Міністерство фінансів україни

Львівська державна фінансова академія

Кафедра соціальних і гуманітарних дисциплін

Методичні матеріали з розділу для самостійної роботи студентів в умовах кредитно-модульної системи організації навчального процесу

“Теорія держави і права”

Львів–2006

Теорія держави і права в системі курсу “Правознавство” займає особливе місце. Розуміння основних понять, категорій, інститутів теорії держави і права дає можливість студентам перейти до вивчення окремих галузей права вже з більш-менш повним понятійним апаратом. Теорія держави і права має прикладний характер, вона несе в собі супровід основних теоретичних юридичних понять в практичній площині.

Теорія держави і права виконує й специфічну функцію права – виховну, а саме: формує у студентів правосвідомість, повагу до закону, до держави як соціальної цінності.

Питання, які виносяться на вивчення розділу теорії держави і права:

1. Походження держави і права. Визначення, ознаки і суть держави і права

2. Функції держави.

3. Форма держави

4. Механізм держави. Громадянське суспільство

5. Система права

6. Суть, ознаки, принципи права. Функції права

7. Соціальні норми та їх класифікація. Ознаки соціальних норм

8. Поняття правової норми та її ознаки. Співвідношення норм права і норм моралі.

9. Структура правової норми. Джерела права.

10. Дія норми права в часі, просторі, за колом осіб.

11. Реалізація та застосування права

12. Тлумачення норм права

13. Правові відносини та їх основні ознаки

14. Юридична відповідальність

15. Законність і правопорядок

16. Правосвідомість. Правова психологія. Правова культура та правове виховання

Теорія держави і права – це наука, яка фактично є “ключем” до юриспруденції. Ця наука щодо інших галузевих наук виступає як узагальнююча: галузеві науки спрямовані на дослідження суспільних відносин у рамках галузей права, а теорія держави і права – це наука про основні та загальні закономірності виникнення, розвитку й функціонування держави і права, тобто, це система знань, за допомогою яких люди досягають сутності держави і права.

Предмет дослідження теорії держави і права становлять основні й загальні закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права, їхня суть, призначення і розвиток, а також система основних понять юриспруденції.

Центральне місце в науці теорії держави і права займає питання щодо походження держави і права. Питання про походження держави і права є дискусійним, проте юридична наук розробила досить широке коло теорій, що по різному пояснюють походження держави і права.

Розглянемо основні теорії походження держави і права:

• Теологічна (релігійна) теорія –одна з найдавніших теорій, за якою держава походить від Бога. Представниками цієї теорії були: Аврелій Августин (354–430 ) та домініканський чернець, видатний вчений богослов Фома Аквінський (1225-1274). Згідно з цією теорією. Творцем усього земного, в тому числі держави, є Бог. Стверджуючи, що першопричиною походження держави є “Божа воля”, Ф.Аквінський обгрунтував її вічність і непорушність, аргументував безумовне й покірне прийняття даного нам зверху, виправдовував будь-які реакційні держави тому, що, за його словами, всяке посягання на державу приречене на невдачу;

• Патріархальна теорія –була поширена і розповсюджена у Давній Греції та рабовласницькому Римі. основоположник її – Аритсотель (384-322до н.е.), який вважав, що держава походить від сім’ї, яка шляхом розвитку переходить від сім’ї, котра шляхом розвитку переходить у рід, від роду - племен, до об’єднання племен і до виникнення народності – союзу племен і до виникнення народності – союзу племен та є результатом її історичного розвитку і розростання. Державна влада поступово виростає від влади батька сім’ї до влади старійшин, вождя. Абсолютна влада монарха є продовженням необхідної батьківської влади Представниками цієї теорії були також були Р. Фільмер, М.Михайловський, котрі продовжили розвиток її положень.;

• Договірна теорія- виникла у Давній Греції, а пізніше була сформована і обгрунтована у працях Г.Гроція (1583-1646). Ш.Л, Монтеск’є (1689-1755(, Ж.Руссо(1712-1778),Б. Спінози, Т. Гобса, Д.Дідро, О.Радіщева. За цією теорією, заради миру і благополуччя відбуваються об’єднання людей у державу на основі добровільного договору між людьми, які до цього перебували в “природному стані”, тобто у стані “війни всіх проти всіх”. Укладали договір між кожним членом суспільства і майбутньою державою про те, що одні будуть управляти, а інші - виконувати їхні управлінські рішення. Тобто люди передавали частину своїх прав державній владі, натомість отримуючи обов’язок охороняти права кожної людини, правителі – це представники народу, які повинні звітувати перед ним і змінюватися за його волею. Договірна теорія стверджує, що першопричиною виникнення держави був суспільний договір між народом та його правителями, відповідно до якого народ відмовляється від своєї свободи і зобов’язувався підкорятися правителям, в обмін на що отримував від них гарантії особистої безпеки;

• Психологічна теорія у у цій теорії обгрунтоване виникнення держави і права завдяки особливим властивостям, що лежать у людській психіці, якій характерно потреба до наслідування, покори, усвідомлення залежності від видатної особистості, котра спроможна керувати суспільством.. Народ є інертною масою і не здатний до прийняття рішень, тому потребує постійного керівництва.. Фундатором цієї теорії був Л.Петражицький (1867-1931), який пояснював виникнення держави психічними потребами одних людей здійснювати керівництво, а інших – підкорятися;

• Теорія насильства –опрацьована у наукових розробках Л.Гумиловича, К Каутського, Є.Дюрінга та інших. Вони обгрунтували виникнення держави як результат завоювання одних племен іншими, насильства, перетворення у рабство одного народу іншим. За цією теорією, держава є тою силою, яку утворюють завойовники для утримання у покорі завойованих народів і зміцнення певної влади над переможеними. Ця теорія розкриває зовнішні, політичні фактори виникнення держави, але нехтує соціальними причинами виникнення держави.

• Соціально - економічна або класова (марксистська) теорія)- пов’язує виникнення держави з результатом природного економічного розвитку первісного суспільства (економічні умови також визначають соціальні зміни суспільства). Отже, держава – це продукт природно-історичного розвитку суспільства. Існують два підходи цієї теорії: один надає важливого значення виникненню класів і протиріччям між ними (держава виникає внаслідок непримиримості класів, як знаряддя підкорення пануючому класові інших класів); другий на перше місце ставить економічний розвиток суспільства: великі суспільні поділи праці, перехід від родової(колективної) власності до приватної власності. Ці причини ускладнили і саме суспільство, що призвело до потреби вдосконалення управління. Згідно з концепцією, викладеною у праці Ф.Енгельса “Походження сім’ї, приватної власності і держави”, виникнення держави має свої особливості й загальні закономірності: виникнення моногамної сім’ї, приватної власності та протилежних антагоністичних класів

• Органічна теорія- представником якої є Г.Спенсер, стверджує що держава, подібно біологічному організму, народжується розвивається, старіє і відмирає; має своє політичне тіло – руки, ноги, голову, внутрішні органи, що виконують певні функції.

• Технократична теорія – стверджує, що держава є результатом розвитку науки і обумовлена необхідністю регулювання відносин між людьми і технікою ( Л.Михайловський)

• Космічна теорія- найновіша теорія виникнення держави, суть якої полягає в тому, що держава виникла і була рекомендована як вища організація управління суспільством іншими космічними цивілізаціями.

Абсолютна більшість вчених-юристів схиляються до класової (матеріалістичної ) теорії походження держави і права. Згідно цієї теорії історія людства поділяється на два великих етапи свого розвитку: безкласовий і класовий. В безкласовому суспільстві, в первіснообщинному ладі держави і права не існувало; для цього періоду притаманні низький рівень продуктивності праці, колективна праця і колективна форма власності. Суспільство організовувалося на засадах первісної демократії. Первинною ланкою суспільства виступав рід. Рід (родова община) – це об’єднання людей, засноване на кровному спорідненні, загальній праці спільному майні. До певної території рід прив’язаний не був, періодично люди переходили на нову територію. Якщо ця місцевість, яка сподобалась, була зайнята іншим родом, то починалася війна за територію. В первісному суспільстві панувала полігамія, тобто був єдиний колективний шлюб, усередині роду шлюби заборонялися. Колективна праця і колективна форма власності були наслідком слабкості окремої особи перед силами природи, низької продуктивності праці. Людина в тих умовах могла вижити лише за умов колективної праці всіх членів суспільства. В первісному суспільстві панувала зрівнялівка в розподілу, що виключало накопичення багатства у окремих осіб. Найвищім органом влади були родові збори, які об’єднували всіх дорослих членів роду. Збори вибирали старійшину. Його влада базувалася на особистому авторитеті, опиралася на звичаї. Старійшина мав рівні права і обов’язки з іншими членами роду і не мав жодних привілей. Відносини членів роду регулювалися звичаями, тобто такими правилами поведінки, які в силу їх багаторазового повторення увійшли в традицію, стали звичкою. Особливих органів примусу не було. До порушників звичаїв заходи примусу застосовувалися від імені всього роду. Найсуворішим покаранням було вигнання з роду (остракізм). Поступово роди об’єднувались в племена, на чолі яких була рада старійшин і племенні збори. В подальшому в період розпаду первісного суспільства роди об’єднувались в союзи племен. Цьому періоду відповідає військова демократія, яка є етапом на шляху до держави.

З розвитком людства зростає продуктивність праці, виникає надлишковий продукт, за рахунок якого утримують військовополонених, захоплених під час війн за територію. Їх використовують як найманих працівників, тобто з’являється наймана праця. В суспільстві починає формуватися моногамна сім’я. Поступово міняється характер власності – на зміну колективній власності приходить приватна власність окремих сімей. Розподіл власності, відтворення продукту є нерівним, тому в суспільстві починає відбуватися розшарування на багатих і бідних. Відбуваються зміни і в характері праці: виникає наймана праця в середині роду, тобто найманими працівниками стають не тільки військовополонені, але і члени роду, общини, які відносяться до соціальної групи бідних. Таким чином виникає експлуатація. Змінюється і характер влади: замість батьківської формується політична влада, яка формується з верхівки родоплеменної знаті, представників багатих, які захищають інтереси своєї соціальної групи; вони мають певні привілеї, які за допомогою влади відстоюють. Внаслідок приватної власності окремих сімей і нерівного розподілу її між ними, суспільство розколюється на дві великі групи – класи. Класи є антагоністичними через протилежність їх інтересів і між ними починається класова боротьба, яка об’єктивно не може бути примиреною. З загостренням класової боротьби стара організація влади вже неспроможна стримати експлуатований клас і захистити інтереси економічно пануючого класу. Виникає гостра об’єктивна потреба в створенні такої організації політичної влади, яка б виражала і захищала інтереси економічно пануючого класу, стримувала б наступ експлуатованих. Такою організацією політичної влади стала держава. Водночас з державою виникає і право. Кардинальні зміни, що відбулися в суспільстві відбилися і на суспільних відносинах. Норми поведінки, які носили характер звичаїв, традицій і , яких, в більшості, свідомо дотримувалися члени суспільства вже не могли врегулювати нові відносини. В правилах поведінки необхідно було відобразити всі ті суспільні зміни, виразити волю економічно пануючого класу і захистити його інтереси. Способом виразу волі економічно пануючого класу в суспільстві стає право. Деякі вчені-юристи піддають критиці думку К.Маркса і його послідовників, що право є прояв волі лише експлуататорського класу (Ваше право є лише воля, зведена в закон вашим класом, воля, зміст якої визначається матеріальними умовами життя вашого класу). Обмеженість класового підходу полягає в тому, що право отримало негативну оцінку як інструмент насильства, як соціальне зло, що належить знищити. Але з точки зору процесу виникнення права все ж таки теорія виникнення права за Марксом є правильною. На сьогоднішній день іншим є підхід, коли визнається загальносоціальна сутність і призначення права, коли воно розглядається як вираз компромісу між різними соціальними спільнотами, прошарками суспільства.

Виникнення держави і права є об’єктивним і закономірним процесом, який був тривалим і відбувався шляхом як еволюційним, так і революційним через соціальні вибухи і революції.

Держава – це суверенна політико-територіальна організація політичної влади в соціально неоднорідному суспільстві, в руках економічно пануючого класу або всього народу. Держава – це універсальна політична форма організації суспільства, яка характеризується суверенною владою, реалізацією своїх повноважень на певній території через систему спеціально створених органів управління, за допомогою яких здійснюється політичне, економічне, ідеологічне керівництво суспільством, а також управління загальносуспільними справами.

Право – це державна воля, яка возведена в закон і виражає інтереси економічно пануючого класу або всього народу. Право – це система загальнообов’язкових, формально визначених правил поведінки. Які встановлюються, гарантуються і оберігаються державою з метою регулювання суспільних відносин.

Причини виникнення держави і права :

1. Виникнення моногамної сім’ї;

2. Виникнення приватної власності;

3. Розкол суспільства на класи;

4. Класова боротьба.

Ознаки держави:

• Територія - частина планети, на яку поширюється суверенітет держави. Є матеріальною базою держави і основою визнання її суб’єктом міжнародного права;

• Політичний публічний характер влади–реалізується в державно–правових інститутах, відділених від населення (політична риса) і виступаючих від імені суспільства в цілому (публічність влади);

• Суверенітет – політико–правовий стан держави, який характеризується верховенством влади та незалежністю; неподільністю або єдністю, повнотою влади; рівноправністю у зовнішніх відносинах;

• Механізм влади – система органів і організацій, які створює держава для реалізації своїх функцій, в тому числі державного примусу (апарат насильства);

• Власні правові норми – загальнообов’язкові правила поведінки, що розроблені й прийняті державою і нею ж охороняються;

• Система податків – платежі обов’язкового порядку, що встановлюються для утримання державного апарату, виконання загальносоціальних функцій держави у сфері освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення тощо.

Ознаки права:

• Право – це система норм загального характеру;

• Право – це система норм, взаємопов’язаних між собою;

• Право – це система норм, яка є формально визначеною, тобто зміст норм закріплюється у вигляді закону або іншого правового акту;

• Право – це система загальнообов’язкових норм, виконання яких є обов’язкових для всіх суб’єктів права. Дотримання і виконання норм суб’єктами не залежить від суб’єктивного до них ставлення.

Вчення про суспільно-економічні формації і природноісторичний перехід від одної формації до другої, а також співвідношення суспільства і держави стверджує, що кожній суспільно-економічній формації відповідає певний історичний тип держави. Історичний тип держави – це сукупність загальних характерних рис, що притаманні державі відповідної суспільно-економічної формації і що відрізняє її від держави іншої суспільно-економічної формації. Історія знає таки історичні типи держав:

• Рабовласницький історичний тип держави;

• Феодальний історичний тип держави;

• Капіталістичний історичний тип держави;

• Соціалістичний історичний тип держави.

Кожному історичному типу держави відповідає свій спосіб виробництва, виробничі відносини, форми власності, історичний тип права, функції. Перехід від одного історичного типу держави до другого відбувається поступово, шляхом еволюційним і революційним. В кожному попередньому історичному типі держави зароджуються ознаки нового історичного типу.

Держава є явищем багатоманітним, різноплановим. Зводити роль держави тільки до того, що вона є організацією політичної влади було би помилкою. Держава, крім суто владних повноважень виконує безліч видів роботи в різних напрямках. Напрямки діяльності держави та її органів щодо задоволення потреб суспільства називаються функціями держави. Кожна функція має свій предмет і відповідно до того існує така класифікація функцій

• : Залежно від територіальної спрямованості (внутрішні і зовнішні);

• За соціальним значенням діяльності держави (основні і неосновні);

• За часом здійснення (постійні і тимчасові);

• За сферами суспільного життя (гуманітарні, економічні, соціальні і т.д.)

Функції держави не є сталими, вони постійно змінюються через об’єктивні вимоги часу і діалектично розвиваються, виникають нові, непотрібні – зникають; основні стають неосновними, тимчасові трансформуються на постійні тощо.

Внутрішніми називаються ті функції держави, предметом яких є різні області або сфери політичного господарського і духовного життя даної держави. Вони органічно пов’язані з внутрішньою політикою держави, її інтересами і задачами. Ці функції виражають відношення держави до суспільства, його економіки, культури, особи і т.д. До них відносять функції: економічну, культурно-виховну, охорони і захисту всіх форм власності, соціального обслуговування населення, екологічну, охорони правопорядку, прав і свобод людини і громадянина та ін.

Зовнішні функції – це функції держави, яка виступає в якості суб’єкта міжнародних відносин, що виражають її відношення до іноземних держав. Предметом зовнішніх функцій є різні області або сфери життя на регіональній або світовій арені. Ці функції тісно пов’язані із внутрішньою і зовнішньою політикою держави, її зовнішньополітичними, економічними і ідеологічними позиціями. Розподіл функцій на внутрішні і зовнішні не позбавляє їх взаємозв’язку. Іноді важко провести границю між внутрішніми і зовнішніми функціями, особливо в сучасний період, коли відбувається глобальна інтеграція в загальносвітових масштабах.

Основні функції – найбільш загальні та важливі комплексні напрямки діяльності держави щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, що стоять перед державою в конкретний історичний період. До них відносять функції: оборони, господарсько-організаційна, підтримання зовнішніх відносин, охорони правопорядку, інформаційну, екологічну, соціальну, культурно-виховну та ін.

Неосновні функції –напрямки діяльності держави зі здійснення конкретних завдань у другорядних сферах суспільного життя. До них належать: управління персоналом, матеріально-технічне забезпечення та управління майном, забезпечення реалізації бюджетної справи та бухгалтерського обліку, правосуддя і юридичної функції, пошук, збирання й розповсюдження необхідної для управління інтелектуальної інформації тощо.

Постійні функції – напрямки діяльності держави, що здійснюються на всіх етапах її розвитку.

Тимчасові функції –напрямки діяльності держави, що обумовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства.

Гуманітарні функції – напрямки діяльності держави, що обумовлені забезпеченням і охороною прав людини і громадянина, належних умов життя людини.

Економічні функції – напрямки діяльності держави на перехід від планової до ринкової економіки і подальший розвиток виробничих сил і виробничих відносин на основних засадах ринку і добросовісної конкуренції.

Політичні функції –напрями діяльності держави зі створення умов для формування й функціонування державної влади на засадах демократії.

У гуманітарній сфері – це: забезпечення прав людини і громадянина; охорона навколишнього природного середовища, забезпечення охорони здоров’я, матеріальне та інше соціальне забезпечення нормальних умов існування людини; організація освіти, виховання, розвиток мистецтва, культури тощо.

В економічній сфері такими функціями є: господарсько-організаторська(програмування та організація виробничої діяльності); науково-організаторська(організація та стимулювання наукових досліджень у господарській сфері); господарсько-перехідна (перехід від планової до ринкової економіки); економічно-регулювальна (регулювання та охорона праці, забезпечення мінімального рівня споживання) та ін.

У політичній сфері до таких функцій відносяться: національно-забезпечувальна(створення і збереження умов національної самобутності всіх корінних народів і національних меншин); демократизаторська (створення умов для реалізації народом своєї влади); охоронна (охорона конституційного ладу, правопорядку і дисципліни, всіх форм власності, прав, свобод і законних інтересів людини й громадянина) та деякі інші.

В сфері зовнішньої діяльності держави мають такий зміст функцій.

У гуманітарній сфері – це: міжнародне забезпечення прав людини і громадянина; допомога народам інших країн у разі стихійного лиха ті інших кризових ситуацій; забезпечення чистоти, ефективного використання і відтворення земного природного середовища, що оточує людину; міжнародне культурно-виховне співробітництво між країнами; участь у забезпеченні розробок та безпосередній охороні здоров’я людей у всьому світі тощо.

В економічні сфері – це участь у : створенні на основі міжнародної кооперації і інтеграції виробництва і праці світової економічної системи; розв’язання глобальних господарських проблем та наукове їх обгрунтування (енергетика, космос, освоєння полюсів, Світового океану) тощо.

У політичній сфері ними є: розвиток міждержавних договірних відносин; забезпечення суверенітету і обороноздатності країни; участь у ненасильницькому забезпеченні миру в усьому світі; участь у боротьбі з міжнародними правопорушеннями та особами, винними у їх скоєнні; поступова консолідація здорових сил світу на забезпечення подальшого вирішення глобальних проблем всесвітнього значення.

Функцій держави можуть здійснюватися різними способами. Форми здійснення функцій держави – це спеціальні аспекти її діяльності, за допомогою яких вони реалізуються.

Основні форми здійснення функцій держави:

1. Правотворча (законодавча) – діяльність спеціальних органів держави щодо розробки та прийняття нормативно-правових актів, що визначають основні напрями державної діяльності.

2. Управлінська - характеризується діяльністю держави та її органів з оперативного застосування, виконання, використання й дотримання правових норм у процесі організації здійснення державних функцій.

3. Правозастосовна – застосування правових норм і винесення обов’язкових для виконання індивідуально-правових рішень.

4. Правоохоронна – діяльність органів держави щодо створення необхідних умов для дотримання законності у процесі виконання функцій держави, а також застосування певних форм юридичної відповідальності у випадку невиконання державних повноважень чи порушення прав і свобод особи в процесі їхньої реалізації.

Організаційні форми здійснення функцій держави – це специфічні види фактичної діяльності, які не тягнуть за собою правових наслідків. Розрізняють регламентуючу, економічну, контрольну, виховну та інші види організаційних форм.

Організаційно-регламентуюча форма – підбір, розстановлення, виховання та визначення ефективності діяльності кадрів у сфері здійснення державних функцій.

Організаційно-економічна форма – організація матеріально-технічного забезпечення здійснення державних функцій.

Організаційно - контрольна форма – організація недержавного контролю у сфері здійснення державних функцій.

Організаційно-виховна форма – організація виховання, пропаганди, агітації, інформації та іншого забезпечення виховного впливу на населення у сфері здійснення державних функцій.

Методи здійснення функцій держави – це засоби і способи, за допомогою яких здійснюються спеціальні види діяльності держави з реалізації її функцій. Держава здійснює правотворчу, управлінську(виконавчо-розпорядчу), правоохоронну та організаційну діяльність.

Методи правотворчої діяльності держави – засоби і способи підготовлення, прийняття і оприлюднення законів та інших нормативно-правових актів, що забезпечують здійснення державних функцій.

Управлінські методи – засоби і способи здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності у сфері реалізації функцій держави.

Правоохоронні методи – засоби і способи правоохоронної діяльності відповідних державних органів.

Організаційні методи – засоби і способи здійснення організаційного виду діяльності з забезпечення реалізації державних функцій. До них відносять: програмування, прогнозування, дослідження, здійснення оперативного аналізу тощо.

Форма держави.

Будь-яка держава є певним чином створена, організована, а здійснення нею влади відбувається за певними принципами, конкретними методами, способами. Категорія “форма держави” є однією з найважливіших і широких понять державознавства. Вона покликана констатувати сукупність певного кола загальних ознак і взаємоз’вязків, що характеризують державу як суспільне явище.

Форма держави – це спосіб (порядок) організації і характер здійснення державної влади. У різних формах держави відображається сутність тієї чи іншої країни, це таке поняття, яке дає загальну уяву про державну владу. Форма держави – це комплексне поняття, яке характеризує її з точок зору форми правління, форми державного устрою, державного(політичного) режиму, і розкривається при характеристиці трьох її елементів. Отже, це єдність 3-х елементів:

1. Форма державного правління – розкриває спосіб організації вищих державних органів, їх структуру, компетенцію та взаємодію. Вона показує в чиїх руках знаходиться найвища влада в державі. Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку.

Монархія –це така форма правління, за якої верховна влада юридично належить одній особі – монарху, котрий здобуває її безстроково, як правило за спадком серед правлячої династії. Інколи монарха можуть обирати.

Основні ознаки монархії:

• Безстроковість влади монарха;

• Володіння владою по спадщині, за правом крові;

• Представництво монарха від імені держави не за дорученням, а за власним правом;

• Непідпорядкованість влади монарха будь-яким іншим суб’єктам.

Історія світової цивілізації знає різні види монархії: абсолютна, дуалістична, парламентська (конституційна). У цілому вони поділяються на обмежені і необмежені.

Необмежені монархії – це монархії, в яких влада ніким і нічим не обмежена. Тобто, це стан, коли у країні не існує ні органів, ні законів, що могли б у якійсь мірі змінити або відмінити волю монарха. До необмежених відносять абсолютну і деспотичну монархії.

• Деспотична монархія – це монархія, в якій владу монарха обожнюють, а його офіційно визнають божеством. Цей різновид був поширений у державах рабовласницького типу, в першу чергу в країнах стародавнього сходу.

• Абсолютна монархія – монархія типова для пізніших часів, і свого розвитку набула в епоху феодалізму. За цієї монархії монархи не є божественними особами, але за ними закріплювали необмежену владу, завдяки належності їх д правлячої династії. Прикладами абсолютної монархії можуть служити царська Росія, а в сучасний період – Саудівська Аравія, Марокко.

Обмежені монархії –це монархії, в яких влада монарха в тій чи іншій мірі обмежується повноваженнями певних державних органів. Розрізняють таки її види: дуалістична і парламентська монархії.

• Дуалістична монархія – це форма правління, де монарх – глава держави – особисто формує склад уряду, яким керує сам або через прем’єр-міністра, якого він призначає (Бахрейн, Кувейт).

• Парламентська монархія – форма правління, за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади, і за ним лише формально зберігається статус глави держави, але тільки з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Переважна більшість сучасних монархій – це монархії парламентарні. Їхне існування обумовлено національними традиціями, живучістю певних символів тощо (Великобританія, Данія, Швеція, Японія). Нині існує близько 30 монархій.

Республіка – це така форма правління, за якої вищу державну владу здійснює виборний колегіальний орган, який обирає населення країни (або його частина) на певний строк. Різновидами республіканського правління сучасних держав є:

• Президентська республіка – це форма правління, де глава держави – президент – одноособово або з наступним схваленням парламенту формує уряд, яким сам керує (руках президента поєднується повноваження глави держави і глави уряду). Така форма існує у США, Аргентині, Мексиці, Росії.

• Напівпрезидентська або президентсько-парламентська республіка – це республіка, де глава держави – президент – особисто пропонує склад уряду, насамперед кандидатуру прем’єр-міністра, який підлягає обов’язковому затвердженню або погодженню всім парламентом. До таких держав належать Фінляндія, Франція, Україна.

• Парламентська республіка – це форма правління, де глава держави – президент – не може впливати на склад і політику уряду, який формується тільки парламентом і підзвітний лише йому. До таких держав належать Австрія, Італія, ФРН.

Форма державного устрою. – це територіальна організація влади, спосіб поділу держави на певні складові частини і розподілу влади між центром та цими частинами.

Основними видами державного устрою є прості і складні держави.

Проста(унітарна) держава –це форма державного устрою держави, частини якої не мають свого суверенітету, всіх ознак державності. Такі частини держави є лише адміністративно-територіальними її підрозділами, утворенням (наприклад, воєводства в Польщі, графства в Англії, провінції в Італії, області в Україні)

Ознаки унітарної держави:

• До складу унітарної держави не входять державні утворення, що наділені ознаками суверенітету;

• Вона має єдину систему державних органів;

• В унітарній державі діють єдина конституція і єдина система законодавства;

• У ній існує єдине громадянство;

• У міжнародних стосунках унітарна держава виступає в єдиному числі.

Сучасні унітарні держави – Іспанія, Італія, Португалія, Україна.

Складна держава –це така держава, яка виникла з окремих державних утворень, що мали суверенітет і всі ознаки держави, але певну частину своїх суверенних прав добровільно передали вищим органам союзної держави.

Складні держави поділяються на:

Федерації – союзні держави, частини яких мають ознаки державності та наділені суверенітетом.

Основні ознаки федерації:

• Наявність конституції і системи законодавства федерації в цілому й кожного з її суб’єктів;

• Існування громадянства як всієї федерації, так і громадянства її суб’єктів;

• У міжнародних стосунках може брати участь як федерація в цілому, так і кожен з її суб’єктів

В федеративних державах дуже важливим є вирішення питання співвідношення і розподіл владних повноважень між центром і частинами держави. Влада, законодавство федерації не повинні суперечити владі, законодавству суб’єктів федерації і навпаки. Принцип федералізму передбачає врахування інтересів федерації в цілому і її частин.

Конфедерації – союз держав, що створений для виконання певних завдань і цілей у політичній, економічній та військовій сферах. Суб’єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права. Вони не мають спільної території, конституції, єдиного законодавства. В конфедерації також немає єдиних владних органів. Для вирішення проблем, які є причинами об’єднання в конфедерацію, створюється координаційний орган, задачами якого власне є координація дій щодо їх вирішення. Конфедерація – це як, правило, тимчасовий союз, вона перетворюється на федерацію або розпадається на унітарні держави. Прикладом конфедерації є початковий етап створення США.

Імперії –це такі складні і великі держави, які об’єднують інші держави або народи внаслідок завоювань, колонізації, які складаються з головної держави(метрополії) і колоній. Імперії тримаються на державному примусі з боку метрополії. Історії відомі –Римська імперія, Британська імперія, Російська імперія.

Державний (політичний) режим.

Політичний режим – сукупність чи система способів, прийомів, методів здійснення, реалізації державної (політичної) влади в суспільстві, що відображають її характер та зміст з точки зору співвідношення демократичних і антидемократичних засад. Тому розрізняють демократичні і антидемократичні політичні режими.

Демократичний режим –це режим, за якого державна(політична) влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, із забезпеченням легальних можливостей вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути(вибори, референдуми, засоби масової інформації), діяльність різноманітних громадських об’єднань, які представляють ці держави.

Основні ознаки демократичного політичного режиму:

• Проведення виборів вищих і місцевих представницьких органів;

• Плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей;

• Рівноправність людей, гарантії здійснення ними своїх прав, виконання своїх обов’язків;

• Демократизм правосуддя, пріоритет методів переконання перед методами примусу;

• Вільне існування всіх форм власності;

• Пріоритет загальнолюдських цінностей.

Демократичний режим на сучасному етапі найпоширеніший в Європі, Америці. В Україні відбувається поступовий перехід від тоталітарного режиму до демократичного.

Розрізняють такі демократичні режими: демократично-ліберальний, демократично-радикальний, демократично-консервативний.

Авторитарний режим – це стан політичного життя, коли влада зосереджується в руках однієї особи або правлячої верхівки; за якого державна влада здійснюється шляхом скасування або обмеження основних прав людини; коли стримують діяльність політичних партій та інших суспільних угруповань, народ не визнають основним носієм суверенної влади; дії державних органів і громадських організацій суворо регламентують. А можливості опозиції зведені до мінімуму, допускаються політичні репресії; відбувається формалізація і спрощення політичних процедур та інститутів, що пов’язують державу і суспільство. Основою стилю діяльності є безапеляційно-командний метод керівництва: розпорядження, накази, директиви з вимогою їхнього безумовного їх виконання. На відміну від тоталітарного режиму, авторитарним формам влади властиві певні елементи демократизму, зокрема автономія особистості й суспільства в неполітичних сферах. Наприклад, у колишньому СРСР був яскраво виражений авторитарний режим з ознаками вождизму, пригноблення і репресій.

Тоталітарний режим – це спосіб організації державної влади, за яким здійснюється монопольний контроль над всіма сферами життя суспільства і над особистістю. Тоталітаризм характеризується утворенням партійно-державної монополії влади, ліквідацією демократичних прав і свобод в ім’я соціальної або національної спільноти, пануванням офіційної ідеології, усуненням будь-якої опозиції режиму, масовим безособовим терором населення, терористичною ротацією кадрів у середині керівної верхівки, агресивною зовнішньою політикою, насадженням культу вождя тощо. Тоталітарний режим – крайня форма авторитаризму.

Тоталітарний режим поділяється на різновиди: фашистський, расистський, військово-диктаторський (характеризується необмеженою владою диктатора) тощо.

Основною формою державного режиму за світовими стандартами визнано нині демократичний режим. Підтвердженням цьому є ліквідація тоталітарних, автократичних, диктаторських режимів на різних континентах планети. Людина займає центральне місце у державному житті багатьох країн світу.

Механізм держави.

Кожна держава для повноцінного здійснення своїх завдань і реалізації функцій повинна створювати різноманітні органи і організації, які в юридичній науці називаються механізмом держави.

Механізм держави – це система державних організацій, що складаються з державних органів, державних підприємств і держвних установ, які здійснюють її завдання і реалізують її функції. Конкретний орган держави – це особа чи група осіб, організованих у встановленому законом порядку, які виступають від імені держави і тому наділені державно–владними повноваженнями. Сукупність усіх органів держави утворює державний апарат.

Механізм держави – це цілісна ієрархічна структура державних органів, закладів, підприємств, за допомогою яких здійснюється державне управління суспільством і захист його основних інтересів. До механізму держави належать органи законодавчої, виконавчої та судової влади, контрольно-наглядові органи, збройні загони людей (армія, флот, спеціальні війська), установи примусу (тюрми, колонії), спеціальний пропагандистський апарат(засоби масової інформації – преса, радіо, телебачення).

Характерні ознаки механізму держави:

1. Він складається з особливої групи людей, яка відокремилась із суспільства і займається, головним чином, управлінням суспільством;

2. Структурний елемент механізму держави – державні органи підпорядковані один одному й утворюють специфічну структуру – апарат держави; кожний орган наділений владними, обов’язковими для всіх повноваженнями. Виступаючи від власного імені, органи держави діють як органи державного володарювання;

3. Наявність можливості реалізації функцій і завдань держави організаційними, фінансовими, матеріальними засобами примусу;

4. Наявність у державних органів, підприємств і установ своїх повноважень як правової основи їхньої діяльності.

Державний механізм, який створюється для здійснення функцій держави, можна назвати “державною владою” або “публічною владою”.

Структура механізму держави:

• Держані органи;

• Підприємства;

• Установи.

Державні органи –це частина організацій держави, що наділені владними повноваженнями для управління суспільством з метою виконання функцій і завдань держави. Орган держави –це структурно організований державою чи безпосередньо народом колектив державних службовців або один державний службовець, який наділений владними повноваженнями та необхідними матеріальними засобами для виконання певних завдань і функцій держави, має визначену структуру і здійснює державно-організаторські, розпорядчі, судові та інші функції, відповідно до свого призначення. Отже, апарат держави –це частина механізму держави, яка об’єднує всі органи держави і здійснює її функції та завдання.

Згідно із Законом України “ Про підприємство”, підприємства й установи є основною організаційною ланкою народного господарства.

Підприємства – це самостійні господарюючі суб’єкти, які мають самостійний баланс та права юридичної особи і здійснюють виробничу, науково-дослідницьку, комерційну діяльність для отримання відповідного прибутку.

Державні установи – це такі державні організації, які здійснюють безпосередню практичну діяльність для виконання функцій держави в різних сферах: економічній, соціальній, культурній, охоронній, керуючись при цьому статутом; наділені правами юридичної особи і мають характерну їм організаційну структуру та специфічні повноваження.

На відміну від державного апарату, підприємства створюють матеріальні цінності, задовольняють суспільні потреби, здійснюють інші економічні функції. Для державних установ характерна невиробнича діяльність у сфері охорони здоров’я, наукових досліджень, освітньо-культурної, навчально-виховної діяльності. Державні підприємства і установи не можуть бути прирівняні до державних органів тому, що вони не є носіями державної влади.

Державні органи створюються для нормального функціонування держави. для повного виконання нею своїх функцій, тому державних органів є дуже багато і всі вони взаємопов’язані між собою і суспільством та виступають як певна система.

Конституцією України закріплена система державних органів, до якої входять:

1. Глава держави – Президент України;

2. Органи законодавчої влади – Верховна Рада України;

3. Органи виконавчої влади:

• Вищий – Кабінет Міністрів України;

• Центральні – міністерства, державні комітети, інші відомства;

• Місцеві – обласні і районні державні адміністрації, голови місцевих державних адміністрацій та їхні управління., адміністрації державних підприємств, установ, організацій;

4. Органи судової влади:

• Вищі – Конституційний суд України, Верховний Суд України;

• Вищі спеціалізовані суди – вищій господарський суд України; вищий адміністративний суд України;

• Суди загальної юрисдикції: місцеві суди – обласні суди, суди міст Києва і Севастополя, міжобласні, районні, міські, міжрайонні суди;

• Військові суди регіонів і Військово-морських сил України, гарнізонів;

5. Контрольно-наглядові органи – прокуратура(Генеральна прокуратура України та її органи на місцях – обласні, районні, міські прокуратури і різні інспекції).

Крім того, існують вищі та місцеві державні органи Автономної Республіки Крим – за аналогією із системою державних органів України, які також закріплені в Конституції України.

Громадянське суспільство.

Відомо, що держава і право породжуються суспільством, відтворюють його рівень розвитку та відносини, що в ньому склалися. Для характеристики сучасного суспільства, в межах якого може розвиватися демократична правова держава, в останній час широко вживають термін “громадянське суспільство”. Проблему формування громадянського суспільства ставлять як передумову становлення демократії, обмеження всепроникаючої ролі держави. Перед цивілізацією постає питання оптимального поєднання інтересів індивіда і держави, індивіда та колективу, індивіда та громадських організацій як основи їхнього нормального розвитку. Розв’язання цієї проблеми вбачається у побудові громадянського суспільства. Отже, громадянське суспільство –це суспільство громадян із високим рівнем економічної, соціальної, політичної культури і моральних властивостей, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага. Воно є механізмом соціальної взаємодії, що складається зі сфери особистого, різноманітних об’єднань, суспільних рухів і публічної комунікації.

Підсумовуючи, можна дати наступне визначення:

Громадянське суспільство – це спільність вільних, рівноправних людей, які проживають на визначеній території, об’єднаних системою суспільних відносин, що служать основою реалізації їхніх загальних і особистих інтересів, забезпечених державою.

Основні ознаки громадянського суспільства:

• Визнання людини, її прав і свобод найвищою суспільною цінністю;

• Пріоритет суспільства над державою, яка існує насамперед як регулятор суспільних відносин і гарант здійснення прав і свобод;

• Рівноправність і захищеність всіх форм власності, насамперед приватної;

• Подолання відчуження людини від засобів виробництва, знарядь праці та результатів своєї трудової діяльності;

• Забезпечення економічної свободи громадян та їхніх об’єднань;

• Наявність плюралізму в усіх сферах матеріального і духовного життя;

• Надійна і ефективна система соціального захисту кожної людини;

• Ідеологічна і політична свобода особистості, наявність демократичних інститутів і механізмів, які забезпечують кожній людині можливість активного впливу на державну політику.

Громадянське суспільство за сучасною теорією є основним компонентом розвитку цивілізації, культури, добробуту людей.

Сутність права. Право, як і держава, є продуктом суспільного розвитку. Юридично воно формується в державно організованому суспільстві як основний нормативний регулятор суспільних відносин. Звичаї, моральні і релігійні норми первісного ладу відходять на другий план, надаючи перевагу правовому регулюванню суспільних відносин.

Право настільки унікальний, складний і суспільно необхідний феномен, що на протязі всього періоду його існування науковий інтерес до нього не згасає, а навпаки постійно зростає. Слід пам’ятати, перш за все, що воно отримало свою назву від justitia – правда, справедливість, що право є “мистецтво добра”, “рівності і справедливості”

Право має закономірні зв’язки з економікою, політикою, державою. Всі ці зв’язки так чи інакше виражені в його ознаках.

На основі визнання загальносоціальної сутності права можна сформулювати наступне визначення.

Право – це соціальний регулятор відносин, побудований на уявленні про справедливість, яка є в даний момент у конкретному суспільстві і має загальнообов’язковий, формально-визначений, нормативний характер, санкціонований і гарантований державою.

Розглянемо найважливіші ознаки права, які характеризують його як специфічну систему регулювання суспільних відносин.

1. Право встановлюється або санкціонується державою. Воно є єдиним різновидом норм, що розробляються та приймаються за певною процедурою державою.

2. Відповідність права ідеалам справедливості свободи означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права і свободи людини і громадянина, визнані у світовому масштабі, є мірою свободи і рівності людей, встановленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободу іншого. і цією мірою є справедливість.

3. Нормативність. Право має нормативний характер, що ріднить його з іншими формами соціального регулювання – моральністю, звичаями і т.д. Нормативність права в найбільшій мірі виражає його функціональне призначення бути регулятором поведінки людей, суспільних відносин. Право, завдяки юридичним нормам, несе кожному громадянину, організації інформацію про те, які дії можливі, які заборонені, а які необхідні. Якщо людина діє в рамках права, то вона відчуває себе впевнено і вільно, знаходиться під захистом суспільства і держави. Право, таким чином, визначає сферу свободи людини і цим самим регулює її поведінку. Якщо людина ігнорує регулятивний вплив права, вона не є вільною.

2. 4. Інтелектуально - вольовий характер права. Право – виявлення волі і свідомості людей. Інтелектуальна сторона права полягає в тому, що воно є формою відображення соціальних закономірностей і суспільних відносин – предмета регулювання. У праві відображаються і виражаються потреби, інтереси, цілі суспільства, окремих осіб і організацій.

5. Забезпеченість можливістю державного примусу. Це специфічна ознака права, яка відрізняє його від інших форм соціального регулювання і моральності, звичаїв, корпоративних норм і т.д. Державна охорона правових норм включає в себе державний примус, різні організаційні, організаційно-технічні, виховні та попереджувальні заходи державних факторів щодо до дотримання та виконання громадянами юридичних норм. Державний примус – це фактор, який дозволяє чітко розмежовувати права і обов’язки, тобто сферу особистої свободи і її межі.

6. Формальна визначеність. Норми права офіційно закріплюються в законах, інших нормативних актах, які належать тлумачити однозначно. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб’єкти права чітко знають межі правомірної і неправомірної поведінки, свої права, свободи, обов’язки, міру і вид відповідальності за здійснене правопорушення. Властиво, держава надає форми правовому змісту.

Принципи права. Серед важливих компонентів права суттєве місце і значення мають принципи права. Принципи права – це керівні ідеї, які характеризують зміст права, його сутність і призначення в суспільстві. Принципи права виступають в якості своєрідної конструкції, на якій базуються і реалізуються не тільки окремі норми права, інститути і галузі права, а й вся система права. Вони служать основним орієнтиром всієї правотворчої, правозастосовчої і правоохоронної діяльності державних органів.

Принципи права, які поширюються на всі галузі права, на всю систему права називаються загальними принципами права, головні з них:

• Принцип поваги до прав людини;

• Принцип свободи;

• Принцип гуманізму;

• Принцип справедливості;

• Принцип рівності;

• Принцип законності в процесі створення і реалізації правових норм;

• Принцип демократизму;

• Загальнообов’язковість норм права з поєднанням переконання і примусу для забезпечення його виконання;відповідність права загальнолюдським цінностям;

• Відкритість законів;

• Принцип взаємної відповідальності держави і особи.

Поряд із загальними принципами в юридичній літературі виділяються галузеві, міжгалузеві та принципи окремих інститутів права.

Галузеві принципи притаманні конкретній галузі права (наприклад, рівність сторін в майнових відносинах в цивільному праві).

Міжгалузеві принципи притаманні кільком спорідненим галузям права (наприклад, гласність судочинства у кримінально-процесуальному і цивільно-процесуальному праві).

Принципи інститутів права – основні ідеї, що лежать в основі побудови певного інституту права. Наприклад, принцип несприйняття подвійного громадянства чи принцип охорони і захисту всіх форм власності.

Серед основних принципів права виділяють правові презумпції і правові аксіоми.

Правові аксіоми – це такі ідеї, положення, що сприймаються без доведення.

Правові презумпції – це такі ідеї, що припускають їх істинність без доведення, іншими словами – це припущення.

Соціальна цінність права, функції права та його структура.

Соціальна цінність права полягає в наступному.

По-перше, за допомогою права забезпечується загальний і стабільний порядок у суспільних відносинах.

По–друге, завдяки праву досягається відповідність, точність в самому змісті суспільних відносин. Правове регулювання спроможне охопити соціально корисні форми правомірної поведінки, відмежувати їх від свавілля і несвободи.

По–третє, право забезпечує можливість нормальних активних дій особи, оскільки не припускає незаконних втручань у сферу його правомірної діяльності за допомогою механізмів юридичної відповідальності та інших примусових заходів.

По–четверте, право у громадянському суспільстві забезпечує оптимальне поєднання свободи і справедливості.

По–п’яте, на правовій основі формується громадянське суспільство: ринкова економіка, багатопартійність, демократична виборча система, незалежність засобів масової інформації та правова держава.

Сутність і соціальне значення права проявляються в його функціях. Розрізняють такі види функцій права: загальносоціальні та спеціально-юридичні.

Згальносоціальні функції:

• Гуманістична – право охороняє і захищає права людства, народу, людини;

• Організаторсько-управлінська – право забезпечує можливості окремих соціальних суб’єктів щодо розв’язання певних проблем, допомагає організувати загальні зусилля людей для досягнення загальнолюдського ідеалу;

• Виховна функція – це функція виховання поваги до права за допомогою якості законів, їх справедливого змісту, тлумачення в преамбулах мети закону. Правова вихованість кожної людини – це високий рівень правосвідомості, це ставлення до права, яке проявляється не тільки в законослухняності, а й в правовій активності, у прагненні в будь-якій справі затвердити правові засади як найвищі цінності цивілізації.

• Інформаційна (комунікативна) – право інформує людей про волю законодавця.

• Оціночна функція дозволяє виступати праву як критерій правомірності чи неправомірності тих чи інших рішень і вчинків.

• Гносеологічна (пізнавальна) – право саме виступає як джерело пізнання зафіксованих у ньому закономірностей розвитку суспільства, основних культурних надбань, програмних цілей тощо.

Спеціально - юридичні функції.

• Регулятивна функція – це функція, яка спрямована на позитивний правовий вплив з метою упорядкування суспільних відносин шляхом встановлення заборон, дозволів тощо.

• Охоронна функція –.реалізується шляхом застосування спеціальних охоронних норм, а також діючих в охоронному режимі регулятивних норм, вона спрямована на захист позитивних суспільних відносин шляхом усунення соціально шкідливих і небезпечних діянь людей та їх об’єднань, відновлення порушених прав суб’єктів.

Функції, роль права в Україні пов’язані з умовами переходу до ринкової економіки, розбудови правової держави. При цьому варто звернути увагу на вдосконалення регулювання відносин щодо власності, приватизації, посилення боротьбі із злочинністю, зміцнення дисципліни та правопорядку, вдосконалення бюджетно-фінансової, банківської системи, політики ціноутворення, оподаткування, упорядкування платні, захисту малозабезпечених громадян, інвалідів, пенсіонерів тощо.

Структура права – внутрішня побудова, спосіб організації взаємозумовлених та взаємодіючих елементів.

За структурою розрізняють такі елементи: матеріальне та процесуальне право; регулятивне та охоронне; приватне та публічне.

Матеріальне право – сукупність правових норм, за допомогою яких держава впливає на суспільні відносини шляхом прямого безпосереднього правового регулювання. Норми матеріального права закріплюють форми власності, визначають порядок утворення та структуру державних органів, органів місцевого самоврядування, правовий статус громадян, юридичних осіб тощо.

Процесуальне право – частина норм системи права, що регулюють відносини, які виникають у процесі розслідування злочинів, розгляду та вирішення кримінальних, цивільних справ тощо. Процесуальне право походить від матеріального та обслуговує його інтереси. Головні ознаки процесуального права: відносна незалежність від системи матеріального права, об’єктивна зумовленість існування, єдність та диференціація процесуальних норм на галузі та інститути, внутрішня узгодженість та несуперечність складових елементів системи.

Регулятивне право – система правових норм, що регулюють поведінку суб’єктів права шляхом розподілу між ними юридичних прав та обов’язків, а також розраховані на правомірність їхніх дій.

Охоронне право – сукупність норм права, що призначені охороняти врегульовані правом суспільні відносини від різного роду посягань та поновлювати порядок їх функціонування шляхом застосування засобів державно-владного впливу.

Публічне право – сукупність правових норм, які регулюють відносини в сфері загальнодержавного, сукупного інтересу громадян (порядок самоврядування, захист суверенітету, питання міждержавних відносин, правопорядку, територіального устрою тощо).

Приватне право – сукупність правових норм, що регулюють відносини у сфері приватного інтересу (майнові, шлюбно-сімейні, трудові відносини).

У структурі права визначають також об’єктивне та суб’єктивне право як складові його елементи.

Об’єктивне право – є системою загальнообов’язкових, формально визначених норм, що служать критерієм правомірності чи неправомірності поведінки особи, юридичною основою, на підставі якої визначається наявність або відсутність у особи юридичних прав та обов’язків.

Суб’єктивне право – вид і міра можливої поведінки суб’єкта, що підлягає забезпеченню та охороні з боку держави.

Соціальні норми та їх класифікація.

Для того, щоб людина могла жити в суспільстві, вона повинна дотримуватися певних норм поведінки, які панують у ньому. Ці норми забезпечують найбільш доцільне, гармонійне функціонування суспільства у відповідності з потребами його розвитку. загальні правила поведінки, що склалися в даному суспільстві називають соціальними нормами.

Система соціальних норм відображає досягнутий ступінь економічного, соціально-політичного, духовного розвитку суспільства, якість життя людей, історичні і національні особливості країни, характер державної влади. Основними видами соціальних норм є економічні, політичні, правові, моральні, релігійні, звичаєві та ін. Всі вони мають певні ознаки, обумовлені особливостями їх формування, методами впливу на поведінку суб’єктів тощо, але кожній з них притаманні і загальні для всіх соціальних норм ознаки.

Ознаки соціальних норм:

1. Вони є загальними правилами. Соціальні норми виступають як правила поведінки людей в суспільстві, тобто визначають, якою повинна і може бути поведінка суб’єктів з точки зору інтересів суспільства. При цьому соціальні норми діють безперервно в часі, наділені багаторазовою дією і звернені до невизначеного кола осіб.

2. Виникають внаслідок свідомо - вольової діяльності людей. Одні створюються в процесі цільової діяльності, інші виникають внаслідок багаторазових повторюваних актів поведінки, не відокремлюються від самої поведінки і виступають як зразки і стереотипи, треті формуються у вигляді принципів, які закріплюються в суспільній свідомості та ін.

3. Регламентують форми соціальної взаємодії людей, тобто спрямовані на регулювання суспільних відносин, поведінку в суспільстві.

4. Виникають у процесі історичного розвитку і функціонування суспільства. Соціальні норми, будучи елементом суспільства, відображають процеси його розвитку, впливають на їх темпи і характер, мають своє місце в історії суспільства, свою історичну долю.

5. Відповідають типу культури і характеру соціальної організації суспільства. Культура, перш за все виражена в змісті соціальних норм. З цього погляду неважко помітити відмінність соціальних норм в суспільстві, яким властиві різні культурні традиції, наприклад, європейська, азіатська.

Таким чином, соціальні норми - це правила поведінки загального характеру, які виникли в процесі історичного розвитку, регулюють різні сфери суспільних відносин, мають зміст, зумовлений свідомо – вольовою діяльністю людей, рівнем економічного, соціального і культурного розвитку суспільства та забезпечується різноманітними засобами соціального впливу.

Завдяки цим ознакам соціальні норми є важливим регулятором суспільних відносин, активно впливають на поведінку людей і визначають її напрями в різних життєвих обставинах.

Всі соціальні норми в сучасному суспільстві , поділяють за такими критеріями

• Способом їх створення;

• Засобами охорони їх від порушень.

На основі цього виділяються наступні види соціальних норм:

1. Норми права це норми , які встановлюються державою (народом в ході референдуму) та охороняються нею.

2. Норми моралі –це норми, принципи, правила поведінки, які склалися в суспільстві під впливом громадської думки відповідно до уявлень людей про добро і зло, обов’язок, справедливість, честь і забезпечуються через внутрішнє переконання та засоби громадського впливу.

3. Політичні норми – регулюють відносини між соціальними групами, націями, народностями, їх участь в організації та здійсненні державної влади, відносини держави із іншими суб’єктами політичної системи суспільства.

4. Економічні норми – регламентують відносини в сфері економіки.

5. Норми об’єднань громадян (корпоративні норми) – це норми, які встановлюються і забезпечуються об’єдннанням громадян. Особливості цього виду соціальних норм полягають у тому, що вони регулюють діяльність, обумовлену завданнями певних об’єднань громадян та спрямовану на досягнення цілей, заради яких ці об’єднання утворювались. Корпоративні норми мають бути відповідними до конституції країни, законів, інших нормативно – правових актів. Ця група соціальних норм знаходить свій вираз і закріплена в актах (статути, положення, постанови), що видаються відповідними об’єднаннями.

6. Релігійні норми – це норми, що регулюють поведінку і специфічні культові дії, які засновані на вірі існування Бога (Богів). Вони відображаються в статутах, “священних книгах”, інших релігійних актах.

7. Естетичні норми – встановлюють правила поведінки людей згідно з уявленнями про красу, які склалися в суспільстві.

8. Організаційні норми – закріплюють структуру, порядок створення та діяльності державних органів та об’єднань громадян.

9. Культурні норми – визначають правила поведінки людей, зумовлені рівнем і традиціями матеріальної і духовної культури суспільства.

10. Звичаї – це норми (правила поведінки), які склалися історично, закріплені у суспільній практиці внаслідок багаторазового повторення. Звичай, який закріпився у свідомості людей як найбільш розумний або корисний у певних умовах зразок поведінки, виробляє свого роду автоматизм у поведінці, сприймається та реалізується без глибокого обміркування.

11. Традиції - способи поведінки людей, соціальних груп, які склалися в суспільстві і передаються від покоління до покоління. Традиції охоплюють, як правило, відповідний тип поведінки, складаються не з однієї якої – не будь дії, а стилю поведінки.

12. Соціально – технічні норми – норми, які регулюють ставлення людей до знарядь виробництва, до практики. Ці правила забезпечують доцільне і безпечне поводження людини у природному середовищі, використання багатств і явищ природи, досягнень науки і техніки, наприклад, правила виконання будівельних робіт, інструкції з експлуатації машин та механізмів. Як тільки технічні норми стають загальними правилами поведінки, вони набувають соціального значення, наприклад, правила гігієни, технічні норми, що мають соціальне значення.

Така широка палітра соціальних норм свідчить, що в арсеналі соціального регулювання завжди можна знайти засіб, найбільш відповідний для регулювання тих чи інших конкретних відносин. Правові норми, до речі, не завжди є найдоцільнішими засобами соціального регулювання. Іноді воно краще здійснюється за допомогою моральних, релігійних чи інших норм (особливо в сфері особистих, інтимних людських відносин). Звісно, усі соціальні норми взаємодіють з нормами права і не повинні їм суперечити. Отже, правові норми є різновидом соціальних норм. Вони мають всі ознаки цих норм, але характеризуються особливими рисами, які не притаманні іншим засобам соціального регулювання.

Поняття правової норми та її ознаки.

Норма права – це загальнообов’язкове, формально визначене, встановлене або санкціоноване правило поведінки, яке впливає на суспільні відносини з метою їх впорядкування.

Специфічні ознаки норм права:

1. Норма права не передбачає індивідуалізації; вона вказує лише на ті характерні риси поведінки, які розглядають поведінку яку вид суспільних відносин.

2. Норма права є наказовою незалежно від того, який вона має характер: заборони, дозволу та ін. Наказ (розпорядження) в будь – якому випадку знаходиться під охороною держави. Оскільки він нею встановлений, то передбачені й певні заходи щодо випадків його порушення.

3. Норма права – загальнообов’язкове правило поведінки. Воно має значення не для окремого індивіду, а для всіх осіб, які стають можливими (або реальними) учасниками конкретного виду суспільних відносин.

4. Формальна визначеність – правова норма виробляється на підставі узагальнення тих чи інших конкретних випадків, що підлягають регулюванню. Вона повинна формулювати права на конкретні види дозволених дій або на ті чи інші об’єкти (майно, авторські твори), а також обов’язки, заборони і заходи відповідальності за їх невиконання або порушення громадського порядку. Формальна визначеність норми права вимагає її письмової, документальної форми. Така форма дає всім виконавцям норми права чітке уявлення про зміст, межі дії норми та інші необхідні відомості.

5. Абстрактність норми права не означає невизначеності її змісту. Навпаки, норма права тому є такою, що складає конкретне правило поведінки Норма права як загальне правило поведінки регулює вид суспільних відносин (який повторюється), оскільки не вичерпує одноразової реалізації, а також усі можливі індивідуальні випадки. В силу цього, норма права – загальне і загальнообов’язкове правило поведінки.

6. Зміст правової норми визначається об’єктивною природою того виду суспільних відносин, на впорядкування яких вона спрямована. Він формується під впливом соціального досвіду регулювання, рівня загальної і правової культури, орієнтації держави та інших факторів.

7. Норми права – правова реальність навіть в тому випадку, коли вони практично жодного разу не використовувались (або вкрай рідко) для регулювання фактичних відносин. Наприклад, в недавній історії норма конституційного права, що передбачала можливість вільного виходу союзної республіки зі складу СРСР.

В сучасних умовах вдосконалення норм права відбувається за двома основними напрямами: покращення змісту норм, упорядкування їх структури і системи в цілому.

Співвідношення норм права і норм моралі.

Взаємодія права і моралі у суспільстві – це складний і багатогранний процес. Активно впливаючи на мораль, право сприяє більш глибокому її вкорінню в суспільство, в той же час воно під впливом морального фактора постійно збагачується: підвищується авторитет, зростає його роль як соціального регулятора суспільних відносин. Таким чином, вплив права на мораль супроводжує процес зворотнього впливу моралі на право.

Право і мораль – засоби соціального нормативного регулювання, що взаємно доповнюють один одного.

Право і мораль мають як спільні риси, так і відмінностя. Їх єдність полягає в тому, що ці обидва засоби соціального регулювання:

Право і мораль мають свої відмінні риси і властивості:

Право	Мораль
Існує тільки в соціально – неоднорідному суспільстві (державі)	Існує як в державному, так і в додержавному суспільстві
Регулює тількинайважливіши суспільні відносини	Регулює й ті відносини, які не регулюються правом (дружба, любов)
Має, як правило, писаний характер, втілюючись в формі офіційного документа	Існує, в основному, в усній формі, а в випадку письмового закріплення не має документальної форми
Розповсюджується на громадян держави і осіб, що знаходяться на її території	Розповсюджується на все населення або певну соціальну групу
Має обов’язковий для виконання характер	Виконується лише у випадках авторитетності норми для суб’єкта
Приймається в рамках спеціальної процедури	Закріплюється в суспільстві у довільному порядку
Реалізується за допомогоюспеціальних органів держави	Гарантується суспільством у цілому, а не окремими структурами
За порушення норм права настає юридична відповідальність	При порушенні норм моралі застосовуються тільки засоби суспільного впливу

Право і мораль знаходяться у тісній єдності і взаємодії. За допомогою норм права держава утверджує прогресивні норми моралі, які в свою чергу сприяють зміцненню морального авторитету права. Дотримання норм права входить в зміст морального обов’язку громадян у суспільстві. З розвитком моральної і правової свідомості підвищується авторитет права, вдосконалюються як норми моралі, так і норми права. Взаємороникнення права і моралі виражається в тому, що право засновується на моралі і є однією з форм її існування, а взаємодія права і моралі – в єдності дії обох видів соціальних норм.

Деякі правові норми спрямовані безпосередньо на охорону моарльнних інтересів суспільства. Такими є, наприклад, норми цивільного і сімейного права щодо захисту честі і гідності громадян і організацій, правильного виховання дітей в сім’ї, аж до позбавлення батьківських прав. Закономірність розвитку права і моральності полягає в тому, що на базі єдності правових норм і моральних переконань всього суспільства постійно відбувається зближення цих важливих видів соціальних норм. Зближення права і моральності виражається у переплетенні методів впливу правових і моральних норм на стосунки людей у суспільстві. Зростання ролі переконання і виховання веде до того, що звужується сфера кримінального покарання, але не означає послаблення примусово–обов’язкового аспекту дії правових норм.

Отже, в демократичному суспільстві мораль є опорою права на етапах його прийняття, функціонування, реалізації та захисту з боку держави. Рівень моральності права визначає рівень справедливості в суспільстві.

Структура правової норми.

Для правової норми характерні єдність, цілісність, неподільність, особлива структура. Традиційно вважається, що правова норма має тричленну структуру. До неї входять:

• гіпотеза – складова частина норми права, що визначає умови, за наявності яких суб’єкти права мають здійснювати свої права і обов’язки, вказані в диспозиції цієї норми;

• диспозиція – складова частина норми, яка визначає саме правило поведінки, згідно з яким дозволяється, забороняється або рекомендується здійснення певних дій. Диспозиція розподіляє між учасниками правовідносин права і обов’язки;

• санкція – складова частина правової норми, яка у разі її невиконання, визначає заходи щодо відновлення порушеного права та покарання правопорушника.

Структуру правової норми можна виразити такою логічною схемою: “якщо – тоді – інакше”. Структура норми права часто не співпадає із статтєю закону. Більшисть статей нормативно–правових актів мають лише двочленну структуру правової норми – диспозицію і гіпотезу або диспозицію і санкцію.

Гіпотеза і диспозиція вважаються простими, якщо вони містять по одному правилу поведінки, а санкція – коли передбачається лише один правовий наслідок. Елементи правової норми можуть бути розміщені в різних статтях одного й того ж нормативно – правового акту, а інколи в різних статтях різних нормативно–правових актів. Такий стан обумовлений тим, що норми мають неоднакові форми, способи виразу, але вони при цьому сберігають свою логічну структуру.

Види гіпотез, диспозицій і санкцій:

• за складом – прості і складні;

• за ступенем визначеності змісту – абсолютно визначені або відносно визначені (оціночні, альтернативні).

Санкції можуть бути каральними (штрафними), відновлюючими чи заохочувальними (позитивними).