79. Визначити й описати функції та форми контролю та оцінювання знань учнів.

Обов'язковим компонентом навчально-виховного про­цесу у школі є контроль знань, умінь і навичок, тобто пере­вірка його результативності.

Головною метою контролю є забезпечення ефективності фор­мування знань, умінь, навичок учнів, використання їх на практиці, стимулювання навчальної діяльності учнів, формування у них прагнення до самоосвіти.

Елементами контролю знань учнів є: перевірка — вияв­лення рівня знань, умінь та навичок; оцінювання — вимірювання рівня знань, умінь і навичок; облік — фіксування результатів у вигляді оцінок у класному журналі, щоден­нику учня, відомостях.

Контроль виконує такі функції: а) освітню (навчаль­ну), яка є корисною для всього класу. Слухаючи змістовну відповідь товариша, учні звіряють з нею свої знання, став­лять запитання, доповнюють її, що сприяє повторенню та систематизації їхніх знань, учні слухають доповнення вчителем неповних відповідей, учень, який відповідає перед класом, повторює вивчений матеріал, ви­конує практичні завдання, закріплюючи знання, вміння і навички, краще усвідомлює навчальний матеріал; б) ви­ховну, оскільки очікування перевірки спонукає учня ре­гулярно готувати уроки. Перевірка й оцінювання знань допомагають учневі самому оцінити свої знання і здібнос­ті; в) розвиваючу — в процесі навчання в учнів розвивається логічне мислення, мовлення, пам'ять, уява, увага; г) діагностичну — кон­троль забезпечує виявлення успіхів і недоліків, встановлення причин і шляхів їх усунення, окреслення заходів, спрямованих на поліп­шення успішності; ґ) стимулюючу — схвалення успіхів учня сприяє розвитку в нього спонукальних моти­вів до навчання; д) оцінювальну — об'єктивна оцінка знань, умінь і навичок учнів сприяє кращому навчанню; є) управлінську — на основі контролю визначається стан успішності учнів, що дає змогу запобігти неуспішності або подолати її.

За місцем у навчальному процесі розрізняють поперед­ній, поточний, періодичний, підсумковий види контролю.

Попередній контроль – перед вивченням нової теми або на початку уроку, семестру для з'ясування загального рівня підготов­ки учнів з предмета, щоб намітити організацію їх навчаль­но-пізнавальної діяльності. Поточний контроль – спостере­ження вчителя за навчальною діяльністю учнів на уроці. Метою його є отримання оперативних даних про рівень знань учнів і якість навчальної роботи на уроці, оптимізація управління навчальним процесом. Періодичний (тематичний) контроль – ви­явлення й оцінювання засвоєних на кількох попередніх уроках знань, умінь учнів з метою визначення, наскільки успішно вони володіють системою знань, чи відповідають ці знання програмі. Різновидом періодичного є тематич­ний контроль, що полягає у перевірці та оцінюванні знань учнів з кожної теми і спрямований на те, щоб усі належно засвоїли кожну тему. Така система дає змогу усунути еле­менти випадковості при виведенні підсумкових оцінок, що трапляється, коли вчитель орієнтується лише на поточний контроль.

Підсумковий контроль здійснюється наприкінці семестру або навчального року. Підсумкову оцінку за се­местр виставляють за результатами тематичного оціню­вання, за рік — на основі семестрових оцінок.

Змістом перевірки рівня навчальних досягнень учня має бути не тільки виявлення суми засвоєних знань, умінь та навичок, а й сформованість компетенції, тобто загальної здатності, що ґрунтується на набутих завдяки навчанню знаннях, досвіді, цінностях, здібностях.

Ефективність контролю залежить від часу проведення контрольних занять, їх частоти й послідовності; характеру й форм самостійної роботи учнів (індивідуальна, групова, фронтальна); використання дидактичних і технічних засо­бів навчання; поєднання методів контролю і самоконтролю (усна, письмова, графічна, практична, тестова, програмо­вана перевірка); фіксування й оформлення даних контролю процесу навчання. Ефективність контролю забезпечується дотриманням таких вимог: а) індивідуальний характер контролю успішності. Пе­редбачає виявлення знань кожного учня, його успіхів чи невдач; б) систематичність контролю: привчання учнів систематично виконувати уроки; систематичне опитування за допомогою самостійних міні-завдань; особлива увага слабшим учням, спонукання їх до пізнавальної діяльності на всіх етапах уроку.

80. Розкрити зміст принципів виховання, їх психолого-педагогічна сутність.

Структура процесу виховання передбачає:

1. Оволодіння знаннями, нормами і правилами поведі¬нки. Це перший етап входження в систему виховного впли¬ву, на якому діють норми, правила, особливості життєвої поведінки. Людина (дитина) стає членом певної соціаль¬ної системи (сім'ї, колективу), де вже діють певні прави¬ла, норми, яких їй доведеться дотримуватись.

2. Формування почуттів (стійких емоційних відно¬шень людини до явищ дійсності). Вони сприяють транс¬формації певних дій особистості із сфери розумового сприймання у сферу емоційних переживань, що робить їх стій¬кими, та активізації психічних процесів людини;

3. Формування переконань (інтелектуально-емоційного ставлення суб'єкта до будь-якого знання як до істинного (або неістинного). Переконання, що ґрунтуються на іс¬тинних знаннях, будуть, з одного боку, своєрідним моти¬вом діяльності, а з другого — «стрижнем» поведінки осо¬бистості. Тому виховання дітей і є формуванням у них психологічного «стрижня», без якого особистість буде без¬вольною, позбавленою власного «Я».

4. Формування умінь і звичок поведінки. Формування умінь (засвоєного способу виконання дій, основаного на сукупності набутих знань і навичок) і звичок (схильності людини до відносно усталених способів дій) потребує по¬ступовості й систематичності вправляння, посильності та доцільності поставлених вимог, їх відповідності рівню розвитку учнів. Воно пов'язане з активною діяльністю осо¬бистості у сфері реальних життєвих ситуацій.

Виховання є складним, багатогранним процесом, у яко¬му тісно переплетені внутрішні (стосуються особи вихован¬ця) та зовнішні (стосуються виховного середовища) супе¬речності

Принципи виховання – важливий розділ теорії виховання. Це знання про сутність, зміст, структуру виховання, його закони, закономірності, що проявляються як норми виховної діяльності у різних освітньо-виховних системах, оптимальні науково обгрунтовані регулятори виховної практики. Теоретично – це її кінцевий результат, тому принципи є орієнтиром для практики виховання. Вони мають об'єктивний характер за змістом, але суб'єктивні за формою, бо виявляються в діяльності конкретних посадових осіб. «Принципи виховання – вихідні положення, що випливають із закономірностей виховання й визначають загальне спрямування виховного процесу, основні вимоги до його змісту, методики та організації».

Вони стосуються:

– регулювання різноманітних змістових взаємин учасників виховного процесу, тому що мають суб'єктивний характер;

– з'ясування провідних тенденцій виховання в українському суспільстві;

– роз'язання суперечностей процесу виховання та умов досягнення успіхів у навчально-виховному процесі;

– визначення змісту, методів і форм виховної діяльності тощо.

ненауковим, суперечливим, непослідовним, несистемним, отже, малоефективним. Принципи виховання становлять струнку систему, їх ефективність проявляється тільки в комплексному та послідовному використанні. Вони тісно взаємопов'язані, їхні вимоги дуже часто випливають одна з одної. Тому вони не застосовуються ізольовано.

Дотримання психолого-педагогічних вимог одного з принципів виховання передбачає необхідність безумовного виконання вимог інших принципів, бо серед них немає головних і другорядних, вони всі рівнозначні та обов'язкові. Отже, не можна в одному випадку дотримуватися таких правил, а в іншому – інших. Це знижує ефективність виховної роботи, зводить нанівець зусилля багатьох вихователів.

Обов'язковою умовою ефективності принципів виховання є творче їх застосування з урахуванням педагогічної майстерності вихователя, індивідуально-психічних особливостей вихованця і конкретної виховної ситуації.

81) Методи формування свідомості особистості. До таких методів належать, якими вихователь впливає на свідомість вихованців. Це: розповідь, лекція, роз’яснення, бесіда, дискусія. Психологічні механізми реалізації цих методів переконування, навіювання, наслідування.

Формування свідомості починається з роз’яснення. При роз’яснені важливими є обґрунтованість, вмотивованість, чіткість викладу понять. У виховній роботі з учнями використовується розповідь – опис подій і явищ, з метою формування свідомості. Лекція – містить теоретичні узагальнення. (Мета: формування переконань старшокласників). Різновидом лекції є повідомлення . Воно коротке і вузько планове, компактне.

Діалогічні методи: бесіда (мета: привернути увагу учнів до оцінки подій, явищ, вчинків і т.д.). Може бути фронтальна і індивідуальна, плановою чи експромтом. Дискусії – групове обговорення проблеми з метою досягнення істини шляхом зіткнення різних думок.

Переконування – спосіб комунікативного впливу вихователя, який виражає у емоційному і глибокому роз’ясненні суті соц. і дух. відносин, норм і правил поведінки. Технологія переконування включає такі моменти: висунення тези, підбір аргументів (фактів), демонстрація (міркування в процесі якого відбувається дискусія).

Навіювання – спосіб словесного впливу, розрахований на характеристичне сприйняття інформації, не передбачає глибоко роз’яснення суті. Є пряме навіювання (команда, наказ, настанова) – використовується в ситуаціях, що вимагають безвідмовного прийняття і непряме-опосередковане – вплив на учня через опис якогось випадку або через створення спеціальної ситуації.

Переконування і навіювання на практиці виховання майже не роздільні і мають місце при застосуванні усіх словесних методів.

Наслідування (“роби як я”. В педагогічній діяльності використовується приклади літературних героїв, історичних осіб та відомих сучасників. Але приклади для наслідування бувають як позитивними так і негативними.