Розділ XI вирішення господарських спорів у першій інстанції

(назва розділу у редакції

 Закону України від 21.06.2001 р. N 2539-III)

Стаття 69. Строк вирішення спору

Спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви.

Спір про стягнення заборгованості за опротестованим векселем має бути вирішено господарським судом у строк не більше одного місяця від дня одержання позовної заяви.

У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

 законами України від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

Коментована стаття визначає строки розгляду справ у господарському суді.

Частина 1 коментованої статті встановлює загальний строк розгляду справи в господарському суді першої інстанції. Цей строк не повинен перевищувати двох місяців. Початок строку визначається вказівкою на подію - одержання позовної заяви господарським судом. День одержання позовної заяви до господарського суду визначається датою реєстрації позовної заяви в канцелярії господарського суду. День надходження позовної заяви до господарського суду відповідно до п. 2.3 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом голови Вищого господарського суду України від 10 грудня 2002 р. N 75, засвідчується в правому нижньому куті або вільному від тексту місці першого аркуша проставленням реєстраційного штампа, дати надходження до суду, реєстраційного номера.

До строку розгляду справи в суді першої інстанції включається час, витрачений на підготовку справи до розгляду.

Дата закінчення строку розгляду справи визначається за правилами, викладеними у ст. 51 ГПК.

Перебіг усіх процесуальних строків у справі, які не закінчилися, зупиняється в разі зупинення провадження у справі. З дня відновлення провадження перебіг процесуальних строків продовжується. Це стосується й строку розгляду справи, який зупиняється у випадку зупинення провадження у справі на підставі ст. 79 ГПК.

У деяких випадках перебіг строку розгляду справи починається спочатку. Ці випадки пов'язані зі змінами суб'єктного складу осіб, які беруть участь у справі, а також змінами у складі суду, який розглядає справу.

Перебіг строку розгляду справи починається спочатку у випадках:

- заміни неналежного відповідача або залучення іншого відповідача (ст. 24 ГПК);

- вступу у справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору (ст. 26 ГПК).

Водночас, у випадку коли вимоги за зустрічним позовом приймаються судом для сумісного розгляду в одному провадженні з первісним позовом суду (ст. 60 ГПК), йдеться не про те, що перебіг строку розгляду справи починається спочатку, а про те, що строк розгляду справи відліковується від дати прийняття до розгляду вимоги за зустрічним позовом в одному провадженні з первісним позовом.

Особам, які набувають процесуального статусу осіб, що беруть участь у справі, внаслідок змін у суб'єктному складі учасників спору необхідно забезпечити можливість реалізації їхніх процесуальних прав, передбачених ст. 22 ГПК.

Однак у випадку процесуального правонаступництва (ст. 25 ГПК) строк розгляду справи не починається спочатку, оскільки відповідно до цієї статті всі дії, вчинені у процесі до вступу правонаступника, є обов'язковими для нього в такій же мірі, в якій вони були б обов'язковими для особи, яку він замінив.

Перебіг строку розгляду справи починається спочатку також у випадках заміни судді або одного з суддів, яка можлива у випадках заявленого і задоволеного в порядку, встановленому ст. 20 ГПК, відводу чи самовідводу судді або в разі його звільнення, тимчасової непрацездатності, відпустки, відрядження та в інших випадках, які унеможливлюють участь судді у розгляді справи.

У п. 10 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 10.12.96 р. N 02-5/422 "Про судове рішення" зазначається, що у разі необхідності заміни судді в процесі розгляду справи або додаткового введення судді до складу суду розгляд справи слід починати спочатку, про що головою господарського суду або його заступником повинна виноситись ухвала. У разі необхідності цією ж ухвалою продовжується строк вирішення спору, але не більше як на один місяць.

Проте немає підстав для твердження про те, що строк розгляду справи починається спочатку у випадку, коли справа передається для розгляду у колегіальному складі суду, для чого до складу суду вводяться додатково два судді.

Також Вищий господарський суд України в п. 7 інформаційного листа від 20.10.2006 р. N 01-8/2351 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році та в I півріччі 2006 року" на запитання, з якого моменту слід відраховувати передбачений статтею 69 ГПК строк вирішення спору в разі подання зустрічного позову, відповів таке. Відповідно до частини першої статті 60 ГПК зустрічний позов подається для спільного розгляду з первісним позовом. Оскільки первісний позов підглядає розглядові у строк, визначений згідно із статтею 69 названого Кодексу починаючи від дня одержання позовної заяви, то й зустрічний позов має бути розглянутий у той же строк, починаючи від дня одержання первісної позовної заяви. Що ж до продовження строку вирішення спору, то воно можливе у випадках, передбачених частиною третьою статті 69 ГПК.

ГПК або іншими законами можуть бути встановлені спеціальні строки розгляду справи в господарському суді. Спеціальні строку розгляду справ про банкрутство встановлені Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

Строки розгляду справи можуть коригуватися з урахуванням норм міжнародних договорів. На запитання, чи може господарський суд з урахуванням вимог Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах розглянути справу у більш тривалий строк, ніж передбачено статтею 69 ГПК, у п. 12 інформаційного листа від 11.04.2005 р. N 01-8/344 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році" Вищий господарський суд України відповів, що Конвенція відповідно до Закону України від 19.10.2000 р. N 2052-III набрала чинності для України з 26.11.2000 р. і відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства. За Конвенцією, зокрема, судове рішення не може бути винесено, поки не буде встановлено, що судовий документ було вручено або доставлено особисто відповідачеві і це буде здійснено в належний строк, достатній для здійснення захисту. У випадку, передбаченому частиною другою статті 15 Конвенції, суд може постановити рішення, якщо з дати направлення документа сплинув термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців.

Відповідно до ст. 15 Конвенції118 якщо документ про виклик до суду або аналогічний документ підлягав передачі за кордон з метою вручення відповідно до положень цієї Конвенції, і якщо відповідач не з'явився, то судове рішення не може бути винесено, поки не буде встановлено, що

a) документ був вручений у спосіб, передбачений внутрішнім правом запитуваної Держави для вручення документів, складених у цій країні, особам, які перебувають на її території,

b) документ був дійсно доставлений особисто відповідачеві або за його місцем проживання в інший спосіб, передбачений цією Конвенцією,

і що в кожному з цих випадків вручення або безпосередня доставка були здійснені в належний строк, достатній для здійснення відповідачем захисту.

Кожна Договірна Держава може заявити, що суддя, незалежно від положень частини першої цієї статті, може постановити рішення, навіть якщо не надійшло жодного підтвердження про вручення або безпосередню доставку, у разі, якщо виконані всі наступні умови:

a) документ було передано одним із способів, передбачених цією Конвенцією,

b) з дати направлення документа сплинув термін, який суддя визначив як достатній для даної справи і який становить щонайменше шість місяців,

c) не було отримано будь-якого підтвердження, незважаючи на всі розумні зусилля для отримання його через компетентні органи запитуваної Держави.

У частині 2 коментованої статті встановлено скорочений строк розгляду справи зі спору про стягнення заборгованості за опротестованим векселем: справа повинна бути розглянута в місячний строк з дня надходження позовної заяви до господарського суду. Встановлення скороченого строку розгляду справи про стягнення заборгованості за опротестованим векселем пояснюється тим, що доказом заборгованості є протест векселя, який у розгляді справи про стягнення заборгованості за цим векселем не може оспорюватися.

У Положенні про порядок здійснення банками операцій з векселями в національній валюті на території України, затвердженому постановою Правління Національного банку України від 16 грудня 2002 р. N 508, міститься визначення протесту векселя: протест - офіційно засвідчена вимога щодо здійснення встановлених законодавством про вексельний обіг дій за векселем і свідчення про їх невиконання. Протест є фактом, що свідчить про ухиляння від законодавчо встановленого порядку обігу векселя і про настання певних правових наслідків.

Відповідно до ст. 44 Женевської конвенції 1930 р., якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі, відмова в акцепті або у платежі повинна бути підтверджена засвідченим автентичним документом (протест у неакцепті або у неплатежі). Протест в неакцепті повинен бути здійснений протягом строку, визначеного для пред'явлення для акцепту. Якщо у випадку, передбаченому у першому абзаці статті 24, перше пред'явлення мало місце в останній день строку, то протест ще може бути здійснений наступного дня. Протест у неплатежі за переказним векселем, який підлягає оплаті на визначену дату або у визначений строк від дати складання чи від пред'явлення, повинен бути здійснений в один із двох робочих днів, які настають за днем, у який вексель підлягає оплаті. Якщо йдеться про вексель зі строком платежу за пред'явленням, то протест повинен бути здійснений у порядку для здійснення протесту у неакцепті, вказаному у попередньому абзаці.

Стаття 92 Закону України "Про нотаріат" установлює, що протест векселів про неоплату, неакцепт або недатування акцепту провадиться нотаріусами відповідно до законодавства України про переказний і простий вексель. У разі пред'явлення нотаріусу для вчинення протесту векселя, щодо якого постановлено судом ухвалу про заборону будь-яких операцій за ним, нотаріус зобов'язаний повідомити відповідний суд про пред'явлення такого векселя для вчинення протесту (ст. 92 доповнено ч. 2 згідно із Законом України від 06.09.2005 р. N 2798-IV).

Порядок вчинення протесту нотаріусами визначено в розділі 33 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. N 20/5.

Протест векселів про неоплату вчиняються нотаріусами за місцем знаходження платника або за місцем платежу (доміцильовані векселі, тобто векселі, які підлягають оплаті у третьої особи); протест векселів про неакцепт та недатування акцепту, протест про непред'явлення примірника векселя, надісланого для акцепту, держателю векселя, протест про неакцепт за другим примірником векселя, протест про неплатіж за другим примірником векселя - за місцезнаходженням платника; протест про непередавання оригіналу векселя законному держателю копії векселя - за місцезнаходженням держателя оригіналу векселя; протест про відмову у проставленні векселедавцем датованої відмітки про пред'явлення йому векселя - за місцезнаходженням векселедавця.

Векселі для вчинення протесту про неоплату приймаються нотаріусами після закінчення дати платежу за векселем, але не пізніше 12-ої години наступного після цього строку дня.

При вчиненні протестів векселів нотаріус повинен враховувати, що за акцепт і платіж відповідає векселедатель (стаття 9 Уніфікованого закону про переказний вексель і простий вексель).

У день прийняття векселя до протесту нотаріус пред'являє платнику або доміциліанту (особі, яка оплачує доміцильований вексель) вимогу про оплату (або акцепт) векселя, у якій зазначає про надходження заяви про протест векселя з усіма його реквізитами та пропозицією сплатити чи акцептувати вексель у певний строк або повідомити про оплату чи акцепт векселя.

Якщо платник (доміциліант) оплатить вексель, нотаріус, не вчиняючи протесту, повертає вексель платнику з написом на самому векселі про одержання векселедержателем платежу та інших сум за встановленою формою.

Якщо платник зробив відмітку про акцепт на переказному векселі, вексель повертається векселедержателю без протесту.

У разі відмови платника (доміциліанта) оплатити або акцептувати вексель або якщо він не з'явився до нотаріуса, нотаріус складає акт про протест про неоплату або неакцепт за встановленою формою і робить відповідний запис у реєстрі, а також відмітку про протест про неоплату або неакцепт на самому векселі.

Якщо місцезнаходження платника невідоме, протест векселя вчиняється без пред'явлення вимоги про оплату або акцепт векселя з відповідною відміткою в акті про протест та в реєстрі нотаріальних дій.

Опротестований вексель видається векселедержателю або уповноваженій особі.

Частина 3 коментованої статті передбачає можливість розгляду справи у більш тривалий строк, ніж це встановлено частинами 1 та 2 коментованої статті. У виняткових випадках голова господарського суду чи його заступник має право продовжити строк вирішення спору, але не більш як на один місяць.

Продовження строку розгляду справи не більш ніж на місяць відбувається з ініціативи судді, який розглядає справу. З урахуванням особливостей конкретної справи, її складності, великого обсягу доказів, кількості осіб, що беруть участь у справі, суддя може дійти висновку про необхідність продовження строку розгляду справи та звернутися до голови суду чи його заступника з метою вирішення питання про продовження строку. У цьому випадку питання про продовження строку розглядається головою суду (його заступником) без виклику сторін і незалежно від їхньої думки з цього питання.

Вищий господарський суд України в п. 19 інформаційного листа від 14.08.2007 р. N 01-8/675 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року" на запитання, чи може вважатися "винятковим випадком" у розумінні частини третьої статті 69 ГПК неявка у судове засідання нерезидента, який є стороною у справі, відповів таке. Частина третя статті 69 ГПК, передбачаючи можливість продовження головою господарського суду чи заступником голови господарського суду строку вирішення спору, не визначає переліку таких випадків. У вирішенні питання про те, чи є той чи інший випадок винятковим, слід враховувати обставини конкретної справи, її складність, кількість учасників судового процесу, їх місцезнаходження, обсяг доказів, що підлягають оцінці господарським судом, тощо. Що ж до участі у справі нерезидента, то згідно з Конвенцією про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах судове рішення не може бути винесено, поки не буде встановлено, що судовий документ було вручено або доставлено особисто відповідачеві і це було здійснено в належний строк, достатній для здійснення захисту.

Відповідно до частини 4 коментованої статті за клопотанням обох сторін чи клопотанням однієї сторони, погодженим з іншою стороною, спір може бути вирішено у більш тривалий строк, ніж установлено ч. 1 коментованої статті.

Слід звернути увагу на те, що за клопотанням сторін може бути продовжено лише строк, установлений ч. 1 коментованої статті. Продовження строку, встановленого ч. 2 коментованої статті, за клопотанням сторін не передбачено.

Для встановлення більш тривалого строку розгляду справи сторони мають право подати суду спільне клопотання. Клопотання може також подати одна зі сторін, погодивши його з іншою стороною. Господарський суд не наділено повноваженням на власний розсуд установлювати більш тривалий строк розгляду справи, якщо про це немає відповідного клопотання сторін.

У клопотанні сторони повинні зазначити, на який строк вони вважають за потрібне продовжити строк розгляду справи, однак суд не зв'язаний строком, що його сторони зазначили у клопотанні. Водночас, суд не зобов'язаний задовольняти клопотання сторін про продовження строку розгляду справи, якщо вважає, що справа може бути розглянута у строк, установлений нормами ГПК.

Питання про продовження строку розгляду справи на більш тривалий строк за клопотанням сторін вирішує суддя, який розглядає справу, без звернення до голови суду (його заступника).

У п. 3.5 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу України" зазначається, що у строк більше двох місяців суддя може вирішити спір, якщо про це є письмове клопотання обох сторін чи однієї сторони, погоджене з другою стороною. За наявності цих обставин у судді немає необхідності порушувати перед головою господарського суду або його заступником питання щодо продовження строку вирішення спору.

Частина 5 коментованої статті передбачає, що у випадку продовження строку розгляду справи господарський суд виносить ухвалу.

ГПК не вимагає, щоб ухвала з питань продовження строку виносилась окремим процесуальним документом, якщо строк продовжується за клопотанням сторін на підставі ч. 4 коментованої статті. Однак якщо строк розгляду справи продовжується на один місяць головою суду (його заступником) на підставі ч. 3 коментованої статті, ухвала про це виноситься окремим процесуальним документом, що його підписує голова суду (його заступник).

В ухвалі про продовження строку розгляду справи, крім відомостей, передбачених у ст. 86 ГПК, повинно бути зазначено строк, на який продовжується розгляд справи.

Якщо суд відмовляє у продовженні строку розгляду справи, ухвала про це не виноситься.

Ухвала про продовження строку розгляду справи оскарженню не підлягає.

Стаття 70. Виключена. 

(Із змінами, внесеними згідно із

 Законом України від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

 виключена згідно із

 Законом України від 21.06.2001 р. N 2539-III)

Стаття 71. Виключена. 

(У редакції Закону України

 від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

 виключена згідно із

 Законом України від 21.06.2001 р. N 2539-III)

Стаття 72. Виключена. 

(У редакції Закону України

 від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

 виключена згідно із

Законом України від 21.06.2001 р. N 2539-III)

Стаття 73. Виключена. 

 (згідно із Законом України від 21.06.2001 р. N 2539-III)

Стаття 74. Порядок ведення засідання

Порядок ведення засідання визначається суддею, а в разі розгляду справи трьома суддями - суддею, головуючим у засіданні;  

Суддя оголошує склад господарського суду, роз'яснює учасникам судового процесу їх права та обов'язки і сприяє у здійсненні належних їм прав.

У засіданні заслуховуються представники позивача і відповідача та інші особи, які беруть участь у засіданні.

Учасники судового процесу, а також інші особи, присутні в залі судового засідання, зобов'язані беззаперечно виконувати розпорядження головуючого, додержуватися в судовому засіданні встановленого порядку та утримуватися від будь-яких дій, що свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил. За неповагу до суду винні особи притягуються до відповідальності, встановленої законом. Питання про притягнення особи до відповідальності за прояв неповаги до суду вирішується судом негайно після вчинення порушення, у зв'язку з чим у судовому засіданні із розгляду господарської справи оголошується перерва.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

законами України від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

від 07.07.2010 р. N 2453-VI)

Частина 1 коментованої статті покладає на суддю обов'язок визначення порядку ведення судового засідання.

Якщо розгляд справи здійснюється суддею одноособово, суддя самостійно визначає порядок ведення судового засідання. У випадку колегіального розгляду справи в суді першої інстанції судом у складі трьох суддів порядок ведення судового засідання визначає головуючий у судовому засіданні.

Під порядком ведення судового засідання слід розуміти певну послідовність процедури розгляду справи, вирішення судом процесуальних питань, учинення процесуальних дій, дослідження доказів.

Зазвичай у судовому засіданні встановлюється такий порядок ведення засідання. Суддя чи головуючий у колегії суддів:

1) відкриває судове засідання та оголошує, яка справа розглядатиметься;

2) перевіряє явку в судове засідання представників сторін, інших учасників судового процесу, встановлює їхні особи й повноваження, з'ясовує, чи повідомлені належним чином особи, які не з'явились у судове засідання, та які є відомості про причини їх неявки;

3) оголошує склад суду, а також прізвища судового експерта, перекладача (якщо вони присутні в судовому засіданні) і роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їхнє право заявляти відводи;

4) роз'яснює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їх процесуальні права та обов'язки;

5) попереджає перекладача про відповідальність за завідомо неправильний переклад та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків, судового експерта - за дачу завідомо неправильного висновку або відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків;

6) встановлює порядок з'ясування обставин у справі та визначає порядок дослідження доказів;

8) заслуховує пояснення учасників судового процесу;

9) досліджує зібрані у справі письмові та речові докази;

10) за результатами розгляду справи оголошує рішення чи ухвалу (якщо розгляд справи завершується без винесення рішення).

Частина 2 коментованої статті встановлює, що, починаючи розгляд справи в судовому засіданні, суддя зобов'язаний оголосити склад суду, що розглядає справу, а також роз'яснити учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки.

Роз'яснюючи учасникам судового процесу їхні права та обов'язки, суддя має роз'яснити їм право відводу відповідно до ст. 20 ГПК і з'ясувати, чи не мають вони заяв про відвід судді (суддів). Якщо такі заяви подано, суд відкладає розгляд справи для розгляду головою суду (чи його заступником) поданої заяви про відвід.

Якщо заяв про відвід судді не подано, суд роз'яснює сторонам їхні права і обов'язки, передбачені ст. 22 ГПК, якою встановлено, що:

а) сторони користуються рівними процесуальними правами;

б) сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії, брати участь в господарських засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду, наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу, заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу, оскаржувати судові рішення господарського суду в установленому цим Кодексом порядку, а також користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм цим Кодексом;

в) сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи;

г) позивач вправі до прийняття рішення по справі змінити підставу або предмет позову, збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу, в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог;

д) відповідач має право визнати позов повністю або частково;

е) господарський суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем, якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси.

Якщо у справі беруть участь треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, їм слід роз'яснити, що відповідно до ст. 26 ГПК треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються всіма правами і несуть усі обов'язки позивача.

Якщо у справі беруть участь треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, їм слід роз'яснити, що відповідно до ст. 27 ГПК треті особи, які не заявляють самостійних вимог, користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки сторін, крім права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, а також на відмову від позову або визнання позову.

Прокурору слід роз'яснити його права, передбачені ст. 29 ГПК.

Суддя зобов'язаний сприяти учасникам судового процесу в здійсненні належних їм прав.

Частина 3 коментованої статті встановлює порядок заслуховування пояснень учасників судового процесу: спершу заслуховуються пояснення представників позивача і відповідача, потім - пояснення інших учасників судового процесу: третіх осіб, прокурора, посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, яких викликано для дачі пояснень у порядку ст. 30 ГПК, судового експерта.

Стаття 75. Вирішення спору при неподанні відзиву на позовну заяву і витребуваних господарським судом матеріалів

Якщо відзив на позовну заяву і витребувані господарським судом документи не подано, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами.

Коментована стаття визначає можливість розгляду справи у випадку, якщо відповідач не надав відзив на позовну заяву, а також коли не подано документів, витребуваних господарським судом.

Статтею 59 ГПК встановлено право відповідача після одержання ухвали про порушення справи надіслати:

1) господарському суду - відзив на позовну заяву і всі документи, що підтверджують заперечення проти позову;

2) позивачу, іншим відповідачам, а також прокурору, який бере участь в судовому процесі, - копію відзиву.

У відзиві на позовну заяву відповідач викладає, зокрема, мотиви повного або часткового відхилення вимог позивача з посиланням на законодавство, а також докази, що обґрунтовують відхилення позовної вимоги.

Проте надання відзиву та документів, що підтверджують заперечення проти позову, є не обов'язком, а правом відповідача, в чому вбачається прояв принципу диспозитивності.

Водночас, суд не позбавлений права розглянути справу за відсутності у справі відзиву відповідача, що, однак, не звільняє суд від обов'язку виконання вимог ст. 43 ГПК щодо всебічного, повного та об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Якщо цього обов'язку суд не виконав, то немає підстав уважати, що судом додержано вимоги про законність та обґрунтованість рішення у справі. У постанові Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. N 11 "Про судове рішення" зазначалося, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Також якщо витребувані господарським судом документи не подано, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами. Цей припис стосується документів, що повинні бути подані не лише відповідачем, а й позивачем та іншими учасниками судового процесу.

Водночас, якщо позивачем не подано витребуваних у нього документів, господарський суд має право залишити позов без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 81 ГПК, якою передбачено, що господарський суд залишає позов без розгляду, якщо позивач без поважних причин не подав витребуваних господарським судом матеріалів, необхідних для вирішення спору.

Стаття 76. Виключена. 

 (згідно із Законом України від 21.06.2001 р. N 2539-III)

Стаття 77. Відкладення розгляду справи, перерва в засіданні

Господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. Такими обставинами, зокрема, є:

1) нез'явлення в засідання представників сторін, інших учасників судового процесу;

2) неподання витребуваних доказів;

3) необхідність витребування нових доказів;

4) залучення до участі в справі іншого відповідача, заміна неналежного відповідача;

5) необхідність заміни відведеного судді, судового експерта.

Про відкладення розгляду справи виноситься ухвала, в якій вказуються час і місце проведення наступного засідання.

Суддя має право оголосити перерву в засіданні в межах встановленого строку вирішення спору з наступною вказівкою про це в рішенні або ухвалі.

(Із змінами, внесеними згідно із

 Законом України від 13.05.97 р. N 251/97-ВР)

Коментована стаття визначає дії суду, якщо з якихось причин спір не може бути вирішено в даному судовому засіданні.

Частина 1 коментованої статті встановлює, що за певних обставин суд відкладає розгляд справи. Зокрема, ГПК перелічує такі обставини:

1) нез'явлення в засідання представників сторін, інших учасників судового процесу;

2) неподання витребуваних доказів;

3) необхідність витребування нових доказів;

4) залучення до участі в справі іншого відповідача, заміна неналежного відповідача;

5) необхідність заміни відведеного судді, судового експерта.

Зазначений перелік не є вичерпним, а отже, й інші обставини, які перешкоджатимуть розгляду справи в даному судовому засіданні, можуть бути підставою для відкладення розгляду справи.

Питання про те, що певні обставини перешкоджають розгляду справи, вирішується судом залежно від конкретних обставин справи. Так, якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд уважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті.

Водночас, якщо суд залучає до участі у справі іншого відповідача, здійснює заміну неналежного відповідача згідно із ст. 24 ГПК, він зобов'язаний відкласти розгляд справи, виходячи з необхідності забезпечення процесуальних прав залучених осіб.

У випадку неподання витребуваних доказів відкладання розгляду справи не є обов'язковим, оскільки відповідно до ст. 75 ГПК якщо витребувані господарським судом документи не подано, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами.

Про деякі обставини, які можуть бути підставою для відкладення розгляду справи, зазначалося в роз'ясненнях Вищого арбітражного суду України. Так, у п. 8 роз'яснення від 10.12.96 р. N 02-5/422 "Про судове рішення" йшлося про те, що у зв'язку з висуненням позивачем у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 22 ГПК, додаткових, змінених чи нових вимог до відповідача останній вправі вимагати відкладення розгляду справи для подання відповідних доказів.

Суд може відкладати розгляд справи в межах строків, установлених у ст. 69 ГПК. Отже, якщо зазначені строки, встановлені ГПК для вирішення спору, спливають, суд не вправі відкладати розгляд справи, не вирішивши питання про продовження цих строків.

Частина 2 коментованої статті встановлює, що про відкладення розгляду справи виноситься ухвала. В ухвалі, крім відомостей, визначених у ст. 86 ГПК, повинно бути зазначено час і місце проведення наступного засідання. В ухвалі про відкладення розгляду справи слід також зазначити причини відкладення, процесуальні дії, що їх слід учинити сторонам та іншим учасникам судового процесу (надати докази тощо).

Якщо розгляд справи відкладено через залучення до участі у справі іншого відповідача, заміною неналежного відповідача, слід зобов'язати позивача надіслати залученим особам позовну заяву та додані до неї матеріали.

Відповідно до частини 3 коментованої статті суддя має право оголосити перерву в засіданні. ГПК не визначає обставин, за яких оголошується перерва. Перерва, зокрема, може бути оголошена з метою вирішення клопотань, поданих учасниками судового процесу.

Перерва оголошується в межах установленого строку вирішення спору, тобто в межах строків, визначених у ст. 69 ГПК.

Про оголошення перерви в судовому засіданні ухвала не виноситься. Про те, що в судовому засіданні оголошувалася перерва, суддя зазначає в судовому акті, яким завершується розгляд справи, в рішенні чи в ухвалі.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 20.06.2004 р. у справі за позовом ЗАТ КБ "ПриватБанк" до ТОВ "Москвич", за участю третіх осіб на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: ВАТ "Алеко-Сервіс", ТОВ "Ортіс" та ТОВ "Сіріус", про звернення стягнення на заставлене майно щодо застосування приписів статті 77 ГПК зазначається, що аналіз наведених положень усіх частин статті 77 ГПК України показує, що після перерви продовжується те ж судове засідання з тими ж учасниками процесу і тим самим складом суду. У зв'язку з цим передача даної справи іншому складу суду є неправомірною. Тому після оголошення перерви в засіданні постанову за результатами розгляду справи мав право оголосити склад суду, який оголосив перерву. Неправомірним у даній справі є і розгляд клопотання про відвід судді, яке заявлено після завершення розгляду справи й під час перерви в засіданні.

Стаття 78. Відмова позивача від позову, визнання позову відповідачем, мирова угода сторін

Відмова позивача від позову, визнання позову відповідачем і умови мирової угоди сторін викладаються в адресованих господарському суду письмових заявах, що долучаються до справи. Ці заяви підписуються відповідно позивачем, відповідачем чи обома сторонами.

До прийняття відмови позивача від позову або до затвердження мирової угоди сторін господарський суд роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи є повноваження на вчинення цих дій у представників сторін.

Мирова угода може стосуватися лише прав і обов'язків сторін щодо предмету позову.

Про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін господарський суд виносить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі.

У разі визнання відповідачем позову господарський суд приймає рішення про задоволення позову за умови, що дії відповідача не суперечать законодавству або не порушують прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб.

(У редакції Закону України

 від 21.06.2001 р. N 2539-III)

Стаття 22 ГПК визначає основні процесуальні права та обов'язки сторін.

Зокрема, позивач вправі до прийняття рішення у справі відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково. Ці дії є проявом принципу диспозитивності господарського судочинства.

Коментована стаття містить норми, які регулюють дії суду та сторін у випадку відмови позивача від позову та визнання позову відповідачем, а також укладення сторонами мирової угоди.

У коментованій статті не конкретизуються дії суду у випадках часткової відмови від позову чи часткового визнання позову. Часткова відмова від позову можлива у випадку, коли в одній позовній заяві об'єднано дві чи більше вимог, і позивач відмовився від частини цих вимог. Часткову відмову від позову не слід змішувати із зменшенням розміру позовних вимог, адже в останньому випадку йдеться про зменшення кількісної характеристики позовної вимоги. Часткове визнання позову відповідачем полягає як у визнанні частини вимог, коли в одному позові об'єднано кілька вимог, так само і у частковому визнанні однієї вимоги, якщо вона має кількісну характеристику та є ділимою.

Тому в цих випадках норми коментованої статті застосовуються до тієї частини вимог, від якої відмовився позивач, чи тієї, яку визнав відповідач.

Відмова позивача від позову - це безумовна відмова від судового захисту матеріального права. Однак відмова від позову не означає відмови від матеріального права як такого.

Визнання позову відповідачем - це безумовне погодження задовольнити матеріально-правову вимогу позивача в тому вигляді, в якому вона міститься у позовній заяві. Від визнання позову слід відрізняти визнання відповідачем певних обставин. Відповідач може визнавати певні підстави позову, але заперечувати проти його задоволення з підстав пропуску позивачем строку позовної давності.

Частина 1 коментованої статті не допускає, що заява про відмову позивача від позову, заява про визнання позову відповідачем, а також укладання мирової угоди можуть бути подані усно. Якщо названими учасниками судового процесу усно проголошувалися такі заяви, суд не повинен їх приймати в усній формі, а зобов'язує подати їх письмово.

Заява позивача про відмову від позову чи заява відповідача про визнання позову повинні бути безумовними, тобто сторона не має права ставити свою процесуальну дію в залежність від будь-яких обставин чи дій іншої сторони, або якихось інших обставин. Якщо позивач чи відповідач висунули певні умови, суд не приймає відмови від позову чи визнання позову.

Позивач повинен також зазначити, відмовляється він від позову повністю або частково, і якщо частково, то в якій частині. Так само відповідач повинен зазначити, визнає він позов повністю або частково, і в якій частині.

Відмова позивача від позову, визнання позову відповідачем, умови мирової угоди повинні бути викладені в письмових заявах, що подаються на адресу господарського суду. У цьому випадку заява про відмову від позову, заява про визнання позову та заява про затвердження мирової угоди приєднуються до матеріалів справи.

У ч. 1 коментованої статті міститься також диспозитивна норма, яка надає сторонам право у добровільному порядку врегулювати спір. ГПК визначає єдиний спосіб такого врегулювання спору - укладання мирової угоди.

Мирова угода - це договір, який укладається сторонами з метою припинення спору, на умовах, погоджених сторонами. Мирова угода не призводить до вирішення спору по суті. Сторони не вирішують спору, не здійснюють правосуддя, що є прерогативою судової влади, а, досягнувши угоди між собою, припиняють спір. Тобто, відмовившись від судового захисту, сторони ліквідують наявний правовий конфлікт через самостійне (без державного втручання) врегулювання розбіжностей на погоджених умовах119.

Спір може бути врегульований укладенням мирової угоди на будь-якій стадії господарського процесу.

На відміну від звичайної угоди, мирова угода, що укладається в господарському процесі:

- укладається в процесі розгляду справи у господарському суді;

- укладається у формі та на умовах, передбачених процесуальним законодавством;

- підлягає затвердженню господарським судом;

- не лише змінює матеріально-правові відносини, а й припиняє процесуально-правові відносини;

- якщо мирова угода не виконується добровільно, вона виконується в порядку, встановленому для виконання судового акта.

Мирова угода може бути укладена лише у справах позовного провадження. Виняток становлять справи про банкрутство, в яких інститут мирової угоди спеціально передбачений як судова процедура. Відповідно до ст. 35 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" під мировою угодою у справі про банкрутство розуміється домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін.

Угода в арбітражному процесі характеризується добровільним волевиявленням сторін у спорі, встановленням визначеності у відносинах не за законом і відповідно до обґрунтованості розбіжностей, а на підставі взаємних поступок120. Якщо судове рішення як владний акт містить елемент державного примусу, то мирова угода позбавлена цього, оскільки укладається за взаємною згодою сторін і призводить до бажаного для сторін результату - розв'язання конфлікту121.

Тому укладання мирової угоди неможливе у справах про визнання недійсними актів. Визнання акта недійсним можливе лише за рішенням суду, сторони своєю волею не можуть дійти згоди щодо визнання акта недійсним і викласти це в угоді, тому затвердження судом угоди в такій справі недвозначно суперечило б вимогам закону122.

За змістом п. 2 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12.03.99 р. N 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" мирова угода може бути укладена у справах про визнання угод недійсними. У процесі вирішення спору сторони можуть самі усунути у встановленому порядку порушення, які могли б потягти за собою визнання договору недійсним, зокрема, шляхом: укладення нового договору; внесення змін до договору, який не відповідає закону в певній частині; погодження його з відповідним державним органом, якщо це необхідно для даного договору, а таке погодження раніше не було здійснено тощо. Сторони також не позбавлені права укласти угоду про внесення змін до договору з метою приведення його у відповідність із законом або про розірвання договору. Якщо згадана угода не суперечить чинному законодавству, господарський суд у резолютивній частині рішення затверджує її.

Частина 2 коментованої статті визначає обов'язки суду у випадку, якщо позивач заявив про відмову від позову або сторони подали на затвердження мирову угоду.

У цих випадках суд повинен:

а) роз'яснити сторонам наслідки вчинення відповідної процесуальної дії.

Наслідком відмови позивача від позову та затвердження мирової угоди відповідно до ст. 80 ГПК є припинення провадження у справі та недопустимість повторного звернення до господарського суду із спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.

Водночас, наявність ухвали про припинення провадження у справі у зв'язку з прийняттям відмови позивача від позову не позбавляє відповідача в цій справі права на звернення до суду за вирішенням відповідного спору;

б) перевірити повноваження представників на вчинення відповідних процесуальних дій. Повноваження представника на вчинення певної процесуальної дії повинні бути викладені у виданій йому довіреності або іншому документі, який підтверджує його повноваження. Тож господарський суд повинен пересвідчитись у тому, що в довіреності, якою представник уповноважений на ведення справи в суді, йому надано повноваження на вчинення відповідних процесуальних дій.

Слід зазначити, що відмова позивача від позову та визнання позову відповідачем є одностороннім волевиявленням, а тому суд не зв'язаний думкою іншої сторони у справі щодо цього волевиявлення, та приймає відмову позивача від позову й визнання позову відповідачем незалежно від згоди на це іншої сторони. Суд також приймає відмову позивача від позову й визнання позову відповідачем незалежно від думки третіх осіб, прокурора.

Частина 3 коментованої статті встановлює, що мирова угода може стосуватися лише прав та обов'язків сторін щодо предмета позову.

Мирова угода укладається в письмовій формі і підписується сторонами угоди. Якщо угода підписується представниками сторін, повноваження на підписання мирової угоди повинно бути підтверджено довіреністю.

Сторонами мирової угоди можуть бути лише позивач і відповідач, а також третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору. Лише ці особи підписують мирову угоду. Інші особи, які беруть участь у справі, мирової угоди не підписують.

Мирова угода повинна бути складена у вигляді єдиного документа: не допускається укладення мирової угоди обміном листами, телеграмами, телефонограмами тощо.

Вирізняються обов'язкові умови, тобто ті, які повинні міститись у мировій угоді. До обов'язкових умов можуть бути віднесені відомості про умови, розмір і строки виконання зобов'язань. Ці умови мають бути погоджені сторонами. За відсутності в мировій угоді цих відомостей вона затвердженню господарським судом не підлягає.

До факультативних умов мирової угоди відносять умови щодо:

- відстрочення або розстрочення виконання зобов'язань відповідачем;

- відступлення прав вимоги;

- повного або часткового визнання боргу;

- розподілу судових витрат.

Перелік факультативних умов мирової угоди не є вичерпним. У мировій угоді можуть міститися й інші умови, що не суперечать закону.

Умови мирової угоди мають стосуватися лише правовідносин сторін, які є предметом спору. Умови мирової угоди не можуть поширюватися на осіб, які не є сторонами спору. Умови мирової угоди не можуть стосуватися вимог, що не заявлялися в позовній заяві.

Якщо умови угоди містять зобов'язання щодо розпорядження майном, господарський суд повинен перевірити повноваження сторони щодо розпорядження цим майном.

У мировій угоді не допускається встановлення санкцій за невиконання умов мирової угоди.

У мировій угоді сторони не зобов'язані вирішувати питання про розподіл судових витрат, вони вправі вирішити питання про розподіл судових витрат на власний розсуд, у будь-якому погодженому співвідношенні.

Якщо сторони в мировій угоді не вирішили питання про розподіл між ними судових витрат, такий розподіл здійснює суд в ухвалі про затвердження мирової угоди та припинення провадження у справі на підставі ст. 80 ГПК.

Після затвердження господарським судом мирової угоди один із примірників мирової угоди приєднується до матеріалів справи. Отже, кількість примірників мирової угоди, яка підписується сторонами, повинна бути щонайменше на один примірник більшою, ніж кількість осіб, що підписують угоду.

Мирова угода, укладена сторонами, підлягає затвердженню господарським судом. Підписану мирову угоду сторони подають до господарського суду. Мирова угода затверджується господарським судом, який розглядає справу.

Вищий господарський суд України в п. 4 інформаційного листа від 20.10.2006 р. N 01-8/2351 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році та в I півріччі 2006 року" на запитання, чи може апеляційна інстанція у розгляді апеляційної скарги затвердити мирову угоду, укладену сторонами в процесі апеляційного провадження, відповів таке. Затвердження апеляційною інстанцією мирової угоди, укладеної сторонами в процесі апеляційного провадження, не є можливим, оскільки це потягло б за собою скасування рішення місцевого господарського суду з відповідної справи, що допускається виключно з підстав, передбачених статтею 104 ГПК.

Мирова угода може бути укладена на стадії виконання рішення. Якщо мирову угоду укладено на стадії виконання рішення, вона відповідно до ст. 111 Закону України "Про виконавче провадження" подається в письмовій формі суду, який розглядав справу.

Норми ГПК не встановлюють особливого порядку розгляду господарським судом питання про затвердження мирової угоди. Питання про затвердження мирової угоди має розглядатися в судовому засіданні. Розгляд питання відбувається за участі сторін. У судовому засіданні з питання затвердження мирової угоди мають право брати участь не лише сторони мирової угоди, а й інші особи, які беруть участь у справі.

Судове засідання, в якому розглядається питання про затвердження мирової угоди, проводиться за загальними правилами, встановленими нормами ГПК. Особи, які беруть участь у справі, під час розгляду в судовому засіданні мирової угоди користуються всіма процесуальними правами, наданими їм ГПК.

Відповідно до частини 4 коментованої статті господарський суд, розглянувши в судовому засіданні заяву про відмову позивача від позову або питання про затвердження мирової угоди, виносить ухвалу. Ухвала повинна відповідати загальним вимогам, викладеним у ст. 86 ГПК.

За результатами розгляду заяви про відмову позивача від позову господарський суд:

а) приймає відмову позивача від позову;

б) відмовляє у прийнятті відмови позивача від позову.

За результатами розгляду питання про затвердження мирової угоди господарський суд:

а) затверджує мирову угоду;

б) відмовляє в затвердженні мирової угоди.

Якщо суд відмовляє у прийнятті відмови позивача від позову або в затвердженні мирової угоди ухвала про це не виноситься, а спір підлягає розгляду по суті. Водночас, позивач не позбавлений права подати нову заяву про відмову від позову, а сторони не позбавлені права з урахуванням мотивів відмови у затвердженні мирової угоди узгодити й підписати нову мирову угоду та подати її на затвердження господарського суду за загальними правилами. Господарський суд не вправі відмовити в розгляді заяви про відмову від позову та заяви про затвердження мирової угоди, поданих повторно.

Господарський суд відмовляє в затвердженні мирової угоди, якщо вона:

а) суперечить закону;

б) порушує права й законні інтереси інших осіб.

Досліджуючи умови мирової угоди, суд мусить виходити з норм ст. 13 ЦК, яка визначає межі здійснення цивільних прав:

- цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства;

- при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині;

- не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах;

- при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства;

- не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

Суд також відмовляє в затвердженні мирової угоди, якщо:

а) мирова угода не відповідає загальним вимогам норм матеріального права щодо змісту угод;

б) мирову угоду підписано представником, який не має на це повноважень;

в) мирова угода містить умови, які виходять за межі предмета спору;

г) мирова угода не містить відомостей про умови, розмір і строки виконання зобов'язань сторін;

д) мирова угода стосується осіб, які не є сторонами спору.

За результатами розгляду питання про затвердження мирової угоди господарський суд виносить ухвалу. Ухвала, крім загальних відомостей, визначених у ст. 86 ГПК, повинна містити відомості про:

1) затвердження мирової угоди;

2) те, що мирова угода не суперечить закону і не порушує прав й законних інтересів інших осіб;

3) умови мирової угоди. Умови мирової угоди повинні бути викладені згідно з текстом мирової угоди, поданої сторонами на затвердження господарського суду;

4) розподіл судових витрат. Якщо сторони в мировій угоді встановили розподіл судових витрат, суд в ухвалі зазначає про те, яким чином сторони розподілили між собою судові витрати, і відповідно до цього розподілу - про стягнення сум з однієї сторони на користь іншої.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 16 травня 2006 р. у справі N 30/404 за позовом ВАТ "Укрнафта" до НАК "Нафтогаз України" про стягнення 177349121 грн. 03 коп. заборгованості зазначається, що ухвала суду про затвердження мирової угоди як виконавчий документ повинна відповідати загальним вимогам, викладеним у статті 86 Господарського процесуального кодексу України та статті 19 Закону України "Про виконавче провадження".

Окрім того, в ухвалі про затвердження мирової угоди, відповідно до ст. 80 ГПК, зазначається про припинення провадження у справі. У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 21 грудня 2004 р. у справі за позовом ПП "Виробничо-комерційна фірма "ІвЕл" до малого колективного підприємства "Кліринг" про стягнення 98347,30 грн. зазначалося, що затвердження господарським судом мирової угоди сторін із одночасним припиненням провадження у справі є одноактовою (нерозривною) процесуальною дією і не може розцінюватися як два самостійні акти - окремо щодо затвердження мирової угоди і щодо припинення провадження у справі. Тому Вищий господарський суд України помилково вважає, що ухвала про затвердження мирової угоди не підлягає оскарженню.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 27 січня 2004 р. у справі N 1/246 за позовом АТЗТ "К" до виробничого об'єднання "Д" та державного підприємства "Завод "А" про зобов'язання передати квартири зазначалося, що з дати прийняття судом ухвали про затвердження угоди між сторонами господарський спір вважався вирішеним, а тому поновлення провадження у такій справі є неправомірним.

Суд не приймає відмови позивача від позову, якщо ці дії:

а) суперечать законові;

б) порушують чиї-небудь права та охоронювані законом інтереси.

Суд також не приймає відмови відповідача від позову, якщо:

а) заяву про відмову від позову здійснено під умовою;

б) представник не має повноважень подавати від імені позивача заяву про відмову від позову.

Досліджуючи правомірність відмови позивача від позову, суд повинен виходити з норм ст. 13 ЦК, яка визначає межі здійснення цивільних прав:

- цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства;

- при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині;

- не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах;

- при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства;

- не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

Якщо господарський суд прийняв відмову позивача від позову, він виносить ухвалу. Цією ж ухвалою одночасно суд припиняє провадження у справі відповідно до ст. 80 ГПК. В ухвалі, крім відомостей, передбачених ст. 86 ГПК, зазначається:

а) зміст заяви про відмову від позову (зокрема, чи відмовився позивач від позову повністю або частково, і в якій частині);

б) що заява не суперечить законові та не порушує чиїх-небудь прав і охоронюваних законом інтересів;

в) що повноваження представника перевірено і він має право заявити про відмову від позову;

г) що позивача попереджено про наслідки відмови від позову.

В ухвалі також зазначається про розподіл судових витрат між сторонами відповідно до норм ст. 49 ГПК.

Частина 5 коментованої статті передбачає, що коли відповідач подав заяву про визнання позову і цю заяву господарський суд прийняв, суд виносить рішення, яким задовольняє позов.

Суд не приймає визнання позову відповідачем, якщо ця дія:

а) суперечить законові;

б) порушує чиї-небудь права та охоронювані законом інтереси.

Суд також не приймає визнання позову відповідачем, якщо:

а) заяву про визнання позову здійснено під умовою;

б) представник не має повноважень подавати від імені відповідача заяву про визнання позову.

Досліджуючи правомірність відмови позивача від позову, суд має виходити з норм ст. 13 ЦК, яка визначає межі здійснення цивільних прав:

- цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства;

- при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині;

- не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах;

- при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства;

- не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

Є можливою ситуація, коли одночасно позивач заявив про відмову від позову, а відповідач - про визнання позову. Якщо неможливо встановити, яка заява подана раніше, суд приймає заяву позивача про відмову від позову, оскільки він зініціював звернення до господарського суду.

У п. 3.7 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.97 р. N 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" зазначається, що згідно з частиною четвертою статті 78 ГПК господарський суд виносить ухвалу про прийняття відмови позивача від позову, а відповідно до частини п'ятої цієї ж статті приймає рішення про задоволення позову у разі визнання його відповідачем. Проте суд, який вирішує спір, не зв'язаний заявами позивача про відмову від позову, зменшення розміру позовних вимог та відповідача - про визнання позову. На підставі частини шостої статті 22 ГПК у разі, якщо відповідні дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси (у тому числі юридичної чи фізичної особи, яка не є учасником даного судового процесу), спір підлягає вирішенню по суті згідно з вимогами чинного законодавства.

Стаття 79. Зупинення провадження у справі та його поновлення

Господарський суд зупиняє провадження у справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом, а також у разі звернення господарського суду із судовим дорученням про надання правової допомоги до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави.

Господарський суд має право зупинити провадження у справі за клопотанням сторони, прокурора, який бере участь в судовому процесі, або за своєю ініціативою у випадках: