Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Білет 21.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
30.04.2019
Размер:
247.3 Кб
Скачать

Екзаменаційний білет № 24

  1. Установчі документи юридичних осіб та їх значення

Саме поняття “установчі документи” опосередковано вказує на те, що результатом їх складання і реєстрації в установленому законом порядку є створення певної “установи”, тобто юридичної особи. Незважаючи на наявність у філій, представництв та інших відокремлених підрозділів юридичної особи пакету документів, на підставі яких вони провадять свою діяльність, статусу установчих вони не мають.

Необхідно зазначити, що законодавство, крім поняття “установчі документи” (наприклад, ст. 4 Закону України від 19 вересня 1991 р. №1576-ХІІ “Про господарські товариства”), вживає ще два поняття – “статутні документи” (наприклад, ст. 6 Закону України від 16 квітня 1991 р. №959-ХІІ “Про зовнішньоекономічну діяльність”), а також “засновницькі документи” (наприклад, ст. 3 Закону України від 19 грудня 1995 р. №481/95-ВР “Про державне регулювання виробництва, торгівлі спиртом етиловим, коньячним та тютюновими виробами”). Вони є ідентичними, проте як теорія, так і практика зараз йде шляхом визначення таких документів саме як “установчих”,

Як зазначено вище, до установчих документів законодавство, а саме – п.3 Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. №740 – відносить:

1) установчий договір як рішення власників майна (засновників) про створення юридичної особи, якщо власників два і більше;

2) статут, якщо відповідно до законодавства це необхідно для створюваної організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької діяльності[1].

Більшості юридичних осіб – суб’єктів підприємництва, в тому числі господарські товариства, діють на основі і установчого договору і статуту.

Статут – це установчий документ, який згідно з діючим законодавством передбачається для створюваної організаційно-правової форми підприємства.

Статут юридичної особи (підприємства) визначає її структуру, види і напрямки діяльності, порядок управління та інші питання діяльності власне суб’єкта підприємницької діяльності. Так, наприклад, ст. 9 Закону України від 27 березня 1991 р. №887-ХІІ “Про підприємства в Україні” містить базові положення, що повинні міститися в статуті підприємства.

Так відповідно до цього Закону статут затверджується власником (власниками) майна, а для державних підприємств власником майна за участю трудового колективу.

У статуті підприємства визначаються власник та найменування підприємства, його місцезнаходження предмет і цілі діяльності, його органи управління, порядок їх формування, компетенція та повноваження трудового колективу і його виборчих органів, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації та припинення діяльності підприємства.

У найменуванні підприємства визначаються його назва, вид та інше.

До статуту можуть включатися положення, пов’язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові відносини, що виникають на підставі членства, про повноваження, порядок створення та структуру ради підприємства; про знаки для товарів і послуг тощо.

У статуті підприємства визначається орган, який має право представляти інтереси трудового колективу (рада трудового колективу, рада підприємства, профспілковий комітет...)

  1. Поняття та порівняльна характеристика речового та зобов‘язального права.

цивільного права є розподіл майнових благ, насамперед речей, якими володіє дане суспільство, між окремими його членами. Засобом такого розподілу є надання членам суспільства суб’єктивних речових прав. Відповідно до цієї функції кожне речове право являє собою деякий безпосередній зв’язок особи з річчю - jus in rem: річ належить певній особі, отож усі інші члени даного суспільства зобов’язані визнавати цей зв’явок приналежності і не порушувати його своїми діями.

Класифікація майнових прав на речові і зобов’язальні римськими юристами не згадується. Вони розрізняли лише речові позови (actio in rem) і особисті позови (actio in personam). різниця між речовим і зобов’язальним правом проводиться за об’єктом права. Якщо об’єктом права є певна річ, то це право речове, а коли об’єктом права є певна дія іншої особи з приводу певної речі - то це право зобов’язальне.

Речові та зобов’язальні права відрізняються також і за змістом, і за обсягом. Зміст речових прав встановлюється законом, а зобов’язальних, як правило, зумовлюється договором. Речові права за своїм обсягом ширші, ніж зобов’язальні (наприклад, права власника і права наймача будинку.

  1. Способи припинення юридичних осіб.

Припинення юридичної особи – це завершення її існування як самостійного суб‘єкта права. Внаслідок припинення юридична особа «щезає» зовсім або видозмінюється.

Виділяються два способи припинення юридичної особи:

1) ліквідація – коли внаслідок припинення у юридичної особи немає правонаступників.

2) реорганізація – спосіб припинення з правонаступництвом прав та обов‘язків реорганізованої юридичної особи.

Реорганізація відбувається п‘ятьма способами:

1) перетворення – до підприємства, яке щойно виникло, переходять усі майнові права і обов'язки колишнього підприємства. (Формула: А = Б) Перетфорення відбувається, зокрема, під час зміни організаційно-правової форми.

2) злиття – на базі декількох підприємств утворюється одне і усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до підприємства, яке виникло в результаті злиття. (Формула: А + Б = С).

3) приєднання - до підприємства, яке приєднало, переходять усі майнові правата обов'язки приєднаного підприємства. (Формула: А + Б = Б‘)

4) поділ – на базі одного підприємства утворюється декілька нових, до яких за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах переходять майнові права і обов'язки реорганізованого підприємства. (Формула: А = Б + С)

5) виділення – з підприємства виділяється частина майна, на базі якої створюється одна або декілька нових юридичних осіб. До кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права і обов'язки реорганізованого підприємства.

При реорганізації і ліквідації підприємства звільнюваним працівникам гарантується додержання їх прав та інтересів відповідно до трудового законодавства України.

Юридична особа вважається реорганізованою або ліквідованою з моменту її виключення з державного реєстру України.

2. Підстави припинення юридичних осіб.

Підстави припинення юридичної особи поділяються на дві групи:

1) за заявою власника (власників) або уповноважених ним (ними) органів. Ця підстава в літературі деколи називається добровільною ліквідацією. Власник вправі у будь-який момент і збудь-яких підстав прийняти рішення про припинення юридичної особи.

2) на підставі рішення суду (арбітражного суду). Ця група підстав має назву примусовою ліквідацією. Закон вичерпно визначає усі підстави, з яких суд вправі прийняти таке рішення. Разом з тим, такі підстави наведено в декількох нормативних актах. В законі “Про підприємництво”, зокрема, зазначені наступні підстави примусового припинення юридичних осіб:

2.1) визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів. У цих випадках судом вирішується спір не про припинення юридичної особи, а про визнання недійсними установчих документів чи рішення про її створення.

Відповідний позов може бути поданий державним органом, що згідно з чинним законодавством здійснює контроль за діяльністю підприємства, прокурором, органом, що здійснює державну реєстрацію, а також будь-яким підприємством чи організацією, яка вважає порушеними свої права чи охоронювані законом інтереси в зв'язку із створенням (державною реєстрацією) відповідного підприємства, тоді як позов про ліквідацію підприємства може бути поданий лише у випадках, прямо передбачених законом.

Підставами для визнання недійсними рішень про створення підприємств чи їх установчих документів можуть бути, зокрема, вчинені при оформленні цих документів порушення чинного законодавства, які позбавляють їх юридичної сили; невідповідність фактичним обставинам вміщених в установчих документах відомостей щодо виду підприємства та форми власності, на якій воно засновано.

Відповідно до роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 06.08.97р. N 02-5/276 «Про деякі питання практики застосування Закону України "Про підприємництво" із змінами і доповненнями, внесеними роз'ясненням Вищого арбітражного суду України від 3 червня 1998 року № 02-5/202, у випадку коли з матеріалів справи буде встановлено, що якщо всупереч вимогам чинного законодавства, у тому числі частини третьої ст.2 Закону та Декрету Кабінету Міністрів України від 31.12.92 № 24-92 "Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств", одним з засновників суб'єкта підприємництва виявиться державне підприємство або державний орган, покликаний здійснювати контроль за діяльністю підприємств, арбітражний суд повинен визнати недійсним повністю або в частині щодо участі такого підприємства чи органу у підприємницькій діяльності установчий договір як такий, що суперечить вимогам Закону (стаття 48 Цивільного кодексу України).

2.2) здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та законодавству України. Обов'язок доведення обставин, пов'язаних із здійсненням діяльності, що суперечить установчим документам, покладається на позивача, яким може бути орган, що відповідно до чинного законодавства здійснює контроль за діяльністю підприємства, або інша юридична особа.

2.3) несвоєчасного повідомлення суб'єктом підприємницької діяльності про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження. Відповідно до закону це потрібно робити на протязі 7 днів – щодо зміни місцезнаходження, або 30 днів – коли змінюється назва, організаційно-правова форма або форма власності.

Стосовно цієї категорії спорів позивачами у таких справах відповідно до ч.5 ст. 8 Закону України "Про підприємство" можуть бути органи, що здійснюють державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності. При цьому заявник повинен подати докази того, що суб'єкт підприємницької діяльності фактично змінив своє місцезнаходження, назву, організаційну форму або форму власності. Такими доказами можуть бути відповідні акти, складені працівниками органів, що здійснюють контроль за діяльністю цих суб'єктів, довідки органів управління житлово-комунальним господарством або орендодавців за договором оренди державного майна про фактичну відсутність суб'єкта підприємницької діяльності за його місцезнаходженням тощо, у сукупності з іншими доказами, які підтверджують його фактичне місцезнаходження - довідками та квитанціями відділень зв'язку, рекламними оголошеннями, транспортними накладними, платіжними документами та ін.

Саме лише припинення діяльності за відсутності доказів зміни суб'єктом підприємницької діяльності свого місцезнаходження без своєчасного оповіщення про це реєструючого органу не є підставою для прийняття рішення про скасування державної реєстрації.

2.4) визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом (у випадках, передбачених законодавством). Порядок розгляду справ про банкрутство визначається Законом “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

Відповідно до ст.1 цього дзакону, банкрутство - визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури;

Суб'єкт банкрутства - суб'єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена арбітражним судом.

Справи про банкрутство підвідомчі арбітражним судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника. Право на звернення до арбітражного суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають боржник, кредитор. Справа про банкрутство порушується арбітражним судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.

З метою забезпечення майнових інтересів кредиторів в ухвалі арбітражного суду про порушення провадження у справі про банкрутство або в ухвалі, прийнятій на підготовчому засіданні, вказується про введення процедури розпорядження майном боржника і призначається розпорядник майна.

Якщо відновлення платоспроможності боржника неможливе, арбітражний суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру. Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати дванадцяти місяців. Арбітражний суд може продовжити цей строк на шість місяців.

Усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси, за винятком об'єктів державного житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об'єктів комунальної інфраструктури, які в разі банкрутства підприємства передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку. Після проведення інвентаризації та оцінки майна банкрута ліквідатор розпочинає продаж майна банкрута на відкритих торгах, якщо комітетом кредиторів не встановлено інший порядок продажу майна банкрута.

2.5) неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності згідно з законодавством.

Реального механізму скасування суб’єкта підприємницької діяльності за цією підставою ще не розроблено. Запровадження такої підстави має певний сенс у тому розумінні, що дозволяє здійснювати виключення з державного реєстру «мертвих» підприємств.

Крім підстав скасування державної реєстрації, передбачених Законом України «Про підприємництво», відповідно до підпункту "в" частини ч.4 ст.19 Закону України "Про господарські товариства" товариство ліквідується на підставі рішення арбітражного суду за поданням органів, що контролюють діяльність товариства, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства.

Такими, що систематично порушують законодавство, Вищий арбітражний суд України пропонує вважати господарські товариства, які раніше двічі допускали порушення законодавства і вчинили його знову, незалежно від того, чи притягалися вони до відповідальності за попередні порушення. Як виняток з урахуванням конкретних обставин, пов'язаних із характером вчиненого порушення законодавства, причин його здійснення, тривалості у часі та наслідків систематичним може бути визнане і повторне порушення законодавства.

Грубим може вважатися одноразове порушення законодавства, яке свідчить про явне і умисне нехтування його вимогами з боку товариства (наприклад, здійснення без спеціального дозволу (ліцензії) підприємницької діяльності, щодо якої чинним законодавством встановлено обмеження) та/або потягло наслідки у вигляді значної шкоди, завданої державі, юридичним чи фізичним особам.

Відповідно до п. а) ст.19 Закону України «Про господарські товариства» товариства ліквідуються також після закінчення строку, на який воно створювалося, або після досягнення мети, поставленої при його створенні. Строк на який створюється товариство повинен передбачатися в установчих документах.

В законі “Про підприємства в Україні” передбачено таку підставу примусової ліквідації як прийняття рішення про заборону діяльності підприємства через невиконання умов, встановлених законодавством, якщо в передбачений рішенням строк не забезпечено додержання цих умов або не змінено вид діяльності.

Спеціальні підстави примусового припинення (примуосовго розпуску) існують щодо об‘єднань громадян. Відповідно до ст. 32 закону “Про об‘єднання громадян” за поданням легалізуючого органу або прокурора рішенням суду об'єднання громадян примусово розпускається (ліквідується) у випадках:

1) вчинення дій, передбачених статтею 4 Закону, (тобто заклики до зміни шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності держави; підриву безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; пропаганди війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму; розпалювання національної та релігійної ворожнечі; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини);

2) систематичного або грубого порушення вимог статті 22 цього Закону (вона мередбачає обмеження щодо джерелд формування майна політичних партій);

3) продовження протиправної діяльності після накладення стягнень, передбачених цим Законом (попередження; штраф; тимчасова заборона (зупинення) окремих видів діяльності; тимчасова заборона (зупинення) діяльності);

4) зменшення кількості членів політичної партії до числа, коли вона не визнається як така.

Суд одночасно вирішує питання про припинення випуску друкованого засобу масової інформації об'єднання громадян, яке примусово розпускається. Про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян реєструючий орган протягом п'ятнадцяти днів після набрання рішенням суду законної сили повідомляє у засобах масової інформації.

Рішення про примусовий розпуск всеукраїнських та міжнародних об'єднань громадян на території України приймається Конституційним Судом України.

В якості висновку, слід відзначити, що добровільне припинення юридичної особи можливе у будь-який час і з будь-яких підстав, але за рішенням вищого органу управління. Примісове припинення діяльнсоті – лише за рішенням суду і у випадках, прямо передбачених законом.

3. Порядок припинення юридичної особи. Скасування державної реєстрації.

Порядок припинення юридичних осіб найбільш докладно врегульований щодо підприємств. Непідприємницькі об‘єднання припиняються за аналогією, оскільки немає іншого спеціального законодавства, в такому ж порядку.

Можна виділити декілька стадій ліквідаційної процедури:

1. Прийняття рішення про ліквідацію. Як ми вже знаємо, це має бути або рішення вищого органу управління юридичної особи, або рішення суду. Орган, який прийнятв рішення про ліквідацію повинен призначити осіб, які будуть безпосередньо її здійнювати. Всі вони скаладають ліквідаційну комісію. Ліквідація може проводитись самим підприємством в особі його органу управління. Орган, який прийняв рішення про ліквідацію підприємства, встановлює порядок і строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторів, який не може бути менше двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію.

В разі визнання підприємства банкрутом порядок утворення і роботи ліквідаційної комісії, а також умови ліквідації підприємства визначаються спеціальним законодавством.

2. Інформування кредиторів та інших осіб про ліквідацію. Ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить ліквідацію підприємства, вміщує в офіційній пресі за місцезнаходженням підприємства публікацію про його ліквідацію і про порядок та строк заяви кредиторами претензій (не менеше 2–х місяців). Поряд з цією публікацією ліквідаційна комісія (орган, що проводить ліквідацію) зобов'язана провести роботу по стягненню дебіторської заборгованості підприємству і виявленню претензій кредиторів з повідомленням останніх про ліквідацію підприємства.

3. Розрахунок з кредиторами. Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно підприємства і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс і подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинна бути підтверджена аудитором (аудиторською фірмою), за винятком тих організацій, що повністю утримуються за рахунок бюджету і не займаються підприємницькою діяльністю.

Претензії кредиторів до ліквідовуваного підприємства задовольняються з майна цього підприємства. При цьому в першочерговому порядку задовольняються борги перед бюджетами і компенсуються витрати на відновлення природного середовища, якому завдало шкоди ліквідоване підприємство. Претензії, виявлені і заявлені після закінчення строку, встановленого для їх заяви, задовольняються з майна підприємства, що залишилось після задоволення першочергових претензій, виявлених претензій, а також претензій, заявлених у встановлений строк. Претензії, не задоволені за браком майна, вважаються погашеними. Погашеними вважаються також претензії, які не визнані ліквідаційною комісією (органом, що проводить ліквідацію), а також за умови, якщо кредитори протягом місячного строку від дня одержання повідомлення про повне або часткове невизнання претензії не подадуть позови до суду або арбітражного суду про задоволення їх вимог.

У разі ліквідації підприємства здійснюється капіталізація почасових платежів, належних з цього підприємства у зв'язку із заподіянням каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я або із смертю громадянина. У разі ліквідації підприємства вклад члена трудового колективу видається йому в грошовій формі або цінними паперами після задоволення претензій кредиторів.

Майно, що залишилось після задоволення претензій кредиторів і членів трудового колективу, використовується за вказівкою власника. У разі реорганізації підприємства його права і обов'язки переходять до правонаступників.

Особливістю припинення об‘єднань громадян є те, що кошти та інше майно, не може перерозподілятись між їх членами і використовується для виконання статутних завдань або на благодійні цілі, а у випадках, передбачених законодавчими актами, за рішенням суду спрямовується в доход держави.

4. Скасування державної реєстрації – остання стадія. Скасування державної реєстрації юридичної особи є підставою для її виключення з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій. Відповідно до п.34 Положення про державну реєстрацію суб‘єктів підприємницької діяльнсоті, скасування державної реєстрації юридичної особи здійснюється органом державної реєстрації шляхом виключення його з Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності після проведення ліквідаційною комісією заходів щодо ліквідації суб'єкта підприємницької діяльності і подання до органу державної реєстрації таких документів:

1) заяви (рішення) власника (власників) або уповноваженого ним (ними) органу чи рішення арбітражного суду у випадках, передбачених законодавством;

2) акта ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом, затвердженим органом, що призначив ліквідаційну комісію;

3) довідки аудитора, якщо це необхідно відповідно до вимог законодавства для перевірки достовірності ліквідаційного балансу;

4) довідки установ банків про закриття рахунків;

5) довідки органу державної податкової служби про зняття з обліку. Зняття з обліку врегламентоване Інструкцією про порядок обліку платників податків, затв. наказом ДПА України № 80 від 19.02.1998р. (в редакції від 17.11.1998р.) Необхідно у 3-денний термін з дати прийняття рішення про ліквідацію подати до державного податкового органу, в якому платник податків перебуває на обліку: заяву про зняття з обліку платника податків за ф. № 8 – ОПП, дата якої фіксується у журналі за ф. № 3 - ОПП; копію розпорядчого документа (рішення) власника або органу, уповноваженого на те засновницькими документами; копію розпорядчого документа про утворення ліквідаційної комісії. У 10-денний термін з дня подачі заяви за ф. N 8 – ОПП скласти податкові декларації, бухгалтерський звіт за формою річного звіту (на дату прийняття рішення про ліквідацію) та подати їх для перевірки державному податковому органу. При одержанні державним податковим органом від платника податків заяви за ф. № 8 - ОПП, а також на підставі інформації про порушення справи про банкрутство платника податків, державним податковим органом приймаються рішення про документальні перевірки таких платників. Після проведеної перевірки платника податків, у випадку встановлення факту відсутності заборгованості перед бюджетами, державний податковий орган знімає його з обліку та складає довідку про зняття з обліку платника податків за ф.№9–ОПП, яка надсилається до органів державної реєстрації. Зняття з обліку платника податків у державному податковому органі проводиться при наявності повідомлення від установи банку про закриття такому платнику рахунків).

6) підтвердження про опублікування у друкованих засобах масової інформації оголошення про ліквідацію суб'єкта підприємницької діяльності;

7) довідки архіву про прийняття документів, які підлягають довгостроковому зберіганню;

8) довідки органу внутрішніх справ про прийняття печаток і штампів. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №1060 від 28.12.1995р. із змінами і доповненнями за знищення печатки та штампів справляється збір за єдиним тарифом у розмірі 1 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

9) оригіналів установчих документів (статут, установчий договір);

10) свідоцтва про державну реєстрацію.

Орган державної реєстрації в десятиденний термін повідомляє відповідні державні податкові органи та органи державної статистики про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.

  1. Забезпечення виконання зобов‘язання.

Під способами забезпе­чення виконання зобов'язань розуміють додаткові забезпе­чувальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) харак­тер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими доку­ментами.

Відповідно до ст. 178 ЦК до способів забезпечення належать:

· неустойка;

· застава;

· порука;

· гарантія;

· завдаток.

Такий перелік є вичерпним, інші механізми,фор­мально до способів забезпечення не належать.

Однак меті забезпечення виконаннязобов'язань може слугувати застосування а й будь-яких інших, передбачених законом або договором пра­вових заходів (механізмів), які сприяють виконанню обов'яз­ків боржника за договором або обов'язків, що випливають з інших підстав виникнення зобов'язань. В такому розумінні коло цих способів забезпечення виконання зобов'язань можна тлумачити значно ширше.

Саме виходячи з цього, в ст. 570 проекту ЦК України передбачається, що виконання зобов'язання може забезпе­чуватися не тільки тими способами, які прямо передбачені ЦК, іншими правовими актами, а й тими, які встановили сто­рони в самому договорі.

В сучасній юридичній літературідо таких додаткових способів забезпечення виконання зобов'язання відносять способи, передбачені законом, але не названі у відповідній главі ЦК України. До таких способів, зокрема, належать:

пра­вила про зустрічне виконання зобов'язань,

положення про субсидіарну відповідальність учасників повного товариства, а також повних товаришів у командитному товаристві за зобо­в'язаннями товариства при недостатності його майна;

влас­никаза зобов'язаннями належного йому підприємства або установи;

права кредитора, який виконав угоду, у разі ухи­лення іншої сторони від її нотаріального посвідчення вимагати по суду визнання її дійсною;

право кредитора вимагати реєстрації угоди у разі ухилення іншої сторони від її реєстра­ції;

про відповідальність, що її поряд з боржником несуть треті особи, на яких покладено виконання зобов'язання, та деякі інші1.

Що стосується додаткових способів забезпечення, які сто­рони можуть передбачати в самому договорі, то до них нале­жать і випадки виконання боржником зобов'язання, пов'яза­ногоіз внесенням певної грошової суми на депозит третьої особи, а також використання в договорі можливостей, що за­кладені диспозитивними нормами ЦК України.

Так, нормою передбачено, що ризик випадкової загибелі речі або випад­кового пошкодження майна несе його власник, якщо інше не передбачено законом або договором. У зв'язку з цим влас­никмає право передбачити в договорі покладення ризику випадкової загибелі або випадкового пошкодження майна на контрагента.

Аналогічно може бути розв'язано питання щодо витрат, які пов'язані з утриманням майна.

У проекті ЦК України розширено перелік прямо передба­чених у кодексі способів забезпечення виконання зобов'я­зання, до яких, крім зазначених у чинному ЦК України, нале­жать утримання майна боржника кредитором та нове за змістом і функціями поняття гарантії як способу забезпечен­ня виконання.

Класифікація способів забезпечення виконання зобов'язання проводиться за різними озна­ками2.

Враховуючи юридичну конструкцію способів забезпечення виконання зобов'язання, їх поділяють на:

а) такі, що пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника (застава та завдаток);

б) такі, що не пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника.

За правовою природою способи поділяються на:

а) такі, що є засобами юридичної відповідальності (неустойка та завдаток);

б) такі, які не є засобами юридичної відповідальності (застава та порука).

За сферою дії розрізняють способи забез­печення, що можуть застосовуватися:

1) у відносинах між будь-якими суб'єктами (неустойка, застава, порука),

2) у зобов'язан­нях тільки за участю фізичних осіб (завдаток)

3) у відноси­нах виключно між юридичними особами (гарантія).

  1. Договір простого товариства як різновид договору про спільну діяльність.

Відмінності договору про спільну діяльність від засновницького договору.

Договір про спільну діяльність є одним з найдавніших цивільно-правових договорів. За договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов»язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення мети, що не суперечить законові. При цьому спільна діяльність може здійснитися на основі об»єднання вкладів( просте товариство), ао без об»єднання вкладів. Таким чином законодавець розрізняє «просто товариство» і « спільна діяльність»

За договором простого товариства сторони(учасники) беруть зобов»язання об»єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягення іншої мети.

Він є консесуальним, багатостороннім, відплатним та фідуціарним(взаємна довіра)

Мета-спільна, єдина

Умови про: вклади та їх об»єднання, спільні дії учасників , розмір і грошова оцінка вкладу з визначенням частки учасника в спільній частковій власності.

Права- одержання частки прибутку від спільної справи, вести спільні справи товариства, на одержання інформації про стан спільних справ і спільного майна учасників.

Зобов»язані- внести вклад, брати участь у витратах щодо утримання спільного майна, зазнавати збитків від діяльності простого товариства, вести справи в інтересах спільних.

Виконання: ризик випадкової загибелі спільного майна нсуть його співвласники, у цьому раз-учасники.

Відповідальність- учасники несуть часткову відповідальність( якщо договір не є про підпр. Діяльність) а ящо про підпр.то солідарно

  1. Поняття та види неустойки

Відповідно до ст. 179 ЦК неустойкою визнається певна грошова сума, визначена за­коном або договором, яку боржник зобов'язаний сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема у випадку прострочення виконання зобов'язання.

Переваги (значення) неустойки:

· сума, на яку може претендувати кредитор, у разі невиконання зобов'язання боржником, визначена заздалегідь;

· стягнення неустойки не пов'язується з необ­хідністю доводити розмір заподіяних збитків, а також причин­ний зв'язок між збитками, які можуть виникнути у кредитора, і порушенням зобов'язання з боку боржника;

· стяг­нення неустойки не перешкоджає можливому відшкодуван­ню збитків, якщо кредитор доводив наявність цих збитків, їх розмір і причинний зв'язок з правопорушенням;

· не­устойка є засобом оперативного впливу на недбайливого боржника, оскільки дає можливість відразу після порушен­ня зобов'язання швидко стягнути передбачену законом або договором грошову суму, яку боржник мав би сплатити неза­лежно від того, були якісь інші негативні наслідки в майновій сфері кредитора, чи ні.

Різновид неустойки виступають штрафи та пеня.

Штрафом називається визначена договором грошова сума, яку боржник зобов'язується сплатити кредитору у наперед визначеному розмірі або в процентному відношенні до суми боргу або всього предмету виконання (суми договору).

Пенею називається визначена договором грошова сума, яку боржник зобов'язується сплатити кредитору у процентному відношенні до суми простроченого платежу за кожний день або інший період прострочення.

Види неустойки.

Залежно від джерела встановлення неустойка поділяє­ться на:

§ законну, тобто встановлену в нормативному порядку — в законі або іншому правовому акті;

§ договірну, яка встановлюється безпосередньо в нормах договору (угоди), укладеного між сторонами.

Залежно від можливого стягнення збитків неустойка згідно із ст.204 ЦК поділяється на чотири види;

1) залікова;

2) штрафна;

3) виключна;

4) альтернативна.

Заліковою називається неустойка, що передбачає можли­вість стягнення як неустойки, так і збитків, але в тій частині, яка не покрита сумою неустойки.

Штрафною, або кумулятивною, визнається неустойка, яка підлягає сплаті понад розмір збитків, які заподіяні невиконан­ням або неналежним виконанням зобов'язання.

Виключна неустойка обмежує відповідальність за невико­нання або неналежне виконання зобов'язань тільки сплатою неустойки і взагалі виключає можливість стягнення збитків.

Альтернативна неустойка передбачає можливість стягнен­ня або неустойки, або збитків; але в цьому випадку кредитор повинен зробити вибір ще до того, як буде допущено порушен­ня зобов'язання і встановлено розмір збитків.

Що стосується розміру неустойки, то відповідно до ст.3 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” від 22 листопада 1996 року він обчислюється від суми простроченого платежу, та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Для стягнення неустойки ст.72 ЦК встановлено скорочений строк – 6 місяців.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.