4.18. Історична думка

Історичне мислення. Наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. історична думка в Україні перебувала під впливом різних ідейних і світоглядних течій. Сутність останніх визначали, з одного боку, середньовічні розумові стереотипи і способи пояснення світської історії, а з іншого — ідейні установки доби Відродження, сфокусовані в категоріях ренесансного історизму.

Майже єдиним "чистим", або спеціальним, жанром літератури історичного спрямування залишалося літописання. Порівняно з попереднім періодом воно помітно змінилося. Літописи цього часу (найвідоміші — Густинський, збірка "Літописці Волині й України", Острозький літописець), зберігаючи хронологічну мережу — цей магічний кристал, завдяки якому могла нарощуватися сюжетно роздроблена тканина твору, а також значною мірою дотримуючись середньовічної світоглядної орієнтації, набули помітного прагматичного спрямування. Поряд з традиційними для старого літописання темами і засобами їх відображення, в деяких літописах, насамперед Густинському, з’являються риси тематичного висвітлення і виявлення внутрішніх історичних причин подій із спробою концептуалізації викладу, а також із залученням документальних текстів і використанням апарату посилань.

Формування історичної свідомості нового часу й нетрадиційних спеціальних методів роботи з фактичним матеріалом відбувалося, головним чином, за рахунок інтелектуальних зусиль письменників- публіцистів і філологів з гуманістичними світоглядом та уподобаннями. В плані ідейної орієнтації суспільства література такого роду являла собою своєрідний хвилеріз, пройшовши через який, інформаційний океан історичного життя змінював "довжину хвилі" і в такому вигляді сприймався масовою суспільною свідомістю. Не менш важливим було й те, що ідейні та методологічні здобутки історизму нового часу, який розроблявся гуманітаріями в різних сферах письменства, творили історіографічну модель, в якій певною мірою зреалізувалися наукові методики історичного дослідження.

Стиль історичного мислення авторів писемних пам’яток характеризувався ієрархією світоглядних і методологічних статусів. Найелементарніший його прояв пов’язаний з рівнем емпірії, суспільно- психологічного відображення. Таке відгалуження авторського стилю представлене в літописах формою подієво-констатаційного і подієво-описового осмислення політичної та історичної дійсності, діапазон якого коливається від процедури переведення первісного потоку історичної інформації на мову примітивної анналістики до складніших інтелектуальних операцій: узагальнення історичних фактів, подій і явищ з позицій буденної свідомості. Таке узагальнення, як правило, позначалося фрагментарністю викладу й неузгодженістю з попереднім матеріалом.

Стиль історичного мислення суб’єктів книжкової культури, а якщо ширше — тип їхньої історичної свідомості проявлявся також на рівні вченості, ерудиції, матеріалізувався як спосіб літературного висловлювання. У творах, автори яких підпадають під таке визначення (полемічні трактати, політичні проекти, лексикографічні пам’ятки, панегірики та деякі інші), фігурують здебільшого біблійні персонажі, міфологічні герої, історичні діячі, принагідно згадуються найяскравіші історичні події (особливої популярності набули екскурси у світ античної історії).

Подібні ретроспекції та звернення до "знакової системи" культури минулих епох пояснювалися переважно світоглядними орієнтаціями авторів і зумовлювалися каноном "високого" літературного стилю.

Нарешті, в творах різних жанрів літератури періоду, який розглядається, виразно проявився стиль історичного мислення, котрий характеризували критичний дискурс, теоретична рефлексія над певною сумою історичних фактів. Серед іншого це передбачало такі розумові операції, як підтвердження, уточнення, перегляд або нове формулювання певної системи припущень, гіпотез і тверджень, які стосувалися історичного знання, об’єктивованого в писемних та інших джерелах.

Поступово формувалася методологія, що базувалася на певних наукових принципах, наприклад історично-юридичний метод. Останній зводився до використання історичного й правового прецеденту як способу доведення авторської тези. При цьому наводилися документальні матеріали (повні тексти й витяги з них), а також застосовувався апарат посилань.

Теоретичний рівень мислення відігравав засадничу роль у розвитку історичної думки. Це проявилося насамперед у зв’язку з висвітленням українськими авторами питань найдавнішої історії слов’янства. Причому проблема походження слов’янських народів і способи її вирішення в українському "вченому" середовищі поставали як синтез ідейних настанов Відродження та середньовічної пояснювальної схеми історії, котрі репродукувалися вітчизняною літературою і польською історіографією.

Історичне осмислення спадщини Київської Русі. Питання етногенезу. На відміну від полемічної публіцистики, в якій нерідко для риторичних цілей "видобувалися" ті чи інші імена або факти з історії Давньоруської держави, в тогочасній книжності наукового спрямування відбувався процес нагромадження й систематизації знань про давній період історії руського народу, засвоювалася і творчо перероблялася духовна спадщина минулих віків. Зовні ця праця виглядала малоефектною. Та саме вона давала початкову суму знань, які визначали вагомість аргументів тієї ж полемічної риторики. Що важливо з політичної точки зору, ці знання раціоналістично виховували чуття національної ідентичності політичних еліт українського суспільства — як старої (шляхта, князі), так і новопосталої — козацької старшини.

Українські книжники виявляли велике зацікавлення питанням хрещення Русі, адже саме в цьому вбачалася духовна першооснова, "свята старовина", до якої постійно апелювали. Систематизована версія запровадження на Русі християнства постала у так званій Володимировій легенді, розробленій наприкінці XI — на початку XII ст. у "Повісті временних літ". У цій літописній пам’ятці концепція хрещення Русі відбиває, зокрема, Несторову інтерпретацію відомостей Початкового літопису й зумовлена появою вставок у первісний текст (легенда про подорож апостола Андрія до полян і словенів, "промова філософа" і "Корсунська легенда") ¹.

¹ Шахматов А.А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. — Санкт-Петербург, 1908. — С.133; Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII — XIII вв. — Москва, 1982. — С. 136; Запровадження християнства на Русі: Істор. нариси. — Київ, 1988. — С.64.

У кінцевому підсумку сюжетна канва оповіді про хрещення Русі в "Повісті временних літ" поставала перед багатьма поколіннями читачів ідейно витриманою і структурно цілісною. Цей твір започаткував низку викладів давньої історії Русі.

У першій половині XVII ст. як теоретична проблема актуалізувалося питання про три етапи християнізації Русі, перших князів-хрестителів, тобто ті аспекти знання про минуле руського народу, які потребували для свого розв’язання розвиненої історичної рефлексії й широкої обізнаності з джерелами. З’явилися праці, в яких вмотивовувалася відмінна від "Повісті временних літ" версія хрещення. Так, у книжці Льва Кревзи "Obrona jedności cerkiewnej" (1617) ² розроблено схему триетапного хрещення Русі: вперше її хрестили Кирило і Мефодій у часи візантійського імператора Михайла III і "на початку патріаршества Ігнатія"; вдруге — за часів імператора Василія І Македонянина і патріарха Фотія; втретє — за митрополита Миколи Хрисоверґа. Лаврентій Зизаній у своєму "Катехизисі" (1627) стверджував, що перше хрещення Русі здійснив апостол Андрій під час відвідання київських гір; друге відбулося за князювання Аскольда й Діра, третє — у часи Ольги, четверте, остаточне, — при Володимирі. Про кілька етапів хрещення Русі йдеться в Густинському літописі та деяких інших творах.

Традиційний для свідомості доби метод персоналізації історично важливих віх за іменами володарів сприяв виявленню невідомих або забутих сторінок минулого, де фігурували найперші князі-хрестителі.

На відміну від "Повісті временних літ", у якій досить двозначно говориться про права Аскольда й Діра на київський престол, деякі автори першої половини XVII ст. наголошували не лише на законному статусі обох київських зверхників як "великих князів київських", а й на тому, що на їх долю випала визначна історична місія. Так, Лаврентій Зизаній, розповідаючи про друге хрещення Русі, писав, що воно відбулося за часів візантійського імператора Василія І Македонянина та руських князів Рюрика, Аскольда й Діра. Звідси випливає, що Зизаній відносив хронологію другого хрещення Русі до другого понтифікату Фотія (878 — 886), оскільки в період першого понтифікату цього патріарха (858 — 867) імператором Візантії був Михайло III. Якщо хрещення не могло відбутися пізніше 879 р. (смерть Рюрика), а тим більше 882 р. (вбивство Аскольда і Діра), то, за "Катехизисом", його дату треба шукати між 878 — 879 рр.

Відомості про причетність до хрещення Русі перелічених історичних осіб подано ще у творі Льва Кревзи. Цей автор, зокрема, писав про навернення русичів у християнство "за Василія Македона, цесаря грецького, і за князя всієї Русі Рюрика, і за князів київських Аскольда й Діра, за патріарха константинопольського Ігнатія". Щодо особи патріарха, то автор "Obrony jedności cerkiewnej" припускав можливість участі в цьому релігійному акті патріарха Фотія, на якого покладав відповідальність за незначне поширення хрещення. Знаменно, що Кревза зробив посилання на якусь "хроніку словенську", або "хроніку словацьку". При цьому він зауважив, що матеріали про чудо з Євангелієм хроніст узяв із творів Зонари та Кедрина і що ці візантійські історики не називали імен руських князів ³.

² Lev Krevza’s. Obrona jedności cerkiewnej and Zaxarija Kopystenskyj’s Palinodia// HLEUL. — 1987. — P. 223-227.

³ Ibid. — P. 224, 225.

Не лише уніат Кревза і польські римо-католицькі автори цікавилися проблемами християнізації Русі. Особливо популярною серед освічених кіл українського суспільства була "Kronika Polska, Litewska, Żmudska i wszystkiej Rusi" Maцея Стрийковського (1582), до якої охоче й часто зверталися вітчизняні книжники, щоб знайти там пояснення своєї історії ⁴. Цей твір переписувався для читання, а для деяких авторів служив своєрідними шорами, надзвичайно звужуючи горизонт власного бачення минулого, в тому числі й щодо хрещення Русі. Наприклад, автор компілятивного твору першої половини XVII ст. "Літописець, то єст кройніка" (так званий "Український хронограф") майже дослівно репродукував версію хрещення Русі польського історика. Щоправда, додав і своє: "А то певна, же еще за Осколда й Дира княжат, много было хрестиянов межи руси" ⁵. Проте існували приклади більш самостійного й творчого підходу до питання про християнізацію Русі. Наприклад, в "Paterikon’i" Сильвестра Косова обґрунтовується версія п’ятиразового хрещення. Автор посилався на візантійського хроніста XI ст. Зонару, Нестора-літописця, церковного історика XVI ст. Баронія, польських хроністів та істориків Яна Длуґоша, Мартина Кромера, Александра Ґваньїні (італійця за походженням), Мацея Стрийковського та ін.

Питання про хрещення Русі не було суто "академічним". Воно мало яскраво виражену політичну підоснову. Свідченням цього можуть бути підготовлені Віленським церковним братством на конвокаційний сейм 1632 р. "Синопсис" та до елекційного сейму того ж року "Supplementum Synopsis". У цих творах, особливо в останньому, історичні факти християнізації Русі постають як важливий аргумент на користь обґрунтування політичної позиції православного табору. Докази супротивної сторони щодо конфесійного питання постали, зокрема, в праці Каспара Скупєнського "Rozmowa albo rellatia rozmowy dwóch Rusinow, shismatika z unitem" ⁶.

⁴ Докладніше див.: Толочко О. "Русь" очима "України": в пошуках самоідентифікації та континуїтету // Сучасність. — 1994. — № 1. — С.111 — 117.

⁵ ЛЂтописецъ, то естъ кроиника. З розных многих a досвЂчоных авторов и историков диялектом руским естъ зложоная // НБУВ, ІР, ф. І, № 171, арк. 468.

⁶ АЮЗР. — Т. 7, ч. 1. — С. 538 — 539; 600 — 606; 700 — 707.

В українській книжності першої половини XVII ст. порушувалися питання, пов’язані з проблемою походження руського народу. Набула поширення політична концепція руського народу, що ґрунтувалася на уявленні про конфесійно-культурний субстрат народу Русі і зводилася до ідеї його політичної свободи та утвердження "третього" народу Речі Посполитої. Автори цієї концепції оперували, переважно, такими категоріями й поняттями, як свобода, рівноправність, "договірне" об’єднання, релігійна толерантність. Що стосується теоретично узасадненої історичної рефлексії над питаннями етногенезу руського народу, то вона передбачала, в межах тогочасних наукових знань і методології, дещо іншу категоріальну і понятійну "мову": походження, еволюція, континуїтет, спільне і особливе, етнічна і мовна самобутність, історична територія (йдеться про напрям критичного дискурсу авторів першої половини XVII ст., а не про використання ними перелічених сучасних термінів).

Історичне вмотивування концепції руського народу (теорія етногенезу) для вітчизняних книжників виявилося набагато складнішим завданням, аніж формулювання політичних постулатів у межах цієї концепції. Якщо, послуговуючись сучасною термінологією, теорія етногенезу руського народу і була ними поставлена як історіографічна проблема, то здебільшого тією мірою, якою було засвоєно ідеї польських істориків XVI ст. — М. Кромера, М. Бєльського, А. Гваньїні, M. Стрийковського (теза про біблійних предків слов’ян і спільність їх походження; "слов’янізація" народів античної етнополітичної номенклатури й вмотивування сарматського кореня; виведення назв народів від географічних об’єктів, пращурів-князів, характеру історичного самовираження етносу, кольору волосся тощо).

Рецепція подібних концепцій польської історіографії проявилася, зокрема, в Густинському літописі (1627). У цій пам’ятці слово "Русь" вживається як спільна назва східнослов’янських племен і народів, котрі населяли "Європейську Сарматію". Виникнення ж назв окремих народів, які відгалузилися від праслов’янського субстрату, пояснюється впливом часового фактора, засвоєнням назв місцевості або країни розселення, імен ватажків та ін. Стверджується, що такого роду єдність у різноманітності стосувалася всіх праслов’ян (автор перелічує у цьому зв’язку низку давніх народів — венедів, антів, аланів, роксоланів та інших, які, на його думку, походили з одного кореня і пізніше дістали назву "слов’яни").

На основі такої методики в Густинському літописі розглядається питання єдності східнослов’янської спільноти за її етнонімомічної багатоваріантності: "Такоже и въ Сармаціи сЂдше различно презывахуся: Поляне, Древляне, СЂвери, Кривичи и проч., или якоже и нынЂ, Москва, БЂлая Русь, Волинь, Подоля, Украйна, Подгоря и проч. Но обаче аще и разлічіе есть во именованіи волостямъ: но вЂстно есть всЂмъ, яко сіи всЂ единокровни и единорастлны, се бо суть и нынЂ всЂ общеединымь именемь Русь нарицаются" ⁷.

Водночас у межах домінуючої в Речі Посполитій історіографічної парадигми слов’янського етногенезу, а також конфесійних маркувань східного слов’янства автор Густинського літопису заявив незвичний для свого часу диференційований підхід (в аспекті етнічної території та назви-етноніма населення) до руського народу, виокремлюючи "Україну", "козаків" і, одночасно, відділяючи їх, принаймні від населення Московської держави. Так, пишучи про початки козаків "на Украйні", а отже, відповідаючи на питання, звідки і як козаки "начало своє пріяша", він виводить їх від руського народу. При цьому називає причини "змаління" останнього, в тому числі такі: "презъ Батіа Татарского царя, иже землю нашу Рускую пусту сотвори, a народъ наш умали й смири, к сему же еще й отъ Ляховъ, и Литвы, и Москвы, такожде й междособными бранми зЂло озлобленны й умаленны быша, a потомъ й князи въ них оскудЂша; тогда сей нашъ народъ мало успокоися" ⁸.

⁷ Густинская летопись // ПСРЛ. — 1843. — Т.2. — С.236.

⁸ Там само. — С. 367 — 368.

Таким чином, "занурюючи" козаків в історичне джерело — минуле руського народу часів давньої Київської держави, автор Густинського літопису "виймає" їх звідтіля вже як "наш", "руський" народ, який протиставляється "Ляхам", "Литві" та "Москві". У цьому можна вбачати перші ознаки наростаючого "зсуву" історичної свідомості на рівні "теоретичної" культури від Русі як "знаку", однаково уживаного, хоч порізному трактованого в Москві, Вільно та Києві, до України як політичної та національної цілісності.

Прикладом того, як засвоєння історичних знань, набутих польською історіографією XVI ст., давало відхилення від "першоджерела" в поясненні історичних коренів руського народу, може служити також твір Захарія Копистенського "Палінодія" (1621 — 1622). Відштовхуючись від теорії про біблійного Яфета — родоначальника руського народу (подібну версію опредметнено також у вітчизняному літописанні), він розглядав населення "Великой Россіи" * та "Малой Россіи"* як дві гілки "ЯфетоРоского поколенья". Тобто порівняно з польською історіографією він робив значно більший наголос на спільності походження східнослов’янських народів. Таке демонстративне підкреслення одного кореня руського народу по обидва боки кордону Речі Посполитої та Московського царства віддзеркалювало не лише звичні у конфесійному підході визначення "своїх", чуття духовної тотожності православного універсуму, а й пошуки моральної опори в народі одного "яфето-роського покоління", який мав свою сильну державу. Загалом обстоювана Копистенським версія не виходила за прийнятні для політичного режиму Речі Посполитої рамки політичного легалізму. Втім у ряді випадків українські церковні ієрархи виходили за ці рамки. Приміром, Йов Борецький — один з речників політичної концепції руського народу — на початку 1625 р. звернувся до царя з проханням про взяття України та запорозьких козаків під своє "покровительство". Водночас на ряді етапів Борецький балансував між російською і польською орієнтаціями, тоді як Петро Могила і Сильвестр Косов були лояльнішими щодо Речі Посполитої. Сильною промосковською налаштованістю вирізнявся Ісайя Копинський, якого Петро Могила усунув з митрополичої кафедри.

Синтез польської та руської книжних культур позначився і на засвоєнні вітчизняним письменством історичного спрямування певного понятійного апарату й концептуальних засобів, уживаних польськими істориками. Наприклад, це стосується термінів "монарх", "монархія" в застосуванні їх до давньоруських історичних реалій.

У М. Стрийковського, одного з найпопулярніших в Україні авторів, Руська, або Київська, монархія поставала як така форма політичного устрою і правління, за якої верховна політична влада зосереджується в руках носія суверенітету — єдиновладного князя, який володарює на державній території Русі. Класичним утіленням ідеї такої "монархії" було для Стрийковського князювання Володимира: "Володимир Святославич, внук Ігоря і правнук Рюрика, опанувавши руські князівства... всю Русь Північну, Східну і розташовану на півдні Білу і Чорну взяв під свою владу: тому писав себе царем або королем, єдиновладцем і великим князем усієї Русі" ⁹.

^* Вважається, що терміни "Мала Росія", "Велика Росія" літературно-церковного походження. Вони були введені до політичного церковного словника константинопольським патріархатом у середині XIV ст., причому у цих назвах вбачають аналогію до термінів "Мала Греція" і "Велика Греція" — під першим розуміли власне Грецію, під другим грецьке населення за її межами, зокрема на півдні Апеннінського півострова. Грецизовану версію "Рóсія" в значенні "Русь" спопуляризували київські книжники XVII ст.

⁹ Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Żmudska i wszystkiej Rusi. — Warszawa, 1846. — T. 1. — S. 125.

Польський історик розглядав руську монархію у післямонгольський період її історії крізь призму континуїтету давньоруської державності. При цьому він вирізняв як феодально-династичний аспект, так і той, що стосувався ролі політичних інститутів — володарювання в Києві й територіальному ядрі старої Русі — Київському князівстві. І якщо в першому випадку він наголошував на поважній генеалогії київського князя Станіслава, який, за його словами, походив від "старожитних княжат руських, монархів київських і від Рюрика, Трувора, Синеуса, князів варязьких, також Ігоря та Олега", то в другому випадку Стрийковський розцінював факт вигнання князя Станіслава з київського столу як цілковитий крах київської монархії: "а від того часу... монархія або єдиновладство київське, коли Ґедимін опанував Київ, припинилася. Бо всієї руської монархії здавна головою був Київ... монархія київська, тобто усієї Русі єдиновладство, до опанування Києва Ґедиміном, великим князем литовським, стояла 431 рік" ¹⁰. З урахуванням зазначених обставин польський історик акцентував увагу на історичній і правовій некоректності розширювального, політично-кон’юнктурного тлумачення титулатури князів Московської держави з претензіями на всю давньоруську спадщину: "Великі князі Білої Русі, московити, писали себе єдиновладцями усієї Русі (але помилялися в тому, бо Литва немалу частину руських князівств давно посідала), уживаючи того титулу" ¹¹.

Заслуговують на увагу напрям і стиль історіософського мислення київського митрополита Петра Могили. За спостереженням В. М. Нічик, у творі "Літос" (1644) чи не найбільше представлена тематика старожитної української історії, яка розглядається в контексті світової історії. У "Літосі" П. Могила та його однодумці обстоювали тезу про те, що сучасна їм Україна є спадкоємницею Давньоруської держави. Якщо московські публіцисти, починаючи з XV ст., обґрунтовували спорідненість династії своїх великих князів з володарями київського княжого столу з тим, щоб довести їхнє право на землі, народ і культуру колишньої Київської Русі, то позиція П. Могили та його соратників була протилежною. Останні виходили з того, що спорідненість або спільність династії не означають спільності народів, якими правлять належні до неї князі. Автори "Літосу" розглядали українців як окремий народ, котрий має власні історію, мову, звичаї, церкву та інші інституції. Дослідниця наголошує, що, вивищуючи закон і право як головну засаду громадянського життя, П. Могила плекав ідею політичної самодостатності Русі. Ця ідея мала реалізуватися в такій українській державі, яка б не підлягала ні польському королеві, ні московському цареві. На чолі цієї держави стоятиме, гадав Могила, сильний православний володар. Ідея сильної, авторитарної політичної влади викладається Могилою в перекладі (1628) пізньоантичного твору Агапіта-Диякона з настановами цареві Юстиніану, а також у присвяті Мойсею Могилі "Тріоді" 1631 р. ¹²

Хронологічно систематизована схема політичної історії давньої і "нової" Русі накреслена в першій редакції "Кроніки Руської" — пам’ятки перших десятиліть XVII ст., яка ввійшла до складу літописного збірника "Літописці Волині та України". Ця концептуальна ідея спиралася, принаймні, на такі засади: сформулювання певного категоріального апарату для вираження змісту політичних структур у Давній Русі та післямонгольській їхній перспективі; точну хронологічну прив’язку "монархії" і "княжіння" стосовно їх виникнення ¹³.

¹⁰ Ibid — S.366 — 368.

¹¹ Ibid. — S.366 — 368.

¹² Нічик В.M. Петро Могила в духовній історії України. — Київ, 1997. — С.78, 79, 117.

¹³ ЛНБ. Відділ рукописів, ф. 5, оп.1, № 2168, арк. 1 — 99.

Пам’ятку, яка розглядається, можна зарахувати до тих творів, в яких опредметнився індивідуальний авторський почерк, що проявлявся в рефлексії над фактами політичної історії руського народу. Такого роду історичне знання давало поживу для руської самосвідомості й відповідних політичних орієнтацій тогочасного суспільства України.

Від "Русі" до "України". Наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. простежується редукція терміна "Русь" в його політичному та географічному аспектах до політико-територіального визначення "Україна". В тогочасній політичній свідомості, особливо на рівні віросповідного сприйняття, народ, котрий населяє країну, в якій важливим релігійним центром виступає колишній княжий Київ, — безумовно, "руський". Однак на рівні буденної свідомості, соціально- психологічного відображення цей народ дедалі частіше сприймає себе (так само, як сприймають його) "українним", а землю, яку займає, — Україною. "Русь" ще не відійшла — цей термін міцно тримається в ужитку, консервуючись конфесійним фактором. Проте сфера його застосування поступово звужується. Щораз більше він витісняється із сфери "практичної" політики, канцелярії, замикаючись головно на віросповідних дефініціях. На зміну старій "Русі", яка давно втратила політичну суб’єктність і територію, швидко й невідворотно приходить нова назва "східних кресів" Речі Посполитої — "Україна".

Наприкінці XVI ст. польський автор Петро Грабовський склав політичний проект "Polska Niżna", в якому України не було, а замість неї — "Нижня Польща", польська осада чи колонія, яка покликана була служити щитом проти татар і забезпечувати матеріальне утримання "коронним синам" ¹⁴. Тим часом у політичному лексиконі доби, поза віросповідним контекстом, давно й міцно утвердився термін "Україна", значною мірою заступивши термін "Русь". Компромісне вживання понять "Русь", "Україна" як рівнозначних (або близько до того) зберігалося в літературному, метафоричному дискурсі. "Люд українний" (в даному випадку в розумінні "шляхетський") виступає в творі, породженому політичною атмосферою рокошу Зебжидовського. Йдеться про "Елегію послів, сплюндрованих від поганів" (1606). Невідомий автор-рокошанин, звинувачуючи короля Сигізмунда III в занедбанні оборони України, писав:

Преславна кров рицарська люду українного,

Жалісно нарікаючи на короля польського,

Волає від Бога помщення, а ехо по лісу

Жахливий голос швидким вихором в небо несе...

Гуркітливий голос піднесли до трону Найвищого,

Скаргу свою накладаючи на короля свого,

Також на сенат його, великих улесливців,

Поміж якими тримає першість маршалок великий.

Перед ним всівся поважний зрадник Королівства Польського

І найбільша причина занепаду руського... ¹⁵

В актових, канцелярських, законодавчих, дипломатичних документах термін "Русь" найчастіше вживався в сенсі Галичини — Руського і Белзького воєводств. Вживання термінів, що творили "словниковий мінімум" Русі "віросповідної’" ("Русь", "руський народ старожитної грецької релігії", "руська земля", "яфето-роське покоління" та ін.), не було характерним для документів, які стосувалися, наприклад, оренди корчем у Києві, просування кварцяного війська під Білу Церкву чи прикордонних суперечок із Туреччиною*.

¹⁴ Grabowski P. Polska Niżna. — Kraków, 1859.

¹⁵ Pisma polityczne z czasów rokoszu Zebrzydowskiego, 1606 — 1608. Poezja rokoszowa. — Kraków, 1916. — T. 1. — S. 1 — 2 (переклад наш. — Авт.).

^* Зрозуміло, що винятки тут могли мати місце. Наприклад, у 1552 р. турецький султан розпорядився відпустити з Волощини на волю підданих польського короля — "поляків або русинів". Утім у даному випадку йдеться про русинів взагалі, а не лише про жителів України (Жерела до історії України-Руси. — Львів, 1908. — Т. 8. — С. 25 — 26).

Найчастіше в подібних джерелах — "Україна", "край на Україні", "українні замки", "українні обивателі", "люди українні", "люди з України", "українці", "українні староства", "українне свавілля" тощо. Звісно, що публічно вживана "українська" термінолексика стосувалася, головним чином, території України, а не її населення як народу в етнокультурному і політичному розумінні. "Руський народ" — це багатовіковий стереотип, що міцно закоренився в тогочасній суспільній свідомості. Така понятійно-термінологічна дихотомія: "руський народ" — Україна досить виразно опредметнилася в творі невідомого автора "Дискурс про теперішню козацьку або хлопську війну" (між 21 липня — 23 вересня 1648 р.) ¹⁶. Так, цей автор не мав сумніву, що і в його часи, і за князя Володимира на українських землях були і є "руснаки", "руський народ", "Русь". Водночас він вважав, що принаймні Наддніпрянщина — це Україна (розрізняв Україну і Поділля). Прикметно, що в "Дискурсі" йшлося про те, що повсталі козаки хочуть створити "собі нову козацьку республіку або Руське князівство"). Тобто в даному випадку автор твору використовував політичну термінологію староруських часів ("Руське князівство"), а також вдавався до політичного словника, сформованого у ранньоновітній час ("козацька республіка").

У період, який розглядається, географічні межі території, що називалася Україною, не були чітко "демаркованими". Вони постійно "посувалися" залежно від темпів господарського освоєння краю. Крім того, позначення терміном "Україна" певної території залежало також від контексту, в якому цей термін вживався. На середину XVI ст. на Східному Поділлі (Брацлавське воєводство) до "українних" замків традиційно належали Брацлав та Вінниця; вони ж виконували функції повітових центрів.

У Київському воєводстві мережа "українних" міських поселень була розгалуженішою — Київ, Овруч, Чорнобиль, Житомир, Черкаси, Остер, Чуднів, Канів, Черняхів. Помітним поселенням була, зокрема, Біла Церква, існував також ряд містечок. До кінця XVI і в першій половині XVII ст. тут посилився процес виникнення населених пунктів — перетворилися на міста давні городища Васильків, Вишгород, Котельня, Сквира та ін. ¹⁷

Розширювалися південна і східна периферії України. В сеймовій ухвалі за 1638 р. зазначалося: "Щоб козаки у віддалених краях українних (окрім Черкас, Чигирина, Корсуня) і в інших містах, які знаходяться в самій Україні, не мешкали" ¹⁸. Отже, як випливає з наведеного документа, українське порубіжжя "посувається" від свого попереднього опорного пункту "на краю" — Черкас (яким місто було в середині XVI ст.) принаймні до Чигирина. Прикметним у цьому зв’язку є свідчення великого коронного гетьмана Станіслава Жолкєвського, для якого Україною виступало також Запорожжя. 1614 р. у листі до румелійського беглербега Ахмата-паші він так локалізував місцеперебування запорожців і визначив його політикотериторіальну належність: "... звичні місця, нижче дніпровських порогів в нашій Україні" ¹⁹.

¹⁶ Dyskurs o teraźniejszej wojnie kozackiej albo chłopskiej // Pisma polityczne z czasów panowania Jana Kazimierza Wazy. 1648 — 1668. Publicystyka — Eksorbitancje — Projekty — Memoriały. — Wrocław; Warszawa; Kraków; Gdańsk; Łódż, 1989. — T. 1. — S.5 — 10.

¹⁷ Cac П.M. Феодальные города Украины в конце XV — 60-х годах XVI в. — Киев, 1989. С.9 — 10, 23 — 24.

¹⁸ Inwentarz Voluminów Legum. — Petersburg, 1860. — Cz.1. — S. 197.

¹⁹ Жерела до історії України-Руси. — Т.8. — C. 151.

У фокусі уваги дипломатичного листування між султанським двором і польським королем постійно перебувала лінія розмежування прикордонних територій обох країн, тобто кордон між "Україною" польською та "Україною" турецькою. З цього листування, зокрема, випливає, що до "прилеглих до кордону багатьох замків" з польського боку включено Переяслав, Черкаси, Брацлав, Київ (1546), Кам’янець (1563). Пізніше як погранична зона знову фігурують Черкаси, а також Корсунь (1614) ²⁰.

Загалом у тогочасних ділових документах немає усталеної, так би мовити всезагальної форми вживання терміна "Україна". Водночас тут окреслюються два основних підходи до його використання, які визначаються конкретним суспільно-політичним контекстом. У широкому розумінні "Україна" означає східну територію Речі Посполитої, розташовану на пограниччі з турецько-татарськими володіннями (в такому значенні, як про це йшлося вище) та Московською державою.

Подібне тлумачення України наявне в одному з універсалів Стефана Баторія (1580), адресованому "старостам, подстаростам, державцам, княжатом, паном, рыцерского стану людем на Украйне Руской, Киевской, Волынской, Подляшской, Браславской мешкаючим". Вживання "українної" термінолексики в даному випадку зумовлювалося потребою для коронованого автора вирізнити ту пограничну зону, яка постійно ставала об’єктом міжнародного напруження для Речі Посполитої, оскільки "свавільні люди" цього реґіону призвичаїлися чинити збройні вторгнення "в землю сусЂдов прилеглых" ²¹.

Отже, в розглянутому прикладі термін "Україна" означає східну територіальну периферію Польської Корони, своєрідну буферну зону між корінними польськими землями та реґіонами, що перебували в орбіті політичних і владних впливів Османської імперії (Північне Причорномор’я, Крим, Молдавське князівство) та Московської держави. Оскільки Підляська й Волинська Україна були, по суті, внутрішніми землями і не мали спільних кордонів з іноземними державами, то звужувати поняття "Україна" лише до прикордонного пругу українних воєводств немає підстав.

Аналогічне узагальнююче сприйняття України збереглося і в першій половині XVII ст. Зокрема, це відображено у назві книжки французького інженера Ґійома Левассера де Боплана (особи, свого часу близької до урядових кіл Речі Посполитої): "Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн". У посвяті королю Янові-Казимиру автор конкретизує поняття "Україна", вбачаючи в останній обширну порубіжну провінцію. Він розглядає власний твір як опис "великого пограниччя — України (Ukranie), розташованої між Московією (Moscovie) і Трансільванією" ²².

²⁰ Там само. — С.21, 31 — 33, 35, 95 — 96, 133.

²¹ ЦДІАУК, ф.25, оп.1, спр.91, арк. 175, 175 зв.

²² Боплан Г. Л., де. Опис України. — Київ, 1990. — С. 3, 22.

Проте в офіційних документах того часу назва "Україна" в такому значенні, як у Боплана, не була нормативною. Коли виникала потреба територіально вирізнити цей реґіон, то найчастіше перелічувалися окремі історично сформовані адміністративно-територіальні утворення — землі або воєводства (виникли на місці ліквідованих у 50 — 60-х рр. XV ст. удільних князівств). Причому стосовно того самого реґіону міг уживатися цілий спектр синонімічних визначень, що мали однакове смислове навантаження. Так, Поділля в різних документах називається "Подільськими краями", "Подільською землею", "Подільським воєводством", "Україною подільською", Київщина — "Київським воєводством", "Україною київською" та ін.

Цей термін у вузькому, більш спеціальному, значенні вживався з метою окреслення території тих воєводств, які, з одного боку, мали особливий порубіжний статус (з півдня межували з татарськими і турецькими володіннями, зі сходу — з Московською державою і загалом були найбільш віддаленими від метрополії), а з іншого — характеризувалися своєрідним соціально-політичним укладом життя населення та специфікою застосування правових норм. Слово "Україна" в такому значенні творило досить цілісне й змістово строге політичне, правове та адміністративно-територіальне поняття. "Класичними" на той час воєводствами з предикатом "українні" були Київське та Брацлавське.

Про локалізацію України в межах двох згаданих воєводств свідчить, зокрема, внесена до луцьких гродських книг заява краківського орендаря Фелікса стосовно заподіяння митній справі збитків унаслідок козацького повстання під проводом Семерія Наливайка та Григорія Лободи. Звернімо увагу в цьому документі на таке: "Через увесь рок прошлый (тобто 1596 р. — Авт.) козаки в земли Киевской лежу мели и по всей Украине". Змістове навантаження наведеного повідомлення досить однозначне: Україна присутня в Київській землі (власне, Київському воєводстві) у "знятому" вигляді. Ця земля є місцем козацьких леж (постоїв), яку автор виокремлює "персонально", вдаючись до відповідної політико-адміністративної дефініції. Не викликає сумніву й те, що "вся Україна" в документі охоплює не лише Київську землю.

Знаменно, що для орендаря торговельних мит (отже, особи, досконало обізнаної з адміністративно-територіальними реаліями сходу Речі Посполитої) Україна служить своєрідним адміністративно-територіальним репером, із яким він співвідносить свої збитки в інших реґіонах: "Для которое небезпечности военное и лежи, жадная живая душа — будь купец великий, будь наменший не постал ани прибывал. За чим мыто все королевское старое згинуло и писари мусели се позаставовати и убозство своє власно утрачати. Так теж я, вряд того сведомый, не толко на Волыню, але и по всей Украине так козаки, яко и жолнерове попустошили и нивоцтво обернули".

Отже, в наведеному фрагменті опредметнився авторський погляд на Україну ззовні: Волинь окреслюється як територія, що перебуває у виразній смисловій опозиції до України. Якщо злитість і сутнісна гомогенність Київської землі і України виражена сполучником "і", то диференційованість і протиставленість Волині та України позначається вставкою поміж ними "але й". З урахуванням того, що Волинь виноситься за дужки поняття "Україна", можна уточнити його територіальну визначеність. У документі, що розглядається, таку інформацію містить фраза, в якій відтворюється загальна картина воєнних сутичок і постоїв ворогуючих сторін: "... по всей Украине и по всей Волыни, й все Киеве, так теж и в Браславским" ²³.

²³ ЦДІАУК, ф.25, оп.1, спр. 50, арк. 569 зв. — 570.

"По всій Україні і по всій Волині" — це генералізована локалізація повстання з вирізненням двох реґіонів: України і Волині. В другій частині фрази адміністративно уточнюється поняття "Україна" у вузькому значенні цього слова — Київське та Брацлавське воєводства. А те, що Волинь не охоплюється в такому розумінні Україною, підтверджує одна з ухвал луцького сеймика (1575). У цій колективній "рефлексії" волинського шляхетства стосовно своїх політико-територіальних і правових координат у Речі Посполитій наявний симптоматичний за своїм змістом пункт про оборону воєводства від татар. Формулювання цього пункту доводять, що волиняни не вважали свою землю Україною. Остання сприймалася ними як південно-східний регіон на турецько-татарському порубіжжі ("И о обороне так постановляєм. Где бы в том часе вестю якая з України пришла о неприятели, жебы, чого Боже уховай, до земли нашое ишол...") ²⁴.

Статус "українних" зберігся за Київським і Брацлавським воєводствами (як репрезентантами територіального ядра України) також і в XVII ст. Показовим щодо цього є свідчення П’єра Шевальє, який виконував обов’язки секретаря французького посольства у Варшаві в роки Визвольної війни: "Країна, де мешкають козаки, — писав він, — зветься Україною, що означає окраїна. Це вся територія, що простяглася поза Волинню та Поділлям і входить до складу Київського та Брацлавського воєводств" ²⁵. Названий факт має численні підтвердження. Так, в одному з документів за 1659 р. українними воєводствами названі Київське, Брацлавське, а також Чернігівське (останнє утворилося в 1635 р.) ²⁶.

²⁴ Там само, спр.15, арк.115.

²⁵ Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. — Київ, 1960. — С.43.

²⁶ Inwentarz Voluminów Legum. — Petersburg, 1860. — Cz. 1. — S. 562.

Хоча за віросповіданням населення України залишалося "руським", однак "українне" самоусвідомлення руського народу України стає фактом. Це помітно також серед ідеологів політичної концепції "руського народу". Симптоматичним є лист Йова Борецького до Христофора Радзивіла від 24 серпня 1624 р. Торкаючись релігійних утисків "нашого російського народу", тобто теми, яка передбачала певний "загальноруський" стилістичний і термінологічний канони — високий стиль та екстраполяцію конфесійного на весь "руський народ", Борецький писав: "Так вже на всі боки утиснені, що гірше зрадників і закоренілих злочинців, гірше неприятеля Святого Хреста — самих поганів, народ вірний, панам зичливий, народ невинний, народ старожитний християнський... у своїй власній країні зазнає переслідувань, тільки б до кінця дав Бог стерпіти". Далі в листі починається перехід від "протокольної" теми про утиски і права руського народу до теми приватної — "особистісного" звернення до адресата. На цій межі в автора листа на деякий момент мимовільно (чи усвідомлено) відбувається репродукування буденних стереотипів суспільної свідомості й побутуючих у повсякденному психологічному відображенні парадигматичних уявлень про рідну землю та співвітчизників. І тут виринає Україна. З’являються ієрархічно рядопокладені, але зрівняні тягарем навислих небезпек і спалих нещасть — не "руські люди" від Києва до Вільно, а "свої", у своїй Україні. Отже, перервана вище фраза продовжується так "При тім не маємо жодної новини з нашої України, яка була б гідною вух великого княжати. Одно, щодень, щогодини чекаємо, як віл обуха, від небожати вироку Астерового... з своїми святощами, з священиками, поспільством, рицарством і шляхтою, якщо те Бог допустить, і Естер, наша благословенна Діва Матір Божа, не заступить своїм сприянням і живильним посередництвом невинного мучительства і полону нашого народу, якій по Господу Богу щиро довіряємося" ²⁷.

²⁷ ГАДА, архів Радзивилів, відділ V. 1150, арк. 1.

Таким чином, у період, який розглядається, назва "Україна" в широкому розумінні — це збірне поняття східного пограниччя Речі Посполитої. "Україна" у вузькому значенні слова виступала політично- територіальним визначенням, що стосувалося Київщини і Східного Поділля. Сутнісними соціально-політичними і правовими складниками цього поняття були: статус окраїнного порубіжжя; відмінний від решти воєводств Речі Посполитої політико-правовий режим — "політичну реальність" тут багато в чому визначало козацьке право; свобода особиста, соціальна й господарська на цій території реалізовувалися порівняно в найбільшому обсязі, найвищими були соціальна мобільність та підприємливість населення; політичний та ідеологічний "дуумвірат" релігійного центру Русі — Києва і потужного автономного військового й політичного осередку — Війська Запорозького. Все це разом утворювало "живильний розчин", на основі якого відбувалося перетворення політико-територіального поняття "Україна" в політонім. Однак у першій половині XVII ст. цей процес ще не був завершений. Для цього потрібна була Визвольна війна українського народу середини XVII ст. з її глобальними політичними, соціальними, економічними наслідками й генералізацією національного в масштабах, до того не знаних.

Я. Д. Ісаєвич

ПІСЛЯМОВА

Чотири з половиною століття, з 1200 р. до середини XVII сторіччя — такі умовні хронологічні межі періоду, якому присвячено цей том "Історії української культури". Нелегкою була доля українського народу в цей час. Доводилося не лише захищати свою землю, а й відстоювати саме право на існування у кровопролитних і героїчних війнах із зовнішніми ворогами. Через українську землю прокочувалися спустошливі навали іноземних завойовників. Зрештою, відігравши важливу роль у захисті Європи від кочівників, самостійні князівства на терені України стали здобиччю сусідніх держав. Але всупереч всім труднощам український народ розвивав економіку й культуру на своїх споконвічних землях, продовжував освоєння нових територій на півдні та сході, вів боротьбу за відновлення земель, утрачених внаслідок навали степових народів. Довгі століття іноземного поневолення стали часом боротьби за збереження української культури, її самобутності, за саму можливість українському народові робити власний внесок у скарбницю світової культури. Піднесення культури, дальший розвиток національної самосвідомості стали передумовою ідеологічної консолідації народу, забезпечили успіх всенародному визвольному зривові 1648 р.

Як неодноразово доводилося зазначати на сторінках цього тому, щодо багатьох сфер життя і ряду історичних періодів відомі лише окремі, розрізнені факти. Часто про найважливіші питання збереглося значно менше джерел, ніж про речі другорядні й випадкові. Якщо йдеться про середньовіччя, то порівняно мало знаємо про розмовну загальнонародну мову, тогочасну фольклорну творчість, про багато галузей мистецтва.

Ретроспективно можна зробити висновок про надзвичайне багатство, різноманітність виявів народної творчості, що відображала світогляд українців. Навіть у першій половині XIX ст. і пізніше, коли збереглася лише частина старовинних звичаїв і обрядів, а багато із давнього фольклору вже забулося, всі, хто писав на ці теми, захоплювалися високою мораллю українських селян, естетикою їхнього повсякденного побуту, красою мистецтва й усної творчості. Можна було б пояснити це романтичним наставленням, властивим тодішнім дослідникам. Але романтизмові була властива ідеалізація фольклорних джерел культури всіх народів — чому ж тоді спостерігачі, в тому числі іноземці, підкреслювали вищість української народної культури порівняно з культурою багатьох інших народів? Йшлося насамперед про культуру селян. Але треба мати на увазі, що завдяки традиційному укладу сільського життя, орієнтованого на циклічний час, повторення споконвічних звичаїв і обрядів, саме в селах законсервувалася і дійшла до пізніших епох дорогоцінна спадщина давнини: елементи спільної спадщини індоєвропейських народів та давніх слов’ян і специфічні особливості культури та обрядовості праукраїнських племен. Село зберегло, слід гадати, чимало із загальнонародних культурних досягнень доби Київської Русі, зокрема, з надбань дружинної культури і культури, витвореної в церковних осередках.

З іншого боку, елітарна культурна творчість, професійна культура Київської Русі і князівств доби політичної роздрібненості відома нині в окремих зразках, але вони є надзвичайно високого рівня. Серед них — ікони, які зберегли для нащадків світ високої духовності предків, пам’ятки мурованої архітектури, що поєднують своєрідні риси з рисами, спільними для мистецтва православного світу і, зокрема, православних слов’янських народів.

Середньовічна культура, мистецтво, літературна творчість були в більшості випадків анонімними. Створюючи літературний твір чи ікону, споруджуючи храм, людина прагнула передовсім прославити Бога, а не свою особу. І все ж у XIII ст. були такі окремі визначні творці, що літопис увічнив їхні імена поруч з іменами князів, бояр і єпископів. Можемо лише здогадуватися, як вразили сучасників ті митці, імена яких згадав літописець: "словутний" співець з Перемишля Митуса, холмський різьбяр по каменю "хитрець" Авдій, "муж хитр" Олекса, який збудував багато градів. Лише про одного князя Володимира Васильковича у літописі сказано, що він був "книжник і філософ". Слово "філософ" ужито тут не у вузькому, а у широкому значенні: філософія, любомудріє — це загальна гуманістична освіченість. Про знання князем книжності і насамперед теології можна зробити висновок із згадки у літописі про розмову Володимира Васильковича "од книг" з перемишльським єпископом Мемноном. Поява князя, який вирізнявся своєю вченістю, була можливою тільки на тлі досить високого загального рівня книжності, в атмосфері пошани до "читання книжного", богословської освіти і знань взагалі. Важливо зазначити, що князь, який був "великим книжником і філософом", замовляв переписування книжок, одночасно був шанувальником мистецтва, будував храми, споряджав їх іконами.

Негативне ставлення у літописах та інших пам’ятках княжої доби до тих князів, які сіяли конфлікти, керуючись егоїстичними інтересами, відбиває формування уявлень про позитивний ідеал справедливого князя, який дбає про князівство, піклується про людей різних станів, обмежує боярське свавілля.

Наші відомості про роль віча у житті князівств і міст надто фрагментарні. Проте є підстави припустити, що воно було пов’язане з певними традиціями племінної доби, а з часом теж трансформувалося під впливом нових обставин. Незважаючи на певну неясність лаконічних літописних згадок про віче, слід гадати, що цей інститут відігравав істотну роль у формуванні політичної культури людності. Продовженням давніх традицій у наступний період були копні суди, діяльність селянських громад, особливо на ранньому етапі, поки громади ще не були підпорядковані впливові великих землевласників.

Поряд з роллю села як охоронця традиційних культурних вартостей важливо ще раз підкреслити показане в цій книзі на багатьох конкретних прикладах значення міст як осередків творення нової культури і на базі власних досягнень, і шляхом контактів з іншими культурами та народами. В межах міст чітко простежуються вияви окремих субкультур, пов’язаних із княжими і боярськими дворами, єпископами та їхнім оточенням, з великими монастирями, врешті, специфічні риси культури "містичів" — міщанського стану, що зароджувався і набував особливого правового статусу. Між субкультурами станів і суспільних груп не було істотних бар’єрів, вони взаємопроникали і взаємозбагачували одна одну, тим більше, що контакти між різними верствами населення були на початкових етапах інтенсивнішими, ніж пізніше. Попри загальнонародні закономірності, наявність специфічних рис культури різних прошарків населення була явищем цілком закономірним і зрозумілим.

Навала орд Батия не перервала поступального розвитку культури, зокрема у Галицько-Волинському князівстві, де виникають нові культурні осередки: Холм, Львів та ін. Зберігає своє значення Києво-Печерська лавра, авторитет якої був високим серед усіх православних слов’ян.

У наступні століття, коли українські землі були поділені між різними державами, умови для розвитку самобутньої культури стали набагато гіршими, ніж це було у Київській Русі та тих князівствах, які продовжували традиції Старокиївської держави. У цей час посилюється різниця в характері суспільно-політичного життя і культури окремих реґіонів, навіть у межах тих земель, що входили до Великого князівства Литовського. Існування протягом десятиріч удільних Київського, Волинського та інших князівств продовжило діяльність політичних осередків, у яких порівняно довше зберігалися давні традиції. Значним був внесок українського народу у розвиток культури всього Великого князівства Литовського, а також Молдавського князівства, де значну частину населення становили українці. І після ліквідації удільних князівств князівські роди намагалися спиратися на давню державницьку ідеологію. Пізніше помітним явищем стала спроба відродження князівствнапівдержав у нових умовах новими княжими родами.

Характерною рисою суспільної структури українських земель Великого князівства Литовського і Корони польської, особливо утвореної з них 1569 р. Речі Посполитої, було виникнення порівняно однорідної шляхетської верстви. Хоча рівноправність шляхти була тільки юридичною, все ж вона сприяла загальношляхетській солідарності. Дуже істотно, що православна шляхта українських земель стала усвідомлювати себе як "руську політичну націю". Йдеться, насамперед, про територію Київського, Волинського, Брацлавського і Чернігівського воєводств, але й українські шляхтичі Руського та Подільського воєводств, і все українське міщанство в етнічному сенсі відчувало себе приналежним до тієї самої нації.

Оскільки національна свідомість була нерозривно поєднана з релігійною, в формуванні її надзвичайно велику роль відігравала освічена частина духовенства, а також культурно-освітні діячі, пов’язані з церковними структурами. Також у XV — першій половині XVI ст., попри певну суспільну інертність, навіть стагнацію, вірність практично усіх верств українського суспільства православній церкві, сприйняття її як церкви національної залишалися гарантією самозбереження українського етносу в плані релігійному, отже, і в плані культурному. А збереження етносу було передумовою і запорукою майбутнього політичного відродження.

Істотну роль у культурному житті відігравали іноземці. Зокрема, у великих містах Галичини провідні позиції зайняли римо-католики (в XIV — на початку XV ст. німці, пізніше поляки), в Закарпатті повноправними міщанами були також римо-католицькі поселенці — угорці й німці. В Галичині серед великих землевласників переважала польська шляхта, на Закарпатті — угорська. У ряді міст проживали вірмени, греки, румуни; у більшості міст на захід від Дніпра значним став прошарок євреїв. Роль іноземних поселенців важко оцінити однозначно. З одного боку, вони сприяли втягненню України в загальноєвропейські процеси культурного життя. Так, вірмени, греки, євреї підтримували взаємини з країнами Сходу. Католики сприяли культурному єднанню з католицькими країнами Центральної та Західної Європи. З іншого боку, привілеї іноземців-католиків були чинником денаціоналізації тих, хто не належав до привілейованої в масштабах держави католицької релігії.

У третій і, особливо, останній чверті XVI ст. гасла оновлення церковного життя, усунення недоліків у ньому, зміцнення позицій православної церкви були нерозривно пов’язані з боротьбою за збереження і розвиток національної культури. Дуже швидко після того, як почався рух за оновлення церкви, стало зрозуміло, що воно може відбутися лише за рахунок використання найновіших загальноєвропейських здобутків не тільки в галузі шкільної освіти як такої, а й у теології та церковній організації.

Характерно, що майже одночасно зі спалахом культурно-національного руху в останній чверті XVI ст. дуже зросло значення козацтва, яке поступово стало чинником не лише суспільного життя, а й культурного розвитку. Формується реєстрове козацтво і тісно пов’язана з ним Запорозька Січ. Незважаючи на те, що спершу козацтво не було дуже численним, саме образ козака-лицаря з часом стає загальнонародним ідеалом. Козацька старшина поповнюється за рахунок бояр і міщан, "покозачитися" прагнуть селяни. Заслуги козаків у захисті українських земель від татарських набігів добре відомі. Захищаючи свої станові права, виступаючи проти наступу на власні вольності, козацтво в ряді випадків, зокрема у роки козацьких повстань, очолює ширший рух, в якому поєднувалися соціальні й національно-релігійні мотиви.

Після проголошення церковної унії боротьба за права православної церкви, проти нав’язування унії стала лозунгом, який надав релігійного забарвлення іншим політичним вимогам козацтва. Проте слід мати на увазі, що поділ українців на православних і греко-католиків не означав повного національного розколу. Попри всі взаємні звинувачення, якими сповнена полемічна уніатська й православна література, в ній звучить розуміння єдності походження і культури Русі, русинів, тобто українців та білорусів. Діячі обох таборів висловлювали вболівання з приводу розколу, прагнення до об’єднання. Водночас у першій половині XVII ст. (особливо в його другій чверті) намічається певний додатковий чинник диференціації на релігійній платформі білоруських і українських земель. Населення України залишається у цей час переважно православним, унія більшою мірою утверджується на білоруських землях, насамперед у Західній Білорусі та серед білоруського населення Литви, а також у столиці Великого князівства Литовського Вільнюсі.

Ще у XV і в першій половині XVI ст. намітилися певні зв’язки України з культурою гуманізму, яка розвивалася тоді у Західній і частково у Центральній Європі. Вихідці з України нерідко навчалися в європейських університетах, окремі західноєвропейські гуманісти відвідували Україну. Друга половина XVI ст. — це час поширення в Україні реформатських рухів, як тих, що проникали із Заходу, так і тих, що виникли на українському ґрунті. Час поширення на Україну Реформації був і часом найбільшого сприйняття ренесансних впливів, які модернізували світогляд реформаторів.

У відповідних розділах йшлося не лише про запозичення рис ренесансної культури, поширення в Україні творів гуманістів, спроби літературної творчості чисто ренесансного типу, а й про типологічну схожість діячів українського національно-культурного Відродження з діячами Європейського Ренесансу. Втім для української культури був характерний синкретизм, поєднання середньовічної культурної спадщини з елементами ренесансної культури і культури, типової для Реформації. Але не встигли ще утвердитися ренесансні впливи, як культурний процес почав набувати істотних рис культури бароко. Перші прояви цього можна датувати кінцем XVI — початком XVII ст., барокові тенденції посилюються, а з 20 — 30-х рр. XVII ст. бароко стає провідним напрямом в українській культурі й ментальності. Якщо можна було говорити лише про ренесансні елементи української культури, то бароко стає її загальною парадигмою. Той синтез чинників — середньовічних і ренесансних, — який стихійно почав формуватися в Україні, набирає типового барокового забарвлення. Україна сприймає деякі барокові моделі із Заходу, а ще більшою мірою стає на шлях формування власного варіанта бароко на ґрунті місцевих суспільних відносин, власної соціальної реальності. На прикладі України підтверджується зв’язок культури бароко з Контрреформацією, яка в Україні набула різних форм. Ранні етапи відродження православної церкви відбувалися в межах громадських рухів, які містили елементи реформаційної ідеології або були аналогічними Реформації. Це було цілком природно, оскільки для оновлення церковного життя і культури слід було подолати старі структури. З іншого боку, коли виникла можливість, а зрештою і необхідність консолідації нації, це стимулювало прагнення до посилення авторитету церкви як організаційної гарантії легального забезпечення її статусу. Якщо наприкінці XVI ст. єпископам або не вдавалося приборкати братський рух, або, принаймні, доводилося з ним рахуватися, то в другій чверті XVII ст. церква, в основному, консолідується навколо ієрархії. Митрополитові Петрові Могилі вдається зміцнити церковні позиції верхівки, підпорядкувати їй культурні установи, зокрема Київський колегіум і друкарню Києво-Печерської лаври. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. провідною серед друкарень України стає лаврська друкарня.

Формою контрреформації або, точніше, реформування церковного життя під проводом ієрархії було і впровадження церковної унії. Є підстави гадати, що новонароджена греко-католицька церква і традиційна православна взаємно впливали одна на одну; були навіть спроби об’єднання церков. Головне ж те, що релігійний конфлікт змушував обидві церкви вдосконалюватися, зокрема, поліпшувати інституційне забезпечення не тільки церковного, а й культурного життя.

Важливою передумовою і чинником культурного розвитку суспільства, вдосконалення його самоорганізації було сприйняття ним певних засад політичної культури.

Самоврядування на підставі Магдебурзького права, цеховий устрій можна розглядати як зародкові форми громадянського суспільства. Попри свою станову обмеженість і класовий егоїзм шляхти і незважаючи на залежність шляхти у всіх істотних питаннях від магнатів, засади, що проголошувалися ідеологами так званої шляхетської демократії, сприяли поширенню і в інших суспільних верствах певних уявлень про виборність, необхідність виконувати волю більшості і т.д.

Справжньою школою громадянського виховання були братства, особливо провідні братства першого періоду їх діяльності. Виникнення такого роду організацій може розглядатися як вияв нової політичної культури в середовищі українських міщан. Козацька адміністрація, засади виборності козацької старшини, її підпорядкування волі загалу козацтва сформувалися, очевидно, на підґрунті давніх громадських традицій; з іншого боку, на них мали вплив інститути самоврядування, властиві тогочасному суспільству в багатьох країнах Європи. Певна політична культура козацтва сприяла створенню стабільних організаційних структур, які були зародками державних органів уже в ході козацьких повстань кінця XVI — перших десятиліть XVII ст., а якоюсь мірою і в ході формування структури реєстрового козацтва; саме ці вироблені козацтвом елементи політичної культури сприяли формуванню української держави 1648 р. і в наступні роки.

Самоврядування церковних громад, соборноправність в українській церкві були засадами, які могли сформуватися в умовах певної політичної культури суспільства. Коли ж в ході реформи, здійсненої Петром Могилою, було обмежено втручання мирян в церковне управління і зросла роль ієрархії та кліру, то це відбувалось в контексті аналогічних змін, властивих багатьом країнам тогочасної Європи.

Всупереч конфесійним бар’єрам, активізувалися культурні контакти і взаємовпливи, і це було чинником взаємозбагачення культур. Напевне, до всього українського культурного процесу протягом кінця XVI — першої половини XVII ст. можна віднести висновок, зроблений Ігорем Шевченком на прикладі Києво-Могилянського колегіуму: поєднання латино-польських культурних рис з православ’ям виконувало подвійне завдання, створюючи альтернативу прямій полонізації українських еліт і протидіючи їхній русифікації на наступному етапі. Отже, багатогранність і "багатоджерельність" культури "допомагали зміцнити або принаймні зберегти відчуття елітою відмінності і від поляків, і від росіян, створювали основу для пізнішого утвердження української тотожності ¹".

¹ Ševčenko L The Many Worlds of Peter Mohyla // HUS. — 1984. — Vol. 8, № 1/2. P. 39.

Тим самим змагання між "візантійнослов’янською" і "латинською" орієнтаціями сприяло витворенню стійкої моделі, яка передбачала поєднання або й синтез обох елементів.

Як бачимо, впродовж XIII — першої половини XVII ст. у культурному житті співдіяли і взаємно себе доповнювали дві тенденції: з одного боку, дальший розвиток започаткованих раніше процесів, з іншого — формування принципово нових явищ і структур. Виникає закономірне питання: якими ж були визначальні риси української культури й ментальності.

Як у світлі матеріалів, розглянутих у томі, уявляють його автори загальнонародну специфіку української культури, що формувалася впродовж XIII — першої половини XVII ст. творчим зусиллям різних суспільних верств і різних регіональних груп українського народу?

Насамперед слід підкреслити, що вже на початку розглядуваної доби українська культура виступала як християнська і такий її характер з часом посилювався. Збереження звичаїв, обрядів, успадкованих від дохристиянського часу, лише модифікувало релігійність, надавало специфічного народного характеру. Хоч давніх ікон збереглося порівняно небагато, вони є важливим дороговказом для проникнення в духовний світ людини тієї доби, відтворення їхньої ментальності. Теологічне значення іконопису, символіка храму були доступні лише частині віруючих, але мова сакрального мистецтва промовляла безпосередньо до серця людини, відповідала її налаштованості на індивідуальну й групову релігійність, на містичне спілкування людини з Богом. Як видно з обрядів християнства, що стали традиційними, люди прийняли основні християнські уявлення про тіло й душу, потойбічне життя, про воскресіння із мертвих. Власне ці вірування визначали сутність світогляду людей, їхнього ставлення до життя і смерті, і тим самим про місце людини в житті. В есхатологічній ділянці, як видно з фольклорних джерел, християнство в основі зберегло оптимістичний характер, віру в доброту Бога й остаточну перемогу добра над злом. Ні в середньовіччі, ні в добу бароко в Україні не зазначено властивого для середньовічної та барокової культури багатьох країн надмірного наголосу на жорстоких карах від Бога, залякування людей, — хоч деякі елементи цього були, тією мірою, якою вони властиві християнському вченню загалом.

Погляди на суспільство, суспільні ідеали народ втілював у оцінці постатей, які приймалися за взірці для наслідування. Канонізація православною церквою чернігівського князя Михайла і його боярина Федора сприяла утвердженню ідеалу християнина, готового жертвувати життям в ім’я вірності вірі предків. Вже йшлося про ідеалізацію волинськими літописцями князя-книжника Володимира Васильковича, продовжувача традицій Ярослава Мудрого. Повага до книги і книжної вченості ставала загальнонародною. І все-таки ідеал книжника був швидше властивим освіченим елітам, вченим-монахам, а не загалові суспільства. Також ідеал ченців-аскетів, хоч дуже пропагувався церквою (зокрема, у Києво-Печерському патерику та інших житійних творах і в творчості Івана Вишенського), поширився тільки серед частини духовенства, особливо серед монахів. Загальнонародним швидше став ідеал лицаря, воїна, захисника правди і справедливості. Недарма популярними були ікони святого архістратига архангела Михаїла, Юрія Змієборця, Дмитрія Солунського, на яких вони зображені як воїни. Світський ідеал воїналицаря яскраво представлений літописним образом Данила Галицького; втім у волинському літописі прославляється і лицарська поведінка простого воїна, людини з народу. Народні ідеали лицарства й мужності злилися пізніше з книжного походження концепцією полководця і воша, вірного батьківщині. Яскравим прикладом цього може бути образ гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного у віршах на його похорон, укладених Касіяном Саковичем і декламованих студентами Києво-Могилянського колегіуму. Поєднання рис мужнього лицаря та ідеального ліричного героя характерне для образу козака у фольклорі.

Світоглядні переконання й вірування, суспільні ідеали, — все це відображало певну специфіку української ментальності і в той же час її формувало. Але коли спробувати узагальнено схарактеризувати ментальність, виділити її складові частини, неминуче виходить дуже спрощена картина: річ тут не лише в наявності тих чи інших рис, а у їхньому співвідношенні, у різних відтінках, часто невловимих на перший погляд акцентах, які зумовлюють створення того комплексу, який можна вважати національною ментальністю і який сприймається емоційно й інтуїтивно, але який важко сформулювати теоретично. Його швидше можна відчути, слухаючи тогочасні мелодії, захоплюючись пам’ятками архітектури й малярства.

Попри всі величезні відмінності між різними соціальними групами і станами, всі вони були причетні до формування загальноукраїнських особливостей ментальності. Спільні риси характеру українського народу виникали внаслідок спільності долі, необхідності спільних дій, щоб вижити і зберегтися. В умовах політичних катастроф, воєнного лихоліття, нестабільності ситуації потрібні були такі риси, як стійкість, здатність пристосовуватися до обставин, не втрачати надії на краще, навіть в найнесприятливіших умовах. Здатності вижити у вкрай несприятливих умовах допомагало сильно закорінене почуття гумору, "сміхова культура", що могла протистояти впливам ідеології ворожих сил. Давні землеробські традиції позначилися на ментальності всіх станів, насамперед селян і шляхтичів-землевласників, але також міщан і козаків, значна частина яких була пов’язана з землеробством.

Зразки народно-декоративного мистецтва: вишивки, чудові писанки, відомі за зразками наступних століть, але безперечно поширені вже в розглядуваний час, — все це засвідчує високо розвинений естетичний смак, замилування до краси. Про це свідчить і краса співу, багатство пісенних мелодій, що супроводили людей в праці, відпочинку, були розрадою у важкі хвилини, прикрашали дозвілля. Все це пісенне багатство формувалося протягом століть.

Пізніше ряд авторів підкреслювали, що українцям властива перевага емоційного начала над сухим раціоналізмом. Був навіть вигаданий термін "кордоцентризм" на позначення того, що, мовляв, серце, почуття, емоції були центральними у ставленні людини до навколишнього світу. Звичайно, в такому загальному і категоричному формулюванні це твердження є спрощенням. Адже саме українські книжники кінця XVI — першої половини XVII ст. зуміли стати на шлях критичного ставлення до джерел, аналізу їх і використання на цій підставі раціональних аргументів, які вони протиставили у багатьох питаннях пересудам і сліпій вірі, базованій тільки на почутті.

Все ж навіть фрагментарні матеріали, що стосуються XVI — XVII ст., дозволяють погодитися з думкою, що співвідношення емоційного і раціонального в українців часто було на користь емоційного, якщо порівнювати їх з іншими, прагматичнішими народами.

Здавна українцям приписують індивідуалізм, навіть впертість. Ця риса, з одного боку, може допомагати зібратися з силами для самостійного подолання труднощів, з іншого — нерідко стає на перешкоді спільним організованим діям. Аналіз історичних подій XVI — XVII ст. дозволяє в багатьох випадках бачити вияви і таких прикмет вдачі, але ж не треба забувати й того, що у відповідальні хвилини українці не раз давали зразки високої організованості та дисципліни. Можливість подолати негативні риси характеру великою мірою залежала від діяльності керівників, організаторів, які б зуміли переконати людей, дійти їм не тільки до розуму, а й до почуттів.

Формування певних рис характеру, що сприймаються як загальнонародні, не виключало, а передбачало розмаїття локальних варіантів культури і ментальності, — головне — різноманітність та багатство індивідуальностей, зі своїми властивостями світосприймання, особистого характеру, вдачі. Індивідуальна своєрідність творчого доробку окремих митців, творців ікон, майстрів ужиткового мистецтва, творців і виконавців пісень не роз’єднувала, а допомагала їм єднати свої зусилля для виконання спільних завдань, вносити індивідуальний внесок у спільну справу. Поява у суспільстві людей дуже різних, які себе взаємно доповнювали, була ознакою певного рівня культури, яка утверджувалася, не нівелюючи індивідуальних властивостей людей, а даючи їм можливість розвитку.

Історична доля українського народу склалася так, що його культура, органічно сприйнявши інтелектуальні здобутки еліт, набувала оригінальних рис значною мірою завдяки своїй демократичній орієнтації. У Київській Русі юридичне оформлення станів не завершилося, і бар’єри між різними соціальними верствами і прошарками були меншими, ніж у багатьох інших країнах. Хоч дальший розвиток суспільства неминуче вів до поглиблення соціальної диференціації та формування субкультур станів і суспільних груп, одночасно діяли й фактори загальнонародної консолідації.

Виявом цього була взаємодія культури низової, народної з професійною, їхні взаємовплив і взаємозбагачення. Одночасно, попри відмінності у положенні, соціальній структурі, політичному становищі різних українських земель, відбувався не тільки цілком закономірний процес творення специфічних регіональних субкультур, а й продовжувалося зміцнення загальноукраїнських рис.

У періоди, коли національно-релігійне пригноблення посилювалося, культурні контакти часто бували однобічно спрямованими. Навпаки, у часи культурного піднесення набував творчого характеру процес міжнародних культурних зв’язків, у ході яких свої, питомо українські, культурні моделі синтезувалися із західними та східними не шляхом механічного запозичення, а шляхом творення нових культурних цінностей. Активізація боротьби за національні права сприяла посиленню позицій української культури, її дальшому самобутньому розвиткові.

Додаток 1

Державні утворення на українських і суміжних з ними землях та їхні правителі XIII — першої половини XVII ст.*

^* Знаком запитання позначено правління осіб, чиї імена не встановлено. В окремих випадках дати і сам факт правління того чи іншого володаря є гіпотетичними. До переліку включено також князівства, які фактично не відрізнялися від адміністративних одиниць.

КИЇВСЬКА РУСЬ (великі князі київські)

Рюрик Ростиславич, 26.07.1194 — 06.07.1201; 2.01.1203 — початок 02.1203; близько 25.06.1205 — середина 08.1206; 02.1207 — 04.1207; 10.1207 — 05.1210

Інґвар Ярославич, 07.1201 — 2.01.1203; середина 01.1203 — 16.02.1203; друга половина 02.1204; 17.07.1212 — кінець 07.1212

Роман Мстиславич, початок 02.1204 — середина 02.1204)

Ростислав Рюрикович, кінець 02.1204 — між 19-25.06.1205

Всеволод Святославич Чермний, середина 08.1206 — 10.1206; 04.1207 — кінець 10.1207; 05.1210 — 15.07.1212

Мстислав Романович, 15 — 16.07.1212; кінець 07.1212 — 31.05.1223

Володимир Рюрикович, початок 06.1223 — кінець 05.1235; 05.1236 — 01.1238

Ізяслав Мстиславич, кінець 05.1235 — весна 1236; 10.04.1236 — 05.1236

Ярослав Всеволодович, весна 1236 — 10.04.1236; 01.1238 — близько 10.03.1238

Михайло Всеволодович, середина 03.1238 — осінь 1239)

Ростислав Мстиславич, осінь 1239 — зима 1239/1240

Данило Романович, зима 1239/1240 — 6.12.1240

Михайло Всеволодович, 1242? — 1243

Ярослав Всеволодович, 1243 — 1246

Олександр Ярославич, 1249 — 1263

КИЇВСЬКА ЗЕМЛЯ

Вишгородське князівство

Ростислав Рюрикович, 1198 — 1203, 1205 — 1207, 1208 — 1210

Ярослав Володимирович, 1203 ? — 1205

Ростислав Ярославич, 1210 — 1212

Ізяслав Мстиславич [?], близько 1232 — 1235, 1236 — 1239 ?

Білгородське князівство

Мстислав Володимирович [?], 1201 — 1202

Гліб Святославич [?], 1205

Мстислав Романович, 1206

Овруцьке князівство

Рюрик Ростиславич, 1202 — 1203, 1206 — 1207, 1207 — 1208

Ростислав Рюрикович [?], 1210 — 1218

Володимир Рюрикович [?], 1219 — 1223, 1235 — 1239

Ростислав Володимирович [?], близько 1223 — 1235

......... ?

Андрій Іванович, початок XIV ст.

..........?

Дмитро [ ? ], 1372

Іван Борисович [?], ? — 1399

Торчеське князівство

Мстислав Мстиславич Удатний, 1226 — 1228

Мстислав Мстиславич, 1231 — ?

Пороське князівство

Костянтин Давидович, 1197 — 1218 ?

..........?

Юрій [ ? ], до 1289 — ?

Трипільське князівство

Ростислав Володимирович, 1191, 1194 — 1202

[Святослав ? ] Ярославич, 1207

Канівське князівство

Мстислав Володимирович, 1194 — 1203

Святослав [Ярославич ? ], після 1207 — 1223

Київське удільне князівство

Олександр Ярославич, 1249 — 1263

Ярослав Ярославич, 1263 — 1272

....... ?

Володимир-Іван Іванович, близько 1300 / 1301 — ?

Станіслав-Терентій Іванович, ? — 1324 ?

Ольґімонт-Михайло Гольшанський [?] 1324 ? — до 1331

Федір Іванович, до 1331 — 1362

Володимир Ольґердович, 1362 — 1393

Скірґайло-Іван Ольґердович, 1395 — 1396

Іван Ольґімонтович, 1396 — після 1401

Андрій Іванович [?], ? — до 1422

Михайло Іванович [?], 1422 — 1432

Михайло Семенович Болобан [?], 1433 — 1435

Олександр (Олелько) Володимирович, 1440 — 1455

Семен Олелькович, 1455 — 1471

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ЗЕМЛЯ

Галицько-волинські князі, герцоги і королі (сюзерени Галицько-Волинської землі)

Роман Мстиславич, 1199 — 1205

герцог Андрій І, 1188 — 1190 [тільки в Галицькій землі]

Ростислав Іванович, 1189 [тільки в Галицькій землі]

Данило Романович, 1205 — 1206, 1211 — 1212, 1230 — 1232, 1233 — 1234, 1238-1264; король з 1256

Володимир Ігоревич, 1206 — 1207, 1210 — 1211 [тільки в Галицькій землі]

Роман Ігоревич, 1207 — 1209 [тільки в Галицькій землі]

Ростислав Рюрикович, 1207 [тільки в Галицькій землі]

Мстислав Ярославич Німий, 1212

Володислав Кормильчич, 1212 — 1214 [тільки в Галицькій землі]

король Кальман, 1215 — 1218, 1220 — 1221 [тільки в Галицькій землі]

Мстислав Мстиславич Удатний, 1219 — 1220, 1221 — 1226 [тільки в Галицькій землі]

герцог Андрій II, 1226 — 1230, 1232 — 1233 [тільки в Галицькій землі]

Михайло Всеволодович, 1234 — 1237 [тільки в Галицькій землі]

Ростислав Михайлович, 1237 — 1238 [тільки в Галицькій землі]

Лев Данилович, 1264 — 1301 [до 1292 тільки в Галицькій землі і частині Волині]

король Юрій Львович, 1301 — 1308

Андрій Юрійович, 1308 — 1323

Юрій-Болеслав Тройденович, 1323 — 1340

Дмитро-Любарт Ґедимінович, 1341 — 1349, 1353 — 1354, 1376 — 1377 [на Волині у 1340-1384]

король Казимир III, 1349 — 1353, 1354 — 1370 [тільки в Галицькій землі]

король Людовик Анжуйський, 1370 — 1372, 1379 — 1385 [тільки в Галицькій землі]

Владислав Опольський, 1372 — 1376, 1377 — 1379, 1385 — 1387 [тільки в Галицькій землі]

король Владислав II Яґайло, 1387 — близько 1434 [тільки в Галицькій землі]

Перемишльське князівство

Святослав Ігоревич, 1209, 1210 — 1211

герцог Андрій, 1225 — 1226

Лев Данилович, близько 1240 — 1269

Теребовельське князівство

Ізяслав Володимирович, 1210 — 1211

Олександр Корятович, близько 1341 — близько 1380

Звенигородське князівство

Роман Ігоревич, 1206 — 1207, 1210 — 1211

Володимирське князівство

Роман Мстиславич, 1170 — 1187, 1188 — 1205

Данило Романович, 1205 — 1208, 1215 — 1238

Олександр Всеволодович, 1208, 1209 — 1215

Василько Романович, 1238 — 1269

Володимир Василькович, 1269 — 1288

Мстислав Данилович, 1288 — після 1292

Дмитро-Любарт Ґедимінович, 1340 — 1366, 1370 — 1384

Олександр Корятович, 1366 — 1370

Федір Любартович, 1384 — 1390, 1431

Свидриґайло Ольґердович, 1434 — 1452, з перервами

Луцьке князівство

Інґвар Ярославич, 1180 — близько 1220

Всеволод Ярославич, 1183 ?

Мстислав Ярославич, близько 1220 — 1225

Іван Мстиславич, 1225 — 1227

Ярослав Інґваревич, 1227 — 1228

Василько Романович, 1229 — 1238

Ростислав Михайлович, 1240

Мстислав Данилович, 1264 — після 1292

Лев Юрійович, 1308 — 1323

Дмитро-Любарт Гедимінович, близько 1323 ? — 1324, 1340 — 1384

Федір Любартович, 1384 — 1390

Дмитро-Сангушко Любартович, 1431 ? — 1433

Дорогобузьке князівство

Ізяслав Інґваревич, близько 1220 — 1223

Пересопницьке князівство

Мстислав Ярославич Німий, 1180 — близько 1220

Іван Мстиславич, 1220 — 1225

Василько Романович, ? 1225 — 1229

Шумське князівство

Святослав [Інґваревич ?], близько 1220 — 1223

Ярослав Інґваревич, ? 1223 — 1225

Берестейське князівство

Василько Романович, 1219 — 1229

Кейстут Гедимінович, до 1349 — 1382

Городненське князівство

Кейстут Ґедимінович, ? — 1370

Вітовт Кейстутович, близько 1370 — 1382, 1384-1392

Дорогичинське князівство

Кейстут Ґедимінович, після 1366 — 1382

Волковиське князівство

......?

Гліб [ ? ], до 1255 — після 1260

Слонімське князівство

...... ?

Ізяслав [ ? ], ? — після 1256

Роман Данилович, після 1256 — 1261 ?

Василько Романович, 1261 ? — після 1282

Новогрудське князівство

......?

Роман Данилович, 1251 — 1256 ?

Ольґімонт Тройнатович, після 1256 ?

Ринґольт Ольґімонтович, кінець XIII ст.

......?

Коріат-Михайло Ґедимінович, до 1345 — після 1358

Кейстут Ґедимінович, близько 1358 — 1362

Войдат Кейстутович, 1362 — після 1362 ?

Товтивіл-Конрад Кейстутович, 1362 — 1390

Юрій Войдатович, ? — після 1384

Перемильське князівство

Василько Романович, 1209 — 1219

Ярослав Ізяславич, близько 1220 ? — 1223, 1228-?

Болохівська земля

Борис [Інґваревич ?], ? — після 1234 [княжив у Меджибожі]

......?

Дмитро [?],? — 1363

Федір Дмитрович [?], близько 1363

Борис [ ? ], початок XV ст. [княжив у Звягелі]

Іван Борисович, ? — після 1461 [княжив у Звягелі]

Семен Борисович, ? — після 1446 [княжив у Звягелі]

Андрій Семенович, ? — до 1499 [княжив у Звягелі]

Василь Семенович, ? — до 1499 [княжив у Звягелі]

Белзьке князівство

Олександр Всеволодович, 1195 — 1207, 1215 — 1233

Василько Романович, 1207 — 1211

Всеволод Всеволодович, 1211 — 1215

Всеволод Олександрович [?], 1241 — після 1245

Лев Данилович, після 1245 — близько 1269

Юрій Львович, близько 1269 — 1301

Семен-Феодосій Наримунтович [?], 1350 — 1352

Юрій Наримунтович, 1352 — 1377

Земовит Земовитович, 1388 — 1426

Казимир Земовитович, 1426 — 1442

Владислав Земовитович, 1442 — 1455

Земовит Владиславич, 1455 — 1462

Владислав Владиславич, 1462

Червенське князівство

Всеволод Всеволодович, 1208 — 1212, 1215 — ?

Всеволод Олександрович, ? — близько 1245

Холмське князівство

Роман Данилович, [?] ? — близько 1261

Шварн Данилович, 1264 — 1269

Юрій Львович, 1269 — 1301

Данило Василькович, ? до 1352 — близько 1366

Юрій Наримунтович, ? близько 1366 — близько 1370

Степанське князівство

Гліб [Олександрович ?], 1223 ? — 1240/50 ?

Іван Глібович, 1240/50 — 1289/90

Володимир Іванович, 1289/90 — ? ......?

Семен [ ? ], до 1387 — до 1399

Іван Семенович, до 1399 — початок XV ст.

Юрій Семенович Гольшанський, після 1431 — 1457

Семен Юрійович, 1457 — 1505

Юрій Олександрович, 1505 — 1511

Анастасія Юріївна, 1505 — до 1511 ?

Крем’янецьке князівство

Юрій Наримунтович, близько 1350 — до 1352

Михайло Семенович Болобан, 1430 — 1432

Федір Корибутович, 1432 — 1435

Боброцьке (Бібрське) князівство (гіпотетичне)

Юрій Корятович, близько 1350 — після 1352

Дмитро Корятович Боброк-Волинський, після 1352 — 1366?

Князі Острозькі

[Василько Романович], ? початок XIV ст.

[Данило Василькович], ? до 1340 — після 1366

Федір Данилович, після 1366 — після 1435

Василь Федорович, після 1435 — близько 1450

Іван Васильович, близько 1450 — після 1465

Михайло Іванович, після 1465 — 1501

Костянтин Іванович, після 1465 — 1530

Ілля Костянтинович, 1530 — 1539

Беата Костелецька-Острозька, 1539 — 1576

Костянтин-Василь Костянтинович, 1539 — 1608

Януш Костянтинович, 1608 — 1620

Князі Заславські

Юрій Васильович, близько 1450 — близько 1500

Іван Юрійович, близько 1500 — 1514/1516

Андрій Юрійович, 1514/16 — близько 1535

Кузьма Іванович, близько 1535 — 1556

Януш І, 1556 — 1562

Януш II, 1562 — 1629

Олександр І, 1629

Владислав-Доменік, 1629 — 1656

Князі Ратненські

Федір Ольґердович, до 1377 — 1394

Роман Федорович, 1394 ? — після 1416

Семен Романович, після 1416 — 1433

Дмитро-Сангушко Федорович, 1433 — 1455

Василь Сангушкович, 1455 — до 1475

Князі Кобринські

Федір Ольґердович, до 1387 — 1394 ?

Роман Федорович, 1394 ? — після 1416

Семен Романович, після 1416 — після 1455

Іван Семенович, після 1455 — 1490

Роман Семенович, після 1455 — після 1465

Уляна [ ? ], після 1455 — після 1465

Анна Семенівна, 1490 — 1515

Князі Каширські

Іван Сангушкович, 1455 — 1470/75

Олександр Дмитрович Сангушко, до 1475 — 1491

Михайло Олександрович [?], 1491 — до 1501

Андрій Олександрович, до 1501 — 1534

Андрій Михайлович, 1534 — 1560

Олександр Андрійович, 1560 — 1565

Лев Олександрович, 1565 — 1571

Григорій Львович, 1571 — 1601

Адам-Олександр Львович, 1601 — 1653

Князі Ковельські

Павло-Кароль Сангушкович [?], 1390 — 1439 ?

Михайло Сангушкович, після 1455 — після 1511

Іван Михайлович, після 1511 — близько 1516

Василь Михайлович, близько 1516 — 1540

Андрій Михайлович Курбський, 1564 — 1583

Дмитро Андрійович Курбський, 1583 — 1590

Князі Чорторийські

Василь Костянтинович, до 1384 ?

Іван Васильович, до 1438 — 1440

Михайло Васильович, 1440 — 1460

Олександр Васильович, після 1460 — після 1477

Семен Олександрович, після 1477 — близько 1524

Федір Михайлович, близько 1524 — 1542

Олександр Федорович, 1542 — 1571

Михайло Олександрович, 1571 — 1582

Михайло Михайлович, 1582 — 1600

Юрій Михайлович, 1600 — 1606

Юрій Іванович, 1606 — 1624

Микола-Юрій Юрійович, 1624 — 1661

Князі Клеванські

Михайло Васильович, після 1460 — після 1478/до 1489

Андрій Михайлович, до 1489 — після 1491

Федір Михайлович, після 1491 — 1524

Іван Федорович, 1547 — 1567

Іван Іванович, 1567 — 1581

Юрій Іванович, 1581 — 1624

Микола-Юрій Юрійович, 1624 — 1661

Князі Збаразькі

Василь Федорович, до 1463 — до 1474

Василь Васильович, до 1474

Семен Старший Васильович, 1474 — після 1482

Андрій Семенович, після 1482 — після 1528

Микола Андрійович, після 1528 — 1574

Стефан Андрійович, після 1528 — 1585

Януш Миколайович, 1574 — 1608

Юрій (Єжи) Янушович, 1608 — 1631

Христоф Янушович, 1608 — 1627

Князі Вишневецькі

Солтан Федорович, ? — 1472

Михайло Васильович, 1474 — близько 1517

Іван Михайлович, близько 1517 — 1542

Федько Михайлович, 1542 — 1549

Олександр Михайлович, 1549 — 1555

Андрій Іванович, 1555 — 1584

Михайло Олександрович, 1584

Олександр Михайлович, 1584 — 1594

Михайло Михайлович, 1594 — 1615

Ієремія-Михайло Михайлович, 1615 — 1651

Князі Воронецькі

Федір Васильович, 1474 — після 1514

Юрій Федорович, після 1514 — 1577

Михайло Юрійович, 1577 — після 1586

Микола Михайлович, після 1586 — 1614

Яків Михайлович, після 1586 — 1621

Юрій Станіславич Война-Воронецький, 1621 — 1641

Князі Порицькі

Федір Васильович, 1474 — після 1514

Олександр Федорович, 1526 — 1560

Януш І Олександрович, 1560 — 1570

Олександр Олександрович, 1570 — 1583

Януш II Олександрович, 1583 — 1614

Олександр Олександрович, 1583 — 1618

Микола Олександрович, 1583 — 1621

Стефан Олександрович, 1583 — 1640

Князі Тристенські

Война Федорович, 1526 — близько 1565

Станіслав Войнович, близько 1565 — до 1598

Януш Станіславич, до 1598 — до 1604

Юрій Станіславич, до 1604 — 1621

Князі Корецькі

Олександр Наримунтович, близько 1407 — ?

Семен Олександрович, початок XIV ст.

Василь Олександрович, ? — після 1443

Богуш Васильович, після 1443 — після 1483

Іван Васильович, після 1483 — до 1502

Федір Іванович, до 1502 — 1522

Іван Іванович, до 1502 — 1517

Василь Іванович, до 1502 — 1519

Лев Іванович, до 1502 — 1519

Олександр Іванович, до 1502 — 1519

Богуш Федорович, 1522 — 1576

Іоахім Борисович, 1576 — 1612

Самійло (Самуель) Іоахімович, 1612 — 1622

Кароль Іоахімович, 1612 — 1633

Самійло-Кароль Карольович, 1633 — 1651

Князі Жидачівські

Свидриґайло Ольґердович, 1403 — близько 1405

Федір Любартович, близько 1405 — 1431

Андрушко Федорович [?], 1431 — 1435

Земовит Земовитович, 1435 — 1442

Подільське князівство

Костянтин Корятович, близько 1341 — близько 1370, 1380 ? — до 1386 ?

Юрій Корятович, 1370 — 1374

Олександр Корятович, 1374 — 1380

Федір Корятович, 1380/1386 ? — 1393

Свидриґайло Ольґердович, 1400 — 1405

Федір Данилович Острозький, 1431

Федько Корибутович Несвізький, 1432 — 1434

ТУРІВСЬКА ЗЕМЛЯ

Дубровицьке князівство

Олександр Глібович, 1190 ? — 1223

......?

Юрій Семенович Гольшанський, після 1440 — 1457

Іван Юрійович Гольшанський, 1457 — 1481

Семен Юрійович Гольшанський, 1481 — 1505

Юрій Іванович Дубровицький-Гольшанський, 1505 — 1536

Іван Юрійович Дубровицький-Гольшанський, 1536-1549

Семен Юрійович Дубровицький, 1549 — 1556

Анастасія Юріївна Дубровицька-Гольшанська, 1556 — 1561

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА ЗЕМЛЯ

Переяславські князі

Ярослав Всеволодович, 1201 — 1206

Михайло Всеволодович, 1206

Володимир Рюрикович, 1206 — 1214

Володимир Всеволодович, 1215 — 1217

Всеволод Костянтинович, 1227 — 1228

Святослав Всеволодович, 1228 — до 1234 ?

........?

Іван Дмитрович [?], близько 1300/1301 — ?

Олег [Дмитрович ?] [?], ? — 1324

ЧЕРНІГІВСЬКА ЗЕМЛЯ

Чернігівські князі (сюзерени Чернігівської землі)

Ігор Святославич, 1198 — 1202

Олег Святославич, 1202 — 1204

Всеволод Святославич Чермний, 1204 — 1206, 1208-1210, 1212 — 1215 ?

Гліб Святославич, 1206-1208, 1212/15 ? — 1216

Рюрик Ростиславич, 1210 — 1212

Мстислав Святославич, 1216 — 1223

Михайло Всеволодович, 1223 — 1246

Андрій Всеволодович, 1246 — 1263

Роман Михайлович, 1263 — 1288

Олександр [Романович ?], 1288 — початок XIV ст.

Михайло Олександрович, перша половина XIV ст.

Роман Михайлович, середина XIV ст. — 1401

Корибут-Дмитро Ольґердович [?], 1401 — 1405

Свидриґайло-Лев-Болеслав Ольґердович, 1405 — 1409, 1419 — 1430

Новгород-Сіверське князівство

Олег Святославич, 1198 — 1202

Всеволод Святославич, 1202 — 1204

Гліб Святославич, 1204 — 1212 ?

Мстислав Глібович [?], 1212 — 1239

Андрій Мстиславич [?], 1239 ? — 1245

..... ?

Дмитро Мстиславич, друга половина XIII ст.

Тимофій Костянтинович, друга половина XIII ст.

..... ?

Корибут-Дмитро Ольґердович, близько 1370-1392

Федір Любартович, 1393 — 1405

Свидриґайло Ольґердович, 1405 — 1409, 1419 — 1430

Іван Дмитрович Шемякін, 1454 — ?

Семен Іванович, ?

Василь Іванович Шемячич, до 1499 — 1523

Курське князівство

Святослав Ольгович, 1196 — до 1206

Олег Святославич, до 1206 — після 1228

Георгій Ольгович, середина XIII ст.

Дмитро Ольгович, друга половина XIII ст.

Василь Дмитрович, друга половина XIII ст.

Путивльське князівство

Володимир Ігоревич, близько 1184 — після 1212

Всеволод Володимирович, 1206, 1208 — 1210 ?

Ізяслав Володимирович, після 1212 — 1223 ?

Іван Романович, 1223 ? — середина XIII ст.

Іван Іванович, середина XIII ст.

Володимир Іванович, кінець XIII — початок XIV ст.

........ ?

Василь Андрійович, перша половина XIV ст.

Олексій [ ? ] , друга половина XIV ст.

Федір Олексійович, ? — після 1408

Рильське князівство

Олег Святославич [?], 1196 — до 1206

Мстислав Святославич, до 1206 — 1241

Олег Мстиславич, 1241 ? — 1285

Федір Андрійович, кінець XIII — початок XIV ст.

........ ?

Іван Дмитрович Шемякін, 1454 — ?

Володимир Іванович, ? — до 1499

Трубчевське князівство

Святослав Всеволодович, 1196 — після 1232

Андрій Святославич, середина XIII ст.

Михайло Андрійович, друга половина XIII ст.

Михайло Михайлович, початок XIV ст.

......... ?

Бутав-Дмитро Ольґердович, кін. 1360-х — 1379

Михайло Дмитрович, кінець XIV — початок XV ст.

Семен Михайлович, перша половина XV ст.

Юрій Михайлович, перша половина XV ст. — 1445

Іван Семенович, ? — до 1499

Іван Васильович Чарторийський, близько 1450 — близько 1460

Андрій Іванович, до 1499 — 1546

Іван Іванович, до 1499 — 1538

Федір Іванович, до 1499 — 1540

Іван Юрійович, 1499 — 1500, 1503 — 1520

Семен Іванович Перський, 1520 — 1566

Семен Олександрович, 1520 — близько 1543

Михайло Андрійович, 1546 — 1556

Василь Андрійович, 1546 — середина XVI ст.

Микита Андрійович, 1546 — середина XVI ст.

Роман Семенович, 1566 — друга половина XVI ст.

Стародубське князівство

Всеволод Святославич [?], 1198 — 1202

Гліб Святославич [?], 1202 — 1204

Давид Ольгович [?], 1204 — ?

Володимир Давидович [?], перша половина XIII ст.

Мстислав Давидович [?], перша половина XIII ст.

Костянтин Давидович [?], перша половина XIII ст.

......... ?

Олександр Патрикійович, кінець XIV ст. — 1406

Зигмунт Кейстутович, 1406 — 1432

Михайло Зигмунтович, 1432 — 1445

Іван Андрійович Можайський, 1454 — кінець XV ст.

Андрій Іванович, кінець XV ст.

Семен Іванович, кінець XV ст. — після 1508

Василь Семенович, після 1508 — 1517

Сновське князівство

Ростислав Ярославич, близько 1198 — після 1203

Всеволод Ярополкович, середина XIII ст.

Вщизьке князівство

Володимир Святославич [?], після 1181 — 1201

Борис Володимирович [?], 1201 — ?

Давид Володимирович [?], перша половина XIII ст.

Андрій Володимирович [?], перша половина XIII ст.

Святослав Володимирович [?], ? — 1239

Ковельське князівство

Всеволод Святославич Чермний [?], ? — до 1198

Мстислав Святославич, 1198 — 1216

Василько Мстиславич, 1216 — 1223

Іван Мстиславич, 1223 — близько 1238

Василько Іванович, 1238

Пантелеймон Мстиславич [?], кінець XIII ст. — початок XIV ст.

Андріян Мстиславич, початок XIV ст. — 1339

Василь Пантелеймонович, 1339 — ?

Федір Титович, перша половина XIV ст.

Іван Титович, ? — після 1371

Тит Федорович, ? — після 1365

Іван Федорович Шокур, друга половина XIV ст.

Василь Іванович Зазрпка, друга половина XIV — початок XV ст.

Григорій Титович Огонь, перша половина XV ст.

Володимир Титович Пузир, перша половина XV ст.

Василь Григорович Глазиня, середина XV ст. — після 1486

Іван Васильович, після 1486 — після 1494

Олехно Васильович, після 1486 — після 1495

Дмитро Іванович Глушаков, після 1494 — до 1505

Іван Іванович Пузина, після 1494 — після 1496

Лев Іванович, після 1494 — до 1505

Михайло Іванович, після 1494 — до 1505

Андрій Іванович, після 1494 — до 1505

Перемишль-Козельське князівство

Роман Іванович, друга половина XIV — початок XV ст.

Андрій Романович, кінець XIV — початок XV ст.

Григорій Романович, кінець XIV — початок XV ст.

Володимир Андрійович, перша половина

XV ст.

Мокій Андрійович, перша половина XV ст.

Євстафій Андрійович, перша половина XV ст.

Семен Володимирович, середина XV ст.

Іван Мокійович, середина XV ст.

Єфим Євстафійович, середина XV ст.

Михайло Семенович, друга половина XV ст.

Петро Іванович, друга половина XV ст.

Мина Єфимович, друга половина XV ст.

Семен Єфимович, друга половина XV ст.

Іван Михайлович, кінець XV ст. — після 1503

Сисой Петрович, кінець XV — початок XVI ст.

Євстрат Минович, кінець XV — початок XVI ст.

Брянське князівство

Роман Михайлович Старий, 1246 — 1263

Михайло Романович, 1263 — після 1264

Олег Романович, після 1264 — після 1274

......?

Василь Олександрович, ? — до 1309, 1310 — 1313

Святослав Глібович, 1309 — 1310

Дмитро Олександрович, 1314 ? — 1359 ?

Роман Михайлович, 1359 ? — 1369 ?, 1399 — 1401

Бутав-Дмитро Ольґердович, 1370 — 1379, 1390 — 1399

Свидриґайло Ольґердович, 1405 — 1409, 1419 — 1430

Василь Ярославич Боровський, 1446 — 1448

Семен Іванович Оболенський, 1446 — 1448

Іван Андрійович Можайський, 1450 — після 1454

Андрій Іванович, після 1454 — до 1500

Семен Іванович, до 1500 — 1508

Глухівське князівство

Семен Михайлович, 1246 ? — друга половина XIII ст.

Михайло Семенович, друга половина XIII — початок XIV ст.

Семен Михайлович, перша половина XIV ст. — до 1375

Роман Семенович, до 1375 — після 1402

Новосильське князівство

Олександр Семенович, друга половина XIII ст. — 1326

Семен Олександрович, 1326 — до 1371

Сергій Олександрович, до 1371

Семен Михайлович, до 1371 — до 1375

Іван Семенович, до 1375

Роман Семенович, до 1375 — після 1402

Лев Романович, після 1402 — після 1404

Семен Романович, після 1404 — ?

Данило Романович, після 1404 — до 1424

Федір Львович, після 1424 — після 1455

Устівське князівство

Всеволод Семенович, друга половина XIII — початок XIV ст.

Михайло Всеволодович, перша половина XIV ст.

Белевське князівство

Василь Романович, ? — після 1402

Михайло Васильович, початок XV ст.

Федір Михайлович, перша половина XV ст. — після 1459

Василь Михайлович, перша половина XV ст. — після 1459

Іван Васильович, після 1459 — 1523

Андрій Васильович, після 1459 — після 1516

Василь Васильович, після 1459 — після 1492

Іван Іванович, 1523 — 1555

Дмитро-Байда Іванович Вишневецький, 1557 — 1559

Воротинське князівство

Василь Львович, близько 1427 ?

Федір Львович, до 1442 — після 1455

Михайло Федорович, після 1455 — друга половина XV ст.

Дмитро Федорович, після 1455 — після 1496

Семен Федорович, після 1455 — після 1496

Іван Михайлович, після 1496 — 1534

Володимир Іванович, 1534 — 1558

Михайло Іванович, 1534 — 1573

Олександр Іванович, 1534 — 1565

Перемишль-Воротинське князівство

Іван Михайлович, друга половина XV ст. — після 1496

Одоєвське князівство

Лев Романович, після 1385 — після 1402

Юрій Романович, після 1402 — після 1424

Іван Юрійович, після 1424 — 1459

Василь Юрійович, після 1424 — 1432

Федір Юрійович, після 1424 — середина XV ст. ?

Семен Юрійович, після 1424 — 1474

Михайло Іванович, 1459 — після 1497

Федір Іванович, 1459 — 1497

Василь Іванович Кривий, 1459 — після 1489

Іван Семенович Сухорук, 1474 ? — після 1508

Василь Семенович Швих, 1474 ? — 1534

Петро Семенович, 1474 ? — до 1525

Федір Менший Іванович, після 1508 — 1547

Роман Іванович, після 1508 — 1536 чи 1541

Семен Васильович, 1534 — 1545

Микита Романович, 1536 чи 1541 — 1573

Михайло Семенович, 1545 — після 1559

Федір Семенович [?], 1545 — ?

Данило Семенович, 1545 — після 1556

Карачевське князівство

Мстислав Михайлович, 1246? — друга половина XIII ст.

Тит Мстиславич, кінець XIII — початок XIV ст.

Святослав Титович, перша половина XIV ст. — після 1377

Василь Титович, початок XIV ст. — 1338

Федір Святославич, після 1377 — кінець XIV ст.

Василь Святославич, після 1377 — кінець XIV ст.

Мстислав Святославич, після 1377 — ?

Святослав Святославич, після 1377 — ?

Патрикій Наримунтович, кінець XIV ст. — 1408

Хотинське князівство

Патрикій Наримунтович, кінець XIV ст.

Звенигородське князівство

Андріян Мстиславич, друга половина XIII ст. — 1339

Федір Андріянович, 1339 — після 1377

Олександр Федорович, після 1377 — 1408

Роман Іванович, 1409 — ?

Болховсько-Звенигородське князівство

Іван Андріянович Болх, 1339 — ?

Іван Іванович, друга половина XIV ст.

Олександр Іванович, кінець XIV — початок XV ст.

Василь Олександрович, перша половина XV ст.

Роман Васильович, друга половина XV ст.

Мосальське князівство

Юрій Святославич, після 1377 — кінець XIV ст.

Володимир Юрійович, ? — після 1450

Василь Юрійович, ? — після 1470

Семен Юрійович Клубок, перша половина XV ст.

Тимофій Володимирович, середина XV ст. — 1494

Богдан Володимирович, друга половина XV ст.

Семен Васильович, ? — після 1495

Михайло Васильович, ? — після 1495

Федір Васильович, ? — після 1495

Андрій Семенович, до 1485 — 1496

Іван Семенович, до 1485 — до 1496

Василь Михайлович Литвин, ? — 1494

Семен Михайлович Старий, ? — 1494

Петро Михайлович, ? — 1494

Федір Михайлович, ? — 1494

Борис Михайлович, ? — 1494

Василь Федорович, ? — 1494

Іван Федорович, ? — 1494

Федір Іванович, до 1496 — після 1500

Дмитро Іванович, до 1496 — після 1513

Семен Іванович, до 1496 — після 1513

Хотетовське князівство

Іван Мстиславич Хотет, кінець XIV — початок XV ст.

Михайло Іванович, початок XV ст. — 1408

Іван Михайлович [?], середина XV ст.

Данило Михайлович [?], середина XV ст.

Ларіон Михайлович Бунак [?], середина XV ст.

Єлецьке князівство

Федір Іванович, до 1380 — 1395

Іван Федорович, 1395 — 1414

Юрій Іванович, 1414 — ?

Іван Юрійович, середина XV ст.

Семен Юрійович, середина XV ст.

Іван Іванович Кокор, друга половина XV ст.

Юрій Іванович Кривий, до 1496 — після 1504

Семен Іванович Бик, друга половина XV ст.

Василь Семенович, до 1492 — після 1514

Андрій Семенович, ? — після 1529

Іван Семенович Сльозка, до 1516 — після 1519

Tаруське князівство

Юрій Михайлович, 1246 ? — ?

Всеволод Юрійович Орехва, кінець XIII — початок XIV ст.

Всеволод Всеволодович, XIV ст.

Дмитро Всеволодович, ? — після 1440

Канінське князівство

Семен Юрійович, кінець XIII ст. ?

....... ?

Костянтин Федорович, кінець XIV ст.

Спаське князівство

Семен Семенович, початок XIV ст.

.......?

Мстислав Федорович, ? — 1380

Борис Мстиславич, 1380 — ?

Михайло Мстиславич, 1380 — ?

Митецьке князівство

Михайло Юрійович, кінець XIII — початок XIV ст.

Оболенське князівство

Костянтин Юрійович, кінець XIII — початок XIV ст.

Іван Костянтинович, перша половина XIV ст.

Костянтин Іванович, ? — 1363

Іван Костянтинович, 1363 — після 1375 (початок XIV ст.?)

Семен Костянтинович, 1363 — після 1375

Андрій Костянтинович, 1363 — ?

Микита Іванович, початок XV ст. — ?

Василь Іванович Косой, початок XV ст. — після 1462

Михайло Іванович, початок XV ст. — ?

Семен Іванович, початок XV ст. — після 1452

Володимир Іванович, початок XV ст. — ?

Гліб Іванович, початок XV ст. — 1436

Дмитро Семенович, після 1375 — ?

Іван Андрійович Довгорукий, XV ст.

Василь Андрійович Щербатий, ? — після 1495

Василь Микитович, ? — 1474

Андрій Микитович Ніготь, ? — 1480

Іван Микитович Смола, ? — до 1471

Петро Микитович, ? — 1477

Данило Микитович Собака, ? — 1487

Костянтин Семенович, після 1452 — кінець XV ст.

Пенінське князівство

Андрій Менший Михайлович, ? — після 1513

Тростенське князівство

Олександр Андрійович, кінець XIV ст. — середина XV ст.

Тимофій Олександрович, до 1486 — після 1512

Мезецьке князівство

Андрій Всеволодович Шутиха, ? — після 1422

Федір Андрійович, після 1422 — до 1484

Роман Андрійович, після 1422 — до 1484

Іван Андрійович, після 1422 — до 1484

Михайло Федорович, до 1484 — 1498

Федір Федорович Сухий, до 1484 — кінець XV ст.

Петро Федорович, до 1484 — 1498

Василь Федорович Кукубяка, до 1484 — після 1484

Іван Федорович Говдиревський, ? — до 1484

Семен Романович, до 1484 — кінець XV ст.

Михайло Романович, до 1484 — 1500

Іван Федорович, кінець XV ст. — 1503

Іван Васильович, після 1484 — 1503

Михайло Васильович, після 1484 — 1503

Василь Іванович, до 1484 — кінець XV ст.

Роман Іванович, до 1484 — кінець XV ст.

Андрій Семенович, кінець XV ст. — 1503

Іван Семенович, кінець XV ст. — 1503

Борятинське князівство

Олександр Андрійович, після 1422 — середина XIV ст.

Григорій Олександрович, середина XIV ст. — після 1494

Лев Олександрович, середина XIV ст. — після 1494

Іван Львович, після 1494 — до 1505

Волконське князівство

Іван Менший Юрійович Товста Голова, початок XIV ст.

Федір Іванович, ? — 1380

Костянтин Федорович, 1380 — ?

Іван Федорович, 1380 — ?

Федір Федорович, 1380 — 1437

Василь Костянтинович, XV ст.

Федір Іванович, XV ст.

Олександр Іванович, XV ст.

Федір Федорович, XV ст.

Іван Федорович, XV ст.

ЗОЛОТА ОРДА

Бату, 1242 — 1255

Сартак, 1255 — 1256

Улагчі, 1256 — 1257

Берке, 1257 — 1267

Мунке-Темюр, 1267 — 1280

Туде-Мунке, 1280 — 1287

Толе-Бука, 1287 — 1290

Токту (Гійяс-ад-дін Токту), 1290 — 1312

Узбек (Гійяс-ад-дін Мухаммад Узбек), 1312 — 1341

Тінібег, 1341

Джанібек, 1341 — 1357

Бирдибек, 1357 — 1359

Кульна, весна — осінь 1359

Ноуруз, 1359 — 1360

Хизр, 1360-1361

Тімур-ходжа, весна 1361

Орду-мелік, весна 1361

Кільдібек, 1361 — 1362

Абдуллах, 1361 — 1369

Мухаммед-Булак, 1369 — 1375

Каганбек, 1375

Тохтамиш (Гійяс-ад-дін Тохтамиш), 1376 — 1377, 1380 — 1395

Тулунбек, ? — 1379

Темюр-Кутлуг, 1395 — 1401

Шадібек, 1401 — 1407

Пулад, 1407 — 1410

Темюр, 1410 — 1412

Джелал-ад-дін, 1412

Карім-Берди, 1412 — 1414

Кебек, 1414 — 1417

Джобар-Берди, 1417 — 1419

Улуг-Мухаммад, 1419 — 1420, 1427 — 1432

Даулат-Берди, 1420 — 1422

Барак, 1422 — 1427

Саїд-Ахмад, близько 1433 — 1435

Кючюк-Мухаммад, 1435 — 1465

Ахмад, 1465 — 1481

Шайх Ахмад, 1481 — 1502

КНЯЗІВСТВО ФЕОДОРО

Василь, XIV ст.

Дмитро, кінець XIV ст.

Стефан, початок XV ст. ?

Олексій І, до 1425 — 1434

Олексій II, 1434 — ?

[?] (Улу-бей) ? — 1471

Ісаак, 1471 — 1474

Олександр, 1475

КРИМСЬКЕ ХАНСТВО

Хаджі-Гірей, 1428 — 1456, 1456 — 1466

Хайдар, 1456

Нур-Даулат, 1466, 1474 — 1475, 1476 — 1478

Менглі-Гірей І, 1466 — 1474, 1475 — 1476, 1478 — 1514

Мухаммад-Гірей І, 1514 — 1523

Газі-Гірей І, 1523-1524

Саадат-Гірей І, 1524 — 1532

Іслам-Гірей І, 1532

Сагіб-Гірей І, 1532 — 1551

Давлєт-Гірей І, 1551 — 1577

Мухаммад-Гірей II, 1577 — 1584

Іслам-Гірей II, 1584 — 1588

Газі-Гірей II, 1588 — 1596, 1596 — 1608

Фахт-Гірей І, 1596

Тохтамиш-Гірей, 1608

Саламат-Прей І, 1608 — 1610

Мухаммад-Гірей III, 1610, 1623-1627

Джанібек-Гірей, 1610 — 1623, 1627 — 1635

Інайят-Гірей, 1635 — 1637

Багадур-Гірей, 1637 — 1641

Мухаммад-Гірей IV, 1641 — 1644, 1654-1666

Іслам-Гірей III, 1644 — 1654

Додаток 2

Козацькі вожді, гетьмани, кошові

Пац Юрій, 1489 — 1500

Лянцкоронський Предислав, 1503 — 1531

Полюс, отаман, 1508

Полозович Сенко, 1508, 1511, 1524

Дашкович Остафій, 1508 — 1535

Венжик з Хмільника, отаман, 1514

Кмітіч Христофор, 1520, 1524

Претвич Якуб Бернард, 1538 — 1551

кн. Байда-Вишневецький Дмитро, 1551 — 1563

Млинський, отаман, 1563 — 1570

Бируля, отаман, 1566 — 1570

Іскорка, отаман, 1566 — 1570

Бадовський Ян, реґіментар реєстру, 5.06.1572 — 1581

Свірговський Іван, гетьман ? 1574

Павлюк, кошовий отаман, 1575

кн. Ружинський Богдан, гетьман, 1575 — 1576

Шах (Яків ?), гетьман, 1577 — 1578

Чорнинський Лук’ян, гетьман, 1578, 1586

Арковський, гетьман, 1578

Скалозуб Дем’ян, гетьман, 1579 — 1580

кн. Ружинський Остафій, 1581 — 1583

Орешовський Ян, гетьман реєстровий, 1581 — 1590

Зборовський Самійло, кошовий отаман, 1583 — 1584

кн. Ружинський Михайло, гетьман, 1584 — 1586

Кулага (Захар ?), кошовий отаман, 1585

Микошинський Богдан, гетьман, 1586, 1594, 1595

кн. Ружинський Микола, 1587

кн. Ружинський Кирик, 1588

Чановицький Войтех, гетьман, 1590

Косинський Криштоф, гетьман реєстровий, 1590-1593

Полоус Федір, гетьман, весна 1595, 1596, 1598

Лобода Григорій, гетьман, весна 1595 — 20.03.1596

Шаула Матвій, гетьман, 20.03 — 24.03.1596

Наливайко Северин, гетьман, 24.03-28.05.1596

Байбуза Тихін, реґіментар реєстру, 1596 — 1599

Кремпський Кароль, гетьман, літо 1596

Нечковський Христофор, гетьман, літо 1596

Кішка Самійло, гетьман, 1599 — 1602

Крутневич (Кортневич) Гаврило, гетьман, 1602-1603

Куцко (Куцкович) Іван, гетьман, 1602 — 1603

Косий Іван, гетьман, 1602 — 1603

Ізапович Григорій, гетьман, кін. 1606

Зборовський, гетьман, 1606, 1608

Олевченко, гетьман, 1609

Андрієвич Каленик, гетьман, 1609 — 1610; 10.1624 — 01.1625; літо 1632

Тискіневич Григорій, гетьман, 05.1610

Сагайдачний-Конашевич Петро, гетьман, 1610? — 03.1617; 10.1617 — 03.1620; 08.1621 — 10.04.1622

Стрілковський Василь, гетьман ?, 1616

Барабаш Дмитро Богданович, гетьман, 03 — 10.1617

Стецик (Стецько), гетьман, 1618

Бородавка-Неродич Яків, гетьман, 03.1620 — 23.08.1620

Голуб Оліфер Євстафійович, гетьман, 03.1622 — 10.1624; перша половина 1626

Пирський, гетьман, 01 — 09.1625

Жмайло Марко, гетьман, 09 — 5.11.1625

Дорошенко Михайло, гетьман, 5.11.1625 — 12.1628, з перервами

Вовк Костянтин, гетьман, друга половина 1626

Чорний Григорій, гетьман, 12.1628 — 09.1629

Іванович Левко, гетьман, 09 — 12.1629

Трясило-Федорович Тарас, гетьман, 1630 — 1632

Бут-Конашевич Павло, гетьман, 17.05 — 28.05.1630

Орендаренко Тиміш Михайлович, гетьман, 28.05.1630-22.09.1631

Кулага-Петражицький Іван, гетьман, 22.09.1631 — літо 1632

Бубновський Леонтій, кошовий, 1632

Перев’язка Семен, кошовий, 1632

Діденко Андрій Гаврилович, гетьман, літо 1632-04.1633

Дорошенко Дорофій, гетьман, 04 — 8.06.1633

Оєтрянин (Остряниця) Яків, гетьман, 8.06.1633 — 1634; 12.1637 — 3.06.1638

Караїмович Ілляш, реґіментар реєстру, весна 1634; 24.12.1637 — 1648

Сулима Іван, гетьман, 1634 — 09.1635

Григорович (?) Максим, гетьман, осінь 1635

Бут-Михнович Павло (Павлюк), гетьман, 1636 — 24.12.1637

Томиленко Василь, гетьман, 1636 — 08.1637

Кононович Сава, гетьман, літо 1637

Гуня Дмитро, гетьман, 3.06 — 28.06.1637

Півтора-Кожуха Карпо, кошовий отаман, 1647?

Гулак (Булюк?) Максим, отаман, 1647 ?

БІБЛІОГРАФІЯ

Абрамович Д. Києво-Печерський Патерик (Вступ. текст, примітки). — Київ, 1931.

Акти села Одрехова. — Київ, 1976.

Александрович В. Львівські малярі кінця XVI століття. — Львів, 1998.

Александрович В. Мистецтво Галицько-Волинського князівства. — Львів, 1999.

Антонович В. Українські міста // Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в XV — XVIII вв. — Львів, 1904. — Ч. 2.

Антонович M. Musica sacra: Зб. статей з історії укр. церков, музики. — Львів, 1997.

Апокрифи і легенди з українських рукописів: Апокрифи старозавітні / Вид. І. Франка // Пам’ятки українсько-руської мови і літератури. — Львів, 1896. — Т. 1.

Артюх Л. Ф. Українська народна кулінарія (істор.-етногр. дослід.). — Київ, 1977.

Архангельский А. С. Очерки из истории западнорусской литературы XVI — XVII вв. — Москва, 1888.

Балушок В. Світ середньовіччя в обрядовості українських цехових ремісників. — Київ, 1993.

Батюк Л. І. Назви одягу в "Актовій книзі Житомирського міського уряду кінця XVI ст." // Питання історії української мови. — Київ, 1970.

Бевзо О. Львівський літопис, Острозький літописець. — Київ, 1971.

Берестейська унія (1596 — 1996): Ст. й матеріали // Ін-т релігієзнавства — філія Львів. музею історії релігії, Львів. відділення Ін-ту укр. археографії та джерелознав. ім. М.Грушевського НАНУ / Ред. О.Жданова. — Львів, 1996.

Беринда Памво. Лексикон славенороський і імен толкованіє. — Київ, 1627.

Білецький О. Зібр. праць: У 5 т. — Київ, 1965. — Т.1.

Білецький П. Український портретний живопис XVII — XVIII ст.: Пробл. становлення і розвитку. — Київ, 1969; видання російською мовою: Белецкий П. Украинская портретная живопись XVII — XVIII вв. — Ленинград, 1981.

Білодід І. К. Києво-Могилянська академія і розвиток східнослов’янських літературних мов у XVII — XVIII ст. — Київ, 1973.

Боплан Гійом Левассер де. Опис України. — Київ, 1990.

Боплан і Україна: Зб. наук. праць. — Львів, 1998.

Боянівська М. Переписувачі книжок як культурні діячі України. — Львів, 1994.

Будовниц И.У. Словарь русской, украинской, белорусской письменности и литературы до XVIII в. — Москва, 1962.

Булаховський Д. А. Вибрані праці: У 5 т. — Київ, 1977. — Т. 2.

Вишенський Іван. Твори. — Київ, 1959.

Вишенський Іван. Твори: Пер. з книж. укр. мови В.Шевчука. — Київ, 1986.

Владимиров П. Доктор Франциск Скорина: Его переводы, печатные издания и язык. — Санкт-Петербург, 1888.

Возняк М. Історія української літератури. — Львів, 1921, 1924. — Т.2 — 3.

Возняк М. Письменницька діяльність Івана Борецького на Волині і у Львові. — Львів, 1954.

Герасимова-Персидська Н. Хоровий концерт на Україні в XVII — XVIII ст. — Київ, 1978.

Гнатюк О. До переоцінки літературного процесу XV — XVIII ст. // Європейське відродження та українська література XIV — XVIII ст. — Київ, 1993.

Голенищев-Кутузов И. Н. Гуманизм у восточных славян: Украйна и Белоруссия. — Москва, 1963.

Голенищев-Кутузов И. Н. Итальянское Возрождение и славянские литературы XV — XVI веков. — Москва, 1963.

Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. — Киев, 1957.

Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. — Киев, 1883; 1898. — Т. 1, 2.

Горський В. С. Історія української філософії. Курс лекцій. — Київ, 1996.

Грица С. Мелос української народної епіки. — Київ, 1979.

Грінченко М. Історія української музики. — Київ, 1922; 2-ге вид.: Нью-Йорк, 1961.

Грушевський M. Духовна Україна. Зб. творів. — Київ, 1994.

Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. — Київ, 1992. — Т. 2-6.

Грушевський М. Історія української літератури. — Київ, 1993. — Т.5; Київ, 1995. — Т.6.

Гусева А. А. Взаимосвязи украинских типографий конца XVI — первой половины XVII вв.: Пробл. миграции типограф. материалов // Федоров. чтения, 1973. — Москва, 1976.

Ґрачотті С. Українська культура XVII ст. і Європа // Україна XVII ст. між Заходом і Сходом Європи: Матеріали 1-го укр.-італ. симпозіуму, 13 — 16 вересня 1994 р. — Київ; Венеція, 1996.

Дашкевич Я. Р. Вірменське друкарство на Україні: До 350-річчя виходу в світ першої вірмен. друк. книги на Україні // Укр. іст. журн. — 1966. — № 12.

Деже Л. Украинская лексика середини XVI века: Няговские поучения (словарь и анализ). — Дебрецен, 1985.

Дзюба Е. Просвещение на Украине и его роль в укреплении связей украинского народа c pycским и белорусским: вторая пол. XVI — первая пол. XVII в. — Киев, 1987.

Дмитриев М. Православие и реформация. — Москва, 1990.

Документи Берестейської унії. — Львів, 1996.

Драган М. Українська декоративна різьба. — Київ, 1970.

Дрогобицькі храми Воздвиження та Святого Юра у дослідженнях (Перші читання). — Дрогобич, 1998.

Етнографія України / Ред. С.А.Макарчук. — Київ, 1994.

Європейське Відродження та українська література XIV — XVIII ст. — Київ, 1993.

Жолтовський М. Монументальний живопис на Україні XVII — XVIII ст. — Київ, 1988.

Жолтовський П. М. Український живопис XVII — XVIII ст. — Київ, 1978.

Жолтовський П. М. Художнє лиття на Україні. — Київ, 1973.

Жуковський А. Петро Могила й питання єдности церков. — Київ, 1997.

Загальні назви одягу в писемних пам’ятках української мови // Українська лексика в історичному та ареальному аспектах. — Київ, 1991.

Запаско Я. П. Мистецтво книги на Україні в XVI — XVIII ст. — Львів, 1971.

Запаско Я. П. Мистецька спадщина Івана Федорова. — Львів, 1974.

Запаско Я. П. Мистецькі рукописні пам’ятки України. — Львів, 1997.

Запаско Я. П. Пам’ятки книжкового мистецтва: Укр. рукоп. книга. — Львів, 1995.

Запаско Я. П., Ісаєвич Я. Д. Каталог стародруків, виданих на Україні. — Львів, 1981. — Кн. 1 (1574 — 1700).

Зернова А. С. Начало книгопечатания в Москве и на Украине. — Москва, 1947.

Зернова А. С. Первопечатник Петр Тимофеев Мстиславец // Книга: Исслед. и материалы. — Москва, 1964. — Сб. 9.

Золтан А. Из истории русской лексики. — Будапешт, 1987.

Іваницький А. Українська народна музична творчість. — Київ, 1990.

Іванов В. Навчання церковного співу в Україні в IX — XVII ст. — Київ, 1997.

Иваньо И. Очерк развития эстетической мысли Украины. — Москва, 1981.

Исаевич Я. Круг читательских интересов городского населения Украины в XVI — XVII вв. // Федоров. чтения, 1976. — Москва, 1978.

Исаевич Я. Преемники первопечатника. — Москва, 1981.

Исаевич Я. Д. Новые материалы об украинских и белорусских книгопечатниках первой половины XVII в. // Книга: Исслед. и материалы. — Москва, 1977. — Сб. 34.

Ісаєвич Я. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI — XVIII ст. — Київ, 1966.

Ісаєвич Я. Галицько-Волинська держава. — Львів, 1999.

Ісаєвич Я. Джерела з історії української культури епохи феодалізму. — Київ, 1972.

Ісаєвич Я. Літературна спадщина Івана Федорова. — Львів, 1989.

Ісаєвич Я. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. — Львів, 1975; 2-ге вид.: Львів, 1983.

Ісаєвич Я. Україна давня і нова. — Львів, 1996.

Ісіченко Ю. А. Києво-Печерський патерик у літературному процесі кінця XVI — початку XVIII ст. на Україні. — Київ, 1990.

Історичний контекст укладення Берестейської унії і перше поунійне покоління / Ред. Б. Ґудзяк, співред. О.Турій. — Львів, 1995.

Історія українського мистецтва: У 6 т. — Київ, 1968. — Т. 1, 2.

Історія української літератури: У 8 т. — Київ, 1967. — Т. 1.

Історія української музики: У 6 т. — Київ, 1989. — Т. 1.

Історія Української РСР. — Т. 1, кн. 2. — Київ, 1979.

Киселев Н. П. Греческая печать на Украине в XVI веке // Книга: Исслед. и материалы. — Москва, 1962. — Сб. 7.

Книга і друкарство на Україні. — Київ, 1965.

Ковальський М. П. Джерела про початковий етап друкарства на Україні. — Дніпропетровськ, 1972.

Козицький П. Спів і музика в Київській академії за 300 років її існування. — Київ, 1971.

Колодний А. М. Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан. — Львів, 1996.

Коляда Г. И. Балабановские друкарки // Книга й графика. — Москва, 1972.

Конрад Н. И. Запад и Восток. — Москва, 1972.

Копержинський К. Острозька друкарня в Острозі та в Дермані після Берестейської унії (1596 р.), її видання та діячі // Бібліол. вісті. — 1924. — № 1/3.

Копержинський К. Український письменник XVI ст. Василь Суразький // Наук. зб. ВУАН за рік 1926. — Київ, 1926.

Корній А. Історія української музики. — Київ; Харків; Нью-Йорк, 1996. — Ч. 1.

Костомаров Н. Н. Исторические произведения. Автобиография. — Киев, 1989.

Котляр М. Ф. Галицько-Волинська Русь. — Київ, 1998.

Кочан Н. Флорентійська унія і Київська митрополія. До проблеми розвитку і втілення ідеї унії церков // Знаки часу: До пробл. порозуміння між церквами. — Київ, 1999.

Кравців Б. Ренесанс і гуманізм на Україні // Сучасність. — 1974. — № 9.

Кралюк П. Особливості вияву національної свідомості в українській суспільній думці XVI — першої половини XVII ст. — Луцьк, 1996.

Крижанівський О. П., Плохій С. М. Історія церкви та релігійної думки в Україні. — Київ, 1994. — Кн. 3.

Кримський А. Ю., Шахматов О. О. Нариси з історії української мови. — Київ, 1924.

Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство. Вид. 2-ге. — Львів, 1999.

Крип’якевич І. З історії книги у Львові: Рукоп. книга до полов. XVI ст. // Укр. книга. — 1937. — № 1.

Криса Б. Пересотворення світу: Укр. поезія XVII — XVIII ст. — Львів, 1997.

Крыловский А. Львовское Ставропигиальное братство: Опыт церков.-ист. исслед. — Киев, 1904.

Культура і побут населення України. — Київ, 1993.

Культура українського народу: Навч. посіб. / В.М. Русанівський, Г.Д. Вервес та ін. — Київ, 1994.

Линниченко І. Суспільні верстви Галицької Русі XIV — XV в. — Львів, 1899.

Літопис руський за Іпатським списком. Перекл. Л.Махновець. — Київ, 1988.

Логвин Г. Н. З глибин: Давня книж. мініатюра XI — XVIII ст. — Київ, 1974.

Логвин Г. Н. Украинское искусство XI — XVIII вв. — Москва, 1963.

Лотоцький О. Українські джерела церковного права. — Варшава, 1931. — Т.5.

Любащенко В. І. Історія протестантизму в Україні. — Київ, 1996.

Макаренко М. Орнаментація української книжки XVI — XVIII ст. // Українська книга XVI-XVII-XVIII ст. — Київ, 1926.

Максименко Ф. П. Кириличні стародруки українських друкарень, що зберігаються у львівських збірках. — Львів, 1975.

Малышевский И. И. Александрийский патриарх Мелетий Пигас и его участие в делах русской церкви. — Киев, 1872. — Т. 2.

Марченко М. І. Історія української культури. З найдавніших часів до серед. XVII ст. — Київ, 1961.

Маслов С. Друкарство на Україні в XVI — XVIII ст. // Бібліол. вісті. — 1924. — № 1/3.

Маслов С. И. Кирилл Транквилион Ставровецкий и его литературная деятельность. — Киев, 1984.

Матейко К. І. Український народний одяг. — Київ, 1977.

Маценко П. Конспект історії української церковної музики. — Вінніпеґ, 1973.

Маценко П. Нариси до історії української церковної музики. — Вінніпеґ, 1968.

Мацюк О. Я. Папір та філіграні на українських землях. — Київ, 1974.

Мацюк О. Я. Історія українського паперу. — Київ, 1994.

Мицько 1. З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія (1576 — 1636). — Київ, 1990.

Мишанич О. Крізь віки: Літ.-крит. та іст. статті й дослід. — Київ, 1996.

Міляєва Л. С. Стінопис Потелича. — Київ, 1969.

Назарко І. Київські і галицькі митрополити. — Рим, 1962.

Наливайко Д. С. Искусство: направления, течения, стили. — Киев, 1982.

Наливайко Д. С. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI — XVIII ст. — Київ, 1998.

Наливайко Д. С. Спільність і своєрідність: укр. літ. в контексті європ. літератур. процесу. — Київ, 1988.

Немировский Е. Л. Начало книгопечатания на Украине: Иван Федоров. — Москва, 1974.

Немировский Е. Л. Начало славянского книгопечатания. — Москва, 1971.

Немировский Е. Л. Франциск Скорина. Жизнь и деятельность белорус. просвет. — Минск, 1990.

Німчук В.В. Мовознавство на Україні в XIV-XVII ст. — Київ, 1985.

Німчук В. В. Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською. — Київ, 1980.

Нічик В. М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні. — Київ, 1990.

Нічик В. М. Петро Могила в духовній історії України. — Київ, 1997.

Нудьга Г. А. На літературних шляхах (дослід., пошуки, знах.). — Київ, 1990.

Овсійчук В. А. Українське малярство X — XVIII ст.: Пробл. кольору. — Львів, 1996.

Овсійчук В. А, Українське мистецтво XIV — першої половини XVII століття. — Київ, 1985.

Огієнко І. Історія українського друкарства. — Львів, 1925. Передрук: Київ, 1994.

Огієнко І. Українська літературна мова XVI-го ст. і Крехівський Апостол 1560-х рр.: У 2т. — Варшава, 1930.

Огієнко І. Українська церква. — Прага, 1942. — Т.1.

Острозька академія XVI — XVII ст.: Енцикл. вид. — Острог, 1997.

Очерки русской культуры XVI века. — Москва, 1977. — Ч. 1/2.

Очерки русской культуры XVII века. — Москва, 1979. — Ч. 1/2.

[Павел Алеппский]. Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века. — Москва, 1896. — Вып.1.

Павлюк С.П. Народна агротехніка українців Карпат другої половини XIX — початку XX ст. — Київ, 1986.

Пам’ятки братських шкіл на Україні. — Київ, 1988.

Памятники градостроительства и архитектуры Украинской CCР. — Киев, 1983, 1985. — Т. 1, 2, 3.

Паславський І. Берестейська унія і українська християнська традиція. — Львів, 1997.

Пахльовська О. Культура та ідеологія України у XVII ст. // Україна XVII ст. між Заходом і Сходом Європи. — Київ; Венеція, 1996.

Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — Москва, 1950.

Пашуто В. Т., Флоря Б. Н., Хорошкевич А. Л. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства. — Москва, 1982.

Пелешенко Ю. В. Розвиток української агіографічної та ораторської прози кінця XIV — початку XVI ст. — Київ, 1990.

Перетц В. Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI — XVIII вв. — Москва; Ленинград, 1962.

Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні (XVI — перша полов. XVII ст.): Зб. док. — Київ, 1975.

Петренко М. З. Українське золотарство XVI- XVIII ст. — Київ, 1970.

Пилявець А. Гуманістичні тенденції в поглядах на людину й суспільство Кирила-Транквіліона Ставровецького // Європейське відродження та українська література XIV — XVIII ст. — Київ, 1993.

Плохий С. Н. Папство и Украйна (Политика Римской курии на украинских землях в XVI — XVII вв.) — Киев, 1989.

Попович М. Нарис історії культури України. — Київ, 1998.

Проблеми людини в українській філософії XVI — XVIII ст. — Львів, 1998.

Prosphonema... — Просфонема: Істор. та філолог. розвід. // Україна: Культ. спад., нац. свідомість, державність: Зб. наук. праць. — Львів, 1998. — Вип.5.

Робинсон А. Н. Борьба идей в русской литературе XVII в. — Москва, 1974.

Рогов А. И. Фрески Лаврова // Византия. Южные славяне и Древняя Русь. Западная Европа. — Москва, 1973. — С. 339 — 351.

Розов В. Українські грамоти. — Київ, 1928. — Т.1: XIV і перша половина XV в.

Розов М. М. Маловідомі джерела з історії української мови: Рукоп. греко-україн. капітулу м.Перемишля // Питання української мови. — Київ, 1970.

Рожко В. Православні монастирі Волині. — Луцьк, 1997.

Сас П. М. Політична культура українського суспільства (кінець XVI — перша полов. XVII ст.). — Київ, 1998.

Сас П. М. Феодальные города Украины в конце XV — 60-х годах XVI в. — Киев, 1989.

Свєнціцька В. І., Сидор О. Ф. Спадщина віків. Укр. малярство XIV — XVIII ст. у музейних колекціях Львова. — Львів, 1990.

Свєнціцький І. С. Нариси з історії української мови. — Львів, 1920.

Свєнціцький І. С. Початки книгопечатання на землях України. — Жовква, 1924.

Свєшніков І. K. Битва під Берестечком. — Львів, 1993.

Сводный каталог славяно-русских рукописных книг, хранящихся в СССР. XI — XIII вв. — Москва, 1984 (факсимільна репродукція: Ленинград; Москва, 1988).

Сеник С. Передумови Берестейської унії // Знаки часу: До проблеми порозуміння між церквами. — Київ, 1999.

Сивокінь Г. М. Давні українські поетики. — Харків, 1960.

Скотарське Учительне Євангеліє — український гоміліар 1588 р. / Текст рукопису підготував і видав Мігай Кочіш. Передм. В.Німчука. — Самбатгей, 1997.

Словарь книжников и книжности Древней Руси. XI — первая половина XIV а — Ленинград, 1984. — Вып.1; Вторая половина XIV — XVI вв. — Ленинград, 1988. — Вып. 2, ч. 1 — 2.

Словник староукраїнської мови XIV — XV ст. — Київ, 1977 — 1978. — Т. 1 — 2.

Словник української мови XVI — першої пол. XVII ст. — Львів, 1994 — 1998. — Вип. 1 — 5.

Смолій В. А., Гуржій О.І. Становлення української феодальної державності // Укр. іст. журн. — 1990. — № 10.

Спаський І. Г. Дукати і дукачі України. — Київ, 1970.

Сперанский М. Из истории отреченных книг. IV. Аристотелевы врата или Тайная тайных // Памятники древней письменности и искусства. — Санкт-Петербург, 1908.

Срібний Ф. Студії над організацією Львівської Ставропігії // ЗНТШ. — 1912. — Т. 111.

Стамеров К. К. Нариси з історії костюмів: У 2 ч. — Київ, 1978. — Ч. 1.

Старовойт О. Стефан Зизаній. — Львів, 1996.

Степаненко М. Клавір в історії музичної культури України XVI — XVIII ст. // Укр. муз. спадщина. — Київ, 1989. — Вип. 1. — С. 17 — 45.

Степовик Д. В. Українсько-болгарські мистецькі зв’язки. — Київ, 1975.

Студинський К. "Адельфотес". Граматика, видана у Львові в 1591 р. // ЗНТШ. — 1895. — Т. 7.

Східнослов’янські граматики XVI — XVII ст.: Матеріали симп. — Київ, 1982.

Титов Хв. Матеріали для історії книжної справи на Україні в XVI — XVIII вв.: Всезбірка передмов до укр. стародруків. — Київ, 1924.

Толочко П. П. Древний Киев. — Киев, 1983.

Толочко П. Київська Русь. — Київ, 1996.

Торгівля на Україні XIV — середина XVII ст.: Волинь і Наддніпрянщина: Актові джерела. — Київ, 1990.

Українська книга: XVI — XVII — XVIII ст. — Київ, 1926.

Украинские книги кирилловской печати XVI-XVIII вв.: Каталог. — Москва, 1977.

Українська козацька держава: витоки і шляхи історичного розвитку. — Київ, 1991.

Українська література XIV — XVI ст. // Бібліотека української літератури. — Київ, 1988.

Українська поезія XVII ст. (перша пол.) / Упоряд. В.Яременко. — Київ, 1988.

Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. / Упоряд. В.П.Колосова, В.І.Крекотень. — Київ, 1978.

Українське народознавство / Заг. ред. С.П.Павлюк, Г.Й.Горинь, Р.Ф.Кирчів. — Львів, 1994.

Український драматичний театр. — Київ, 1967. — Т. 1.

Українські гуманісти епохи Відродження. — Київ, 1995. — Ч. 1 — 2.

Українські письменники. Біобібліогр. слов. — Київ, 1960. — Т.1. Уклав Лев Махновець.

Ульяновський В. І. Історія церкви та релігійної думки в Україні: Середина XV — кінець XVI ст. — Київ, 1994. — Кн.2.

Успенский Н. Древнерусское певческое искусство. — Москва, 1971.

Ушкалов А. Світ українського бароко. — Харків, 1994.

Феномен Петра Могили: Біогр., діяльність, позиція / Відп. ред. В.Климов. — Київ, 1996.

Философская мысль в Києве. — Киев, 1982.

Філософія Відродження на Україні. — Київ, 1990.

Формування козацького стану в Україні (друга половина XV — середина XVII ст.). — Київ, 1997.

Франко І. Іван Вишенський і єго твори. — Львів, 1895. Передрук: Зібр. тв.: У 50 т. — Київ, 1984. — Т. 30.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. — Львів, 1910. Передрук: Зібр. тв.: У 50 т. — Київ, 1984. — Т. 41.

Францыск Скарына. Зборнік дакументаў і матэрыялоў / Уклад. В.І.Дарашкевіч. — Мінск, 1988.

Францыск Скарына і яго час. Энцыклапедычны даведнік. — Мінск, 1988.

Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. — Казань, 1914. — Т.1.

Цалай-Якименко О. "Повість о пінії мусикійськом" — видатна пам’ятка вітчизняної музично-естетичної думки (середина XVII ст.). // Укр. музикознав. — Київ, 1975. — Вип. 11. — С. 51 — 71.

Цалай-Якименко О. Київська школа музики в її міжслов’янських та загальноєвропейських зв’язках // Роль Києво-Могилянської академії в культурному єднанні слов’янських народів. — Київ, 1988. — С. 144 — 151.

Цалай-Якименко О., Ясіновський Ю. Музичне мистецтво давнього Острога // Острозька давнина. — Львів, 1995. — Вип. 1. — С. 74 — 89.

Черноиваненко Е. М. Литературный процесс в историко-культурном контексте. — Одесса, 1997.

400 лет русского книгопечатания. — Москва, 1964. — Кн.1.

Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. — Київ, 1960.

Шреєр-Ткаченко О. Історія української музики. — Київ, 1980. — Ч. 1.

Щапов Я. Н. Восточнославянские и южнославянские рукописные книги в собраниях Польской Народной Республики. — Москва, 1976. — Вып.1/2.

Юбилейное издание в память 300-летия основания Львовского Ставропигийского братства. — Львов, 1886. — Т.1.

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — Львів, 1990. — Т. 1.

Яворский Ю. А. Пропавшая западно-русская книга "Диалог о смерти" 1629 г. // ИОРЯС. — 1911. — № 4; 1912. — № 1. Отд. отт. — Санкт-Петербург, 1912.

Яковенко Н. М. Несподіванки української історії, викладеної по-латині (до перечитання "Camoenae Borysthenides" Йоана Домбровського // Діалог культур: Матеріали Перших наук. читань пам’яті Дмитра Чижевського. — Київ, 1996.

Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). — Київ, 1993.

Яковенко Н. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця XVIII століття. — Київ, 1997.

Яременко П. К. Герасим Смотрицький // Рад. літературознав. — 1960. — № 5.

Ясіновський А. Про венеціансько-Острозькі культурні контакти: "Синтагматіон" Гавриїла Севера // Україна XVII ст. між Заходом і Сходом Європи. — Київ; Венеція, 1996.

Ясіновський Ю. З історії музики західноукраїнських земель XVI — XVII ст. // Укр. музикознав. — Київ, 1986. — Вип. 21. — С. 107 — 116.

Ясгновський Ю. П. Українська гимнографія в європейському контексті // Українське бароко та європейський контекст. — Київ, 1991. — С. 219 — 224.

Ясіновський Ю. Українські та білоруські нотолінійні Ірмолої 16 — 18 століть: Каталог і кодико-палеогр. дослідження. — Львів, 1996.

Antonowycz M. Ukranische geistliche Musik. — Munchen, 1990.

Bardach J. Studia z ustroju i prawa Wielkiego Księstwa Litewskiego. — Warszawa, 1970.

Bartkiewicz M. Polski ubiór do 1864 roku. — Wrocław, 1979.

Blažejovskyj D. Bizantine Kyivan rite students in pontifical colleges and seminaries, universities and institutes of Central and Western Europe (1576 — 1583). — Rome, 1984.

Bendza M. Prawosławna Diecezja Przemyska w latach 1596 — 1681. — Warszawa, 1982.

Bodniak S. Andrzej Maczuski i Jan Szczęsny Herbut // Pamiętnik Literacki. — 1934. — N 31.

Chojecka E. Sztuka średniowieczna Rusi Kijowskiej i jej związki z Polsk XI — XV w // Ukraina. Teraźniejszość i przeszłość. — Kraków, 1970.

Chybińki A. Ziemia Czerwieńska w polskiej kulturze muzycznej XVI wieku // Ziemia Czerwieńska. — Lwów, 1936. — R. 2, z. l, 2 (також окрема відбитка).

Chynczewska-Hennel T. Świadomość narodowa szlachty ukraińskiej i kozaczyzny od schyłku XVI do połowy XVII w. — Warszawa, 1985.

Czech M. Świadomość historyczna Ukraińców pierwszej potowy XVII w. w świetle ówczesnej literatury polemicznej // Slavia Orientalis. — 1989. — T.38, N 3/4.

Czerniatowicz J. Książka grecka średniowieczna i renesansowa. — Wrocław, 1976.

Dziegielewski J. O tolerancje dla zdominowanych. — Warszawa, 1986.

Frick D. A. Meletij Smotryc’kyj and the Ruthenian Language Question // HUS. — 1985. — Vol. 9. — N 1/2.

Goldblatt H. On the Language Beliefs of Ivan Vyshens’kyi and the Counter-Reformation // HUS. — 1991. — Vol.l, 15, N 1/2.

Goldblatt H. Orthography and Orthodoxy. Konstantin Kostenečski’s Treatise on the Letters. — Firenze, 1987.

Grabowicz G. Toward a History of Ukrainian Literaturę. — Cambridge (Mass.), 1981.

Gudziak B. Crisis and Reform. The Kyivan Metropolitanate, the Patriarchate of Constantinople and the Genesis of the Union of Brest — Cambridge, 1998.

Historia kultury materialnej Polski w zarysie. T. 2: od XIII do XVI wieku; T. 3: od XV do polowy XVII wieku. — Wrocław, 1978.

Historia nauki polskiej. — N.1. Wrocław; Warszawa; Kraków, 1990.

Isaievych Ia. Greek Culture in the Ukraine in the Sixteenth and Seventeenth Centuries // Modern Greek Studies Yerbook. — Minneapolis, 1990.

Issajewytsch J. Der Buchdruck und die Entwicklung der Literatursprachen in der Ukraine (16. — 1. Hälfte der 17. Jh.) // Zeitschrift für Slawistik. — 1991. — Vol.36, N 1.

Janów f. O niezwykłej popularności dział C.-Tr.Stawrowieckiego na Rusi w XVII w. i ich przeróbka na Zakarpaciu // Sprawozdania z czynności i posiedzień Polskiej Akademii Umiejętności. — 1951. — T.52, N 10.

Jobert A. De Luter a Mohila. — Paris, 1974.

Kawecka-Gryczowa A. Tragedia ruska // Pamiętnik Teatralny. — 1973.

Kempa T. Konstanty Wasyl Ostrogski (ok. 1524/1525 — 1608) wojewoda kijowski i marszałek ziemi wołyńskiej. — Toruń, 1997.

Kloczowski J. Zakony męskie w Polsce w XVI — XVIII wieku // Kościół w Polsce: T.2. Wieki XVI — XVIII. — Kraków, 1970.

Kultura Polski średniowiecznej: XIV — XV w./ Red. B.Geremek. — Warszawa, 1997.

Lev Krevza’s. Obrona jedności cerkiewnej and Zaxarija Kopystenskyj’s Palinodia. — Cambridge, Mass., 1987 (HLEUL: Texts. Vol.3).

Lipiński W. Z dziejów Ukrainy. — Kijów, 1912.

Łoziński W. Patrycjat i mieszczaństwo lwowskie w XVI — XVII wieku. — Lwów, 1892.

Łoziński W. Prawem i lewem. — Lwów, 1903.

Martel A. La langue polonaise dans les pays Ruthenes: Ukraine et Russie Blanche, 1569 — 1667, Traveaux et mémoires de l’université de Lilie, N.S., Droit et lettres, 20. — Lilles, 1938.

Medlin W. K., Patrinellis Ch.S. Renaissance influences and religious reforms in Russia. Western and post-Byzantine impacts on culture and education (16^th — 17^th centuries). — Geneve, 1971.

Millenium of Christianity in Ukrainę 988 — 1988 / Ed. O.W. Gerus and A. Baran. — Winnipeg, 1989.

Mironowicz A. Podlaskie ośrodki i organizacje prawosławne w XVI i XVII wieku. — Białystok, 1991.

The Old Rus’ Kievan and Galician-Vilhynian Chronicles: the Ostroz’kyj (Xlebnikov) and Četvertyns’kyj (Pogodin) codices. With an introd. by O.Pritsak. — Cambridge, Mass., 1990 (HLEUL: Texts. Vol. 18).

Pritsak O. Kiev and All of Rus’: The Fate of a Sacral Idea // HUS. — 1986. — Vol.10.

Prosnak J. Polihymnia ucząca. Wychowanie muzyczne w Polsce od średniowiecza do dni dzisiejszych. — Warszawa, 1976.

Radyszewski R. Polskojęzyczna poezja ukraińska od końca XVI do początku XVIII wieku. Cz.1 (Monografia); Cz.2 (Roksolański Parnas. Antologia). — Kraków, 1996, 1998.

Różycki E. Z dziejów książki we Lwowie w XVII wieku. Studia nad introligatorstwem i handlem książką. — Katowice, 1991.

Schramm G. Der polnische Adel und die Reformation. — Wiesbaden, 1965.

Shevelov G. Historical Phonology of Ukrainian Language, 1979.

Senyk S. A History of the Church in Ukrainę. — Roma, 1993 (Orientalia Chistiana Analecta, 243).

Ševčenko I. The many Worlds of Peter Mohyla // HUS. — 1984. — Vol.8.

Sichynsky V. Ukraine in foreign comments and descriptions. — New York, 1953.

Skoczek J. Lwowskie inwentarze biblioteczne w epoce renesansu. — Lwów, 1939.

Šmurlo E. Kurie a pravoslavný východ v letech 1609 — 1654. — Praha, 1928.

Strumins’kyj B. The Language Question in the Ukrainian Lands before the Nineteenth Century// Aspects of the Slavic Language Question, ed. by R.Picchio and H.Goldblatt. — New Haven, 1984. — Vol. l.

Sydorenko A. The Kievan Academy in the Seventeenth Century. — Ottawa, 1977.

Sysyn F. Between Poland and the Ukrainę. The Dilemma of Adam Kysil 1600 — 1653. — Cambridge, Mass, 1985.

Sysyn F. E. The Formation of Modern Ukrainian Religious Culture: The Sixteenth and Seventeenth Centuries // Church, Nation and State in Russia and Ukraine / Ed. G.A.Hosking. — Edmonton, 1990.

Tazbir f. Kiselińsko-bereski zbór Braci polskich // Przegląd Historyczny. — 1966. — Z.l.

Tazbir J. Kultura szlachecka w Polsce. — Warszawa, 1979.

Trunte Hartmut (Hsg.) Cyrillus Tranąuillus Stavroveckij "Perło Mnohocěnnoe" (Černěhov, 1646). — Band. 2. Kommentar. — Wien, 1985.

Turska K. Ubiór dworski w Polsce w dobie pierwszych Jagiellonów. — Wrocław, 1987.

Tworek S. Działalność oświatowo-kulturalna kalwinizmu małopolskiego (połowa XVI — połowa XVIII w). — Lublin, 1970.

Williams G. H. Protestants in the Ukrainian Lands of the Polish Lithuanian Commonwealth. — Cambridge, Mass., 1988.

Wojnar M. M. OSBM. De Regimine Basilianorum Ruthenorum a Metropolita Josepho Velamin Rutskyj Instauratorum. — Romae, 1949. — Vol. 1.

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

АБАК — Акты Виленской археографической комиссии

АЗР — Акты, относящиеся к истории Западной России

АЮЗР — Архив Юго-Западной России

БШМ — Шариський музей, Бардіїв

ВКГ — Волинська картинна галерея

ВКМ — Волинський краєзнавчий музей

ГАДА — Головний архів давніх актів, Варшава

ГВЛ — Галицько-Волинський літопис (посилання на сторінки оригіналу за Іпатським списком)

ДАЛ — Державний архів у Любліні

ДБР — Державна бібліотека Росії, Москва

ДІМ — Державний історичний музей, Москва

ДТГ — Державна Третьяковська галерея, Москва

ЖМНП — Журнал Министерства народного просвещения

ЗНТШ — Записки Наукового товариства ім. Шевченка

ЗЧСВВ — Записки Чина Святого Володимира Великого

ИОРЯС — Известия Отделения русского языка и словесности АН

ІМС — Історичний музей, Сянок

ІРЛІ — Інститут російської літератури (Пушкінський Дім), Санкт-Петербург

КПНІКЗ — Києво-Печерський національний історико-культурний заповідник

КНХМ — Національний художній музей, Київ

ЛІМ — Львівський історичний музей

ЛКГ — Львівська картинна галерея

ЛНБ — Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника НАН України

Махн. — Літопис Руський. За Іпатським списком переклав Л. Махновець. — Київ, 1989

МЕХП — Музей етнографії і художнього промислу НАН України

МИА — Материалы и исследования по археологии СССР

МІРЛ — Музей історії релігії, Львів

МНАПЛ — Музей народної архітектури і побуту, Львів

НБВ — Національна бібліотека, Варшава

НБУВ — Національна бібліотека України ім.В.Вернадського НАН України

НІМ — Національний історичний музей

НМК — Національний музей, Краків

НМЛ — Національний музей, Львів

НМПЗ — Національний музей Перемишльської землі

ОДІАЗ — Острозький державний історико-архітектурний заповідник

ОДІКМ — Одеський державний історико-краєзнавчий музей

ПВЛ — Повесть временных лет. — Москва, 1950

ПДПИ — Памятники древней письменности и искусства

ППЛ — Памятники полемической литературы

ПСРЛ — Полное собрание русских летописей

РДАДА — Російський державний архів давніх актів

РИБ — Русская историческая библиотека

РКМ — Рівненський краєзнавчий музей

РНБ — Російська національна бібліотека, Санкт-Петербург

РФВ — Русский филологический вестник

СОРЯС — Сборник Отделения русского языка и словесности

ССУМ — Словник староукраїнської мови

СУМ — Словник української мови

ТКДА — Труды Киевской духовной академии

ТОДРЛ — Труды Отдела древнерусской литературы Института русской литературы (Пушкинского Дома)

Укр. іст. журн. — Український історичний журнал

Хлєбн. — Хлєбніковський список літопису (посилання на його сторінки подаються за факсимільним відтворенням цього списку)

ХНБ — Харківська державна наукова бібліотека ім. В. Короленка

ЦДІАР — Центральний державний історичний архів Росії, Санкт-Петербург

ЦДІАУК — Центральний державний історичний архів України у Києві

ЦДІАУЛ — Центральний державний історичний архів України у Львові

ЧОИДР — Чтения в обществе истории и древностей российских

ЧОНЛ — Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца

AGZ — Akta Grodzkie i Ziemskie

HLEUL — Harvard Library of Early Ukrainian Literatur

HUS — Harvard Ukrainian Studies

MCS — Monumenta Confraternitatis Stauropigianae

PKHS — Pomniki Komisji Historii Sztuki

PSB — Polski słownik biograficzny

SKHS — Sprawozdania Komisji Historii Sztuki