1) Витребування доказів;

2) Огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав;

3) Накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб.

Коментована стаття визначає види запобіжних заходів. Суд може застосувати такі запобіжні заходи:

1) витребування доказів;

2) огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав;

3) накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб.

Перелік запобіжних заходів, які може застосовувати суд, є вичерпним і розширенню не підлягає. Така ж думка наведена і у п. 2 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20.04.2007 р. N 01-8/251 "Про деякі питання практики вжиття запобіжних заходів".

Може бути застосовано як один із перелічених запобіжних заходів, так і декілька одночасно.

Витребування доказів та огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав, провадяться з метою фіксування доказів правопорушення.

Витребування доказів здійснюється за правилами ст. 38 ГПК щодо витребування доказів під час розгляду справи. Огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав, повинен здійснюватися в порядку, встановленому ст. 39 ГПК, як огляд і дослідження письмових і речових доказів у місці їх знаходження.

Накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжних заходів, і знаходиться в неї або в інших осіб, призначене забезпечити відновлення порушеного права під час виконання рішення суду. Накладання арешту на грошові кошти як запобіжний захід не допускається.

Арешт може бути накладений на будь-яке майно, зокрема й те, яке не пов'язане із тим порушенням права або загрозою порушення, про яке зазначається в заяві. Тобто законодавець не обмежує кола речей, на які може бути накладено арешт.

Відповідно до п. 5.6.1 Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 15 грудня 1999 р. N 74/5, арешт майна полягає у проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а в разі потреби - в обмеженні права користування майном або його вилученні в боржника та передачі на зберігання іншим особам.

Згідно зі ст. 23 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" ухвала суду про забезпечення позову є підставою для державної реєстрації обмежень речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ст. 37 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" накладення арешту на рухоме майно на підставі рішення суду для забезпечення цивільного позову або при порушенні провадження у справі про банкрутство громадянина-підприємця належить до публічних обтяжень, і відповідно до статті 43 цього ж Закону це обтяження реєструється на підставі заяви обтяжувача в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Порядок ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 2004 р. N 830. Слід мати на увазі, що публічне обтяження набирає чинності з моменту його реєстрації в Державному реєстрі (ст. 37 Закону).

Особливості арешту суден викладено в Кодексі торговельного мореплавства України. Відповідно до ст. 41 КТМ арешт судна означає будь-яке затримання судна або обмеження в його пересуванні, що здійснюються для забезпечення морських вимог, зазначених у статті 42 цього Кодексу, під час перебування судна в морському порту України. Відповідно до ст. 42 КТМ судно може бути арештоване тільки на морські вимоги. Морська вимога - це вимога, що виникає з права власності та інших майнових прав на судно, будівництво судна, управління, експлуатацію або комерційне використання судна, заставу судна чи здійснення заходів, пов'язаних з рятуванням судна, а саме - вимога у зв'язку з: 1) заподіянням шкоди в результаті втрати або пошкодження майна у зв'язку з експлуатацією судна; 2) заподіянням шкоди в результаті позбавлення життя або ушкодження здоров'я на суші або на воді у прямому зв'язку з експлуатацією судна; 3) заподіянням шкоди навколишньому природному середовищу; 4) винагородою, що належить за здійснення рятувальних заходів або виконання вимог будь-яких договорів про рятування; 5) компенсацією та іншими сумами, що належать за усунення або спробу усунення загрози заподіяння шкоди, за вжиття запобіжних заходів чи здійснення аналогічних операцій; 6) підняттям, віддаленням або знищенням судна, що стало уламками, чи його вантажу та викликаними цим витратами; 7) будь-яким договором використання або фрахтування судна; 8) будь-яким договором перевезення вантажу або пасажирів на судні; 9) втратою чи пошкодженням вантажу, включаючи багаж, під час перевезення або у зв'язку з ним; 10) загальною аварією; 11) лоцманським проведенням та сплатою лоцманських зборів; 12) буксируванням; 13) постачанням продуктів харчування, матеріалів, палива, запасів, обладнання, включаючи контейнери, для експлуатації судна або утримання його; 14) будівництвом, ремонтом, перебудовою або переобладнанням судна; 15) зборами в порту, каналі та інших судноплавних водах, а також у доці; 16) заробітною платою та іншими коштами, що належать капітану, членам командного складу та іншим членам екіпажу у зв'язку з виконанням ними своїх службових обов'язків на борту судна, включаючи витрати на репатріацію і внески за соціальним страхуванням, що сплачуються від їх імені; 17) дисбурсменськими витратами, які здійснюються щодо судна капітаном, власником, фрахтувальником або агентом; 18) страховою премією, включаючи внески за взаємне страхування, що сплачуються стосовно судна його власником або фрахтувальником за бербоут-чартером; 19) будь-якою комісійною, брокерською або агентською винагородою, що сплачується стосовно судна його власником або фрахтувальником за бербоут-чартером; 20) будь-яким спором про право власності на судно або володіння ним; 21) будь-яким спором між двома або кількома власниками судна щодо використання судна і розподілу прибутку; 22) заставою судна; 23) будь-яким спором, що виникає з договору купівлі-продажу судна.

Однак слід мати на увазі що, відповідно до ст. 14 КТМ, яка встановлює колізійні норми, правила КТМ щодо арешту суден застосовуються лише до суден, що зареєстровані в Україні. Окрім того, треба враховувати особливості застосування арешту державних суден. Відповідно до ст. 18 КТМ на судна, що перебувають у державній власності, не може бути накладено арешт чи стягнення без згоди органу, який здійснює управління майном, що перебуває у державній власності, якщо ці судна використовуються виключно для несення державної служби. Але згідно зі ст. 47 КТМ правила щодо арешту суден застосовуються до суден, що перебувають у державній власності та здійснюють виключно комерційну діяльність.

Стаття 43-3. Заява про вжиття запобіжних заходів

Заява про вжиття запобіжних заходів повинна містити:

1) найменування господарського суду, до якого подається заява;

2) найменування заявника і особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи, їх поштові адреси; документи, що підтверджують за заявником-громадянином статус суб'єкта підприємницької діяльності;

3) вид і суть запобіжного заходу;

4) обставини, якими заявник обґрунтовує необхідність вжиття запобіжних заходів;

5) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви;

6) підпис заявника або його представника, якщо заява подається представником.

До заяви про вжиття запобіжних заходів додаються документи, які підтверджують сплату державного мита у встановлених законом порядку і розмірі. Разом з заявою про вжиття запобіжних заходів подаються її копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити запобіжні заходи.

Заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом п'яти днів з дня винесення ухвали про вжиття запобіжних заходів. Після подання заявником позовної заяви запобіжні заходи діють як заходи забезпечення позову.

(Із змінами, внесеними згідно із

 Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

Частина 1 коментованої статті містить вимоги щодо змісту заяви про вжиття запобіжних заходів, що подається особою до господарського суду. Хоча в коментованій статті про це спеціально не зазначено, заява повинна подаватися у письмовій формі.

У заяві про вжиття запобіжних заходів заявник має зазначити:

1) найменування господарського суду, до якого подається заява;

2) найменування заявника;

найменування особи, щодо якої просять вжити запобіжних заходів;

поштові адреси заявника і особи, щодо якої просять вжити запобіжних заходів;

документи, що підтверджують за заявником-громадянином статус суб'єкта підприємницької діяльності;

3) вид і суть запобіжного заходу;

4) обставини, якими заявник обґрунтовує необхідність вжиття запобіжних заходів;

5) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви;

6) підпис заявника або його представника, якщо заява подається представником.

Вид запобіжного заходу зазначається відповідно до ст. 432 ГПК, тобто витребування доказів; огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав; накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжних заходів, і знаходиться в неї або в інших осіб.

Під суттю запобіжного заходу слід розуміти конкретизацію дії, яка має бути спрямована на реалізацію запобіжного заходу. Якщо заявник просить витребувати докази, він повинен зазначити, в кого і де ці докази знаходяться, які обставини вони підтверджують тощо. У випадку обґрунтування необхідності огляду приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав, треба вказати, в якому приміщенні, за якою адресою відбувається порушення права, яке саме порушення права відбувається. Якщо в заяві йдеться про накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжних заходів, і знаходиться в неї або в інших осіб, необхідно вказати, яке майно слід піддати арешту, кому воно належить, у кого воно знаходиться і на яких правових підставах.

Вказуючи на обставини, якими заявник обґрунтовує необхідність вжиття запобіжних заходів, заявник повинен зазначити підстави вжиття запобіжних заходів, тобто:

обставини, які викликають у заявника побоювання, що подача потрібних для нього доказів стане згодом неможливою чи утрудненою;

обставини, які підтверджують порушення прав заявника, або його уявлення про загрозу порушення цих прав і реальність такої загрози.

У п. 4 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20.04.2007 р. N 01-8/251 "Про деякі питання практики вжиття запобіжних заходів" зазначається, що заявник повинен обґрунтувати підстави для вжиття запобіжних заходів поданням відповідних доказів з урахуванням загальних вимог, передбачених статтею 33 ГПК, у тому числі доказів наявності у нього права вимоги (відомості про реєстрацію права, контракт тощо).

У заяві про вжиття запобіжних заходів слід навести перелік документів, що додаються до заяви. Заява про вжиття запобіжних заходів підписується особою, яка подає заяву, або її представником.

У п. 13 рекомендації президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 р. N 04-5/1107 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" зазначається, що відповідно до пункту 4 частини першої статті 433 ГПК заява про вжиття запобіжних заходів повинна містити обставини, якими заявник обґрунтовує необхідність вжиття запобіжних заходів. Такі обставини мають узгоджуватися з приписами статті 431 ГПК, а за змістом пункту 5 частини першої статті 433 і частини третьої статті 434 ГПК - також і підтверджуватись відповідними доказами, витребування й оцінка яких здійснюється господарським судом за загальними правилами ГПК про докази.

Частина 2 коментованої статті встановлює вимоги щодо додатків до заяви про вжиття запобіжних заходів. Окрім документів, що підтверджують обставини, викладені в заяві про вжиття запобіжних заходів, до заяви слід додати:

документи, які підтверджують сплату державного мита в установлених законом порядку і розмірі;

копії заяви про вжиття запобіжних заходів, які подаються відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити запобіжних заходів.

У п. 13 рекомендації президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 р. N 04-5/1107 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" дається вказівка щодо складу доказів. Зокрема, заявник має подати докази, достатні для впевненості в тому, що його право порушується або невідворотно буде порушено, а також докази наявності права інтелектуальної власності (відомості про реєстрацію права на об'єкт інтелектуальної власності, відповідний правочин тощо).

Щодо сплати державного мита за подання заяви про вжиття запобіжних заходів у встановлених законом порядку й розмірі слід звернути увагу на таке. У п. 11 рекомендації президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 р. N 04-5/1107 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" зазначається, що Декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито" не передбачено розміру ставок державного мита із заяв про вжиття запобіжних заходів. Отже, до внесення відповідних змін до названого Декрету у господарського суду немає правових підстав для винесення ухвали про залишення такої заяви без руху у зв'язку з тим, що її не оплачено державним митом (частина перша статті 435 ГПК).

Сплату ж витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу при поданні заяв про вжиття запобіжних заходів закон не передбачає.

Вимога про необхідність додання копій заяви про вжиття запобіжних заходів, які подаються відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити запобіжних заходів, означає, що сам заявник не повинен надсилати копії заяви цим особам. Однак, як зазначається в п. 14 рекомендації президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 р. N 04-5/1107 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності", наведена норма не зобов'язує господарський суд здійснювати розсилання цих копій. Копії заяви можуть вручатися заінтересованим особам під час її розгляду, здійснюваного відповідно до статті 434 ГПК. Неодержання особою, щодо якої просять вжити запобіжних заходів, копії відповідної заяви або її відмова від одержання такої копії не є перешкодою для розгляду заяви.

Також у п. 5 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20.04.2007 р. N 01-8/251 "Про деякі питання практики вжиття запобіжних заходів" зазначається, що згідно з частиною другою статті 433 ГПК разом із заявою про вжиття запобіжних заходів подаються її копії відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити запобіжні заходи. Водночас зазначена норма не зобов'язує господарський суд здійснювати розсилання копій заяв про вжиття запобіжних заходів. Такі копії можуть вручатися заінтересованим особам під час розгляду відповідної заяви, здійснюваного відповідно до статті 434 ГПК. Неодержання особою, щодо якої просять вжити запобіжних заходів, копії заяви або відмова цієї особи від одержання такої копії не є перешкодою для розгляду заяви.

Частина 3 коментованої статті вимагає від заявника подання до господарського суду відповідної позовної заяви. Строк, установлений для подання позовної заяви, становить 10 днів. Позовна заява про порушення майнових прав інтелектуальної власності відповідно до ч. 3 ст. 16 ГПК подається до господарського суду за місцем вчинення порушення. Позовна заява про порушення немайнових прав інтелектуальної власності подається за загальними правилами територіальної підсудності до господарського суду за місцем знаходження відповідача.

Під відповідною позовною заявою розуміється позов у справі про захист прав інтелектуальної власності, з використанням доказів, які витребувалися судом, або за результатом огляду приміщень, в яких відбувалися дії, що порушували право.

Установлено також, що після подання заявником позовної заяви запобіжні заходи діють як заходи забезпечення позову. Однак це стосується лише одного виду запобіжного заходу - накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжних заходів, і знаходиться в неї або в інших осіб. Цей запобіжний захід кореспондує з одним із заходів забезпечення позову, а саме: накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві.

Інші запобіжні заходи - витребування доказів та огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав, - є процесуальними діями, а отже, не можуть діяти як запобіжні заходи.

 Стаття 43-4. Порядок розгляду заяви про вжиття запобіжних заходів

Заява про вжиття запобіжних заходів розглядається не пізніше двох днів з дня її подання господарським судом, в районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням заінтересованих осіб. Однак неявка їх не перешкоджає розглядові заяви.

У разі обґрунтованої вимоги заявника заява про вжиття запобіжних заходів розглядається лише за його участю без повідомлення особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи.

Господарський суд має право вимагати від заявника додати до заяви будь-який наявний у нього доказ про порушення або загрозу порушення його прав.

Господарський суд може зобов'язати заявника забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню запобіжними заходами, яка вноситься на депозит господарського суду. Розмір застави визначається господарським судом з урахуванням обставин справи, але не повинен бути більшим від розміру заявленої шкоди.

Про вжиття запобіжних заходів господарський суд виносить ухвалу, в якій зазначає обрані запобіжні заходи, підстави їх обрання, порядок і спосіб їх виконання, розмір застави, якщо така призначена. Копії ухвали надсилаються заявнику та особі, щодо якої мають бути вжиті запобіжні заходи, негайно після її винесення. У разі винесення ухвали за участю заявника без повідомлення особи, щодо якої просять вжити запобіжні заходи, копія ухвали надсилається особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, негайно після її виконання.

У разі відсутності підстав, встановлених статтею 431 цього Кодексу, а також невиконання вимог, передбачених частиною третьою цієї статті, господарський суд виносить ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів.

За змістом частини 1 коментованої статті заява про вжиття запобіжних заходів подається до господарського суду, в межах територіальної юрисдикції якого слід учинити процесуальні дії на виконання заяви. Тобто заява подається до господарського суду за місцем знаходження:

1) доказів, що їх просить витребувати заявник;

2) приміщень, що їх просить оглянути заявник з огляду на дії, пов'язані з порушенням його прав;

3) майна, на яке заявник просить накласти арешт.

У п. 8 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20.04.2007 р. N 01-8/251 "Про деякі питання практики вжиття запобіжних заходів" зазначено, що чинне законодавство не містить прямих вказівок щодо місця розгляду заяви про вжиття запобіжного заходу (заходів). Згідно з частиною першою статті 434 ГПК заява про вжиття запобіжних заходів розглядається господарським судом, в районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії. Отже, у вирішенні питання про місце розгляду зазначеної заяви слід виходити з того, який саме запобіжний захід заявник вважає за необхідне вжити: тобто якщо йдеться про витребовування доказів, про огляд приміщень або про накладення арешту на майно, заява має подаватися до місцевого господарського суду, в районі діяльності якого знаходяться відповідно докази, приміщення або майно, стосовно яких належить провести певні дії.

У нормах ГПК щодо запобіжних заходів не встановлено наслідків подання заяви про вжиття запобіжних заходів із порушенням територіальних меж розгляду таких заяв, тобто, якщо заява подана до суду, який знаходиться поза межами території, на якій належить вчинити процесуальні дії. Якщо ж заяву подано з таким порушенням, її слід повернути заявникові. У п. 8 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20.04.2007 р. N 01-8/251 "Про деякі питання практики вжиття запобіжних заходів" зазначено: якщо заяву помилково подано до господарського суду, який не уповноважений її розглядати, то це виключає можливість такого розгляду, і суд з посиланням на частину першу статті 434 ГПК повертає відповідну заяву з винесенням про це належним чином мотивованої ухвали.

Заява про вжиття запобіжних заходів повинна бути розглянута господарським судом протягом двох днів з дня її подання до господарського суду. У п. 6 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20.04.2007 р. N 01-8/251 "Про деякі питання практики вжиття запобіжних заходів" встановлено, що у разі якщо суд вважає за необхідне вчинити під час розгляду заяви певні процесуальні дії (наприклад, викликати представників заявника чи заінтересованих осіб, витребувати додаткові докази тощо), такі дії мають відбуватися в межах зазначеного строку.

Про розгляд заяви про вжиття запобіжних заходів господарський суд повинен повідомити заінтересованих осіб. У п. 14 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 р. N 04-5/1107 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" вказується на спосіб повідомлення: повідомлення заінтересованих осіб про час і місце розгляду заяви здійснюється господарським судом шляхом винесення відповідної ухвали з додержанням вимог статті 86 ГПК, а в разі необхідності - також шляхом надіслання телефонограми, телетайпограми, використання засобів електронного зв'язку тощо.

До заінтересованих осіб у контексті коментованої статті слід віднести:

- заявника;

- особу, щодо якої просять вжити запобіжних заходів;

- особу, в якої знаходиться доказ, що його вимагається витребувати, або особу, якій належить приміщення, що підлягає огляду, або особу, яка є власником чи користувачем майна, на яке вимагається накласти арешт.

У п. 7 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20.04.2007 р. N 01-8/251 "Про деякі питання практики вжиття запобіжних заходів" зазначено таке. Частина перша статті 434 ГПК зобов'язує господарський суд повідомити заінтересованих осіб про розгляд судом заяви про вжиття запобіжних заходів. У зв'язку з цим необхідно мати на увазі таке. Повідомлення заінтересованих осіб про час і місце розгляду заяви здійснюється господарським судом шляхом винесення відповідної ухвали з додержанням вимог статті 86 ГПК, а в разі необхідності - також шляхом надіслання телефонограми, телетайпограми, використання засобів електронного зв'язку тощо. Що ж до заінтересованих осіб, то в розумінні статті 434 ГПК ними в будь-кому разі є заявник і особа, щодо якої він просить вжити запобіжних заходів. З огляду на конкретні обставини, наведені у заяві про вжиття запобіжних заходів, до числа таких осіб можуть бути віднесені також такі особи: в яких знаходиться доказ, що його вимагає витребувати заявник; яким належить приміщення, що підлягає оглядові; у власності чи у користуванні яких перебуває майно, на яке заявник вимагає накласти арешт; інші особи, прав або охоронюваних законом інтересів яких стосується розгляд заяви про вжиття запобіжних заходів.

Якщо заінтересовані особи були викликані до суду, але на виклик суду не з'явились, їх неявка не перешкоджає суду в розгляді заяви про вжиття запобіжних заходів.

Частина 2 коментованої статті передбачає, що заява про вжиття запобіжних заходів може бути розглянута за участі заявника, однак без повідомлення особи, щодо якої заявник просить вжити запобіжних заходів. Розгляд заяви про вжиття запобіжних заходів без повідомлення цієї особи можливий, якщо заявник подасть про це обґрунтовану вимогу. У п. 14 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 р. N 04-5/1107 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" вказується на те, що заяву про вжиття запобіжних заходів може бути розглянуто без участі особи, щодо якої просять вжити таких заходів, зокрема, коли існує вірогідність того, що будь-яка затримка у вжитті запобіжних заходів завдасть невиправної шкоди заявникові, або існує ризик того, що докази про порушення права інтелектуальної власності буде знищено або втрачено.

Частина 3 коментованої статті надає господарському суду право вимагати від заявника, щоби він додав будь-який наявний у нього доказ на підтвердження того, що його право порушується, або що існує загроза такого порушення. Цю норму спрямовано на те, щоб запобігти зловживанню правом на звернення до суду із заявою про вжиття запобіжних заходів.

У п. 6 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20.04.2007 р. N 01-8/251 "Про деякі питання практики вжиття запобіжних заходів" зазначається, що у вирішенні питання про вжиття запобіжних заходів господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності їх застосування з урахуванням такого:

розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника;

наявності зв'язку між конкретним видом запобіжних заходів і предметом відповідної позовної вимоги, яку заявник повинен подати у строк, встановлений частиною третьою статті 433;

імовірності настання обставин, зазначених у статті 431;

запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів третіх осіб.

З метою запобігання зловживанню запобіжними заходами введено також і норми частини 4 коментованої статті щодо застави. Цей захід полягає в забезпеченні вимоги заявника про вжиття запобіжних заходів заставою. Тобто господарський суд може зобов'язати заявника забезпечити його вимогу про вжиття запобіжних заходів заставою.

У контексті коментованої норми заставою є грошова сума, яка вноситься на депозит господарського суду. Майно чи майнові права не можуть бути предметом застави.

Виходячи зі змісту приписів щодо застави, можна дійти висновку, що застава повинна застосовуватися, якщо заявник вважає, що йому завдано шкоди, або існує реальна загроза завдання шкоди. Визначення розміру застави є прерогативою господарського суду, який встановлює його з урахуванням обставин справи, але він не повинен бути більшим від розміру заявленої шкоди.

У п. 15 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 р. N 04-5/1107 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" вказується на те, що передбачене частиною четвертою статті 434 ГПК зобов'язання заявника забезпечити його вимогу заставою визначено як право, а не обов'язок господарського суду. Внесення коштів, які є предметом застави, має здійснюватися на депозит господарського суду. Сума відповідних коштів, що визначається судом, повинна бути співрозмірною заявленій шкоді та розумно необхідною з огляду на неприпустимість зловживання запобіжними заходами і в будь-якому разі не може перевищувати розміру заявленої шкоди.

У п. 10 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20.04.2007 р. N 01-8/251 "Про деякі питання практики вжиття запобіжних заходів" зазначається, що відповідно до частини четвертої статті 434 ГПК господарський суд може зобов'язати заявника забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню запобіжними заходами, яка вноситься на депозит господарського суду. Згідно з частиною п'ятою цієї ж статті розмір застави, якщо така призначена, зазначається в тій же ухвалі господарського суду, яка виноситься про вжиття запобіжних заходів.

У листі Вищого господарського суду України від 20.01.2005 р. N 05-3/128 міститься додаткова інформація щодо відкриття депозитних рахунків. На розгляд господарських судів України вже надходять заяви про вжиття запобіжних заходів, в тому числі у вигляді накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вживається запобіжний захід. Тому з метою запобігання зловживанню запобіжними заходами є необхідною реалізація приписів наведеної норми ГПК України. У зв'язку з викладеним Вищий господарський суд України звернувся до Державного казначейства України із запитом стосовно реалізації на практиці зазначених приписів ГПК та відкриття господарськими судами відповідних рахунків в органах Державного казначейства України.

На запит Вищого господарського суду України було повідомлено таке:

"Відповідно до Порядку відкриття рахунків у національній валюті в органах Державного казначейства, затвердженого наказом Державного казначейства України від 02.12.2002 N 221 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17.12.2002 N 976/7264, рахунки з обліку коштів, що не відносяться до виконання бюджетів, у випадках, передбачених законодавством, можуть бути відкриті в органах Держказначейства підприємствам, установам, організаціям у разі їх звернення з відповідною заявою про відкриття таких рахунків". Слід мати на увазі, що дотепер порядок відкриття депозитних рахунків господарських судів для внесення коштів застави, а так само проведення операцій за цими рахунками нормативно-правовими актами не визначено.

Внесення коштів на депозит господарського суду треба відрізняти від внесення коштів на вкладні (депозитні) рахунки, які відповідно до п. 1.8 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. N 492, відкриваються банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтом в управління на встановлений строк або без зазначення такого строку під визначений процент (дохід) і підлягають поверненню клієнту відповідно до законодавства України та умов договору.

На сьогодні порядок відкриття депозитних рахунків господарських судів для внесення коштів застави, а також проведення операцій по цих рахунках нормативними актами не встановлено.

Частина 5 коментованої статті встановлює, що у випадку вжиття господарським судом запобіжних заходів виноситься ухвала.

В ухвалі господарський суд повинен зазначити:

а) вид обраного запобіжного заходу (заходів);

б) підстави обрання запобіжних заходів;

в) порядок і спосіб виконання запобіжних заходів;

г) якщо господарським судом призначено заставу - розмір застави.

Ухвала повинна також містити відомості, встановлені у ч. 2 ст. 86 ГПК.

Вид обраного запобіжного заходу має відповідати тим, що встановлені у ст. 432 ГПК. Підстави обрання запобіжних заходів повинні відповідати вимогам ст. 431 ГПК.

У п. 16 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 р. N 04-5/1107 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" зазначається таке. Суб'єктний склад осіб, які повинні виконувати вжиті господарським судом запобіжні заходи, визначається змістом ухвали господарського суду про вжиття таких заходів (частина п'ята статті 434 ГПК) та з урахуванням кола заінтересованих осіб, зазначених у пункті 14 цих рекомендацій. Порядок і спосіб виконання запобіжних заходів зазначаються в ухвалі господарського суду про вжиття таких заходів (частина п'ята статті 434 ГПК) і мають визначатися відповідно до обраного запобіжного заходу. Витребування доказів (за правилами статті 38 ГПК) здійснюється господарським судом. Що ж до огляду приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав, та накладення арешту на майно, що належить особі, стосовно якої вжито запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб, то вони відповідно до частини першої статті 436 ГПК здійснюються державним виконавцем в порядку, передбаченому Законом України "Про виконавче провадження", на підставі відповідної ухвали господарського суду, яка згідно з пунктом 2 статті 3 названого Закону є виконавчим документом. Такий арешт може бути застосовано щодо майна, яке належить даній особі як на праві власності, так і на інших підставах, передбачених законом, в тому числі за договором оренди чи лізингу. 

Копії ухвали надсилаються заявнику та особі, щодо якої застосовуються запобіжні заходи. Якщо ухвалу винесено за участі заявника та особи, щодо якої застосовуються запобіжні заходи, ухвала негайно після її винесення надсилається як заявнику, так і особі, щодо якої застосовуються запобіжні заходи.

Однак якщо ухвалу винесено за участі заявника без повідомлення особи, щодо якої застосовуються запобіжні заходи (за правилами ч. 2 коментованої статті), ухвала надсилається негайно після її винесення лише заявнику, а особі, щодо якої застосовуються запобіжні заходи, ухвала після її винесення не надсилається, а надсилається негайно після її виконання.

Частина 6 коментованої статті встановлює підстави відмови у задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів.

Господарський суд зобов'язаний відмовити в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів, якщо:

а) відсутні підстави, встановлені ст. 431 ГПК, тобто відсутні підстави побоюватися, що подача потрібних для заявника доказів стане згодом неможливою або утрудненою, а також відсутні підстави вважати, що права заявника порушено або існує реальна загроза їх порушення;

б) не виконано вимог, передбачених ч. 3 коментованої статті, тобто заявник на вимогу суду не додав до заяви будь-який наявний у нього доказ про порушення або загрозу порушення його прав.

Про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів господарський суд виносить ухвалу. В ухвалі поряд із відомостями, зазначеними у ст. 86 ГПК, треба вказати:

а) вид запобіжного заходу, що його просив застосувати заявник;

б) підстави відмови в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів.

У п. 18 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 р. N 04-5/1107 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" зазначається, що в разі винесення ухвали про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів (частина шоста статті 434 ГПК) зазначена заява не повертається судом заявникові, оскільки законом таке повернення не передбачено. Копії відповідної ухвали розсилаються заявникові та особі (особам), щодо якої (яких) просили вжити запобіжних заходів.

Також у п. 13 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20.04.2007 р. N 01-8/251 "Про деякі питання практики вжиття запобіжних заходів" встановлено, що у разі винесення ухвали про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів (частина шоста статті 434 ГПК) зазначена заява не повертається судом заявникові, оскільки законом таке повернення не передбачене. Копії відповідної ухвали розсилаються заявникові та особі (особам), щодо якої (яких) просили вжити запобіжних заходів.

Стаття 43-5. Наслідки подання заяви про вжиття запобіжних заходів, що не відповідає вимогам закону

Суддя, встановивши, що заяву про вжиття запобіжних заходів подано без додержання вимог, викладених у статті 433 цього Кодексу, або не оплачено державним митом, виносить ухвалу про залишення заяви без руху, про що повідомляє заявника і надає йому строк для виправлення недоліків.

Коли заявник відповідно до вказівок судді у встановлений строк не виконає всі перелічені у статті 433 цього Кодексу вимоги та не сплатить державне мито, заява вважається неподаною і повертається заявнику, про що суддя виносить мотивовану ухвалу.

Частина 1 коментованої статті визначає дії суду, якщо заяву про вжиття запобіжних заходів подано без додержання вимог, установлених нормами ГПК.

Якщо заява про вжиття запобіжних заходів не відповідає вимогам ст. 433 ГПК щодо змісту (заява не містить: найменування господарського суду, до якого подається заява; найменування заявника і особи, щодо якої просять вжити запобіжних заходів, їхніх поштових адрес; документів, що підтверджують статус заявника-громадянина як суб'єкта підприємницької діяльності; виду й суті запобіжного заходу; обставин, якими заявник обґрунтовує необхідність вжиття запобіжних заходів; переліку документів та інших доказів, що додаються до заяви; підпису заявника або його представника, якщо заява подається представником) або до заяви не додано копій заяви відповідно до кількості осіб, щодо яких просять вжити запобіжних заходів, суд повинен залишити заяву без руху.

Залишення заяви без руху є новою для господарського судочинства процесуальною дією. Залишення заяви про вжиття запобіжних заходів без руху означає, що заяву до розгляду не прийнято. Отже, залишення заяви без руху слід розглядати як процесуальну санкцію за порушення правил оформлення заяви.

У п. 11 рекомендації президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 р. N 04-5/1107 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" зазначається, що Декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито" не передбачено розміру ставок державного мита із заяв про вжиття запобіжних заходів. Отже, до внесення відповідних змін до названого Декрету у господарського суду немає правових підстав для винесення ухвали про залишення такої заяви без руху у зв'язку з тим, що її не оплачено державним митом (частина перша статті 435 ГПК).

Про залишення заяви про вжиття запобіжних заходів без руху господарський суд виносить ухвалу. В ухвалі суд повинен зазначити причини залишення заяви без руху (тобто недоліки заяви) та встановити строк для виправлення недоліків. Щодо встановлення строку для виправлення недоліків у п. 17 рекомендації президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 р. N 04-5/1107 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" зазначається, що строк, який надається господарським судом заявникові для виправлення недоліків заяви про вжиття запобіжних заходів (частина перша статті 435 ГПК), має бути розумно необхідним й визначається з урахуванням конкретних обставин, пов'язаних з поданням заяви, і, зокрема, тривалості поштообігу. Цей строк є процесуальним, і отже, в разі необхідності може бути продовжений судом (частина четверта статті 53 ГПК) за заявою заінтересованої особи чи з власної ініціативи. Така само рекомендація міститься у п. 12 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20.04.2007 р. N 01-8/251 "Про деякі питання практики вжиття запобіжних заходів".

Про залишення заяви без руху суд повідомляє заявника надісланням ухвали в порядку, встановленому ст. 87 ГПК.

Норми ГПК не містять указівок про те, в який спосіб заявник повинен усунути недоліки заяви. Тому слід виходити зі змісту зазначених в ухвалі про залишення заяви без руху підстав. Якщо встановлені недоліки стосуються неповноти тексту заяви, заявник мусить подати доповнення до неї; якщо до заяви не додано певних документів, заявник повинен надіслати їх до суду. Слід також зазначити, що додаткові документи подаються на виконання ухвали суду про залишення заяви без руху.

Частина 2 коментованої статті встановлює наслідки невиконання заявником указівок господарського суду щодо усунення недоліків заяви про вжиття запобіжних заходів. Якщо заявник відповідно до вказівок судді у встановлений строк не виконає всіх перелічених у ст. 433 ГПК вимог, заява вважається неподаною.

Водночас, слід пам'ятати, що до внесення відповідних змін до Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" несплата державного мита за подання заяви про вжиття запобіжних заходів не може бути підставою для залишення її без руху, а отже, й для повернення заявникові.

Про повернення заяви про вжиття запобіжних заходів заявникові господарський суд виносить ухвалу. Ухвала повинна бути мотивованою. В ухвалі має бути зазначено про вимоги суду щодо усунення недоліків заяви, про невиконання вимог ухвали суду про залишення заяви без руху, про те, що заява вважається неподаною, та її повернення заявникові.

У п. 14 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20.04.2007 р. N 01-8/251 "Про деякі питання практики вжиття запобіжних заходів" зазначається, що частиною другою статті 435 ГПК передбачено, що коли заявник відповідно до вказівок судді у встановлений строк, зокрема, не виконає всі перелічені у статті 433 цього Кодексу вимоги, заява вважається неподаною і повертається заявнику, про що суддя виносить мотивовану ухвалу. У зв'язку з цим постало питання про те, яким чином має бути викладено резолютивну частину відповідної ухвали. За приписом пункту 4 частини другої статті 86 ГПК ухвала господарського суду повинна містити, зокрема, висновок з розглянутого питання. Отже, резолютивна частина ухвали, про яку йдеться в частині другій статті 435 ГПК, може формулюватися приблизно таким чином: "Заяву (найменування заявника) про вжиття запобіжного заходу (запобіжних заходів) вважати неподаною і повернути заявникові".

Ухвала про повернення заяви про вжиття запобіжних заходів надсилається заявникові разом із заявою. Ухвала не повинна надсилатися іншим заінтересованим особам.

Стаття 43-6. Виконання ухвали про вжиття запобіжних заходів

Ухвала про вжиття запобіжних заходів виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень.

У разі забезпечення вимог заявника заставою ухвала про вжиття запобіжних заходів виконується негайно після внесення застави в повному розмірі.

Коментовану статтю присвячено питанню виконання ухвали про вжиття запобіжних заходів.

Відповідно до частини 1 коментованої статті ухвала про вжиття запобіжних заходів підлягає негайному виконанню. У п. 16 рекомендації президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 р. N 04-5/1107 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" дається вказівка про те, що витребування доказів (за правилами статті 38 ГПК) здійснюється господарським судом. Що ж до огляду приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав, та накладення арешту на майно, що належить особі, стосовно якої вжито запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб, то вони відповідно до частини першої статті 436 ГПК здійснюються державним виконавцем в порядку, передбаченому Законом України "Про виконавче провадження", на підставі відповідної ухвали господарського суду, яка згідно з п. 2 ст. 3 названого Закону є виконавчим документом. Такий арешт може бути застосовано щодо майна, яке належить даній особі як на праві власності, так і на інших підставах, передбачених законом, в тому числі за договором оренди чи лізингу.

Також у п. 11 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20.04.2007 р. N 01-8/251 "Про деякі питання практики вжиття запобіжних заходів" зазначається таке. Суб'єктний склад осіб, які повинні виконувати вжиті господарським судом запобіжні заходи, визначається змістом ухвали господарського суду про вжиття запобіжних заходів (частина п'ята статті 434 ГПК) та з урахуванням кола заінтересованих осіб, зазначених у пункті 7 цього інформаційного листа. Що ж до порядку та способу виконання запобіжних заходів, то вони повинні визначатися відповідно до обраного запобіжного заходу (стаття 432 ГПК). Витребування доказів (за правилами статті 38 ГПК) здійснюється господарським судом. Що ж до огляду приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав, та накладення арешту на майно, що належить особі, стосовно якої вжито запобіжних заходів, і знаходиться в неї або в інших осіб, то вони відповідно до частини першої статті 436 ГПК здійснюються державним виконавцем в порядку, передбаченому Законом України "Про виконавче провадження", на підставі відповідної ухвали господарського суду, яка згідно з приписами названого Закону є виконавчим документом.

Частина 2 коментованої статті містить спеціальну норму стосовно норми ч. 1 коментованої статті.

Частина 4 ст. 434 ГПК встановлює, що господарський суд може зобов'язати заявника забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, аби запобігти зловживанню запобіжними заходами, яка вноситься на депозит господарського суду. Якщо суд установив заставу, про що повинно бути зазначено в ухвалі про вжиття запобіжних заходів, ця ухвала має виконуватися негайно після внесення застави в повному обсязі.

Слід звернути увагу на те, що ухвала про вжиття запобіжних заходів відповідно до ч. 5 ст. 434 ГПК надсилається заявникові негайно після її винесення. Отже, за змістом цієї норми суд не вправі контролювати внесення застави заявником, а також не може відмовити заявникові у видачі ухвали, якщо заставу не внесено чи внесено не в повному обсязі. Також не встановлено строку для внесення застави, а господарському суду не надано права встановлювати заявнику строк для внесення застави.

Отже, виходячи з викладеного, лише державний виконавець вправі контролювати внесення застави заявником, оскільки мусить не виконувати ухвали, доки заявник не надасть документа на підтвердження внесення суми застави в розмірі, встановленому судом.

Відповідно до ст. 26 Закону України "Про виконавче провадження" державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі наявності інших обставин, передбачених законом, які виключають здійснення виконавчого провадження (п. 7). Якщо до державної виконавчої служби подано ухвалу про вжиття запобіжного заходу, в якій встановлено заставу, без документа, що підтверджує внесення застави, державний виконавець повинен відмовити у відкритті виконавчого провадження за цією ухвалою.

Відповідно до ст. 1212 ГПК до господарського суду можуть бути подані скарги на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби, зокрема щодо виконання ухвал про вжиття запобіжних заходів.

Стаття 43-7. Скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів

На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, винесену за участю заявника без повідомлення особи, щодо якої вжито запобіжні заходи, остання протягом десяти днів з дня отримання копії ухвали може подати заяву про її скасування.

Подання заяви про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання ухвали про вжиття запобіжних заходів.

Заява про скасування вжиття запобіжних заходів розглядається протягом трьох днів господарським судом, який виніс ухвалу про їх вжиття. Неявка заінтересованих осіб не перешкоджає розглядові заяви.

За результатами розгляду заяви господарський суд виносить ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів або її зміну чи скасування.

Коментовану статтю присвячено питанню скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів.

Частина 1 коментованої статті встановлює, що особа, щодо якої вжито запобіжні заходи, може подати заяву про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів. Цю особу наділено правом подання заяви про скасування ухвали, якщо цю ухвалу суд виніс за участі заявника без повідомлення особи, щодо якої вжито запобіжні заходи.

У випадку якщо ухвалу про вжиття запобіжних заходів винесено за участі особи, щодо якої вжито запобіжні заходи, ця особа не має права на подання заяви про скасування ухвали. Так само не має права на подання заяви про скасування ухвали особа, щодо якої вжито запобіжні заходи, яка була повідомлена про час і місце розгляду заяви про вжиття запобіжних заходів, однак до суду не з'явилася.

Закон не передбачає права заявника на звернення до суду із заявою про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів.

Установлений строк для звернення до господарського суду із заявою про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів - 10 днів від дня отримання копії ухвали.

ГПК не встановлює вимог щодо змісту заяви про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів.

Частина 2 коментованої статті встановлює правило, що подання заяви про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання ухвали про вжиття запобіжних заходів. Отже, незалежно від того що до суду подано заяву про скасування ухвали, ця ухвала підлягає виконанню згідно з вимогами ст. 436 ГПК.

Частина 3 коментованої статті визначає порядок розгляду заяви про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів. Ця заява повинна бути розглянута протягом трьох днів від дня її подання до господарського суду. Розгляд заяви здійснює той самий суд, який виніс ухвалу про вжиття запобіжних заходів. Але це не означає, що заяву про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів повинен розглянути той самий суддя, який виносив ухвалу про вжиття запобіжних заходів. Заява розглядається з повідомленням заінтересованих осіб (заявника, особи, щодо якої вжито запобіжні заходи), однак їх неявка не перешкоджає розгляду заяви.

У п. 15 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20.04.2007 р. N 01-8/251 "Про деякі питання практики вжиття запобіжних заходів" зазначено, що відповідно до частини третьої статті 437 ГПК заява про скасування запобіжних заходів розглядається тим господарським судом, який виніс ухвалу про їх вжиття. Однак цей припис не означає, що розгляд такої заяви має обов'язково здійснюватись тим самим суддею, яким виносилася ухвала про вжиття запобіжного заходу (заходів).

Відповідно до частини 4 коментованої статті господарський суд виносить ухвалу. Залежно від підстав заяви про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів, її обґрунтування господарський суд має право:

а) залишити без змін ухвалу про вжиття запобіжних заходів;

б) змінити ухвалу про вжиття запобіжних заходів;

в) скасувати ухвалу про вжиття запобіжних заходів.

Суд залишає без змін ухвалу про вжиття запобіжних заходів, якщо заява про скасування ухвали необґрунтована. Суд може змінити ухвалу про вжиття запобіжних заходів у частині виду запобіжного заходу. Господарський суд скасовує ухвалу про вжиття запобіжних заходів, якщо вона не відповідає вимогам ст. 431 ГПК або якщо запобіжні заходи застосовано стосовно особи, до якої вони не повинні були застосовуватися.

 

Стаття 43-8. Оскарження ухвал щодо вжиття запобіжних заходів

На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів, а також на ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів або її зміну чи скасування може бути подано апеляційну скаргу.

Подання апеляційної скарги на ухвалу про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання відповідної ухвали. Подання апеляційної скарги на ухвалу про скасування запобіжних заходів або їх заміну зупиняє виконання відповідної ухвали.

Коментована стаття регулює питання оскарження ухвал, які приймаються господарським судом у процедурі вжиття запобіжних заходів.

Частина 1 коментованої статті перелічує види ухвал, на які може бути подано апеляційну скаргу. Апеляційну скаргу може бути подано на ухвалу:

а) про вжиття запобіжних заходів;

б) про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів;

в) про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних заходів;

г) про зміну ухвали про вжиття запобіжних заходів;

д) про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів.

Щодо питань оскарження ухвал про запобіжні заходи у п. 20 рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 р. N 04-5/1107 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" даються такі вказівки. Згідно з частиною першою статті 438 ГПК ухвали про вжиття запобіжних заходів, про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів або її заміну чи скасування можуть бути оскаржені в апеляційному порядку. Подання відповідної скарги та перегляд зазначених ухвал в апеляційному порядку здійснюються на загальних підставах, визначених розділом XII ГПК, з урахуванням того, що суб'єктами апеляційного оскарження виступають не сторони у справі - позивачі і відповідачі, а заявник (особа, яка звернулася до суду із заявою про вжиття запобіжних заходів) і особа, щодо якої вжито запобіжні заходи. Закон не виключає можливості вжиття запобіжних заходів господарським судом апеляційної інстанції - за результатами здійснення апеляційного провадження. Відповідно до пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду, крім випадків, встановлених законом. Оскарження ухвал щодо вжиття запобіжних заходів статтею 438 ГПК передбачено лише в апеляційному, але не в касаційному порядку. Тому в разі подання касаційної скарги на відповідну ухвалу та/або на прийняту за результатами її апеляційного перегляду постанову Вищий господарський суд України відмовляє в прийнятті такої скарги і виносить з цього приводу відповідну ухвалу.

Частина 2 коментованої статті встановлює, що подання апеляційної скарги на ухвалу про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання цієї ухвали. Водночас, якщо подано апеляційну скаргу на ухвалу про скасування запобіжних заходів або на ухвалу про зміну запобіжних заходів, подання такої апеляційної скарги зупиняє виконання ухвали про скасування чи зміну ухвали про вжиття запобіжних заходів.

Стаття 43-9. Припинення запобіжних заходів

Запобіжні заходи припиняються у разі:

1) неподання заявником відповідної позовної заяви у строк, встановлений частиною третьою статті 433 цього Кодексу;

2) відмови господарським судом у прийнятті позовної заяви з підстав, передбачених частиною першою статті 62 цього Кодексу;

3) невиконання позивачем вимог, передбачених статтею 63 цього Кодексу;

4) винесення господарським судом ухвали про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів. 

Коментована стаття визначає випадки, коли дія запобіжних заходів припиняється.

Запобіжні заходи припиняються у разі:

1) неподання заявником відповідної позовної заяви у строк, установлений ч. 3 ст. 433 ГПК;

2) відмови господарським судом у прийнятті позовної заяви з підстав, передбачених ч. 1 ст. 62 ГПК;

3) невиконання позивачем вимог, передбачених ст. 63 ГПК;

4) винесення господарським судом ухвали про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів.

Перелік підстав припинення запобіжних заходів є вичерпним і розширенню не підлягає.

Відповідно до ч. 3 ст. 433 ГПК заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом десяти днів з дня винесення ухвали про вжиття запобіжних заходів. Якщо заявник не подав відповідну позовну заяву або подав її з порушенням встановленого десятиденного строку, запобіжні заходи припиняються.

Згідно із ч. 1 ст. 62 ГПК суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви, якщо заява не підлягає розгляду в господарських судах України; у провадженні господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішує господарський спір, є справа зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет із тих же підстав або є рішення цих органів з такого спору; позов подано до підприємства, організації, які ліквідовано.

Тобто, якщо заявник протягом десяти днів подав до господарського суду позовну заяву, але в її прийнятті відмовлено з викладених підстав, дія запобіжних заходів припиняється.

Відповідно до ст. 63 ГПК суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи без розгляду, якщо:

1) позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано;

2) у позовній заяві не вказано повного найменування сторін, їх поштових адрес;

3) у позовній заяві не вказано обставин, на яких ґрунтується позовна вимога, доказів, що підтверджують викладені в заяві обставини, обґрунтований розрахунок стягуваної чи оспорюваної суми;

4) не подано доказів сплати державного мита у встановлених порядку та розмірі;

5) порушено правила поєднання вимог або об'єднано в одній позовній заяві кілька вимог до одного чи кількох відповідачів і сумісний розгляд цих вимог перешкоджатиме з'ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво утруднить вирішення спору;

6) не подано доказів надсилання відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів;

7) до винесення ухвали про порушення провадження у справі від позивача надійшла заява про врегулювання спору;

8) не подано доказів сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до господарського суду в загальному порядку після усунення допущенного порушення.

Отже, дія запобіжних заходів припиняється після того як:

а) заявник подав позовну заяву в 10-денний строк, установлений в ч. 3 ст. 433 ГПК;

б) цю позовну заяву повернуто судом із підстав, установлених у ст. 63 ГПК;

в) позивач не виконав вимог суду щодо усунення допущеного порушення і не звернувся до господарського суду в загальному порядку.

Однак слід мати на увазі, що ухвалу господарського суду про повернення позовної заяви може бути оскаржено в апеляційному та касаційному порядку. Тому у випадку такого оскарження існує можливість скасування ухвали про повернення позовної заяви. ГПК не ставить у залежність момент припинення дії запобіжних заходів від оскарження ухвали про повернення позовної заяви. Отже, для припинення дії запобіжних заходів достатньо, аби позовну заяву було повернуто і заявник не усунув недоліків позовної заяви.

ГПК не встановлює, що про припинення запобіжних заходів господарський суд виносить ухвалу. Ці заходи припиняються в силу і як наслідок юридичних фактів, викладених у коментованій статті.

Оскільки ухвала про вжиття запобіжних заходів підлягає виконанню державним виконавцем, припинення запобіжних заходів є підставою для закінчення виконавчого провадження, яке було відкрите за ухвалою про вжиття запобіжних заходів.

Однак при цьому слід мати на увазі таке:

Закон України "Про виконавче провадження" не містить такої підстави для закінчення виконавчого провадження, як припинення дії виконавчого документа;

необхідно доводити державному виконавцю факти, які відповідно до коментованої статті є підставами для припинення запобіжних заходів (окрім випадку винесення судом ухвали про скасування ухвали щодо вжиття запобіжних заходів).

У п. 16 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20.04.2007 р. N 01-8/251 "Про деякі питання практики вжиття запобіжних заходів" зазначено таке. Статтею 439 ГПК визначено підстави припинення запобіжних заходів. Водночас ГПК не визначено, що господарський суд має виносити ухвалу про припинення запобіжних заходів. Отже, останні припиняються в силу самої лише наявності відповідних підстав, без обов'язкового оформлення такого припинення якимось процесуальним документом. У цьому контексті слід урахувати викладене в абзаці другому п. 16 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 N 04-5/1107 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності": "В ухвалі про вжиття запобіжного заходу має обов'язково зазначатися про те, що у разі неподання заявником відповідної позовної заяви у строк, встановлений частиною третьою статті 433 ГПК, запобіжний захід припиняється (пункт 1 статті 439 ГПК)". Разом з тим на практиці можливі ситуації, за яких після настання обставин, зазначених у згаданій статті 439 ГПК, продовжують зберігати законну силу й залишатися обов'язковими до виконання винесені господарськими судами в порядку статті 432 ГПК ухвали про витребування доказів, накладення арешту на майно, що позбавляє певну заінтересовану особу (осіб) права розпоряджатися своєю власністю чи обмежує її (їх) в такому праві. У подібних випадках з урахуванням конкретних обставин господарський суд не позбавлений права і можливості винести ухвалу про припинення того чи іншого запобіжного заходу (заходів) з додержанням загальних вимог статті 86 ГПК щодо змісту ухвали.

таття 43-10. Відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів

У випадку припинення запобіжних заходів або у випадку відмови заявника від позову, або у випадку набрання законної сили рішенням щодо відмови у задоволенні позову особа, щодо якої вжито запобіжні заходи, має право на відшкодування шкоди, завданої вжиттям цих заходів.

У разі внесення заявником застави відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів, в першу чергу здійснюється за рахунок цієї застави.

Застава повертається заявникові повністю, якщо господарський суд задовольнив позов заявника, або якщо відповідачем було визнано позов, або якщо господарським судом затверджено мирову угоду сторін.

У випадках, передбачених пунктами 2 - 4 статті 439 цього Кодексу, а також під час розгляду справи по суті господарський суд може вирішити питання щодо відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів.

(Доповнено розділом VI згідно із

 Законом України від 22.05.2003 р. N 850-IV)

Частина 1 коментованої статті встановлює право особи, щодо якої вжито запобіжних заходів, на відшкодування шкоди у певних випадках.

Особа, щодо якої вжито запобіжних заходів, має право на відшкодування шкоди, завданої цими запобіжними заходами у випадках:

а) припинення запобіжних заходів;

б) відмови заявника від позову;

в) випадку набрання законної сили рішенням щодо відмови у задоволенні позову.

Відповідно до ст. 439 ГПК запобіжні заходи припиняються в разі:

1) неподання заявником відповідної позовної заяви у строк, установлений ч. 3 ст. 433 ГПК;

2) відмови господарським судом у прийнятті позовної заяви з підстав, передбачених ч. 1 ст. 62 ГПК;

3) невиконання позивачем вимог, передбачених ст. 63 ГПК;

4) винесення господарським судом ухвали про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів.

Якщо заявник подав позовну заяву, він вправі на підставі ст. 22 ГПК відмовитися від позову. У такому випадку особа, щодо якої було вжито запобіжні заходи, має право на відшкодування шкоди, спричиненої цими заходами. Так само право на відшкодування шкоди настає, якщо заявнику відмовлено в задоволенні позову, після набрання відповідним рішенням законної сили.

При цьому особа, щодо якої вжито такі заходи, повинна довести розмір шкоди і причинний зв'язок між шкодою та вжиттям запобіжних заходів. У даному випадку відшкодування шкоди не ставиться у залежність від вини заявника.

Відповідно до частини 2 коментованої статті встановлено, що коли заявником вносилася застава, відшкодування шкоди відбувається за рахунок цієї застави. Однак за змістом викладеної норми розмір відшкодування шкоди не обмежується розміром застави. Якщо коштів застави для відшкодування шкоди недостатньо, залишок повинен бути відшкодований за рахунок інших коштів заявника або його майна.

Частина 3 коментованої статті встановлює випадки повернення заявнику застави, що була внесена ним на вимогу суду відповідно до ч. 4 ст. 434 ГПК.

Застава повністю повертається заявникові, якщо:

а) господарський суд задовольнив позов заявника;

б) відповідачем було визнано позов;

в) господарським судом затверджено мирову угоду сторін.

В інших випадках застава поверненню не підлягає. Зокрема, застава не повертається, якщо:

а) запобіжні заходи припинилися на підставі ст. 439 ГПК;

б) провадження у справі припинено на підставі ст. 80 ГПК (окрім випадку припинення провадження у справі через затвердження мирової угоди);

в) позов залишено без розгляду на підставі ст. 81 ГПК.

Частина 4 коментованої статті визначає, що питання про відшкодування шкоди може бути вирішено господарським судом одночасно з вирішення інших процесуальних питань. Господарський суд може вирішити питання про відшкодування збитків у випадках, передбачених пунктами 2 - 4 ст. 439 ГПК, тобто з припиненням запобіжних заходів у разі:

а) відмови господарським судом у прийнятті позовної заяви з підстав, передбачених ч. 1 ст. 62 ГПК;

б) невиконання позивачем вимог, передбачених ст. 63 ГПК;

в) винесення господарським судом ухвали про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів.

У п. 19 рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 р. N 04-5/1107 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" зазначається, що у застосуванні частини четвертої статті 4310 ГПК господарським судам рекомендується виходити з такого. Якщо запобіжний захід припинено з підстав, передбачених пунктами 2 - 4 ст. 439 ГПК, то питання про відшкодування шкоди, завданої вжиттям такого заходу, може бути вирішене одночасно з прийняттям відповідної ухвали. Це означає, що питання про відшкодування шкоди може бути вирішено судом в ухвалі про:

а) відмову в прийнятті позовної заяви на підставі ч. 1 ст. 62 ГПК;

б) повернення позовної заяви, коли позивачем не виконано вимог, передбачених ст. 63 ГПК;

в) скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів у порядку, встановленому ст. 437 ГПК.

Питання про відшкодування шкоди господарський суд може вирішити під час розгляду по суті справи за позовом особи, що подала заяву про вжиття запобіжних заходів.

Якщо суд розглядає справу по суті, то відшкодування шкоди можливе у випадках:

а) відмови заявника від позову;

б) набрання законної сили рішенням щодо відмови в задоволенні позову.

Якщо суд вирішує питання про відшкодування шкоди під час розгляду справи по суті, він повинен про це зазначити в ухвалі про припинення провадження у справі (у випадку відмови позивача від позову) або в рішенні (у випадку відмови заявнику в задоволенні позову).

У п. 17 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20.04.2007 р. N 01-8/251 "Про деякі питання практики вжиття запобіжних заходів" зазначено, що згідно з частиною четвертою статті 4310 ГПК господарський суд може вирішити питання щодо відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів:

1) у випадках, передбачених пунктами 2 - 4 ст. 439 цього Кодексу, тобто у зв'язку з припиненням запобіжних заходів у разі:

- відмови у прийнятті позовної заяви з підстав, передбачених частиною першою статті 62 ГПК;

- невиконання позивачем вимог, передбачених статтею 63 ГПК;

- винесення господарським судом ухвали про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів;

2) під час розгляду справи по суті.

Питання стосовно відшкодування шкоди може бути вирішено господарським судом:

1) в ухвалі про:

- відмову в прийнятті позовної заяви (ч. 1 ст. 62 ГПК);

- повернення позовної заяви (ч. 1 ст. 63 ГПК);

- скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів (ст. 437 ГПК);

2) у процесі розгляду по суті справи за позовом особи, яка подавала заяву про вжиття запобіжного заходу (заходів), із зазначенням про відшкодування шкоди:

- в разі відмови позивача від позову - в ухвалі про припинення провадження зі справи (п. 4 ч. 1 ст. 80 ГПК);

- в разі відмови в задоволенні позову - в рішенні, прийнятому по суті справи.

У будь-якому випадку наявність та розмір шкоди, завданої вжиттям запобіжних заходів, потребує доказування за загальними правилами, визначеними розділом V ГПК.

Розділ VI

 СУДОВІ ВИТРАТИ

(Назва розділу у редакції

 Закону України від 21.06.2001 р. N 2539-III)

Стаття 44. Склад судових витрат

Судові витрати складаються з державного мита, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката, витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Коментовану статтю присвячено складу і видам судових витрат. Судові витрати - це витрати, пов'язані з розглядом і вирішенням справ у судочинстві, що покладаються на сторони, третіх осіб із самостійними вимогами з метою їх відшкодування державі, спонукання зацікавлених осіб до врегулювання спорів відповідно до закону без втручання суду95.

Коментована стаття не дає визначення поняття "судові витрати", вона лише поділяє судові витрати на:

а) державне мито;

б) суми, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом;

в) витрати, пов'язані з оглядом і дослідженням речових доказів у місці їх знаходження;

г) оплату послуг перекладача;

д) оплату послуг адвоката;

е) витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу;

є) інші витрати, пов'язані з розглядом справи.

У п. 1 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 04.03.98 р. N 02-5/78 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" зазначається, що відповідно до розділу VI ГПК судовими витратами є пов'язані з розглядом справи в господарському суді витрати, які складаються з державного мита, сум, що підлягають сплаті за проведення експертизи (аудиту), призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, сплати послуг перекладача, адвоката, витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи. До інших витрат у розумінні статті 44 ГПК відносяться, зокрема, суми, які підлягають сплаті особам, викликаним до господарського суду для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи (стаття 30 ГПК).

Стаття 45. Державне мито

Позовні заяви, заяви про вжиття запобіжних заходів, заяви про оскарження рішень третейських судів та про видачу виконавчих документів на примусове виконання рішень третейських судів і заяви про оскарження рішень, ухвал, постанов господарського суду оплачуються державним митом, крім випадків, встановлених законодавством.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

 законами України від 21.06.2001 р. N 2539-III,

 від 22.05.2003 р. N 850-IV,

 від 03.02.2011 р. N 2980-VI)

Коментована стаття встановлює, що державне мито справляється з позовних заяв, заяв про вжиття запобіжних заходів, заяв про оскарження рішень, ухвал, постанов господарського суду. Отже, за подання інших процесуальних документів (заяв, клопотань, пояснень, відзивів тощо) до господарського суду державне мито не сплачується.

Стаття 1 Закону України "Про державне мито" (дію Закону зупинено згідно з Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. N 7-93 "Про державне мито") давала визначення поняття "державне мито". Державне мито - грошовий збір, що справляється в судових та арбітражних органах, органах державного нотаріату, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства закордонних справ України, Державного патентного відомства України, міських, сільських та селищних Рад народних депутатів та інших органах, передбачених законодавством України, за вчинення ними окремих дій та видачу документів. Чинний зараз Декрет Кабінету Міністрів України "Про державне мито" такого визначення поняття не містить. Відповідно до ст. 14 Закону України "Про систему оподаткування", державне мито віднесено до загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів).

Згідно з коментованою статтею державне мито сплачується, крім випадків, установлених законом.

Щодо сплати державного мита за подання заяви про вжиття запобіжних заходів у встановлених законом порядку і розмірі слід звернути увагу на таке. У п. 11 рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 р. N 04-5/1107 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" зазначається, що Декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито" не передбачено розміру ставок державного мита із заяв про вжиття запобіжних заходів. Отже, до внесення відповідних змін до названого Декрету у господарського суду немає правових підстав для винесення ухвали про залишення такої заяви без руху у зв'язку з тим, що її не оплачено державним митом (частина перша статті 435 ГПК).

Апеляційні і касаційні скарги на ухвали господарських судів подаються без сплати державного мита, оскільки в Декреті Кабінету Міністрів "Про державне мито" не встановлено ставок державного мита за подання апеляційних та касаційних скарг на ухвали.

У постанові від 30 березня 2004 р. Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у справі за позовом ПМП "О." до ТОВ "Х." про стягнення 49107 грн. і за зустрічним позовом про стягнення 88400 грн зазначила, що Декретом Кабміну "Про державне мито" не передбачено сплати державного мита при зверненні з апеляційною скаргою на ухвалу місцевого господарського суду, зокрема й ту, яку прийнято за результатами перегляду рішення за нововиявленими обставинами.

Державне мито не сплачується із заяв про винесення додаткових рішень, ухвал, про роз'яснення рішень, ухвал, а також із заяв про виправлення допущених у рішенні, ухвалі описки чи арифметичної помилки.

Також у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 13.01.2004 р. N П10-3295(02/168) у справі за скаргою відкритого акціонерного товариства "Тако" на постанову Нікопольського міського відділу Державної виконавчої служби від 10.07.2001 р. про відмову у відкритті виконавчого провадження зазначається, що чинним законодавством не передбачено сплати державного мита й витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу зі скарг на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів, що подаються на підставі ст. 1212 ГПК. Посилання Вищого господарського суду України на те, що за Декретом Кабінету Міністрів України від 21.01.93 р. N 7-93 "Про державне мито" підлягає сплаті державне мито із позовних заяв про визнання недійсними актів ненормативного характеру, є юридично неспроможним, оскільки такі позовні заяви не можна ототожнювати зі скаргами на рішення, дії, бездіяльність Державної виконавчої служби.

Пільги щодо сплати державного мита встановлено в ст. 4 Декрету. Від сплати державного мита, зокрема, звільняються:

позивачі - за позовами, що випливають з авторського права, а також з права на відкриття, винахід, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, топографії інтегральних мікросхем, сорти рослин та раціоналізаторські пропозиції;

органи соціального страхування та органи соціального забезпечення - за регресними позовами про стягнення з особи, яка заподіяла шкоду, сум допомоги й пенсій, виплачених потерпілому або членам його сім'ї;

державні й громадські органи, підприємства, установи, організації та громадяни, які звернулися у випадках, передбачених чинним законодавством, із заявами по суду щодо захисту прав та інтересів інших осіб;

органи місцевого та регіонального самоврядування - за позовами до суду або господарського суду про визнання недійсними актів інших органів місцевого та регіонального самоврядування, місцевих державних адміністрацій, підприємств, об'єднань, організацій і установ, які ущемлюють їх повноваження;

органи місцевого та регіонального самоврядування - за позовами до суду або господарського суду про стягнення з підприємства, об'єднання, організації, установи і громадян збитків, завданих інтересам населення, місцевому господарству, навколишньому середовищу їхніми рішеннями, діями або бездіяльністю, а також у результаті невиконання рішень органів місцевого та регіонального самоврядування;

органи місцевого та регіонального самоврядування - за позовами до суду або господарського суду про припинення права власності на земельну ділянку;

місцеві державні адміністрації - за позовами до господарського суду про визнання недійсними актів органів місцевого та регіонального самоврядування, що суперечать чинному законодавству;

фінансові органи та державні податкові інспекції - позивачі й відповідачі - за позовами до суду та господарського суду;

органи державного контролю за цінами - позивачі й відповідачі - за позовами до суду та господарського суду;

позивачі - Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Міністерство лісового господарства України та їхні органи на місцях, підприємства Укрзалізниці, що здійснюють захист лісонасаджень, органи рибоохорони - у справах стягнення коштів на покриття шкоди, заподіяної державі забрудненням навколишнього середовища, порушенням лісового законодавства та нераціональним використанням природних ресурсів і рибних запасів;

всеукраїнські та міжнародні об'єднання громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, що мають місцеві осередки у більшості областей України, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), громадські організації інвалідів, їхні підприємства та установи, республіканське добровільне громадське об'єднання "Організація солдатських матерів України" - за позовами, з якими вони звертаються до суду та господарського суду;

Національний банк України та його установи, за винятком госпрозрахункових;

Генеральна прокуратура України та її органи - за позовами, з якими вони звертаються до суду або господарського суду в інтересах громадян і держави;

Українська державна страхова комерційна організація та її установи - за позовами, з якими вони звертаються до суду та господарського суду, в усіх справах, пов'язаних з операціями обов'язкового страхування;

Пенсійний фонд України, його підприємства, установи й організації; Фонд України соціального захисту інвалідів і його відділення; органи Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України та Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

державні органи приватизації - за позовами, з якими вони звертаються до суду та господарського суду, в усіх справах, пов'язаних із захистом майнових інтересів держави;

Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення - позивачі й відповідачі - за позовами до суду та господарського суду;

державні замовники та виконавці державного замовлення - за позовами, з якими вони звертаються до суду у справах про відшкодування збитків, завданих при укладенні, внесенні змін до державних контрактів, а також невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за державним контрактом на поставку продукції для державних потреб;

Державний комітет України з державного матеріального резерву, установи та організації системи державного резерву - за позовами щодо виконання зобов'язань, що випливають із Закону України "Про державний матеріальний резерв";

Державна архітектурно-будівельна інспекція України, інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Автономній Республіці Крим, областях, районах, містах Києві та Севастополі, містах обласного значення за позовами до господарського суду щодо стягнення штрафу за порушення в сфері містобудування;

відділи державної виконавчої служби - за позовами, з якими вони звертаються до суду та господарського суду, в усіх справах, пов'язаних із захистом майнових інтересів фізичних і юридичних осіб, держави;

Рахункова палата - за позовами, з якими вона звертається до Вищого господарського суду України;

спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи - за позовами, з якими вони звертаються до суду у справах, пов'язаних із порушенням законодавства про рекламу;

військовослужбовці, військовозобов'язані та резервісти, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, проходять службу у військовому резерві, - за позовами, пов'язаними з виконанням військового обов'язку.

Крім того, в Законі України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо посилення правового захисту громадян та запровадження механізмів реалізації конституційних прав громадян на підприємницьку діяльність, особисту недоторканність, безпеку, повагу до гідності особи, правову допомогу, захист)" міститься норма про звільнення від сплати державного мита. У ст. 111, якою доповнено Закон України "Про державну податкову службу в Україні", зазначається, що у разі заподіяння шкоди внаслідок порушення працівниками органів державної податкової служби прав платників податків, встановлених цим та іншими законами України, а також вимог щодо проведення перевірок платник податків може звернутися до суду із заявою про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. При цьому суб'єкти малого підприємництва звільняються від сплати державного мита.

Відповідно до ст. 86 Закону України "Про виконавче провадження" стягувач має право звернутися з позовом до юридичної особи, яка зобов'язана провадити стягнення коштів з боржника, у разі невиконання рішення з вини цієї юридичної особи. При цьому стягувач звільняється від сплати державного мита. Водночас, як роз'яснив Вищий господарський суд України в п. 26 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 11.04.2005 р. N 01-8/344 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році", необхідно мати на увазі, що під юридичними особами, які зобов'язані провадити стягнення коштів з боржника, маються на увазі органи та установи, зазначені у частині першій статті 9 названого Закону (податкові органи, установи банків, кредитно-фінансові установи, а також інші органи, установи, організації, що виконують судові рішення на вимогу чи за дорученням судового виконавця). Органи державної виконавчої служби не є юридичними особами, про яких йдеться у частині першій статті 86 Закону України "Про виконавче провадження". Тому у разі подання позову про відшкодування збитків, заподіяних державним виконавцем громадянам чи юридичним особам при здійсненні виконавчого провадження (частина друга статті 86 зазначеного Закону), сплата державного мита має здійснюватися на загальних підставах.

У п. 1.8 рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 11.04.2005 р. N 04-5/639 "Про деякі питання практики застосування господарськими судами Закону України "Про третейські суди" зазначається, що Декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито" від 21.01.93 р. N 7-93 не передбачено справляння державного мита із заяв про скасування рішень третейських судів. Тому до внесення до чинного законодавства відповідних змін у господарських судів немає правових підстав вимагати подання доказів сплати державного мита із зазначених заяв.

У п. 1 інформаційного листа від 02.06.2006 р. N 01-8/1228 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році" Вищий господарський суд України на запитання, чи повинні сплачувати державне мито органи, зазначені у статті 4 Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито", звертаючись до господарського суду на підставі норм Цивільного чи Господарського кодексів України, відповів таке. У підпункті 4.7 пункту 4 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 04.03.98 N 02-5/78 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" зазначено, що коли окремі органи, про які йдеться в статті 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 21.01.93 N 7-93 "Про державне мито", звертаються до господарського суду не у зв'язку з виконанням своїх владних повноважень, вони зобов'язані сплачувати державне мито у загальному порядку. Отже, якщо відповідний орган звертається до господарського суду на підставі норм Цивільного чи Господарського кодексів України з приводу правочину (господарського договору), стороною якого є цей орган (у зв'язку з купівлею-продажем, орендою, підрядом тощо), він має сплачувати державне мито на загальних підставах.

У ГПК відсутня норма, яка надавала б господарському суду право звільнити, розстрочити або відстрочити сплату державного мита.

Стаття 46. Сплата державного мита

Державне мито сплачується чи стягується в доход державного бюджету України в порядку і розмірі, встановлених законодавством України.

В разі збільшення розміру позовних вимог недоплачена сума державного мита доплачується чи стягується згідно з новою ціною позову.

До заяви про збільшення розміру позовних вимог додається документ, що підтверджує сплату державного мита у встановленому порядку і розмірі, за винятком випадків звільнення від сплати цього мита, відстрочки або розстрочки його сплати.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

 законами України від 30.06.93 р. N 3345-XII,

 від 21.06.2001 р. N 2539-III)

Частина 1 коментованої статті містить відсилочну норму про те, що розмір державного мита, порядок його сплати встановлюється законодавством України. На цей час розмір державного мита, порядок сплати державного мита встановлені Декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито".

У ст. 2 Декрету визначено об'єкти справляння державного мита у випадку звернення до господарських судів: із позовних заяв і заяв кредиторів у справах про банкрутство, що подаються до господарських судів, та апеляційних і касаційних скарг на рішення й постанови, а також заяв про їх перегляд за нововиявленими обставинами.

Розмір ставок державного мита визначений у ст. 3 Декрету:

а) із позовних заяв майнового характеру - 1 відсоток ціни позову, але не менше 6 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

б) із позовних заяв немайнового характеру, в тому числі із заяв про визнання недійсними повністю або частково актів ненормативного характеру; із заяв кредиторів про порушення справ про банкрутство, а також із заяв кредиторів, які звертаються з майновими вимогами до боржника після оголошення про порушення справи про банкрутство - 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

в) із позовних заяв у спорах, що виникають під час укладання, зміни або розірвання господарських договорів, - 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

г) із апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови, а також заяв про перегляд їх за нововиявленими обставинами - 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті у разі подання заяви, для розгляду спору в першій інстанції, а із спорів майнового характеру - 50 відсотків ставки, обчисленої, виходячи з оспорюваної суми.

Стаття 22.5 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" встановлює: якщо норми інших законів містять посилання на неоподатковуваний мінімум, то для цілей їх застосування використовується сума у розмірі 17 гривень, крім норм адміністративного та кримінального законодавства у частині кваліфікації злочинів або правопорушень, для яких сума неоподатковуваного мінімуму встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, визначеної підпунктом 6.1.1 пункту 6.1 статті 6 цього Закону для відповідного року (з урахуванням положень пункту 22.4 цієї статті).

Стаття 7 Декрету встановлює порядок сплати державного мита. Державне мито сплачується готівкою, митними марками і шляхом перерахувань з рахунку платника в кредитній установі. З позовів, що подаються до суду та господарського суду в іноземній валюті, а також за дії та операції в іноземній валюті державне мито сплачується в іноземній валюті. У разі коли розмір ставок державного мита передбачено в частинах неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, державне мито сплачується в іноземній валюті з урахуванням курсу грошової одиниці Національного банку України. Порядок сплати державного мита встановлюється Міністерством фінансів України. Але зараз діє Інструкція про порядок обчислення та справляння державного мита, затверджена наказом Головної державної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 р. N 15. Слід ураховувати окремі правила, встановлені п. 35 цієї Інструкції.

Позовні заяви по спорах, які виникають при укладенні, зміні або розірванні господарських договорів, що носять одночасно майновий характер, до яких включено вимоги про стягнення штрафу тощо, оплачуються державним митом як за ставками, встановленими для позовів майнового характеру, так і за ставками, встановленими для розгляду позовних заяв по спорах, що виникають при укладенні, зміні або розірванні господарських договорів. У такому ж порядку оплачуються державним митом позовні заяви, що носять одночасно майновий і немайновий характер.

До позовних заяв немайнового характеру належать вимоги, що не підлягають вартісній оцінці (про звільнення самовільно зайнятих приміщень, про надання площі в натурі, спори, пов'язані з примушуванням прийняти передаточний баланс тощо). Заяви по спорах, пов'язаних із поповненням недостачі або з вилученням лишку власних оборотних коштів, а також інші заяви по спорах про розрахунки при передачі підприємств, будинків і споруд оплачуються митом за ставками, встановленими для позовних заяв майнового характеру.

Згідно з п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. N 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. N 13, від 25 травня 1998 р. N 15) позови про визнання недійсними угод оплачуються державним митом залежно від вартості відшукуваного майна або розміру грошових сум, обумовлених угодою. Позови про визнання недійсними договорів найму або обміну жилими приміщеннями, що не є власністю сторін, безоплатного користування майном, доручення тощо оплачуються державним митом за ставками, встановленими для оплати позовних заяв немайнового характеру.

Вищий господарський суд України в п. 13 інформаційного листа від 14.08.2007 р. N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" на запитання, в якому розмірі сплачується державне мито за подання позовних заяв про визнання договорів (правочинів) недійсними, зокрема, якщо позивачем не заявляються вимоги про повернення майна, відповів таке. Якщо позовну заяву про визнання договору (правочину) недійсним подано без вимоги застосування наслідків, передбачених статтею 216 Цивільного кодексу України чи частиною другою статті 208 Господарського кодексу України, державне мито сплачується за ставками, передбаченими для позовних заяв немайнового характеру. При застосуванні господарським судом відповідних наслідків державне мито сплачується чи стягується за ставками, встановленими для позовних заяв як майнового, так і немайнового характеру, залежно від вартості майна чи розміру грошових сум. В п. 14 цього ж листа на запитання як визначається розмір державного мита, що сплачується з позовних заяв про визнання права власності на майно (зокрема, самовільно збудоване, за відсутності або втрати правовстановлювального документа тощо), відповів таке. Державне мито із зазначених заяв визначається за ставкою, передбаченою Декретом Кабінету Міністрів України від 21.01.93 N 7-93 для позовних заяв немайнового характеру.

До заяв, поданих повторно після усунення обставин, що були підставою для повернення позовної заяви або залишення позову без розгляду, з метою уникнення повторної сплати мита може бути додано первісний документ про сплату мита, якщо не минув рік з дня його зарахування до бюджету.

Вартість позову, з якого обчислюється мито, визначає позивач, а в установлених випадках - господарський суд. При цьому до вартості позову включається і сума санкцій, вказана в заяві, а якщо вона не вказана - сума санкцій, визначена рішенням господарського суду незалежно від того, задоволено вимоги позивача чи в позові відмовлено. В останньому випадку з позивача достягується відповідна сума мита.

Сума санкцій для обчислення розміру мита в усіх випадках повинна визначатися господарським судом у день винесення рішення.

При зменшенні позовних вимог внесене мито не повертається. При збільшенні позову недоплачена сума мита доплачується, виходячи зі збільшеної суми позову.

Із заяв про перегляд рішень господарського суду в тій частині, що стосується як основної суми позову, так і суми мита, останнє обчислюється, виходячи з основної суми позову, що оспорюється іншою стороною. При цьому платником мита є сторона (позивач або відповідач), яка не згодна з прийнятою по справі ухвалою.

Коли заявник звільнений від сплати державного мита, останнє при задоволенні позову справляється з відповідача (якщо він не звільнений від його сплати), виходячи з розмірів задоволених позовних вимог. Якщо позов залишено без задоволення, мито не сплачується.

Коли позивач, звільнений від сплати державного мита, вибуває із справи у зв'язку з реорганізацією (ліквідацією) організації та суддя замінює цього позивача правонаступником, платником мита є правонаступник, якщо він не має права на пільгу.

У випадку коли по одному платіжному дорученню державне мито перераховано за кілька справ, що підлягають розгляду в даному господарському суді, доручення додається до однієї зі справ, а в інших справах робиться відмітка із зазначенням суми мита, сплаченого по даній справі, а також із зазначенням справи, в якій знаходиться платіжне доручення.

При вирішенні питань порядку сплати і розміру державного мита слід враховувати вказівки, що містяться в роз'ясненні Вищого арбітражного суду України від 04.03.98 р. N 02-5/78 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" (із змінами, внесеними рекомендаціями Президії Вищого господарського суду України від 31.05.2007 р. N 04-5/103 "Про внесення змін та доповнень до деяких роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України і роз'яснень та рекомендацій президії Вищого господарського суду України і про визнання таким, що втратило чинність, роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України").

Державне мито справляється з первісних та зустрічних позовних заяв майнового і немайнового характеру, у тому числі із заяв про визнання недійсними повністю або частково актів з підстав, зазначених у законодавстві; про відшкодування моральної (немайнової) шкоди; зі спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні господарських договорів чи визнанні їх недійсними; заяв кредиторів про порушення справ про банкрутство та кредиторів, які звертаються з майновими вимогами до боржника після опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство; апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови та про перегляд рішень, ухвал, постанов за нововиявленими обставинами.

Вирішуючи питання щодо сплати державного мита, господарський суд повинен виходити, зокрема, з такого:

- одним з реквізитів позовної заяви є ціна позову, яку вказує позивач і з якої обчислюється державне мито. Якщо позивачем у заяві не наведений обґрунтований розрахунок ціни позову або його не додано до позовної заяви, остання підлягає поверненню заявникові на підставі пункту 3 частини першої статті 63 ГПК;

- якщо державне мито сплачено у встановленому порядку і розмірі за позивача (заявника) іншою особою, господарський суд повинен виходити з того, що державне мито фактично надійшло до державного бюджету, і отже, немає підстав для повернення позовної заяви (заяви) за мотивом сплати державного мита неналежною особою;

- з питань сплати державного мита в іноземній валюті господарським судам слід керуватися роз'ясненням Президії Вищого арбітражного суду України від 17.02.94 р. N 02-5/114 "Про деякі питання визначення ціни позову, підсудності справ та сплати державного мита". У п. 3 цього роз'яснення зазначається, що відповідно до статті 7 Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" та пункту 1 Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита, затвердженої наказом Головної державної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 р. N 15, з позовів, що подаються до господарського суду в іноземній валюті, державне мито сплачується в іноземній валюті. Одночасно встановлено, що у разі коли розмір ставок державного мита передбачено в частинах офіційно встановленого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, державне мито сплачується в іноземній валюті з урахуванням курсу грошової одиниці Національного банку України;

- у разі об'єднання господарським судом в одне провадження кількох справ відповідно до частини першої статті 58 ГПК, а також у випадках подання позовної заяви кількома позивачами до одного або кількох відповідачів державне мито обчислюється з загальної суми позову і сплачується позивачами пропорційно частці вимог кожного з них. Сплата усієї суми державного мита одним позивачем у цьому разі неможлива, за винятком випадків, коли позивачі претендують на один і той же предмет позову;

- у випадках об'єднання в одній заяві вимог як майнового, так і немайнового характеру державне мито згідно з пунктом 36 Інструкції підлягає сплаті як за ставками, встановленими для позовів майнового характеру, так і за ставками, встановленими для розгляду позовних заяв зі спорів немайнового характеру;

- якщо в позовній заяві об'єднано дві або більше вимог немайнового характеру, пов'язаних між собою підставами виникнення, державне мито сплачується як за подання однієї заяви немайнового характеру. У випадках коли в позовній заяві альтернативно викладено майнові або немайнові вимоги, господарському суду слід визначити предмет спору і вирішити питання щодо сплати позивачем державного мита у встановленому розмірі або стягнення його за рішенням суду. За наявності підстав для повернення чи відмови у прийнятті позовної заяви в частині однієї з вимог господарський суд порушує провадження у справі щодо альтернативної вимоги. У таких випадках питання стягнення державного мита вирішується за загальними правилами;

- статтею 4 Декрету визначені, зокрема, випадки, коли окремі органи, здійснюючи надані їм законодавством повноваження, звільняються від сплати державного мита як позивачі та відповідачі. Якщо ж згадані органи звертаються до господарського суду не у зв'язку з виконанням своїх повноважень, вони зобов'язані сплачувати державне мито у загальному порядку;

- державне мито із позовних заяв з питань захисту честі та гідності, у тому числі про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, повинно сплачуватись на підставі підпункту "б" пункту 2 статті 3 Декрету;

- оскільки треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, відповідно до статті 26 ГПК користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача, обов'язок сплатити державне мито з заяви про вступ у справу або про перегляд судового рішення в апеляційному чи касаційному порядку, або про його перегляд за нововиявленими обставинами покладається також і на них. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, вступають або залучаються до участі у справі без сплати державного мита. Проте у разі вчинення ними окремих дій, що мають юридичне значення, наприклад, подання заяви про перегляд рішення господарського суду, на них покладається обов'язок сплатити державне мито на загальних підставах. У випадках здійснення господарським судом заміни сторони її правонаступником за правилами статті 25 ГПК державне мито сплачується правонаступником або стягується з нього господарським судом, якщо воно не було сплачене первісним позивачем.

Платіжне доручення на безготівкове перерахування державного мита, квитанція установи банку про прийняття платежу готівкою додаються до позовної заяви (заяви) і мають містити відомості про те, яка саме позовна заява (заява) оплачується державним митом. Згідно з пунктом 14 Інструкції у разі безготівкового перерахування державного мита з рахунка платника відповідальний виконавець установи банку зобов'язаний на лицевій чи зворотній стороні останнього примірника платіжного доручення, який видається платнику, зробити відповідний напис (помітку) про зарахування державного мита до державного бюджету. Цей напис скріплюється першим і другим підписами посадових осіб і відтиском круглої печатки кредитної установи з зазначенням дати виконання платіжного доручення. Відсутність відповідних реквізитів не є підставою для повернення позовної заяви, апеляційної (касаційної) скарги або заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами без розгляду, оскільки платіжне доручення вважається достатнім доказом сплати державного мита, якщо воно не повернуте Державним казначейством України. Якщо позивач сплатив державне мито готівкою, то Інструкція у такому разі не передбачає вчинення кредитною установою будь-яких написів, крім встановлених формою квитанції. У цьому випадку до позовної заяви додається оригінал квитанції кредитної установи, яка прийняла платіж.

Оскільки однією з основних умов, за якої господарський суд приймає заяву до розгляду, є факт надходження державного мита до державного бюджету України, господарський суд у разі виникнення сумнівів щодо надходження і зарахування державного мита до державного бюджету може і повинен витребувати від позивача або особи, що подала апеляційну (касаційну) скаргу чи заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, відповідне підтвердження територіального органу казначейства, якому державне мито перераховано, про що зазначається в ухвалі про порушення провадження у справі або про прийняття апеляційної (касаційної) скарги до провадження чи прийняття заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами.

Платіжні документи подаються до господарського суду тільки в оригіналі. Ксерокопії чи фотокопії платіжних документів не можуть бути доказом сплати державного мита.

Державне мито сплачується до територіальних органів Державного казначейства України. Платники державного мита у платіжних дорученнях на перерахування державного мита до державного бюджету повинні у рядку "одержувач" зазначити найменування територіального органу казначейства за місцем знаходження платника та номер рахунка, який відкритий казначейству в установі банку.

Якщо стороною не подано доказів сплати державного мита у встановленому порядку та розмірі або документів, що свідчать про звільнення від його сплати, заява до розгляду не приймається, і господарський суд з посиланням на пункт 4 частини першої статті 63 ГПК зобов'язаний повернути її заявникові без розгляду. З цих же підстав повертаються позовні заяви з платіжними дорученнями на перерахування державного мита не до державного бюджету України. Про повернення позовної заяви виноситься ухвала.

У випадках коли господарським судом розглядається декілька справ за позовними заявами одного і того ж позивача, останній має право сплатити державне мито за їх розгляд одним платіжним документом, який долучається господарським судом до однієї зі справ. У решті справ робиться відмітка про суму державного мита, сплаченого за розгляд справи та зазначається номер справи, в якій знаходиться платіжний документ. Така ж відмітка робиться у справах в разі повернення державного мита. Зазначений порядок подання доказів сплати державного мита повинен бути дотриманий і в тих випадках, коли державне мито сплачується за позивача (заявника) іншою особою.

Частина 2 коментованої статті містить вимогу про те, що у випадку збільшення розміру позовних вимог недоплачена сума державного мита доплачується чи стягується згідно з новою ціною позову.

Відповідно до ч. 4 ст. 22 ГПК позивач вправі до прийняття рішення зі справи збільшити розмір позовних вимог. Ця процесуальна дія повинна супроводжуватися доплатою чи стягненням державного мита з різниці між первісною та збільшеною ціною позову.

У п. 4.2 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 04.03.98 р. N 02-5/78 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" зазначається, що у разі якщо позивач на підставі частини четвертої статті 22 ГПК до прийняття рішення зі справи збільшив розмір позовних вимог і не сплатив державне мито зі збільшеної суми, господарський суд повинен стягнути з позивача суму недоплаченого державного мита в доход державного бюджету. Якщо позивач завищив ціну позову або у процесі розгляду спору зменшив позовні вимоги, або господарський суд відмовив у стягненні певних сум, державне мито у цій частині не повертається.

Відповідно до частини 3 коментованої статті якщо позивач на підставі ч. 4 ст. 22 ГПК подає заяву про збільшення розміру позовних вимог, він повинен до цієї заяви додати документ, що підтверджує сплату державного мита в установленому порядку і розмірі. Виняток становлять випадки звільнення від сплати цього мита, відстрочки або розстрочки його сплати.

Водночас, норми ГПК не вказують на те, що суд не приймає заяву про збільшення розміру позовних вимог, якщо до заяви не додано документа, що підтверджує сплату державного мита. Отже, за відсутності такого документа суд зобов'язаний стягнути недоплачену суму державного мита за результатом розгляду справи.

Стаття 47. Повернення державного мита

Державне мито підлягає поверненню у випадках і в порядку, встановлених законодавством.

В рішенні, ухвалі, постанові чи довідці господарського суду зазначаються обставини, що є підставою для повного або часткового повернення державного мита. Частина 1 коментованої статті містить відсилочну норму, яка визначає, що державне мито підлягає поверненню у випадках і порядку, встановлених законодавством.

Відповідно до ст. 8 Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" сплачене державне мито підлягає поверненню частково або повністю у випадках:

1) внесення мита в більшому розмірі, ніж передбачено чинним законодавством;

2) повернення заяви (скарги) або відмови в її прийнятті;

3) припинення провадження у справі або залишення позову без розгляду, якщо справа не підлягає розглядові в суді чи в господарському суді, а також коли позов подано недієздатною особою;

4) скасування в установленому порядку рішення суду;

5) в інших випадках, передбачених законодавством України.

Повернення державного мита провадиться за умови, якщо заяву подано до відповідної установи, що справляє мито, протягом року з дня зарахування його до бюджету. Державне мито підлягає поверненню, якщо після сплати державного мита особа відмовилася від подання позову.

Під відмовою від подання позову розуміється ситуація, коли особа не подавала позов до господарського суду. Від відмови від подання позову слід відрізняти відмову позивача від позову на підставі ст. 22 ГПК. У випадку відмови позивача від позову державне мито не повертається.

Окремі питання щодо повернення державного мита вирішено в роз'ясненні Вищого господарського суду України від 04.03.98 р. N 02-5/78 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Арбітражного процесуального кодексу України". Державне мито частково або повністю повертається заявникові лише у випадках, прямо передбачених чинним законодавством. Підставами для повернення державного мита відповідно до статті 8 Декрету є: внесення державного мита у більшому розмірі, ніж передбачено законом; відмова платника від подання позовної заяви; повернення або відмова у прийнятті позовної заяви, а також заяви про перегляд рішення в апеляційному чи у касаційному порядку чи перегляд його за нововиявленими обставинами (статті 62, 63, 97, 1113 та 113 ГПК); припинення провадження у справі або залишення позову без розгляду, якщо справа не підлягає розгляду в господарському суді (пункт 1 частини першої статті 80 ГПК); скасування у встановленому порядку рішення, ухвали, постанови господарського суду, якою державне мито було стягнуто в доход державного бюджету. Сплачене заявником державне мито підлягає поверненню повністю також у випадку, коли сторона звертається до господарського суду з заявою про перегляд в апеляційному або у касаційному порядку ухвал, можливість оскарження яких не передбачена ГПК (статті 20, 24, 25, 26, 27, 31, 41, 58, 64, 68, 77, 88, 89, 120, частина четверта статті 121, статті 1211 та 122 ГПК). У таких випадках суд апеляційної або касаційної інстанції на підставі, відповідно, частини першої статті 106 або частини першої статті 11113 ГПК відмовляє у прийнятті апеляційної або касаційної скарги і повертає сплачене до бюджету державне мито на підставі пункту 2 частини першої статті 8 Декрету, виносячи з цих питань відповідну ухвалу. Слід мати на увазі, що встановлений пунктом 17 Інструкції річний строк подання заяви не є процесуальним і не може бути відновлений судом у разі його закінчення. Повернена позовна заява, заява про перегляд рішення в апеляційному, касаційному порядку чи за нововиявленими обставинами може бути повторно подана на загальних підставах до господарського суду після усунення допущенного порушення, якщо таке порушення не перешкоджає повторному зверненню до суду. При цьому позивач має право використати первісний документ про сплату державного мита. У випадках відмови позивача від заявленого позову до прийняття рішення зі справи або задоволення відповідачем позовних вимог після подання позову внесене з цієї справи державне мито не повертається.

Відповідно до частини 2 коментованої статті якщо державне мито підлягає повному або частковому поверненню позивачу, господарський суд повинен у рішенні або ухвалі зазначити обставини, що стали підставою для повернення державного мита.

У роз'ясненні Вищого господарського суду України від 04.03.98 р. N 02-5/78 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Арбітражного процесуального кодексу України" зазначається, що, застосовуючи статтю 47 ГПК, необхідно виходити з того, що господарський суд самостійно чи за заявою сторони в ухвалі, рішенні чи постанові, а в тих випадках, коли процесуальні документи не виносилися, - у відповідній довідці зазначає обставини, які є підставою для повного або часткового повернення державного мита. Така довідка за заявою сторони видається господарським судом першої інстанції.

Зразок довідки на одержання з державного бюджету державного мита наведено в додатку 16 до Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом голови Вищого господарського суду України від 10 грудня 2002 р. N 75.

Стаття 47-1. Визначення розміру витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу

Розмір витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу визначається Кабінетом Міністрів України за поданням Вищого господарського суду України.

Коментована стаття містить відсилочну норму щодо встановлення розміру витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Розмір цих витрат визначається Кабінетом Міністрів України за поданням Вищого господарського суду України.

На цей час розмір витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 р. N 1258 "Про затвердження Порядку оплати витрат з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів, пов'язаних з розглядом цивільних та господарських справ, та їх розмірів" (постанова Кабінету Міністрів України 29 березня 2002 р. N 411 "Про визначення розміру витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу" визнана такою, що втратила чинність, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2007 р. N 627 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 р. N 1258 та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України").

Постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 р. N 1258 розмір витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у господарських справах встановлено:

для позивачів, у встановленому порядку звільнених від сплати державного мита, - за нульовою ставкою;

для всіх інших позивачів - за ставкою 118 гривень.

Отже, позивачі, які відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" звільнені від сплати державного мита, звільнені також і від сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

У постанові Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 р. N 1258 також встановлені деякі правила щодо сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, яких не містилося у постанові Кабінету Міністрів України 29 березня 2002 р. N 411.

У разі об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог або їх роз'єднання перерахунок витрат не проводиться. За виділену в самостійне провадження справу витрати оплачуються в розмірі, передбаченому для подання заяви до суду першої інстанції.

За повторно подану позовну заяву, заяву, клопотання, скаргу, яка раніше була повернена, залишена без розгляду або провадження у справах за якою було закрито, витрати оплачуються повторно в розмірі, передбаченому для подання позовної заяви, заяви, клопотання, скарги відповідно до процесуального законодавства. У разі коли оплачені витрати підлягали поверненню у зв'язку з поверненням, залишенням позовної заяви, заяви, клопотання, скарги без розгляду або закриття провадження у справі, але не були повернені, до повторно поданої позовної заяви, заяви, клопотання, скарги додається оригінал документа про оплату витрат.

За зустрічну позовну заяву, а також за заяву про вступ у справу третіх осіб, що заявляють самостійні вимоги стосовно предмета спору, витрати оплачуються у розмірі, передбаченому для подання позовної заяви до суду першої інстанції.

За позов кількох осіб до одного або кількох відповідачів витрати оплачуються всіма позивачами або одним з них.

Також у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 13.01.2004 р. N П10-3295(02/168)96 у справі за скаргою відкритого акціонерного товариства "Тако" на постанову Нікопольського міського відділу Державної виконавчої служби від 10.07.2001 р. про відмову у відкритті виконавчого провадження зазначається, що відповідно до ст. 471 ГПК розмір витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу визначається Кабінетом Міністрів України за поданням Вищого господарського суду України. Розмір зазначених витрат встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 29.03.2002 р. N 411 "Про визначення розміру витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу", а до прийняття вказаної постанови це питання в законодавчому порядку не було врегульовано. Зазначеною постановою не встановлено розміру витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу для осіб, що звертаються до суду зі скаргами на рішення, дії, бездіяльність Державної виконавчої служби.

Стаття 48. Визначення розміру сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи та послуги перекладача

Витрати, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, визначаються господарським судом.

Судовим експертам і перекладачам відшкодовуються витрати, пов'язані з явкою до господарського суду, в розмірах, встановлених законодавством про службові відрядження.

Витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України "Про адвокатуру".

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

 законами України від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

 від 21.06.2001 р. N 2539-III)

Частина 1 коментованої статті встановлює, що витрати на проведення судової експертизи, послуги перекладача визначаються господарським судом.

Розмір сум, що підлягають виплаті експертам (експертним установам), перекладачам, визначається відповідно до Інструкції про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 р. N 710.

Відповідно до чинного законодавства за експертами і перекладачами зберігається середня заробітна плата за весь час, витрачений ними у зв'язку з явкою та викликом до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення.

Особам, які не є працівниками підприємств, установ чи організацій, виплачується винагорода за відрив від звичайних занять.

Крім того, всім зазначеним у цьому пункті особам, якщо виконання їх процесуальних функцій пов'язане з перебуванням за межами населеного пункту постійного проживання, відшкодовуються такі витрати: вартість проїзду до місця виклику і назад, витрати, пов'язані з найманням жилого приміщення, добові.

Перекладачам, а також особам, які виконують функції експертів чи спеціалістів не в порядку службового завдання, за проведену роботу виплачується винагорода.

Сума винагороди за відрив від звичайних занять визначається з урахуванням характеру їх занять у межах від 20 до 30 відсотків неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за день.

Розмір винагороди експерта або спеціаліста, який виконує свої функції не в порядку службового завдання, визначається залежно від його кваліфікації та складності завдання у межах від 5 до 10 відсотків неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за годину роботи.

У разі проведення судової експертизи особливої складності розмір винагороди збільшується на 25 відсотків.

Перекладачам залежно від їх кваліфікації та складності роботи встановлюються такі розміри винагороди:

за письмові переклади - від 10 до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один авторський аркуш (40 тис. друкованих (рукописних) знаків);

за усні переклади - від 5 до 10 відсотків неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за годину роботи.

Переклади з рідкісних мов, з письмовою в'яззю, своєю графікою, ієрогліфами, клинописом, а також зі стародавніх мов, так само, як і переклади на іноземні мови, що віднесені до рідкісних мов, які мають писемність в'яззю, свою графіку, написані ієрогліфами, клинописом, оплачуються із збільшенням ставок на 25 відсотків.

У цивільних справах виплати експертам провадяться судом з коштів, що їх вносить сторона, яка порушила клопотання про проведення експертизи, а у разі коли ці дії здійснюються за ініціативою суду чи за клопотанням обох сторін - з коштів, що вносяться обома сторонами порівну.

Розмір суми, яку наперед має внести сторона (сторони), визначається судом орієнтовно. Остаточний розрахунок провадиться після виконання викликаними особами своїх завдань.

Якщо суми, наперед внесені сторонами, виявилися недостатніми для розрахунків із свідками і експертами, виплати провадяться з коштів суду, незалежно від часу надходження додаткових платежів сторін.

Якщо сторона звільнена від сплати судових витрат, зазначені виплати провадяться з коштів суду. З цих же коштів виплачується винагорода перекладачеві.

Виплати винагороди особі за відрив від звичайних занять і за проведену роботу провадяться за постановою (ухвалою) органу, який зробив виклик. У постанові (ухвалі) зазначаються вихідні дані для визначення суми винагороди (конкретний розмір винагороди у межах норм, зазначених у пунктах 3, 5, 6 цієї Інструкції, та час, затрачений нею у зв'язку з явкою за викликом і на виконання даного їй завдання).

Відшкодування витрат (вартість проїзду до місця виклику і назад, витрати, пов'язані з найманням жилого приміщення, добові) військовослужбовцям, які викликаються до органу дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, як експерти, перекладачі, провадиться на вимогу військових частин за встановленими нормами. Особисто військовослужбовцям ніякі витрати не відшкодовуються.

Додатком до постанови Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р. N 869 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 р. N 710" визначено нормативну вартість однієї експертогодини у науково-дослідних установах судової експертизи Міністерства юстиції України залежно від ступеня складності експертизи:

1. Експертиза проста - 14,53 грн.

2. Експертиза середньої складності - 18,16 грн.

3. Експертиза особливої складності - 21,80 грн.

У п. 9 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 04.03.98 р. N 02-5/78 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" зазначається, що розмір сум, що підлягають сплаті за проведення експертизи (аудиту), та розподіл цих витрат має визначатись господарським судом з урахуванням ставок і окладів, встановлених експертною установою.

Вищий господарський суд України у п. 2 інформаційного листа від 15.03.2007 р. N 01-8/123 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" на запитання, якими мають бути дії господарського суду, якщо не здійснено попередню оплату проведення судової експертизи, призначеної з ініціативи господарського суду, відповів таке. Витрати, пов'язані з проведенням судової експертизи, під час судового розгляду має нести заінтересована сторона. Це правило стосується й тих випадків, коли судову експертизу призначено за ініціативою господарського суду. Після закінчення розгляду справи такі витрати підлягають розподілу господарським судом на загальних підставах, визначених частиною п'ятою статті 49 ГПК. У разі відмови чи ухилення заінтересованої сторони від оплати витрат, пов'язаних з проведенням судової експертизи, господарський суд розглядає справу на підставі наявних доказів.

Експертам, перекладачам, іншим особам, викликаним до господарського суду для дачі пояснень, відшкодовуються вартість проїзду до місця виклику і назад залізничним, автомобільним, водним і повітряним транспортом; страхові платежі за державне страхування на транспорті; вартість попереднього продажу проїзних документів; проїзд автомобільним транспортом (крім таксі) до залізничної станції, аеропорту, якщо вони знаходяться за межею населеного пункту; найом жилого приміщення, а також добові у розмірах, встановлених законодавством про службові відрядження, та згідно з поданими документами, що підтверджують розмір цих витрат. Якщо проїзні документи не подано, відшкодовується мінімальна вартість проїзду між місцем проживання і місцем виклику.

Витрати, пов'язані з викликом до суду, відшкодовуються після виконання експертами, перекладачами та іншими особами своїх обов'язків у розмірі, що визначається у рішенні господарського суду.

Розподіл між сторонами сум, що підлягають сплаті за проведення експертизи (аудиту), послуги перекладача, а також інших судових витрат проводиться за правилами розподілу державного мита.

У п. 11 цього ж роз'яснення зазначено, що витрати, пов'язані з перекладом документів, а також з оплатою за вручення їх за кордоном відповідно до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах (до якої приєдналася Україна), під час судового розгляду має нести заінтересована сторона. Після закінчення розгляду справи такі витрати розподіляються господарським судом на загальних підставах згідно з частиною п'ятою статті 49 ГПК.

Частина 2 коментованої статті передбачає, що судовим експертам і перекладачам відшкодовуються витрати, пов'язані з явкою до господарського суду, в розмірах, встановлених законодавством про службові відрядження.

Відповідно до п. 1 Інструкції про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 р. N 710, витрати, пов'язані з явкою, відшкодовуються у розмірах, передбачених законодавством для відряджених працівників.

Розмір цих витрат установлено постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 р. N 663 "Про норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон".

Частина 3 коментованої статті встановлює: витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються в порядку, встановленому Законом України "Про адвокатуру".

Втім слід мати на увазі, що наразі в Законі України "Про адвокатуру" немає норм, що визначають порядок установлення витрат на послуги адвоката.

Норма коментованої статті передбачає оплату лише послуг адвоката. Як зазначається в постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 1 жовтня 2002 р. у справі за позовом фабрики котлів "Rafako S.A." до ВАТ "Донецькобленерго" про стягнення суми, ст. 44 ГПК передбачено, що до складу судових витрат входить оплата послуг адвоката. У контексті цієї норми судові витрати за участь адвоката в розгляді справи підлягають сплаті лише в тому разі, якщо вони сплачені адвокату стороною, якій такі послуги надавались, і їх сплата підтверджується відповідними фінансовими документами. Стаття 44 ГПК України передбачає відшкодування як судових витрат сум, сплачених стороною за отримання послуг лише адвокатам, а не будь-яким представникам. Стягнення ж суми в рахунок майбутньої їх оплати у вигляді судових витрат чинним законодавством не передбачено.

Враховуючи, що витрати, пов'язані з наданням послуг адвоката, є судовими витратами, вони відшкодовуються лише сторонам. Інші особи, які беруть участь у справі, не мають права на відшкодування цих витрат.

Відшкодуванню підлягають лише фактичні витрати, тобто витрати, здійснені на дату прийняття судового рішення. Відшкодуванню не підлягають майбутні витрати. Здійснення витрат повинно підтверджуватися розрахунковими документами про перерахування коштів, видатковим касовим ордером. Не підлягають відшкодуванню витрати, оплачені векселем, оскільки відповідно до ст. 21 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" вексель - цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю), а отже, не підтверджує фактичного здійснення витрат.

Слід також ураховувати вказівки Вищого господарського суду України щодо розподілу та відшкодування витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги. У п. 10 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 04.03.98 р. N 02-5/78 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" (в редакції роз'яснення президії Вищого господарського суду України від 31.05.2002 р. N 04-5/609 "Про внесення змін і доповнень і про визнання такими, що втратили чинність, деяких роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України") зазначається, що витрати позивачів та відповідачів, пов'язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських бюро, колегій, фірм, контор та інших адвокатських об'єднань з надання правової допомоги щодо ведення справи в господарському суді, розподіляються між сторонами на загальних підставах. Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат, як-от: угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, і платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг.

У п. 12 цього ж роз'яснення зазначається, що, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування названих витрат, крім державного мита, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним. За таких обставин суд з урахуванням обставин конкретної справи, зокрема, ціни позову, може обмежити цей розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.

Слід також мати на увазі, що витрати на правове обслуговування не є збитками. Правову позицію з цього питання викладено в постанові Верховного Суду України від 04.03.2002 р. за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Укренергосервіс" до Промінвестбанку та Першого українського міжнародного банку про стягнення 184253 гривні збитків, з яких 124253 гривні - сума номінальної вартості втрачених векселів і 60000 гривень витрат, пов'язаних з наданням юридичної допомоги щодо захисту своїх прав, де зазначено, що віднесення арбітражним судом до збитків витрат товариства на правове обслуговування суперечить закону, зокрема, положенням статті 203 ЦК, оскільки такі витрати не мають обов'язкового характеру і факт їх наявності та розмір не знаходяться у необхідному зв'язку з оспорюваною шкодою.

Стаття 49. Розподіл господарських витрат

Державне мито покладається:

у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо господарським судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін;

у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї державне мито незалежно від результатів вирішення спору.

Державне мито, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в доход бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати державного мита.

Стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує мито за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати державного мита.

Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:

при задоволенні позову - на відповідача;

при відмові в позові - на позивача;

при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

 законами України від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

 від 21.06.2001 р. N 2539-III)

Слід зазначити, що у назві коментованої статті допущено помилку: йдеться про розподіл не "господарських", а судових витрат.

Частина 1 коментованої статті визначає загальне правило щодо покладання державного мита на сторони. Згідно з цим правилом покладання на сторони державного мита залежить від категорії справи.

У спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів, державне мито покладається на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони. Питання про безпідставність ухилення однієї сторони від пропозицій іншої сторони підлягає вирішенню на підставі зібраних доказів та їх оцінки за правилами ст. 43 ГПК.

Якщо господарський суд відхилив частину пропозицій іншої сторони, то державне мито може бути покладено на обидві сторони.

У спорах, що виникають при виконанні господарських договорів, державне мито покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог. Тобто якщо позов задоволено повністю, державне мито покладається на відповідача, а якщо у позові відмовлено повністю - на позивача. Якщо ж позов задоволено частково, державне мито розподіляється між сторонами пропорційно до розміру задоволених вимог.

У п. 19 інформаційного листа від 20.10.2006 р. N 01-8/2351 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році та в I півріччі 2006 року" Вищий господарський суд України на запитання, чи підлягає зменшенню пропорційно розмірові задоволення позовних вимог сума державного мита, сплаченого за мінімальною ставкою, а також сума витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, відповів таке. Згідно з частиною першою статті 49 ГПК у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, державне мито покладається на сторони пропорційно розміру задоволення позовних вимог. Наведене правило застосовується незалежно від того, за якою ставкою сплачено державне мито. Що ж до розподілу витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, то він здійснюється за приписами частини п'ятої зазначеної статті ГПК.

Частина 2 коментованої статті встановлює виняток із правила, викладеного в ч. 1 коментованої статті, який полягає в тому, що господарський суд може покласти державне мито на одну з сторін, якщо встановить, що спір виник внаслідок неправильних дій цієї сторони. Отже, ця норма застосовується як процесуальна санкція незалежно від результату вирішення спору по суті.

Відповідно до частини 3 коментованої статті якщо позивач у встановленому порядку звільнений від сплати державного мита, воно стягується з відповідача до державного бюджету пропорційно до розміру задоволених вимог. Тобто у випадку задоволення вимог позивача, якого звільнено від сплати державного мита, воно стягується з відповідача до державного бюджету повністю або в частині, пропорційній розміру задоволених вимог.

Винятком із цього правила є ситуація, коли відповідача також звільнено від сплати державного мита. У такому випадку державне мито до бюджету взагалі не стягується.

Від сплати державного мита відповідно до ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" звільняються:

позивачі - за позовами, що випливають з авторського права, а також з права на відкриття, винахід, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, топографії інтегральних мікросхем, сорти рослин та раціоналізаторські пропозиції;

органи соціального страхування та органи соціального забезпечення - за регресними позовами про стягнення з особи, яка заподіяла шкоду, сум допомоги й пенсій, виплачених потерпілому або членам його сім'ї;

державні й громадські органи, підприємства, установи, організації та громадяни, які звернулися у випадках, передбачених чинним законодавством, із заявами до суду щодо захисту прав та інтересів інших осіб;

органи місцевого та регіонального самоврядування - за позовами до суду або господарського суду про визнання недійсними актів інших органів місцевого та регіонального самоврядування, місцевих державних адміністрацій, підприємств, об'єднань, організацій і установ, які ущемлюють їх повноваження;

органи місцевого та регіонального самоврядування - за позовами до суду або господарського суду про стягнення з підприємства, об'єднання, організації, установи і громадян збитків, завданих інтересам населення, місцевому господарству, навколишньому середовищу їхніми рішеннями, діями або бездіяльністю, а також у результаті невиконання рішень органів місцевого та регіонального самоврядування;

органи місцевого та регіонального самоврядування - за позовами до суду або господарського суду про припинення права власності на земельну ділянку;

місцеві державні адміністрації - за позовами до господарського суду про визнання недійсними актів органів місцевого та регіонального самоврядування, що суперечать чинному законодавству;

фінансові органи та державні податкові інспекції - позивачі й відповідачі - за позовами до суду та господарського суду;

органи державного контролю за цінами - позивачі й відповідачі - за позовами до суду та господарського суду;

позивачі - Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Міністерство лісового господарства України та їхні органи на місцях, підприємства Укрзалізниці, що здійснюють захист лісонасаджень, органи рибоохорони - у справах стягнення коштів на покриття шкоди, заподіяної державі забрудненням навколишнього середовища, порушенням лісового законодавства та нераціональним використанням природних ресурсів і рибних запасів;

всеукраїнські та міжнародні об'єднання громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, що мають місцеві осередки у більшості областей України, Українська Спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), громадські організації інвалідів, їхні підприємства та установи, республіканське добровільне громадське об'єднання "Організація солдатських матерів України" - за позовами, з якими вони звертаються до суду та господарського суду;

Національний банк України та його установи, за винятком госпрозрахункових;

Генеральна прокуратура України та її органи - за позовами, з якими вони звертаються до суду або господарського суду в інтересах громадян і держави;

Українська державна страхова комерційна організація та її установи - за позовами, з якими вони звертаються до суду та господарського суду, в усіх справах, пов'язаних з операціями обов'язкового страхування;

Пенсійний фонд України, його підприємства, установи й організації; Фонд України соціального захисту інвалідів і його відділення; органи Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України та Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності;

державні органи приватизації - за позовами, з якими вони звертаються до суду та господарського суду, в усіх справах, пов'язаних із захистом майнових інтересів держави;

Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення - позивачі й відповідачі - за позовами до суду та господарського суду;

державні замовники та виконавці державного замовлення - за позовами, з якими вони звертаються до суду у справах про відшкодування збитків, завданих при укладенні, внесенні змін до державних контрактів, а також невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за державним контрактом на поставку продукції для державних потреб;

Державний комітет України з державного матеріального резерву, установи та організації системи державного резерву - за позовами щодо виконання зобов'язань, що випливають із Закону України "Про державний матеріальний резерв";

Державна архітектурно-будівельна інспекція України, інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Автономній Республіці Крим, областях, районах, містах Києві та Севастополі, містах обласного значення за позовами до господарського суду щодо стягнення штрафу за порушення в сфері містобудування;

відділи державної виконавчої служби - за позовами, з якими вони звертаються до суду та господарського суду, в усіх справах, пов'язаних із захистом майнових інтересів фізичних і юридичних осіб, держави;

Рахункова палата - за позовами, з якими вона звертається до Вищого господарського суду України;

спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи - за позовами, з якими вони звертаються до суду у справах, пов'язаних із порушенням законодавства про рекламу;

військовослужбовці, військовозобов'язані та резервісти, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, проходять службу у військовому резерві, - за позовами, пов'язаними з виконанням військового обов'язку.

Крім того, в Законі України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо посилення правового захисту громадян та запровадження механізмів реалізації конституційних прав громадян на підприємницьку діяльність, особисту недоторканність, безпеку, повагу до гідності особи, правову допомогу, захист)" міститься норма про звільнення від сплати державного мита. У ст. 111, якою доповнено Закон України "Про державну податкову службу в Україні", зазначається, що у разі заподіяння шкоди внаслідок порушення працівниками органів державної податкової служби прав платників податків, встановлених цим та іншими законами України, а також вимог щодо проведення перевірок платник податків може звернутися до суду із заявою про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. При цьому суб'єкти малого підприємництва звільняються від сплати державного мита.

Частина 4 коментованої статті передбачає, що господарський суд, постановляючи рішення на користь сторони, відшкодовує їй державне мито за рахунок іншої сторони. Це правило поширюється й на випадки, коли сторона, з якої належить стягнути державне мито, звільнена від сплати державного мита до бюджету.

Частина 5 коментованої статті містить правило розподілу судових витрат, пов'язаних із проведенням судової експертизи, послугами перекладача, адвоката, витратами на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та іншими витратами, пов'язаними з розглядом справи.

Ці витрати розподіляються наступним чином і покладаються на:

відповідача - в разі задоволення позову;

позивача - в разі відмові в позові;

обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог - в разі часткового задоволення позову.

У вирішенні питань щодо розподілу судових витрат слід ураховувати вказівки, що містяться в роз'ясненні Вищого арбітражного суду України від 04.03.98 р. N 02-5/78 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України".

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд повинен виходити з такого.

У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, державне мито покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог; при задоволенні позову у повному обсязі відшкодування витрат позивача, що пов'язані із сплатою державного мита, покладається на відповідача; в разі відмови у позові повністю ці витрати покладаються на позивача. Такі правила розподілу судових витрат застосовуються як у майнових спорах, так і у спорах немайнового характеру.

Державне мито зі спорів, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, покладається на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття обґрунтованих пропозицій другої сторони. Якщо розбіжності між сторонами вирішені частково на користь однієї із сторін і частково на користь другої сторони, витрати, пов'язані зі сплатою державного мита, розподіляються між обома сторонами з урахуванням кількості та змісту прийнятих господарським судом пропозицій кожної із сторін.

У разі винесення господарським судом ухвали про затвердження мирової угоди між сторонами (пункт 7 частини першої статті 80 ГПК), в якій сторони дійшли згоди, у тому числі і стосовно розподілу судових витрат, суд має право затвердити цю угоду, якщо вона не суперечить законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи. У таких випадках суд у своєму рішенні повинен навести зміст цієї угоди.

У разі коли господарський суд на підставі пункту 3 статті 83 ГПК зменшує розмір неустойки (штрафу, пені), витрати позивача, пов'язані зі сплатою державного мита, відшкодовуються за рахунок відповідача у сумі, сплаченій позивачем.

У випадках скасування рішення господарського суду і передачі справи на новий розгляд розподіл судових витрат зі справи, у тому числі і сум державного мита за подання заяви про перегляд рішення в апеляційному або у касаційному порядку або перегляд його за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд на загальних підставах відшкодовує витрати, пов'язані зі сплатою державного мита за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати державного мита (стаття 49 ГПК).

Приймаючи рішення зі справи, провадження у якій порушено за заявою прокурора або його заступника, а також у випадках, коли позивач звільнений від сплати державного мита, господарський суд повинен виходити з такого.

Якщо позов залишено без задоволення, державне мито не стягується. У разі задоволення позову повністю або частково державне мито стягується до державного бюджету України з відповідача, якщо він не звільнений від його сплати.

Якщо позивачу у встановленому порядку надано відстрочку сплати державного мита, питання щодо стягнення (відшкодування) мита після закінчення терміну такої відстрочки повинно вирішуватись на загальних підставах, визначених статтею 49 ГПК.

Якщо суддя не прийняв рішення щодо розподілу судових витрат чи повернення державного мита з державного бюджету, то за заявою сторони або прокурора, який брав участь у судовому процесі, а також з власної ініціативи він на підставі статті 88 ГПК має право прийняти додаткове рішення чи ухвалу зі справи.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування названих витрат, крім державного мита, не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним. За таких обставин суд з урахуванням обставин конкретної справи, зокрема ціни позову, може обмежити цей розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для даної справи.