Сільський зелений туризм

Серед альтернативних видів туристичного бізнесу, які повністю могли б задовільнити вимоги стратегічних цілей еколого-соціально-економічного розвитку, доцільно виділити сільський зелений туризм, який називають найперспективнішим у ХХІ ст. З’явившись на початку ХІХ ст., сільський туризм, базований на прийманні громадян мешканцями сільської місцевості на відпочинок, набув сьогодні значної популярності, особливо в Угорщині, Чехії, Великобританії та інших країнах, що обєдналися під егідою Ради Європи у Центрально-Східноєвропейську Федерацію із розвитку сільського зеленого туризму. Достатньо помітною ця форма туристичного бізнесу в Україні стала лише у ХХ ст. І основними центрами його розвитку не випадково стали Передкарпаття та Крим (сприятливість клімату, мальовничість ландшафтів, багата на події історія, велика кількість археологічних, культурних та природних визначних пам’яток, краще збереження біорізноманіття. менша антропогена трансформація, ніж наприклад, на Балканах, Піренеях та Апеннінах). У 1997 році в Києві був створений Союз підтримки сільського зеленого туризму в Україні, а сьогодні розробляється спеціальна програма із розвитку цього виду туризму. Його лідерами в Україні є Львівська (Розточчя), Івано-франківська (Косовський, Надвірнянський, Калушський, Рогатинський райони), Полтавська (Михайлівна, Диканька) та Республіка Крим (Алушта, Форос, Муха латка, Коктебель, Партеніт, Рибаче, Міжріччя, Чорнопілля (Білогорський район), Олександрівна (Червоногвардійський район), Лобанівка (Джанкойський район) та інші.

Помітна зацікавленість до розвитку сільського зеленого туризму пов’язана із змінами умов існування людини, ритму її життя, а, відповідно, рівнем її здоров’я, появою так званих „хвороб цивілізації”, через що зростає необхідність забезпечення оптимальних умов відпочинку. Профілактики, лікування та відновлення здоров’я населення всього віку та всіх професій. Сільський туризм може вирішити проблему необхідності реабілітації, психічного оздоровлення за рахунок впливу на здоров’я людини природних екологічних чинників. Сільський зелений туризм найбільше відповідає рекреаційним потребам людей, що проживають в умовах урбанізованого середовища, в районах із складним екологічним станом, які відчувають гіподинамію і постійне нервове перенапруження, що посилюється в країнах із перехідним типом економіки. На сьогодні лише незначна частка населення України має можливість відвідування престижних закордонних курортів. Ціни на послуги у сфері сільського туристичного бізнесу знаходяться в межах купівельної спроможності населення у кількісному вираженні у 2-5 разів нижчі, ніж у готелях. Різноманіття циклів туристичних занять: пізнавальних (ознайомлення із культурно-історичними, етнографічними, природними цінностями території), розважальних (риболовля, полювання, збирання грибів, ягід, лікарських трав...), оздоровчих (купання у водоймах, фізична праця), зміна вражень і майже постійний контакт з природою у поєднанні із можливістю заплатити – все це робить сільський зелений туризм привабливим, одним із найефективніших видів. В результаті його розвитку, міські мешканці мають можливість отримувати здоровий відпочинок за доступними цінами. А сільські мешканці – можливість ефективніше використовувати свій житловий фонд, реалізувати частину виготовленої сільськогосподарської продукції прямо на місці. За підрахунками, для Криму прибуток за три роки від одного ліжко-місця, що використовується у сільському туристичному бізнесі, еквівалентний до прибутку, отриманому за цей же час від однієї корови, яку утримує цей же господар. Серед основних передумов формування системи сільського зеленого туризму на конкретній території виділяються туристичні ресурси, що є сукупністю природних та створених людиною об’єктів, придатних для створення туристичного продукту, що поєднує: економічні (фінансові, житлові умови), природні (екологічно сприятливі й аттрактивні особливості ландшафтів), культурно-історичні (пам’ятки історії, культури, давнини і сучасності), трудові (можливість зайнятості туристів та специфіка зайнятосі господарів), соціальні (рівень культури, освіти людей, що приймають туристів), виробничі (можливість запропонування послуг зв’язку і транспорту). За результатами даних анкетування (вільна житлова площа, її стан, відповідність санітарно-гігієнічним нормам, освітній рівень, можливість надання конкретних послуг, особливі привабливості господарства, здатні привабити міських мешканців) формують банк даних регіону. Безумовно необхідним чинником успішного розвитку сільського зеленого туризму є реклама.

1. Культурно-історичні рекреаційні ресурси, їх класифікація.

2. Методи оцінки класифікацій рекреаційних ресурсів.

3. Організація пізнавального туризму.

4. Пам’ятки містобудування й архітектури України та перспективи їх використання як туристичних ресурсів.

В комплекті рекреаційних ресурсів особливе місце займають культурно-історичні ресурси, розміщені в містах, селах і на незаселених територіях та є спадком минулих епох суспільного розвитку. Вони є передумовою для організації культурно-пізнавальних видів рекреаційних занять, на цій основі оптимізують рекреаційну діяльність в цілому, виконуючи виховні функції.

Культурно-історичні об’єкти поділяють на матеріальні та духовні.

Матеріальні охоплюють сукупність засобів виробництва та інших матеріальних цінностей суспільства на кожній історичній стадії його розвитку; духовні – сукупність досягнень суспільства в освіті, науці, мистецтві, літературі, в організації державного і суспільного життя, в праці та побуті.

Фактично, не весь спадок минулого відноситься культурно-історичних рекреаційних ресурсів. До них прийнято зараховувати лише ті культурно-історичні об’єкти, які науковими методами досліджені і оцінені як ті, що мають суспільне значення і можуть бути використані за існуючих технічних і матеріальних можливостей для задоволення рекреаційних потреб певної кількості людей протягом певного часу.

Серед культурно-історичних об’єктів провідна роль належить пам’ятникам історії та культури, що мають найвищу привабливість і цим задовольняють потреби пізнавально-культурної рекреації.

Пам’ятки історії та культури поділяють на 5 видів:

1. історії;

2. археології;

3. містобудування і архітектури;

4. мистецтва;

5. документальні пам’ятки.

Пам’ятки історії – будівлі та споруди, пам’ятні місця і споруди, пов’язані з найважливішими історичними подіями в житті народу, розвитком суспільства і держави, національно-визвольними рухами, з розвитком науки і техніки, культури і побуту народу, з життям видатних політичних, державних діячів, народних героїв, діячів науки, літератури і мистецтва.

Пам’ятки археології – це городища, кургани, залишки древніх поселень, укріплень, каналів, доріг, древні місця захоронень, наскельні зображення, стародавні предмети, ділянки історично-культурного шару древніх поселень.

Пам’ятники містобудування і архітектури – архітектурні ансамблі та комплекси, історичні центри, квартали, площі, вулиці, залишки древнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, воєнної, культурної архітектури, народного вміння, а також пов’язані з ними витвори монументального, образотворчого, декоративно-прикладного, садово-паркового мистецтва, природні ландшафти.

Пам’ятки мистецтва – твори образотворчого, монументального, декоративно-прикладного та інших видів мистецтва.

Документальні пам’ятки – акти органів державної влади і органів державного управління, інші письмові та графічні документи, кінофотодокументи і звукозаписи, а також стародавні та інші рукописи і архіви, записи фольклору і музики, рідкісні друковані видання.

До культурно-історичних передумов рекреаційної галузі можна віднести також інші об’єкти, пов’язані з історією, культурою, сучасною діяльністю людей:

• оригінальні підприємства промисловості, сільського господарства, транспорту;

• наукові заклади, вищі учбові заклади, театри, спортивні споруди;

• ботанічні сади, зоопарки, океанарії, етнографічні і фольклорні цінності, збережені народні звичаї, святкові обряди.

Всі об’єкти, що використовуються в лікувально-культурній рекреації, поділяють на нерухомі та рухомі. Перша група – пам’ятники історії, містобудування і архітектури, археології та монументального мистецтва та ін. Об’єкти цієї групи є самостійними поодинокими чи груповими утвореннями. Друга група – пам’ятки мистецтва, археологічні знахідки, мінералогічні, ботанічні та зоологічні колекції, документальні пам’ятки та інші речі, предмети і документи, які можна переміщувати. Споживання рекреаційних ресурсів пов’язане з відвідуванням музеїв, бібліотек, архівів.

2. Аналіз великої кількості об’єктів повинен включати їх облік, характеристику і типологію. При їх обліку вказують назву об’єкта, його місцезнаходження, маркування, власника, літературні та інші джерела по об’єкту, схему місцезнаходження і дати короткий опис об’єкта.

Наступний етап оцінки культурно-історичних об’єктів – їх типологія за рекреаційним значенням. За основу типології приймається інформаційна сутність культурно-історичних об’єктів: унікальність, типовість, середовища об’єктів даного типу, пізнавальне і виховне значення, зовнішня привабливість (аттрактивність).

Інформативність культурно-історичних об’єктів для рекреаційних цілей може бути виміряна кількістю необхідного і достатнього часу на їх огляд. Для визначення часу огляду об’єкта необхідна класифікація об’єкта за основою, яка б відображала тривалість огляду. Є дві класифікаційні ознаки:

1. ступінь організації об’єкта для показу;

2. місце знаходження екскурсантів у відношенні до об’єкта огляду.

За ступенем організації об’єкта:

• спеціально організовані (музеї, документи та ін.);

• неорганізовані для показу – панорама міста, перспектива вулиці.

Організовані об’єкти потребують більше часу, оскільки вони є основою екскурсій. Неорганізовані об’єкти слугують супутніми екскурсії загальним планом, фоном.

За місцем розташування екскурсантів на об’єкті:

• інтер’єрні (екскурсант в середині об’єкта, внутрішній огляд);

• екстер’єрні (поза об’єктом, зовнішній огляд).

В середньому, на огляд цільових об’єктів припадає більше 50 % екскурсійного часу; на огляд додаткових – менше 30 %, супутніх – менше 20 %.

Як показник економічної оцінки приймаємо прямий ефект від експлуатації пам’яток (плата за вхід, плата за екскурсійне обслуговування) і прихований економічний ефект від їх пізнавальної та виховної інформативності.

ІІ-га зона характеризується дуже теплим, інколи спекотним літом, м’якою зимою.

Гірсько-кліматичні курорти України відносяться до низькогірних (400-1000 м – Крим, Яремча, Ворохта). Деякі з них є змішаними –бальнеокліматичними (Східниця).

Найвідоміші кліматичні курорти України:

• Південний Берег Криму (Ялта, Алушта, Симеїз, Мисхор, Гурзуф, Лівадія…);

• район Одеси (Аркадія);

• Азовське узбережжя (Бердянськ, Кирилівка…);

• степовий Крим (Євпаторія, Феодосія, Судак, Старий Крим…);

• Прикарпаття (Ворохта, Яремча...);

• район Києва (Конча-Засп, Пуща-Водиця, Ворзель…).

Кліматичні курорти різних зон мають різні значення і вплив на організм, створюючи той фон, на якому найефективніше діють спеціальні кліматичні та інші лікувальні курортні процедури.

Провідний кліматичний чинник чи сукупність ряду чинників мають своєрідний вплив на організм. Цим визначається спрямування на даний кліматичний курорт.

Перебування на кліматичному курорті може перекрити нестачу природно-клвматичних чинників (ультрафіолетової радіації, аерофонів, природного кисню), чим ліквідовується або згладжується, попереджається патологічний стан, що залежав від цих чинників (захворювання „рахіт” пов’язане із Д-вітамінозною нестачею, киснева нестача…).

Кліматичні курорти безпосередньо пов’язані із кліматотерапією.

Далі відсканувати із лекції 8