Правила читання старослов’янських текстів

Сучасне читання старослов’янських текстів є досить умовним, оскільки немає єдиної загальноприйнятої вимови окремих графем. Учені не можуть з повною достовірністю кваліфікувати особливості звучання фонем, які функціонували у старослов’янській мові, проте існує загальноприйнята традиція, якої слід дотримуватися.

Основні правила старослов’янської орфоепії:

• у старослов’янській мові голосні звуки слід вимовляти однаково виразно, незалежно від позиції у слові – наголошеної чи ненаголошеної;

• літери ь, ъ (редуковані голосні) старослов’янської мови, перебуваючи у сильній позиції, позначали короткі голосні звуки: ь («єрь») передавала короткий звук [ĕ], схожий на перший голосний у російському слові белизна, а ъ («єр») – короткий голосний [ǒ], як в українському слові боротьба.

У слабкій позиції вони не мали фонетичного вияву й уживалися лише для штучного відкриття складів.

Сильна позиція редукованих голосних :

а) під наголосом – шьнътъ;

б) перед складом з редукованим у слабкій позиції – сънъ;

Слабка позиція:

а) в абсолютному кінці слова – дьнь;

б) перед складом з голосним повного творення – дъва;

в) перед складом з редукованим у сильній позиції – въздъхъ.

Позиція редукованих у слові визначається, починаючи з кінця слова.

У сполученнях ръ, лъ, рь, ль складотворчим міг виступати сонорний. Сполученням, у яких складотворчим був сонорний, у сучасних східнослов’янських словах-відповідниках аналогом буде зворотний порядок елементів, тобто голосний стоїть перед сонорним: гръло – горло; врьхъ» – верх.

• Літери @ («юс великий») і U («ук») позначали різні звуки: @ [о], a U [у]. При цьому «ук» міг писатися двома способами – як лігатура оу і як u. Пізніше @ перейшов у звук [у], збігшись з давнім голосним [у], що зумовило сплутування цих літер, якого припускалися переписувачі: доубъ», дUбъ замість д@бъ». Тому для нормалізації вживання цих літер у пізніших пам’ятках @ взагалі не писався, лігатура оу вживалася тільки на початку слова (оутро), a U – у середині чи кінці слова (рUка, нeсU).

• Літери # («юс малий») та " («аз йотований») теж позначали різні звуки: «юс малий» передавав [ę], а «аз йотований» – звук [а] після м’якого приголосного (земл") або сполучення [йа] ("сно) подібно до літери я сучасної української мови. Пізніше «юс малий» став вимовлятися як звук [а] після м’якого приголосного і тому переписувачі сплутували літери # і ". У пізніших пам’ятках для чіткого розмежування цих літер " стали писати на початку слова ("рость), а # – в середині та кінці слова (м#со, им#) незалежно від того, яка літера (#, ") стояла в цій позиції у ранніх пам’ятках. Виняток становило розрізнення значень слів з різними літерами: слово "зыкъ мало значення «язик, орган мовлення», а слово #зыкъ мало значення «народ, нація».

• Літера h у старослов’янській мові передавала звук, схожий на перший голосний звук у слові свято, тобто такий же звук, як і літера ". Це підтверджується тим, що у глаголиці була одна літера, яка писалася в усіх словах, де в кирилиці стояли літери h чи ". Подібне звучання колишнього h збереглося нині у деяких словах болгарської мови (під наголосом перед твердим приголосним): бряг, свят – ст.-сл. брhгъ, свhтъ».

• Йотовані голосні ю, ", ~, >, \ вживалися за тим же принципом, що й у сучасній українській мові ю, я, є – вони могли передавати голосні у, а, е після попереднього пом’якшеного приголосного або сполучення [jy], [ja], [je].

• Звук [о] позначався двома літерами: о («он») і w («от» – гр. «омега», які вживалися досить довільно. Прийменник «від» пишеться ^.

• Літера v («іжиця») могла позначати приголосний [в] після літер a, еє (лavръ», єєevaггeлиe), а в інших позиціях – голосний [і] (мvpo, мovceйt).

• Літери f («фіта»), j («псі»), k («ксі») вживалися лише у словах, запозичених з грецької мови, і вимовлялися відповідно як [ф], [пс], [кс] (feoдwpъt, самjwнъ, aлekaндpъt). Інколи літера f, могла передавати звук [т] (назарєefъ).