого” тлумачення в більшості залежить стан законності, оскільки він є базою юридичної діяльності громадян, їх правомірної поведінки. Особливо це чітко проявляється під час проведення всенародних обговорень проектів тих чи інших нормативно–правових актів, референдумів. Таке тлумачення має велике значення для дотримання громадянами заборон, виконання юридичних обов’язків, а також при здійсненні ними суб’єктивних прав.

Тлумачення за обсягом. Тлумачення правових норм має за мету з’ясувати дійсний зміст норми, що мав на увазі сам законодавець. Свою волю він формулює мовними засобами. Тому зовнішній вираз його волі може не завжди збігатися з її справжнім змістом.

Використання цих способів тлумачення обумовлюють обсяг тлумачення. Тлумачення за обсягом – це з’ясування співвідношення буквального тексту і дійсного змісту юридичних норм.

В залежності від співвідношення між текстуальним виразом правової норми та її дійсним змістом розрізняють тлумачення буквальне, розширене та обмежувальне.

Буквальне тлумачення – найбільш типовий вид тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми відповідає буквальному тексту – “букві” закону; “дух” і “буква”” закону збігаються. Наприклад, ст.129 Конституції України зазначає, що “Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підпорядковуються лише закону…” Як бачимо, зміст і письмовий виклад цієї норми співпадають. Проте так буває не завжди. В силу об’єктивних чи суб’єктивних причин словесний вираз волі законодавця і фактичний зміст цієї волі, яка виражена у правовій нормі, можуть не збігатися. В таких випадках, як виключення, можуть застосовуватися розширене чи звужене тлумачення.

Розширене тлумачення – це таке тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми стає ширшим, ніж буквальний текст; “дух” закону ширший за його “букву”

Це означає, що норма права викладена дуже лаконічно, і необхідні додаткові засоби, щоб правильно зрозуміти її зміст. Наприклад, за договором доручення одна сторона(повірений) зобов’язаний виконувати від імені і за рахунок іншої сторони (довірителя) певні юридичні дії. В даному випадку розширеному тлумаченню підлягають терміни “повірений” і “довіритель”, оскільки не вказано, хто може бути ними. Такому ж тлумаченню підлягає термін “певні юридичні дії”, тобто дії, які передбачені Цивільним кодексом України відповідно до правоздатності і дієздатності суб’єктів даного договору. Розширене тлумачення потрібно здійснювати тоді, коли дається незавершений перелік обставин, умов реалізації норм права. Такий перелік, як правило, завершується виразами “і тому подібне”, “інші”, “в аналогічних випадках”. Розширене тлумачення можливе і без відповідної вказівки в законі. Зокрема Цивільний кодекс України передбачає відповідальність за шкоду, “заподіяну громадянинові незаконними діями державних і громадських організацій, а також службових осіб…. Чи будуть відшкодовані збитки, якщо шкода заподіяна не громадянину, а іноземцю або особі без громадянства ? Мабуть тут слову “громадянин” потрібно надавати розширеного тлумачення.

Обмежувальне тлумачення відбувається тоді, коли зміст норми права вужчий за її буквальне значення. Наприклад, Сімейний кодекс України зазначає, що “ майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою…” Проте трапляються випадки, коли подружжя, не розриваючи шлюбу, проживають окремо. Чи буде за таких обставин нажите ними майно спільною власністю? В цьому випадку необхідно норму права тлумачити обмежувальним способом (а саме, будь – яке майно, нажите під час шлюбу, є спільною власністю).

Отже, норми права, як правило, тлумачаться буквально. Що ж до обмежувального розширеного тлумачення, то вони є винятком з загального правила. Зрозуміло, що ці види тлумачення є результатом недосконалості законодавства, наявності прогалин, незрозумілих формулювань тощо.

Спосіб тлумачення – це сукупність прийомів і засобів, які дозволяють з’ясувати зміст норми права і вираженої в ній волі з метою їх реалізації. Кожен з них відрізняється від іншого своїми специфічними особливостями і засобами з’ясування змісту правової норми.

Основні способи тлумачення :граматичний, логічний, систематичний, історико–політичний, спеціально–юридичний.

Граматичний спосіб тлумачення – це з’ясування змісту норми права шляхом граматичного аналізу її словесного формулювання на підставі лексичних, морфологічних, синтаксичних норм мовознавства. Іноді це тлумачення називають “словесним”, “філософським”, “мовним”, “текстуальним”. Всі ці терміни хоч і близькі, але за своїм змістом різні. Граматичний спосіб тлумачення вимагає від інтерпретатора знання державної мови, оскільки законодавець в процесі правотворчої діяльності використовує офіційну державну мову, яка склалася історично і офіційно закріплена в Конституції України. (ст.10). На жаль, створення термінів за власним мовним досвідом, звичкою чи навіть інтуїцією стало серйозною проблемою. Сьогодні синонімія, тобто паралельне використання двох і більше слів для позначення того самого поняття – звичне явище в українській правничій термінології. Наприклад, “вогнепальна зброя” та “вогнестрільна зброя”, “крайня необхідність” ті “крайня потреба”, “строк” та “термін” тощо. Інтерпретатор повинен знати добре синтаксис, морфологію, літературну мову, практику слововживання. Крім того, інтерпретатор повинен знати і розуміти правничу термінологію, теорію права і окремих галузей права.

Слід мати на увазі, що окрім викладених вище питань розбудови правничої термінології, як найактивнішого вирішення потребує і проблема унормування українського правопису. Разом з тим фахівцями, які вивчали проблеми тлумачення норм права, сформульовані деякі загальні правила граматичного тлумачення. До них слід віднести такі правила:

• Словам і формулюванням нормативно–правових актів слід надавати того значення, яке вони мають в літературній мові, якщо немає підстав іншої їх інтерпретації;

• Значення терміну, встановленого законодавством для однієї галузі права, не можна поширювати на інші галузі;

• Якщо в законі не визначено тим чи іншим способом значення юридичних термінів, то їм слід надавати того значення, в якому вони встановлюються в юридичній практиці і науці;

• Ідентичним формулюванням в рамках одного і того ж акту не можна надавати різного значення, якщо цей акт не передбачає іншого;

• Не треба без належних підстав різним термінам надавати одного і того ж значення; словам і виразам нормативно–правових актів потрібно надавати того значення, в якому вони вживаються в період їх видання;

• Слід враховувати сучасні тенденції розвитку правової системи, що дістануть відображення в термінології нормативно–правових актів;

• З метою ліквідації синонімії для позначення одного поняття пропонується тільки один термін, який найбільш точний за змістом та природний за формою;

• Перевагу слід віддавати українським словам, найбільш відповідним за формою та чітким за змістом.

Логічний спосіб тлумачення – цей спосіб тлумачення полягає в тому, що тлумачення правового акту здійснюється з використанням різних логічних прийомів, законів формальної логіки. Якщо граматичне тлумачення має своїм завданням з’ясувати буквальний зміст того, що закріплено безпосередньо в тексті, то логічне має за мету, застосовуючи правила формальної логіки, виявити те, що законодавець прагнув висловити в тексті закону, але не висловив. Зрозуміло, що для цього інтерпретатор повинен знати закони логіки, різні логічні прийоми, зокрема:

• Логічні перетворення. Вони виникають із особливостей мовного формулювання норм права. Наприклад, в ст. 186 ч.1 КК України зазначено: “Відкрите викрадення чужого майна (грабіж) карається штрафом від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до чотирьох років”. Цю статтю потрібно тлумачити таким чином, що покаранню підлягає не сам грабіж, а суб’єкт, який його здійснив. Тому необхідно провести логічне перетворення і сказати, що не просто особа, а всяка осудна особа, яка вчинила це правопорушення, підлягає покаранню за ч.1 ст.186 КК України. Крім того, норма права не може бути описовою, в ній знаходять відображення заборони, дозвіл, обов’язок тощо. Тому, зробивши логічне перетворення, ми будемо мати таке: “Всяка осудна особа, яка вчинила відкрите викрадення майна, буде зобов’язана понести покарання згідно ст.186 ч. 1 КК України”

Необхідність логічних перетворень пояснюється внутрішньою структурою правової норми. Іноді внутрішня структура норми права не збігається з зовнішньою формою, яка виражена в статті нормативного акту. Звичайно, що ці процеси відбуваються лише тоді, коли суб’єкт застосування норми права має досвід, знання і вміння інтерпретувати норми права.

• Виведення норм із норм. Це по суті логічний розвиток норм. Потрібно розрізняти логічний розвиток як прийом тлумачення і як прийом конструювання норм у випадку прогалин у праві. За цими правилами більш конкретна норма виводиться із загальної норми. Наприклад, якщо суб’єкт А знаходиться в умовах Б, то повинен здійснювати дії С. На основі цього можна вивести такі правила тлумачення: кому заборонена ціль, тому заборонена і дія, що призводить до цієї цілі; кому заборонена дія, тому заборонена і ціль, до якої вона призводить, якщо не може бути досягнута іншими діями, і навпаки. Разом з тим одна і та ж ціль може бути досягнута різними способами і діями.

• Висновок “a fortiori” ( лат. – тим більше) Ці висновки складаються із двох правил: а)хто уповноважений або зобов’язаний до більшого, той уповноважений або зобов’язаний до меншого; б) кому заборонено менше, тому заборонено більше. Ці правила запозичені з римського права і традиційно їх відносять до логічного тлумачення. Інтерпретатор при цьому зобов’язаний керуватися тими ж оцінками, що і суб’єкт правотворчості.

• Висновки із понять. Тлумачення вимагає знань на рівні понять із їх аналізом. Поняття, як логічна форма, має певні логічні зв’язки, що містять зв’язки елементів власного змісту, зміст даного поняття з його обсягом і з іншими поняттями. Ознаки змісту складають певну понятійну єдність. Поняття є синтетичною формою мислення і складніше за судження і умовивід. Поняття – це скорочені судження. Тому при інтерпретації відбувається процес навпаки – розгортання його до детальних суджень. При цьому відбуваються аналіз і синтез поняття, співвідношення його з іншими поняттями, операції, індукції, умовивід.

• Висновки за аналогією. Аналогія може виступати не тільки як засіб застосування правових норм при прогалині в праві, а й як прийом тлумачення. Інтерпретатору надається право розширити певні ознаки і факти. Наприклад, в законодавстві дається перелік подій стихійного лиха: зноси, землетруси, повені та ін. У цьому випадку перелік стихійних подій можна доповнити, якщо вони виникли в житті і не зазначені в статті нормативного акту. Тобто провести аналогію в процесі тлумачення.

• Висновки від протилежного. Це правило побудоване за логічним законом протиріччя. Наприклад, два протилежних судження не можуть бути істинними, одне із них обов’язково буде неправильним. Інтерпретатор повинен з’ясувати і усунути неправильне судження.

• Доведення до абсурду. Наприклад, при аналізі поняття “джерело підвищеної небезпеки” можна визнати таким не тільки автомобіль, а й велосипед, гужовий транспорт. У даному випадку помилковість тези доказується шляхом доведення до абсурду.

Систематичний спосіб тлумачення. Цей спосіб обумовлено самою системою права. Системність обумовлює з’ясування змісту конкретних норм шляхом зіставлення їх з іншими нормами. Норми права не існують незалежно одна від другої, тому для глибокого всебічного з’ясування змісту норми права недостатньо її внутрішнього аналізу, а потрібне дослідження її змісту, зв’язків з іншими нормами. Наприклад, нам потрібно розтлумачити норму права, яка міститься в ч. 2 ст 296 КК України, а саме: “Ті самі дії, вчинені групою осіб”. Виникає питання, які ж це “ті самі дії”? Звернемося до ч.1 цієї ж статті КК України. В ній вказано на них. Йдеться про хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується зухвалістю чи винятковим цинізмом. Для того, щоб відокремити хуліганство, яке карається в кримінальному порядку, від дрібного хуліганства, яке карається в адміністративному порядку, слід порівняти ст. 296 КК України і Постанову Пленуму Верховного Суду України “ Про посилення відповідальності за хуліганство”, яка визначає дії, що складають дрібне хуліганство. Для з’ясування змісту ст. 296 КК України стосовно суб’єкта хуліганства потрібно звернутися до ст. 22 КК України, де зазначено, що суб’єктом хуліганства є особа, яка досягла 14 років. Як бачимо, такий спосіб найбільш повно проявляється при зіставленні норм загальної частини галузі права з особливою частиною.

Історико–політичний спосіб тлумачення. За допомогою цього способу встановлюється зміст норми права, виходячи із соціально–економічних і політичних умов прийняття нормативно–правового акту. При цьому інтерпретатор посилається на факти, пов’язані з історією виникнення норми, яка підлягає тлумаченню. Таке тлумачення необхідне в умовах, коли закони застарілі і не відображають об’єктивних умов часу їх застосування. Цей спосіб тлумачення дозволяє аналізувати різні джерела, що знаходяться за межами права: матеріали обговорення і прийняття проектів нормативних актів, початкові проекти, матеріали всенародного обговорення, різні виступи, думки тощо. Історико–політичний спосіб тлумачення дозволяє виявити такі правові норми, які хоч і формально не скасовані, але фактично вже не діють, тобто відсутні суспільні відносини, які регулювала норма. Це сприяє більш точному встановленню змісту правової норми.

Телеологічне (цільове) тлумачення – виражається в аналізі суті правової норми шляхом з’ясування її мети.

Спеціально–юридичне тлумачення – з’ясування змісту норми, яка містить юридичну термінологію, розуміння конструкції норми з точки зору юридичної науки, техніки, практики. Таке тлумачення передбачає дослідження техніко–юридичних засобів і прийомів виразу волі законодавця. Воно розкриває зміст юридичних термінів, конструкцій тощо. Це обумовлено тим, що в сфері законодавчої стилістики існує своя “мова” законів як особливий стиль викладення. Перш за все це терміни і конструкції, специфічні для законотворчості. Тому, щоб правильно здійснити правову кваліфікацію обставин справи, дати їм юридичну оцінку, необхідно розкрити своєрідність “мови” законів, тобто з’ясувати зміст власне юридичних понять, категорій, конструкцій. Цей спосіб обумовлений і тим, що наука може формулювати нові юридичні поняття і категорії, що використовуються законодавцем. Інтерпретатор вимушений звертатися до наукових джерел, де знаходить готовий аналіз тих чи інших термінів норм права, оціночних понять (тяжкі наслідки, неустойка, штраф та ін.), що впливають на практику рішень конкретних справ.

У кінцевому рахунку тлумачення як юридична діяльність є запорукою забезпечення законності і підвищення ефективності правового регулювання. В сучасних умовах його актуальність значно зросла. Це пояснюється тим, що в останні роки українське законодавство грунтовно оновилось, в ньому з’явилися нові норми і навіть нові галузі права (наприклад, екологічне, космічне право). Правотворчість сьогодні здійснюється на інших принципах, застосовуються нові юридичні терміни і конструкції, цілком інший тип регулювання. В законодавчій практиці все ширше використовується зарубіжний досвід. В цих умовах тлумачення і повинно відігравати свою місію як важливий інструмент пізнання, реалізації і удосконалення права.

Інтерпретаційні акти. Щоб отримати обов’язковий характер, результати офіційного тлумачення повинні бути формально закріплені. Для цього існують інтерпретаційні акти (акти тлумачення), які можна визначити як правові акти компетентних державних органів, що вміщують результати офіційного тлумачення.

В першу чергу слід відзначити, що ці акти є правовими. Вони видаються компетентними державними органами і мають обов’язковий характер, формально закріплені, їх реалізація забезпечується державою. В цьому полягає їх схожість з іншими правовими актами (нормативними і казуальними). За іншими ознаками інтерпретаційні акти суттєво відрізняються від нормативних і застосовчих.

• Інтерперетаційні акти – правові акти, що мають нормативний характер, є загальнообов’язковими для всіх суб’єктів суспільних відносин, оскільки вони виходять від імені держави. Акти казуального тлумачення мають обов’язковий характер лише для даної конкретної ситуації або справи.

• Ці акти мають певну форму, як і інші правові акти: постанови, укази, накази, положення, інструкції.

• Такі акти мають певну систему і ієрархічність. Вони мають різну юридичну силу, яка визначається юридичною силою суб’єктів їх видання.

• Ці акти не замінюють нормативно–правових актів, а є лише допоміжними правовими актами, спрямованими на розуміння змісту норм права при їх застосуванні.

• Такі акти діють на протязі часу дії нормативно–правових актів. Вони можуть скасовуватись і змінюватись залежно від конкретних ситуацій, в тому числі без зміни нормативно–правових актів.

• Інтерпретаційно–правові акти мають письмову форму виразу і публікуються в офіційних джерелах. Наприклад, інтерпретаційні акти Верховного Суду України видаються в формі постанов Пленуму Верховного Суду України і публікуються в “Бюлетенях Верховного Суду України”. Конституційний Суд України видає свої акти в формі висновків та рішень, що публікуються у “Віснику Конституційного Суду України”.

Інтерпретаційні акти можна класифікувати за різними критеріями:

1. За юридичною значимістю розрізняються акти нормативного і казуального тлумачення. Акти нормативного тлумачення поширюють свою дію на невизначене коло суб’єктів і розраховані на застосування кожний раз, коли реалізується норма, що тлумачиться. В цьому розумінні вони носять загальнообов’язковий характер. Казуальні норми відносяться до конкретного випадку і стосуються конкретних осіб; з цієї точки зору їх можна назвати індивідуальними.

2. За суб’єктами їх прийняття можуть бути: акти тлумачення законодавчих, виконавчих і судових органів влади.

3. В залежності від того, хто видав акт тлумачення і нормативно–правовий акт, вони можуть бути аутентичними та легальними. Якщо акт приймає і дає тлумачення один і той самий суб’єкт, тоді це аутентичне (авторське) тлумачення. Якщо норму права тлумачить суб’єкт, який на це уповноважений і якому це право делеговане (дозволено) законом (наприклад, Конституційний Суд України дає офіційне тлумачення Конституції України), це легальне тлумачення.

4. За галузевою приналежністю норми, які тлумачаться, розрізняються акти тлумачення кримінального, конституційного, адміністративного, цивільного права тощо.

5. Залежно від сфери дії акти тлумачення можуть діяти на території всієї держави або мати локальний характер.

З вищенаведеного можна зробити висновок, що тлумачення права і його результати відіграють важливу роль в правореалізаційному процесі. Воно завершує процес правового регулювання суспільних відносин і робить правові норми готовими до реалізації різними суб’єктами.