Розділ IV учасники судового процесу

Стаття 18. Склад учасників судового процесу

До складу учасників судового процесу входять: сторони, треті особи, прокурор, інші особи, які беруть участь у процесі у випадках, передбачених цим Кодексом.

У справах про оскарження рішення третейського суду та про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду особами, які беруть участь у справі, є учасники третейського розгляду, особи, які не брали участь у справі, у разі якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов'язки, треті особи, а також представники цих осіб.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

 законами України від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

 від 03.02.2011 р. N 2980-VI)

 

Коментована стаття визначає склад учасників судового процесу. Проте ГПК не містить визначення поняття "учасник судового процесу". Учасник судового процесу - учасник господарських процесуальних правовідносин, що виникають у процесі розгляду справи господарським судом44, юридична чи фізична особа, яка наділена законом певними процесуальними правами та на яку покладено певні процесуальні обов'язки, бере участь у судочинстві з метою захисту своїх прав чи законних інтересів або сприяння суду у всебічному повному та об'єктивному розгляді справи та вирішенні спору.

У п. 1.1 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" конкретизується склад інших учасників судового процесу: до складу учасників судового процесу входять сторони, треті особи, прокурор, інші особи, які беруть участь у процесі у випадках, передбачених ГПК, зокрема, судові експерти, перекладачі, посадові особи чи інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи (ст. 18 ГПК).

Усіх учасників судового процесу можна умовно поділити на:

а) осіб, які беруть участь у справі;

б) інших учасників судового процесу.

Особи, які беруть участь у справі, безпосередньо зацікавлені в результаті розгляду справи і вирішення спору. До таких осіб належать:

а) сторони (ст. 21 ГПК);

б) треті особи (ст. ст. 26, 27 ГПК);

в) прокурор (ст. 29 ГПК).

Інші учасники судового процесу не мають власного інтересу у вирішенні справи, але їхня участь у справі сприяє вирішенню спору. До цих учасників судового процесу належать:

а) представники сторін і третіх осіб (ст. 28 ГПК);

б) посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів (ст. 30 ГПК);

в) судовий експерт (ст. 31 ГПК);

г) перекладач;

д) секретар судового засідання.

У нормах ГПК не згадується судовий розпорядник, проте його статус визначено ст. 132 Закону України "Про судоустрій України". Стаття 130 цього ж Закону передбачає, що до штату апарату судів входять також помічники суддів, наукові консультанти.

Доцільно зауважити, що в Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначається інший суб'єктний склад справи про банкрутство:

сторони у справі про банкрутство - кредитори (представник комітету кредиторів), боржник (банкрут);

учасники провадження у справі про банкрутство - сторони, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника.

Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" визначається склад заінтересованих осіб стосовно боржника:

юридична особа, створена за участю боржника;

керівник боржника, особи, що входять до складу органів управління боржника, головний бухгалтер (бухгалтер) боржника, у тому числі і звільнені з роботи за рік до порушення провадження у справі про банкрутство;

особи, які знаходяться у родинних стосунках із зазначеними особами та підприємцем (фізичною особою) - боржником, а саме: подружжя та їх діти, батьки, брати, сестри, онуки.

Для цілей цього Закону заінтересованими особами стосовно керуючого санацією чи кредиторів визнаються особи в такому ж переліку, як і заінтересовані особи стосовно боржника.

Слід також згадати про особу, яка взагалі не є учасником господарського судочинства, але має право на оскарження судового акта. Йдеться про те, що відповідно до ст. 107 ГПК касаційну скаргу мають право подати також особи, яких не було залучено до участі у справі, якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосується їх прав і обов'язків.

Стаття 19. Суддя

Суддею є посадова особа господарського суду. Процесуальний статус судді визначається Законом України "Про судоустрій і статус суддів" та цим Кодексом.

(Із змінами, внесеними згідно із

 законами України від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

 від 31.05.2011 р. N 3445-VI)

Коментована стаття встановлює, що суддя - це посадова особа господарського суду. Що ж до процесуального статусу судді, то коментована стаття відсилає до Закону України "Про господарські суди" та інших норм ГПК.

Слід зазначити, що Закон України "Про господарські суди" втратив чинність 1 червня 2002 р., крім п. 8 розд. II "Прикінцеві та перехідні положення", із набранням чинності Законом України "Про судоустрій України".

Головні засади правового статусу судді визначено у ст. 127 Конституції України. Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою. Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів. Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом.

Відповідно до ст. 58 Закону України "Про судоустрій України" правосуддя в Україні здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні. Розгляд справ в апеляційному та касаційному порядку здійснюють виключно професійні судді.

Відповідно до ст. 59 цього ж Закону професійними суддями є громадяни, які відповідно до Конституції України призначені чи обрані суддями і займають штатну суддівську посаду в одному з судів, передбачених цим Законом. На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років і володіє державною мовою. Суддями спеціалізованих судів, крім осіб, зазначених у частині другій цієї статті, можуть бути також особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. У цьому разі на посаду судді спеціалізованого суду може бути рекомендований відповідною кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший тридцяти років, який проживає в Україні не менш як десять років, володіє державною мовою, має вищу освіту у галузі знань, що охоплюються межами юрисдикції відповідного спеціалізованого суду, та стаж роботи за спеціальністю не менше п'яти років. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.

Не можуть бути рекомендовані на посаду професійного судді громадяни:

1) визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними;

2) які мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків судді;

3) щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість.

Вимоги до професійного судді, порядок захисту професійних інтересів суддів, умови і порядок забезпечення їх соціального захисту визначаються цим Законом та законом про статус суддів.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про статус суддів" професійні судді є носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Судді є посадовими особами судової влади, які відповідно до Конституції України наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції. Відповідно до статті 2 цього Закону судді мають необхідні для здійснення правосуддя повноваження, передбачені законами України.

Статтею 5 цього Закону встановлено, що суддя не може належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Відповідно до ст. 6 Закону судді зобов'язані:

- при здійсненні правосуддя дотримувати Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд судових справ з дотриманням встановлених законом строків;

- додержувати вимог, передбачених статтею 5 цього Закону, службової дисципліни та розпорядку роботи суду;

- не розголошувати відомості, що становлять державну, військову, службову, комерційну та банківську таємницю, таємницю нарадчої кімнати, відомості про особисте життя громадян та інші відомості, про які вони дізналися під час розгляду справи в судовому засіданні, для забезпечення нерозголошення яких було прийнято рішення про закрите судове засідання;

- не допускати вчинків та будь-яких дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності.

Відповідно до ст. 23 Закону України "Про судоустрій України" суддя місцевого суду здійснює:

1) правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом;

2) процесуальні дії та організаційні заходи з метою забезпечення розгляду справи;

3) контроль відповідно до закону за своєчасним зверненням до виконання судових рішень, постановлених під його головуванням;

4) інші передбачені законом повноваження.

З метою забезпечення однакового та правильного застосування судами законодавства, що встановлює гарантії незалежності судової влади, Пленум Верховного Суду України у постанові від 13 червня 2007 р. N 8 "Про незалежність судової влади" дав судам такі роз'яснення:

1. Професійні судді (далі - судді) та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосуддя представники народу є носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Судді є посадовими особами судової влади, які відповідно до Конституції та законів України наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції.

При здійсненні правосуддя судді повинні утверджувати гарантовану Конституцією та законами України незалежність та самостійність судів, підвищувати авторитет судової влади, забезпечувати обов'язковість судових рішень шляхом справедливого, неупередженого і своєчасного розгляду та вирішення судових справ, дотримання присяги судді, належного правового реагування на факти тиску на них, втручання в судову діяльність та інші протиправні посягання на правосуддя.

За наявності підстав вважати, що відбувається посягання на незалежність судді щодо неупередженого вирішення судових справ, він повинен вжити заходів для припинення такого посягання та притягнення винних осіб до встановленої законом відповідальності.

2. Виходячи з того, що незалежність суддів є основною передумовою їх об'єктивності та неупередженості, суддя при здійсненні правосуддя підкоряється лише закону і нікому не підзвітний. Суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону. Рішення в судовій справі має ґрунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, під час якого не може надаватися перевага правовій позиції будь-якого учасника судового процесу, в тому числі прокурорів, захисників, представників юридичних чи фізичних осіб.

Незалежність суддів при розгляді конкретних судових справ має забезпечуватись і в самому суді. У зв'язку з цим неприпустимими є:

- непроцесуальний вплив на суддю з боку інших суддів, у тому числі тих, що обіймають адміністративні посади в судах;

- встановлення контролю за здійсненням судочинства суддею, виклик його до вищестоящих судів та вимагання звітів чи пояснень про розгляд конкретних справ;

- витребування від судді будь-якої інформації чи довідок про хід та перспективи розгляду справи, іншої інформації, яка може надаватися лише сторонам у справі та іншим особам, визначеним процесуальним законодавством, а також відомостей, які становлять таємницю нарадчої кімнати;

- прийняття суддею від будь-яких осіб та розгляд ним заяв, скарг, інших документів поза встановленим законом процесуальним порядком.

3. Положення частини другої статті 126 Конституції України про те, що вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється, означає заборону будь-яких дій стосовно суддів незалежно від форми їх прояву з боку державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, установ, організацій, громадян та їх об'єднань, юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов'язків чи схилити їх до винесення неправосудного рішення. Заборона впливу на суддів у будь-який спосіб поширюється на весь час обіймання ними посади судді.

Виходячи з того, що вплив на суддів тягне юридичну відповідальність, суди у всіх випадках втручання в їх діяльність і прояву неповаги до суду або судді повинні виносити окремі ухвали чи постанови, а якщо в таких діях вбачаються ознаки відповідного злочину - реагувати згідно з вимогами кримінально-процесуального законодавства України.

Суди повинні належним чином реагувати на порушення учасниками процесу та іншими присутніми в залі судового засідання особами встановленого законом і судом порядку розгляду справ та за наявності підстав вирішувати питання про притягнення винних у вчиненні таких порушень до відповідальності.

4. Суддя не зобов'язаний давати будь-які пояснення щодо розглянутих справ або справ, які знаходяться в його провадженні, а також надавати їх будь-кому для ознайомлення, крім випадків і порядку, передбачених законом.

Порушенням принципів самостійності судів та незалежності суддів слід визнавати, зокрема, витребування від судді пояснень з питань, які підлягають чи були предметом обговорення у нарадчій кімнаті або спроби розкриття таємниці постановлення рішення в інший спосіб, витребовування чи вилучення судових справ, розгляд яких не завершено, а також отримання матеріалів судових справ (копій документів, які містяться у справі, виписок з неї тощо) з порушенням встановленого законом порядку (неповноважним суб'єктом, без належного документального оформлення тощо).

5. Відповідно до закону суддя не може брати участь у розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо він заінтересований у результаті розгляду справи або є інші обставини, які викликають сумнів в об'єктивності та неупередженості судді.

6. Виходячи з того, що чинним законодавством України професійним суддям заборонено виконувати не властиві суду функції, вони не можуть бути членами будь-яких комітетів, комісій по боротьбі зі злочинністю та залучатися до іншої роботи, якщо це може вплинути на їх незалежність і неупередженість при здійсненні правосуддя.

7. Відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Суди повинні дотримуватися встановлених процесуальними законами правил підсудності та підвідомчості спорів, враховувати, що тільки права, свободи та законні інтереси учасників правовідносин, які виникають із визначених законом підстав та інших юридичних фактів, підлягають судовому захисту в передбачений законом та/або договором спосіб.

Не допускається постановлення рішень, що передбачають: неправомірне обмеження прав, свобод та законних інтересів інших осіб, у тому числі обмеження публічної компетенції державних органів, їх посадових чи службових осіб; задоволення вимог осіб, які не є суб'єктами відповідних правовідносин.

Не допускається також постановлення рішень, які спрямовані на завдання шкоди іншим особам, довкіллю, культурній спадщині; надають можливості для зловживання правом; порушують моральні засади суспільства; зобов'язують до вчинення дій, які не є обов'язковими за законом.

8. Звернення до суду здійснюється у формі, порядку, випадках та особами, передбаченими процесуальним законом.

Звернення у справах інших осіб у всіх випадках, а учасників процесу - поза випадками, передбаченими процесуальним законом, розгляду судами не підлягають.

9. Суди не повинні встановлювати особливого порядку (контролю) щодо розгляду звернень, які надійшли від представників влади.

Встановлене статтею 86 Конституції України право народного депутата України на запит є обмеженим і не поширюється на питання, пов'язані зі здійсненням правосуддя у конкретних справах. Звернення народного депутата України з вимогою чи пропозицією до судів, голів судів або безпосередньо до суддів з питань здійснення правосуддя у конкретній справі є неприпустимим і не підлягає розгляду. Залежно від характеру і змісту таких запитів та звернень їх слід розцінювати як втручання в судову діяльність.

Вмотивовування таких запитів і звернень посиланнями на законодавство, що визначає порядок розгляду звернень громадян, статус народних депутатів України чи депутатів місцевих рад тощо не повинні братися до уваги в силу положень частини другої статті 126 Конституції України.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 19 травня 1999 року N 4-рп/99 (справа про запити народних депутатів України) народний депутат України не має права звертатися з вимогами чи пропозиціями до судів, голів судів та до суддів стосовно конкретних судових справ.

Ненадання суддею відповіді на такі запити чи звернення народних депутатів України через незаконність вимог, які вони містять, не утворює складу правопорушення, пов'язаного із порушенням строків і порядку розгляду депутатських запитів та звернень.

10. Відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені.

Виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається, і суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.

Органи, які вирішують питання про дисциплінарну відповідальність та відповідальність за порушення присяги судді, не наділені законом повноваженнями оцінювати законність судового рішення.

Голови судів та інші судді, які обіймають адміністративні посади в судах, органи суддівського самоврядування, кваліфікаційні комісії, Вища рада юстиції, органи та посадові особи законодавчої та виконавчої влади не мають повноважень перевіряти правовий зміст судових рішень.

У випадку, якщо такі дії спричинили притягнення судді до відповідальності, суд, який розглядає скаргу потерпілого судді, одночасно з її задоволенням повинен ініціювати питання про притягнення винних осіб до встановленої законом відповідальності за втручання у діяльність суду.

11. Втручанням у діяльність судових органів слід розуміти вплив на суддю у будь-якій формі (прохання, вимога, вказівка, погроза, підкуп, насильство, критика судді в засобах масової інформації до вирішення справи у зв'язку з її розглядом тощо) з боку будь-якої особи з метою схилити його до вчинення чи невчинення певних процесуальних дій або ухвалення певного судового рішення. При цьому не має значення, за допомогою яких засобів, на якій стадії процесу та в діяльність суду якої інстанції здійснюється втручання.

12. Оскарження судових рішень допускається у випадках, порядку та з підстав, визначених законом.

Оскарження ухвал або інших процесуальних актів суду, якими не завершується провадження у справі (про прийняття заяв і скарг до розгляду, про призначення судових засідань, про виклик осіб, про витребування документів та інших доказів тощо), крім випадків, прямо передбачених процесуальним законом, не допускається.

Прийняття до розгляду будь-якими особами чи органами, крім відповідного апеляційного або касаційного суду, заяв, у яких оскаржуються судові рішення, їх розгляд, витребування від судів інформації про судові справи у зв'язку з такими заявами, направлення заяв судам, вимоги до суддів про встановлення контролю за розглядом справи судом чи суддею є порушенням незалежності та самостійності суду.

13. Важливими гарантіями незалежності суддів є забезпечення їх особистої безпеки та їх державний захист. У разі коли під час здійснення правосуддя чи у зв'язку з цим виникають обставини, що свідчать про наявність небезпеки для життя, здоров'я, житла чи майна судді або його близьких родичів, відповідно до Закону України від 23 грудня 1993 року N 3781-XII "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" головам судів необхідно вживати заходів для безперешкодного здійснення правосуддя, контролювати виконання органами внутрішніх справ таких заходів безпеки, як здійснення особистої охорони цих осіб, їх житла, майна, видача зброї чи засобів індивідуального захисту тощо.

Згідно із Законом України від 23 грудня 1993 року N 3782-XII "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" безпека учасників кримінального судочинства є важливим засобом запобігання втручанню у здійснення правосуддя. У зв'язку з цим, суди в кожному конкретному випадку виявлення спроб вплинути на цих осіб повинні вживати заходів до захисту їх життя, здоров'я, житла та майна.

Якщо будуть встановлені дані, які свідчать про перешкоджання явці свідка, потерпілого, експерта до суду або примушування їх до відмови від дачі показань чи висновку, до дачі завідомо неправдивих показань чи висновку шляхом погрози вбивством, насильством, знищенням їхнього майна чи майна їх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять, про підкуп з тією ж метою свідка, потерпілого чи експерта, а також про погрозу вчинити зазначені дії з помсти за раніше дані показання чи висновок, суд повинен вжити заходів щодо притягнення винних у цьому осіб до кримінальної відповідальності.

14. При розгляді справ про надання судді житла на підставі частини сьомої статті 44 Закону України "Про статус суддів" слід мати на увазі, що судді, які потребують поліпшення житлових умов, забезпечуються благоустроєним житлом протягом шести місяців не тільки безпосередньо після обрання чи призначення на посаду, а й у разі виникнення необхідності поліпшення житлових умов під час виконання обов'язків судді.

15. Відповідно до чинного процесуального законодавства України судді вправі оскаржити в судовому порядку рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, якщо з їх вини не забезпечується виконання вимог статей 44, 45 Закону України "Про статус суддів" та інших нормативно-правових актів України, якими передбачено гарантії незалежності суддів (наприклад, незабезпечення або неналежне забезпечення житла судді комунальними послугами, засобами протипожежної та охоронної сигналізації, відмова чи невиправдана тяганина при встановленні індивідуального домашнього телефону тощо).

16. У кожному випадку, коли буде встановлено, що особа вчинила умисні дії, які свідчать про неповагу до суду, необхідно вирішувати питання про притягнення винних до відповідальності за статтею 1853 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Неповага до суду може виражатись у злісному ухиленні від явки в суд свідка, потерпілого, позивача, відповідача, у непідкоренні зазначених осіб та інших громадян розпорядженню головуючого, порушенні порядку під час судового засідання, а також у вчиненні будь-яких інших дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил.

17. Згідно зі статтями 11, 13, 42 Закону України "Про статус суддів" незалежність суддів забезпечується, зокрема, їх недоторканністю, яка поширюється і на майно судді та членів його сім'ї. Оскільки це майно перебуває під особливим захистом держави, то при його пошкодженні або знищенні збитки судді чи членам його сім'ї відшкодовуються в повному обсязі за рахунок коштів державного бюджету. За наявності спору він вирішується в судовому порядку.

18. При розгляді судових справ, у тому числі справ за спорами з приводу судового захисту гарантій самостійності судів, незалежності та недоторканності суддів, слід виходити з того, що в разі невідповідності положень правового акта Конституції чи закону України належить застосовувати положення Конституції або закону України.

Ухвалюючи рішення, суди повинні неухильно дотримувати вимог статті 92 Конституції України, згідно з якою судоустрій, судочинство, статус суддів визначаються виключно законами України.

19. Відповідно до статей 8 та 22 Конституції України не підлягають застосуванню судами закони та інші нормативно-правові акти, якими скасовуються конституційні права і свободи людини та громадянина, а також нові закони, які звужують зміст та обсяг встановлених Конституцією України і чинними законами прав і свобод.

Суди при визначенні юридичної сили законів та інших нормативно-правових актів щодо їх діяльності повинні керуватися Конституцією України як актом прямої дії, а тому постанови Верховної Ради України та інші підзаконні акти державних органів, якими визначаються питання судоустрою, судочинства і статусу суддів, у тому числі щодо встановлення порядку призначення суддів на адміністративні посади та їх звільнення, терміну повноважень суддів, не підлягають застосуванню як такі, що суперечать Конституції України.

Не підлягають застосуванню акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, прийняті в період, коли повноваження таких органів чи посадових осіб припинені з підстав, передбачених Конституцією України, а також у разі втрати такими органами чи посадовими особами повноважень щодо прийняття законів, постанов, указів, розпоряджень та інших актів.

20. Згідно з пунктом 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року N 8-рп/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання) положення частини третьої статті 11 Закону України "Про статус суддів" у взаємозв'язку з частиною восьмою статті 14 Закону України "Про судоустрій України" треба розуміти як таке, що гарантує досягнутий рівень незалежності суддів і забороняє при прийнятті нових законів та інших нормативних актів, внесенні змін до них скасовувати чи звужувати існуючі гарантії незалежності суддів, у тому числі заходи їх правового захисту та матеріального і соціального забезпечення.

21. Недоторканність судді в разі порушення щодо нього кримінальної справи полягає в тому, що його не може бути без згоди Верховної Ради України затримано чи заарештовано до винесення обвинувального вироку судом (частина третя статті 126 Конституції України). У провадженні про адміністративні правопорушення суддя взагалі не може бути затриманий чи заарештований, оскільки таке провадження не передбачає винесення судом вироку.

Відповідно до частини першої статті 126 Конституції України додаткові гарантії недоторканності суддів можуть встановлюватися також законами. Так, статтею 13 Закону України "Про статус суддів" передбачено: недоторканність судді поширюється на його житло, службове приміщення, транспорт і засоби зв'язку, кореспонденцію, належне йому майно і документи; проникнення в житло чи службове приміщення судді, в його особистий чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки, прослуховування його телефонних розмов, особистий обшук судді, а також огляд, виїмка його кореспонденції, речей і документів можуть провадитись тільки за вмотивованим рішенням суду, а у разі прийняття головою відповідного суду рішення про вжиття спеціальних заходів забезпечення безпеки - також за згодою судді.

Стаття 20. Відвід судді

Суддя не може брати участі в розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо він є родичем осіб, які беруть участь у судовому процесі, якщо було порушено порядок визначення судді для розгляду справи, встановлений частиною третьою статті 21 цього Кодексу, або якщо буде встановлено інші обставини, що викликають сумнів у його неупередженості. Суддя, який брав участь в розгляді справи, не може брати участі в новому розгляді справи у разі скасування рішення, ухвали, прийнятої за його участю.

При наявності зазначених підстав суддя повинен заявити самовідвід.

З цих же підстав відвід судді можуть заявити сторони та прокурор, який бере участь в судовому процесі.

Відвід повинен бути мотивованим, заявлятись у письмовій формі до початку вирішення спору. Заявляти відвід після цього можна лише у разі, якщо про підставу відводу сторона чи прокурор дізналися після початку розгляду справи по суті.

Питання про відвід судді вирішується в нарадчій кімнаті судом у тому складі, який розглядає справу, про що виноситься ухвала. Заява про відвід кільком суддям або всьому складу суду вирішується простою більшістю голосів.

У разі задоволення відводу (самовідводу) одному з суддів або всьому складу суду справа розглядається в тому самому господарському суді тим самим кількісним складом колегії суддів без участі відведеного судді або іншим складом суддів, який визначається у порядку, встановленому частиною третьою статті 21 цього Кодексу.

(Із змінами, внесеними згідно із

 законами України від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

 від 21.06.2001 р. N 2539-III,

від 07.07.2010 р. N 2453-VI,

зміни, внесені Законом України від 07.07.2010 р. N 2453-VI

 щодо запровадження автоматизованої системи

 документообігу в судах, вводяться в дію з 1 січня 2011 року)

Право подавати заяву про відвід судді є однією з гарантій законності здійснення правосуддя і об'єктивності та неупередженості розгляду справи. Статтею 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., ратифікованою Верховною Радою України (Закон України від 17.07.97 р. N 475/97-ВР), закріплені основні процесуальні гарантії, якими може скористатися особа при розгляді її цивільного позову в національному суді, серед яких - розгляд справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Коментована стаття визначає підстави відводу (самовідводу) судді, а також порядок вирішення заяв про відводи.

Відвід - це процесуальний інститут, що містить умови, за яких особа не може брати участь у конкретній справі45. Підстави відводу судді - це обставини, за наявності яких суддя не може брати участі в розгляді конкретної справи. Ці обставини можуть бути суб'єктивного характеру і стосуватися особистих зв'язків судді з особами, які беруть участь у справі, або його особистої поведінки щодо розгляду справи, чи об'єктивного характеру і стосуватися процесуального статусу судді у справі, яка розглядалася раніше.

Частина 1 коментованої статті містить підстави, за наявності яких суддя підлягає відводу (самовідводу). Суддя підлягає відводу (самовідводу), якщо:

а) він є родичем осіб, які беруть участь у справі;

б) встановлено інші обставини, що викликають сумнів в його неупередженості;

в) він брав участь в розгляді справи, у разі скасування рішення, ухвали, прийнятої за його участю.

Родинні стосунки судді зі стороною чи іншими особами, які беруть участь у справі, є підставою для відводу, якщо суддя є родичем чи свояком сторони або інших осіб, які беруть участь у справі. Причому ГПК не конкретизує ступеня близькості родинних стосунків. Отже, будь-який родинний зв'язок є підставою для відводу. У контексті коментованої норми підставою для відводу судді має бути також і перебування в сімейних стосунках.

Склад родичів та осіб, що перебувають у сімейних стосунках, визначається нормами Сімейного кодексу України. Зокрема, до них належать батьки, подружжя, брати, сестри, діти, а також батьки, брати, сестри і діти подружжя, усиновителі чи усиновлені, опікуни чи піклувальники.

У цьому аспекті корисним є Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", частин четвертої і п'ятої статті 22 Закону України "Про міліцію" та частини шостої статті 22 Закону України "Про пожежну безпеку" (справа про офіційне тлумачення терміну "член сім'ї") від 3 червня 1999 р. N 5-рп/99, в якому зазначено, що можна дійти висновку про такі важливі ознаки сім'ї, членства в сім'ї, як кровна спорідненість, родинні зв'язки, шлюбні відносини, а положення про встановлення батьківства дають підстави для визнання ознаками сім'ї фактичних шлюбних відносин. До "інших родичів" віднесено діда, бабу, брата, сестру, а також вітчима і мачуху дитини та осіб, які постійно виховували дитину і утримували її як члена своєї сім'ї, надаючи їй систематичну матеріальну допомогу.

ГПК не встановлює вичерпного переліку обставин, які можуть викликати сумнів у неупередженості судді.

До таких обставин може бути віднесено перебування судді в особливих стосунках з особою, яка бере участь у справі. З урахуванням оціночного характеру цього поняття суд, розглядаючи заяву про відвід, повинен виходити з мотивів заяви про відвід і наявності доказів того, що такі стосунки можуть свідчити про упереджене ставлення судді щодо результату розгляду справи. Під особливими стосунками може, наприклад, розумітися службова залежність (зокрема, в минулому) судді (чи його близького родича) від особи, яка бере участь у справі, або її представника, а також інша залежність судді від такої особи.

Підставою для відводу можуть бути публічні заяви судді по суті даної справи. Під публічними заявами слід розуміти виступи, статті, інтерв'ю, інші публікації в засобах масової інформації, виступи перед аудиторією, будь-яке інше прилюдне сповіщення, в якому викладено оцінку судді по суті конкретної справи.

Попередня службова діяльність судді також може викликати сумнів у його неупередженості, якщо він під час попереднього розгляду цієї ж справи мав процесуальний статус експерта, перекладача, представника, прокурора, секретаря судового засідання. До таких обставин може бути також віднесено участь судді у попередньому розгляді справи як судді іноземного суду, арбітра арбітражу чи третейського суду.

Перелік обставин, які можуть бути підставами для відводу судді, не є вичерпним, оскільки зазначається, що припускається існування інших підстав вважати його заінтересованим у результаті розгляду справи. Такі підстави повинні бути обґрунтовані особою, яка ініціює питання про відвід судді.

При колегіальному розгляді справи судді, які входять до складу суду, не повинні перебувати в родинних стосунках між собою. Це правило слід застосовувати і у випадках, коли суддя, який розглядав справу, перебуває в родинних стосунках із суддею, який розглядає справу в апеляційній чи касаційній інстанції, та навпаки.

Не може бути підставою для відводу участь судді в іншій справі, в якій беруть участь ті самі особи, а також його участь в іншій аналогічній справі, по якій прийнято судовий акт, в якому висловлено правову позицію судді.

Вимога щодо забезпечення неупередженості судді та об'єктивності вирішення спору виключає участь судді у розгляді конкретної справи, яку він раніше розглядав одноособово чи в колегіальному складі.

Така ситуація стає можливою з переходом судді з однієї інстанції до іншої або зі скасуванням попереднього рішення з направленням справи на новий розгляд.

Суддя, який брав участь у розгляді справи, не може брати участі в новому розгляді справи у разі скасування рішення, ухвали, винесеної за його участі. Це правило застосовується незалежно від того, в якій інстанції суддя розглядає справу. Винятками є постанови Судової палати у господарських справах Верховного Суду України, оскільки відповідно до ст. 11120 ГПК постанова Верховного Суду України є остаточною та оскарженню не підлягає.

Якщо суддя розглядав справу по суті у першій інстанції, він не вправі брати участь у колегії суддів, що переглядає цю ж справу в порядку апеляції та касації. Якщо суддя брав участь у розгляді справи в господарському суді апеляційної інстанції, він не може брати участі в розгляді цієї ж справи в судах касаційної та першої інстанцій. Якщо суддя брав участь у розгляді справи в господарському суді касаційної інстанції, він не може брати участі в розгляді цієї ж справи в суді першої чи апеляційної інстанцій.

Водночас слід ураховувати рекомендацію, викладену у п. 18 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20.04.2007 р. N 01-8/251 "Про деякі питання практики вжиття запобіжних заходів".

У судовій практиці виникло питання про те, чи можливий у подальшому розгляд суддею, ухвалу якого про вжиття запобіжних заходів скасовано, господарської справи за участю того ж заявника і тієї ж заінтересованої особи (осіб), але вже як сторін у справі - позивачів і відповідачів. У зв'язку з цим необхідно мати на увазі таке. Відповідно до частини першої статті 20 ГПК суддя, який брав участь в розгляді справи, не може брати участі в новому розгляді справи у разі скасування рішення, ухвали, прийнятої за його участю. Розгляд господарської справи в порядку позовного провадження не може вважатися новим розглядом стосовно провадження, здійснюваного за правилами розділу V1 ГПК, а тому наведений припис статті 20 ГПК у такому разі не застосовується.

У постанові Судової палаті у господарських справах Верховного Суду України від 25 жовтня 2005 р. у справі N 14/278-10/370 за позовом ВАТ "Лисичанськнафтооргсинтез" до ЗАТ "Нафта-К" про визнання недійсним договору про надання послуг з переробки мазуту від 20.03.98 р. N Д-84-281 зазначив наступне. Згідно з ч. 1 ст. 6 Закону "Про судоустрій України" всім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Реалізації цих гарантій слугує запровадження в національному законодавстві процедур, що забезпечують безсторонність судового розгляду. Такими є, зокрема, встановлені ст. 20 Господарського процесуального кодексу України підстави для відводу (самовідводу) судді та заборона повторної участі судді в розгляді справи. Відповідно до положень цієї статті суддя не може брати участі в розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо він є родичем осіб, які беруть участь у судовому процесі, або буде встановлено інші обставини, що викликають сумнів у його неупередженості. Суддя, який брав участь у розгляді справи, не може брати участі в новому розгляді справи у разі скасування рішення, ухвали, прийнятої за його участю. За наявності зазначених підстав суддя повинен заявити самовідвід. Слід зазначити, що застосування вказаних норм законодавець не пов'язує з інстанційністю розгляду справи. Тому господарські суди всіх інстанцій повинні неухильно виконувати вимоги частин 1, 2 ст. 20 Господарського процесуального кодексу України, маючи на увазі, що їх порушення дає об'єктивні підстави для сумніву в неупередженості суду.

Водночас перегляд рішення чи ухвали за нововиявленими обставинами може здійснюватися тим суддею, який раніше розглядав справу по суті.

Не є підставою для відводу та обставина, що в апеляційному (ст. 106 ГПК) чи касаційному (ст. 11113 ГПК) порядку скасовано апеляційною чи касаційною інстанцією ухвалу про відмову у прийнятті позовної заяви або заяви про порушення справи про банкрутство, про повернення позовної заяви або заяви про порушення справи про банкрутство, зупинення провадження у справі, припинення провадження у справі, про залишення позову без розгляду або залишення заяви у провадженні справи про банкрутство без розгляду, оскільки справа передається на розгляд місцевого господарського суду. Такого висновку можна дійти з огляду на те, що справа передається не на новий розгляд, а для розгляду справи по суті.

Оскільки відповідно до ст. 20 Закону України "Про судоустрій України" голова Вищого господарського суду України, його заступники, голови апеляційних господарських судів та їх заступники, голови господарських судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а також їх заступники мають статус судді, сторони або прокурор можуть заявити відвід голові відповідного господарського суду чи його заступнику лише у разі прийняття ними справи до свого провадження.

Частина 2 коментованої статті встановлює, що за наявності підстав, викладених у ч. 1 коментованої статті, суддя повинен заявити самовідвід. Самовідвід - особиста заява судді про усунення себе від участі у розгляді даної справи46.

Частина 3 коментованої статті встановлює коло осіб, які беруть участь у справі, яким надано право заявити відвід судді. Цими особами є:

а) сторони;

б) прокурор, який бере участь у судовому процесі.

Оскільки треті особи користуються правами сторони, вони також мають право заявляти відвід судді.

Вищий господарський суд України в п. 4 інформаційного листа від 14.08.2007 р. N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" на запитання чи можуть треті особи заявляти відвід судді, відповів таке. Відповідно до частини третьої статті 20 ГПК відвід судді можуть заявити сторони та прокурор, який бере участь в судовому процесі. Водночас згідно з частиною третьою статті 26 ГПК треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами позивача, а за приписами частини четвертої статті 27 названого Кодексу треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, користуються процесуальними правами сторін - за деякими винятками, зазначеними в цій нормі, причому право заявляти відвід судді до числа таких винятків не віднесено. З урахуванням наведеного усі треті особи зі справи вправі заявляти відвід судді з підстав і в порядку, визначених статтею 20 ГПК.

У п. 1.2 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу України" зазначається, що з усіх учасників судового процесу лише сторони, треті особи і прокурор, який бере участь у процесі, наділені правом заявити відвід судді за наявності підстав та в порядку, зазначених у статті 20 ГПК, у тому числі у випадках, коли суддя бере участь у новому розгляді справи в разі скасування рішення, ухвали, прийнятих ним чи за його участю. Отже, іншим учасникам судового процесу право заявляти відвід судді не надано.

Не може також заявляти відвід судді прокурор, який особисто не є учасником даної справи.

Частина 4 коментованої статті встановлює вимоги щодо змісту і форми заяви про відвід. Заява повинна бути мотивованою, тобто містити підстави відводу. Заява викладається в письмовій формі, до неї повинні бути додані докази, які підтверджують обставини, викладені в заяві.

Не допускається подання заяви про відвід "усьому складу суду" та суддям, які не беруть участі у розгляді конкретної справи.

Оскільки вирішення заяви про відвід є прерогативою голови суду або його заступника, заява про відвід подається голові суду або його заступнику. Суддя, який розглядає справу, не вправі приймати заяву про відвід, навіть для передачі голові суду чи його заступнику, а повинен скерувати заявника до канцелярії суду.

За загальним правилом заява про відвід має подаватися до початку вирішення спору. Однак якщо підстави для відводу стали відомі стороні чи прокурору після початку вирішення спору, вони не позбавлені права заявити відвід судді після початку розгляду справи.

Неприпустимим є зловживання правом на подання заяви про відвід судді. Вищий господарський суд України в інформаційному листі від 03.08.2007 р. N 01-8/622 "Про деякі питання практики застосування статті 20 Господарського процесуального кодексу України" зазначив, що матеріали справ та інформація, яка надходить до Вищого господарського суду України, свідчать, що в діяльності деяких учасників судового процесу набула поширення практика заявлення численних необґрунтованих відводів суддям господарських судів, спрямована виключно на штучне затягування судового процесу у власних цілях. Подібна практика суперечить, зокрема, вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку. У зв'язку з наведеним Вищий господарський суд України звернув увагу на таке.

Відповідно до частини третьої статті 20 ГПК сторони можуть заявити відвід судді з підстав, зазначених у частині першій цієї статті. Згідно з частиною третьою статті 22 ГПК сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

У випадку, якщо на порушення приписів останньої з наведених норм ГПК України учасник судового процесу вдається до відвертого зловживання своїми правами шляхом заявлення численних відводів судді (суддям), явно спрямованих на свідоме затягування судового процесу, господарський суд не позбавлений права і можливості продовжити розгляд справи, в якій заявлено відвід, у тому ж засіданні з обов'язковим зазначенням про це в судовому рішенні та з наведенням у ньому відповідних мотивів.

Водночас Вищий господарський суд України підкреслив необхідність неухильного дотримання в діяльності господарських судів установленого частиною п'ятою статті 20 ГПК триденного строку вирішення головою господарського суду або заступником голови господарського суду питання про відвід судді, оскільки дотримання зазначеної вимоги також спрямоване на розгляд судової справи упродовж розумного строку. З цією метою головам господарських судів України слід організувати роботу таким чином, щоб заяви про відвід суддів передавалися (за винятком окремих випадків, про які йшлося в пункті 1 цього листа) на розгляд голів або заступників голів названих судів не пізніше дня подання відповідної заяви. До заяви про відвід судді, що передається на розгляд голови або заступника голови господарського суду, неодмінно мають додаватися матеріали справи, в якій заявлено відвід, оскільки відсутність відповідних матеріалів у названої посадової особи практично унеможливлює розгляд такої заяви.

Частина 5 коментованої статті встановлює порядок вирішення питання про відводи.

Заяву про відвід судді розглядає та вирішує питання про відвід голова господарського суду або його заступник. Питання про відвід заступника голови господарського суду розглядає та вирішує голова господарського суду. Питання про відвід голови господарського суду вирішується Президією Вищого господарського суду України.

У п. 1.2 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" зазначається, що питання про відвід судді вирішується головою господарського суду або заступником голови господарського суду, а про відвід заступника голови - головою господарського суду, який виносить з цього приводу ухвалу в триденний строк з дня надходження заяви. Якщо голова господарського суду прийняв справу до свого провадження, питання про його відвід вирішується президією Вищого господарського суду України в триденний строк з дня надходження заяви про відвід.

Розгляд заяви про відвід судді відбувається без виклику сторін. За результатами розгляду заяви про відвід виноситься ухвала, в якій зазначається про задоволення чи відхилення заяви, мотиви задоволення чи відхилення заяви. Якщо заяву про відвід задоволено, в ухвалі повинно бути зазначено про передачу справи на розгляд іншому судді.

Заява про відвід повинна бути розглянута протягом трьох днів від дати її надходження до господарського суду.

Стаття 21. Сторони в судовому процесі

Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу.

Позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

Відповідачами є підприємства та організації, яким пред'явлено позовну вимогу.

(Із змінами, внесеними згідно із

Законом України від 13.05.97 р. N 251/97-ВР)

Частина 1 коментованої статті вводить поняття "сторона", яке охоплює позивача і відповідача. Категорія позивачів і відповідачів застосовується лише в позовному провадженні. Сторони, відповідно до ст. 18 ГПК, є однією з категорій учасників судового процесу. Сторони - суб'єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів, і на яких поширюється законна сила судового рішення47. Сторонами в господарському процесі є учасники спірного матеріального правовідношення. Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор), а відповідачем - особа, яка повинна виконати зобов'язання (боржник).

Коментована стаття не містить переліку осіб, які є позивачами та відповідачами, а відсилає до ст. 1 ГПК.

Тобто позивачами та відповідачами можуть бути:

а) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні);

б) громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності;

в) державні та інші органи;

г) фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Сторони повинні мати господарську процесуальну правоздатність і господарську процесуальну дієздатність.

У цивільному процесуальному законодавстві цивільна процесуальна правоздатність визначається як здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи. Цивільну процесуальну правоздатність мають усі фізичні та юридичні особи (ст. 28 ЦПК).

Раніше в доктрині арбітражного процесуального права процесуальна правоздатність і процесуальна дієздатність окремо не аналізувалися, ці два поняття замінялися поняттям "арбітражна процесуальна правосуб'єктність"48. Процесуальна правосуб'єктність означає встановлену законом можливість бути суб'єктом процесуальних правовідносин. Поняття "правосуб'єктність" охоплює поняття "правоздатність" й "дієздатність".

Господарська процесуальна правоздатність визначається як здатність мати процесуальні права та нести обов'язки сторони, третьої особи, заявника. Господарською процесуальною правоздатністю володіють усі фізичні та юридичні особи на підставі їхнього права на судовий захист у господарському суді своїх прав і законних інтересів. У цьому виражається нерозривний процесуальний зв'язок між процесуальною правоздатністю і здатністю мати матеріальні права та обов'язки. Особа наділяється процесуальною правоздатністю з метою захисту матеріальних прав і інтересів. Правоздатність у матеріальному праві - це здатність мати відповідні матеріальні права і нести обов'язки, а процесуальна правоздатність - це можливість бути в господарському суді стороною, третьою особою, заявником.

Оскільки господарська процесуальна правоздатність тісно пов'язана з матеріально-правовою правоздатністю і з матеріальним правом, яке підлягає захисту, вона виникає одночасно з виникненням здатності мати матеріальні права. Відповідно до ст. 91 ЦК цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Враховуючи, що в господарському процесі у випадках, передбачених законодавством, можуть брати участь фізичні особи, слід розглянути особливості виникнення правоздатності фізичної особи, які визначаються у ст. 25 ЦК. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще ненародженої дитини. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.

Господарська процесуальна дієздатність визначається як здатність особи своїми діями здійснювати процесуальні права та нести обов'язки в господарському суді.

У цивільному процесуальному законодавстві цивільна процесуальна дієздатність визначається як здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді. Цивільну процесуальну дієздатність мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (ст. 29 ЦПК).

Цивільне законодавство установлює правила щодо цивільної дієздатності фізичної особи. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється ЦК і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 30 ЦК). Відповідно до ст. 34 ЦК повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. У разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

Стаття 31 ЦК встановлює часткову цивільну дієздатність фізичної особи, яка не досягла чотирнадцяти років, а ст. 32 ЦК встановлює неповну цивільну дієздатність фізичної особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Відповідно до ст. 35 ЦК передбачаються випадки надання повної цивільної дієздатності. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця. Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов'язки. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

Відповідно до ст. 36 ЦК суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Згідно зі ст. 37 ЦК над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування.

Для юридичних осіб обсяг процесуальної правоздатності й процесуальної дієздатності збігається, оскільки процесуальна правоздатність і процесуальна дієздатність юридичної особи виникають одночасно з моменту державної реєстрації юридичної особи.

Окремо слід розглянути питання щодо господарської процесуальної правоздатності та дієздатності філій і представництв.

Стаття 55 ГК суб'єктами господарювання визнає учасників господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючі господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Відповідно до ст. 64 ГК функції, права та обов'язки структурних підрозділів підприємства визначаються положеннями про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими установчими документами. Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Підприємства можуть відкривати рахунки в установах банків через свої відокремлені підрозділи відповідно до закону. Отож, філії, представництва, інші відокремлені підрозділи наділяються певною господарською компетенцією. Втім, не маючи статусу юридичної особи, такі підрозділи не наділяються самостійною господарською процесуальною правоздатністю та дієздатністю.

Водночас слід ураховувати рекомендації, викладені в роз'ясненні Вищого арбітражного суду України від 28.07.94 р. N 02-5/492 "Про участь у судовому процесі відособлених підрозділів юридичних осіб". Коло повноважень відособленого підрозділу юридичної особи стосовно здійснення у господарському суді повноваження сторони у справі від імені цієї особи визначається установчими документами останньої, положенням про відособлений підрозділ, яке затверджено юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу. При цьому слід мати на увазі, що стороною у справі є юридична особа, від імені якої діє відособлений підрозділ, і стягнення здійснюється господарським судом з юридичної особи або на її користь. Якщо до позовної заяви відособленого підрозділу не доданий документ, що підтверджує відповідні його повноваження, господарський суд повертає позовну заяву. Якщо позов поданий до юридичної особи в господарський суд за місцезнаходженням відособленого підрозділу, якому надане право здійснювати від імені юридичної сторони повноваження сторони зі справи, господарський суд розглядає спір по суті. У разі відсутності таких повноважень позовні матеріали або справа надсилаються за підсудністю в господарський суд за місцезнаходженням юридичної особи. Якщо у справі від імені юридичної особи бере участь відособлений підрозділ, процесуальні документи має право підписувати керівник або заступник керівника цього підрозділу.

Слід мати на увазі, що, як зазначається у п. 5 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 13.04.2007 р. N 01-8/229 "Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства", згідно з частинами шостою і сьомою статті 121 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" рішення адміністративних колегій названого Комітету та його територіальних відділень приймаються відповідно від імені Антимонопольного комітету України або від імені його територіального відділення. З огляду на ці законодавчі вимоги у господарських судів немає правових підстав для висновку про відсутність у відповідних адміністративних колегій повноважень щодо прийняття рішень та застосування у разі оскарження цих рішень у суді приписів пункту 1 частини першої статті 62 або пункту 1 частини першої статті 80 ГПК. Водночас сторонами у судовому процесі виступають відповідно саме Антимонопольний комітет України або його територіальне відділення, які прийняли оскаржуване рішення.

Іноземні особи мають таку ж процесуальну правоздатність, як і особи України, оскільки відповідно до ст. 123 ГПК мають право звертатися до господарських судів України і користуватися процесуальними правами нарівні з фізичними та юридичними особами України. Водночас, законодавство України може встановлювати відповідні обмеження щодо іноземних осіб тих держав, у яких допускаються спеціальні обмеження прав фізичних або юридичних осіб України.

Із набранням чинності Законом України "Про міжнародне приватне право" при визначенні правового статусу іноземних осіб слід керуватися такими нормами цього Закону:

- відповідно до ст. 16 особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв'язок, зокрема, має місце проживання або займається основною діяльністю. Особистим законом особи без громадянства вважається право держави, у якій ця особа має місце проживання, а за його відсутності - місце перебування. Особистим законом біженця вважається право держави, у якій він має місце перебування;

- відповідно до ст. 17 виникнення і припинення цивільної правоздатності фізичної особи визначається її особистим законом. Іноземці та особи без громадянства мають цивільну правоздатність в Україні нарівні з громадянами України, крім випадків, передбачених законом або міжнародними договорами України;

- відповідно до ст. 18 цивільна дієздатність фізичної особи визначається її особистим законом. Цивільна дієздатність фізичної особи щодо правочинів та зобов'язань, що виникають внаслідок завдання шкоди, може визначатися також правом держави місця вчинення правочинів або виникнення зобов'язань у зв'язку із завданням шкоди, якщо інше не передбачено законом;

- відповідно до ст. 19 право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності визначається правом держави, у якій фізична особа зареєстрована як підприємець. За відсутності в державі вимог щодо обов'язкової реєстрації застосовується право держави основного місця здійснення підприємницької діяльності;

- відповідно до ст. 25 особистим законом юридичної особи вважається право держави місцезнаходження юридичної особи. Для цілей цього Закону місцезнаходженням юридичної особи є держава, у якій юридична особа зареєстрована або іншим чином створена згідно з правом цієї держави. За відсутності таких умов або якщо їх неможливо встановити, застосовується право держави, у якій знаходиться виконавчий орган управління юридичної особи;

- відповідно до ст. 26 цивільна правоздатність та дієздатність юридичної особи визначається особистим законом юридичної особи;

- відповідно до ст. 27 особистим законом іноземної організації, яка не є юридичною особою відповідно до права держави, у якій така організація створена, вважається право цієї держави. Якщо така організація діє на території України, до її діяльності застосовується законодавство України, яке регулює діяльність юридичних осіб, якщо інше не випливає з вимог законодавства чи суті правовідносин;

- відповідно до ст. 28 юридична особа не може посилатися на обмеження повноважень її органу або представника на вчинення правочину, яке не відоме праву держави, у якій інша сторона має місце перебування або знаходження, крім випадків, коли інша сторона знала або за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Згідно зі ст. 74 Закону України "Про міжнародне приватне право" процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначаються відповідно до права України. Водночас, на вимогу суду, який розглядає справу, іноземна юридична особа має представити оформлений з урахуванням статті 13 цього Закону документ, що є доказом правосуб'єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо). Стаття 13 Закону встановлює, що документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором України. Слід мати на увазі, що України приєдналася до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів (Гаазька конвенція 1961 р.) згідно з Законом України "Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів".

Відповідно до частини 2 коментованої статті позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 18.03.2003 р. у справі за позовом ЗАТ "Дніпробуд" до Фонду майна АРК та ТОВ "ЕОЛ" про визнання недійсним договору оренди цілісного майнового комплексу дитячого оздоровчого табору "Каскад" від 1 вересня 2001 р., про визнання недійсним наказу Фонду державного майна України від 14 червня 2001 р. N 1057 "Про створення комісії з оцінки державного майна, що передається в оренду" зазначається: якщо законом не визначено коло осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних із визнанням угод недійсними, слід виходити з положень ст. 2 ГПК щодо права будь-якого підприємства звернутися до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів. При цьому позивач самостійно визначає в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, і обґрунтовує позовні вимоги, а суд повинен перевірити доводи, на яких ґрунтуються ці вимоги, зокрема, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і залежно від установлених обставин вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.

У випадках, передбачених законом, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до господарського суду з позовними заявами з метою захисту прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб. У таких випадках, якщо позов подано особою не у власних інтересах, а в інтересах іншої особи, позивачем є особа, в інтересах якої подано позов про захист її прав і законних інтересів.

Не слід плутати право на звернення з позовними заявами в інтересах інших осіб з правом деяких осіб представляти інтереси інших осіб. Так, ст. 120 ГК встановлює, що асоціація - це договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.

Аналізуючи цю норму, слід зазначити, що йдеться про повноваження щодо представництва інтересів членів асоціації, яке не може ототожнюватися з правом на звернення до суду з позовом.

Як зазначається в Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 8 квітня 1999 р. N 3-рп/99, за правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки.

Отже, за змістом цього рішення судовий представник виступає в суді не від свого імені, тобто він не заміщує процесуальну особу свого довірителя як самостійного учасника процесу.

Згідно з частиною 3 коментованої статті відповідачами є особи, до яких пред'явлено позовну вимогу, і перелічені у ст. 1 ГПК.

Зазвичай відповідачем є особа, яка знаходиться з позивачем у матеріальних правовідносинах. Але позивач може помилково визначити, що відповідати за позовом повинна саме та особа, до якої пред'явлено позовну вимогу. В цьому випадку суд, установивши, що позов подано не до тієї особи, має право за згодою позивача замінити відповідача. Відповідно до ст. 65 ГПК господарський суд, встановивши під час підготовки до розгляду справи або під час розгляду справи, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, за заявою або за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допускає заміну первісного відповідача належним відповідачем. Також відповідно до ст. 24 ГПК господарський суд, установивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем.

Із цього вбачається, що набуття особою процесуального статусу відповідача закон пов'язує не з дійсною наявністю матеріальних правовідносин сторін, а лише з фактом пред'явлення позову до особи. Тому навіть у випадку заміни первісного відповідача належним відповідачем первісний відповідач не позбавляється прав і обов'язків відповідача, зокрема, має право на оскарження судового акта.

Іноземна держава може бути відповідачем у господарському суді з урахуванням її судового імунітету. Відповідно до ст. 125 ГПК подання до господарського суду позову до іноземної держави, залучення її до участі у справі як третьої особи, накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать іноземній державі і знаходяться на території України, а також застосування щодо неї інших заходів забезпечення позову, звернення стягнення на майно іноземної держави в порядку примусового виконання судового рішення господарського суду допускається лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено законами України або міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Що ж до міжнародних організацій, то їх судовий імунітет визначається законодавством України і міжнародними договорами України.

таття 22. Права та обов'язки сторін

Сторони користуються рівними процесуальними правами.

Сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії, брати участь в господарських засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду, наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу, заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу, оскаржувати судові рішення господарського суду в установленому цим Кодексом порядку, а також користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм цим Кодексом.

Сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу, в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Відповідач має право визнати позов повністю або частково, а також має право до початку розгляду господарським судом справи по суті подати зустрічний позов.

Господарський суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем, якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

 законами України від 17.05.2001 р. N 2413-III,

 від 21.06.2001 р. N 2539-III,

від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

У коментованій статті викладено процесуальні права та обов'язки сторін. Сторони наділяються процесуальними правами та обов'язками з метою надання їм процесуальних засобів, завдяки використанню яких досягається змагальність судового процесу. Прокурор і треті особи користуються правами сторони з обмеженнями, викладеними у відповідних статтях ГПК, які визначають їхнє процесуальне становище. Інші особи, які беруть участь у процесі, не користуються викладеними у коментованій статті правами.

Викладені права та обов'язки виникають з моменту набуття стороною відповідного процесуального статусу. Права позивача виникають з моменту подання позову до господарського суду, права відповідача - з моменту пред'явлення до нього позову, третіх осіб - з моменту залучення чи допуску до участі у справі.

Відповідно до частини 1 коментованої статті сторони мають однакові процесуальні права і рівною мірою ними користуються, що є реалізацією принципу рівності, викладеному у ст. 42 ГПК.

Сторони мають право:

знайомитися з матеріалами справи;

робити з матеріалів справи витяги;

знімати з матеріалів справи копії;

брати участь в судових засіданнях;

подавати докази;

брати участь у дослідженні доказів;

заявляти клопотання;

давати усні та письмові пояснення господарському суду;

наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу;

заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу;

оскаржувати судові рішення господарського суду в порядку, установленому ГПК;

користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм ГПК.

Деякі з цих прав (подавати докази, заявляти клопотання) можуть бути реалізовані через подання відповідних документів до суду до порушення провадження у справі.

Порядок ознайомлення з матеріалами справи регулюється Інструкцією з діловодства в господарських судах України, затвердженою наказом Голови Вищого господарського суду України від 10 грудня 2002 р. N 75. Відповідно до п. 3.7 цієї Інструкції справа для ознайомлення представнику сторони видається з дозволу судді, у провадженні якого вона знаходиться, у разі його відсутності - за резолюцією керівництва суду, а після закінчення провадження у справі - за резолюцією голови суду. Справа видається для ознайомлення після перевірки посвідчення і повноважень представника сторони у справі. Не допускається видача справи для ознайомлення особі, яка не має належних повноважень представника сторони у справі. Ознайомлення зі справою здійснюється в службовому приміщенні, в присутності працівника суду, який безпосередньо отримує справу і несе відповідальність за її збереження. Факт ознайомлення з матеріалами справи фіксується вчиненням на третій стороні обкладинки справи запису, хто і коли ознайомився зі справою. За можливості представникові сторони у справі надається допомога у виготовленні копій документів.

Відповідно до ст. 47 ГПК не допускається ознайомлення й копіювання документа, в якому викладено окрему думку судді.

Перелік прав, викладених у коментованій статті, не є вичерпним, оскільки особи, які беруть участь у справі, вправі користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм ГПК. Тобто процесуальні права сторін обмежено лише тими, що зазначені у ГПК. Якщо процесуальні права визначаються іншими законами, користування ними не допускається. Так, відповідно до ст. 6 Закону України "Про адвокатуру" при здійсненні професійної діяльності адвокат має право застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чинного законодавства. Іноді ця норма розуміється так, що адвокат має право застосовувати власні засоби технічної фіксації судового процесу. Однак оскільки таке право не передбачено ГПК, воно не може бути реалізоване як процесуальне право в господарському суді.

У п. 18 інформаційного листа від 20.10.2006 р. N 01-8/2351 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році та в I півріччі 2006 року" Вищий господарський суд України на запитання, чи зобов'язаний господарський суд на вимогу заявника надавати йому копії документів зі справи на підставі Закону України "Про доступ до судових рішень", відповів, що згідно зі статтею 1 Закону України "Про доступ до судових рішень" ним регулюються відносини щодо забезпечення доступу до судових рішень (рішень, судових наказів, постанов, вироків, ухвал), ухвалених судами загальної юрисдикції. Отже, на видачу копій будь-яких інших, крім зазначених, документів, що наявні в матеріалах справи, приписи названого Закону не поширюються.

Частина 3 коментованої статті встановлює загальні обов'язки осіб, які беруть участь у справі. Сторони зобов'язані:

добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами;

виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони;

вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Добросовісність користування процесуальними правами слід розглядати таким чином, що особи, які беруть участь у справі, не повинні зловживати наданими їм правами. Зловживання правом - це особливий тип правопорушення, яке здійснюється управненою особою при реалізації нею належного їй права, пов'язане з використанням заборонених конкретних форм у межах дозволеного йому законом загального типу поведінки49.

Обов'язки осіб, які беруть у справі, встановлено у відповідних статтях ГПК. Господарський суд може покласти виконання певних обов'язків на осіб, які беруть участь у справі, а також на осіб, які не є учасниками судового розгляду.

За невиконання обов'язків як установлених ГПК, так і покладених на сторони господарським судом, господарський суд може застосувати до них заходи процесуальної відповідальності. Зокрема відповідно до ст. 83 ГПК господарський суд має право:

стягувати у доход Державного бюджету України із сторони, що порушила строки розгляду претензії, штраф у розмірі, встановленому статтею 9 ГПК* або у відповідності до законів, що регулюють порядок досудового врегулювання спорів у конкретних правовідносинах;

____________

* Стаття 9 ГПК виключена згідно із Законом України від 23.06.2005 р. N 2705. 

стягувати в доход Державного бюджету України з винної сторони штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону.

Залишення позову без розгляду також слід уважати заходом процесуальної відповідальності, коли він застосовується за невиконання певного обов'язку, покладеного на позивача. Так, відповідно до ст. 81 ГПК господарський суд залишає позов без розгляду, якщо позивач без поважних причин не подав витребувані господарським судом матеріали, необхідні для вирішення спору, або представник позивача не з'явився на виклик у засідання господарського суду і його нез'явлення перешкоджає вирішенню спору.

Частина 4 коментованої статті визначає обсяг прав, які належать тільки позивачу. Вони певним чином визначають диспозитивність господарського процесу. Диспозитивність - це можливість суб'єктів самостійно впорядковувати (регулювати) свої відносини, діяти на власний розсуд50. Диспозитивність означає, що процесуальні правовідносини виникають, змінюються і припиняються здебільшого за ініціативи безпосередніх учасників спірних матеріальних правовідносин, які мають можливість за допомогою суду розпоряджатися процесуальними правами і спірним матеріальним правом51.

Позивач вправі до прийняття рішення по справі:

змінити підставу або предмет позову;

збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених ст. 5 ГПК в цій частині;

відмовитись від позову;

зменшити розмір позовних вимог.

Ці процесуальні права можливо реалізувати лише до прийняття рішення, тобто в суді першої інстанції. У п. 3.7 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" зазначається: передбачені частиною четвертою статті 22 ГПК права позивача змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову можуть бути реалізовані до прийняття рішення судом першої інстанції. Ця норма не застосовується під час розгляду справи в інших інстанціях. Зазначені права можуть бути використані позивачем також під час нового розгляду справи у першій інстанції після скасування рішення і передачі у встановленому порядку справи на новий розгляд суду першої інстанції.

У п. 6 інформаційного листа від 25.11.2005 р. N 01-8/2229 "Про деякі питання практики застосування норм законодавства, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у I півріччі 2005 року" Вищий господарський суд України на запитання, чи вправі суд апеляційної інстанції у здійсненні апеляційного перегляду судового рішення прийняти вимогу позивача про зміну підстави або предмета позову, збільшення (зменшення) розміру позовних вимог або ж відмову від позову, відповів так. Норми ГПК України щодо вчинення господарським судом першої інстанції певних процесуальних дій не застосовуються судом апеляційної інстанції у випадках, коли відповідною нормою ГПК України прямо передбачено, що процесуальна дія вчиняється лише до прийняття рішення судом першої інстанції. Це повною мірою стосується прав позивача, передбачених частиною четвертою статті 22 ГПК України.

Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права, які визначені, наприклад, у ст. 16 ЦК.

Під способами захисту прав слід розуміти заходи, прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб'єктивних цивільних прав та (або) усунення наслідків такого порушення52.

Способами захисту цивільних прав та інтересів відповідно до ст. 16 ЦК можуть бути:

визнання права;

визнання правочину недійсним;

припинення дії, яка порушує право;

відновлення становища, яке існувало до порушення;

примусове виконання обов'язку в натурі;

зміна правовідношення;

припинення правовідношення;

відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Цей перелік не є вичерпним, оскільки суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.

Зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача. Зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.

Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається. У п. 2 інформаційного листа від 02.06.2006 р. N 01-8/1228 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році" Вищий господарський суд України на запитання, чи можлива з огляду на приписи частини четвертої статті 22 ГПК одночасна зміна підстав і предмета позову, відповів, що за змістом зазначеної норми ГПК зміна позивачем підстав і предмета позову може мати місце лише альтернативно, тому одночасна їх зміна неможлива. Отже, у разі подання позивачем клопотання (заяви), направленого на одночасну зміну предмета і підстави позову, господарський суд з урахуванням конкретних обставин повинен відмовити в задоволенні такого клопотання (заяви).

Під збільшенням чи зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти зміну кількісних показників, в яких виражається позовна вимога (збільшення чи зменшення ціни позову, збільшення чи зменшення кількості товару тощо). Під зміною розміру позовних вимог не може розумітися заявлення ще однієї чи кількох вимог додатково до викладених у позовній заяві - така дія кваліфікується як зміна предмета позову.

Вищий господарський суд України в п. 3.7 роз'яснення від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" (із змінами, внесеними Рекомендаціями Президії Вищого господарського суду України від 31.05.2007 р. N 04-5/103 "Про внесення змін та доповнень до деяких роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України і роз'яснень та рекомендацій президії Вищого господарського суду України і про визнання таким, що втратило чинність, роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України") зазначав: зміна предмета позову означає зміну матеріально-правової вимоги до позивача. Зміна підстави позову означає зміну обставин, якими позивач обґрунтовує свою вимогу до відповідача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Під збільшенням розміру позовних вимог слід розуміти збільшення суми позову за тією ж вимогою, яку було заявлено у позовній заяві.

У п. 17 інформаційного листа від 20.10.2006 р. N 01-8/2351 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році та в I півріччі 2006 року" Вищий господарський суд України на запитання, якими є правові наслідки зменшення розміру позовних вимог, відповів таке. Відповідно до частини четвертої статті 22 ГПК позивач вправі до прийняття рішення у справі, зокрема, зменшити розмір позовних вимог. Під зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти зміну (у бік зменшення) кількісних показників, у яких виражається позовна вимога, в тому числі ціни позову. Згідно з частиною третьою статті 55 ГПК ціну позову вказує позивач. Отже, у разі зменшення позовних вимог, якщо його прийнято господарським судом, має місце нова ціна позову, виходячи з якої й вирішується спір. Питання щодо повернення зайво сплаченої суми державного мита у зв'язку із зменшенням позовних вимог вирішується господарським судом на загальних підставах і в порядку, визначених законодавством.

Неправомірно під виглядом збільшення розміру позовних вимог висувати нові вимоги, які не були зазначені у тексті позовної заяви. У п. 3 інформаційного листа від 02.06.2006 р. N 01-8/1228 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році" Вищий господарський суд України на запитання, чи може бути збільшення розміру позовних вимог пов'язано з пред'явленням додаткових позовних вимог, відповів таке. Під збільшенням розміру позовних вимог (частина друга статті 22 ГПК) слід розуміти збільшення суми позову за тією ж вимогою, яку було заявлено у позовній. Тому збільшення розміру позовних вимог не може бути пов'язано з пред'явленням додаткових позовних вимог, про які не йшлося в позовній заяві, наприклад, якщо позов подано на суму основного боргу і позивач до прийняття рішення просить додатково стягнути пеню за прострочку платежу.

Вищий господарський суд України в п. 5 інформаційного листа від 14.08.2007 р. N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" на запитання, яким чином господарський суд повинен розцінювати заяву позивача "про уточнення позовних вимог", якщо в ній відсутнє посилання на статтю 22 ГПК та не зазначено, що заяву подано про зміну предмета або підстав позову, відповів таке. Сама лише відсутність посилання у зазначеній заяві на приписи норми процесуального права не означає невідповідності заяви вимогам закону. У вирішенні наведеного питання господарський суд має виходити з ретельного дослідження змісту поданої заяви та співвідношення такого змісту з раніше заявленими позовними вимогами. Також в п. 7 того ж листа на запитання, чи повинен господарський суд приймати до розгляду заяву, в якій позивачем з посиланням на статтю 22 ГПК подано заяву про збільшення розміру позовних вимог, а саме: крім раніше заявлених вимог про визнання договору недійсним заявлено й вимогу про визнання права власності на певне майно, дається відповідь такого змісту. У наведеній ситуації згадана заява позивача по своїй суті не є власне заявою про збільшення розміру позовних вимог, оскільки під збільшенням розміру позовних вимог слід розуміти збільшення суми позову за тією ж вимогою, яку було заявлено у позовній заяві. Фактично йдеться про об'єднання в одній позовній заяві двох різних вимог (про визнання договору недійсним і про визнання права власності на майно), і таке об'єднання має відповідати приписам частини першої статті 58 ГПК. Порушення правил об'єднання вимог з урахуванням конкретних обставин справи може бути підставою для повернення додатково поданої заяви без розгляду на підставі пункту 5 частини першої статті 63 ГПК.

У ГПК встановлено момент, до якого можуть бути реалізовані права позивача, - момент прийняття рішення. Відповідно до ст. 85 ГПК прийняте рішення оголошується суддею в судовому засіданні після закінчення розгляду справи. Отже, ГПК не визначає, в який саме момент приймається рішення. Тож слід орієнтуватися на момент закінчення розгляду справи.

Позивач має право заявити про зміну предмета чи підстав позову безпосередньо в засіданні суду. При цьому повинні бути дотримані права відповідача стосовно надання пояснень чи заперечень щодо зміненого предмета чи підстав позову. Як зазначається в п. 8 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 10.12.96 р. N 02-5/422 "Про судове рішення", зміна в рішенні господарського суду предмета, підстав позову за заявою позивача, зробленою безпосередньо в засіданні суду, допустима лише, якщо при цьому не порушено процесуальних прав відповідача, і відповідачеві було надано можливість подання доказів щодо нового предмета, підстав позову та наведення його доводів у судовому засіданні. Волевиявлення позивача повинно викладатись у письмовій формі. У зв'язку з висуненням позивачем додаткових, змінених чи нових вимог до відповідача останній вправі вимагати відкладення розгляду справи для подання відповідних доказів.

Відмова від позову можлива повністю або частково. Відмова від позову повністю має місце, коли заявлено одну вимогу, або, якщо заявлено кілька вимог, позивач відмовився від усіх вимог. Відмова від позову частково можлива у випадку, коли заявлено кілька вимог, і позивач відмовився не від усіх заявлених вимог. Якщо позивач відмовився від позову, провадження у справі припиняється повністю або в частині вимог, щодо яких заявлено про відмову. Після цього позивач не вправі знову заявляти вимогу, від якої він відмовився.

Вищий господарський суд України в п. 6 інформаційного листа від 14.08.2007 р. N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" на запитання, чи вправі позивач частково відмовитись від позову, а господарський суд - прийняти відмову від частини позову, відповів таке. Приписи частини четвертої статті 22 ГПК, передбачаючи право позивача, зокрема, на відмову від позову, не виключає можливості часткової відмови. Однак вона можлива лише у випадку, якщо позивачем заявлено дві чи більше вимог, і позивач відмовляється не від усіх цих вимог. У разі такої відмови та її прийняття судом провадження зі справи підлягає припиненню на підставі пункту 4 частини першої статті 80 ГПК у частині тих вимог, стосовно яких заявлено відмову, а решта вимог розглядається судом у загальному порядку. Якщо ж позовна заява містить тільки одну вимогу, то відмова позивача від її частини має розглядатися як зменшення розміру позовної вимоги.

На відміну від цього, у випадку якщо позивач заявив про зменшення розміру позовних вимог, він не позбавлений права до прийняття рішення у справі знову збільшити розмір позовних вимог.

Відповідно до ст. 78 ГПК заяви позивача про відмову від позову, про визнання позову відповідачем повинні бути подані в письмовій формі. Щодо форми заяви про зміну підстав чи предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог ГПК не визначає форми (усної чи письмової), в якій ці заяви викладаються. Виходячи з того, що позовна заява повинна бути оформлена письмово, а зазначені дії означають зміну елементів позову, можна дійти висновку, що заяви про зміну підстав чи предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог мають подаватись у письмовій формі. Письмова форма забезпечить можливість реалізації відповідачем певних процесуальних засобів захисту своїх прав: надання відзиву, подання зустрічного позову тощо.

Згідно з частиною 5 коментованої статті відповідачу надано право під час розгляду справи в господарському суді будь-якої інстанції визнати позов повністю або частково. Стаття 78 ГПК встановлює, що заява про визнання позову відповідачем повинна бути подана в письмовій формі.

Частина 6 коментованої статті встановлює, що право позивача на відмову від позову, зменшення розміру позовних вимог, право відповідача на визнання позову є обмеженим, оскільки реалізується цими особами під контролем господарського суду. Згідно з зазначеною нормою господарський суд не приймає відмови позивача від позову, зменшення ним розміру позовних вимог, визнання відповідачем позову, якщо це суперечить закону або порушує права інших осіб. Як зазначається у п. 3.7 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 25.02.92 р. N 01-6/244 "Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу України", суддя, який вирішує спір, не зв'язаний заявами позивача про відмову від позову або зменшення позовних вимог та відповідача про визнання позову.

Отже, принцип диспозитивності не є беззастережним, оскільки ця норма передбачає активну роль суду, який зобов'язаний перешкодити діям сторін, які порушують законодавство і права інших осіб.

У вирішенні питання щодо відповідності закону зазначених процесуальних дій сторін, а також про порушення прав інших осіб слід виходити з норм ЦК та ГК.

Зокрема ст. 13 ЦК встановлює межі здійснення цивільних прав:

цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства;

при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині;

не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах;

при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства;

не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

Стаття 14 ЦК встановлює загальні засади виконання цивільних обов'язків:

цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства;

особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.

Стаття 6 ГК встановлює загальні принципи господарювання:

забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;

свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;

вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;

обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;

захист національного товаровиробника;

заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

У ст. 44 ГК визначено принципи підприємницької діяльності. Підприємництво здійснюється на основі:

вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;

самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

вільного найму підприємцем працівників;

комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;

вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Слід також звернути увагу на те, що за змістом коментованої статті перевірка відповідності дій сторін закону та відсутності порушення прав інших осіб є не правом, а обов'язком суду, тобто суд зобов'язаний відмовити в задоволенні відповідних заяв і клопотань сторін. Якщо суд установить, що реалізація права позивача на відмову від позову, зменшення розміру позовних вимог, права відповідача на визнання позову призводить до порушення закону та прав інших осіб, він зобов'язаний відмовити в реалізації цих прав і розглянути справу по суті. У п. 3.7 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" зазначено: у разі, якщо заяви позивача про відмову від позову або зменшення позовних вимог та відповідача про визнання позову суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси, спір підлягає вирішенню по суті згідно з вимогами чинного законодавства.

 Стаття 23. Участь у справі кількох позивачів та відповідачів

Позов може бути подано кількома позивачами чи до кількох відповідачів. Кожний з позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає в судовому процесі самостійно.

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 23 Господарського процесуального кодексу України

Коментована стаття містить норми щодо процесуальної співучасті, яка полягає в тому, що в процесі одночасно беруть участь кілька позивачів чи кілька відповідачів або кілька позивачів і кілька відповідачів. Слід зазначити, що для наявності процесуальної співучасті позов повинен бути одночасно поданий кількома позивачами або до кількох відповідачів. Приєднання співучасника до справи після прийняття позову та порушення провадження у справі ГПК не передбачає. Водночас відповідно до ст. 24 ГПК суд із власної ініціативи за згодою позивача або за заявою позивача може залучити співвідповідачів.

Інститут процесуальної співучасті виникає як наслідок існування множинності осіб в матеріальному правовідношенні на стороні боржника чи кредитора. Це може бути пов'язане з солідарною відповідальністю осіб у зобов'язанні.

Процесуальна співучасть на стороні боржника може виникнути з таких норм ЦК:

- відповідно до ст. 96 ЦК особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації;

- відповідно до ст. 107 ЦК, якщо правонаступниками юридичної особи є кілька юридичних осіб і точно визначити правонаступника щодо конкретних обов'язків юридичної особи, що припинилася, неможливо, юридичні особи - правонаступники несуть солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася;

- відповідно до ст. 124 ЦК у разі недостатності у повного товариства майна для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі учасники повного товариства солідарно відповідають за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення;

- відповідно до ст. 140 ЦК учасники товариства з обмеженою відповідальністю, які не повністю внесли вклади, несуть солідарну відповідальність за його зобов'язаннями у межах вартості невнесеної частини вкладу кожного з учасників;

- відповідно до ст. 151 ЦК учасники товариства з додатковою відповідальністю солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов'язаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу;

- відповідно до ст. 153 ЦК особи, що створюють акціонерне товариство, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реєстрації товариства;

- відповідно до ст. 198 ЦК особа, що розмістила (видала) цінний папір, та особи, що індосували його, відповідають перед її законним володільцем солідарно;

- відповідно до ст. 232 ЦК довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними;

- відповідно до ст. 554 ЦК у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки;

- відповідно до ст. 808 ЦК якщо згідно з договором непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, заміни, безоплатного усунення недоліків, монтажу та запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець (постачальник) та лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу;

- відповідно до ст. 1119 ЦК у випадках, передбачених договором комерційної концесії, користувач може укласти договір комерційної субконцесії, за яким він надає іншій особі (субкористувачу) право користування наданим йому правоволодільцем комплексом прав або частиною комплексу прав на умовах, погоджених із правоволодільцем або визначених договором комерційної концесії. Користувач та субкористувач відповідають перед правоволодільцем за завдану йому шкоду солідарно;

- відповідно до ст. 1123 ЦК за договором комерційної концесії за вимогами, що пред'являються до користувача як виробника продукції (товарів) правоволодільця, правоволоділець відповідає солідарно з користувачем;

- відповідно до ст. 1138 ЦК якщо договір простого товариства не пов'язаний із здійсненням його учасниками підприємницької діяльності, кожний учасник відповідає за спільними договірними зобов'язаннями усім своїм майном пропорційно вартості його вкладу у спільне майно. За спільними зобов'язаннями, що виникли не з договору, учасники відповідають солідарно. Якщо договір простого товариства пов'язаний із здійсненням його учасниками підприємницької діяльності, учасники відповідають солідарно за всіма спільними зобов'язаннями незалежно від підстав їх виникнення.

- відповідно до ст. 1141 ЦК з моменту припинення договору простого товариства його учасники несуть солідарну відповідальність за невиконаними спільними зобов'язаннями щодо третіх осіб;

- відповідно до ст. 1190 ЦК особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.

Слід відрізняти подання позову до кількох відповідачів, які солідарно відповідають за зобов'язанням, коли до всіх відповідачів пред'являється одна вимога, від об'єднання позовів, коли до кожного з відповідачів пред'являється самостійна вимога.

Процесуальна співучасть на стороні позивача є можливою у таких випадках:

- відповідно до ст. 365 ЦК право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників;

- відповідно до ст. 1135 ЦК учасник, який вчинив від імені всіх учасників правочин, щодо якого його право на ведення спільних справ учасників було обмежене, або вчинив в інтересах усіх учасників правочин від свого імені, може вимагати відшкодування здійснених ним за свій рахунок витрат, якщо вчинення цього правочину було необхідним в інтересах усіх учасників. Учасники, яким внаслідок таких правочинів було завдано збитків, мають право вимагати їх відшкодування.

ГПК встановлює процесуальну самостійність кожного з процесуальних співучасників, тобто кожен із них самостійно і незалежно від інших співучасників реалізує процесуальні права і несе обов'язки.

Водночас співучасники мають право доручити ведення справи одному з співучасників. ГПК не визначає, яким чином повинно бути оформлене це доручення. Таке доручення може бути реалізоване призначенням спільного представника для ведення справи в суді через видачу йому відповідної довіреності.

Від процесуальної співучасті слід відрізняти подання позову прокурором в інтересах держави чи однією особою в інтересах іншої особи. Прокурор, який звертається до суду з позовом в інтересах держави, чи особа, яка подає позов в інтересах іншої особи, не мають власного матеріально-правового інтересу, а тому не можуть вважатися процесуальними співучасниками з позивачем.

Процесуальна співучасть відсутня також у випадку подання позову третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, виходячи з того, що така третя особа не є співучасником матеріально-правового відношення та, захищаючи власне право на предмет спору, заперечує право позивача на предмет спору.

Стаття 24. Залучення до участі у справі іншого відповідача. Заміна неналежного відповідача

Господарський суд за наявністю достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача.

Частину другу виключено 

Господарський суд, встановивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем.

Про залучення іншого відповідача чи заміну неналежного відповідача виноситься ухвала, і розгляд справи починається заново.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

 Законом України від 17.05.2001 р. N 2413-III,

 від 23.06.2005 р. N 2705-IV)

 НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 24 Господарського процесуального кодексу України

Коментована стаття встановлює механізм вирішення питання про можливість розгляду справи у випадках, коли відповідач, що зазначений позивачем у позові, не повинен відповідати за цим позовом або повинен відповідати солідарно з іншою особою, яка в позові не зазначена як відповідач.

Під час підготовки справи до розгляду або під час розгляду справи може виявитися, що позов подано до тієї особи, яка не повинна відповідати за позовом, тобто відповідач є неналежним. Якщо суд під час підготовки справи до розгляду установить, що подано позов до неналежного відповідача, провадження у справі не припиняється. У цьому випадку суддя на підставі ст. 65 ГПК у порядку підготовки справи до розгляду вирішує питання про залучення до участі у справі іншого відповідача та про виключення чи заміну неналежного відповідача.

Заміна позивача чи третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, нормами ГПК не допускається. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що позов подано неналежним позивачем, суд повинен винести рішення про відмову в позові.

Матеріальним законом може бути визначено коло осіб, які мають право звертатися до суду, тобто належних позивачів:

- відповідно до ст. 110 ЦК вимога про ліквідацію юридичної особи на підставах, зазначених у пункті 2 частини першої цієї статті (якщо судом визнання недійсною державну реєстрацію юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встановлених законом), може бути пред'явлена до суду органом, що здійснює державну реєстрацію, а також учасником юридичної особи;

- відповідно до ст. 112 ЦК у разі відмови ліквідаційної комісії у задоволенні вимог кредитора або ухилення від їх розгляду кредитор має право до затвердження ліквідаційного балансу юридичної особи звернутися до суду із позовом до ліквідаційної комісії;

- відповідно до ст. 213 ЦК на вимогу однієї або обох сторін правочину суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину;

- відповідно до ст. 348 ЦК якщо майно, яке не може належати особі, не відчужене власником у встановлені законом строки, це майно з урахуванням його характеру і призначення за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу державної влади підлягає примусовому продажу.

Згідно з частиною 1 коментованої статті господарський суд за наявністю достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача.

У п. 5 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 11.04.2005 р. N 01-8/344 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році" зазначається, що питання про достатність підстав для вчинення відповідної процесуальної дії вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням усіх обставин та матеріалів певної справи і з огляду на те, чи сприятиме залучення іншого відповідача з'ясуванню усього кола обставин, що входять до предмета доказування у справі, встановленню наявності або відсутності правопорушення, прийняттю законного та обґрунтованого рішення. Необхідно також мати на увазі, що інший відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої в принципі можливо було б задовольнити позовні вимоги, - на відміну від третьої особи на стороні відповідача, за рахунок якої такі вимоги ніколи не задовольняються.

Іншого відповідача слід залучати у випадку відсутності або недостатності у державної установи (організації) коштів, необхідних для виконання нею своїх зобов'язань. У п. 2 листа Вищого арбітражного суду України від 14.04.97 р. N 01-8/132 "Про рішення, прийняті нарадою з питань арбітражної практики" зазначається, що слід у кожному конкретному випадку відповідно до вимог розділу V Закону України "Про власність"53 та інших законодавчих актів, зокрема, Декрету Кабінету Міністрів України від 15.12.92 р. N 8-92 "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності"54, встановлювати державний орган, уповноважений управляти державним майном, та залучати його до участі у справі. Водночас, у разі якщо відсутність чи недостатність таких коштів виявлено на стадії виконання рішення, стягувач не позбавлений права звернутися до державного органу, уповноваженого управляти державним майном, з позовом на загальних підставах. Аналогічна вказівка міститься у п. 11 листа Вищого арбітражного суду України від 29.12.2000 р. N 01-8/795 "Про деякі приписи законодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних і громадських організацій" стосовно шкоди, заподіяної державною організацією: у разі відсутності або недостатності у державної організації коштів, необхідних для відшкодування заподіяною нею шкоди, арбітражному суду слід у кожному конкретному випадку відповідно до вимог розділу V Закону України "Про власність" та інших законодавчих актів, зокрема, Декрету Кабінету Міністрів України від 15.12.92 р. N 8-92 "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності", встановлювати державний орган, уповноважений управляти державним майном, та залучати його до участі у справі. У разі, якщо відсутність чи недостатність таких коштів виявлено на стадії виконання рішення, стягувач не позбавлений права звернутися у загальному порядку з позовом до державного органу, уповноваженого управляти державним майном.

У рекомендаціях Вищого арбітражного суду України містяться вказівки щодо залучення до участі у справі державних органів, виходячи із правового статусу майна окремих відповідачів. У п. 7 листа Вищого арбітражного суду України від 11.11.99 р. N 01-8/531 "Про Закон України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" звертається увага на те, що у випадку відсутності або недостатності коштів на рахунку військової частини стягнення за її зобов'язаннями за будь-яких умов не може бути звернено на закріплене за військовою частиною майно. У цих ситуаціях до участі у справі може бути залучено Міністерство оборони України. У п. 17 листа від 31.01.2001 р. N 01-8/98 "Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом" зазначається, що у разі відсутності або недостатності у казенного підприємства коштів для виконання ним своїх зобов'язань арбітражному суду слід у кожному конкретному випадку встановлювати державний орган, уповноважений управляти відповідним державним майном, та залучати його до участі у справі. Якщо відсутність чи недостатність таких коштів виявлено на стадії виконання рішення, стягувач не позбавлений права звернутися до державного органу, уповноваженого управляти державним майном, у загальному порядку.

Залучення до справи іншого відповідача може мати місце, коли в матеріально-правовому зобов'язанні відбулася заміна боржника. У тих випадках коли за згодою кредитора мав місце перевід боргу, а позов подано тільки до первісного боржника, господарський суд має право залучити до участі у справі нового боржника.

У справах про визнання недійсними актів державних та інших органів може мати місце ситуація, за якої орган, що видав оспорюваний акт, у подальшому був ліквідований. Як зазначається в п. 4 листа Вищого арбітражного суду України від 06.06.94 р. N 01-8/368 "Про деякі питання практики вирішення господарських спорів", якщо позивач вважає, що акт, виданий органом, підприємством чи організацією, які у подальшому було ліквідовано, не відповідає законодавству, арбітражний суд не може відмовити позивачеві у захисті його прав і інтересів. Арбітражному суду необхідно встановити правонаступника ліквідованого органу або орган, до якого передано функції по виданню таких актів, і залучити його до участі у справі. У разі невідповідності оспорюваного акта законодавству його слід визнати недійсним. Аналогічна вказівка міститься у п. 6 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/612 "Про деякі питання практики застосування статей 80 та 81 Господарського процесуального кодексу України": у справах про визнання недійсним акта, раніше виданого ліквідованим органом, господарський суд вправі замінити його іншим органом, на який покладено видання таких актів.

Залучення до участі у справі іншого відповідача або залучення до участі у справі як співвідповідачів інших осіб здійснюється господарським судом за клопотанням сторони, а також із власної ініціативи. Якщо суд залучає іншого відповідача з власної ініціативи, згоди сторін не вимагається. Виникає запитання, чи може суд відмовити в задоволенні клопотання сторони про залучення до участі в справі інших відповідачів? Свого часу Вищий арбітражний суд України у п. 1.3 роз'яснення від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" зазначав, що ГПК не зобов'язує господарський суд задовольняти клопотання сторони про залучення до участі у справі іншого відповідача. При вирішенні питання про задоволення клопотання щодо залучення до участі у справі іншого відповідача слід виходити з підстав клопотання та їх обґрунтованості.

Господарський суд також має право з власної ініціативи залучити до участі у справі іншого відповідача (відповідачів) без згоди позивача.

Вищий господарський суд України в п. 8 інформаційного листа від 14.08.2007 р. N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" на запитання, якими мають бути дії господарського суду, коли він на підставі статті 24 ГПК за власною ініціативою залучив до участі у справі іншого відповідача, а позивач повідомив суд про те, що вимог до цього іншого відповідача не заявляє, відповів таке. Відповідно до частини першої статті 24 ГПК господарський суд за наявністю достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача. Згода позивача чи інших учасників процесу на таке залучення, здійснене за ініціативою господарського суду, не потрібна, а тому й за відсутності такої згоди господарський суд вправі продовжити розгляд справи по суті. Згода позивача є необхідною лише для заміни первісного відповідача належним відповідачем (частина третя тієї ж статті ГПК).

Залучення до участі у справі іншого відповідача можливе лише до прийняття рішення.

Частина 3 коментованої статті надає право суду замінити неналежного відповідача. Встановивши, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд може допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем.

Така процесуальна дія суду обумовлена згодою позивача. Якщо ж позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може з власної ініціативи залучити цю особу як іншого відповідача. Суд також, у випадку незгоди позивача на заміну неналежного відповідача, може розглянути справу згідно з пред'явленим позовом. Але позивач повинен розуміти, що суд уже встановив, що відповідач, визначений позивачем у позові, не є боржником у матеріально-правовому відношенні, з якого виник спір, а тому в позові буде відмовлено. Водночас, ця відмова в задоволенні позову до неналежного відповідача не позбавляє позивача права на звернення з новим позовом до належного відповідача, оскільки ці позови не будуть тотожними.

Заміна неналежного відповідача допускається до винесення рішення. При цьому провадження у справі не припиняється.

Відповідно до частини 4 коментованої статті про заміну відповідача, залучення іншого відповідача суд виносить ухвалу. У цій ухвалі повинно бути зазначено про заміну неналежного відповідача чи про залучення іншого відповідача, про згоду позивача щодо заміни відповідача. В цій само ухвалі суд відображає мотиви зазначених процесуальних дій, а також покладає на позивача обов'язок надіслати залученим особам копію позову та доданих до них матеріалів.

Після заміни відповідача, залучення іншого відповідача розгляд справи починається спочатку. Ця норма ґрунтується на тому, що особі, яка залучена до участі у справі, слід надати можливість скористатися повним обсягом процесуальних прав, передбачених ГПК. У п. 1.3 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" зазначалося, що про залучення іншого відповідача чи заміну неналежного відповідача виноситься ухвала, і розгляд справи починається спочатку.

 

Стаття 25. Процесуальне правонаступництво

У разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення діяльності суб'єкта господарювання шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника в зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, господарський суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу.

Усі дії, вчинені в судовому процесі до вступу у справу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку правонаступник замінив.

Про заміну або про відмову заміни сторони чи третьої особи її правонаступником господарський суд виносить ухвалу.

(У редакції Закону України

 від 12.05.2011 р. N 3329-VI)

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 25 Господарського процесуального кодексу України

Процесуальне правонаступництво - це перехід процесуальних прав і обов'язків сторони у справі до іншої особи у зв'язку з вибуттям особи у спірному матеріальному правовідношенні.

Процесуальне правонаступництво випливає з юридичних фактів правонаступництва (заміни сторони матеріального правовідношення її правонаступником) і відображає зв'язок матеріального і процесуального права. У кожному конкретному випадку для вирішення питань можливості правонаступництва господарському суду слід аналізувати відповідні фактичні обставини, передбачені нормами матеріального права.

У коментованій статті зазначається лише про процесуальне правонаступництво сторін. Але оскільки суб'єктом спірних правовідносин може бути також третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, можна дійти висновку про те, що можливе процесуальне правонаступництво щодо такої третьої особи.

Частина 1 коментованої статті наводить єдину підставу процесуального правонаступництва - внаслідок реорганізації підприємства чи організації.

Відповідно до ст. 104 ЦК юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам - правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення).

Стаття 59 ГК визначає, що реорганізація може проводитися шляхом:

злиття;

приєднання;

поділу;

перетворення.

У разі злиття суб'єктів господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття.

У разі приєднання одного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта господарювання до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки приєднаних суб'єктів господарювання.

У разі поділу суб'єкта господарювання усі його майнові права і обов'язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб'єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кількох нових суб'єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов'язки реорганізованого суб'єкта.

У разі перетворення одного суб'єкта господарювання в інший до новоутвореного суб'єкта господарювання переходять усі майнові права і обов'язки попереднього суб'єкта господарювання.

Інші види правонаступництва, як-от: відступлення вимоги, переведення боргу, смерть фізичної особи, не тягнуть заміну сторони в порядку ст. 25 ГПК.

Розрізняють універсальне та сингулярне правонаступництво.

За універсальним правонаступництвом має місце перехід усієї сукупності прав та обов'язків певної особи. При цьому майно особи як сукупність прав і обов'язків, які їй належать, переходить до правонаступника (правонаступників) як єдине ціле, причому в цій сукупності єдиним актом переходять усі окремі права та обов'язки, які належали на момент правонаступництва праводателю, незалежно від того, виявлені вони на момент правонаступництва чи ні55. Універсальне правонаступництво має місце у випадках припинення юридичної особи та спадкового наступництва у випадку смерті фізичної особи.

Важливим є правильне визначення моменту переходу прав до правонаступника юридичної особи. Відповідно до ст. 107 ЦК після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами та задоволення чи відхилення цих вимог комісія з припинення юридичної особи складає передавальний акт (у разі злиття, приєднання або перетворення) або розподільчий баланс (у разі поділу), які мають містити положення про правонаступництво щодо всіх зобов'язань юридичної особи, що припиняється, стосовно всіх її кредиторів та боржників, включаючи зобов'язання, які оспорюються сторонами. Передавальний акт та розподільчий баланс затверджуються учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про її припинення. Нотаріально посвідчені копії передавального акта та розподільчого балансу передаються в орган, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи, що припиняється, а також в орган, який здійснює державну реєстрацію, за місцем державної реєстрації юридичної особи правонаступника. Отже, моментом переходу прав до правонаступника юридичної особи слід вважати дату внесення запису до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців в порядку, передбаченому ст. 37 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців".

Юридична особа може мати кілька правонаступників. Відповідно до ч. 5 ст. 107 ЦК якщо правонаступниками юридичної особи є кілька юридичних осіб і точно визначити правонаступника щодо конкретних обов'язків юридичної особи, що припинилася, неможливо, юридичні особи - правонаступники несуть солідарну відповідальність перед кредиторами юридичної особи, що припинилася. У такому випадку всі правонаступники будуть процесуальними правонаступниками, а крім того, процесуальними співучасниками.

Сингулярне правонаступництво, на відміну від універсального, не охоплює переходу всієї сукупності прав та обов'язків до правонаступника, а тому іменується частковим правонаступництвом, і відбувається заміною осіб в окремих зобов'язаннях через волевиявлення сторін56 або вказівку закону.

Відповідно до ст. 512 ЦК кредитор у зобов'язанні, зокрема, може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Стаття 513 ЦК передбачає, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Відповідно до ст. 514 ЦК до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Стаття 515 ЦК встановлює, що заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора, зокрема, у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

Стаття 512 ЦК встановлює два інші випадки, за яких відбувається заміна кредитора в зобов'язанні: виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); виконання обов'язку боржника третьою особою. У цих випадках має місце правонаступництво на підставі закону.

Можливість заміни боржника в зобов'язанні встановлена у ст. 520 ЦК. Боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згоди кредитора.

Окремі статті ЦК містять спеціальні вказівки на правонаступництво:

ст. 758 ЦК - у разі припинення юридичної особи-набувача з визначенням правонаступників до них переходять права та обов'язки за договором довічного утримання (догляду);

ст. 770 ЦК - у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця;

ст. 814 ЦК - у разі зміни власника житла, переданого у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця;

ст. 995 ЦК - якщо юридична особа-страхувальник припиняється і встановлюються її правонаступники, права та обов'язки страхувальника переходять до правонаступників;

ст. 1027 ЦК - якщо юридична особа - комісіонер припиняється і встановлюються її правонаступники, права та обов'язки комісіонера переходять до правонаступників, якщо протягом строку, встановленого для заявлення кредиторами своїх вимог, комітент не повідомить про відмову від договору;

ст. 1205 ЦК - у разі припинення юридичної особи, зобов'язаної відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, і встановлення її правонаступників виплата щомісячних платежів покладається на її правонаступників.

Процесуальне правонаступництво відрізняється від заміни відповідача в порядку ст. 24 ГПК тим, що:

- в процесуальному правонаступництві можна замінити не лише відповідача, а й позивача;

- заміна неналежного відповідача можлива лише до винесення рішення, а процесуальне правонаступництво допускається на всіх стадіях процесу;

- при заміні відповідача предметом судового розгляду стають інші правовідносини, а при процесуальному правонаступництві - ті ж самі правовідносини;

- при заміні відповідача розгляд справи починається спочатку, а при процесуальному правонаступництві продовжується.

Допускається процесуальне правонаступництво лише у випадку реорганізації юридичної особи. Тому у випадку уступки вимоги суд повинен відмовити позивачеві у позові. У п. 12 листа від 07.12.95 р. N 01-8/870 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства при вирішенні спорів" на запитання, які процесуальні наслідки настають для позивача-кредитора, який уступив вимогу іншій особі після звернення до арбітражного суду з позовом до боржника, Вищий арбітражний суд України відповів таке. Чинне законодавство не обмежує права кредитора щодо вибору часу здійснення уступки вимоги іншій особі. Отже, кредитор має право уступити свою вимогу до боржника-відповідача і після звернення до нього з позовом, але до прийняття судом рішення. За цих обставин, оскільки первісний кредитор вибув із зобов'язання, то у позові йому слід відмовити.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 05.10.2004 р. у справі N 6/408 за позовом державного підприємства "Теплоелектроцентраль-2 "Есхар" до корпорації "Укрзарубіжнафтогаз" і товариства з обмеженою відповідальністю "Енергокомплект" про визнання недійсним укладеного відповідачами договору уступки вимоги від 25.02.2002 р. N 49-0 2002 р. на підставі ст. 48 Цивільного кодексу Української РСР зазначається, що стаття 25 ГПК допускає заміну сторони у разі її вибуття у спірному або встановленому рішенням господарського суду правовідношенні, але винятково з тієї підстави, коли це сталося внаслідок реорганізації підприємства чи організації. Заміна внаслідок уступки права вимоги не допускається.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 13.01.2004 р. у справі за позовом державного підприємства з мобілізації фінансових ресурсів "Укрзалізничресурси" до товариства з обмеженою відповідальністю інноваційного виробничо-комерційного підприємства "Профіт" про зобов'язання відповідача поставити позивачу товари чи електроенергію на суму заборгованості або стягнути зазначений борг грішми зазначається, що у вирішенні питання процесуального правонаступництва суд повинен з'ясувати спосіб припинення діяльності підприємства, оскільки від цього залежать наявність та обсяг прав та обов'язків правонаступника.

Заміна сторони її правонаступником у порядку процесуального правонаступництва можлива у випадку, коли сторона вибула із спірного правовідношення після порушення провадження у справі. Якщо ж у процесі розгляду справи суд з'ясовує, що реорганізація відбулася до подання позову і порушення провадження у справі, і позов подано особою, яка вибула з спірного правовідношення до подання позову і порушення провадження у справі, суд не вправі замінити такого позивача його правонаступником, а такій особі слід у позові відмовити.

Інститут процесуального правонаступництва може бути поширено і на державні органи, які беруть участь у справі. Так, у п. 18 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12.05.95 р. N 02-5/451 "Про деякі питання практики вирішення спорів за участю податкових органів" зазначалося, що судам необхідно враховувати, що відповідно до Указу Президента України від 22 серпня 1996 р. N 760/96 "Про утворення Державної податкової адміністрації України та місцевих державних податкових адміністрацій" (із подальшими змінами та доповненнями) на базі Головної державної податкової інспекції України, місцевих податкових інспекцій, що ліквідуються, утворено Державну податкову адміністрацію України та місцеві державні податкові адміністрації, які до правового врегулювання їхнього статусу здійснюють функції та повноваження державних податкових інспекцій, передбачені Законом України "Про державну податкову службу в Україні" та іншими актами законодавства і є правонаступниками відповідних податкових інспекцій57.

Усі дії, вчинені в процесі до вступу у справу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку правонаступник замінив. Ця норма означає, що у випадку заміни сторони її правонаступником розгляд справи продовжується, а не починається спочатку.

ГПК встановлює, що питання про заміну сторони її правонаступником вирішується в рішенні чи в ухвалі суду. Водночас, процедура переходу прав і обов'язків до правонаступника може тривати в часі. Тому якщо є необхідність заміни сторони її правонаступником, суд має право зупинити провадження у справі на підставі ст. 79 ГПК.

Від процесуального правонаступництва слід відрізняти випадки, коли під час розгляду справи змінюється найменування сторони (позивача чи відповідача). У цих випадках реорганізація (злиття, приєднання, виділення, перетворення) суб'єкта господарювання не відбувається, оскільки зміна найменування не є підставою для реорганізації. Якщо після порушення провадження у справі найменування сторони змінилося і цю зміну зареєстровано в установленому порядку, сторона повинна подати суду відповідні документи про державну реєстрацію змін в установчих документах. Оскільки підстави для заміни сторони її правонаступником, викладені в коментованій статті ГПК, відсутні, суд на підставі поданих документів зазначає про зміну найменування сторони в рішенні або ухвалі (якщо справа завершується без винесення рішення).

Частина 2 коментованої статті встановлює, що правонаступництво можливе на будь-якій стадії процесу. Це означає, що заміна сторони її правонаступником допускається як у суді першої інстанції, так і під час перегляду справи в апеляційному чи касаційному порядку, а також на стадії виконання судового рішення.

Так само і в ст. 11 Закону України "Про виконавче провадження" зазначається, що у разі вибуття однієї з сторін державний виконавець з власної ініціативи або за заявою сторони, а також сама заінтересована сторона мають право звернутися до суду з заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, обов'язкові тією мірою, в якій вони були б обов'язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

Стаття 26. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть вступити у справу до прийняття рішення господарським судом, подавши позов до однієї або двох сторін.

Про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи у справу господарський суд виносить ухвалу.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

 законами України від 17.05.2001 р. N 2413-III,

 від 23.06.2005 р. N 2705-IV)

 НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР

до статті 26 Господарського процесуального кодексу України

Інститут третіх осіб у господарському процесі породжується багатосуб'єктністю матеріальних правовідносин і необхідністю участі у справі різних суб'єктів з метою захисту їх прав і законних інтересів58.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, - це ймовірні суб'єкти спірних матеріальних правовідносин, які вступають у чужий процес із метою захисту своїх суб'єктивних прав чи охоронюваних законом інтересів59.

У процесі розгляду господарським судом спору між позивачем і відповідачем третя особа може вважати, що саме їй належить право на предмет спору. У контексті коментованої статті під предметом спору слід розуміти матеріально-правовий об'єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем. Третя особа може бути допущена до участі у справі лише у тому випадку, коли її самостійна вимога спрямована на предмет спору між позивачем і відповідачем. Вимога, спрямована на будь-що, що знаходиться поза цим предметом, не може бути розглянута як вимога третьої особи, а має бути здійснена через подання самостійного позову60.

Відповідно до частини 1 коментованої статті третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, може вступити у справу до ухвалення судом рішення, тобто вступ у справу цієї особи на стадії апеляції чи касації не допускається.

Самостійність вимог третьої особи полягає в тому, що вона вважає, ніби в матеріальних правовідносинах із відповідачем перебуває саме вона, і саме її право порушено відповідачем. Тож третя особа із самостійними вимогами заперечує вимогу позивача і переслідує мету вирішити спір не на користь позивача, а на свою користь. Тому третя особа із самостійними вимогами процесуально протиставляє себе не лише відповідачу, а й позивачу.

З метою вступу у справу третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, повинна подати позов до однієї чи двох сторін. У п. 1.5 роз'яснення Вищого господарського суду України від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" зазначається, що вступ у справу третьої особи, яка має самостійні вимоги на предмет спору, можливий тільки на підставі її заяви, а не за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи господарського суду.

Якщо позов буде подано до обох сторін, то вони виступатимуть у процесі співвідповідачами.

Позовна заява такої третьої особи має бути оформлена і подана згідно із загальними правилами подання позову (включаючи сплату державного мита і витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, надіслання копії позову сторонам).

Відповідно до частини 2 коментованої статті про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи у справу господарський суд виносить ухвалу. Господарський суд вирішує питання про прийняття позовної заяви третьої особи із самостійними вимогами за загальними правилами прийняття позову до розгляду, тобто має право у випадках, передбачених ст. 62 ГПК, відмовити у прийнятті позовної заяви або на підставі ст. 63 ГПК повернути позовну заяву. Втім, оскільки третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, вступає у справу, що вже прийнята господарським судом до розгляду, дотримання правил територіальної підсудності не є обов'язковим. Отже, господарський суд, розглядаючи позовну заяву такої третьої особи, не вправі застосовувати процесуальні наслідки порушення позивачем правил територіальної підсудності. Проте залишається питання у випадку, коли матеріали позовної заяви, яка подається третьою особою, містять відомості, що становлять державну таємницю, оскільки таку позовну заяву відповідно до ст. 16 ГПК має право розглядати лише господарський суд м. Києва, а судді повинні мати доступ до державної таємниці згідно зі ст. 27 Закону України "Про державну таємницю". Вбачається, що у такому випадку відповідний господарський суд не має права приймати таку позовну заяву, а повинен передати її до господарського суду м. Києва.

За змістом коментованої статті третя особа із самостійними вимогами на предмет спору може вступити лише після прийняття господарським судом первісної позовної заяви до розгляду і порушення провадження у справі, тобто у справу, яка розглядається судом. Якщо позовну заяву третьою особою подано до господарського суду до моменту винесення судом ухвали про прийняття позову до розгляду, суд не вправі прийняти її як заяву третьої особи, а повинен вирішити питання про її прийняття як самостійної позовної заяви.

Після вступу у справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, розгляд справи починається заново.

Відповідно до частини 3 коментованої статті треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються всіма правами і несуть усі обов'язки позивача. Маються на увазі права, передбачені ст. 22 ГПК, а також установлені іншими статтями ГПК, зокрема, і право відводу. Але слід зазначити, що права третьої особи із самостійними вимогами, передбачені ст. 22 ГПК щодо зміни підстав і предмета позову, збільшення (зменшення) розміру позовних вимог, відмови від позову і ст. 78 ГПК щодо укладення мирової угоди, поширюються лише на позов, заявлений самою третьою особою, але не на позов, що первісно заявлений позивачем.

Стаття 27. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора або ініціативи господарського суду.

У заявах про залучення третіх осіб і у заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах третіх осіб належить залучити або допустити до участі у справі.

Питання про допущення або залучення третіх осіб до участі у справі вирішується господарським судом, який виносить з цього приводу ухвалу.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки сторін, крім права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, а також на відмову від позову або визнання позову.

(Із змінами, внесеними згідно із

 Законом України від 17.05.2001 р. N 2413-III)

Інститут третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, активно використовується у господарському процесі. Норми цього інституту покликані захистити права та охоронювані законом інтереси осіб, які не є учасниками спірних матеріальних правовідносин, але знаходяться із однією зі сторін процесу у таких відносинах, які можуть змінитись у результаті винесеного рішення61. Метою участі таких осіб у справі є обстоювання ними власних прав і законних інтересів, на які може справити вплив рішення чи ухвала суду.

Згідно з частиною 1 коментованої статті треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача, якщо рішення у справі може вплинути на їхні права чи обов'язки щодо однієї зі сторін. Отже, особа, яка бажає взяти участь у справі як третя особа без самостійних вимог, має знаходитися з однією зі сторін у матеріальних правовідносинах, які в результаті прийняття судом рішення у справі зазнають певних змін.

Причому предмет спору повинен бути за межами цих правовідносин, інакше така особа може мати самостійні вимоги на предмет спору. Відтак, не є можливим покладення на третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, будь-яких матеріально-правових обов'язків, а також установлення чи захист їхніх прав. Тобто є неможливим винесення рішення або ухвали суду про права чи обов'язки цих третіх осіб.

Нормами матеріального права може бути встановлено обов'язок особи вступити у справу як третя особа без самостійних вимог на предмет спору.

Відповідно до ст. 555 ЦК у разі одержання вимоги кредитора поручитель зобов'язаний повідомити про це боржника, а в разі пред'явлення до нього позову - подати клопотання про залучення боржника до участі у справі.

Згідно зі ст. 619 ЦК особа, яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги, пред'явленої їй кредитором, повідомити про це основного боржника, а у разі пред'явлення позову - подати клопотання про залучення основного боржника до участі у справі.

Відповідно до ст. 660 ЦК якщо третя особа на підставах, що виникли до продажу товару, пред'явить до покупця позов про витребування товару, покупець повинен повідомити про це продавця та подати клопотання про залучення його до участі у справі. Продавець повинен вступити у справу на стороні покупця. Якщо покупець не повідомив продавця про пред'явлення третьою особою позову про витребування товару та не подав клопотання про залучення продавця до участі у справі, продавець не відповідає перед покупцем, якщо продавець доведе, що, взявши участь у справі, він міг би відвернути відібрання проданого товару у покупця.

Нормами матеріального права також може бути встановлено право особи вступити у справу як третя особа без самостійних вимог на предмет спору. Так, відповідно до ст. 61 Закону України "Про захист економічної конкуренції" суд, арбітражний суд за запитом Антимонопольного комітету України повідомляє Антимонопольний комітет України про судові справи, що вирішуються на підставі законодавства про захист економічної конкуренції. Державний уповноважений Антимонопольного комітету України, голова територіального відділення Антимонопольного комітету України чи уповноважені ними працівники Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень мають право знайомитися з матеріалами цих справ та отримувати копії документів. Антимонопольний комітет України та його територіальні відділення мають право вступити у справу як треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, якщо рішення може вплинути на їх права та обов'язки при здійсненні державного контролю щодо захисту економічної конкуренції.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, може вступити у справу на стороні позивача або відповідача. Це залежить від того, з якою зі сторін у неї існує правовий зв'язок. Вищий господарський суд України в п. 1.6 роз'яснення від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу України" (із змінами, внесеними Рекомендаціями Президії Вищого господарського суду України від 31.05.2007 р. N 04-5/103 "Про внесення змін та доповнень до деяких роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України і роз'яснень та рекомендацій президії Вищого господарського суду України і про визнання таким, що втратило чинність, роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України") звертає увагу на те, що третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, виступає в процесі на боці тієї сторони, з якою в неї існують певні правові відносини. Відповідно до статті 21 ГПК сторонами у судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу. Це правило встановлено лише для сторін в судовому процесі і не стосується третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Отже, такими особами можуть бути і громадяни, які не мають статусу суб'єкта підприємницької діяльності. У зв'язку з цим, зазначається далі у цьому ж роз'ясненні, допущення або притягнення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, до участі у справі вирішується господарським судом з урахуванням того, чи є у цієї особи юридичний інтерес до даної справи.

Також Вищий господарський суд України в п. 9 інформаційного листа від 20.10.2006 р. N 01-8/2351 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році та в I півріччі 2006 року" на запитання, чи можлива участь у судовому процесі в господарському суді фізичних осіб, що не мають статусу суб'єктів підприємницької діяльності, як третіх осіб, відповів таке. Згідно з частиною першою статті 1 ГПК та частиною першою статті 21 ГПК сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути лише юридичні особи та громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Це правило встановлено лише для сторін спору в судовому процесі і не стосується третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Отже, такими особами можуть бути і громадяни, які не мають статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Залучення до участі у справі такої третьої особи не впливає на підвідомчість спору господарському суду.

Деякі інтерпретаційні акти Вищого господарського суду України містять вказівки на випадки залучення до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. У п. 2.1 листа від 30.12.97 р. N 01-8/500 "Про Закон України "Про об'єднання громадян" зазначається, що недодержання об'єднаннями громадян встановлених законом вимог щодо господарської діяльності може бути підставою для визнання у судовому порядку недійсними установчих документів заснованих ними підприємств, установ і організацій. У таких випадках арбітражний суд може вирішити питання про залучення об'єднання громадян до участі у справі як третьої особи. У п. 8.4 роз'яснення від 24.12.99 р. N 02-5/602 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України "Про заставу" зазначається, що якщо позов подано лише наступним заставодержателем, а попередній заставодержатель не вступив у справу як третя особа із самостійними вимогами, то господарський суд у процесі підготовки справи до розгляду може за власною ініціативою вирішити питання про залучення попереднього заставодержателя до участі у справі як третьої особи без самостійних вимог на стороні позивача. У п. 12 цього роз'яснення наголошується: якщо предмет іпотеки знаходиться не у заставодавця, а у третьої особи, то господарський суд, виходячи з конкретних обставин справи, може вирішити питання про залучення її до участі у справі як третьої особи без самостійних вимог на стороні відповідача.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення. Отже, така третя особа може вступити у справу після порушення провадження у справі як до початку розгляду справи, так і після нього. Втім норми ГПК не містять вказівки на те, що при цьому розгляд справи повинен починатися заново.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть бути залучені до участі в справі також за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи суду. Виходячи з цього некоректним є зазначення одразу в тексті позовної заяви найменування і реквізитів певної особи як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору. Зазвичай таке зазначення вміщується в тексті позовної заяви, аби звернути увагу суду на те, що ця особа може мати певний інтерес у справі. Втім, якщо позивачу відомо, що рішення у справі може вплинути на права чи обов'язки певної особи, він має право додати до позовної заяви відповідне клопотання або викласти таке клопотання в тексті позовної заяви.

Частина 2 коментованої статті встановлює вимоги до змісту заяв про залучення чи допущення третіх осіб.

Якщо особа бажає вступити у справу як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, вона подає заяву про вступ у справу. Якщо сторона чи прокурор вважають необхідною участь особи у справі як третьої особи вони подають заяву про залучення третьої особи до участі у справі.

У заяві про вступ або залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, повинно бути зазначено:

а) на стороні позивача чи відповідача братиме участь третя особа;

б) підстави вступу або залучення, які полягають у тому, які правовідносини існують у третьої особи з однією з сторін та яким чином рішення суду вплине на ці правовідносини.

Відповідно до частини 3 коментованої статті господарський суд, вирішуючи питання про допущення або залучення третіх осіб до участі у справі, виносить ухвалу. В ухвалі повинно бути зазначено, на стороні позивача чи відповідача допущено чи залучено третю особу, на яких підставах її допущено чи залучено. Якщо суд відхиляє заяву про вступ чи залучення третьої особи, ухвала про відхилення не виноситься, а про відхилення заяви та мотиви відхилення суд зазначає в рішенні за результатами розгляду справи по суті (або в ухвалі, якщо розгляд справи закінчується без винесення рішення). Зазвичай в ухвалі суд також покладає на позивача обов'язок надіслати третій особі копію позову та доданих до нього матеріалів.

Частина 4 коментованої статті встановлює, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки сторін.

Права та обов'язки сторін викладено у ст. 22 ГПК. Зокрема сторони мають право:

знайомитися з матеріалами справи;

робити з матеріалів справи витяги;

знімати з матеріалів справи копії;

брати участь в судових засіданнях;

подавати докази;

брати участь у дослідженні доказів;

заявляти клопотання;

давати усні та письмові пояснення господарському суду;

наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу;

заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу;

оскаржувати судові рішення господарського суду в установленому цим Кодексом порядку;

користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм ГПК.

Сторони зобов'язані:

добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами;

виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони;

вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Водночас треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, не користуються правами, які надані тільки позивачу та відповідачу. Вони не мають права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, а також на відмову від позову або визнання позову. Вони також не мають права подавати зустрічний позов, укладати мирову угоду.

Стаття 28. Представники сторін і третіх осіб

Справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника.

Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установчими документами, подають господарському суду документи, що посвідчують їх посадове становище.

Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації.

Повноваження сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати її відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами.

Громадяни можуть вести свої справи в господарському суді особисто або через представників, повноваження яких підтверджуються нотаріально посвідченою довіреністю.

Повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватися ордером, виданим відповідним адвокатським об'єднанням, або договором. До ордеру адвоката обов'язково додається витяг з договору, у якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. Витяг засвідчується підписом сторін договору.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

законами України від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

Метою судового представництва є необхідність забезпечення реалізації процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі.

ГПК не визначає поняття судового представництва. У Рішенні Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р. N 3-рп/99 у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) зазначається, що за правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки. Таке визначення є традиційним для науки процесуального права62.

Процесуальне представництво визначається також як виконання процесуальних дій однією особою від імені та в інтересах іншої особи63, або юридична діяльність представника для особи, яку він представляє64.

Хоча прокурор формально долучається до кола учасників судового процесу, він через свій професійний статус не має права бути представленим особою, яка не є працівником прокуратури.

За змістом частини 1 коментованої статті особа представника процесуально заміщує юридичну особу, яку він представляє. Враховуючи, що юридична особа в будь-якому випадку набуває прав і несе обов'язки (зокрема, процесуальні) через свої органи, вона не може брати участь у справі інакше ніж через представника. Тільки через представника у справі беруть участь особи, яких у правовідносинах представляють їхні законні представники.

У випадку, коли прокурор або юридичні особи звертаються до господарського суду із позовними заявами з метою захисту прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб, ці особи мають право на призначення власних представників, незалежно від участі у справі представників осіб, що звернулися до господарського суду з позовом.

Слід зазначити, що ГПК не обмежує кількості представників, яких може призначити одна особа.

Важливою в аспекті коментованої статті є правова позиція Конституційного Суду України, викладена в Рішенні від 16 листопада 2000 р. N 13-рп/2000 у справі за конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника): закріпивши право будь-якої фізичної особи на правову допомогу, конституційний припис "кожен є вільним у виборі захисника своїх прав" (частина перша статті 59 Конституції України) за своїм змістом є загальним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають з цивільних, трудових, сімейних, адміністративних та інших правовідносин, а не тільки з кримінальних. Право на захист, зокрема, може бути реалізоване фізичною особою у цивільному, арбітражному, адміністративному і кримінальному судочинстві. Положення частини першої статті 59 Конституції України про те, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, треба розуміти як конституційне право особи з метою отримання правової допомоги вибрати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Представником у господарському суді може бути лише дієздатна особа. Мається на увазі дієздатність не процесуальна, а матеріально-правова.

Відповідно до ст. 34 ЦК повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. У разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. У разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається.

Згідно зі ст. 35 ЦК повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця. Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на всі цивільні права та обов'язки. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

Особа, яка є представником, повинна мати належним чином посвідчені повноваження на ведення справи в суді.

Юридичну особу за посадою може представляти її керівник. Інші особи, які є штатними працівниками юридичної особи, можуть бути її представниками, якщо вони діють у межах, визначених законодавством чи установчими документами юридичної особи. Так, відповідно до ст. 95 ЦК філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності. Як зазначається в роз'ясненні Вищого господарського суду України від 28.07.94 р. N 02-5/492 "Про участь в судовому процесі відособлених підрозділів юридичних осіб", представниками сторін у судовому процесі можуть бути інші, крім їх керівників або заступників керівників, уповноважені особи. Якщо у справі від імені юридичної особи бере участь відособлений підрозділ, процесуальні документи має право підписувати керівник або заступник керівника цього підрозділу.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 17.01.2006 р. N 34/224 у справі за позовом ВАТ до ЗАТ про стягнення 1593424,19 грн. зазначається, що відповідно до ст. 28 Господарського процесуального кодексу України справи юридичних осіб у господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника. Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установчими документами, надають господарському суду документи, що посвідчують їх посадове становище. Таким чином, право на представництво юридичної особи пов'язане не з конкретною фізичною особою, а з наявністю акта органу управління юридичної особи, котрим ця юридична особа наділяє посадову особу повноваженнями вчиняти певні юридичні дії.

Не можна вважати процесуальним представництвом те, що юридичну особу представляють її органи. Органи юридичної особи не наділені спеціальним процесуальним статусом і діють у межах повноважень, наданих їм законом та установчими документами. Орган юридичної особи веде в господарському суді справу без довіреності, на підставі своєї компетенції. Отже, якщо у справі від імені юридичної особи виступає її уповноважений орган, це не позбавляє юридичну особу права призначити представника через надання йому довіреності.

Не можуть бути представниками у справі в господарському суді:

секретар судового засідання, перекладач, експерт, які беруть участь у цій само справі;

судді, працівники апарату господарського суду, слідчі, прокурори, нотаріуси, народні депутати України та депутати місцевих рад, окрім випадків, коли вони діють як представники відповідних органів, що є стороною або третьою особою у справі, або як законні представники;

особи, визнані в установленому порядку недієздатними чи обмежено дієздатними.

Якщо особа бере участь у справі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, вона не може бути представником особи, яка бере участь у цій само справі. Зазначені особи або є штатними працівниками суду (секретар судового засідання), або є особами, які беруть участь у справі з метою сприяння встановленню істини у справі, що унеможливлює їх участь як представників, оскільки представники є особами, зацікавленими в результаті розгляду справи. Водночас, перекладач, експерт мають право бути представниками в інших справах, в яких вони не беруть участі як перекладач, експерт.

До категорій осіб, які не можуть бути представниками, віднесені:

- судді. Тут маються на увазі судді всіх судів, на яких поширюється дія Закону України "Про статус суддів". Згідно із ст. 1 цього Закону судді є посадовими особами судової влади, які відповідно до Конституції України наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції. Відповідно до ст. 5 Закону України "Про статус суддів" суддя не може належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Ця норма не поширюється на суддів і арбітрів третейських судів (арбітражів);

- працівники апарату господарського суду. До цієї категорії належать секретарі судового засідання, помічники суддів, судові розпорядники, інші штатні працівники господарського суду;

- слідчі. У розумінні ст. 102 Кримінально-процесуального кодексу України - це слідчі прокуратури, слідчі органів внутрішніх справ, слідчі податкової міліції та слідчі органів безпеки;

- прокурори. Маються на увазі прокурори, їхні заступники й помічники;

- нотаріуси, до яких відносять як державних, так і приватних нотаріусів. Відповідно до ст. 3 Закону України "Про нотаріат" нотаріус не може перебувати в штаті інших державних, приватних та громадських підприємств і організацій, займатися підприємницькою і посередницькою діяльністю, а також виконувати іншу оплачувану роботу, крім тієї, яка передбачена абзацом другим статті 4 цього Закону, а також викладацької і наукової у вільний від роботи час;

- народні депутати України;

- депутати місцевих рад.

Установлені обмеження випливають із специфіки основної професійної діяльності перелічених категорій осіб, яка є несумісною з іншими видами діяльності, крім наукової, творчої та викладацької.

Проте зазначені особи можуть бути представниками у випадку здійснення ними законного представництва.

Особи, визнані недієздатними чи обмежено дієздатними, не можуть бути представниками в господарському суді. Відповідно до ст. 36 ЦК суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України. Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. Відповідно до ст. 39 ЦК фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Порядок визнання фізичної особи недієздатною встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України. Згідно зі ст. 40 ЦК фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Та сама особа не може бути одночасно представником іншої сторони або третіх осіб. Причиною цього є те, що матеріально-правові та процесуальні інтереси сторін і третіх осіб у справі або протилежні, або не збігаються. Водночас у разі процесуальної співучасті на стороні позивача або відповідача одна особа може представляти процесуальних співучасників.

Відповідно до частини 2 коментованої статті керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначено законодавством або установчими документами, подають господарському суду документи, що посвідчують їхнє посадове становище. Повноваження керівників юридичних осіб підтверджуються:

а) документами, що посвідчують їхнє посадове чи службове становище. До таких документів відносять накази (чи інші аналогічні документи) про призначення на посаду, протоколи зборів про обрання на посаду тощо;

б) установчими документами юридичної особи, в яких містяться повноваження посадових чи службових осіб, що беруть участь у справі як представники цих осіб.

Згідно із ст. 62 ГК підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту. За ст. 82 ГК установчим документом повного товариства і командитного товариства є засновницький договір. Установчим документом акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю є статут.

Повноваження посадової особи можуть ґрунтуватися безпосередньо на нормі закону. Так, згідно з п. 19 ст. 16 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" державний уповноважений Антимонопольного комітету України має повноваження представляти Антимонопольний комітет України без спеціальної довіреності в суді.

Частина 3 коментованої статті встановлює, що представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації.

Довіреність відповідно до ст. 244 ЦК - це письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Установлено вимоги до довіреності, що видається юридичною особою. Довіреність від імені юридичної особи повинна бути підписана її керівником чи іншою уповноваженою на це її установчими документами особою і скріплена печаткою відповідної юридичної особи.

Господарський суд вправі під час перевірки повноважень представника вимагати надання установчих документів із метою встановлення повноважень особи, яка підписала довіреність.

У літературі висловлювалася думка, що процесуальне представництво, будучи інститутом, притаманним усім процесуальним галузям права, є міжгалузевим інститутом права65. Виходячи з цього, до порядку видачі й форми довіреності на представництво в господарському суді слід застосовувати норми цивільного та цивільного процесуального законодавства в тій частині, в якій це питання не врегульоване нормами ГПК.

Відповідно до ст. 42 ЦПК довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання.

Згідно зі ст. 245 ЦК довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, встановлених частиною четвертою цієї статті. Довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, може бути посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем. Довіреність військовослужбовця, а в пунктах дислокації військової частини, з'єднання, установи, військово-навчального закладу, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також довіреність робітника, службовця, члена їхніх сімей і члена сім'ї військовослужбовця може бути посвідчена командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу. Довіреність особи, яка перебуває у місці позбавлення волі (слідчому ізоляторі), може бути посвідчена начальником місця позбавлення волі. Довіреності, посвідчені зазначеними посадовими особами, прирівнюються до нотаріально посвідчених.

Довіреність повинна містити:

- зазначення особи, що видає довіреність;

- зазначення особи, якій видано довіреність;

- зазначення третьої особи, перед якою здійснюється представництво (в даному випадку - господарський суд);

- повноваження представника;

- строк довіреності;

- дату видачі довіреності;

- підпис особи, яка видала довіреність, а якщо довіреність видано юридичною особою, то й печатку юридичної особи.

Строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлено, вона зберігає чинність до припинення її дії. Довіреність, у якій не вказано дати її вчинення, є нікчемною (ст. 247 ЦК).

Якщо у справі бере участь іноземне підприємство, організація, слід мати на увазі, що відповідно до ст. 34 Закону України "Про міжнародне приватне право" порядок видачі, строк дії, припинення та правові наслідки припинення довіреності визначаються правом держави, у якій видана довіреність.

Довіреність може бути видана на представництво у конкретній справі (разова довіреність), або на представництво в усіх справах у всіх чи певних судах (постійна довіреність).

Представник за довіреністю має право вчиняти всі процесуальні дії, що їх має право вчиняти особа, яку він представляє, якщо у довіреності не застережено обмежень щодо вчинення окремих процесуальних дій.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 16.11.2004 р. у справі за позовом ДП "Донецьквугілля" до ОП "Шахта ім. О. Ф. Засядька" про стягнення 943762,18 грн. зазначається, що чинними нормативно-правовими актами не вимагається окремого уповноваження представника на вчинення такої дії, як підписання позовної заяви.

Також у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 13.01.2004 р. N 20/2766 у справі за позовом дочірньої компанії "Укртрансгаз" НАК "Нафтогаз України" в особі відділення "Дніпропетровське лінійне виробниче управління магістральних газопроводів" філії "Управління магістральних газопроводів "Харківтрансгаз" до відкритого акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Донецькоблгаз" про стягнення вартості безпідставно отриманого у 1996 р. природного газу в сумі 1159409,31 грн. зазначається: представник юридичної особи, що діє на підставі довіреності, якою йому надано право представляти інтереси підприємства в судах з усіма правами, наданими чинним законодавством представнику сторони в судовому процесі, має право підписувати апеляційну скаргу на рішення суду, оскільки до процесуальних прав сторони законом віднесено право оскаржувати судові рішення в порядку, встановленому ГПК.

Представництво в господарському суді можуть здійснювати адвокати. Коментована норма ГПК окремо не вирізняє адвоката з-поміж інших осіб, які представляють інтереси осіб у господарському суді. Отже, адвокати представляють інтереси своїх довірителів на підставі довіреності.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про адвокатуру" адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу.

Стаття 2 Закону (у редакції Закону України від 16.11.2006 р. N 355-V) передбачає, що адвокатом може бути особа, яка має вищу юридичну освіту, підтверджену дипломом України або відповідно до міжнародних договорів України дипломом іншої країни, стаж роботи у галузі права не менше двох років, володіє державною мовою, склала кваліфікаційні іспити, одержала в Україні свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю та прийняла Присягу адвоката України. Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

Згідно зі ст. 5 цього ж Закону представництво в суді є одним із видів адвокатської діяльності.

У випадку, коли представником особи у господарському суді є адвокат, слід мати на увазі обмеження діяльності адвоката, встановлені ст. 7 Закону України "Про адвокатуру". Адвокат не має права прийняти доручення про подання юридичної допомоги у випадках, коли він:

а) у даній справі подає або раніше подавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи;

б) брав участь як слідчий, особа, що провадила дізнання, прокурор, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий;

в) є родичем особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, будь-кого із складу суду, потерпілого, цивільного позивача;

г) в інших випадках, передбачених статтею 61 Кримінально-процесуального кодексу України.

Частина 4 коментованої статті визначає, що повноваження сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати її відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" (із змінами, внесеними згідно із Законом України від 16.03.2006 р. N 3575-IV) відокремлений підрозділ юридичної особи - це філія, інший підрозділ юридичної особи, що знаходиться поза її місцезнаходженням та виробляє продукцію, виконує роботи або операції, надає послуги від імені юридичної особи, або представництво, що здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

Як зазначається у ст. 64 ГК, підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Підприємства можуть відкривати рахунки в установах банків через свої відокремлені підрозділи відповідно до закону.

Президія Вищого арбітражного суду України у роз'ясненні від 28.07.94 р. N 02-5/492 "Про участь у судовому процесі відособлених підрозділів юридичних осіб" зазначила таке. Коло повноважень відособленого підрозділу юридичної особи стосовно здійснення у господарському суді повноваження сторони у справі від імені цієї особи визначається установчими документами останньої, положенням про відособлений підрозділ, яке затверджено юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу. При цьому слід мати на увазі, що стороною у справі є юридична особа, від імені якої діє відособлений підрозділ, і стягнення здійснюється господарським судом з юридичної особи або на її користь. Якщо відособлений підрозділ уповноважений звертатися до господарського суду з позовом від імені юридичної особи, то таке ж право має прокурор за місцезнаходженням цього підрозділу. Підсудність справи визначається відповідно до розділу III Господарського процесуального кодексу України за місцезнаходженням уповноваженого відособленого підрозділу, а не юридичної особи (частина четверта статті 15 ГПК).

У такому ж порядку визначається підсудність справи, якщо Національний банк України представлений його регіональним відділенням, яке має належним чином оформлені повноваження.

Якщо до позовної заяви відособленого підрозділу не доданий документ, що підтверджує відповідні його повноваження, господарський суд повертає позовну заяву на підставі пункту 1 статті 63 ГПК.

Якщо позов поданий до юридичної особи в господарський суд за місцезнаходженням відособленого підрозділу, якому надане право здійснювати від імені юридичної сторони повноваження сторони зі справи, господарський суд розглядає спір по суті. У разі відсутності таких повноважень позовні матеріали або справа надсилаються за підсудністю в господарський суд за місцезнаходженням юридичної особи.

Якщо у справі від імені юридичної особи бере участь відособлений підрозділ, процесуальні документи має право підписувати керівник або заступник керівника цього підрозділу.

Частина 5 коментованої статті встановлює порядок ведення справ у господарському суді громадянами.

На відміну від юридичної особи, фізична особа вправі брати участь у розгляді справи особисто і водночас мати у цій само справі свого представника. Якщо фізичну особу представляє її законний представник, він не позбавлений, у свою чергу, права призначити представника для ведення справи в суді.

Якщо у справі бере участь недієздатний чи обмежено дієздатний громадянин, його права і законні інтереси захищає законний представник. Представництво за законом визначається у ст. 242 ЦК. Батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.

Закон України "Про біженців" установлює, що законні представники неповнолітньої особи, яка не досягла вісімнадцяти років, - це батьки, усиновителі, дід чи баба, повнолітні брат чи сестра, опікуни чи піклувальники, призначені такими до прибуття в Україну, інші повнолітні особи, які до прибуття в Україну добровільно чи в силу звичаю країни походження біженця взяли на себе відповідальність за виховання дітей; законні представники дитини, розлученої з сім'єю, - орган опіки і піклування, батьки-вихователі, опікуни чи піклувальники, призначені відповідно до законодавства України, представник дитячого будинку чи школи-інтернату, іншого дитячого закладу, де дитина перебуває на вихованні.

Закон України "Про психіатричну допомогу" встановлює: законні представники - батьки (усиновителі), опікуни або інші особи, уповноважені законом представляти інтереси осіб, які страждають на психічні розлади, у тому числі здійснювати захист їх прав, свобод і законних інтересів при наданні їм психіатричної допомоги. У Законі України "Про громадянство України" (із змінами, внесеними згідно із Законом України від 16.06.2005 р. N 2663-IV) законні представники - батьки, усиновителі, батьки-вихователі, прийомні батьки, патронатні вихователі, опікуни, піклувальники, представники закладів, які виконують обов'язки опікунів і піклувальників.

Може статися, що недієздатна чи обмежено дієздатна сторона або третя особа не має свого представника і не може його призначити, або законний представник такої особи не вправі брати участь у справі як представник через обмеження, встановлені законом. У цьому випадку господарський суд зобов'язаний зупинити провадження у справі та звернутися до органів опіки й піклування про призначення чи заміну законного представника.

Відповідно до пунктів 1.3 та 1.4 Правил опіки та піклування, затверджених наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства освіти України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р. N 34/166/131/88 (зареєстровані в Міністерстві юстиції України 17 червня 1999 р. за N 387/3680), органами, які приймають рішення щодо опіки і піклування, є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад. Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається у межах їх компетенції на відповідні відділи й управління місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад. У селищах і селах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад.

Документами, що підтверджують повноваження законних представників, є документи, що посвідчують їх статус і повноваження. Повноваження батьків підтверджуються свідоцтвом про народження дитини та їх паспортами (чи іншими документами, що посвідчують особу).

Документом, що підтверджує статус та повноваження опікуна чи піклувальника є посвідчення установленого зразка (додаток 3 до Правил опіки та піклування, затверджених наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства освіти України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р. N 34/166/131/88).

Що ж до громадян-підприємців, то, як зазначено в п. 1.7 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України", особу громадянина-підприємця можуть засвідчувати документ про реєстрацію його як суб'єкта підприємницької діяльності та паспорт або інший відповідний документ.

Також у п. 2 листа Вищого арбітражного суду України від 23.10.2000 р. N 01-8/556 "Про деякі приписи чинного законодавства, що регулює підприємницьку діяльність громадян" зазначається, що підприємці можуть вести свої справи в господарському суді через представників, повноваження яких підтверджуються нотаріально посвідченою або прирівнюваною до неї довіреністю. Якщо підприємець бере участь у справі особисто, його особу засвідчує паспорт або інший відповідний документ.

Стаття 29. Участь прокурора у розгляді справ

Прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. З метою вступу у справу прокурор може подати апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд рішення Верховним Судом України про перегляд рішення за нововиявленими обставинами або повідомити суд і взяти участь у розгляді справи, порушеної за позовом інших осіб.

У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Про свою участь у вже порушеній справі прокурор повідомляє господарський суд письмово, а в судовому засіданні - також і усно.

Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Відмова прокурора від поданого ним позову не позбавляє позивача права вимагати вирішення спору по суті.

Відмова позивача від позову, поданого прокурором в інтересах держави, не позбавляє прокурора права підтримувати позов і вимагати вирішення спору по суті.

(У редакції законів України

 від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

 від 21.06.2001 р. N 2539-III,

 із змінами, внесеними згідно із

 законами України від 07.03.2002 р. N 3092-III,

від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

Частина 1 коментованої статті метою участі прокурора в господарському процесі визначає представництво інтересів громадянина або держави.

Якщо прокурор звертається до суду з позовом в інтересах держави чи громадянина, він є процесуальним позивачем. Особа, яка ініціює порушення провадження у справі на захист прав і інтересів інших осіб у тих випадках, коли це прямо дозволено законом, іменуються процесуальним позивачем. Цей термін означає, що, по-перше, ці особи мають лише процесуальний інтерес, а, по-друге, їх участь може бути у справі лише на стороні позивача. Процесуальні позивачі відокремлюються від сторін:

а) процесуальні позивачі не мають у справі матеріально-правового інтересу і тому матеріально-правова сила судового рішення на них не поширюється;

б) процесуальні позивачі не сплачують державне мито та інші судові витрати;

в) до процесуального позивача не може бути подано зустрічного позову;

г) суд, прийнявши позов процесуального позивача, мусить залучити до справи як сторону ту особу, на захист прав якого подано позов. Отже, поряд із процесуальним позивачем у процес має бути залучено позивача, матеріальні права якого повинен захистити суд67.

Порядок здійснення представництва визначається нормами ГПК та інших законів України. Стаття 34 Закону України "Про прокуратуру" визначає завдання прокурора в судовому процесі: прокурор, який бере участь в розгляді справ у судах, додержуючи принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі.

Відповідно до ст. 361 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави - наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Формами представництва відповідно до Закону України "Про прокуратуру" є:

звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб;

участь у розгляді судами справ;

внесення апеляційного, касаційного подання на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами.

Прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати представництво в будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесуальним законом.

Питанню участі прокурора у господарському судочинстві присвячено Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 8 квітня 1999 р. N 3-рп/99. У рішенні зазначається, що для вирішення справи суттєвим вбачається з'ясування поняття "інтереси держави". У процесі дослідження встановлено, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Поняття "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах" означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади. Орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, фактично є позивачем у справах, порушених за позовною заявою прокурора, і є стороною в арбітражному процесі. Цей орган вчиняє процесуальні дії (відповідні функції).

Представництво прокуратурою України інтересів держави в суді є одним із видів представництва в суді. За правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки. Представництво прокурором інтересів держави в суді відрізняється від інших видів представництва рядом специфічних ознак: складом представників та колом суб'єктів, інтереси яких вони представляють, обсягом повноважень, формами їх реалізації. Отже, за змістом пункту 2 статті 121 Конституції України під представництвом інтересів держави в арбітражному суді треба розуміти правовідносини, в яких прокурор, реалізуючи повноваження щодо захисту інтересів держави, вчиняє в суді процесуальні дії. Ці дії включають звернення прокурора до арбітражного суду з позовною заявою, участь у справах, порушених за його заявою, у разі коли це передбачено законом або визнано за необхідне арбітражним судом, або за ініціативою прокурора, якщо цього вимагає захист інтересів держави.

Вищий господарський суд України в п. 10 інформаційного листа від 14.08.2007 р. N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" на запитання, чи вправі прокурор подавати до господарського суду позови в інтересах держави в особі органів місцевого самоврядування, відповів, що у вирішенні даного питання слід виходити з такого. Відповідно до статті 2 ГПК господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема, прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. В останньому абзаці пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 08.04.99 N 3-рп/99 у справі N 1-1/99 (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) наведено таке: із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах. Згідно з пунктом 2 резолютивної частини названого Рішення під поняттям "орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах", зазначеним у частині другій статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (нині це частина третя статті 2 ГПК) потрібно розуміти, зокрема, орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Формами участі прокурора згідно з коментованою нормою є:

- участь у розгляді справ за його позовами;

- вступ за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду.

З метою вступу у справу прокурор може подати:

апеляційне подання,

касаційне подання,

подання про перегляд рішення за нововиявленими обставинами,

або повідомити суд і взяти участь у розгляді справи, порушеної за позовом інших осіб.

ГПК не визначає, яка саме посадова особа органів прокуратури повинна брати участь у конкретній справі. Певним чином це питання вирішено в інтерпретаційних актах Вищого господарського суду України. У п. 3 листа від 03.08.92 р. N 01-8/912, 8а/4 исх. "Про деякі питання застосування Законів України "Про арбітражний суд", "Про прокуратуру" та Арбітражного процесуального кодексу України" зазначається, що питання про те, який прокурор буде брати участь в судовому процесі при розгляді справи, вирішує прокурор Республіки Крим, області чи м. Києва, а про участь прокурора при розгляді справи у Вищому господарському суді України - керівництво Генеральної прокуратури України. Пункт 2 роз'яснення Президії Вищого господарського суду України від 22.05.2002 р. N 04-5/570 "Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам" встановлює, що відповідно до статті 13 Закону України "Про прокуратуру" систему органів прокуратури, крім Генеральної прокуратури України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, міських, районних, міжрайонних прокуратур, становлять і інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури. Тому прокурори та заступники прокурорів спеціалізованих прокуратур мають право звертатись до господарського суду з позовами в інтересах держави на загальних підставах. Також у листі від 08.08.96 р. N 01-8/294 "Про деякі питання участі прокурора в арбітражному процесі"68 зазначалося, що військові прокуратури регіонів, військові прокуратури Чорноморського флоту та Військово-Морських Сил України мають усі повноваження прокурорів областей щодо участі в судовому процесі. Ці повноваження мають здійснюватись з урахуванням вимог статті 121 Конституції України.

Слід ураховувати вказівки, викладені в роз'ясненні Президії Вищого господарського суду України від 22.05.2002 р. N 04-5/570 "Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам". Господарський суд повинен оцінювати правильність визначення прокурором органу, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретних функцій у правовідносинах, пов'язаних із захистом інтересів держави (пункт 3). За змістом частини другої пункту 3 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді включає не лише подання прокурором позовної заяви, але й розгляд будь-якої іншої справи за ініціативою прокурора. Такою іншою справою може бути справа про банкрутство, порушена господарським судом за заявою прокурора із зазначенням кредитора - державного органу, уповноваженого державою здійснювати функції у спірних правовідносинах, наприклад, органу державної податкової служби як органу стягнення обов'язкових платежів (пункт 4).

У п. 1 інформаційного листа від 25.11.2005 р. N 01-8/2229 "Про деякі питання практики застосування норм законодавства, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у I півріччі 2005 року" Вищий господарський суд України на запитання, чи вправі прокурор (його заступник) подавати позов до господарського суду в інтересах держави в особі відповідних органів фондів соціального страхування та Пенсійного фонду України, відповів, що держава реалізує свою політику загальнообов'язкового державного соціального страхування через названі Фонди. Тому прокурор (заступник прокурора) вправі подати позов в інтересах держави в особі відповідних органів будь-якого з цих Фондів, за наявності в органу, що зазначається позивачем, статусу юридичної особи.

ГПК не встановлює наслідків неправильного визначення прокурором підстав представництва щодо органу, який здійснює правове регулювання у спірних відносинах. Правова позиція Судової палати у господарських справах Верховного Суду України, висловлена у постанові від 22 лютого 2005 р. у справі за позовом заступника прокурора Харківської області в інтересах Міністерства палива та енергетики в особі акціонерної компанії "Харківобленерго" до СТОВ ім. Г. С. Сковороди про стягнення 76162,20 грн. заборгованості за понаддоговірне споживання електроенергії, полягає в тім, що прокурор може бути представником сторони у справі тільки у випадку, коли цією стороною у справі є орган державної влади або орган місцевого самоврядування, наділені повноваженнями виконавчої влади. Якщо позов подано в інтересах самостійного суб'єкта господарювання, порушення провадження у такий справі є безпідставним.

Прокурор може здійснювати представництво на будь-якій стадії судочинства. Отже, прокурор вправі брати участь у розгляді справи в першій інстанції, звертатися з апеляційним і касаційним поданнями, а також поданням про перегляд рішення за нововиявленими обставинами. Під час прийняття такого подання відповідному господарському суду слід перевіряти наявність у справі інтересів держави чи громадянина. Як зазначається в роз'ясненні Президії Вищого господарського суду України від 22.05.2002 р. N 04-5/570 "Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам" (п. 8), відповідно до визначеної законом компетенції прокурор вправі внести апеляційне, касаційне подання лише у справах зі спорів про захист інтересів держави або у справах про банкрутство, де кредитором є держава в особі уповноваженого органу державної влади. У разі внесення прокурором відповідного подання у справах інших категорій господарський суд повинен відмовити у його прийнятті і винести з цього приводу ухвалу.

Крім того, Вищий господарський суд України в п. 11 інформаційного листа від 14.08.2007 р. N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" на запитання, чи може прокурор подати до господарського суду позов в інтересах громадянина - суб'єкта підприємницької діяльності, відповів таке. Статтею 121 Конституції України на прокуратуру України покладається, зокрема, представництво інтересів громадянина в суді у випадках, визначених законом. Згідно зі статтею 361 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокуратурою інтересів, зокрема, громадянина в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина у випадках, передбачених законом. Водночас законом, у тому числі ГПК, не визначено (не передбачено) випадків подання прокурорами від імені держави позовів до господарського суду в інтересах громадян - суб'єктів підприємницької діяльності. Так, згідно з частиною першою статті 2 ГПК господарський суд порушує справи за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави (але не громадян), а частина перша статті 29 названого Кодексу передбачає лише таку форму представництва прокурором інтересів громадянина в господарському суді, як вступ за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб (у вигляді внесення апеляційного, касаційного подання, подання про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, участі у розгляді справи, порушеної за позовом інших осіб).

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 21.01.2002 р.69 у справі за позовом спільного товариства "Агротехсервіс" до акціонерного товариства "Херсоннафтопереробка" про стягнення збитків, неустойки та зобов'язання виконати угоду щодо поставки нафтопродуктів зазначається, що прокурор може ініціювати процедуру перевірки законності та обґрунтованості судового рішення лише у справах, де він звертався з позовом або був учасником їх розгляду з метою захисту інтересів держави.

Крім того, у п. 27 інформаційного листа від 20.10.2006 р. N 01-8/2351 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році та в I півріччі 2006 року" Вищий господарський суд України на запитання, чи може прокурор вимагати ознайомлення з матеріалами справи, в якій він не бере участі, з огляду на необхідність перевірки звернення фізичних та юридичних осіб, відповів, що повноваження прокурора у здійсненні прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів визначено статтею 20 Закону України "Про прокуратуру", згідно з якою прокурор, зокрема, вправі мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки.

Згідно із частиною 2 коментованої статті якщо господарським судом прийнято до розгляду позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави, державний орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних відносинах, набуває статусу позивача. Ця норма кореспондує з нормою ст. 21 ГПК, відповідно до якої позивачами є підприємства та організації, в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Такий державний орган наділено процесуальними правами, наданими позивачу ст. 22 ГПК та іншими статтями ГПК. ГПК не містить обмежень щодо процесуальних прав державного органу, який виступає позивачем у справі, порушеній за позовом прокурора. Процесуальні права такого позивача не можуть бути обмежені прокурором, який подав позов в інтересах держави.

Частина 3 коментованої статті встановлює форму повідомлення прокурора про його участь у справі, яка порушена за позовом іншої особи в загальному порядку. Таке повідомлення повинно бути подано до господарського суду в письмовій формі. Крім того, в судовому засіданні, в яке прокурор з'явився, він сповіщає господарський суд усно. При цьому він має визначити, в чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту.

Вищий господарський суд України в п. 9 інформаційного листа від 14.08.2007 р. N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" на запитання, чи повинен господарський суд ухвалювати окремий процесуальний документ у справі в разі надходження повідомлення прокурора про свою участь у вже порушеній провадженням справі та чи може суд відмовити прокуророві в такій участі, відповів таке. Відповідно до статті 29 ГПК: прокурор може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави; з метою вступу у справу прокурор може, зокрема, повідомити суд і взяти участь у розгляді справи, порушеної за позовом інших осіб; про свою участь у вже порушеній справі прокурор повідомляє господарський суд письмово, а в судовому засіданні - також і усно. Законодавством України не передбачено ухвалення будь-яких окремих процесуальних документів з приводу вчинення прокурором зазначених дій, так само як і можливості відмови господарським судом прокуророві в його вступі у справу, здійсненому шляхом повідомлення суду про свою участь у розгляді справи, порушеної за позовом інших осіб. Відповідне письмове повідомлення прокурора залучається судом до матеріалів справи, а участь прокурора у ній відображається в судовому рішенні, ухваленому зі справи.

Відповідно до частини 4 коментованої статті прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони. При цьому обсяг прав залежить від того, з якою зі сторін пов'язані інтереси держави:

якщо інтереси держави уособлюються позивачем, прокурор має права позивача, зокрема, право змінити підставу або предмет позову, збільшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову або зменшити розмір позовних вимог;

якщо інтереси держави уособлюються відповідачем, прокурор наділений правами відповідача, зокрема, правом визнати позов повністю або частково.

При цьому, як вбачається зі змісту постанови Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 28 березня 2006 р. у справі N 40/141 за позовом Київського природоохоронного прокурора в інтересах держави в особі Київської міської ради до товариства з обмеженою відповідальністю "П" про зобов'язання вчинити певні дії, прокурор при зміні позовних вимог повинен обґрунтувати, що ця процесуальна дія відповідає інтересам держави.

Винятком із прав, встановлених ст. 22 ГПК, є заборона прокурору укладати мирову угоду.

Оскільки прокурор наділений правами позивача, він має право відмовитися від позову, але відповідно до частини 5 коментованої статті така відмова прокурора не впливає на права позивача, тобто органу, який виконує функції держави у спірних відносинах. У випадку якщо прокурор відмовився від позову, позивач має право вимагати вирішення спору по суті.

Частина 6 коментованої статті зазначає, що прокурор має право підтримувати позов і вимагати розгляду справи по суті, навіть у випадку, коли позивач відмовився від позову. Однак таке право надане прокурору, коли справу порушено за позовом, який подано прокурором в інтересах держави. Якщо ж позов подано в інтересах громадянина, прокурор позбавлений права підтримувати такий позов.

Слід мати на увазі, що, як зазначається в роз'ясненні Президії Вищого господарського суду України від 22.05.2002 р. N 04-5/570 "Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам", відмова прокурора від поданого ним позову не є обов'язковою для позивача, і так само відмова позивача від позову не є обов'язковою для прокурора. У відповідних випадках спір підлягає вирішенню по суті. Лише у разі коли обидва згадані учасники судового процесу - прокурор і позивач - заявили про відмову від позову, суд може припинити провадження зі справи згідно з пунктом 4 частини першої статті 80 ГПК, з урахуванням вимог частини шостої статті 22 ГПК.

Стаття 30. Участь у процесі посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів

В судовому процесі можуть брати участь посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи. Ці особи мають право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, брати участь в огляді та дослідженні доказів.

Зазначені особи зобов'язані з'явитись до господарського суду на його виклик, сповістити про знані їм відомості та обставини у справі, подати на вимогу господарського суду пояснення в письмовій формі.

Частина 1 коментованої статті передбачає участь у судовому процесі осіб, які повинні сприяти суду в установленні обставин справи. Посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів можуть бути викликані в судове засідання для дачі пояснень із питань, що виникають під час розгляду справи. Йдеться про посадових осіб і працівників згаданих суб'єктів, які не беруть участь у справі як сторони або треті особи. Посадові ж особи та працівники сторін і третіх осіб дають суду пояснення як представники, виходячи з процесуального статусу сторін та третіх осіб та їх зацікавленості у результаті розгляду справи.

Метою участі посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів є вирішення питань щодо обставин справи, дослідження наявних у справі доказів чи збирання нових доказів, інших питань, що виникають під час судового розгляду.

Не допускається залучення на підставі коментованої статті осіб для вирішення питань правового характеру, крім випадків, коли необхідно встановити зміст норм іноземного права, яке підлягає застосуванню (див. коментар до ст. 4 ГПК).

Вищий господарський суд України в п. 12 інформаційного листа від 14.08.2007 р. N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" на запитання, чи можливий виклик господарським судом для участі в судовому процесі з метою надання пояснень осіб, яких прямо не зазначено в статті 30 ГПК (зокрема нотаріуса, адвоката, громадянина - суб'єкта підприємницької діяльності тощо), якщо вони були учасниками спірних правовідносин, але рішення з господарського спору не зачіпає їх прав та інтересів, відповів таке. У частині першій статті 30 ГПК йдеться про можливість участі в судовому процесі лише посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, тобто осіб, зв'язаних з відповідними підприємствами (установами, організаціями, органами), які не беруть участі в судовому процесі, трудовими правовідносинами на основі трудового договору (контракту). Отже, у наведеній ситуації, якщо певна фізична особа (громадянин) не є посадовою особою чи іншим працівником підприємства (установи, організації, органу), то вона не підпадає під ознаки зазначеної норми ГПК.

Виклик до суду посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів можливий як за клопотанням сторін, третіх осіб, прокурора, так і з ініціативи суду. Якщо подано клопотання про виклик посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, суд повинен з'ясувати, з яких питань можуть дати пояснення ці особи.

У коментованій статті не зазначено, яким документом суд викликає зазначених осіб. Слід виходити з того, що в разі необхідності виклику цих осіб суд повинен відкласти розгляд справи, а тому відповідно до ст. 77 ГПК виносить ухвалу. У цій ухвалі повинно бути зазначено, з яких питань даватиме пояснення особа, що викликається, аби керівник підприємства, установи, організації, державного та іншого органу мав можливість визначити персонально особу, обізнану в питаннях, що потребують пояснення.

Якщо суду або учасникам справи відомо, яка конкретно посадова особа чи працівник можуть дати необхідні пояснення (про що вони повідомили суд), в ухвалі суд може зазначити прізвище, ім'я, по батькові та посаду цієї особи.

У п. 1.8 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу України" зазначалося, що господарський суд вправі викликати зазначених у статті 30 ГПК осіб як у процесі попередньої підготовки справи до розгляду (пункт 8 статті 65 ГПК), так і під час її розгляду (пункт 1 частини першої та частина третя статті 77 ГПК).

Посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, яких викликано до господарського суду для дачі пояснень, мають право:

знайомитися з матеріалами справи;

давати пояснення;

подавати докази;

брати участь в огляді та дослідженні доказів.

Перелік прав, наданих зазначеним особам, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Слід звернути увагу на те, що цих осіб не наділено правом брати участь у судових засіданнях. Отже, вони присутні в судовому засіданні не впродовж усього часу, а лише тоді, коли їх запрошують, і тільки на той час, коли вони дають пояснення суду.

Частина 2 коментованої статті визначає перелік обов'язків посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, яких викликано до господарського суду для дачі пояснень. Ці особи зобов'язані:

з'явитись до господарського суду на його виклик;

сповістити про знані їм відомості та обставини у справі;

подати на вимогу господарського суду пояснення в письмовій формі.

Водночас ці особи повинні виконувати загальні процесуальні обов'язки, що їх належить виконувати всім учасникам судового процесу:

добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами;

виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб;

вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Стаття 31. Участь в судовому процесі судового експерта

В судовому процесі може брати участь судовий експерт.

Права, обов'язки та відповідальність судового експерта визначаються цим Кодексом та Законом України "Про судову експертизу".

Судовий експерт зобов'язаний за ухвалою господарського суду з'явитись на його виклик і дати мотивований висновок щодо поставлених йому питань. Висновок робиться у письмовій формі.

Судовий експерт, оскільки це необхідно для дачі висновку, має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні доказів, просити господарський суд про надання йому додаткових матеріалів.

Судовий експерт має право відмовитись від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов'язку.

Сторони і прокурор, який бере участь в судовому процесі, мають право заявити відвід судовому експерту, якщо він особисто, прямо чи побічно заінтересований в результаті розгляду справи, якщо він є родичем осіб, які беруть участь в судовому процесі, а також з мотивів його некомпетентності.

Відвід повинен бути мотивованим, заявлятись у письмовій формі до початку вирішення спору. Заявляти відвід після цього можна лише у випадку, коли про підставу відводу сторона чи прокурор дізналися після початку розгляду справи по суті.

Питання про відвід вирішується суддею, який виносить з цього приводу ухвалу.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

 Законом України від 13.05.97 р. N 251/97-ВР)

Коментована стаття визначає процесуальний статус судового експерта. Експерт належить до інших осіб, які беруть участь у процесі, у випадках, передбачених ГПК.

Наявність у господарському процесі експерта викликається необхідністю застосування спеціальних знань під час дослідження доказів, а також установлення змісту норм іноземного права.

Водночас залучення експерта з метою встановлення змісту норм українського права не допускається. Як зазначається в роз'ясненні Вищого арбітражного суду України від 11.11.98 р. N 02-5/424 "Про деякі питання практики призначення судової експертизи", неприпустимо ставити перед судовими експертами правові питання, вирішення яких чинним законодавством віднесено до компетенції суду. Не може розглядатись як судова експертиза дане вченими тлумачення законодавчих актів, пов'язане з наявністю у цих актах неясностей, неузгодженостей, протиріч чи інших недоліків. Документ, виданий за результатами тлумачення вченими правової норми, доказового значення не має, і посилатись на нього в обґрунтування рішення не можна.

Однак від судді не вимагається, щоб він був обізнаний із нормами іноземного права. Тому в разі виникнення питань про зміст норм іноземного права суд може залучити до участі у справі експерта, обізнаного з цими нормами.

Частина 1 коментованої статті не наводить визначення поняття "експерт" як процесуальної особи. Експерт - це процесуальна особа, якій у порядку, встановленому ГПК, доручається через проведення дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, давати висновки з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери його спеціальних знань. Отже, процесуальна функція експерта полягає у вирішенні проблем формування доказової бази за допомоги спеціальних знань.

Питання про призначення експертизи та про виклик до суду експертів може бути вирішено судом відповідно до ст. 65 ГПК при підготовці справи до розгляду в судовому засіданні, а також під час судового розгляду. Водночас, відповідно до ст. 41 ГПК учасники судового процесу мають право пропонувати господарському суду питання, які мають бути роз'яснені судовим експертом. Тому якщо суд вирішив питання про призначення експертизи при підготовці справи до розгляду, в ухвалі про порушення провадження у справі слід зазначити, що сторони мають право надати суду перелік питань, які слід поставити судовому експерту.

Норми ГПК не встановлюють вимоги до особи судового експерта. Ці вимоги встановлюються ст. 10 Закону України "Про судову експертизу". Судовими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для надання висновку з досліджуваних питань. Судовими експертами державних спеціалізованих установ можуть бути фахівці, які мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності. До проведення судових експертиз, крім тих, що проводяться виключно державними спеціалізованими установами, можуть залучатися також судові експерти, які не є працівниками цих установ, за умови, що вони мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку в державних спеціалізованих установах Міністерства юстиції України, атестовані та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності у порядку, передбаченому цим Законом.

Особа повинна бути внесена до державного реєстру атестованих експертів. Державний реєстр створюється і ведеться Міністерством юстиції України відповідно до Положення про Державний реєстр атестованих судових експертів державних і підприємницьких структур та громадян, затвердженого наказом Міністра юстиції України від 15 квітня 1997 р. N 149/7. До реєстру вносяться відомості про фахівців, які одержали в установленому порядку дозвіл на проведення конкретного виду судової експертизи за відповідною експертною спеціальністю.

Освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти встановлено у ст. 8 Закону України "Про вищу освіту".

Молодший спеціаліст - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Бакалавр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні і спеціальні уміння та знання щодо узагальненого об'єкта праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Спеціаліст - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Магістр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обов'язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Питання кваліфікації та атестації судових експертів регулюються Положенням про експертно-кваліфікаційні комісії та атестацію судових експертів, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 9 серпня 2005 р. N 86/5.

Інформацію з Реєстру атестованих судових експертів з переліком осіб, яким присвоєно кваліфікацію судового експерта з правом проведення експертиз, пов'язаних з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності доведено до господарських судів інформаційним листом Вищого господарського суду України від 22.05.2006 р. N 01-8/1130 "Про атестованих судових експертів з питань, пов'язаних з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності" та інформаційним листом Вищого господарського суду України від 10.07.2006 р. N 01-8/1515 "Про доповнення інформаційного листа Вищого господарського суду України від 22.05.2006 N 01-8/1130 "Про атестованих судових експертів з питань, пов'язаних з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності".

У ст. 11 Закону України "Про судову експертизу" містяться обставини, які виключають залучення особи до виконання обов'язків судового експерта. Не можуть залучатися до виконання обов'язків судового експерта:

особи, визнані у встановленому законом порядку недієздатними;

особи, які мають судимість.

Інші обставини, що забороняють участь особи як експерта в судочинстві, передбачаються процесуальним законодавством.

Відповідно до ст. 39 ЦК фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Отже, документом, який підтверджує недієздатність особи, є рішення суду.

Згідно зі ст. 88 КК особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості. Судимість має правове значення у разі вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передбачених законами України. Особи, засуджені за вироком суду без призначення покарання або звільнені від покарання чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом, визнаються такими, що не мають судимості. Особи, які були реабілітовані, визнаються такими, що не мають судимості. Погашення і зняття судимості регулюються статтями 89 - 91 КК України.

Частина 2 коментованої статті містить відсилочну норму про те, що права, обов'язки та відповідальність судового експерта визначаються ГПК та Законом України "Про судову експертизу".

Права експерта визначені частинами 4 та 5 коментованої статті.

Стаття 13 Закону України "Про судову експертизу" визначає права судового експерта. Незалежно від виду судочинства судовий експерт має право:

1) ознайомлюватися з матеріалами справи, що стосуються предмета судової експертизи, і подавати клопотання про надання додаткових матеріалів;

2) вказувати у висновку експерта на виявлені в ході проведення судової експертизи факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання;

3) з дозволу особи або органу, які призначили судову експертизу, бути присутнім під час проведення слідчих чи судових дій і заявляти клопотання, що стосуються предмета судової експертизи;

4) подавати скарги на дії особи, у провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права судового експерта;

5) одержувати винагороду за проведення судової експертизи, якщо її виконання не є службовим завданням;

6) проводити на договірних засадах експертні дослідження з питань, що становлять інтерес для юридичних і фізичних осіб, з урахуванням обмежень, передбачених законом.

Процесуальні обов'язки експерта викладено в ч. 3 коментованої статті.

Обов'язки судового експерта встановлено також ст. 12 Закону України "Про судову експертизу". Незалежно від виду судочинства судовий експерт зобов'язаний:

1) провести повне дослідження і дати обґрунтований та об'єктивний письмовий висновок;

2) на вимогу органу дізнання, слідчого, прокурора, судді, суду дати роз'яснення щодо даного ним висновку;

3) заявляти самовідвід за наявності передбачених законодавством підстав, які виключають його участь у справі.

Експерт також зобов'язаний:

- повідомити суд про неможливість проведення експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів;

- у разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу завдання заявити суду клопотання щодо їх уточнення або повідомити суд про неможливість проведення експертизи;

- виконати експертизу особисто, оскільки експерт не має права передоручати проведення призначеної йому експертизи іншій особі;

- у разі винесення ухвали суду про припинення проведення експертизи на вимогу господарського суду негайно надати матеріали справи та інші документи, що використовувалися для проведення експертизи, а також повідомити результати дослідження.

Як зазначається в Довіднику з підготовки матеріалів, що направляються на судову експертизу арбітражними судами, затвердженому наказом Вищого арбітражного суду України, Міністерства юстиції України від 14 липня 1998 р. N 11/40/5, особа набуває права та несе обов'язки експерта після оголошення (вручення) їй ухвали про призначення експертизи та попередження про відповідальність.

Статтею 14 Закону України "Про судову експертизу" визначено засади відповідальності судового експерта: судовий експерт на підставах і в порядку, передбачених законодавством, може бути притягнутий до дисциплінарної, матеріальної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

Кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивого висновку експерта встановлено ст. 384 КК, а за відмову експерта без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків - ст. 385 КК.

Дисциплінарна відповідальність судового експерта полягає в застосуванні до нього дисциплінарних стягнень у вигляді попередження, зупинення дії свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта, анулювання свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта, зниження кваліфікаційного класу судового експерта в порядку й на підставі Положення про призначення дисциплінарного провадження і розгляд дисциплінарних справ щодо судових експертів, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 31 серпня 2004 р. N 94/5.

Частина 3 коментованої статті встановлює процесуальні обов'язки судового експерта.

Експерт зобов'язаний:

за ухвалою господарського суду з'явитись на його виклик;

дати мотивований висновок щодо поставлених експерту питань;

зробити висновок у письмовій формі.

Сторони, треті особи, прокурор мають право ставити питання судовому експерту. У цьому випадку суд постановляє ухвалу про виклик експерта в судове засідання, а експерт зобов'язаний з'явитися на виклик суду і відповісти на поставлені питання. З поставлених питань експерт зобов'язаний надати суду мотивований висновок у письмовій формі.

Частина 4 коментованої статті встановлює права експерта.

Експерт має право:

ознайомлюватися з матеріалами справи, оскільки це стосується предмета судової експертизи;

брати участь в огляді та дослідженні доказів;

просити господарський суд про надання йому додаткових матеріалів.

Експерту надано право на ознайомлення з матеріалами справи, однак це право обмежено тим, що він має право ознайомлюватися лише з тими матеріалами, які стосуються проведення експертизи. З цього випливає, що суд повинен надіслати до експертної установи не всі матеріали й докази, зібрані у справі, а лише ті, що необхідні для проведення судової експертизи.

Експерт має право брати участь у проведенні процесуальних дій - огляді та дослідженні доказів. Тут мається на увазі огляд і дослідження письмових і речових доказів у місці їх знаходження в порядку, встановленому ст. 39 ГПК. Експерт бере участь у цих процесуальних діях, якщо досліджувані докази є об'єктом експертизи.

Якщо наданих для проведення експертизи та надання відповіді на поставлені питання матеріалів недостатньо, експерт має право звернутися до господарського суду з проханням про надання йому додаткових матеріалів. При цьому експерт повинен зазначити, які саме матеріали необхідні для проведення експертизи, та в кого ці матеріали можуть бути. Якщо цих матеріалів у справі немає, суд витребовує їх у сторін або інших осіб незалежно від їхньої участі у справі.

У частині 5 коментованої статті міститься норма, згідно з якою експерту надано право відмовитися від дачі висновку, якщо:

наданих йому матеріалів недостатньо;

він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов'язку.

Однак якщо наданих експерту матеріалів недостатньо, він спершу повинен звернутися до суду із запитом про надання йому додаткових матеріалів. Якщо ж суд таких матеріалів експерту не надав (або надав недостатньо для проведення експертизи), він управі відмовитися від проведення експертизи. Відмова експерта від проведення експертизи повинна бути мотивованою.

Метою проведення експертизи є дослідження доказів фахівцем, який володіє спеціальними знаннями у відповідній галузі. Якщо експерт не має необхідних знань для відповіді на поставлені експерту питання, він має право відмовитися від проведення експертизи.

У п. 1.9 роз'яснення Вищого господарського суду України від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу України" зазначається, що у разі прийняття відмови судового експерта від дачі висновку з підстав, зазначених у частині четвертій статті 31 ГПК суддею, останній фіксує її в ухвалі про призначення іншого судового експерта.

Частина 6 коментованої статті встановлює право відводу судового експерта. Таке право надається сторонам, прокурору. Оскільки треті особи користуються правами сторін, їм також надається право відводу експерта.

Відвід може бути заявлений з таких підстав:

експерт особисто, прямо чи побічно заінтересований в результаті розгляду справи;

експерт є родичем осіб, які беруть участь у судовому процесі;

із мотивів некомпетентності експерта.

ГПК не встановлює вичерпного переліку обставин, які можуть свідчити про заінтересованість експерта.

До таких обставин може бути віднесено перебування експерта в особливих стосунках з особою, яка бере участь у справі. З урахуванням оціночного характеру цього поняття суд, розглядаючи заяву про відвід, повинен виходити з мотивів заяви про відвід і наявності доказів того, що такі стосунки можуть свідчити про заінтересованість щодо результату розгляду справи. Під особливими стосунками може, наприклад, розумітися службова залежність (зокрема, в минулому) експерта (чи його близького родича) від особи, яка бере участь у справі, або її представника, а також інша залежність судді від такої особи.

Підставою для відводу можуть бути публічні заяви експерта по суті даної справи. Під публічними заявами слід розуміти виступи, статті, інтерв'ю, інші публікації в засобах масової інформації, виступи перед аудиторією, будь-яке інше прилюдне сповіщення, в якому викладено оцінку експерта по суті конкретної справи.

Попередня службова діяльність експерта може також свідчити про заінтересованість у результаті розгляду справи, якщо він під час попереднього розгляду цієї ж справи мав процесуальний статус експерта, перекладача, представника, прокурора, секретаря судового засідання. До таких обставин може бути також віднесено участь експерта в попередньому розгляді справи як судді іноземного суду, арбітра арбітражу чи третейського суду.

Родинні стосунки судді зі стороною чи іншими особами, які беруть участь у справі, є підставою для відводу, якщо експерт є родичем чи свояком сторони або інших осіб, які беруть участь у справі. Причому ГПК не конкретизує ступеня чи близькості родинних стосунків. Отже, будь-який родинний зв'язок є підставою для відводу. У контексті коментованої норми підставою для відводу експерта буде також і перебування у сімейних стосунках.

Склад родичів та осіб, що перебувають у сімейних стосунках, визначається нормами Сімейного кодексу України. Зокрема, до них належать батьки, подружжя, брати, сестри, діти, а також батьки, брати, сестри і діти подружжя, усиновителі чи усиновлені, опікуни чи піклувальники.

Також не допускається участь особи як експерта у справі, якщо він є родичем судді, який розглядає справу.

Підставою відводу судді може бути некомпетентність експерта, тобто відсутність у нього необхідних спеціальних знань для відповіді на питання, які вирішуються експертизою.

Перелік обставин, які можуть бути підставами для відводу експерта, є вичерпним.

Також відповідно до ст. 12 Закону України "Про судову експертизу" судовий експерт зобов'язаний заявляти самовідвід за наявності передбачених законодавством підстав, які виключають його участь у справі. Отже, за наявності викладених підстав судовий експерт повинен заявити самовідвід.

Частина 7 коментованої статті встановлює порядок подання заяви про відвід судового експерта.

За змістом відвід повинен бути мотивованим, тобто містити посилання на підставу для відводу і докази, які підтверджують обставини, що є підставою для відводу. За формою відвід має подаватись у письмовій формі.

Відвід повинен заявлятися до початку вирішення спору. Водночас відповідно до ч. 4 ст. 41 ГПК відвід може бути заявлений до початку проведення судової експертизи.

Після початку вирішення спору відвід може бути заявлений, якщо обставини, що є підставою для відводу, стали відомі особі, яка заявляє відвід, після початку розгляду справи по суті.

Особливо це стосується відводу з мотивів некомпетентності експерта. Адже його некомпетентність може бути з'ясована не раніше ніж після надання йому матеріалів для проведення експертизи та отримання висновку експертизи.

Відповідно до частини 8 коментованої статті питання про відвід експерта вирішується суддею, який розглядає справу. При вирішенні питання про відвід виноситься ухвала, в якій повинно бути зазначено мотиви заяви про відвід, про задоволення чи відмову в задоволенні відводу. У випадку задоволення відводу в ухвалі має бути зазначено, на якій підставі відвід задоволено, та про призначення іншого експерта.