Висловлювання відомого письменника та полеміста Івана Вишенського проти Берестейської церковної унії

Скажіть мені, о премудрі, які знаєте вправності та мистецтва граматичні, діалектичні, риторичні та філософські, у який спосіб Христос відкрив розум розуміти писання простакам, котрі його наслідували? А було воно так. Лука мовить: після воскресіння він їв перед ними. І промовив до них: “Це слова, що сказав я до вас, коли був іще з вами: потрібно, щоб виконалось усе, що про мене в законі Мойсеевім та в пророків і в псальмах написане”. Тоді розум розкрив їм, щоб вони зрозуміли писання, і сказав він до них: “Так написано є” та інше. Почерпніть, же від своєї премудрості філософської і відкрийте мені ті ворота, які відчиняються до духовного розуму: які ті ворота, в якому головному місці вони замкнені, скажіть докладно, як вони відчиняються – покажіть мені ключа! Коли таке мале розкажете мені, зрозумію, яку користь дає вам ота бридня, за якою ви гонитеся. А коли не розгадаєте тієї простої, нехитрої загадки, не від вимислу практичного, але від істини, яка сама від себе провістить, я тоді, залишивши латинських філософів, до тебе, брате мій русине, повертаюся зі словом і даю здорову й пожиточну раду для спасіння душевного: покиньте бігати вслід за латиною і за вченням їхнім, бо, втомившись трудом зваби, невір’ям, напевне так поздихаєте, як і всі вони! Таж ліпше вдома у благочесті сидіти, хоч і не багато знаючи, та з отцем, і сином, і зі святим духом нероздільно і нині – й будете ви там! Амінь.

Загадка філософам латинським, лядським і тим, що вслід за ними погналися до звабних ласощів, білобородим руським дитинчатам / І. Вишенський. Твори. – К., 1986. – С. 136.

Уривок із праці професора Пашука а.І. Про ставлення Івана Вишенського до ініціаторів церковної унії

Разючим прикладом насильств, які католицькі та уніатські владики чинили за допомогою світської влади над православними, було арештування і запроторення у тюрму Никифора – екзарха константинопольського патріарха. Як повноважний представник патріарха Никифор у 1596 р. головував на Брестському православному соборі і, користуючись своїм повноваженням, відлучив від церкви митрополита та єпископів, які підписали акт церковної унії. Річ ясна, для церковних та світських властей такий діяч був цілком небажаний. За наказом польського короля Никифор був звинувачений у шпигунстві на користь Туреччини і на сеймі 1597 р. став перед сенатським судом, а пізніше увязнений у Марієнбурзькій фортеці. Там він і помер, як небезпідставно припускають, не своєю смертю.

Вишенський проаналізував цей трагічний і далеко не поодинокий випадок з точки зору не тільки викриття протизаконних дій церковних і світських властей, а й значення і морального впливу цієї події на дальший хід боротьби проти беззаконня і насильства. Никифор загинув, зазначив полеміст, тілом, але сила його духа, правда, житимуть вічно. Викриваючи “голу, безобразну, безвстыдну” неправду католиків та уніатів, “язык Никифоров... обличает вас на земли, яко вы правдѣ сопротивници, гонители й мучителе есте ся стал”. Будучи “лжи же антихристовы поборници, вѣрные слуги й таинники, секретарѣ й заступникы”, клерикали не могли стерпіти правдомовного Никифора і тому знищили його. З почуттям високої гідності Вишенський відповідав авторові уніатського полемічного трактату “Оброна”, який погрожував розправою з полемістом таким же чином, як і з Никифором. Вишенського, мовляв, рятує тільки те, що він перебуває за межами юрисдикції Речі Посполитої і тому може собі дозволити такі вільності. “Не для далекости от вас будучи, я правду смѣле мовлю й правдою вас постигаю, але за правду й умрѣти изволяю...” – такою була відповідь мислителя.

Але ж яке моральне обличчя мусить бути в ініціаторів церковної унії і до якого рівня моральної деградації треба дійти, щоб, будучи священнослужителями, вважати своїм досягненням не доброчинства і правду, а зло і насильства. “Але то чуднѣшая, – звертався Вишенський до уніатських владик, – иж ся вы послуханям правды не хвалите, але крывдою й звитязством правду хелпите; хвалитеся затворами темничними, бытьем й забитям хвалителя, облженям мирским...”.

Іван Вишенський був готовий піти на будь-які жертви, муки і страждання в ім’я правди і справедливості, спасіння людини. Полеміст висловлював тверду віру у незламність волі народу, його мужність і стійкість у боротьбі проти католицизму та уніатства, за прадідівську віру. “Не холпите ж ся тым, латинници, антихристово племя й наслѣдие, як вы православних мучити, катовати, бѣду творити й безчестити силу, власть й началство, от антихриста вам дарованное, имате, кгдыж вы тым тиранством побѣдити терпения нашего не можете, вѣри нашее православнеє от нас выстрашити й нас в своє поганство уволочи всуе й прожне мислите, – мы бовѣм не прелюбодѣйчищами семо антихристова ложа, але власные сынове божии, крещенные ... правдивим крещением”.

У здійсненні своїх експансіоністських планів войовничі католицькі владики не тільки спиралися на власні сили й засоби, а й намагалися використати світську владу, навіть польського короля. Щодо цього особливо запопадливим виявився єзуїт Скарга, який у творі „O rządzie i jedności kościoła Bożego” “приводит короля, залецает й хвалит, абы руский народ властию свѣцкою от православной вѣры на папѣжство притѣк...”. Як зазначив Вишенський, Скарга навіть розробив і запропонував королеві програму заходів – соціально-економічних, національно-культурних та релігійних утисків і насильств, щоб змусити православних зректися православної віри. Єзуїт наставляв короля, “указуючи ему залѣцанный пожиток, ато яким способом справити может: абы народу руского вольности, а своє сумнение й присягу сламал, й ни до єдиного достоинства й преложенства, если до латыни не приложатся, руский народ припущен не был”.

Пашук А.І. Іван Вишенський – мислитель і борець. – Львів: Світ, 1990. – С. 151-153.