Правила і типові помилки стосовно тези

Не кожне положення може бути тезою, оскільки істинність одних уже встановлена, а в обґрунтуванні інших немає потреби. Проте є положення, які можуть і повинні розглядатися як тези.

1. Тезою може бути лише те положення, яке справ­ді потребує обґрунтування за даних конкретних умов

При порушенні цього правила «обґрунтовують обґрунтоване», тобто те, що взагалі не потребує обґрунту­вання.

2. Теза повинна бути чітко визначеним і адекватно сформульованим судженням (чи системою суджень).

3. Теза повинна залишатися незмінною, тотож­ною самій собі впродовж усього доведення.

Порушення наведеного правила призводить до помилки «підміна тези». Така підміна може здійснюватись і свідомо, і несвідомо.

4. Теза не повинна містити в собі логічної суперечності.

Це правило частіше порушують тоді, коли тезу висловлюють системою суджень. Проте трапляються і тези-судження, які містять суперечність. Наприклад: «Ця істота є всемогутньою».

Правила і типові помилки стосовно аргументів

1. Аргументи мають бути істинними. Причому їх істинність повинна бути встановленою.

Порушення цього правила призводить до таких по­милок:

а) «Основна хиба». Суть цієї помилки полягає в тому, що теза обґрунтовується заздалегідь хибним аргументом.

б) «Випередження основи» трапляється тоді, коли за аргумент, яким обґрунтовується теза, беруть положення, що, хоча й не є явно хибним, проте саме потребує доведення.

2. Аргументи повинні бути судженнями, істинність яких встановлена незалежно від тези.

Порушення цього правила призводить до помилки, яку називають «зачарованим колом», або «коло в доведенні». Ця помилка полягає в тому, що тезу виводять з аргументів, які до цього були виведені з положення, що повністю збігається з проголошеною тезою.

3. Аргументи повинні бути достатньою підставою для тези.

Порушення цього правила призводить до низки помилок, основною з яких є помилка – «не випливає». Суть її полягає в тому, що при обґрунтуванні тези використовують аргументи, які не можуть бути достатньою підставою для доведення істинності тези.

Правило і типові помилки стосовно демонстрації

Демонстрація повинна відповідати правилам того умовиводу, у формі якого здійснюється дане доведення.

А порушення цих правил призводить до відповідних помилок, основною з яких є «не випливає».

Поняття спростування

Спростування – обґрунтування хибності тези або невідповідності правилам доведення тези, аргументів чи демонстрації.

Відповідно розрізняють три види спростування:

• спростування шляхом критики тези;

• спростування шляхом критики аргументів;

• спростування шляхом критики демонстрації.

Скорочено: спростування тези, спростування аргументів, спростування демонстрації; або: критика тези, критика аргументів, критика демонстрації.

Спростування шляхом критики тези – обґрунтування недосконалості доведення шляхом встановлення хибності тези чи її невідповідності правилам стосовно тези.

Цей вид спростування здійснюється такими двома способами: шляхом обґрунтування істинності антитези і «зведенням до абсурду».

Спростування шляхом обґрунтування істинності антитези здійснюється так: формулюють суперечне тезі судження, встановлюють його істинність, а потім, вдаючись до закону виключеного третього, роблять висновок про хибність тези.

Спростування шляхом зведення до абсурду – виведення із спростовуваної тези наслідків, які суперечать дійсності безпосередньо або опосередковано (тобто не узгоджуються із загальновизнаними істинними і достовірними положеннями).

Будуючи спростування способом зведення до абсурду, припускають істинність тези, що спростовується; з цієї тези виводять наслідки, прагнучи вивести саме хибний наслідок. Якщо вдасться вивести хибний наслідок, то за відомим правилом умовно-категоричного умовиводу визнається хибність підстави, роль якої виконує спростовувана теза.

Спростування шляхом критики аргументів – обґрунтування недосконалості доведення шляхом встановлення хибності аргументів, їх недостовірності, наявності «зачарованого кола» в доведенні або того, що ці аргументи не перебувають у необхідному зв'язку з тезою.

Спростування шляхом критики демонстрації – обґрунтування недосконалості доведення шляхом встановлення неспроможності зв'язку між аргументами і тезою, тобто неправильності умовиводу, у формі якого здійснюється доведення.

Правила доказового міркування

Правила доказового міркування, що стосуються тези:

• теза повинна бути логічно визначеною, якісною і чіткою;

• теза повинна лишатися тотожною самій собі, протягом усього доведення.

Помилки, які можуть допускатися стосовно доведення тези:

• підміна тези;

• звернення до особи опонента;

• перехід в інший рід (має два різновиди).

У першому випадку помилка виникає тоді, коли замість однієї істинної тези намагаються довести іншу, більш сильну, але, можливо, хибну. У другому випадку – коли замість однієї істинної тези доводиться інша, більш слабка.

Правила доказового міркування, стосовно аргументів:

• аргументи, які наводяться для підтвердження тези, мають бути істинними і не суперечити один одному;

• аргументи мають бути достатньою основою для підтвердження тези;

• аргументи мають бути такими судженнями, істинність яких доводиться самостійно, незалежно від тези.

Помилки в основах доведення:

• хибність основ (основа помилки);

• випередження основ (спирання на недоведенні аргументи);

• хибне коло (теза обґрунтовується аргументами, а аргументи – тезою).

Правила стосовно форми обґрунтування тези:

• теза повинна бути висновком, що логічно випливає з аргументів за загальними правилами виводу або має бути одержаною згідно з правилами непрямого доведення.

Помилки у формі доведення:

• уявний наслідок;

• сказане умовно сприймається як безумовне.

Порушення правил виводу:

• помилки в дедуктивних виводах (з припущення, що коли число закінчується на “0”, то воно ділиться на “5”, не випливає, що коли число ділиться на “5”, то воно обов’язково закінчується цифрою “0”).

Помилки в індуктивних виводах:

• підміна реальних відношень.

Помилки в виводах за аналогією:

• паралогізм – це ненавмисна логічна помилка в міркуванні, яка виникає внаслідок порушення законів і правил логіки й звичайно приводить до хибних висновків;

• софізм – навмисно хибно зроблений умовивід, який має видимість істинного;

• парадокс – це міркування, в якому доводиться як істинність, так і хибність певного судження.

Дискусія. Правила ведення дискусії. Мистецтво полеміки

Дискусія – публічна суперечка, яка ведеться компетентними людьми на зборах, симпозіумах, конференціях, у пресі, на семінарських заняттях і ставить за мету розв'язання певної проблеми чи принаймні виявлення шляхів її розв'язання і зближення позицій учасників цієї суперечки.

Дискусія як форма спілкування є сукупністю тверджень (які по черзі висловлюють її учасники) та їх обґрунтувань. Об'єднуючою ланкою цих тверджень є судження (чи система суджень), в якому формулюється проблема (тема, предмет дискусії). Мета дискусії – досягнення істини чи принаймні кращого взаєморозуміння її учасників з відповідної проблеми.

Якщо учасники дискусії відмовляються від загальноприйнятих засад її проведення, то вона може перетворитися на полеміку – конфронтаційнішу форму суперечки.

Полеміка – один з найпоширеніших різновидів публічної суперечки, для якої характерні протистояння, конфронтація, протиборство сторін; форма протиставлення принципово різних думок, ідей, точок зору.

Якщо учасники дискусії, відстоюючи протилежні думки, прагнуть зблизити свої позиції, знайти спільне рішення, зрештою встановити істину, то метою полеміки є перемога над супротивником, захист власної точки зору.

Учасник полеміки вдається до тих засобів, які вважає найефективнішими, не зважаючи на те, прийнятні вони для інших чи ні. Не випадково протилежна сторона в полеміці називається не опонентом (як у дискусії), а супротивником.

Якщо результатом дискусії є синтез пропонованих думок, то результатом полеміки є перемога однієї точки зору; в іншому разі вона закінчується безрезультатно. Результатом дискусії є не думка (гадка) окремої людини, а знання, більшою чи меншою мірою очищене від суб'єктивності і підтримуване учасниками обговорення.

Зрозуміло, що в житті дискусія і полеміка рідко трапляються в чистому вигляді. Дискусія іноді стає такою бурхливою, що переростає в полеміку, а остання іноді входить у спокійне русло, втрачає риси конфронтаційності, й її учасники доходять консенсусу.