Розділ X забезпечення позову

Стаття 66. Підстави забезпечення позову

Господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити передбачених статтею 67 цього Кодексу заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

 законами України від 13.05.97 р. N 251/97-ВР,

від 17.11.2009 р. N 1720-VI)

Інститут забезпечення позову в господарському процесуальному законодавстві не є новим і широко застосовується в судовій практиці. Забезпечення позову є засобом, що гарантує виконання майбутнього рішення господарського суду. Забезпечення позову полягає у вжитті заходів, за допомоги яких у подальшому гарантується виконання судових актів115.

Забезпечення позову за своєю природою відрізняється від цивільно-правових засобів забезпечення виконання зобов'язань, оскільки має не добровільний, а владний характер і ґрунтується на судовому акті.

Відповідно до коментованої статті господарський суд вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, а також із власної ініціативи. У п. 1 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/611 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" зазначалося, що клопотання про забезпечення позову може бути подано також третіми особами із самостійними вимогами на предмет спору, оскільки ці особи користуються правами позивача у процесі (ч. 3 ст. 26 ГПК). Господарським судам слід мати на увазі, що перелік осіб, які вправі порушувати питання про забезпечення позову, наведений у ст. 66 ГПК, є вичерпним.

У роз'ясненні Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/611 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" забезпечення позову визначається як засіб запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи.

Майнові права - суб'єктивні права учасників правовідносин, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, а також із матеріальними (майновими) вимогами, що виникають між учасниками цивільного обігу з приводу розподілу цього майна та обміну (товарами, послугами, виконаними роботами, грошима, цінними паперами тощо). Майнові права - правомочності власника (суб'єкта речового права) та зобов'язальні права (зокрема, право на відшкодування шкоди майну осіб), права авторів на винагороду за створені ними твори та їх використання116. Відповідно до ст. 190 ЦК (із доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 15.12.2005 р. N 3201-IV) майнові права охоплюються поняттям "майно" поряд з річчю, сукупністю речей. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Отже, слід виходити з того, що цивільно-правовий режим майнового права є тотожним цивільно-правовому режиму речі. Можна припустити, що в даному контексті законодавець має на увазі не майнові права як об'єкт цивільних правовідносин, а власне права на майно - право власності та інші речові права.

Забезпечення позову застосовується судом, якщо невжиття цих заходів може ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду. Як зазначалося в роз'ясненні Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/611 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову", умовою застосування заходів до забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення.

Заяву про забезпечення позову може бути подано до господарського суду:

а) разом із поданням позовної заяви;

б) після порушення провадження на будь-якій стадії судового процесу.

Якщо заяву про забезпечення позову подано разом із позовною заявою, вона може бути розглянута під час підготовки справи до розгляду в порядку ст. 65 ГПК. Вищий господарський суд України у п. 10 інформаційного листа від 15.03.2007 р. N 01-8/123 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" на запитання, якщо позовна заява містить клопотання щодо вжиття заходів до забезпечення позову, то чи повинен суддя розглянути таке клопотання під час підготовки до розгляду справи або може зробити це в судовому засіданні з розгляду відповідної справи, відповів таке. Якщо клопотання про вжиття заходів до забезпечення позову подано разом із позовною заявою або викладено в цій заяві, його може бути розглянуто під час підготовки справи до розгляду в порядку статті 65 ГПК. Втім, за змістом статті 66 названого Кодексу не виключається можливість розгляду відповідного клопотання і в процесі розгляду судом господарської справи, в тому числі за результатами судового засідання, в якому спір не вирішується по суті.

У п. 4 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/611 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" зазначалося, що клопотання про забезпечення позову, яке раніше було відхилено повністю або частково, може бути подано вдруге, якщо змінились певні обставини. Тобто на заяви про забезпечення позову, в задоволенні яких було відмовлено, не поширюється заборона повторно звертатись до господарського суду.

Допускається подання заяви про забезпечення позову на стадіях апеляційного, касаційного перегляду і перегляду за нововиявленими обставинами, а також на стадії виконання рішення. Так, у ст. 121 ГПК прямо передбачено, що при відстрочці або розстрочці виконання рішення, ухвали, постанови господарський суд на загальних підставах може вжити заходів щодо забезпечення позову.

Особа, яка просить ужити заходів до забезпечення позову, може подати заяву як окремий документ або викласти її у вигляді клопотання в тексті позовної заяви.

Заява про забезпечення позову подається в письмовій формі. ГПК не містить вимог щодо змісту заяви про забезпечення позову. Якщо заява подається окремо від позовної заяви, в ній слід зазначити:

1) найменування господарського суду, до якого подається заява;

2) найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім'я та по батькові за його наявності (для фізичних осіб) сторін, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційні коди суб'єкта господарювання за їх наявності (для юридичних осіб) або індивідуальні ідентифікаційні номери за їх наявності (для фізичних осіб - платників податків);

3) стислий виклад змісту позовних вимог; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них;

4) обґрунтування необхідності забезпечення позову;

5) який саме вид забезпечення належить застосувати;

6) чому саме цей вид належить застосувати;

7) інші відомості, необхідні для вирішення питання про застосування забезпечення позову.

Якщо заяву про забезпечення позову викладено в тексті позовної заяви, слід додатково до відомостей, викладених у позовній заяві, зазначити:

а) обґрунтування необхідності забезпечення позову;

б) який саме вид забезпечення належить застосувати;

в) чому саме цей вид належить застосувати.

Обґрунтування необхідності забезпечення позову полягає в доказуванні обставин, з якими пов'язано вирішення питання про забезпечення позову. До предмета доказування в даному випадку входять:

а) факти про наявність у боржника - відповідача майна (зокрема, грошових сум, цінних паперів тощо), або наявність такого майна, що належить боржнику, в інших осіб;

б) ймовірність припущення, що майно (зокрема, грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення позову до нього, може зникнути, зменшитися за кількістю або погіршитися за якістю на момент виконання рішення.

Окрім того, особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна довести адекватність засобу забезпечення позову.

Оскільки заява про забезпечення позову розглядається судом без виклику сторін, тягар доказування покладається на особу, яка подала заяву про забезпечення позову. Доказування повинно здійснюватися за загальними правилами відповідно до ст. 33 ГПК.

Вищий господарський суд України в інформаційному листі від 12.12.2006 р. N 01-8/2776 "Про деякі питання практики забезпечення позову" звертає увагу господарських судів на таке.

Відповідно до статті 66 ГПК України заходи до забезпечення позову можуть бути вжиті як за заявою учасника судового процесу (сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов), так і за ініціативою господарського суду. У першому із зазначених випадків заявник повинен обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених статтею 33 ГПК України, обов'язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову.

У вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого:

розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову;

забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу;

наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову;

імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів;

запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

У разі вжиття заходів до забезпечення позову з ініціативи господарського суду відповідні дії мають бути мотивовані з урахуванням, зокрема, припису пункту 3 частини другої статті 86 ГПК України та наведеного вище у цьому листі.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Вибір способу забезпечення залежить від суті позовної вимоги. Так, у позові про стягнення грошей слід застосовувати накладання арешту на кошти. Арешт на майно треба застосовувати тоді, коли кошти в боржника відсутні, а тому виконання рішення про стягнення коштів неможливо. У спорі про право власності на майно чи витребування майна з чужого незаконного володіння належить застосовувати арешт на спірне майно. У негаторному позові слід застосовувати заборону вчиняти певні дії.

Не допускається застосування заходів забезпечення позову, які не пов'язані із заявленими вимогами. В ухвалі Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 листопада 2001 р. у справі за позовом до акціонерного товариства відкритого типу "Ексімнафтопродукт" (далі - АТВТ) про визнання недійсним рішення загальних зборів акціонерів цього товариства від 24 березня 2000 р. зазначається, що, заборонивши АТВТ проводити загальні збори акціонерів, які відповідно до ст. 41 Закону "Про господарські товариства" є вищим органом акціонерного товариства, до компетенції якого входить вирішення усіх питань, пов'язаних із діяльністю товариства, а спостережній раді - здійснювати будь-які дії, у тому числі повноваження, надані їй Законом "Про господарські товариства", статутом товариства та положенням про спостережну раду, суддя, всупереч вимогам ч. 3 ст. 152 ЦПК та ч. 3 ст. 15 Закону "Про підприємництво", вирішив питання, які стосуються внутрішньої діяльності товариства і не пов'язані з розглядом справи за заявленим позовом та виконанням можливого рішення суду. За таких обставин судова колегія обласного суду правильно скасувала ухвалу судді, а президія обласного суду помилково скасувала ухвалу судової колегії.

Також у постанові Судової палати у господарських справах Верховного суду України від 21.10.2003 р. у справі за позовом компанії Blumberg Indastries L.L.C. до ВАТ "Орджонікідзевський гірничо-збагачувальний комбінат" про визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів від 4 серпня 2000 р., зокрема, про збільшення статутного фонду через додаткову емісію акцій, зазначається, що незаконною є ухвала суду першої інстанції, залишена без змін судами апеляційної і касаційної інстанцій, про застосування заходів до забезпечення позову шляхом заборони товариству й іншим особам вирішувати будь-які питання щодо збільшення статутного фонду і випуску цінних паперів до внесення змін до реєстру акціонерів товариства. Відповідно до статті 66 ГПК метою застосування заходів до забезпечення позову є запобігання утрудненню чи неможливості виконання рішення господарського суду. В даній справі компанією не заявлялися вимоги, пов'язані з внесенням змін в систему реєстру акціонерів. Отже, в зазначеній ухвалі судом вирішені питання, не пов'язані з розглядом справи і виконанням можливого рішення за результатами її розгляду.

У заяві про забезпечення позову слід указати відомості, необхідні для виконання ухвали про забезпечення позову. Так, у заяві про накладання арешту на кошти слід зазначити номери рахунків і найменування установ банків, де розміщено кошти; в заяві про накладання арешту на майно слід зазначити місцезнаходження цього майна, його ознаки тощо.

  

Стаття 67. Заходи до забезпечення позову

Позов забезпечується:

накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві;

забороною відповідачеві вчиняти певні дії;

забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору;

зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку;

зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

Про забезпечення позову виноситься ухвала.

Ухвалу про забезпечення позову може бути оскаржено. Оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання.

Не допускається забезпечення позову шляхом заборони:

проводити загальні збори акціонерів або учасників господарського товариства та приймати ними рішення;

надавати емітентом, реєстратором, зберігачем, депозитарієм реєстр власників іменних цінних паперів, інформацію про акціонерів або учасників господарського товариства для проведення загальних зборів товариства;

участі акціонерів або учасників у загальних зборах товариства, визначення правомочності загальних зборів акціонерів або учасників господарського товариства.

(Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із

 законами України від 21.06.2001 р. N 2539-III,

від 17.09.2008 р. N 513-VI,

від 17.11.2009 р. N 1720-VI,

 від 04.11.2010 р. N 2677-VI)

Частина 1 коментованої статті містить перелік засобів забезпечення позову. Позов забезпечується:

накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві;

забороною відповідачеві вчиняти певні дії;

забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору;

зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

Накладання арешту на майно чи кошти застосовується як засіб забезпечення у майнових позовах.

Відповідно до п. 5.6.1 Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 15 грудня 1999 р. N 74/5, арешт майна полягає у проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а в разі потреби - в обмеженні права користування майном або його вилученні в боржника та передачі на зберігання іншим особам. Згідно з п. 5.6.2 цієї ж Інструкції (пункт 5.6.2 із доповненням, внесеним згідно з наказом Міністерства юстиції України від 21.04.2005 р. N 40/5) арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом:

винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, якою накладається арешт на майно боржника та оголошується заборона на його відчуження;

винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні в банках або інших фінансових установах;

винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження;

проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Відповідно до ст. 23 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" ухвала суду про забезпечення позову є підставою для державної реєстрації обмежень речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ст. 37 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" накладення арешту на рухоме майно на підставі рішення суду для забезпечення цивільного позову або при порушенні провадження у справі про банкрутство громадянина-підприємця належить до публічних обтяжень і згідно із ст. 43 цього ж Закону це обтяження реєструється на підставі заяви обтяжувача в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Порядок ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня 2004 р. N 830. Слід мати на увазі, що публічне обтяження набирає чинності з моменту його реєстрації в Державному реєстрі (ст. 37 Закону).

Особливості арешту суден викладено в Кодексі торговельного мореплавства України. Відповідно до ст. 41 КТМ арешт судна означає будь-яке затримання судна або обмеження в його пересуванні, що здійснюються для забезпечення морських вимог, зазначених у статті 42 цього Кодексу, під час перебування судна в морському порту України. Згідно із ст. 42 КТМ судно може бути арештоване тільки на морські вимоги. Морська вимога - це вимога, що виникає з права власності та інших майнових прав на судно, будівництво судна, управління, експлуатацію або комерційне використання судна, заставу судна чи здійснення заходів, пов'язаних з рятуванням судна, а саме вимога у зв'язку з: 1) заподіянням шкоди в результаті втрати або пошкодження майна у зв'язку з експлуатацією судна; 2) заподіянням шкоди в результаті позбавлення життя або ушкодження здоров'я на суші або на воді у прямому зв'язку з експлуатацією судна; 3) заподіянням шкоди навколишньому природному середовищу; 4) винагородою, що належить за здійснення рятувальних заходів або виконання вимог будь-яких договорів про рятування; 5) компенсацією та іншими сумами, що належать за усунення або спробу усунення загрози заподіяння шкоди, за вжиття запобіжних заходів чи здійснення аналогічних операцій; 6) підняттям, віддаленням або знищенням судна, що стало уламками, чи його вантажу та викликаними цим витратами; 7) будь-яким договором використання або фрахтування судна; 8) будь-яким договором перевезення вантажу або пасажирів на судні; 9) втратою чи пошкодженням вантажу, включаючи багаж, під час перевезення або у зв'язку з ним; 10) загальною аварією; 11) лоцманським проведенням та сплатою лоцманських зборів; 12) буксируванням; 13) постачанням продуктів харчування, матеріалів, палива, запасів, обладнання, включаючи контейнери, для експлуатації судна або утримання його; 14) будівництвом, ремонтом, перебудовою або переобладнанням судна; 15) зборами в порту, каналі та інших судноплавних водах, а також у доці; 16) заробітною платою та іншими коштами, що належать капітану, членам командного складу та іншим членам екіпажу у зв'язку з виконанням ними своїх службових обов'язків на борту судна, включаючи витрати на репатріацію і внески за соціальним страхуванням, що сплачуються від їх імені; 17) дисбурсменськими витратами, які здійснюються щодо судна капітаном, власником, фрахтувальником або агентом; 18) страховою премією, включаючи внески за взаємне страхування, що сплачуються стосовно судна його власником або фрахтувальником за бербоут-чартером; 19) будь-якою комісійною, брокерською або агентською винагородою, що сплачується стосовно судна його власником або фрахтувальником за бербоут-чартером; 20) будь-яким спором про право власності на судно або володіння ним; 21) будь-яким спором між двома або кількома власниками судна щодо використання судна і розподілу прибутку; 22) заставою судна; 23) будь-яким спором, що виникає з договору купівлі-продажу судна.

Однак слід мати на увазі, що відповідно до ст. 14 КТМ, яка встановлює колізійні норми, правила КТМ щодо арешту суден застосовуються лише до суден, що зареєстровані в Україні. Крім того, слід ураховувати особливості застосування арешту державних суден. Згідно зі ст. 18 КТМ на судна, що перебувають у державній власності, не може бути накладено арешт чи стягнення без згоди органу, який здійснює управління майном, що перебуває у державній власності, якщо ці судна використовуються виключно для несення державної служби. Але за ст. 47 КТМ правила щодо арешту суден застосовуються до суден, що перебувають у державній власності та здійснюють виключно комерційну діяльність.

Слід також мати на увазі, що, як зазначається в п. 6.2 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/611 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову", за позовами про визнання права власності або витребування майна арешт може бути лише накладений на індивідуально визначене майно.

Можливість обмеження права розпоряджання рахунком установлено ст. 1074 ЦК. За загальним правилом обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

Відповідно до ст. 59 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (із змінами, внесеними згідно із Законом України від 15.03.2006 р. N 3541-IV) арешт на майно або кошти банку, що знаходяться на його рахунках, арешт на кошти та інші цінності юридичних або фізичних осіб, що знаходяться в банку, здійснюються виключно за рішенням суду про стягнення коштів або про накладення арешту в порядку, встановленому законом. Звільнення майна та коштів з-під арешту здійснюється за постановою державного виконавця або за рішенням суду. Зупинення власних видаткових операцій банку за його рахунками, а так само зупинення видаткових операцій за рахунками юридичних або фізичних осіб здійснюється лише в разі накладення арешту відповідно до частини першої цієї статті. Зупинення видаткових операцій здійснюється в межах суми, на яку накладено арешт, крім випадків, коли арешт накладено без встановлення такої суми. Забороняється накладати арешт на кореспондентські рахунки банку.

Порядок накладання арешту на кореспондентські рахунки комерційних банків роз'яснено листом Національного банку України від 25.10.2001 р. N 18-211/3950. Частина четверта статті 59 Закону заборонила накладення арешту на кореспондентські рахунки комерційних банків без зазначення конкретної суми, оскільки, враховуючи специфіку комерційних банків, кошти, які знаходяться на їх кореспондентських рахунках, належать не тільки банку, і припинення всіх операцій на них зачіпає інтереси як банку, так і його клієнтів. Таким чином, рішеннями суду можливе накладення арешту лише на кошти, які знаходяться на кореспондентському рахунку банку, в конкретно визначеній сумі.

У п. 6.1 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/611 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" зазначається, що у позовному провадженні при накладанні арешту на грошові суми відповідача слід обмежувати піддані арешту кошти розміром суми позову та можливих судових витрат. Накладення господарським судом арешту на рахунки боржника чинним законодавством не передбачене.

Виконання банками та їхніми установами заходів щодо арешту коштів на рахунках клієнтів регулюється главою 10 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 р. N 22 (у редакції постанови Правління Національного банку України від 18.10.2006 р. N 407).

Окрім того, питання арешту коштів регулюється Положенням про зупинення операцій, арешт та примусове списання коштів в іноземних валютах та банківських металів, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 3 грудня 2003 р. N 515. Це Положення визначає особливості здійснення уповноваженими банками примусового списання коштів в іноземних валютах та банківських металів з рахунків клієнтів та з кореспондентських рахунків уповноважених банків - резидентів та нерезидентів, відкритих в інших уповноважених банках-резидентах та обмеження права клієнта/банка щодо розпоряджання рахунком/коррахунком, відкритим в іншому уповноваженому банку.

Слід мати на увазі, що накладання арешту на кошти на поточному рахунку в банку не означає, що у випадку задоволення позову присуджену суму буде стягнуто в першочерговому порядку, тобто вжиття заходів до забезпечення позову не змінює черговості списання коштів із рахунку, встановленої ст. 1072 ЦК, відповідно до якої у разі одночасного надходження до банку кількох розрахункових документів, на підставі яких здійснюється списання грошових коштів, банк списує кошти з рахунку клієнта у такій черговості:

1) у першу чергу списуються грошові кошти на підставі рішення суду для задоволення вимог про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, а також вимог про стягнення аліментів;

2) у другу чергу списуються грошові кошти на підставі рішення суду для розрахунків щодо виплати вихідної допомоги та оплати праці особам, які працюють за трудовим договором (контрактом), а також виплати за авторським договором;

3) у третю чергу списуються грошові кошти на підставі інших рішень суду;

4) у четверту чергу списуються грошові кошти за розрахунковими документами, що передбачають платежі до бюджету;

5) у п'яту чергу списуються грошові кошти за іншими розрахунковими документами в порядку їх послідовного надходження.

У вирішенні питання про арешт цінних паперів слід керуватися Порядком накладення арешту на цінні папери, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 1999 р. N 1744.

Деякими законами України встановлено обмеження щодо застосування забезпечення позову у вигляді арешту. Так, ст. 8 Закону України "Про фінансовий лізинг" встановлено, що на предмет лізингу не може бути накладено арешт у зв'язку з будь-якими діями або бездіяльністю лізингоодержувача.

Таке обмеження містилося у ст. 50 Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю", яка встановлювала, що суд та державна виконавча служба не можуть накладати арешт на предмет іпотеки, на який за поданням банку зареєстроване обтяження прав позичальника (це обмеження було скасоване у зв'язку із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 15 грудня 2005 року N 3201-IV).

У п. 7 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/611 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" зазначається, що по позовах про витребування майна в ухвалі про накладення арешту на майно боржника господарський суд повинен чітко охарактеризувати ознаки, за якими той чи інший предмет відрізняється від подібних. Не можна, наприклад, накладати арешт на автомобіль, не зазначивши його видових ознак ("Волга", "Лада", "Москвич" тощо), державного реєстраційного номера, номера двигуна та ін., що відрізняло б саме цей автомобіль від будь-якого автомобіля взагалі.

У постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 07.12.2004 р. у справі за позовом фірми Woskob network international, Inc до Міністерства юстиції України, АТ "Маіс, Інкорпорейтед", ТОВ "Фірма "Маіс", СТОВ "Смілянське", відділення Державної виконавчої служби Сосновського районного управління юстиції м.Черкаси, СТОВ "Насіннєва компанія "Маіс", АППБ "Аваль", Черкаської районної державної адміністрації Черкаської області, Білозірської сільської ради Черкаського району Черкаської області про визнання недійсними установчих документів і рішення про відчуження майна зазначається, що відповідно до статті 67 ГПК України позов забезпечується, зокрема, накладанням арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачу, про що виноситься ухвала. Наявність такої ухвали суду означає, що з моменту накладення арешту відповідач не має права розпоряджатися належними йому майном або коштами, незалежно від того, чи передавалася ухвала суду державній виконавчій службі для здійснення виконавчих дій.

Певну специфіку має такий спосіб забезпечення позову, як заборона вчиняти певні дії стосовно предмета спору. У п. 8 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/611 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" зазначається, що, приймаючи ухвалу про заборону відповідачеві вчиняти певні дії, господарський суд повинен точно визначити, які саме дії забороняється вчиняти. Помилковими слід визнати ухвали, якими боржникам забороняється користуватись їх майном, якщо через особливості цього майна користування ним не тягне знищення або зменшення його цінності. За наявності підстав для застосування такого заходу забезпечення позову господарський суд може заборонити витрачання майна на власні потреби, відчуження його у будь-який спосіб, у тому числі здійснення тих чи інших платежів або перерахування авансом певних сум тощо. Таке правило повинно застосовуватись і до інших осіб, яким на підставі ст. 67 ГПК забороняється вчинення дій щодо предмета спору.

Доцільно звернути увагу на те, що суд має право заборонити відповідачеві вчиняти будь-які дії; що ж до інших осіб, то їм господарський суд може заборонити вчиняти лише ті дії, що стосуються предмета спору.

Також у постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 26.08.2003 р.117 у справі за позовом ТОВ "Газресурс" до ВАТ "Український науково-дослідний інститут аналітичного приладобудування", за участі третіх осіб на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, ЗАТ "Науково-технічне підприємство "Украналіт-ГАЗАТ" та ЗАТ "Науково-технічне підприємство "Украналіт-Авто", про стягнення 596820 грн. боргу зазначається, що згідно з приписами ст. 67 ГПК арешт може накладатися на майно або грошові суми, що належать тільки відповідачеві, а заборона на вчинення дій може стосуватися лише предмета спору.

Щодо застосування способу забезпечення позову у вигляді зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, стягнення за яким здійснюється у безспірному порядку, то зараз цей спосіб може застосовуватися не інакше як на підставі норм Закону України "Про виконавче провадження".

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції Закону України від 15.03.2006 р. N 3541-IV та Закону України від 20.02.2007 р. N 668-V) виконавчими документами є:

1) виконавчі листи, що видаються судами, та накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду;

2) ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних та кримінальних справах у випадках, передбачених законом;

3) судові накази;

4) виконавчі написи нотаріусів;

5) посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень цих комісій;

6) постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

7) рішення органів державної влади, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном;

8) постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу;

9) рішення інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконання покладено на державну виконавчу службу;

10) рішення Європейського суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Деякими законодавчими актами передбачено право безспірного списання коштів з рахунків суб'єкта господарювання:

статтею 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв";

статтею 30 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням";

пунктом 2 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законів України про оподаткування, виробництво та обіг підакцизних товарів";

статтею 73 Закону України "Про Національний банк України";

статтею 9 Закону України "Про державну підтримку підприємств, науково-дослідних інститутів і організацій, які розробляють та виготовляють боєприпаси, їх елементи та вироби спецхімії";

статтею 5 Закону України "Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості відкритого акціонерного товариства "Лисичанськнафтооргсинтез" за станом на 1 жовтня 1999 року";

статтею 22 Закону України "Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними";

статтею 5 Закону України "Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності";

статтею 19 Закон України "Про оренду державного та комунального майна".

Але ці норми законів не можуть застосовуватися, оскільки відповідно до ст. 1071 ЦК банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження. Грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених договором між банком і клієнтом.

Деякими законодавчими актами заборонено списання певних коштів у безспірному порядку:

статтею 1 Закону України "Про заходи щодо державної підтримки суднобудівної промисловості в Україні";

статтею 2 Закону України "Про визнання бронетанкової галузі однією з пріоритетних у промисловості України та заходи щодо надання їй державної підтримки";

статтею 33 Закону України "Про угоди про розподіл продукції";

статтею 7 Закону України "Про гуманітарну допомогу".

Згідно із ст. 87 Закону України "Про нотаріат" для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, установлено постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. N 1172 "Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів".

Якщо відповідачем є суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа, арешт може бути накладено не лише на безготівкові кошти на поточному рахунку, а й на готівку, що зберігається у сховищі комерційного банку чи індивідуальному банківському сейфі.

Перелік заходів забезпечення позову, встановлених ГПК, є вичерпним, позаяк коментована стаття не містить припису про те, що суд може застосовувати інші заходи забезпечення позову.

Водночас, деякими законодавчими актами встановлено способи забезпечення позову, що відрізняються від тих, що встановлені ГПК.

Специфіку мають заходи забезпечення вимог кредиторів у процедурах банкрутства.

Стаття 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" установлює, що господарський суд має право за клопотанням сторін або учасників провадження у справі про банкрутство чи за своєю ініціативою вживати заходів щодо забезпечення вимог кредиторів. Господарський суд за клопотанням розпорядника майна, кредиторів або з власної ініціативи може заборонити укладати без згоди арбітражного керуючого угоди, а також зобов'язати боржника передати цінні папери, валютні цінності, інше майно на зберігання третім особам або вжити інших заходів для збереження майна, про що виноситься ухвала. У процедурі розпорядження майном за клопотанням сторін, учасників провадження у справі про банкрутство або розпорядника майна, що містить відомості про перешкоджання керівником боржника діям розпорядника майна, а також про вчинення керівником боржника дій, що порушують права та законні інтереси боржника і кредиторів, господарський суд має право відсторонити керівника боржника від посади та покласти виконання його обов'язків на розпорядника майна. Про усунення керівника боржника від посади господарський суд виносить ухвалу, яка може бути оскаржена керівником боржника у встановленому порядку. Заходи щодо забезпечення вимог кредиторів діють відповідно до дня введення процедури санації і призначення керуючого санацією або до винесення постанови про визнання боржника банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури і призначення ліквідатора, або до затвердження господарським судом мирової угоди, або до дня винесення ухвали про відмову у визнанні боржника банкрутом.

Стаття 53 Закону України "Про авторське право і суміжні права" встановлює способи забезпечення позову у справах про порушення авторського права і суміжних прав. До завершення розгляду справи по суті суддя одноособово має право винести ухвалу про заборону відповідачеві, щодо якого є достатні підстави вважати, що він є порушником авторського права і (або) суміжних прав, вчиняти до винесення рішення чи ухвали суду певні дії, а саме: виготовлення, відтворення, продаж, здавання в майновий найм, прокат, ввезення на митну територію України та інше передбачене цим Законом використання, а також транспортування, зберігання або володіння з метою введення в цивільний обіг примірників творів, у тому числі комп'ютерних програм і баз даних, а також записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є контрафактними, і засобів обходу технічних засобів захисту.

За наявності достатніх даних про вчинення такого порушення авторського права і (або) суміжних прав, за яке відповідно до закону передбачена кримінальна відповідальність, орган дізнання, слідства або суд зобов'язані вжити заходів для забезпечення розшуку і накладення арешту на:

а) примірники творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є контрафактними, а також засоби обходження технічних засобів захисту;

б) матеріали й обладнання, призначені для їх виготовлення і відтворення;

в) документи, рахунки та інші предмети, що можуть бути доказом вчинення протиправних дій.

У разі якщо відповідач по справі про порушення авторського права і (або) суміжних прав відмовляє у доступі до необхідної інформації чи не забезпечує її надання у прийнятний строк, робить перешкоди у здійсненні судових процедур або з метою збереження відповідних доказів щодо інкримінованого порушення, особливо у випадку, коли будь-яке відстрочення може завдати непоправної шкоди особі, яка має авторське право і (або) суміжні права, або коли є очевидний ризик того, що доказ буде знищено, суд або суддя одноособово мають право за заявою заявника застосувати тимчасові заходи до пред'явлення позову або до початку розгляду справи за участю іншої сторони (відповідача) шляхом:

а) винесення ухвали про огляд приміщень, в яких, як припускається, відбуваються дії, пов'язані з порушенням авторського права і (або) суміжних прав;

б) накладення арешту і вилучення всіх примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), записаних виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є контрафактними, засобів обходження технічних засобів захисту, а також матеріалів і обладнання, що використовуються для їх виготовлення і відтворення;

в) накладення арешту і вилучення рахунків та інших документів, які можуть бути доказом вчинення дій, що порушують або створюють загрозу порушення (чи підтверджують наміри вчинення порушення) авторського права і (або) суміжних прав.

Заява про застосування тимчасових заходів розглядається тільки за участю заявника у дводенний строк з дня її подання.

Ухвала суду про застосування тимчасового заходу підлягає негайному виконанню органом державної виконавчої служби за участю заявника.

До прийняття ухвали про застосування тимчасових заходів, зазначених в абзаці першому цієї частини, суд має право вимагати від заявника обґрунтування того, що він є суб'єктом авторського права і (або) суміжних прав і що ці права порушені або невідворотно будуть порушені, а також видати заявнику судову ухвалу щодо внесення застави або еквівалентної гарантії, достатньої для того, щоб запобігти зловживанню тимчасовим заходом. Застава полягає у внесенні на депозит суду заявником чи іншими особами грошей чи передачі інших матеріальних цінностей. Розмір застави (гарантії) визначається судом з урахуванням обставин справи, але не повинен бути меншим від 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більшим від розміру заявленої шкоди.

У разі застосування визначених в абзаці першому цієї частини тимчасових заходів відповідач має право вимагати їх зміни чи скасування, а заявник зобов'язаний подати позов до суду про захист порушених авторських чи суміжних прав не пізніше 15 календарних днів від дня застосування тимчасового заходу.

Застава повертається повністю заявникові при відмові суду у прийнятті позову до розгляду чи задоволенні позову повністю або частково. В іншому разі застава звертається на виконання рішення про компенсацію шкоди відповідачеві, завданої застосуванням тимчасових заходів.

При скасуванні визначених в абзаці першому цієї частини тимчасових заходів або якщо при розгляді справи з'ясується відсутність факту порушення чи загрози порушення авторського права і (або) суміжних прав, суд має право на клопотання відповідача прийняти судове рішення щодо надання відповідачу належної компенсації позивачем за будь-яку шкоду, завдану цими заходами.

Господарський суд, виходячи із суті заявлених позовних вимог, може одночасно застосувати кілька засобів забезпечення позову.

Заходи, що застосовуються судом, повинні бути адекватними заявленим вимогам. Хоча поняття адекватності є оціночним, як орієнтир такої адекватності є вимоги, викладені в позовній заяві. Необхідно брати до уваги зміст і розмір позовних вимог.

Деякі рекомендації з цього питання містяться в п. 6 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/611 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову". У позовному провадженні при накладанні арешту на грошові суми відповідача слід обмежувати піддані арешту кошти розміром суми позову та можливих судових витрат. За позовами про визнання права власності або витребування майна арешт може бути лише накладений на індивідуально визначене майно. У провадженні зі справ про банкрутство арешт може бути накладено на все належне боржникові (закріплене за ним) майно незалежно від поділу його на основні чи оборотні засоби. Арешт на майно громадянина-підприємця може бути накладено на загальних підставах за винятком майна, на яке згідно з цивільним процесуальним законодавством України не може бути звернено стягнення.

Вирішуючи питання про застосування заходів до забезпечення позову у вирішенні спорів про визнання недійсними рішень загальних зборів, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу акцій та пов'язаних із цим спорів, слід ураховувати правову позицію Верховного Суду України, викладену в Узагальненні судової практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України "Про господарські товариства" у частині регулювання діяльності акціонерних товариств, яке підготовлене Судовою палатою у господарських справах та схвалене постановою Президії Верховного Суду України від 3 березня 2004 р. N 15.

В Узагальнені зазначається таке. Згідно зі ст. 66 ГПК господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або зі своєї ініціативи має право вжити заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду. Про забезпечення позову виноситься ухвала.

Вичерпний перелік способів забезпечення позову визначений ст. 67 ГПК, серед них:

накладення арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві;

заборона відповідачеві вчиняти певні дії;

заборона іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору;

зупинення стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

Вивчення судових справ показало, що при вирішенні спорів про визнання недійсними рішень загальних зборів, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу акцій та пов'язаних із цим спорів господарські суди, керуючись згаданими вище статтями ГПК, виносили ухвали про забезпечення позову шляхом заборони акціонерному товариству, реєстратору та/або іншим особам здійснювати будь-які дії, пов'язані зі скликанням та проведенням загальних зборів.

Серед заходів, що вживалися господарськими судами у порядку забезпечення позову, трапляються такі:

заборона господарському товариству проводити загальні збори;

заборона проводити реєстрацію акціонерів для участі у загальних зборах;

заборона реєстратору видавати копії реєстру та виписки з нього;

зобов'язання особи зареєструватися для участі в загальних зборах;

заборона органам державної влади здійснювати перереєстрацію підприємства або реєструвати зміни до установчих документів;

заборона органам управління державним майном видавати довіреності на представництво інтересів держави на загальних зборах акціонерів;

заборона будь-яких дій, пов'язаних із виконанням рішень загальних зборів;

заборона реєстрації випуску акцій;

заборона на відчуження акцій або частки;

накладення арешту на майно та кошти господарського товариства тощо.

Слід зазначити, що такі заходи застосовуються судами без урахування особливостей зазначених спорів. Зокрема, при винесенні ухвал суди інколи не враховують вимоги ст. 66 ГПК, якою передбачено вжиття заходів до забезпечення позову в разі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду. Розглядаючи питання про доцільність вжиття заходів до забезпечення позову при розгляді спорів про визнання недійсним рішення загальних зборів, суди мають виходити з того, що наслідком визнання акта недійсним є втрата цим актом обов'язкового характеру для осіб, яким він був адресований. Тому немає підстав вважати, що відсутність заборони проведення загальних зборів може призвести до ускладнення або унеможливлення виконання рішення суду про визнання акта недійсним.

Одним із способів забезпечення позову є заборона іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору. У деяких випадках суди застосовують цей спосіб при вирішенні справ про визнання недійсним договору купівлі-продажу акцій, і виносять ухвали про заборону акціонерному товариству - емітенту акцій та/або іншим особам вчиняти дії, пов'язані з проведенням загальних зборів. Винесення таких ухвал є неправомірним, оскільки дії акціонерного товариства та/або інших осіб щодо проведення загальних зборів не стосуються предмета спору, яким є договір купівлі-продажу акцій.

Загальні збори акціонерів є вищим органом акціонерного товариства. Загальні збори проводяться не рідше одного разу на рік і в межах своєї компетенції вирішують питання діяльності акціонерного товариства. Заборона проведення загальних зборів (здійснення дій, пов'язаних із проведенням зборів) фактично паралізує роботу вищого органу акціонерного товариства і є втручанням у господарську діяльність товариства.

Позиція Верховного Суду України з цього питання висловлена в ухвалі Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 листопада 2001 р. у справі про визнання незаконним рішення загальних зборів ВАТ "Ексімнафтопродукт", де зазначено, що, заборонивши відповідачу проводити загальні збори акціонерів, які відповідно до ст. 41 Закону є вищим органом акціонерного товариства, до компетенції якого входить вирішення усіх питань, пов'язаних із діяльністю товариства, суд вирішив питання, яке стосується внутрішньої діяльності товариства і не пов'язане з розглядом справи за заявленим позовом та виконанням можливого рішення суду. У згаданій постанові також міститься посилання на ст. 15 Закону України "Про підприємництво", згідно з якою втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо вона не зачіпає передбачених законодавством України прав державних органів щодо здійснення контролю за діяльністю підприємців.

Вжиття заходів до забезпечення позову у вигляді заборони акціонерному товариству, реєстратору та/або іншим особам здійснювати дії, пов'язані з проведенням загальних зборів, може призвести до порушення передбаченого законом права акціонерів на участь в управлінні справами товариства шляхом участі та голосування на загальних зборах.

Частина 2 коментованої статті встановлює, що про забезпечення позову господарський суд виносить ухвалу. Ухвала повинна відповідати вимогам, установленим у ст. 86 ГПК. У ній також зазначається, який саме засіб забезпечення позову вживається, мотиви застосування цього засобу.

У п. 5 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/611 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" зазначається, що ухвала про забезпечення позову надсилається органам державної виконавчої служби, особам, яким заборонено вчиняти певні дії, або податковим органам, установам банків, кредитно-фінансовим установам, в яких знаходиться виконавчий документ. Наказ про вжиття заходів до забезпечення позову не видається.

Якщо суд відмовляє у задоволенні заяви про забезпечення позову, ухвала про відмову не виноситься.

Частина 3 коментованої статті встановлює, що ухвала про забезпечення позову може бути оскаржена. Сторона може оскаржити ухвалу в апеляційному чи касаційному порядку.

У п. 22 інформаційного листа від 20.10.2006 р. N 01-8/2351 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році та в I півріччі 2006 року" Вищий господарський суд України на запитання, чи підлягає апеляційному оскарженню ухвала про відмову у забезпеченні позову, відповів таке. Частиною третьою статті 67 ГПК передбачено можливість оскарження ухвали про забезпечення позову. Оскільки форма процесуального документа, який приймається за наслідками розгляду даного питання, не ставиться у залежність від вирішення питання по суті, то як прийняття, так і відхилення вимог щодо забезпечення позову має оформлюватися ухвалою господарського суду, яку може бути переглянуто на загальних підставах в апеляційному та касаційному порядку у випадках, передбачених, зокрема, цим Кодексом.

Якщо ухвала про забезпечення позову стосується прав та обов'язків особи, яку не було залучено до участі у справі, така особа має право подати касаційну скаргу на підставі ст. 107 ГПК.

  

Стаття 68. Скасування забезпечення позову

Питання про скасування забезпечення позову вирішується господарським судом, що розглядає справу, із зазначенням про це в рішенні чи ухвалі.

Коментована стаття передбачає, що питання про скасування забезпечення позову вирішує суд, який розглядає справу.

При цьому у разі відмови у позові суд у рішенні має зазначити про скасування забезпечення позову. Якщо розгляд справи завершується винесенням ухвали (припинення провадження у справі, залишення позову без розгляду), суд зазначає про скасування забезпечення позову у відповідній ухвалі.

Вирішуючи питання про скасування забезпечення позову, слід виходити з того, що заходи забезпечення спрямовані на реальне виконання рішення суду щодо відновлення порушених прав позивача. З цього питання у п. 10 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 23.08.94 р. N 02-5/611 "Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову" зазначається таке: враховуючи, що забезпечення позову застосовується як гарантія задоволення законних вимог позивача, господарський суд не повинен скасовувати вжиті заходи до виконання рішення або зміни способу його виконання, за винятком випадків, коли потреба у забезпеченні позову з тих чи інших причин відпала або змінились певні обставини, що спричинили застосування заходів забезпечення позову.