Розділ 2. Візуалізації в образах та акціональних виявах людини

Одним із авторів, який здійснив комплексну «заявку» на впровадження в науковий обіг терміну «візуальна психодіагностика», може справедливо вважатись Г.В. Щокін [Див.: Щёкин, 1992; Щёкин, 1993; Щёкин, 2001]. В одному із зазначених видань [Щёкин, 2001, с.9] автор дає таке визначення обраному ним предметному напрямку:

«Візуальна психодіагностика – нова і відносно самостійна галузь психології кадрового менеджменту, завдання якої полягає в дослідженні «зовнішніх» характеристик образу людини (таких, як стать, вік, особливості тілесної конституції, міміки, жестикуляції та ін.) з метою проникнення у внутрішній психологічний зміст особи та оптимізацію використання можливостей та індивідуальних особливостей кожної людини».

Повністю погоджуючись із даною дефініцією, здійснимо деякі уточнення з метою впровадження терміну «візуальна аналітика», який, на думку автора даної монографії, в більшій мірі відображає комплексно-аналітичний підхід в дослідженні більшості проявів візуальної реальності образів людини, її акціональних проявів та культурних опредметнень.

По-перше, Щокін говорить про візуальну психодіагностику як про «галузь психології кадрового менеджменту». На наш погляд таке окреслення предметних кордонів є завузьким, оскільки візуально-аналітичними даними можуть користуватись не лише фахівці в галузі «психології кадрового менеджменту». Медик, здійснюючи прийом паціентів, оцінює їх фізико-конституційні особливості і використовує таку інформацію для уточнення власного діагнозу.

Психоаналітик, працюючи із клієнтом, спостерігає за його візуально-поведінковими проявами і робить висновки щодо відповідності вербальної комунікації (мови і слів) невербальній комунікації (жестам, міміці та пантоміміці).

Службовець розвідвідомства, спостерігаючи за поведінкою об’єкта «обробки», визначає можливі психологічні мішені впливу на нього.

Дизайнер, підбираючи кольорову палітру для приміщення, визначає психологічні ефекти впливу кольору підлоги і обоїв на повсякденний настрій тих, хто перебуває в цьому приміщенні.

Рекламіст, моделюючи бігборд, визначає прийнятні візуально-геометричні форми, які будуть найбільш ефективними для сприйняття і запам’ятовування адресатом і т.п.

PR-фахівець, працюючи із програмами просування споживчих, політичних та ін. товарів та послуг, підлаштовується під цільову аудиторію, ідентифікувавши символи, які прийнятні для неї і ті, які не є прийнятними і т.д. і т.п.

Як випливає із зазначеного вище, візуальна аналітика є міждисциплінарно-орієнтованим набором методик і технік аналізу візуалізацій будь-якого походження. Це означає, що аналіз цей не обов’язково має на меті побудову «діагнозу», тобто, він може здійснюватись і не з психодіагностичною метою, а реалізує мультицільове призначення. З іншого боку, якщо під «діагнозом» розуміти структурований опис психіки суб’єкта прямо чи опосередковано (адже, наприклад, автомобіль говорить про психіку суб’єкта не менше, ніж його слова і вчинки), то постановку діагнозу здійснює будь-хто, хто із неструктурованого потоку візуальних ознак вибудовує гештальт, себто, наскрізний образ, в якому досягнуто супідрядність часткового загальному.

Так, наприклад, будь-яка архітектурна споруда містить візуальні формоелементи, які, константно сприймаючись зоровими аналізаторами адресата, продукують відповідні «ефекти» у вигляді налаштування емоційного фону, переведення в іншу площину мисленнєвої діяльності, поведінкових реакцій осіб, які візуально контактують з нею.

Аналізуючи її, ми не обов’язково «діагностуємо» архітектора, який спроектував цю споруду (хоча можемо робити і це). Ми можемо, наприклад, визначати соціокультурне замовлення тих, хто візуалізував проект, або ж визначати соціоперцептивні ефекти у людей, які щодня проходять повз цю будівлю або ж відвідують її і т.п. В цьому контексті використання терміну «візуальна аналітика» вбачається більш доречним.

По-друге, на нашу думку, завузькою і «затісною» для візуальної аналітики буде орієнтація лише на психологічну предметність. Адже в психіці частіше буває присутнім не індивідуально-одиничне, а соціально-типове (архетипове, стереотипове, соціально-диспозиційне). Доведемо необхідність розширення предметного поля напрямку на основі прикладу.

Добре відомо, що в різних суспільствах люди обирають в якості «модних» візуалізацій ті чи інші запропоновані їм образи. Еталонні образи продукуються широким колом агентів соціалізації і комунікативних практик (телебачення, інтернету, друкованих періодичних видань, візуальної реклами тощо) і можуть включати в себе все, починаючи від «модного» тіла (вірніше «модної» схеми тіла») і закінчуючи «модними» екстер’єрними та інтер’єрними характеристиками будинків, стилів одягу, автомобілів та ландшафтного дизайну, меблів, одягу і т.п. Поширення цих візуалізацій у вигляді форм, символів та кольорів має соціальну зумовленість, яка може, відповідно, піддаватись аналітичному дослідженню.

Якщо ж ми аналізуємо цю зумовленість саме як соціальний феномен, то чи не є підстави говорити про соціоаналітичну наповненість відповідних методик і вважати візуальну аналітику дотичною не лише до психологічного, але і до соціологічного предметного поля?

Звідси випливає можливість виокремлення в візуальній аналітиці як мінімум двох напрямків досліджень: напрямок, який спиратиметься на психодіагностику (візуальна психоаналітика) та напрямок, який спиратиметься на соціодіагностику (візуальна соціоаналітика, або ж соціологія візуального символізму).

Резюмуючи наведене вище, введемо робоче визначення візуальної аналітики як міждисциплінарної галузі знань, приналежної до соціопсихологічного (соціологічного та психологічного) блоку теоретичних, методологічних та емпіричних досліджень, цільовим призначенням якої є соціологічна та психологічна ідентифікація візуально-просторових складових образів людини, її діяльності, фізико-геометричних, символічних та колористичних атрибуцій об’єктів візуальної (матеріальної та духовної) культури, особистих та соціальних просторів та середовищ як маркерів сутнісних психологічних та соціальних характеристик відповідних суб’єктів та створюваних ними візуальних об’єктів.

Задля попередження дорікань у «вузькості» предмету зауважимо, що візуальна аналітика може застосовуватись будь-де, де представлені візуалізації і візуальні ряди. Йдеться про медіа-діяльність, психологічне консультування, кадровий менеджмент, практику релігійних організацій, міжнародні комунікації і т.п.

Вочевидь, не можна вважати візуальну аналітику виключно теоретичним та методологічним напрямком в сучасній диференційній психології та соціології. Адже її статус передбачає існування множинних емпіричних замовлень на продукування відповідних візуалізацій, що мають заздалегідь визначений цільовий ефект соціального впливу, а тому часто виходять на практику візуального моделювання різних державних та недержавних організацій.

Ілюстративний приклад 1. Агент контррозвідки, беручи участь в спецоперації, має здійснити візуальне моделювання образу, підлаштованого під місцеве соціокультурне середовище. Для цього підбираються відповідні атрибуції в стилізації одягу, моделі зачіски, здійснюється тренінг стереотипних жестових патернів тощо.

Ілюстративний приклад 2. Нацистська свастика з самого початку була символом активізації безсвідомих драйвів та сексуалізації фашистської пропаганди. Зрозуміло, що соціальна група, яка утворювала соціальну базу нацизму, продукувала відповідні ідеологію землі і крові, де еротично-оргастичні формоелементи візуальної пропаганди мали активізувати населення на прискорений приріст населення заради ведення війни в усьому світі. Сказати, що свастика в цьому випадку була «випадковістю» - це все одно, що стверджувати випадковість хобота у слона, що використовується як контактний орган.

«…свастика,- пише В. Райх,- з самого початку була сексуальним символом. З часом вона приймала різні значення, в тому числі і значення вітрякового колеса, яке символізувало працю. З емоційної точки зору праця і сексуальність тотожні…Вплив свастики на безсвідому емоційність особи не пояснює успіх масової пропаганди фашизму, проте, безумовно, сприяє йому. Довільне тестування чоловіків та жінок, що розрізняються за віком та соціальним станом, показує, що, подивившись деякий час на свастику, більшість людей рано чи пізно приходить до інтуїтивного розуміння її значення. Тому можна припустити, що свастика, що зображує дві з’єднані фігури, справляє потужний вплив на глибинні шари психіки, при цьому сила її впливу визначається ступенем незадоволеності та інтенсивності статевого потягу особи. Сприйняття свастики істотно полегшується, коли її представляють як емблему чесності та вірності…»[Райх,1997, с.119-120].

Відносно недавно в науковий обіг завдяки колективній праці (збірник статей різних авторів) під загальною назвою «Візуальна антропологія» було впроваджено відповідний термін.

«Візуальна антропологія, що розвивається зараз в рамках вітчизняної етнографічної традиції, ставить своїм завданням вивчення аудіовізуальної спадщини світової та вітчизняної етнографії, фіксацію сучасного життя народів, дослідження візуальних форм культур та створення аудіовізуальних архівів…Візуальна антропологія складається як розвиток і одночасно антитеза етнографічному кіно, її предметне поле розташовується на стику наукового дослідження та кіно (документального та ігрового), її предметом виступають візуальні репрезентації, що дають про себе знати в науці та масовій комунікації, світі медіа та політики, світі мистецтва та влади. Візуальна антропологія не утворює точну предметну область, вона виступає узагальненою назвою сукупності стратегій дослідження візуальних систем та їх використання різними соціокультурними групами»[Визуальная антропология, 2007, с.7-8].

В перспективі (і звісно, це поки що лише міркування про дослідження, які можуть мати місце) можна буде вести мову про аналітичні дослідження систем культурних кодів на візуальному, аудіальному, кінестетичному, таксичному, ольфакторіальному, густаторіальному та аудіально-дігітальному рівнях сенсорно-перцептивної та концептуальної активності.

Адже програмування людини є цілісним, і набуття влади над нею, є передусім владою у вимірі завантаження її психічного апарату певними наборами значень, що відбувається в площині різних сенсорних модальностей (аналізаторів). Людина з дитинства піддається завантаженню наборами значень, які вона розкодовує в процесі послуговування кодами візуальної, аудіальної, тактильної, кінестетичної та ін.. модальностей.

Ілюстративний приклад. Представник нижчого класу в Україні як особа і носій певної психічної організації має зазнавати такого «завантаження», яке відповідало б його соціальному статусу. І справді, які набори значень відповідають нижчому соціальному статусу? Передусім – доконцептуальне мислення (послабленість вмінь і навичок користування абстрактними поняттями, переважання унаочнено-образних і предметно-дійових форм мисленнєвої діяльності); набір сталих візуальних образів, які наповнюють безпосереднє фізичне оточення такої людини (квартира, меблі тощо); набір сталих аудіальних образів, які супроводжують образи фізичного середовища на візуальному рівні (ниття, «скигління», скарги на життя, гіпостенічні реакції на стреси у вигляді плачу, депресії, що передаються через відповідні вербалізації); набір тактильних сигналів, найчастіше – у вигляді переважання негативних або ж ізолятивних тактильних сигналів над позитивними і контактними – напр.., фізичних покарань і відсторонення над позитивними доторками); набір густаторіальних сигналів (переважання в раціоні відповідної їжі, найчастіше – у вигляді сурогатних продуктів або ж фізичних субстанцій, що підтримують гіпостенічний стан); ольфакторіальними сигналами (у вигляді переважання закритих просторів над відкритими, задухи і повітряного застою над провітрюваністю тощо).

Погоджуючись із визначенням російських колег-соціологів, зауважимо, що соціальна зумовленість візуалізацій далеко не синонімічна «вивченню» візуальних систем як таких. Тим більше, якщо ми проголошуємо соціо-групозалежний статус різних візуалізацій. То чому б в цьому контексті не використовувати назву «соціологія візуального символізму»?

Спробуємо окреслити предметне поле соціології візуального символізму, ввівши робочу дефініцію, яка, звісно, підлягатиме корекції, доповненню і відповідним трансформаціям в процесі подальшої наукової дискусії.

Соціологія візуального символізму є міждисциплінарною галуззю знань, що має своїм предметом з’ясування смисло-значеннєвої наповненості візуально-символічних структурацій в образах людини, процесуальних виявах її активності та різних формоутвореннях культури, в тому числі тих, які відтворюються на фізичному, біологічному та кібернетичному субстраті (наприклад, продукти фітодизайну, бодібілдінгу або інтернет-комунікацій).

Співставляючи дану дефініцію із вищенаведеними міркуваннями, можна висунути припущення щодо існування предметно-методологічного зв’язку між візуальною аналітикою та соціологією візуального символізму.

Соціологія візуального символізму досліджує моделі і патерни символопродукування в контексті певних стратегій соціального смислопродукування.

Суспільство в цілому, окремі соціальні групи (великі, малі і середні), особи продукують як соціальні смисли, так і корелятивні їм візуалізації різного походження (рекламні повідомлення, значки, емблеми, архітектурні споруди, одяг, посуд, автомобілі і т.п.). В цих різних за походженням соціальних візуалізаціях опредметнюються відповідні соціальні значення та смисли (з чим важко не погодитись).

Ці соціальні значення та смисли поєднуються із відповідними матеріально-візуальними фізичними оболонками за певними закономірностями. «Розпредметнення» цих закономірностей через поєднання на емпіричному рівні ланцюжків значень складає цільове призначення візуальної аналітики, яка вивчає семантику поєднання фізичних субстратів із соціосимволічними формами.

Отже, соціологія візуального символізму утворює теоретично перехресну зону по відношенню до візуальної аналітики, що виступає її емпіричним інструментом, вірніше, узагальненою групою методик інтерпретації знаково-символічних констеляцій, в яких уречевлюються відповідні соціальні значення і смисли.

До соціології візуального символізму прилягає відносно новий напрямок – соціо-візуальне моделювання. Даний напрямок має своїм предметом вивчення стратегій соціального впливу через візуально-символічні форми різного походження (в.т.ч. біологічного).

Соціовізуальне моделювання – це галузь візуальної аналітики, що має предметом дослідження закономірності впливу цілеспрямовано-конструйованих візуальних образів та композицій на психіку індивідуальних та колективних суб’єктів. Його слід розуміти передусім як прикладну дисципліну, що надає можливості формулювання рекомендацій щодо візуально-композиційного організовування життєвих просторів та середовищ задля досягнення адекватних соціопсихічних ефектів. Адже від заповнення життєвого простору відповідними об’єктами залежать ефекти, що досягаються через ці об’єкти та їх композиції.

Ілюстративний приклад. Якщо в звичайній кімнаті звичайної квартири здійснити захаращення і засмічення простору різними дрібнотними предметами, то виникне соціопсихічний ефект «нестачі часу» (через розсіювання уваги і деконцентрацію, яка буде виникати на тлі множини дрібнотних речей). Ефект часоуповільнення є тісно пов’язаним із обмеженням життєвого простору, що може мати наслідком дефіцит заземлення (точок статизації) і, відповідно, зниження динаміки активності.

В візуальній аналітиці та соціології візуального символізму можна окреслити декілька напрямків дослідження:

А) Візуальна аналітика і соціологія візуального символізму соціо-стратифікаційних особливостей (гендерних, професійних, політичних, етнічних тощо).

Б) Візуальна аналітика і соціологія візуального символізму морфологічних типів (тілесних схем) та соціальної поведінки.

В) Візуальна аналітика і соціологія візуального символізму фізіогномічних патернів.

Г) Візуальна аналітика і соціологія візуального символізму невербальної комунікації (проксеміки, жестики, міміки, пантоміміки, стилізації одягу, графічних знаків писемності тощо).

Д) Візуальна аналітика і соціологія візуального символізму продуктів матеріальної та духовної культури (ремесел, живопису, архітектури, скульптури тощо).

Є) Візуальна аналітика і соціологія візуального символізму образів масової комунікації (реклама, пропаганда, художня відеопродукція і т.п.).

Кожен із напрямків може включати в себе, наприклад, такі субнапрямки:

А. Візуальна аналітика і соціологія візуального символізму соціо-стратифікаційних особливостей

А.1. Візуальна аналітика і соціологія візуального символізму соціо-стратифікаційних особливостей гендеру.

Так, обгрунтованим спостереженням є використання суб’єктами із фемінною гендерною домінантою (у порівнянні із маскулінними суб’єктами) одягу із більшою кольоровою строкатістю та більшою кількістю візуально-декоративної атрибутики. Даний візуальний факт при використанні в якості методу верифікації спостереження підтверджується при проведенні тестування за опитувальником С. Бем для відповідних осіб.

В фізіогномічному аспекті фемінному гендеру відповідає більша (в порівнянні із суб’єктом-носієм маскулінного гендеру) пластичність, заокругленість і симетризованість обличчя, що в соціальній нормі патріархатного суспільства візуально виражає «тяжіння» фемінного суб’єкта до соціальної норми (маскулінний суб’єкт опиняється ближче до «узбіччя» та соціальних маргиналій –він візуально виражає точки екстремуму – недосоціалізованість і – часто співмірну їй – геніальність у вигляді диспластичності, асиметрій, рельєфної загостреності профілю обличчя тощо).

Ілюстративний приклад 1. З досвіду відомих психологів-візуальних аналітиків [Див., напр.: Штангль, 2001; Макнемар, 1942] є добре відомим, що фемінна домінанта суб’єкта (безвідносно до біологічної статі) спричиняє згортання просторової експансії – широти та розгорнутості, а також ініціювання просторових дій (принаймні, в суспільствах, які витримують шкалу патріархатних цінностей, жінка, яка намагається з власної ініціативи обійняти незнайомого чоловіка сприймається менш адекватно, ніж чоловік, який вчиняє подібне із незнайомою жінкою).

Саме тому «просторова експансія–просторова інпансія» як гендерно-поведінкові прояви (схильність суб’єкта до розширення-звуження обсягів займаного ним фізичного та соціального простору та обсягу просторової активності) можуть сприйматись як візуально-символічні маркери маскулінного та фемінного гендеру (як соціально-рольової категорії).

Ілюстративний приклад 2. В деяких соціумах прояви чоловіками певних афектів (скажімо, плачу) вважаються девіантними з точки зору відповідності біологічного (статевого) гендеру – соціально-рольовому (Пригадаємо і відомі для нашого соціокультурного середовища батьківські месіджі на кшалт «Чоловіки не плачуть»). І хоча такі очікування є соціально-стереотипними (в житті чоловіки плачуть набагато частіше, ніж в віртуальних схемах матусь, татусів і кінематографістів), їм все одно знаходиться соціо-візуальне підтвердження у вигляді стримування чоловіками намагання заплакати прилюдно.

Ілюстративний приклад 3.

А.2. Візуальна аналітика і соціологія візуального символізму соціо-стратифікаційних особливостей професійних груп.

Цей напрямок поки що залишається в стадії розробки і розвитку, йде накопичення відповідних емпіричних даних візуальних спостережень. Предметний вимір цього напрямку пов’язаний із з’ясуванням професійно-групових особливостей різнопланових візуалізацій.

Ілюстративний приклад. Адвокати як соціально-професійна група має відповідний візуальні маркери ідентичності на рівні стилізації одягу, яким є переважання серед представників цієї соціо-професійної групи нормативно-класичного стилю і групи так званих дорослих, нормативізуюче-усереднюючих та бар’єрних кольорів (чорний, синій і сірий). Зрозуміло, що доволі нетиповим буде образ адвоката в спортивному костюмі на робочому місці, хоча таке є цілком припустимим, наприклад, для тренера чи інструктора.

А.3. Візуальна аналітика і соціологія візуального символізму соціо-стратифікаційних особливостей етнічних груп.

Етнічні групи, маючи відповідні автостереотипи (образи самосприйняття), «підшуковують» під них відповідні символи. Найчастіше останні знаходять своє замовлення в державно-політичній символіці – прапорах і гербах [Див.напр.: Мисюров, 1992]. З іншого боку, доволі різноплановий етнічний символізм представлений в національних та світових релігіях, побуті, традиціях і т.п. Більша частина етнічно-зумовлених візуалізацій має своєрідні закономірності композиціонування, що можуть бути предметом дослідження названого напрямку.

Ілюстративний приклад. До синтоїстських святинь ведуть стилізовані П-подібні ворота, які називаються «торії» (буквальний переклад з японського – «пташиний насіст»). По суті торії – символ Сонця (для японців- духовного світла), що асоціюється з однією із птахів, яка змусила богиню сонця Аматерасу вийти з печери і осяяти всесвіт.

Б. Візуальна аналітика і соціологія візуального символізму морфологічних типів (тілесних схем, образів тіла).

Б.1. Візуальна аналітика і соціологія візуального символізму морфологічних типів (тілесних схем, образів тіла).

Даний напрямок має враховувати не лише досягнення в галузі вивчення соціології візуальних форм, але і соціальної та диференційної психології, культурології, етнографії, медицини, антропології та ін. суміжно-дотичних гуманітарних та природознавчих напрямків.

Соціально-еталонні образи тіла є, як буде доведено нижче, морфологічною візуалізацією соціального характеру, тобто, соціально-унормованих патернів реагування на фрустрації, що виникають в процесі соціалізаційної обробки (первинної і вторинної) індивіда різними агентами соціальної системи.

Схема тіла, у свою чергу, виступає візуальним трансгрессором і проекційним екраном соціальних впливів, на якому соціальні диспозиції (прийнятні для соціальної групи або ж для соціальної системи риси) виступають у вигляді фізично-геометричних особливостей «габітусу».

Якщо під габітусом розуміти соціально-унормовану тілесність, то така тілесність саме і складає предмет дослідження соціології тіла в вимірі габітуалізуючого впливу соціальності на еталонні та типові форми тіла, прийнятні в тих чи інших соціальних системах. Наперед попереджаємо педантів і фарисеїв від соціології, які при відсутності емпіричних досліджень волають про «недоведеність» відповідних тверджень: суто позитивістські критерії тут також є прийнятними. Адже спостереження – один з методів емпіричного дослідження, цілком прийнятний з точки зору позитивістської каноніки.

Останній може бути м’язовий або худорлявий, ригідний або пластичний, повнокровний або «туберкульозний», підлітковий, старечий або дорослий, гіпертонічний або ж дистонічний, пропорційний або ж диспластичний і т.п.- в залежності від того, які середньо-типові соціальні фрустрації доведеться «пережити» особі в суспільстві та в середовищі дотичних до неї соціальних груп (більш детальні роз’янення з цього приводу див. нижче).

Так, значна більшість жителів Китаю мають морфологічний тип (схему тіла), що може бути визначена як астено-мікроїдна (худорлява мініатюрність тіла, низький зріст, слабка розвиненість м’язової системи тощо).

Вочевидь, подібні тілесно-морфологічні риси (попри наявності небагаточисельних виключень з китайської «популяції») в своєму соціально-символічному значенні дають «мінімізацію особистого простору» (китаєць при високій щільності населення повинен «займати мало». Напрошується припущення щодо того, що схема тіла за даних умов підтверджує можливі факти обмеження приватного життєвого (а значить, і індивідуально-психічного) простору в умовах Китаю, що знаходить своє «уречевлення» в схемі тіла.

Казуїсти і педанти від соціології, які обожнюють «чіпляння» до причинно-наслідкових ланцюжків, можуть запитати: «А що було раніше: схема тіла чи соціальне замовлення?». Адже тіло, мовляв, це біологічний конструкт, структурація якого є залежною скоріше від генетичних, ніж духовно-соціальних чинників.

Навіть не відмовляючись від такої позиції, є підстави стверджувати, що соціо-замовне ставлення до схеми тіла поширюється навіть на процеси, що відбуваються в ембріогенезі. І хоча батьки не знають, якою буде їх новонароджена дитина, проте кожен з них носить в собі імпліцитні образи тіла тієї дитини, яка була б бажаною. А ці імпліцитні образи, у свою чергу, часто ( в більшості випадків) мають соціальне походження. Більше того: вочевидь існують, поки що невідкриті біологами і соціологами, механізми запису соціальної інформації про тіло в генокод. Інакше антропологічні (регіональні та континентальні) відмінності між націями не виявлялися б доволі чітко.

Б.2. Візуальна аналітика і соціологія візуального символізму соціальної поведінки (візуальних проявів поведінки людини та їх соціальної зумовленості).

Варто відзначити, що оскільки будь-яка поведінка (включаючи мовну) людини так чи інакше є соціально-об’єктивованою (тобто, може підлягати соціальному спостереженню в особі тих чи інших супровідних «агентів» соціальних практик – членів сім’ї, співробітників та співслужбовців, вчителів і т.п.), то відповідні знаково-символічні маркери цієї поведінки можуть свідомо або ж напівусвідомлено «дешифруватись» різними соціальними суб’єктами як нормативні або ж девіантні.

Патерни соціальної поведінки, що є легітимованими в культурі, «створюють» (звісно, через відповідних суб’єктів) комунікативні ефекти: реакцію, інтеракцію, кооперацію. Патерни соціальної поведінки, що не є легітимованими в культурі, «створюють» (звісно, також через відповідних суб’єктів) ізолятивні ефекти: відчуження, бойкотування, остракізм, ізоляцію тощо. При цьому межа між так званою «нормальною» та «девіантною» поведінкою є доволі умовною і залежить від експектацій домінантних макрогруп.

Тілесні покарання дитини в середовищі чужих людей сприймаються як цілком нормальні або ж девіантні в залежності від суспільства. Експресивна і гіперемоційна поведінка «латіносів» в США сприймається як девіантна білими англосаксами. Емоційна замороженість і індивідуалізм останніх, в свою чергу, оцінюється як девіація «латіносами». Вимагання хабара працівником правоохоронного органу вважається нормою (НЕ В ЇЇ ЗАКОНОДАВЧОМУ, А СОЦІАЛЬНО-РЕГУЛЯТИВНОМУ ВИМІРІ!) в Україні і девіацією в Німеччині або Франції.

Візуальні репрезентації поведінки дешифруються як в контексті того, кого вони представляють, так і в контексті того, для кого моделюється той чи інший візуальний образ.

Суб’єкт, який використовує візуалізації у вигляді різноманітних образів, здійснює управління враженнями адресата візуалізацій, який, розпредметнюючи візуалізації, налаштовується суб’єктом-продуцентом на відповідний тип (стратегію) поведінки та соціальної взаємодії або ж на ухилення від них.

Зазначені візуальні репрезентації можуть ідентифікуватись як гендерні, вікові, політичні, економічні та ін. атрибуції, що несуть відповідне смислове навантаження і мають відповідне соціальне значення.

В. Візуальна аналітика і соціологія візуального символізму фізіогномічних патернів.

Фізіогномічні особливості традиційно віддавалися на «відкуп» медичній антропології та структурній анатомії, що однак, не суперечить праву на висунення гіпотези щодо часткової соціальної зумовленості фізіогномічних патернів. Наприклад, в одних суспільствах є значно поширеною брахіцефальність («короткоголовість» в розумінні переважання округлої форми обличчя при незначній вираженості витягнутості обличчя в фронтальній проекції), а в інших, за інших обставин – доліхоцефальність («довгоголовість» в розумінні переважання вертикальної витягнутості обличчя в фронтальній проекції).

І хоча відповідні емпіричні дослідження в цій сфері у вигляді тестувань та експериментів не проводилися (ремарка для соціологів-емпіриків, що полюбляють копирсатися в пробілах чужих доведень, не написавши жодної монографії без теоретичних милиць інших авторів!!! – Ю.Р.) є підстави для припущення щодо супутності брахіцефальності та доліхоцефальності таким параметрам соціальної ідентичності, як гомеостатичність-гетеростатичність.

Гомеостатичність – це параметр соціальної макроідентичності, соціальної системи, мікроідентичності, який виражає тенденцію функціонування системи в режимі урівноважування і збереження соціальної статики, соціального морфостазу (статус-кво соціальної дійсності) при мінімізації компоненти духовності (в більш звичній для деяких термінології – «духовного виробництва»).

В соціосистемному вимірі гомеостатичності супутні також зародковість самоорганізації і нерозвиненість горизонтальної комунікації між різними соціальними групами, азійський спосіб виробництва (державний апарат є економічно-організуючим класом і елементом базису), соціальні практики боротьби держави із духовно-релігійним розмаїттям за встановлення ідеологічної уніфікованості (напр., конфуціанство, легізм і «культурна революція» в Китаї, боротьба за монополізм синто в Японії). Це і є ті самі «горизонталізація» і «мікронізація» обличчя, які побічно візуалізуються в фізіогномічних патернах. Суспільство намагається духовно «вирівняти» особу, а остання не чинить цьому опору. Мікронізоване і горизонталізоване обличчя зливається із соціальністю і символічно «ховається» від неї. Виключення із цього правила складає Індія, де при збереженні кастового устрою спостерігалася санскритизація – процес зміни статусних позицій касти на шкалі кастової ієрархії.

«Рух касти вгору зазвичай починався з того, що сім’я або клан, в силу обставин, що склалися, покращували своє матеріальне та суспільне положення; це слугувало приводом для боротьби за визнання її більш високого статусу…Якщо ці зусилля приносили успіх, каста починала змінювати свій спосіб життя, тобто, вивчати веди, запрошувати «справжніх» брахманів, практикувати ритуали та спосіб життя більш високої варни або джаті, на статус якої вона претендувала, створювати нову генеалогію, що доводила її більш високе походження, переконуючи суспільство в правомочності власних домагань»[Древо индуизма, 1999, с.440].

Супутніми щодо гомеостатичності є традиціоналізм, консерватизм, кастовість, іммодернізм. Елімінування або ж зниження планки духовності в соціальній системі може позначатися на горизонтальній домінанті фізіогномічних проявів Обличчя як контактна зона людини із соціальністю (краще в цьому випадку використовувати термін «персона» - маска) з високою імовірністю «горизонталізується» (округлюється), коли переживально-душевній компоненті в житті людини віддається перевага над духовною. Закругленим формам в більшій мірі відповідає гомеостатичність із тенденцією вписування в зовні заданий часо-простір.

Адже якщо душа (в її емоційно-потребнісно-потягових виявах) «співмірна» (в логіці, що не в’яжеться з емпіризмом та позитивізмом в соціології та психології)) горизонталізації і заземленню, то дух ( і Дух) – вертикалізації (в раціонально-волюнтативно-імагінативних виявах). Душевна людина пере-живає світ. Духовна людина трансцендує Світ за межі світу, тому її персона-обличчя «вертикалізується» як опозиція злиттю із соціальними процесами світу. Азіят зливається, європеєць вистоює.

Гетеростатичність–це параметр соціальної макроідентичності, соціальної системи, мікроідентичності-особи, який виражає тенденцію до збільшення внутрішньої диференційованості елементів соціальної системи і – за рахунок останньої – нарощування її стохастичності.

В фізіогномічних патернах цьому є супутня вертикалізація персони-обличчя, яка візуально виражає домінування соціотрансцендуючих і конструюючих функцій над соціально-заземлюючими (горизонталізуючими).

В соціосистемному вимірі гетеростатичності супутні також існування відмінностей між громадянським суспільством і державою, розвиненість горизонтальних комунікацій між різними соціальними групами, «європейський спосіб виробництва» (якщо логічно продовжувати К. Маркса) – класи-економічні продуценти відокремлені від політичної надбудови, фаустівська соціальна мораль і нормативна етика.

Г. Візуальна аналітика і соціологія візуального символізму невербальної комунікації.

Даний субнапрямок включатиме в себе візуально-аналітичні та соціо-символічні дослідження проксеміки, жестики, міміки, пантоміміки, стилізації одягу та соціальних особливостей писемності (основи графоаналізу).

Термін «проксеміка» було впроваджено американським дослідником Е. Холлом [Hall, 1983] задля позначення просторових «розміток» та дистанцій, які використовує людина в публічному та приватному просторах. Відомо, що жителі села і міста звикають до тих чи інших просторових дистанцій, а тому мають різні за величиною приватні та публічні просторові зони. Жителі міста, що звикли до скученості міського життя, краще «витримують» звичайне просторове наближення, ніж вихідці з села.

Ілюстративний приклад 1. В культурах може встановлюватись прийнятність або ж неприйнятність в скороченні міжособової дистанції між жінками та чоловіками. Американські чоловіки, що ходять взявшись за руки, будуть «нетиповими» з точки зору нормальної проксеміки гетеросексуалів. В той же час подібне ходіння арабів, греків та португальців буде проксемічно-унормованим.

Ілюстративний приклад 2. В азійських соціокультурних середовищах (передусім далекосхідної ойкумени) є нетиповим використання так званих «реактивних жестів». Скажімо, коли Ви говорите що-небудь неприємне американцю, він у відповідь (звісно, є і виключення з правила!!! – ремарка для фарисеїв від соціології) може використовувати один із реактивних жестів: торкання носа, знімання «порошини» з ока, почесування потилиці тощо.

Такі жести практично непоширені у Китаї та В’єтнамі, де значна частина жестової експресії «відсікається» в процесі тілесної соціалізації. Таке явище може бути зумовлено (і хай педанти від соціології і любителі емпіричних верифікацій висунуть іншу гіпотезу, якщо вона у них є!!!) економією фізичного простору в умовах перенаселення (демографічної скученості). Адже розгорнуті жести потребують «зайвого», надлишкового простору, як, до речі, і пантоміміка. І саме цей зайвий простір при перенаселенні є гостро-дефіцитним.

Ілюстративний приклад 3. В деяких соціумах латино-американського континенту (Бразилія, Венесуела) активна жестикуляція вважається прийнятною як серед представників нижчого класу, так і серед неєвропеїзованих представнків істеблішменту. В Великобританії та США вияви надмірної жестової активності ідентифікуються як «плебейство» (маркер приналежності до нижчого класу).

Ілюстративний приклад 4. Впевненість особи має відбиватись в добре «заземленій» позиції ніг (маркер «вкоріненості» в фізичному та соціальному просторі). Ноги, що «бовтаються» (з утрудненням знаходять точку центрації в просторі) є маркером недостатнього заземлення, а отже, і невпевненості в собі. Побічно за цією невербально-комунікативною (пантомімічною) ознакою можуть оцінюватись також статусно-рольові характеристики особи.

Ілюстративний приклад 5. Червоний колір при використанні його в стилізації одягу декодується (в колористичній семантиці) як маркер вітального гіпертонусу (або ж компенсації недостатнього тонусу, що в візуально-аналітичних спостереженнях має місце рідше). Тому особа, що надягає червоне плаття чи сукню, з меншою імовірністю сприйматиметься як «спокійна», ніж та, що надягає, наприклад, блакитну.

Ілюстративний приклад 6. У певних соціальних середовищах (зокрема, в шоу-бізнесі) епатажно-криклива стилізація одягу (використання яскравих кольорів, люрексу, об’ємних аксесуарів і т.п.) вважається цілком прийнятним маркером «сценічності». В той же час в науковому середовищі така стилізація була б скоріше подієвою, ніж середньо-нормальною.

Ілюстративний приклад 7. В піктографічних та ідеографічних мовах має місце різне структурування соціальної дійсності: синкретичне і аналітичне. В синкретичному структуруванні соціальної дійсності людина «бачить» соціальні процеси (континуальний вимір соціальної дійсності), в той час як в аналітичному – окремих суб’єктів цих процесів (дискретний вимір соціальної дійсності). Це принципово впливає на прояви таких параметрів макросоціальності, як індивідуалізм та колективізм (адже в процесуальному і «потоковому» баченні суспільства, що представляє собою такий собі вир-коловорот пульсуючих соціальних зв’язків, колективістичних «прив’язок» виявляється набагато більше, ніж там, де ініціатором будь-якого процесу виступає суб’єкт).

Ілюстративний приклад 8. Співрозмовник, який в ситуації бесіди змінює позицію тулуба тіла, тримаючи її, спочатку, в наближеному до партнера по комунікації, а потім – у відхиленому положенні, сигналізує про втрату інтересу та реакцію відчуження, що саме по собі слугує маркером (для свідомості або ж безсвідомого партнера) для блокування або ж припинення процесу бесіди.

Д. Візуальна аналітика і соціологія візуального символізму продуктів матеріальної та духовної культури (ремесел, живопису, архітектури, скульптури тощо).

З найбільш рельєфних прикладів соціального замовлення візуального символізму в мистецтві варто обрати архітектуру, яка в своїх візуалізаціях доволі часто маніфестувала образ кратокосму – таке собі візуальне втілення влади в її вияві (ілюзорному) вселенського support’у, упорядковувача і інтегратора стихій. Загалом виявляється прагнення до надлишкової декоративності у вигляді хвилястих ліній, завитків, посилення орнаментованості споруд, розмаїття фарб. Чуттєвість тяжіє до багатообразності, загальної хаотизованості репрезентацій. Саме тому «скочування» в емоції для людини розтягує і розпилює її активність на дріб’язки і дріб’язочки. Чуттєвість співмірна дріб’язковості і накопиченню одиничностей: чуттєвість міщанства дає захаращеність квартири і житлового помешкання слоненятами, рюшиками, вазочками і котиками, які збирають пил. Саме в тому і полягає сенс емоцій і почуттів, які ведуть до дурної множинності і горизонталізованості.

Деградація влади в епоху пізньо-еліністичних монархій знаходить своє візуальне втілення в посиленні пишності і ефемерної викличності недосконалим «сірим будням» і повсякденню. Це можна було простежити на прикладі еволюції архітектурних ордерів.

«Багатство потребує оздоблення. Тому не доводиться дивуватися, що доричний ордер демократичних Афін в еліністичну епоху стає забутим. Тепер при будівництві грнадіозних храмів (наприклад, Зевса Олімпійського в Афінах) перевага віддається коринфському ордеру. Для нього є характерною пишно прикрашена капітель з короткими завитками, що ніби виходять з орнаментального листя… Коринфський ордер використовувався також і в інтер’єрах грецьких храмів, щоб підкреслити значущість місця, де встановлена статуя бога, та його привабливість…»[Холлингсворт, 1989, с.70].

Логічно припустити, що образ влади як підтримувача космосу в візуалізаціях доричного ордеру є підкреслено аскетичним: брутальна сила – і нічого зайвого (безоправність і бездекорність). Образ влади в коринфському ордері – це візуальне втілення високодекорованої розбещеності влади, яка вважає сьогоднішній день останнім («Хоч потоп після мене»), а тому вправляється в пишності в т.ч. і через декорування колони-стовпа як типово кратичної архітектурної конструкції.

Загалом, чим аскетичніша влада, тим

Існує і такий підхід до розуміння символів, який відрізняється від традиційно-наукового визнанням містичної природи символів. Водночас варто зауважити, що цей «містицизм» насправді стає доволі експліцитним при побудові відповідних історико-культурних генеалогій візуальної символіки і відповідного компаративного аналізу.

Приклад. «Весною 1918 р. військовий комісар Московського військового округу М.О. Полонський запропонував запропонував ввести в якості знаку розрізнень військовослужбовців РСЧА (РККА) новий символ- червону зірку. Ця емблема була введена наказом Наркомату по військових питаннях від 19 квітня 1918 р. в якості нагрудного знаку для всього особового складу РСЧА(РККА).

Пояснювали так (звісно, на профанно-пропагандистському рівні – Ю.Р.): червона зірка символізує боротьбу трудящих за звільнення «від голоду…війни, злиднів і рабства». Молот і плуг на зірці означають єднання міського робітника та сільського пахаря, що уклали союз, щоб до останньої краплини крові захищати свою землю і волю, свою робітничо-селянську владу і соціалістичну вітчизу від ворогів і катів трудового народу…

Коріння пентаграмми виходить із стародавнього Єгипту – тут вона була знаком планети Сіріус. Точніше, п’ятикутна зірка в єгипетських містеріях позначала людину в «зірковому» (космічному) вимірі – це символ коду людини, інформаційної матриці її клітини, яка зберігалася при муміфікації і в принципі могла б бути передана на Сіріус… І від Месопотамії, точніше, сатанинської Ніневії, також виходить коріння п’ятикутної зірки – тут вона була знаком Венери… Так чи інакше, вона протистоїть хресту – сонячному знаку і означає або абсолютне заперечення Бога (атеїзм), або ж визнання Його в якості сили, що протистоїть Князеві Пітьми…»[Каныгин, 2005, с.283-284]

Не менш красномовно доводить трансляцію соціальних символів в архітектурних конструкціях О. Шпенглер [Див.:Spengler, 1904, s.67], порівнюючи геометричну будову куполів «покриваючих» православних храмів із вистрілюючими вгору шпилями барокко. Ці розриваючі небо шпилі стають символічною антитезою плавно-заокругленим маківкам православних церков.

Символ є своєрідним з’єднувачем, інтегратором знаку і відповідної йому соціальної сутності, тобто, трансгрессором ідентичностей в їх презентаційних практиках. Відповідно, візуальні символи є трансгрессорами ідентичностей в усіх формах і проявах візуальної культури. Механізми «доведення» цих ідентичностей в процесах комунікації до контакту з іншими ідентичностями через символи складає динаміку в соціології візуального символізму.

Адже ідентичності не лише продукують символи, але і визначають презентаційні стратагеми їх відтворення, конверсії, обміну, експансії, трансформації і т.п. Тому поруч із структураційним аспектом в дослідженні того, які символи використовуються задля візуального позиціонування соціальних ідентичностей, соціологія візуального символізму аналізує також динаміку і процесуальність інформаційно-символічних утворень.

Таким чином, предметне поле соціології візуального символізму окреслюється такими блоками:

1. Символічні інкорпоративи (уречевлення) соціальних смислів, представлені як в суспільстві, соціальних групах, людині, так і в створених (або ж відібраних) ними просторових візуалізаціях.

2. Соціально-смислове навантаження акціональних проявів візуальної культури суспільства, соціальних груп, особи.

Ці два блоки можна умовно назвати, використовуючи аналогічний поділ соціологічного знання О. Контом, соціовізуальною статикою та соціовізуальною динамікою.

Так, до соціовізуальної статики буде належати, наприклад, мода на однобарвний або ж строкатий одяг (принаймні, вибір колористики одягу можна вважати одномоментно статичним), а до соціовізуальної динаміки – прояви невербальної комунікації (наприклад, жестики або пантоміміки).

Однією з продуктивних методологій символічного аналізу в соціології та психології є юнгіанство, що володіє розвиненим апаратом філософсько-методологічної та логіко-візуальної ампліфікації.

Юнг і його прибічники застосовували і застосовують ампліфікацію як процедуру аналітичної роботи із вільними асоціаціями клієнтів, що містять певні символи суб’єктивно-психологічного та архетипового походження [Більш детально див. з цього приводу: Дикманн, 2001, с.183-200]. З урахуванням розроблюваних в даній роботі концептуальних положень дамо наступне робоче визначення ампліфікації.

Ампліфікація – це набір алгоритмів тлумачення символьних денотатів, що дозволяє структурувати, диференціювати та дешифрувати суб’єктивно-психологічні та соціо-архетипові візуалізації в змістовному та контекстуальному вимірах.

Таким чином, в візуальній аналітиці та соціології візуального символізму доцільно вести мову – як мінімум- про ампліфікацію змісту і ампліфікацію контексту.

Ампліфікація змісту – це набір алгоритмів мультиверсального тлумачення символьних денотатів та десигнатів, що дозволяє структурувати, диференціювати та дешифрувати суб’єктивно-психологічні та соціо-архетипові візуалізації в образах людини, проявах її активності та різнопланових уречевленнях матеріальної та духовної культури – візуальних об’єктах, просторах, середовищах.

Зміст символу, будучи пов’язаним із денотатами (предметними значеннями) та десигнатами (засобами позначення), може інтерпретуватись в іконічному та індексному вимірах на предметно-функціональному, історико-генетичному, біологічному, етологічному, культурологічному, суб’єктивно-психологічному та соціо-психічному рівнях.

Ілюстративний приклад 1. Коринфський ордер в архітектурних ансамблях в іконічному вимірі може інтерпретуватись як образ хвилі: елемент посилення декору (предметно-функціональний вимір), позначення мінливості людських пристрастей (талассичний образ – хвилястість, мінливість), позначення мінливості влади та ідоловшанування (як вираження мінливості в релігійно-політичній сфері - етологічний вимір), позначення «блукаючих» мотивацій та поведінкових проявів можновладців (суб’єктивно-психологічний вимір) та вираження соціальної деградації аристократичного класу в добу пізнього елінізму (соціо-психологічний вимір).

Ампліфікація контексту – це набір алгоритмів мультиверсального тлумачення символьних коннотатів, що дозволяє структурувати, диференціювати та дешифрувати суб’єктивно-психологічні та соціо-архетипові візуалізації в образах людини, проявах її активності та різнопланових уречевленнях матеріальної та духовної культури – візуальних об’єктах, просторах, середовищах.

Ілюстративний приклад 2. Рекламний щит в місті Суми з рекламним плакатом президентської кампанії Віктора Януковича.

Візуальний ряд: дискурс має референтивну функцію. Рекламі притаманна і естетична функція, вона очевидна, якщо подивитися на зображення парку з архітектурними будівлями.

Денотація: жінка з книгою в руці як можна вважати, виходячи з тексту – це вчитель. А поряд зображення памятника в парку на тлі природи.

Денотати: жінка, книга, дерева, памятник.

Конотації: жінка згідно загальноприйнятним установкам гарна, вона виражає авторитетність і повагу, як можна прочитати в тексті – це вчитель-методист і відмінниця освіти, тобто, вона компетентна у питаннях освіти та має справу з дітьми, це її робота, яку вона, як зазначено, виконує на «відмінно». Отже, її думка щодо освіти для дітей – є істотною, вона має досвід. Обличчя жінка – відкрите, розумне, вона одягнена охайно, скромно, строго і сучасно. Швидше за все вона також мати, має своїх дітей і піклується про їхнє майбутнє. Вибудовуються ланюжки топосів та ентимем: “це жінка-вчитель – жінки і вчителі мають досвід у спілкуванні з дітьми, знають що для них краще – вона вважає що саме цей кандидат забезпечить дітям якісну освіту – нашим дітям лише якісну освіту і якісне майбутнє – діти- наше майбутнє - оберемо своє майбутнє, оберемо цього кандидата”.

Наступна картинка зображує парк з памятником у центрі, на тлі гарного будинку, а напис каже нам, що це вид на архітектуру міста Суми. Тут робиться акцент на важливості природи і історичних памяток, традицій, сталість і стабільність – ніхто не забуде минуле, слід любити і берегти своє місто.

Словесний ряд: перші рядки повідомляють про статус та прізвище жінки - це не актриса, що знімається для ролику, не анонімне фото, це звичайна проста людина, яка відкрито вказує своє імя.

Нижче напис, який є, так би мовити, девізом (слоганом) реклами – вибір 2004 за Януковича. Він акцентує на єдино можливому найкращому виборі на 2004 рік саме цього кандидата. А нижче рядки, що підтверджують смисл візуального ряду з жінкою.

Контекст символу, будучи пов’язаним із коннотатами, може інтерпретуватись в іконічному та індексному вимірах на предметно-функціональному, історико-генетичному, біологічному, етологічному, культурологічному, суб’єктивно-психологічному та соціо-психічному рівнях.

Графічні символи при аналізі містять у собі два семантичні шари:

- відносно дискретна іконічна семантика, яка читається за принципом “від частини до цілого” чи “перенесення за аналогією” (серп – знаряддя вбивства– символізує смерть, сокира ката, виконавця покарань – втілює право влади на покарання);

- менш дискретний семантичний шар графо- та кольоросемантики- враження від кольору та графічної форми зображення, деякі абстрактні смисли, що породжуються відчуттями від кольору та форми (наприклад, стріла пов’язана з такими символічними значеннями, як імпульс, швидкість, загроза та цілеспрямованість).

Одним із таких візуальних екранів соціальних проекцій виступає людське тіло, що в більшості суспільств несе на собі відбиток різних замовно-інкорпорованих соціальних смислів. І справді, адже процес соціалізації як інформаційний обмін між психікою і соціальною системою, в ході якого відбувається рецепція норм, цінностей, ідеалів традицій і т.п. складових аксіосфери не може обминати і образи тілесних структур, щодо яких суспільство або великі соціальні групи ніколи не залишаються «нейтральними».

Фахівці в галузі природознавства (біологи, медики та ін.) наполягають на відносній автономії біологічного щодо соціального, проте ця автономія на тлі колонізування соціальною системою життєвих пусток людського повсякдення стає дедалі ілюзорнішою. Суспільство «замовляє» (на рівні імпліцитних соціальних очікувань та особистих мікроперформативів) не лише характер як психопатерн соціальної типізації, але і форму (схему) тіла як морфопатерн відтворення і конструювання «душі в тілі».

Вже на стадії ембріогенезу соціум не обминає процесів інформаційного завантаження матері відповідними установками щодо тілесної форми народження майбутньої дитини. В одних суспільствах ставлення до неї є експресивно-тремтливим, в інших – індифірентно-стриманим. Було б занадто сміливим, проте, необхідним для наукової чесності висунути припущення щодо своєрідної «зустрічі» майбутньої дитини із суспільством на рівні програм материнського безсвідомого, яке транслює соціальність у вигляді експектацій щодо образу бажаної дитини. І хоча батьки навряд чи уявляють в деталях портрет новонародженого, у них вже існує своєрідний візуальний ескіз середньо-привабливого морфотипу і фенотипу.

Аксіосфера суспільства, представлена в концентрованому вигляді в ідеології, несе в собі і ряд запитів щодо тілесних та інших візуальних форм. Достатньо здійснити хоча б поверхневе порівняння образів тіла в середньовічному та ренесансному живописі і графіці, щоб переконатись в цьому. Тілесний аскетизм, схематичність і диспластичність в середньовічній іконографії виразно контрастують із пишністю, округлістю та гедонізмом образів тілесності в добу Ренесансу.

Ставлення до тіла тісно корелювало з установками домінантної соціальної ідеології, яка побічно впливала як на відтворення морфоструктурацій, так і функціональних проявів тілесної поведінки. Так, в грецькій античності прийнято було експонувати (принаймні в скульптурі) динамічні тілесні структури із майже нерухомим, маскоподібним обличчям. Обличчя, що зберігає маску на тлі страждань, що переживаються тілом, є фенопаттерном героя (адже герой завжди «зібраний», тобто «весь» в кожен момент часу свого життя).

Цікавими на тлі такого роду інкорпорувань виглядають і візуальні селекції морфо- і фенотипів, що виглядають вкрай дискримінативно по відношенню до жінок. Платон з поетичним ентузіазмом описував еротичне натхнення, що виникало при вигляді пружних та сильних юнацьких тіл. Жіноча ж тілесність в Греції набагато «програвала» у порівнянні із чоловічою, при чому як в плані оцінки еротичної її привабливості, так і результуючої морфоструктурації.

Отже, схема тіла є візуальною проекцією нормуючих впливів соціальної метапрограми, яка, відображаючи архетипові структури колективного безсвідомого, через схему тіла транслює імпліцитне замовлення соціальності на «легітимну», тобто, (відповідну соціальним цінностям, нормам та експектаціям) структуру соціального характеру.

Звісно, стверджувати, що соціум безпосередньо «впливає» на тіло – повний абсурд. Адже механізми формування морфоструктур перебувають «поза юрисдикцією» соціальності. Але соціальність може інформаційно наповнювати свідомість батьків відповідними образами, свого роду інформаційними експектаціями, в яких народжуються ті чи інші морфологічно-характерологічні «ескізи» схеми тіла майбутньої особи.

Одним із вимірів соціального замовлення на ті чи інші візуалізації виступають соціально-легітимовані оціночні уявлення щодо красивого і потворного, гармонійного і дисгармонійного, модного або ж архаїчно-застарілого і т.п.

Так, в середньовічному живописі вважалося прийнятним створювати диспластичні і диспропорційні зображення людського тіла, в той час як в добу Ренесансу зображувальні канони зміщуються в бік врахування пропорцій структурної анатомії. При цьому йдеться не лише про те, що такі трансформації візуальних контекстів були спричинені еволюцією природознавства (хоча і вона не стояла осторонь). Мали місце передусім зміщення в аксіосфері, проекції якої у сфері візуального відбивали повернення значеннєвості всьому позитивному, що пов’язувалося із матеріально-тілесно-біологічним.

Єгипетські живописці дозволяли собі двомірні зображення, навіть всупереч законам краси. Але йшлося не про естетику зображення, а про його соціальну каноніку.

«Точне слідування віковим зразкам і майже повна відсутність стилістичних змін відображає стабільність та певний консерватизм суспільства. Зображення людини грунтується на геометричних пропорціях з їх раз і назавжди заданим цифровим співвідношенням частин тіла, кожна з яких мала сталий розмір… Для єгиптянина цілісність була важливіше за реальність… Соціальному статусу персонажа наочно відповідав розмір зображення (на рідкість вдалий спосіб передання його положення)…»[Холлингсворт, 1989, с.40].

В структурах колективного безсвідомого зберігається інформація про пріорітовані в ході історичного розвитку пласти символічного досвіду, який співвідноситься із соціальним континуумом, тобто, просторово-часовим виміром соціальності. Статичною складовою соціального континууму є соціальний простір, а динамічною складовою – соціальний час. Із фонду колективного безсвідомого, що представлений констеляціями нумінозних змістів – архетипів, у відповідності із запитом історичної ситуації відбирається пласт символічного досвіду, який через процеси символічної трансгресії утворює в соціальному континумі «часо- і просторовороти» (С. Кримський).

В часо- і простороворотах соціум організовує «спалювання» індивідної активності. В даному процесі соціальна машина може бути уподібнена гігантській «топці», в якій у вигляді палива використовується час і простір індивіда. «Спалювання часу» є не лише деструктивним, але і частково конструктивним процесом вибудовування індивідних ніш, що слугують символічними «оборонними фортецями» проти соціального тиску.

Соціум, однак, буває «хитрішим» за індивіда і індивідність, і для реалізації своїх «хитрощів» щодо внедріння в індивідну психіку тих чи інших змістів використовує, наприклад, еталонно-легітимовані перцептивні конструкти прийнятних тілесних схем.

Прямій політичній пропаганді у вигляді імперативів «Давай», «Зроби» і т.п., або ж навіть спокусливо нав’язливій рекламі, чи моралізаціям агентів навчально-виховного процесу протистояти легше, ніж імпринту, що міститься в рельєфних кубиках атлетичної тілесності героя кінобойовика. Легше «послати» псевдоістину, ніж псевдокрасу.

Часо- і просторовороти, «стягуючи» на себе різні вектори активності (наприклад, промислово-технічної, релігійної, художньої і т.п.) утворюють соціальні аттрактори –констеляції центроспрямованого руху продукування, трансформації, конверсії, обміну, реплікації соціальних смислів та відповідних їм соціальних значень. Соціальні значення і смисли, частково інкорпоруючись у продуктах візуальної культурі, в тому числі в схемах тіла, стають уречевленими експектаціями відтворення соціального характеру.

Соціальна система, формуючи інтертипні відносини, аттрактивізує одну частину (сегмент) інформаційного середовища і відсуває на периферію або знецінює іншу, отже, первинна сигніфікація реальності – семіозис соціальної системи – формує онтологію соціальних явищ, самоочевидний життєвий світ, структури життєвого світу соціальної системи інкорпоруються в нормативний соціотип, а нормативний соціотип відтворює аттрактори системи у вигляді соціо-типологічних життєвих сценаріїв.

До числа такого роду продуктів відноситься нормативно-структурований морфо- і фенотип (адже важко не погодитись із тим, що в різних суспільствах, навіть попри всю універсальність біологічних кодів тілесної естетики, все одно існують відмінності в плані стандартів привабливості і зовнішньої краси структури тіла та обличчя), патерни невербальної комунікації (тілесно-кінестетичні прояви у вигляді жестики, міміки, пантоміміки, стилізацій одягу, аксесуарів та предметів соціального та особистого користування, їх геометрично-просторових особливостей та колористики), будівлі із певними наборами візуальних параметрів екстер’єру та інтер’єру (продукти архітектури та дизайну), продукти образотворчого мистецтва (живопис, скульптура), продукти індустрії відеокомунікацій (по різному позиціоновані відеообрази в різноманітних телевізійних жанрах – комерційній та політичній рекламі, художніх фільмах, пропаганді тощо). Втілення соціальної значеннєвості в цих візуальних образах може бути більш або менш нав’язливим, ідеологізованим або ж романтизованим, здійснюватись через моду або ж пропаганду, із використанням різних механізмів примусової імплементації або ж без них.

Так, в радянському кінематографі 30-50-х рр. в рамках кінотексту відбувалося своєрідне запаралелювання, і, навіть, перекодування тематики кохання в тематику праці.

«В рамках кінотексту 30-50-х років найбільш типовою ситуацією є показ любові через роботу, тобто, не просто паралелізм, а перекодування любовної лінії в трудову: сцена трудового пориву, підготовлена попередньою любовною сценою і такою, що відбувається на очах «коханого» (рідше – «коханої») , демонструє духовне єднання пари, і, шляхом метафоричного переносу, прочитується як сцена еротична. Прикладами такого роду можуть слугувати епізод роботи Тані (Л. Орлова) на 150 станках в к/ф «Світлий шлях» (фоном слугує пісня «Нам нет преград//Ни в море ни на суше!») і проведення експерименту по використанню енергії сонця професором Нікітіною (Л. Орлова) в к/ф «Весна». Саме після цих сцен герой остаточно зміцнюється в правильності власного вибору, саме в момент трудового пориву відкриваючи істинну красу дівчини»[Визуальная антропология, 2007, с.212].

В порнографічному жанрі, наближеному у своїх візуально-культурних проявах до матеріалістично-орієнтованих аттракторів та відповідниї їм механістично-позитивістських цінностей, ставлення до тіла і ракурси тілесного позиціонування нагадують розбірний конструктор. Фрагментація тіла, зведення тілесної оболонки до її частин (губ, грудей, статевих органів, сідниць), гіперболізація та наполеглива акцентуйована вульгаризація – все це ознаки схеми тіла, яке може розбиратись і збиратись в будь-яких комбінаціях.

Власне, такого роду «конструкторське» ставлення до тіла відображає невдоволеність непередбачуваністю живого і потяг до лабораторно-мертвого, що може збиратись і розбиратись з окремих частин. Це і є основним фантазмом порнофільмів, які замість цілісного тілесного imago пропонують глядачам розчленоване, що мало б відповідати смакам і уподобанням влади у сфері інтимності, орієнтованої на технонекрофілію.

Тоталітарний режим, будучи зацікавленим в соціопсихологічній та політичній «кастрації» опонентів та експлуатуванні сублімованих жіночих емоцій в різних сферах комуністичного будівництва, всіляко підтримував візуалізації жіночої моральної надцінності. Маскулінне подавалося або як соціально-героїзоване, або ж люмпенізовано-деградоване (алкоголізоване), з чого робився імпліцитний (на рівні візуалізацій) висновок: якщо чоловік не займається партійною або ж комсомольською працею, то він деградує.

«Якщо казати про візуальний ряд, то в цьому плані проблема шлюбу розроблялася майже на карикатурному рівні: в сатиричних рубриках журналу «Работница», які носили назву «Всё напоказ», «Фото-глаз «Крокодила», «Веселые беседы ткачихи-непоседы» - основною темою було оповідання про образи та побої жінок п’яними чоловіками (при цьому справа доходила до ножових поранень та госпіталізації). …супроводжується матеріал дрібними карикатурками брудних п’яних чолов’яг, що із сокирами (пляшками) бігають за галасуючими розтріпаними жінками» [Визуальная антропология, 2007, с.460].

Радянський художній кінематограф 30-50-х, до того ж, був показовим з точки зору експозиції теми соціального новонародження радянської надлюдини з «мартену» ( а інакше як «мартеном» ту соціальну систему, яка практикувала масове вбивство без будь-яких мотивів не назвеш) комбінату тоталітарного соцбудівництва.

Найзагальніша спроба портретування кінематографічних персонажів тих часів дає можливість виокремити щонайменше 4 соціо-візуальних ескізи, які відповідають соціальним моделям представників 4 соціальних груп-каст : «типовий робітник (робітниця)», «типовий селянин (селянка)», «типовий інтелігент (інтелігентка)», «типовий управлінець».

«Типовий робітник» в своїх соціовізуальних проявах постає як ідеологічно свідомий (партія покличе – і піде), імпульсивно-безпосередній (чорно-білий у вияві афектів в «принципових питаннях соціалістичного будівництва), наполегливий, екзальтований у своїй повсякденний діяльності і схильний до ідеалізації соціальних авторитетів, «швидкий на підйом» (легко мобілізований), аскетично-стриманий у задоволенні матеріально-побутових потреб, гнучкий і пластичний щодо різноманітних форм включення в різноманітні партійні проекти і т.п.

«Типовий селянин» постає як продовження «типового робітника» в селі (власне, до чого і прагнула радянська система, намагаючись всіляко «індустріалізувати» селянську працю, встановлюючи феодально-кріпосницькі системи мотивування узалежнених сільських пролетаріїв).

Фоновим чинником візуального структурування цього персонажу стає його невгамовна істерично-радісна співучість (на мові диференціальної психології – мелофільність) – йому варто оспівувати гіперреальність.

Ця ж сама риса притаманна і «типовому робітникові» (згадаємо знамените «нам песня строить и жить помогает»), який в умовах найважчої праці зберігає настрій істерично-екзальтованої піднесеності: пісня у вустах такого героя, обплутаного тенетами рабства, стає своєрідним ідеологічним транквілізатором.

«Типовий інтелігент» постає у двох соціовізуальних вимірах: як компульсивно-дисциплінований вчитель-наставник (частіше – вчителька) («Доживем до понедельника», «Большая перемена», «Весна на Заречной улице») або ж як романтично-мрійливий вчений-креаціоніст (візуальна версія останнього прирівнювалася до образу жреця-мага, покликаного до створення «дива» засобами науки і техніки («Весна», «Строгий юноша»).

Прекрасними прикладами соціальної зумовленості архітектурних візуалізацій виступає зміна архітектурного ордеру – елементу колони грецьких культових та адміністративно-політичних споруд.

В період відносної єдності стародавньої Греції, яка трималася на союзі Спарти і Афін, в рахітектурі домінував доричний ордер із мінімізованим декором (простий антаблемент і карниз). Коли ж Афіни вступили в союз із рядом малоазійських держав, в ордері з’явилися елементи підвищеної декоративності (хвилясті лінії, що віддавали данину нестримній чуттєвості лідійців, фригійців та інших малоазійських етносів).

Суворий аскетизм доричного ордеру змінився спочатку іонічним, а потім коринфським, що відображало не лише естетизоване ускладнення архітектури, але і появу елементів чуттєвості, примхливості, фантазійності в релігії, деспотизму і культового цезаризму в політиці. Якщо в храмах з недекорованими колонами вклонялися богам і героям, то в будівлях, що трималися на колонах із завитками, хвилястими лініями і складними орнаментальними зображеннями відбувалися вже політлітургії.

Примхи влади візуально експонувалися в узвищенні декоративних нагромаджень, що слугували вже не суто функціональним, а візіоністсько-пропагандистським цілям. Правляча верхівка деградувала під партитуру посилення хвилястості¸ закрученості і штучної награності декору архітектурних композицій в аспекті використання зіккуративних конструкцій.

«Подібне самозвеличення, - констатує з цього приводу американська дослідниця М. Холлінгсворт, описуючи реконструйований проект Галікарнаського мавзолею,- було неможливим в Афінах: демократична форма правління не припускала обожнення особи окремої людини. Галікарнаський мавзолей наперед визначає подальше спрямування грецької культури, що отримало розвиток в роки правління Олександра Македонського, що вступив на престол в 336 р.до н.е. Мавзолей - наочний приклад тих розкошів та занепаду моралі, в яких Платон побачив неминучі недоліки монархічної системи правління»[Холлингсворт, 1989, с.67].

Більш осучасненими прикладами еталонних візуалізацій, що підтримують відповідні гендерні стандарти у масовій культурі та нормативних соціотипах можуть слугувати образи коханців в американських та французьких фільмах.

Антитезою американського кіберфізіологізму у поєднанні з пуританським фобічно-мазохістським ставленням до сексуальності (ригідний атлетик із атрибутами соціально-просунутого супергероя) слугує французький інтелектуальний «Казанова», - вайлуватий, недбалий, часто маргіналізований і позбавлений ознак етикетної вихолощеності і зовнішньої респектабельності (неголений, в бруднувато-недоглянутому одязі, недбалий в мові і тілорухах тощо). Звідси – візуальні стереотипії уявлень про секс як про інтригу і «адреналінову» пригоду (Франція), або ж як про небезпечну (майже напівзаборонену мораллю) «інтимність» (скоріше, ексгібіціоністськи забарвлену).

Всі наведені приклади є своєрідною феноменологією візуальних інкорпорацій соціальної значеннєвості, представленої в нормативному соціотипі (див. далі).

В рамках даного дослідження актуалізується тема соціального замовлення на схему людського тіла, що відображає не лише соціальні стереотипізації, але і відповідні уречевлення механізмів опору індивідності по відношенню до соціальності.

Першопочатово індивідуум, не маючи перед собою «себе» (в розумінні схеми тіла і психічного структурування) потребує дзеркалізації – процесу, в якому відбувається привласнення атрибутів певної соціопсихічної ідентичності через імплантовані (у вигляді соціальних кодів-значень – фізіо-антропологічних рис) візуальні параметри тілесності, яка є відчуженою щодо індивіда, але без якої його подальший соціальний розвиток не є можливим.

«Стадія дзеркала,- відзначає з цього приводу Лакан,- являє собою драму, чий внутрішній імпульс спрямовує її від недбалості до випередження – драму, яка фабрикує для суб’єкта, що потрапив на гачок просторової ідентифікації, череду фантазмів, що відкривається розчленованим образом тіла, а завершується формою його цілісності, яку ми назвемо ортопедичною, і втіленням, нарешті, в ту броню відчуджуючої ідентичності, чия жорстка структура і визначає наперед весь його подальший розумовий розвиток» [Лакан, 1997, с.11].

На основі повноцінного віддзеркалення (яке частіше буває поодиноким випадком, ніж системним явищем) формується повноцінна (нерозщеплена) самість – психічна структура, як спроможна зреалізовувати функцію самопідтримки і самоопори за відсутності значущих інших. Проте, якби суспільство припустило подібне формування цілісної самості, то воно зробило б «шкоду» саме собі, оскільки особа, отримавши відповідні віддзеркалення в сім’ї, вже не потребувала б віддзеркалень в інших соціальних сегментах.

Таким чином, будь-яка соціальність зацікавлена в тому, щоб тримати особу на «короткому повідку» залежності від позитивних соціальних віддзеркалень (у вигляді соціального схвалення, заохочення, символічної легітимації особистих думок, дій та вчинків тощо).

Соціальне відлучення та різні форми негативних санкцій (реальних або ж потенційних) сприяють формуванню відповідної залежності особи від соціального нарцисизму як своєрідного «антидоту особової фрагментації» - стану втрати просторово-часової єдності і констатності, а також позитивної думки особи про себе (позитивної самооцінки).

Цей антидот особової фрагментації у вигляді позитивних соціальних погладжувань значущих інших – батька, матері, друзів, колег по роботі- (в розумінні Д.Г. Міда) – всього того, що говорить «Так» особистій активності, щоразу використовується, коли особа починає відчувати хиткість, несталість, тривкість власного існування.

Найстійкіші (а таких меншість) звертаються до Бога або ж, на крайній випадок (а таких – більшість) – до самого себе, але переважна більшість звертається до референтних репрезентацій значущих інших або ж до реально-існуючих значущих інших, з якими у особи вже склався досвід позитивної взаємодії, та до реальних або ж умовно-символічних «погладжувань» (дитина у випадку невдачі звертається із плачем до матері, чоловік, отримавши критичний ляпас від начальства по роботі, приходить додому і чекає заспокоюючих погладжувань від дружини; жінка, втративши коханця, шалено працює над бізнес-проектом з метою отримати схвалення від начальства – теж погладжування!! і т.п.).

Такі звернення до реальних або ж умовно-віртуальних референтних інших (їх соціальних репрезентацій) дозволяють особі уникнути крайніх випадків депресії, іпохондрії, обезсмислення життя, загалом – спустошуючої аномії.

«…основним джерелом дискомфорту є наслідки неспроможності психіки регулювати самооцінку і підтримувати її на нормальному рівні, а специфічні (патогенні) переживання особи, що відповідають цьому центральному психологічнорму дефекту, відносяться до нарцисичної сфери і мають діапазон, що сягає від тривожної грандіозності та збудження, з одного боку, до легкого засмучення або ж до сильшішого почуття сорому, іпохондрії та депресії – з іншого»[Кохут, 2003, с.37].

В одних випадках соціальна система формує жорсткі механізми узалежнення від соціального нарцисизму (який стає сурогатом релігії і віри): особу, не орієнтовану на соціальні віддзеркалення, піддають різного роду санкціям (від звичайних форм морально-етичного осуду до кримінального покарання в дусі соціалістичного суспільства).

Так, в радянському суспільстві 30-50-х рр. в СРСР охайно-вишуканий одяг вважався ознакою буржуазності (особливо це стосувалося студентської молоді та інтелігеннції), через що було дуже легко не лише отримати відповідний «ярлик» відлученця, але і потрапити у виправний табір для «ресоціалізації».

«Душу знищували не тільки в таборах і тюрмах, але і в побуті, на роботі, в громадському житті шляхом вимотування людини нелюдськими порядками. В ходу була приказка: «Життя б’є ключем, і все по голові». І чим значнішою, глибшою і змістовнішою була особа, тим більшим приниженням вона піддавалася в суспільстві, де гегемоном був пролетаріат»[Каныгин, 2005, с.217].

В інших щодо «відлучника»-нонконформіста включаються механізми прихованої репресії: м’які бойкотування комунікації та соціальні ізоляції, медико-соціальне обстеження, або ж різні варіанти морально-психологічних інтервенцій та превенції небажаних з точки зору суспільства дій та вчинків. Ці аспекти прекрасно описані і проаналізовані у відповідних роботах І. Гоффмана, присвячених соціальним стигмам [Див.:Goffman, 1959, 1971].

Немає сумнівів і в тому, що носії стигм відрізняються від т.зв. середньо-нормальних осіб у відповідних соціальних групах за візуальними ознаками. Так в британських елітних школах та пансіонах в 19 ст. була загальноприйнятою практика морального цькування підлітків, що мали надлишкову вагу. Тим самим не лише підтримувалося замовлення на атлетично-астенічну тілесність, але і соціальні уявлення про поєднання товстості і недбалості, товстості і лінощів і т.п.., що мало ув’язувалося із напорно-вольовими властивостями і компульсивною цілеспрямованістю соціального характеру представника британського вищого класу.

В кастово-станових суспільствах (а нині і в тих, що зберігають вірність соціалістичній моделі розвитку) візуальні маркери дискриміновано-стигматизованих осіб були чіткішими, ніж в сучасних соціальних умовах.

Оскільки процес віддзеркалення (дзеркалізації) відбувається в різноманітного роду соціальних візуалізаціях як предметного так і акціонального походження (тобто, в речах і діях), його можно розглядати як морфоструктурний та акціональний менеджмент (від імені соціального «диригента»- суспільства, малих та великих соціальних груп) засвоєнням (рецепцією), відтворенням, обміном та утилізацією символічного досвіду у вигляді структурних та функціональних індикаторів соціальних значень особою.

Суспільство в цілому, великі, середні і малі соціальні групи здійснюють своєрідне «управління» потоками символічного досвіду, інформаційно-символічними процесами загалом, домагаючись (за допомогою різних форм примусу) вибіркового засвоєння одних візуалізацій як прийнятних і нормативних, та відсіювання (переведення на периферію) інших візуалізацій, які розпізнаються в соціальних кодах як беззначеннєві або ж соціально-неекологічні щодо соціального простору системи, або ж різних соціальних груп.

При цьому відбувається не лише візуальна легітимація статусно-рольових відмінностей всередині суспільства, але і соціальних макроідентичностей одних суспільств по відношенню до інших, що має місце як в інкорпоративних, так і в акціональних проявах.

Візьмемо приклад такого акціонального менеджменту візуалізаціями, пов’язаний із соціальною поведінкою. В США є поширеними маргінально-андерграундні соціальні групи, які заохочують всередині себе відповідну ексцентричну поведінку. Власне, і рівень толерантності щодо візуальних проявів подібної поведінки в Америці і в Європі буде, вочевидь, вищим, ніж, наприклад, в Китаї.

В китайському суспільстві буде надзвичайно важко уявити собі ексцентриків-креативників, що поводять себе так, начебто інші люди існують для них як соціальний фон або ж селф-oб’єкти. Е. Аронсон, Т. Уїлсон та Р. Ейкерт визначають такого роду феномени «культурними відмінностями в імпліцитних теоріях особи»[Аронсон, Уилсон, Эйкерт, 2004, с.122], але з нашої точки зору їх було б доцільніше визначити як «соціо-нормативно-типологічні відмінності в конструюванні особи соціумом».

По суті йдеться не стільки про відмінності в культурах, скільки про відмінності в соціальних семіозисах, які вихолощують смислоутворювальну надлишковість культури, замінюючи її відповідною фігурацією знаковідтворення.

Тут можна вести мову про особу, яка відтворює соціальні значення або ж, в силу тих чи інших причин, «зриває» соціальний семіозис на мікрорівні. Треба, однак, визнати, що такі зриви відбуваються повсякчас, проте, не всі соціуми припускають «зриви» у вигляді відкритих викликів суспільству.

Таким чином, соціокультурні простори можуть припускати той чи інший рівень субкультурної маргіналізованості або ж девіантофільності, і та величина соціального тиску, яка умовно відповідає інтенсивності інтервенцій ідеологічно-домінуючої культури щодо субкультур-маргіналізаторів, дає можливість теоретично припустити більшу або меншу кількість індивідів, яка відхилятиметься від нормативного соціотипу.

«Так, в західній культурі визнають існування артистичної особи: це людина творча, ексцентрична, темпераментна, та, що веде невпорядкований спосіб життя. У китайців же не існує ніякої схеми або уявлення про особу артистичного типу. В китайській мові немає ніяких ярликів, щоб опис ати кого-небудь із даною сукупністю рис. Зрозуміло, що в китайській мові є слова, які описують індивідуальні характеристики таких людей, є слово «творчий», але немає такого поняття як «артистичний тип» або «богемний», які б включали сукупність рис, що включаються в цей англомовний термін. Подібним чином в Китаї існують категорії особи, що не зустрічаються на Заході. Так, людина «ши гу»- це той, хто є практичним, відданим сім’ї комунікабельним і, в той же час, дещо стриманим»[Аронсон, Уилсон, Эйкерт, 2004, с.122].

Якщо слідувати такій логіці, то стає очевидним, що в нормативний соціотип соціально імплементується своєрідна схема соціальної дзеркалізації, що включає в себе:

А) Набір кодів, що є позитивно- та негативно-значеннєвими для суспільства.

Б) Сукупність експектацій (очікувань) «узагальненого іншого» щодо способів мислення, емоційних переживань та поведінки особи.

В) Сукупність статусно-рольових ідентифікацій, що відповідають значеннєвим кодам.

Г) Соціальні мікроперформативи, обрані особою в якості моделей самореалізації.

Набір кодів закладається у вигляді імпліцитних моделей опису реакцій значущих інших на поведінку особи. Як відомо, «код виступає інструментом відокремлення того, що приналежить системі, від того, що не належить їй»[Luhmann, 1958, s.23].

Ілюстративний приклад 1. Елементарним ілюстративним прикладом закладання кодів може бути реагування матері на поведінку дитини в певній системі гендерних координат. Маленький хлопчик, намагаючись по-дитячому зреалізувати суто чоловічу програму експансії, відстає від матері, не обминаючи жодної калюжі, в яку б не ступнув, дерева, якого б не торкнувся і т.п. Мати реагує на такого роду освоювально-пізнавальну поведінку погрозами «залишити» дитину, закладаючи тим самим імпліцитну модель реагування значущого іншого: («відстанеш ( і не лише фізично-просторово, але і психологічно !!!))- від матері – будеш залишеним (покинутим напризволяще»). Отже, освоювально-пізнавальна поведінка «описується» в психіці дитини в негативному соціальному коді.

Вочевидь, що поруч із позитивним описом і приписом (соціальними дескрипціями і прекскрипціями) за бінарною логікою закладається і позитивна «схема опису» матусею фізично- та психологічно-просторової депривації («Хочеш отримати винагороду – не освоюй простір без дозволу, слідуй за мною»).

Сукупність експектацій відповідає сформованим схемам прогнозування (антиципації) особою очікувань щодо реакцій значущих інших на позитивно або ж негативно-закодовані способи мислення, емоційні переживання та поведінку особи.

Ілюстративний приклад 2. Так, в наведеному вище прикладі відбувається генералізація декількох імпліцитних моделей опису реакції матері на поведінку дитини з боку дитини, через що дитина починає уникати фруструючих (негативних) віддзеркалень матері та інших значущих інших на власні когнітивні, аффективні та поведінкові акти.

Навчання проституюванню в соціально-закодованому середовищі здійснюється через нав’язування необхідності управління враженнями «значущих інших», від яких залежить «видача» ресурсу позитивного віддзеркалення. За відсутності або ж послабленості відповідної потреби в цьому ресурсі особа набуває по відношенню до суспільства відповідної імунізованості, в чому суспільство, як вже відзначалося, не є зацікавленим. Адже якщо особа не потребує віддзеркалень, то вона не зможе ідентифікуватись із різними соціально-типовими образами-ідентитентами. Останнє означає, що в суспільстві виникатиме значна чисельність маргіналів, які істотно послаблюватимуть соціальну організованість і синергізованість.

Сукупність статусно-рольових ідентифікацій відповідає обраному(обраним) людиною образу (образів)-ідентенту (ідентентів), з яким(и) вона пріоритетно ототожнює себе в соціальних взаємодіях різного рівня.

Пріорітетне ототожнення з образом (образами), обраним(и) в якості сукупності еталонних мисленнєвих, емоційних, характерологічно-темпераментальних, вольових і т.п. проявів «людяності» (не в значенні «человечности», а в значенні соціальної типовості), дає відповідні «виходи» у вигляді створення структурних параметрів для інсценування, утвердження значущості, прийняття ролі, її постановки та типізації.

Всі вищеперераховані «виходи» складають процесуальний базис соціального мікроперформативу.

Соціальний мікроперформатив – це відтворюваний в особистому способі життя ланцюг соціально-легітимованих «вистав» сімейно-побутового, професійного, соціально-економічного та ін. становлення мікровідносин, призначених для «соціального паноптикуму»-часопростору деперсоналізованих спостерігачів (Фуко), який слугує сурогатом духовності через надання особі в процесі участі в таких «виставах» можливості переживання соціально-нарцисичного задовлення.

Під соціально-нарцисичним задоволенням ми, в даному контексті, будемо розуміти сукупність реакцій особи у вигляді позитивних переживань-віддзеркалень соціальності як квазідуховності (псевдодуховності, або ж симуляції духовності).

Соціальність і духовність, керуючись вищенаведеним, можна розглядати як антагоністичні атрибутивні прояви особи: соціальність «прагне» (якщо уявити її в ментально-поведінковій динаміці) до узалежнення, вихолощування і редукції духовності до різних форм соціально-нарцисичного задоволення і проституювання особи в соціальних «виставах».

В духовності знаходить вираження свобода особи від цвинтарного узалежнення віджилими образами-привидами соціальності, які нав’язливо пропронуються у вигляді «загально-людського досвіду», «досвіду розвитку культури та цивілізації» і т.п.

І йдеться зовсім не про особливий прояв соцуіального ескапізму (адже духовна особа не завжди «тікає» з соціуму), а про готовність особи до ризику неотримання соціально-нарцисичних «погладжувань». Чим більшими є прояви подібної спроможності (а вони і характеризують «духоздатність» особи), тим більше виникає антагонізмів особи із соціальним мікроперформативом на різних рівнях соціальних інтеракцій.

В одній з робіт, присвячених теорії соціального структурування Дж. Тернер [Див. у зв’язку з цим: Теория общества, 1999, с.136-141] пропонує схему формування соціального мікроперформативу, називаючи її «схемою утворення соціальної структури».

Даний процес включає в себе: 1) створення структурних параметрів для інсценування, утвердження значущості, прийняття ролі, її постановки та типізації, 2) соціо-континуальну взаємодію (взаємодію в соціальному просторі і часі), яка, в свою чергу, складається з інсценування (перформативізації), утвердження значущості (семіотизації-сигніфікації), «враховування» (встановлення значущості домагань), прийняття ролі, постановки ролі та типізації.

Кожен із складників соціо-континуальної взаємодії розгортається як переговорний процес по використанню соціального простору, процедурах витлумачення, утвердженню значущості домагань, встановленню взаємності перспектив, взаємодоповнюваності ролей, взаємних типізацій.

Наслідком всого вищеперерахованого стає 3) організація структурованої взаємодії у соціальному часопросторі, відтворювана в ритуалізації, нормативізації, регіоналізації, рутинізації та категоризації.

«Оскільки люди взаємно подають сигнали і створюють інтерпретації, вони залучаються до процесів інсценування, утвердження значущості, враховування, прийняття ролі, постановки ролі і типізації, які, відповідно, припускають переговори стосовно простору, домагань щодо значущості, процедур витлумачення, взаємності перспектив відповідних ролей та взаємних типізацій.

З цих процесів виростають структуруючі процеси регіоналізації, рутинізації, нормативізації, ритуалізації та категоризації, які організують взаємодію в часі і просторі. В свою чергу, ці структуруючі процеси слугують структурними параметрами, які утримують в певних інтервалах інтерактивні процеси інсценування, утвердження значущості, враховування, прийняття ролі, постановки ролі і типізації»[Цит.за: Бабосов, 2003, с.64].

Ілюстративний приклад 1. Розглянемо дане положення на ілюстративному прикладі з практики встановлення стандартів моди. Модельна агенція “Armany” створила нову колекцію одягу, в якій втілено відповідний «задум року»: поєднання в одязі спортивної зручності і класичної строгості. Структурні параметри інсценування, утвердження значущості, враховування, прийняття ролі, постановки ролі і типізації створюються, відповідно, самою агенцією: вона визначає місце для проведення експозиції одягу (інсценування), дає доручення на відбір претендентів та претенденток для експозиції моделей (оголошення про проведення конкурсів-експозицій – утвердження значущості), здійснює самі конкурси-експозиції (прийняття та постановка ролей моделями – чоловіками та жінками) та подальшу типізацію образів-моделей по різних каналах ЗМІ (журнали, телебачення, інтернет).

Поширені по різних каналах ЗМІ типізовані образи зазнають регіоналізації (поширення в різних фізико-географічних та соціально-політичних просторах), рутинізації (узвичаєння запропонованих в колекції одягу моделей на рівні соціальних стереотипів окремих груп споживачів), нормативізації (надання відповідним предметам одягу статусу «класичних»- звісно, в розумінні оптимально-прийнятних для заданих сфер життя – ділової, політичної, спортивної тощо), ритуалізації (встановлення предметів експозиції одягу як стереотипного), категоризації (закріплення на рівні сприйняття окремих споживачів).

Інтегруючи ідеї Маркса («Людина спочатку дивиться як в дзеркало в іншу людину, а потім починає усвідомлювати себе як людину») і Лакана («Людина спочатку надягає броню ідентичностей значущих інших») можна зробити висновок про те, що процес соціалізації (принаймні – на його початкових вікових стадіях дитинства та підлітковості) відбувається як своєрідне «зачаровування» індивіда соціальністю, де індивід, проживши більшу частину життя (або ж відігравши мікроперформатив?!) значущого іншого наприкінці життя здійснює «розчаровування», усвідомлюючи фікціоналізм, профанованість і симуляційність соціальних смислів.

Особа усвідомлює себе в точці розриву-смерті між соціальним мікроперформативом і безсвідомим як напівбезсвідоме і однобічне втілення обезбоженої духовності.

Трагедія особи, таким чином, полягає в спробі бути собою і самореалізуватись на соціальний манер при усвідомленні-переживанні абсурдності, штучності і фікційності (позірності) цієї спроби на тлі неможливості (або ж обмеженої можливості) відмови від неї.

Духовне саморозгортання відбувається при подоланні символічних заторів-загород «значущих інших», супутність яких стає чинником духовних інверсій особи, її «збивання із шляху», що означає латенту підміну Духовного – соціальним.

Найяскравішою науковою роботою, в якій функціонально-поведінкові прояви акцентуацій описуються і аналізуються на прикладі російських етнотипів з художніх творів Достоєвського, є монографія К. Леонгарда «Акцентуйовані особистості» [Див.: Леонгард, 1993].

Автор подає візуально-поведінкові прояви епілептоїдності, ананкастичності та паранойяльності як цілком виправдані в середовищі дворянського (вищого) класу Російської імперії.

Вочевидь, ці функціонально-поведінкові ознаки були системно-характерологічними візуалізаціями, і водночас, моделями стосунків між різними стратами російського суспільства. Достатньо здійснити на цьому грунті порівняння цих ознак із національним характером росіян [Див. з цього приводу: Гнатенко, Павленко, 1999; Гнатенко, 1997].

Так, жінка в короткій спідниці або ж чоловік в шортах в ділових колах навряд чи викликатимуть схвалення стильових особливостей такого одягу. Їм, скоріше за все, «вкажуть на місце» (те саме соціальне місце, яке вимагає візуальних атрибутів буржуазної респектабельності у вигляді класичного костюму, краватки та черевиків, а не шортів і кросовок).

Беззначеннєвим буде виглядати намагання приїжджого до Америки датчанина підсісти ближче до американського чолов’яги в кафе якого-небудь кантрі, оскільки подібне скорочення комунікативної дистанції інтерпретуватиметься як зазіхання на особистий простір та порушення особистої безпеки.

Для європейського інтер’єр-стилю житла буде беззначеннєвим нагромадження домашніх дріб’язків у вигляді стауеток, коників, рюшиків, рівно як і використання строкато-декоративних палітр в обоях кімнати (життєвого помешкання). Такий інтер’єр імовірніш сприйматиметься як візуально прийнятни в умовах східної країни та орієнтальної шкали смаків.

В шоу-бізнесі для роботі на сцені людина з неекспресивною поведінкою навряд чи знайде собі застосування, рівно як і особа із нерозвиненою моторикою в складно-динамчних видах спорту і т.п.

Галерея прикладів могла б бути продовженою, проте необхідним є попередній теоретичний висновок: соціальне віддзеркалення індивіда значущими іншими формує сукупність ідентифікацій, які утворюють нормативний соціотип, що вберігає суб’єкта від фрагментування, надаючи в його розпорядження відповідний символічний ресурс, складовою частиною якого є візуальні «погладжування» (соціальні заохочення і схвалення з боку інших людей, що репрезентують суспільні утворення) щодо морфо-фігураційних та функціонально-поведінкових, предметних та акціональних виявів особистого способу життя.

Щоразу в такі морфофігураційні та функціонально-дійові утворення вкладається відповідний соціальний смисл, що є зоною розмежування значеннєвого і беззначеннєвого для суспільства та його групових сегментів. Цей смисл (вірніше – смисли) аккумулюють в собі міру гранично припустимої сумісності колективно усвідомленого та безсвідомого, що дає можливість здійснювати символічну трансгресію (перенесення) соціальних значень у візуальні коди культури, а простіше – у відповідні соціальні візуалізації.

Найпростіший приклад: хмарочоси в мегаполісах, що виражають перенесення соціальних значень, пов’язаних із вертикальною соціальною мобільністю, в площину вертикальної візуалізації архітектурної будови. Людина міста, на відміну віід людини села, зростає «вертикально» і (переважно) в компактизовано-концептуальному просторі (міський простір, на відміну від простору сільської культури - переважно символічно-компактний, а не розгорнутий).

Першим дзеркалом референцій для немовляти стає суспільство в особі матері. Цей незаперечний факт сприймався тривалий час із відтінком деякої сумнівності. Мовляв, немовля народжується біологічно безпорадним, а тому всіляки соціальні опосередковування при поясненні соціалізації в цей період є недоречними. З іншого боку, важко заперечувати думку про те, що, навіть без розуміння людської мови і певних сигналів, підсвідоме людини організоване так, що є спооможним зчитувати мову тіла (навіть без знання основ фізіогноміки та морфотипіки). Таке «зчитування» здійснює і маля, засвоюючи перший досвід умовного та безумовного віддзеркалення. Чим суворішим і репресивнішим є суспільство, тим раніше дозволяються і соціально-легітимуються депривації дитячої психіки.

В позаминулому столітті американська дослідниця М. Мід, а слідом за нею французький дослідник Л. Демоз висунули ряд концептуальних положень щодо зв’язку соціального характеру дорослої людини та способів пеленання, домінантних в даній культурі. Звісно, положення про те, що туге пеленання з вищою імовірністю дає на виході узалежнений соціальний характер, а відсутність або ж послабленість пелюшкового стячгування сприяє формуванню ліберальної та демократичної особи, виглядає на сьогодні чимось архаїчним. Часи, мовляв, змінилися, та і раніше подібні супутності виглядали сумнівними. Однак, така залежність, на нашу думку, все ж існує, потребуючи для свого доведення локальних емпіричних досліджень.

«Впровадження цих ідей на рівні конкретного дослідження можна проілюструвати на прикладі відомого представника школи «культура і особистість» Д. Горера. Звернувшись до проблеми російського національного характеру, дослідник вивчив практику поводження із малюками у росіян і дійшов до висновку, що найголовнішими рисами їхнього характеру є пасивність, інертність, безініціативність.

Свій висновок вчений аргументував, зокрема, тим, що традиційний догляд за немовлям передбачав специфічний (дуже тугий) спосіб сповивання (у російській культурі навіть існував спеціальний сповивач – «свивальник»). Дитина, сповита в такий спосіб, зовсім не могла рухатися і взагалі проявляти будь-яку ініціативу, а оскільки так сповивали довго, то раннім її досвідом було обмеження будь-якої активності, що й певною мірою позначалося, як вважав Д. Горер, на її майбутній дорослій психічній діяльності та поведінці…»[Цит.за: Павленко, Таглін, 1999, с.15]

Один з німецьких дослідників в галузі генетичної психології Е. Шахтель [Див.: Schachtel, 1959, p.298-299] звернув увагу на придушення ольфакторних (нюхових) відчуттів в західних культурах.

«Західні культури практично заперечують те, що пов’язане із запахом. Якщо мене представляють комусь, і я підійду і обнюхаю його, то це вважатимуть дикунством (хоча цілком прийнятно візуально спостерігати за людиною). Сказати англійською мовою «від нього пахне» є синонімічним тому, щоб сказати «від нього погано пахне». Ми, зрозуміло використовуємо парфуми і відсуваємо деякі запахи, але в цілому наші відчуття, що грунтуються на цьому почутті, надзвичайно обмежені»[Цит.за: Крэйн, 2002, с.424].

Загалом використання матерями тактильно-дотикових рухів до немовлят, відрізняючись за кількістю і якістю, створює і закладає префігуративне уявлення (вірніше, протоуявлення) про соціальний характер, а непрямим чином – і про відповідні еталонно-тілесні структурації.

Так, якщо дитина відчуває, що її тілесні потреби ігноруються або ж піддаються будь-яким іншим формам депривації чи соціальної дресури, то вона навряд чи виросте тілесно чутливою. Скоріше за все, відбуватиметься тілесна десенситизація, а відповідні гедоністичні установки в ставленні до тілесних потреб придушуватимуться.

Ілюстративний приклад. В стародавній Спарті бул прийнято обливати немовлят холодною водою і використовувати легкі тілесні «покарання» за певні «провини», що, вочевидь, побічно впливало на самосприйняття дорослих спартанців, тотально відгороджуючи їх від світу жінок. Жіноча тактильність замінювалася одностатевою (гомосексуально-гомоеротичною) чоловічою, що було покладено в основу військової дисципліни непереможних спартанських фаланг.

Для афінян же такі моделі поводження із дітьми буди менш характерними, відтворювався культ гімнастики і естетизованої тілесності, що впливало і на їх соціальний характер: вільнолюбний, гедоністичний, гнучкий щодо різних форм комунікації (політичної, торговельної і.т.п.).

Механізми дзеркалізації вже на рівні тілесного контакту матері і дитини транслюють відповідні соціальні значення, що стають закладкою его-ідентичності: адже цей тілесний контакт в одних соціокультурних умовах може бути відчужено-індифірентним або ж гіперемоційним (тактильні обмеження та депривації або ж гіпертактильність – пор. Великобританію і Італію), гіперпротективним і кінестетично-обмежуючим або ж просторово-розслаблюючим (туге пеленання або ж можливість вільних тілорухів для немовляти – пор. Росію і США), тривожно-фобічним (в силу неекологічності суспільства) або ж спокійно-монотонним і т.п. На початкових стадіях суспільство невербально-комунікативними патернами взаємодії матері і дитини здійснює закладення соціального характеру як моделі реагування на типові фрустрації.

Тут також існують відповідні емпіричні дослідження етнопсихологів, які дають можливість переконатися в тому, що через мову тілесно-тактильних відчуттів соціум дає «зрозуміти», в який спосіб буде відбуватись соціальна адаптація дорослої особи в ньому, якою буде «онтологія соціальності» щодо індивідних ініціатив, якими фруструючими ефектами буде супроводжуватись освоєння і узвичаєння соціальних типізацій і т.п.

В теоретичному і соціально-практичному відношеннях буде порівняння досліджень А. Гезелла і Б. Цимбалістого [Див.: Українська душа, 1992, с.66-97]. Обидва автори аналізували режими годування немовлят, які стають певними префігуративами патернів соціалізації.

В радянських пологових будинках було прийнято годувати немовлят погодинно, що, звісно, було не просто тест-випробуванням на «міцність» (адже скоріше практикувалося дегуманізоване ставлення до людини, в т.ч. дитини), а ще і відповідним елементом призвичаювання до репресій з боку системи, яка часто карала без розбору, всіх підряд і без будь-якої провини.

Уявимо собі, що організм, ще не пристосований до саморегуляції, штучно ставиться на межу виживання. Переживаючи неймовірні страждання (не лише фізичні, але і душевні), індивід набуває психопатичних рис.

Психопатична організація соціального характеру, будучи витісненою (і забутою завдяки відповідним механізмам психічного захисту), знаходить своє продовження в соціально-легітимованих типізаціях, що припускають інструментально-садистську поведінку в держструктурах відповідного профілю та спорті (армія, служба безпеки), субкультурні девіації, а також різні епілептоїдні форми повсякденного відреагування, що в соціальному масштабі виливаються в «війну всіх проти всіх» (практично - полювання людей одне за одним із використанням інституцій репресивної системи, освіти, медицини і т.п.).

Громадянська війна, припинена в 30-х.рр. ХХ ст. в СРСР на полі бою, продовжувалася в 40-80-х. у вигляді психопатично-паранойяльного полювання на відьм і «пошуку чужих серед своїх». Хоча останнє звучить на перший погляд тенденційно, проте є відповідні емпіричні підстави констатувати, що ми тривалий час жили в суспільстві психопатів, які нищили одне одного. А одним із тріггерів формування психопатичного соціального характеру, в свою чергу, виступали описані вище моделі професійної поведінки та режиму в пологових будинках.

Варто зауважити також, що подібного роду репресивні практики не виглядали цілераціональним виявом терористичних програм придушення і переслідування.

«Знищення владою політичних та особистих супротивників без суду і слідства – справа невибачна з позицій демократії, аморальна, але по людськи зрозуміла. Тут проглядаєтсья хоча б якась логіка. Але знищення ні в чому неповинних людей, так би мовити нейтральних або навіть відданих диктатору чи його спідручним – це вакханалія чисто сатанинська (адже проводили цю акцію зовсім не клінічні психопати)…»[Каныгин, 2005, с.206].

Український дослідник Б. Цимбалістий описував особливості годування в українських сім’ях на території Галичини (звісно, що свої субрегіональні відмінності є і на інших територіях. Автор дійшов до висновку про те, що «…коли дитина хоче їсти і починає кричати, мати одразу годує її досхочу…Цимбалістий вважав, що при такому піклуванні дитина ростиме більш довірливою у своєму ставленні до світу, матиме інстинктивну впевненість в тому, що «якось воно буде», зберігатиме оптимізм незалежно від обставин і умов, з якими їй доведеться зіткнутися»[Цит. за: Павленко, Таглін, 1999, с.44].

Виходячи із існуючої в соціології регіонально-ментальної типології моделей соціальних життєустроїв, в ціннісні надбудови яких закладені відповідні ідеології, можна запропонувати і типологію стратегій дзеркалізації, кожна з яких матиме свої візуально-інкорпоративні та візуально-акціональні індикатори.

Стратегія максимальної (екстремної) селф-дзеркалізації. Притаманна розвиненим в техніко-інформаційному та економічному відношенні постіндустріальним соціумам та соціальним групам, що можуть відтворюватись на основі мінімізації соціальних ризиків і убезпечувати свій внутрішньо-соціальний простір від певних коливань та непередбачуваних інтервенцій агентів зовнішнього середовища.

Звісно, що це скоріше елітна, ніж масова стратегія дзеркалізації всіх (або переважної більшості) проявів дзеркального дитячого Я, через яке ставлення до інших людей (як в просторових межах соціуму та соціальної групи, так і за їх межами) стає предметно-інструментальним.

Надлишкова кількість віддзеркалень формує не лише споживчий егоцентризм і життєву філософію маніпулятора, але і візуально-структураційні атрибуції такої ідентичності: схильність до резервування надлишкового фізичного простору без особливих функціональних потреб (в житлі, розмірах і габаритах автомобілю, стилізаціях одягу тощо), дотримування значної комунікативної дистанції, експлуатативність як зовнішньо-поведінкове поєднання відчуженості і агресії, оточення себе різноманітними «групами підтримки», що реалізують функцію допоміжного віддзеркалення ( у вигляді різних легітимаційних практик).

Подібна лінія загалом реалізується в соціополітичному відтворенні великих імперій, що бачать весь світ як просторове продовження себе, і тому пропонують різного роду глобалізаційно-уніфікуючі проекти соціального облаштування. Етноцентризм, притаманний державам, які коли-небудь були імперіями (або ж будуть ними) потребує на рівні соціалізації відтворення такого типу людини, яка в повному розумінні цього слова вважає себе «пупом землі».

Стратегія розщепленої селф-дзеркалізації (дзеркалізації на основі подвійних соціальних стандартів, норм та цінностей). Сам процес відбувається без урахування автентичних ціннісно-смислових універсалій спільноти із вибудовуванням «дзеркала», що складається із експектацій іншої спільноти.

Прикладом можуть бути країни із розщепленою (подвійною) макроідентичністю (скажімо, євроазійською), в яких колективне безсвідоме часто перебуває в опозиції із штучно-самонав’язуваною ідеологією. Нормативний соціотип в таких спільнотах формується на основі протиставлення ідеологічних візуалізацій – архетиповим конструктам (Росія, Японія, колишня Югославія). В продуктах візуальної культури, в т.ч. в різних складових тілесно-візуального екзісу, стратегія виявляє себе в значній кількості запозичень (імітацій), які еклектично вписуються у візуальний символізм спільноти, суперечливо переплітаючись із автентичними соціальними смислами.

Проте в подібних практиках особа формується в режимі розщеплення: вона, висловлюючись словами Лакана, не координує реальність безсвідомого із регістрами моральних, естетичних, релігійних, політичних цінностей. Це схоже на те, як росіянин надягає європейський костюм, залишаючись і в цій дисциплінарній матриці класичним азіатом.

Виховання в сім’ях в таких соціумах часто побудовано за шизофреногенним сценарієм: вимагають з точки зору належного одного, мають на увазі інше. Особливо чітким стає подібний феномен на тлі поєднання зовнішньої ситуативно-парадної вишколеності (в час стеження і нагляду) і повсякденного безладдя (за умов відсутності або ж послабленості цензури).

Достатньо звернутися не лише до наукових, але і художньо-публіцистичних праць, щоб переконатись в тому, що знаменитий радянський «шмон» вимагав від учасників соціальних перформансів саме подвійних віддзеркалень: за офіційною шкалою і неофіційною. Культур-антропологічні констатації щодо «нашарування європеїзму на азійщину» мають під собою достатні підстави.

Стратегія реверсивного віддзеркалення існує як домінантна в традиціоналістських суспільствах, де наджорсткі соціальні регулятиви створюють ефект «розмивання» кордонів між особою і суспільством. Черговість віддзеркалень між дітьми та дорослими змінюється: дорослі віддзеркалюють дітей за умови, що діти віддзеркалюють дорослих.

Останнє набуває свого візуально-культурного вираження в різноманітних тілесних деприваціях, а в більш широкому контексті - в соціальному аскетизмі та використанні сурогатів і симулякрів. Одне з провідних місць за кількістю симулякрів займає китайська культура і соціальність, де відповідні візуальні аспекти представлені в архітектурі (зникаючі дахи-пагоди, які розчиняються в височині неба), кулінарії (свинина із смаком риби, креветки із смаком грибів і т.п.), в промисловості (у вигляді множинних підробок оригінальних фірмових виробів тощо).

В Україні сценарії тілесно-виховних практик містять як мінімум два засадничих формоелементи: моторну віктимофільність – мазохістську орієнтованість матерів на моральне обмеження спонтанної рухової активності дитини (особливо – чоловічої статі) як «небезпечної» (зумовлену ожіноченням відповідних стандартів гендерної соціалізації) та створення емоційно-негативного фонового супроводу просторових експансій ( моральне (а часто і фізичне) забивання, затискання, просторова депривація «занадто активних» в моторно-фізичному відношенні особин).

Негативне віддзеркалення первинної дитячої (скоріше освоювально-розвідувальної, ніж деструктивної) агресії виховательками і вчительками формує таку (висловлюючись вже в термінології Лакана) «ортопедичну матрицю тілесної розщепленості», яка має закласти в майбутньому українцеві страх перед виявом агресивно-експансіоністських імпульсів.

Такого роду «замовлення» відображає виразні цільові настанови на виховання рабського характеру (закріпленого в тому числі і на рівні тілесно-морфологічного блокування спонтанних агресивних імпульсів), який тихенько «пересиджує життя», не беручи активної участі у конструюванні соціальної дійсності. Власне, всім колабораціоністським урядам в Україні така позиція цілком імпонувала, а тому відповідні дидактичні методики і схеми тілесного виховання не зазнали належних змін.

Для соціологів та соціальних психологів добре відомим є те, що індивідність як якість людини чинить своєрідний опір деперсоналізуючим впливами машини соціалізації, тобто, насадженню особи. «Полем боротьби» стає соціопсихічний простір, в якому індивідум, пртендуючи на відстювання «територіально свого» (а «територіально своє» - це символічний локус автентичного смислоутворення), здійснює своєрідний «саботаж» щодо агентів соціалізації, які намагаються транслювати в психіку соціальні змісти, роблячи це більш прямо і відверто або ж більш завуальовано і латентно.

«Саботаж» щодо соціалізуючих впливів найчастіше може мати вираження у вигляді девіантної поведінки або ж інших екстраординарних практик, спрямованих на «підрив» (ментально-символічний, організаційний, або ж навіть фізичний) реально- або ж потенційно-неекологічних щодо психіки соціальних значень.

Наприклад, доведений до відчаю громадянин може вчинити епатажний насильницький злочин, що виражає безмежний відчай щодо глухоти соціуму; учень середньої школи може чинити опір спробам вчительки «ослухнянити» малопіддатливий «людський матеріал»; зацькована жінка вчиняє самогубство або ж замах на нього; ув’язнені втікають з колонії, протестуючи проти садистично-суворого режиму тримання і т.п.

Наведені приклади, однак, стосуються неприхованого тиску соціальної системи на індивідність. На нашу думку прихований соціальний тиск реалізується через відповідні моделі нормуючого схематизування тілесності.

Індивід може із належною долею наполегливості саботувати соціалізацію у вигляді експліцитних значень, проте, менший успіх особистий опір має щодо латентних соціальних значень, інкорпорованих в тілесних габітусах та складових візуального екзісу культурних практик.

Можна, у відповідь на моральне та фізичне знущання, вдарити охоронця або ж нагрубіянити вчительці, проте, відрефлексувати соціальний вплив через, наприклад, художній декор адміністративної будівлі, стиль та колористику одягу, запропоновані в тату-салоні візерунки вдається далеко не кожному індивіду.

Завдяки роботам Е. Фромма [Див. з цього приводу: Фромм, 1993] поняття «соціальний характер» давно вже перестало бути неологізмом для соціології та соціальної психології. І як би не окреслювався соціальний характер в дефініціях («сукупність адаптивних патернів поведінки в соціальній системі» або «вкорінена в психіці індивіда модель реагування на соціальні фрустрації), зрозумілим залишається зв’язок, що беззаперечно виявляється у впливі схеми тіла на самосприйняття, а через нього – на характерологічні структури особи. Наведемо наочно-демонстраційний приклад, що може вважатись співзвучним сьогоденню.

В масовій культурі та ідеології (особливо в тому варіанті, що представлений в художній літературі та відеопродукції) є популяризованим образ ригідного атлетичного тіла, такого собі «м’язового кіборга», високореактивного в поведінці, гіпорефлексивного в міркуваннях, жорсткого, цілеспрямованого і інструментально-озброєного в контактах із соціальним середовищем.

М’язовий корсет, у вигляді своєрідної тілесної броні, видає соціопсихічну потребу зниження чутливості і нарощування «куленепробивної стінки» щодо можливої соціальної агресії. Отже, такі тілесні інкорпорації представляють імпліцитний соціальний запит на реактивно-психопатичний морфопатерн і відповідний соціальний характер

Ригідний атлетик носить своєрідну «маску» у вигляді броні, яка захищає його від проявів таких «неринкових» якостей, як щирість, відвертість, спонтанність та креативність. Маска водночас захищає від згубної безпосередності, створюючи своєрідний каркас для розщеплення особи на «я» і «мене».

Оскільки м’язовий панцир виступає в умовах сучасної маскультури та соціальності втіленням моди, є сенс детальніше зупинитися на певних мікросоціальних особливостях його носія [Райх, 1999; Фромм, 1993; Лоуэн, 2000]:

- низька стохастичність нейронних ансамблів, що зумовлює реактивність мислення, тобто, зростання його швидкості та ергійності при зменшенні варіативності. Зменшення варіативності мислення супутнє в ригідних атлетиків архаїчно-неосвоєній емоційній сфері

- прихильність до ірраціональної авторитарної етики (право сили є сильнішим за силу права). Йдеться про такі якості соціальної моралі, які відповідають ідеології лібералізму та консерватизму. В своїй основі обидві ідеології єдині: лібералізм наполягає на необмеженому утвердженні особистої «свободи від», а консерватизм фіксує результати розгортання цієї свободи у вигляді недоторканості капіталоресурсів олігархій. Йдеться про послабленість у носія ригідного атлетичного типу соціальних якостей «зворотності» і взаємності.

- схильність до нав’язливих ідей та авторитарної поведінки.

Друга риса випливає з першої: із права бути правим на основі сили «народжується» право нав’язувати іншим свою ідеологію та поведінкові моделі. Авторитарна поведінка випливає із визнання за собою необмеженого права на соціальний тиск.

- дисморфофобія – різновид підліткової девіації, що поляґає у виявленні «боязкості» до недосконалості тілесної структури. З іншого боку, це своєрідний страх перед втратою тілесної жорсткості загалом.

Йдеться не лише про тілесно-характерологічні, але і соціально-середовищні прояви: адже втрата тілесної жорсткості багато в чому прирівнюється в агональних соціумах до особистої слабкості в аспекті структури характеру. Більше того, участь особи у дедалі ускладнюваних соціальних «сценках»-мікроперформативах просто таки потребує імунної «стінки»-відгородження (інакше витримувати «спалювання часу» в топці соціальної машини буває нестерпно).

Питання щодо художньо-кінематографічного героїзування носія такого морфорпатерну виглядає зайвим. В Америці підліткове бунтарство залишається екстремно цінним саме завдяки своїй протиставленості нудоті і сірості консьюмеризму середнього обивателя, розм’яклого від застійно-стабільного способу життя. Тому ригідна атлетика втілює запит на силу і динамізм, хоча реальна Америка в своїх тілесних виявах залищається далекою щодо цього візуального ідеалу.

Поруч із соціальним запитом на приховано-психопатичну структуру характеру, носій якої має «всіх і вся» без винятку, робячи це з високою долею майстерності, художня відеоіндустрія змоделювала також тіло кіберпростору, або ж плазматичне тіло – візуальну інкорпорацію необмеженої пластичності і технічної пластиліноподібності.

Людина в такому тілі (або ж антропоїди чи антропоморфи) виглядає як втілення гнучкості і всепристосованості. Таким чином, ектремно-твердий ригідний атлетик в образах Сталлоне і Шварценеггера співіснує із плазматичним антропоїдом віртуальної реальності як «твердий горішок» із «шматком пластиліну». Мабуть, в цьому також виявляється соціальна логіка «плавильного казана» американізму: в ньому зовні пластиліноподібні істоти приховують тверде і непорушне ядро.

Один з класиків тілесно-орієнтованого психоаналізу О. Лоуен в свої роботі «Психофізичні засади структури характеру»[Лоуэн, 2001, с.45] описує феномен Монро – відомої американської кіноактриси, образу королеви інфантильної сексуальності. Лоуен констатує наявність в структурі її тіла трьох специфічних зажимів: на рівні шиї, грудей та генітальної зони.

Авторський вердикт щодо оцінки психосоматики видатної актриси виглядає невтішним: заблокована оргастична потенція, слабка спроможність переживати афекти радості від самовіддачі, істерична штучність і позерство. Все це на тлі травмованості від згвалтування близьким родичем. Всі три зажими, виявляється, є соціально-зумовленими: завжди контролювати себе в соціальному середовищі, грати соціальні ролі (шийний зажим), мати слабкопроникнену его-ідентичність (грудний зажим), пам’ятати про небезпеку інтимності (генітальний зажим).

Якщо співвіднести ці зажими із структурою соціального характеру (або ж соціальних характерів) американської людини, то виявиться, що вони є цілком комплементарними щодо таких його параметрів, як психопатичність, істероїдність, компульсивність. Дані параметри дозволяють опановувати соціальний простір, в якому домінантними є утилітарні стосунки, розрахунок, соціальна маскоподібність і штучна позірність, нарцисизм і проституювання.

Доволі цікавою є феноменологія соціально-замовних тіл на політичному Олімпі. Іміджеве конструювання політиків є в деякій мірі підлеглим і підвладним імпліцитним канонам тілесного замовлення. Типологічну галерею експектацій щодо форми тіла політичних лідерів дає коротка політична історія незалежної України.

Перший президент України – Л. Кравчук – був (і є) типовим пікноїдом (носієм рихлої, «жирної», «колоподібної» тілесної конституції) – свого роду візуальна інкорпорація архетипу немовляти-осідлого господаря в одному політику. Л. Кучма був типовим шизоїдним диспластиком (поєднанням кістковості і структурних асиметрій тілесної форми), тілесна схема якого видавала непередбачуваність політичної поведінки як для найближчого оточення, так і для суспільства. В. Ющенко поєднує пластичну атлетику із елементами ектоморфної тілесної конституції.

Всі три президенти в своїх тілесних схемах виступають живими замовними візуалізаціями політичних героїв України: осідлого селянина-господаря, авантюриста і вільного художника-ексцентрика, які співіснують в полі політики не лише як особи, але і як політичні сценарії із наперед заданим фіналом.

Звісно, кожен із носіїв такої замовної схеми тіла відображає і соціальний характер – сукупність патернів реагування на соціальну дійсність та експектацій соціуму (великих соціальних груп) щодо легітимних актів (дій, вчинків та стратегій життєдіяльності). В одному випадку це закулісна дипломатія і політична гра на «перегравання» опонентів із використанням політтехнологій прихованого тиску (чутки, інсинуації і компроментації і т.п.); в другому – екстраординарні дії імпульсивного змісту із силовим сценарієм; в третьому – «боротьба за красу і моральність» із використанням публічної риторики, тобто, перевага вербальних актів над прагматичними політичними рішеннями.

Прецеденти такого гатунку в політичній історії України, звісно, були, і їх зв’язок із морфоантропологією має бути простежений додатково на інших прикладах. Дане завдання, проте, не є ключовим для даної роботи.

Цілком логічне питання: в який спосіб соціальний характер як сукупність атрибуцій самосприйняття індивіда в особі, патернів реагування на соціальну дійсність та соціальних експектацій щодо легітимної соціальної поведінки транслюється в морфологічний тип, фізіогномічні особливості та інші біосоціальні візуалізації?

Маємо підстави для твердження щодо того, щго така трансляція відбувається через нормативний соціотип.

Під нормативним соціотипом ми будемо розуміти інформаційно-символічну модель людини (образ адаптованої до соціуму особи), що містить певну сукупність атрибуцій-параметрів соціального характеру та соціальний мікроперформатив – життєвий сценарій розгортання особи в часі. Отже, нормативний соціотип – це мініконтинуація, представлена зліпком соціального простору і часу на рівні особи.

Сукупність атрибуцій-параметрів соціального характеру в їх візуальних втіленнях дають своєрідну адаптивну статику, в той час як соціальний мікроперформатив – адаптивну динаміку.

Адаптивна статика у вигляді певних рис-параметрів соціального характеру має корелятивні візуалізації у вигляді індикаторів соціального екзісу: схеми тіла, фізіогномічних патернів, особливостей вербальної та невербальної комунікації (зовні спостережуваної мовної поведінки), стилізацій одягу, організації архітектурного інтер’єру та екстер’єру, колористики і символіки дизайнерськи-освоєного фізичного простору, скульптури, образотворчого мистецтва, відеопродукції і т.п.

Наведемо ілюстративні приклади.

Відомо, що у людини є як мінімум три статеві ідентичності: біологічна, суб’єктивно-психологічна і соціально-рольова [Більш детально див.: Ильин, 2002; Клецина, 2001; Эллис, 1898]. З двох останніх складається те, що прийнято називати гендером. Гендер є скоріше психосоціальним, ніж біологічним утворенням і має власні візуальні індикатори. Останні виявляють себе в структурно-морфологічних ознаках будови обличчя, тіла, вербальної поведінки, професійної ніші, складових невербальної комунікації (жестів, міміки, пантоміміки), а також у різних факультативних візуальних ознаках (стилізаціях одягу, використанні аксесуарів і татуювань і т.п.).

За відсутності ознак інверсії або розщепленості (гомосексуальності, андрогінності, бісексуальності), гендер може бути чистим і змішаним.

В «чистому» гендері свідома установка на виявлення певних статево-рольових рис співпадає із устанвкою індивідуального безсвідомого, тобто, особа, і з позиції діяча, і з позиції спостерігача усвідомлює себе, відповідно, жінкою або чоловіком.

В змішаному гендері особа на рівні свідомості виявляє риси біологічного гендеру, але установки її безсвідомого, а також доступна для спостерігача стереотипізована поведінка містить ознаки гендеру, протилежного біологічній статі – чоловічого або жіночого. Так, чоловік може бути чоловіком лише «в тілі», проте в своїх психічних проявах демонструвати фемінні ознаки. Те ж саме може відбуватись і з жінкою: вона може бути жінкою лише в своїх тілесних виявах, проте в поведінці і мисленні денмонструвати ознаки чоловічості (маскулінності).

Про візуальне позиціонування гендеру подбали не лише Господь Бог, природа і сама людина (у виявах візуального самоконструювання), але і суспільство. Адже воно постійно продукує стереотипи і пов’язані з ним експектації щодо мислення, емоцій, поведінки «типових» чоловіків та жінок. Ці еталонні перцепції останнім часом містять вестернізовано-американську культурно-символьну домінанту, яка, проте, не «затуляє» остаточно етнічно-автентичних версій гендерних типів.

В соціалізації чоловіків і жінок формуються такі диспозиції, що знаходять проективно-візуальне втілення в зазначених складових.

Чоловікам в процесі соціалізації навіюються установки щодо необхідності виявів таких рис, як достатня агресивність, наполегливість, слабко виражена емоційність (емоційна прихованість), інструментальність (вміння маніпулятивно поводитись із людьми і речами) і т.п. На морфофенотиповому рівні це знаходить своє вираження у вигляді домінатності жорстких, м’язово-рельєфних, частіше асиметричних, астенічно-атлетичних конфігурацій.

Такі морфофенотипові особливості відображатимуть експектації щодо типового чоловіка, у якого має бути «жорстка персона» - потужна маска для приховування своєї індивідної справжності і , відповідно, жорсткий м’язовий рельєф, який в соціально-рольовому плані відповідатиме чоловічіфй індивідуації, програмам свідомості та поведінки, націленим на розрізнення власного «Его» і зовнішнього середовища. В етології тварин подібні риси були філогенетично виправданими за рахунок того, що самці, які виявляли ознаки емоційності були більш вразливими для особин конкуруючих видів.

Саме тому і в природі, і в суспільстві для чоловіків легітимізувалася стратегія такого поводження з емоційною сферою, яка відповідає більш жорсткому придушенню, блокуванню, маскуванню різноманітних аффектів. Останнє,до речі, побічно впливає на соціодемографічні показники чоловічої смертності від серцево-судинних захворювань. Останні за кількісною поширеністю пов’язуються з чоловіками.

Адже «справжній» (у вимірі середньо-нормативних американських уявлень) чоловік не повинен плакати, видавати ознак власної знервованості, депресивності, неурівноваженості тощо. Цього очікує суспільство, тим самим прирікаючи більшість чоловіків на проривання смертоносних аффективних хвиль через судини, серце та ін. життєво важливі органи. Тому обличчя, що стоїть ближче до маскулінного гендеру, містить більше рельєфностей, нерівностей, кістковості, жорстко-структурних утворень, що говорить про спроможність суб’єкта не пластифікуватись в соціальному середовищі, а чинити йому опір.

Те ж саме стосується і тіла особи із маскулінною гендерною домінантою: воно стоїть ближче до полюсу атлетичності-м’язовості та астенічності-кістковості, що відповідає більш ригідній (у порівнянні із фемінною) его-ідентичності.

Тіло суб’єкта із маскулінною гендерною домінантою містить якщо не м’язовий панцир, то принаймні корсет або ж, як мінімум, достатньо виражені м’язові сегментації. Останні відповідають не лише на прояви агресивно-силових поведінкових програм (які в нинішньому гіперцивілізованому суспільстві із нормально функціонуючою системою безпеки стають витребуваними набагато рідше), але і за резистентність (витривалість) щодо різного роду асимілюючих впливів соціальності. Для протистояння соціальним асиміляціям різного походження м’язовий панцир є релевантнішим за різного роду «м’які форми» (про це піде мова далі).

Вибудовування м’язової «стінки» має соціальну доцільність ще і в тому, що така морфотипова варіація має і певний товарно-естетичний вигляд, а дана складова також враховується на ринку особистостей в умовах конкуренції, йдеться про відповідне навіювання страху та різних тривожно- фобічних емоцій щодо інших чоловіків-конкурентів, внесення латентної сексуальної атракції в екзіс та поведінку щодо інших жінок.

Носій фемінного гендеру в соціальних очікуваннях вглядає деякою протилежністю маскулінного. В гендерних диспозиціях фемінності фігурують сенситивність, гнучкість, палстичність, комунікабельність і комуцнікативна компетентність, соціабельність, терплячість, толерантність тощо. Всі цим соціальним експектаціям-атрибутивам відповідають свої морфофенотипові візуальні індикатори: округлість, овальність, симетризованість, слабко виражена рельєфність і кістковість на тлі домінування рихлості (пікноїдності, пікноморфності).

Носій фемінності має бути (в соціально-рольовому відношенні) пластичним, адаптивним і гнучким, тому на візуальному рівні конструкції м’якої персони відповідатиме округле обличчя із майже невираженою кістковістю, м’язовою рельєфністю та різними асиметріями ( в цьому плані більшій симетризованості обличчя відповаідає фемінність, і різним візуальним асиметриіям – маскулінність).

До того ж, «м’яка» персона дозволяє здійснювати соціальне внедріння, різного роду асиміляції та інтервенції, тобто, в своїх поведінкових програмах фемінність виявляється орієнтованою скоріше на «узагальненого іншого», ніж на себе.

Дана обставина пояснюється не лише зниженням опору середовищній асиміляції («м’яка» персона із візуальними складовими плавності легше «розсуває» власні кордони для різних агентів зовнішнього впливу), але і деморфізуючим впливом цієї м’якої персони на оточення.

Отже, носій фемінного гендеру і в своїх візуально-фізіогномічних проявах стоїть ближче до полюсу соціальної норми, в той час як носій маскулінного гендеру - до точок соціального екстремуму, різного роду крайнощів (маргінальність, девіантна поведінка, геніальність).

Такі дистинкції відповідають соціально-рольовій і духовно-практичній навантаженості фемінного і маскулінного в філогенезі: чоловіче пов’язане із ініціацією прорівів та епохами нестабільності (інноваційності), жіноче – із репродукцією, консервацією та родовим мультиплікуванням, досвідом відтворення узвичаєних зразків.

На рівні тілесної будови візуально-соціальне структурування атрибуцій фемінності виявляється в посиленні компоненти горизонталізованості (у маскулінних типів – вертикалізованості): тіло стає більш ( у порівнянні із носіями маскулінного гендеру) м’яким, округлим, пристосованим до соціальної екстенсії (проявів горизонтальної соціальної мобільності). В соціально-еволюційному аспекті фемінність відповідає періоду стабілізації і кристалізованих соціальних ідентичностей, в аспекті соціально-групової приналежності – соціальним групам із консервативною компонентою ментальності (селянство, міщанство, в меншій мірі – буржуазія, хоча за певних обставин – виникнення сімейних олігархій).

В той же час вертикалізована будова тіла відповідає інтенсії (духовно-практичній напруженості), що корелює із соціальними диспозиціями маскулінності. Вертикалізованності маскулінного відповідає і його більш виражена сегментація (виділеність меж між різними зонами (сегментами) тіла, м’язовий рельєф і т.п.).

«Кращій розчленованісті психічних даних у чоловіка відповідає більша визначеність в будові його тіла, тоді як більш слабка розчленованість психічних даних жінки гармонує з ніжністю, закругленістю та розпливчатістю жіночого тіла та обличчя. З цим висновком співпадають результати порівняльної чутливості обох статей, які показали, всупереч поширеній думці, що чутливість чоловіків є тоншою, навіть якщо зупинитися на середніх типах» [Вейнингер, 1997, с.249].

Описані візуальні атрибуції, що несуть здебільшого соціально-стереотипову зумовленість, виявляються і в змішаних гендерних типах. Так, у чоловіків з жіночим гендером виявлятиметься більша симетризованість, пластицізованість, округла рельєфність (домінування колоподібних і овальних форм в тілі і обличчі, менш виражена кісковість і м’язовість тілесної статури і обличчя, включеність в структуру тіла елементів пікноїдності (пікноморфності) у вигляді розширеної тазової зони, потовщення нижніх кінцівок, поява «другого» підборіддя і т.п. Такі візуальні атрибуції відповідатимуть більш високій сенситивності (чутливості), зниженій агресії та, відповідно, соціально-волюнтативним якостям, максимізованій безпечності.

Дослідження кореляцій рівня тривожності і перцептивної оцінки морфотипів, проведені Ляйппе і Зімбардо, показали, що найнижчі показники тривожності корелюють із сприйняттям пікноїдних (пікноморфних чоловіків – жінками). Та ж сама картина спостерігалася і щодо сприйняття жінок чоловіками: пікноїдні жінки оцінювались як емоційно-комфортні, грайливі, розкуті і т.п.[Ляйппе, Зимбардо, 1989, с.211].

Жінки із чоловічим гендером в візуальних особливостях тіла та обличчя нагадують чоловіків (гострі асиметризовано-рельєфізовані форми (ламана та нерівна лінія, гострий кут, гострі квадратично-трикутникові конфігурації, в деяких випадках у представниць кавказько-семітських груп – зволошення обличчя на щоках та над верхньою губою), що відображає своєрідну змагальність і конкурентність у взаємодії із чоловіками. Дисонанс з тілесним гендерним типом (біологічною статтю) співвідноситься з атиповою реакцією емансипації (маскулінна зовнішність начебто «легітимує» звільнення від авторитету чоловічості в професійних самопросуваннях та інших виявах особистої активності).

Жорстке Его жінки-чоловіка (жінки з маскулінним гендером), візуалізоване у вигляді гострих геометричних конфігурацій обличчя, в суспільствах із патрірахальними соціально-рольовими диспозиціями, іноді виступає тріггером конфліктних ситуацій (в чому виявляється підсвідома оцінка деякими чоловіками негативізмів у проявах маскулінних якостей жінками).

В структурі тіла у жінок із чоловічим гендером візуалізується атиповий м’язовий панцир, що відображає і соціальний запит капіталістичного суспільства на психічну диференційованість. Серед сучасних фото- та кіномоделей можна побачити жінок із м’язовим панцирем, що візуально видає їх орієнтацію на цільову аудиторію чоловіків із гіпермаскулінним та перверсивним (гомосексуальним) гендером.

Роль м’язового панциря як блокатора і контроллера сексуально-оргастичних переживань у чоловіко-подібних жінок достатньо розглядалася в літературі з тілесно-орієнтованого психоаналізу [Див. зокрема: Райх, 1992; Лоуэн, 1997; Лоуэн, 2000]. Така тілесна структура видає «соціальну директиву» на повсякчасну мобілізованість і неприпустимість «розслаблення» як життєво небезпечного психічного стану.

Оскільки мода на маскулінізовану тілесність у жінок почала відтворюватись завдяки Європі і Америці, то є підстави припустити, що легітимація таких сигніфікаційно-тілесних практик стала можливою завдяки відповідним шарам соціальної значеннєвості, що представлені в аттракторах та соціальних кодах цих суспільств.

Йдеться про пріорітування цінностей раціоналізму, вольової регуляції, керованості, підконтрольності поведінки всіляким цензурам і соціальним паноптикумам, що сприяють міцності соціонормативних імплементацій на мікрорівні.

Пояснення також легко знаходиться, якщо згадати про відповідні роботи М. Вебера і Бурдьє, присвячені буржуазній раціоналізації та розчаровуванню світу в період становлення буржуазних суспільств. Треба віддати належне і П. Бурдьє в тому, що він розглядає керівний клас як домінуючий суб’єкт символічного капіталу; це випливає з його загальної концепції реконверсії капіталів.

Як основний власник чи контролер економічного капіталу, панівний клас гарантує собі достатні позиції у сфері символічної взаємодії. Справа ще й у тому, що панівний клас є основним споживачем елітних форм культури, освіти, форм споживання і способів проведення дозвілля. З суто технічного боку вони більш якісні, привабливі та досконалі, тому з більшою легкістю трансформуються з речей, об’єктів і предметів у символьні знаки домагань і переваг. Тому панівному класу легше визначити елітну культуру й її символьне подання як єдино можливу і законну. Задля цього, на думку П. Бурдьє, існують механізми сімейної соціалізації, шкільної та вузівської освіти. Саме тут відбувається пряма трансформація ресурсів: екологічний капітал стає освітнім, щоб потім, на позаосвітньому ринку посад і кар’єр, знову набути матеріалізованої форми. При цьому система освіти відіграє роль лише легітимізації панівного економічного і політичного становища. Набуваючи іншої форми, соціальне панування сприймає вигляд культурної і символічної переваги, отримуючи додаткову легітимізацію свого панівного становища (див.: [Вебер, 1993; Bourdieu, 1964, р. 43-52]).

Соціальна зумовленість візуалізацій виявляється і в особливостях вербальної поведінки носіїв чистих та змішаних гендерів. У носіїв маскулінного гендеру через вираженість правопівкульної асиметрії спостерігається фактографічно-описова домінанта в стилізації мови (факт і подія домінують над суб’єктивно-оціночними і переживальними висловлюваннями.

Носій М-гендеру здебільшого описує, аналізує і об’єктивує, ніж переживає і оцінює. Предметна описовість (фактографічність) виступає соціальним маркером макропростору (соціального простору, відчуженого від особи, що може переважно описуватись, а не переживатись).

Оскільки в гендерних стереотипах патріархального суспільства маскулінність тривалий час асоціювалася з такою рисою соціального характеру, як мовчазність (в соціальній нормі патріархального соціуму «балаканина» і «балакучість» тяжіють скоріше до полюсу фемінності), то в гендері типової маскулінності т. зв. безпредметна комунікація (пов’язана із особистими переживаннями) максимально «згортається», що загалом впливає на соціальну оцінку особи як комунікабельної/некомунікабельної. З такої позиції в вербальній поведінці візуалізується малоговіркість, скороченість синтаксичних конструкцій, вербальна скутість та стриманість риторичних презентацій в публічних контекстах.

У носія фемінного гендеру в мовній поведінці переважає суб’єктивно-оціночна модальність, тобто, оціночно-інтерпретативне ставлення до дійсності. Мовні конструкції характеризуються ускладненою синтактикою, розгорнутістю та емоційною нюансністю, мовно-емоційними напівтонами і підтекстами.

Якщо маскулініум в своїй мові виступає скоріше демістифікатором дійсності (описова і аналітична фактографічність і предметність мови), то фемініум – містифікатором в слові. Фемініум послуговується оціночними термінами (предикативами) частіше, ніж предметними лексемами. Водночас, в вербальній поведінці з’являється велика кількість мікролексем, що пов’язані із афектами та іншими складовими соціального мікропростору.

Оскільки соціальний мікропростір, на відміну від макропростору, виступає присвоєним і привласненим, то мікромовність стає помітною в контрастових тематичних векторах промов, бесід і усної комунікації загалом у маскулініума і фемініума.

Чим ближче особа до гендерного полюсу маскулінності, тим більше спрямованість її пізнавальних інтересів (і, відповідно, їх лексичні репрезентації) пов’язуються із природою, технікою, техніко-фізично-біологічним вимірами діяльності. І навпаки: чим ближче особа до гендерного полюсу фемінності, тим більше спрямованість її пізнавальних інтересів (і, відповідно, їх лексичні репрезентації) пов’язуються із соціальним, педагогічним, художнім та знаково-семіотичним вимірами соціальної діяльності.

З вищезазначеного з необхідністю випливає висновок: чим ближче особа до маскулінного гендеру, тим менше розгорнутих мовних маніфестацій, супутніх її діяльності, вона «видає» в соціальному просторі, і навпаки: чим ближче до полюсу фемінності, тим останніх стає більше. Для візуально-публічного контексту такі особливості мовних практик оцінюються як мовчазність, мовна стриманість, малоговіркість, обмежена риторична презентабельність або ж як комунікабельність, комунікативна компетентність, говіркість, «общительность»(рос.).

Міжгендерні відмінності виявляються також у візуальних відмінностях професійних груп і професійного вибору загалом. Попри все «розмивання» гендерних відмінностей у виборі професії в постіндустріальному суспільстві, зберігаються певні соціальні демаркації між типово-маскулінними та типово-фемінними професіями.

Зрозуміло, що типового чоловіка можна зустріти і серед філологів, і серед програмістів, проте при маскулінній домінанті особа з більшою імовірністю опиниться в техноорієнтованій професійній ніші (серед програмістів), ніж в гуманітарно-орієнтованій ніші (серед філологів та перекладачів).

Загалом особи із маскулінною домінантою тяжіють до менш соціалізованих професій, що характеризуються скороченістю вербальних комунікацій і більшою дистантністю (об’єктивованістю) предмету професійного освоєння (архітектура, медицина, будівництво, кібернетика, фізика, геологія – загалом більшість галузей природознавства).

В соціальних візуалізаціях техно-фізико-біоорієнтована професія постає як обмежено-соціалізована (навіть на рівні буденної свідомості математиків і природознавців іменують «сухарями», що звісно, відображає своєрідну «черствість» представників цих професійних ніш по відношенню до нюансів і тонкощей соціальних взаємин).

Носії змішаного гендеру виявляють у соціальних візуалізаціях власних професій подібні закономірності. Фемінні чоловіки професіоналізуються у сферах, традиційно пов’язаних із комплексною синтетикою та соціальною практикою (художні, творчі, мовні, дизайнерські, соціально-педагогічні професії), маскулінні жінки – в типово чоловічих професіях (геологи, водії, працівники міліції).

Загальна фемінізованість професійної ніші відбивається і в екзісі (візуальному «фасаді») особи: фемінні чоловіки стають більш естетизованими, витонченими в манерах власної поведінки, прогнозованими і керованими з боку соціальних норм, менш девіантофільними.

Поведінка маскулінних жінок набуває ознак більшої (у порівнянні із «класичними» фемінними жінками) агресивізованості, наполегливості, соціальної дистанційованості, що робить їх і більш адаптованими у професійних сферах, де стають витребуваними волюстичні якості.

Невербально-комунікативні відмінності між чоловічим та жіночим гендерами виявляються в жестиці, міміці та пантоміміці.

Загалом носії маскулінного гендеру (або ж особи, що стоять ближче до маскулінного гендеру) виявляють таку собі соціальну архаїчність в жестових і мімічних патернах (їх мімічна і жестова сфера характеризуються в візуальному плані невиразністю, звуженістю і експресивною «бідністю»). В той же час пантоміміка і тілесна кінетика маскулініумів є розгорнутою розвиненою і виразно-експансивною.

Ілюстративний приклад. Маскулінний політик схильний до витримування маскоподібного обличчя і гіпомімії, що відповідає слабкому відображенню емоційних переживань. Якщо ці емоційні переживання і мають місце, то лише в своїх екстремних (крайніх, найвищих) виявах (для їх тілесно-фізичного вираження використовуютсья т.зв. макром’язи обличчя). В той же час його проксеміка і пантоміміка (тілесні дистанції та розмах тілорухів) завжди є надлишковими: зустрічаючись, наприклад, у будь-якому приміщенні із виборцями чи з іншими представниками громадськості такий політик «займає багато місця». І не тому, щш має велике тіло, а тому, що дозволяє собі об’ємні тілорухи, які штучно розширюють середовище його перебування.

Зазначені відмінності пов’язані з рядом соціофілогенетичних та етіогнетичних чинників минулого, в т.ч. тих, що в більшій мірі стосуються природи і виявлення еволюційних закономірностей. Оскільки на особину чоловічої статі лягала функція силового забезпечення відокремленості власної території і гарантування її «кордонів», то на перший план в виконанні цієї функції виходила розгорнута пантоміміка, яка відповідала вмілій реалізації агресивно-оборонних та агресивно-деструктивних поведінкових програм.

З іншого боку, розвинена міміка та жестика с суперечили б цьому філогенетичному призначенню, оскільки б слугували б скоріше зчитуванню певної інформації (в т.ч. сигналів слабкості) із поведінки агента агресії. Таким чином, в філогенезі відповідні поведінкові прояви, що були пов’язані із жестикою та пантомімікою, в маскулінному гендері залишалися більш примітивізованими і архаїчними, ніж в фемінному.

Навпаки: носії фемінного гендеру (або ж особи, що стоять ближче до полюсу фемінності) виявляють таку собі соціальну архаїчність в пантомімічних патернах (їх тілесно-кінетична сфера характеризується в візуальному плані загальмованістю, скутістю і просторовою мінімізованістю).

В соціальному етикеті експектації щодо невербально-комунікативних сигналів маскулінного та фемінного гендеру є очікуваними дещо різні презентаційні моделі. Жінка, яка сидить в публічній приймальні, широко розкинувши ноги, сприймається (в соціальних експектаціях) як менш адекватна у порівнянні із чоловіком, що дозволяє собі подібне. З іншого боку, подібним же чином сприймається чоловік, який активно жестикулює або виявляє розгорнуту мімічну експресію.

При прояві подібних невербально-комунікативних сигналів в різних соціальних середовищах (відповідно, із маскулінною або фемінною домінантами) вноситься соціально-нормативна поправка: незалежно від біологічного гендеру екпресивного (в жестах та міміці) чоловіка-шоумена, як і розкуту в пантоміміці жінку-спортсменку сприйматимуть як таких, що відповідають етикетним експектаціям.

Соціальні візуалізації знаходять своє опредметнення в типологічних особливостях морфотипу (схеми тіла) та поведінці. Візуальні спостереження виявляють структурно-морфологічні відмінності в будові тіла представників різноманітних соціальних груп та прошарків. Інформацію про такого роду відмінності дають різноманітні типології, які використовуються в візуальній аналітиці з метою ідентифікації психотипів.

Оскільки психотипи формуються в процесі соціалізації, а останній є в значній мірі нормативно-ціннісним «завантаженням» індивідності рольовими моделями, нормами, ідеалами, стереотипами і т.п., то кожен із психотипів можна розглядати як субверсію нормативного соціотипу, про який йшлося вище.

В одній із своїх робіт [Романенко, 2005, с.66] автор розглядає нормативний соціотип як персоналізацію соціальної системи, тобто, тип особи, онтогенез якої редукований під впливом сценаріїв смислопродукування, інкорпорованих завдяки соціалізації. Остання в даному контексті буде розумітися як процес переведення соціальних кодів в когнітивну, емотивну та регулятивну сфери індивідуальної психіки, результатом якого стає формування соціальної мікроідентичності, тобто, індивідної моделі диференціації себе як частини соціальної системи і середовища.

Таким чином, закріплюються певні локуси референції індивіда – своєрідне символічно-семіотичне визначення власної причетності до більш широкого соціального цілого.

Існуючі в науковій літературі типології можна умовно поділити на дві великі групи: анатомо-фізіологічні (структурно-анатомічні) та функціонально-психологічні.

Анатомо-фізіологічні (структурно-анатомічні) типології дозволяють ідентифікувати певні соціопсихічні особливості особи за структурними особливостями будови її тіла. Як буде показано нижче, автори дослідники доводили існування імовірних кореляцій між такими, здавалося б константними біологічними диспозиціями та габітусами і релятивними соціальними ознаками, що дають можливість ідентифікувати приналежність особи до групової цілісності (наприклад, художників, ремісників, вчених релігійних діячів).

Функціонально-психологічні типології дозволяють ідентиіфікувати певні соціопсихічні особливості особи за зовні спостережуваними проявами її поведінки (при цьому слід звернути увагу на те, що під поведінкою розуміють не лише дії та вчинки в повному розумінні цього слова, але і мисленнєві, мовні та емоційні акти, що можуть бути в певний спосіб об’єктивовані в соціальному просторі). Функціонально-психологічні типології, в свою чергу, поділяються на психофізіологічні та патопсихологічні, які (при супутності психологізованих назв) мають цілком предметний «вихід» на соціальні візуалізації.

Серед найпоширеніших і хрестоматійних в науковій літературі представлені анатомофізіологічні типології Е. Ледо, К. Сіго, Е. Кречмера, У. Шелдона. Коротко зупинимося на кожній з них, щоб вказати, поруч з ідентифікативними маркерами, також і на соціальні проекції відповідних рис нормативного соціотипу.

Е. Ледо в своєму «Трактаті про людську фізіономію» описав п’ять основних типів тілобудови, що відповідають п’яти геометричним формам: чотирикутнику, колу, овалу, трикутнику та конусу. Всі п’ять фігур відповідають таким соціальним диспозиціям, як інертність-консерватизм (квадрат), флексибільність-адаптивність (коло), імпульсивність-хаотичність (овал), гетеростатичність-інноваційність (трикутник), прагматичність-реалістичність (конус).

В візуально-символічному аспекті представник будь-якої соціопрофесійної групи з високою долею імовірності буде носієм тих чи інших фігураційних рис: природознавчо-науково-філософська (квадрат), соціально-посередницька (коммівояжери, медіа-фахівці, юристи), художньо-богемна (овал), стратегічно-управлінсько-інтелектуально-лідерська (політики, спортсмени високого рівня, наукові діячі-революціонери, релігійні місіонери), виконавці-репродуценти (редактори, банкіри, клерки, фінансисти і т.п.).

Геометрія, виявляється, теж має соціальний вимір: квадрат виступає символом консерватизму, сталості і рівноважності (символ замкненості, нерухомості і завершеності – «ні додати ні відняти»)¸ коло – соцальної комунікабельності (коммунікативності – колоподібна фігура майже призначена для того, щоб обходити «гострі кути» на зразок конфліктних (конфронтаційних) ситуацій в соціальному просторі), трикутник – нерівноважності (а з нерівановажністю і «розгойдуванням» соціальних типізацій пов’язані соціальне та інтелектуальне лідерство в усіх його вимірах); овал – нерівномірності (еліпсоїдності, що в соціальному плані відповідає імпульсивності-стохастичності поведінки суб’єкта – вірніше, носія того самого художнього типу із притаманною ексцентрикою, епатажністю, зовнішнім артистизмом), конус (розширена внизу- звужена вгорі конфігурація) – соціальній «заземленості» (конформності та ритуальності).

В типології Е. Кречмера встановлюється зв’язок між типом тілобудови та соціовізуальними проявами професійної ідентичності. Кречмер зокрема констатує трансформації тілесності в колі вчених: в 18 ст. переважали шизотимічні конфігурації, в той час як в 19 ст. – пікнічні.

Автор робить висновок, що «в цілому шизотимна форма будови тіла в більшій мірі притаманна представникам абстрактної та метафізичної науки, а пікнічна – природознавцям та гуманітаріям» [Кречмер, 1930, с.101]. Таким чином, констатується існування відповідних соціально-«замовних» (у вигляді латентного візуального моделювання) візуалізацій тілесно-морфологічних особливостей академічних вчених і вчених від експериментальної науки.

І справді: якщо 18-е століття було століттям шизотиміків, то, імовірно тому, що вчені частіше були представниками умоглядної, кабінетної науки, а не експериментальної та емпіричної. Адже та сама умоглядність передбачає таку соціотілесну естетику, якій відповідає «мінімум тіла». Мінімізована тілесність шизотиміка, що поєднується із кабінетною аутистичністю (самоспрямованістю), абстрактністю (букв. «розривчатістю») мисленнєвого процесу передбачає настільки ж мінімізований контакт із сенсорно-перцептивною реальністю (візуальними, дотиковими, вібраційними відчуттями та образами матеріально-фізично-біологічних об’єктів).

Оскільки остання «спливає» в розвитку науки саме на початку 19 ст.,(наука стає експериментальною та емпіричною, відійшовши від абстрактного академізму), то на авансцену виходить і інший морфологічний тип вченого, будова тіла якого є морфологічно-надлишковою, а простіше сказати – пікнічною (пікноморфною – із розвиненим шаром жирової клітчатки). У порівнянні із шизотимом (астеніком), циклотим (пікноїд) є носієм сенсорно-орієнтованої конституції (будови тіла, що має більше «точок дотику» із емпіричною реальністю.

Відповідні модифікації тілесності з’являються завдяки впливу американізму в художніх відеокомунікаціях, де візуально-морфологічні особливості вченого іноді наближаються до пластично-атлетичної статури (що також є своєрідною еволюцією вчених в бік їх омасовлення і включеності в ринкову економіку – адже саме такий морфологічний тип, як відзначалося виступає своєрідним «товаром» з точки зору попиту на тілесну естетику ряду суб’єктів капіталістичної економіки, а також з точки зору якостей, необхідних для адаптації в суспільстві із відповідною макроідентичністю).

Якщо співставити одну соціовізуальну ознаку (тілесно-геометричну) із другою (типом конституції – кістковою, м’язовою та жировою), то стане зрозумілою їх взаємна доповнюваність і логічна корелятивність: «трикутність» із притаманною їй соціальною гетеростатичністю чітко корелює із нерівноважністю атлетиків, що прагнуть до максимізації різних за походженням «динамік» (фізично-просторової, промислово-виробничої, рідше – інтелектуальної). Тобто, атлетик – соціально-нерівноважний-гетеростатичний (хоча і водночас, соціально-конформний), а пікноїд – соціально-комунікабельний (флексибільний, гнучкий).

Звідси – і різні соціально-професійні ніші, в яких вони перебувають (адміністративно-військово-спортивна та посередницько-комунікативно-соціальна), і, додамо, нерідко виникаюча вже на рівні тілесності соціальна антипатія між носіями цих морфологічних типів щодо різної динаміки та співвідношення соціальної інертності-мобільності (як випливає із наведеного вище, пікноїдам в більшій мірі притаманна соціальна інертність із рухом по горизонталі – налагодження горизонтальних комунікацій, в той час як атлетикам із їх «загальмованістю» горизонтально-соціальних комунікацій притаманне намагання вписуватись у владні вертикалі).

Соціовізуальні проекції кречмерівської типології доповнює типологія У. Шелдона, де морфологічні типи виокремлюються на основі домінантної функціональної системи, що підтримує тонус організму (вісцеротонія, соматотонія, церебротонія). Комплексам візуальних ознак комплементарні не лише окремі соціальні риси, але і цілі соціально-поведінкові програми.

Так, вісцеротонія, що на візуальному рівні відрізняється розвиненою зоною живота та геніталій з надлишком жирової тканини в плані реалізації соціальних поведінкових програм співвідноситься із адаптивно-конформно-інтегративним життєвим сценарієм, в якому на першому плані стоять цінності протекції, фізично-соціального комфорту та вписування в мікросоціальне середовище (орієнтація на дітей та сім’ю). Низькій фізичній мобільності відповідає низька агресія, а отже, і слабко виражене намагання встановлювати кордони в соціальному просторі по відношенню до інших індивідів та мікрогруп. Ці кордони (якщо і існують) є суто фізичними, а не соціальними.

В соціо-територіальному плані вісцеротонія відповідає селу і селянству як соціальній групі, де «мода» на великі габарити тіла (із надлишком жирової тканини) є доволі поширеною. Саме ця соціальна група в своїх морфоструктурах імовірно відбиватиме той самий консерватизм із всіма супутніми йому рисами (привітливість, відсутність вибухових емоцій, емоційна рівність, потреба в людях у важку хвилину, соціофілія (в розумінні орієнтації на громадську думку – «що люди скажуть»), любов до мікрогруп (мікрогрупоцентризм).

В політичному плані вісцеротонії відповідатиме тип політика-дипломата, закулісного гравця і корпоративіста із узгоджувально-інтегративними функціями. Стратегія політичної конфронтації, опозиції та протистояння даватиметься йому із більшим утрудненням, ніж лавіювання, згладжування і пропозиція компромісів та альянсів.

Пікнічна морфотипіка «налаштовуватиме» гравців політичного поля (і не тільки їх, а і інших акторів соціальних взаємодій, які візуально контактуватимуть з цією морфотипікою) на довіру і примирення. Саме тому роль медіатора виконуватиметься із найбільш високою імовірною ефективністю. Прикладів такого роду політиків-інтеграторів досить багато в Німеччині, поодинокі приклади є і в Україні (зокрема - перший Президент України Л. Кравчук, екс-міністр закордонних справ Г. Удовенко та ін.).

Соматотонія, що на візуальному рівні відрізняється розвиненою м’язовою тканиною, струнким та пружним тілом, в плані реалізації соціальних поведінкових програм співвідноситься із агресивно-прагматично-волюнтативним життєвим сценарієм, в якому на першому плані стоять цінності соціального домінування та самоутвердження, індивідуації, фізично-соціальної експансії та відлаштовування від макро- і мікросоціального середовища (орієнтація на юнацькі цілі та заняття). Соматотоніки схильні до периферизації (встановлення мікрогрупових інтересів поза сім’єю), інструментально-предметної комунікації і слабкої емоційної прив’язаності до сім’ї.

Сумація певних міркувань тілесно- та соціально-орієнтованих психоаналітиків [Див.: Райх, 1933; Лоуэн, 2001; Фромм, 1993] дає підстави віділити наступні соціально-психологічні та психофізіологічні корелятиви, що зустрічаються у атлетиків як носіїв «м’язового панцирю» (останній розуміється як високосегментована і жорстка м’язова стінка в зоні грудей та нижніх кінцівок, що вберігає психіку та організм від «травми розслаблення»).

- прихильність до ірраціональної авторитарної етики (етика сили, в якій сильніший завжди правий, безвідносно до його реальної правоти);

- низька стохастичність нейронних ансамблів, що зумовлює зростання швидкості та ергійності мислення при зменшенні варіативності (схильність до персеверації);

- аддиктивність (аддиктивна поведінка) – схильність до переходу в стани надактивації як засобу втечі від реальності шляхом прийому пси-активних речовин (алкоголю, наркотиків) або ж зосередження уваги на «адреналінових» видах діяльності, що дають можливість переживати сильні емоції;

- схильність до нав’язливих ідей та авторитарної поведінки;

- дисморфофобія – одна з девіацій підліткового віку, прояви якої полягають у боязкості щодо втрати жорсткої тілесної структури, нав’язливому стеженні за тілесною естетикою м’язового панцирю;

- матеріалістичний світогляд.

Враховуючи те, що атлетики доволі часто бувають психопатичними особистостями (вірним є і зворотнє – значна частина психопатів є атлетиками), м’язовий панцир слугує своєрідним блокатором емоційних інтервенцій-ударів із зовнішнього середовища і маскувальним механізмом для внутрішніх переживань. В соціосистемному плані є сенс стверджувати, що соматотонік-атлетик (особливо в його ригідно-мускулястій варіації) виступає своєрідним носієм «психіки війни», притаманної представникам тих соціальних груп, які соціалізувалися в високоагресивному та деструктивному соціальних середовищах.

Високій фізичній мобільності відповідає висока агресія, а отже, і сильно виражене намагання встановлювати кордони в соціальному просторі по відношенню до інших індивідів та мікрогруп. Ці кордони (якщо і існують) є вже не лише суто фізичними, а і соціальними.

В соціально-груповому плані соматотоніки схильні скоріше до лідерських (адміністративно-керівних), ніж до середньо-статусних позицій; на останніх вони виявляють високий динамізм і пошукову активність. Вираженою у соматотоніків є соціальна екстраверсія, що відповідає енергійності та ініціативності у впровадженні відповідних задумів в «супроводі» емоційної неврівноваженості.

«Вписаність в тіло» і морфотипологічна презентабельність соматотоніків-атлетиків, а з іншого боку – налаштування ряду конкуруючих суб’єктів на дистантно-фобічне ставлення до себе (особливо це стосується взаємодії чоловіків та жінок) робить представників цього морфологічного типу своєрідними «законодавцями тілесної моди» як в чоловічому, так і в жіночому світі. Останнє стосується не лише «рівняння» молоді на атлетичну та струнку фігуру (яка в більшості випадків є штучно модельованою), але і відповідних проектів управління соціалізацією тілесності через унінодальні структури (структури закритого тоталітарного типу).

Достатньо пригадати факти поширення моди на атлетичну тілесність в період розвою сталінського тоталітаризму в СРСР та Німеччині часв фашистського режиму. Мода впроваджувалася завдяки тоталітарним (унінодальним) організаціям ВЛКСМ та «Kraft durch Freude» («Сила через радість»).

«Мускулясті ригідні типи як раз і наближаються в своєму класичному варіанті до прямокутного архетипу, що має відповідні тілесні пропорції «золотого січення». Для переважної більшості людей людина, що володіє такою формою тіла, є символом гармонії і порядку, уособлює собою мужність, спокій, силу. Можливо, тому в тих країнах, де активно культивується м’язове тіло і сила, при виборі президента та його помічників більшістю виборців відсікаються передусім ті кандидати, які не вписуються в норми «золотого січення». До них немає довіри – філогенетична перевага вочевидь тяжіє над інтелектуальними досягненнями в онтогенезі. Останнє тотальне захоплення бодібілдінгом та фітнесом, культом суперлюдини в кіно і моді лише підтверджує превалюючий вплив на людську свідомість генетично закріплених, еволюційно відпрацьованих переваг»[Никитин, 1998, с.72].

На відміну від вісцеротоніків, соматотоніки призвичаєні до соціальної конкуренції, ризику та гри випадку (в візуальній нормі більш округлому вісцеротоніку корелятивна і більш висока фемінність, в той час як м’язовому атлетику- маскулінність), що робить їх і більш схильними до девіантофільності – всіляких дій, що відхиляються від соціальної норми.

Церебротонія, що на візуальному рівні відрізняється тонкістю, кістковістю, тілесною тендітністю в плані реалізації соціальних поведінкових програм співвідноситься із ізоляційно-інтелектуально-споглядальним життєвим сценарієм, в якому на першому плані стоять цінності інтелектуальної діяльності, вибірковості соціальних комунікацій, автономного прийняття рішень (здебільшого – умоглядних). Виражена у церебротоніків соціофобія (страх перед соціальними контактами) виражається в поведінкових актах уникання інтеракцій (соціально-інерактивна загальмованість), що створює відповідні соціальні пустоти навколо такої особи.

В соціально-груповому плані церебротонічний тип корелятивний людям ментального складу і розумової праці, або ж тих соціально-професійних груп, діяльність яких припускає значний ступінь усамітненості та фізично (соціально)-просторової ізоляції (переважно – на основі роботи із документами, машинами і , як виняток – природними об’єктами, а не з людьми).

Тілесна відлюдькуватість церебротоніка часто-густо асоціюється на рівні побутової свідомості із зловісною інтелектуалістичною прихованістю та авантюризмом, тому подібні типажі у сфері політики вирізняються захопленням різними радикально-фанатичними ідеологіями та людиновитратними проектами (саме там, де людський ресурс можна не економити, церебротоніки приймають «найкращі» рішення саме в силу свого дистанційовано-дисоційованого ставлення до тіла, яке самим суб’єктом навряд чи цінується).

«…відомо, що астеніки-мислителі краще освоюються на роботах в конструкторсько-технологічних підрозділах (креслярі, техніки, інженери і т.д.), а також пов’язаних з обліком і контролем (обліковики, оператори, контролери, бухгалтери і т.п.). Пікніків-комунікаторів доцільно використовувати в підрозділах виробничо-економічного навчання, на роботах, пов’язаних з підбором, розстановкою та вихованням працівників, в службах соціального розвитку… Атлетики-практики швидше за інших освоюються на різних рівнях управління, тому їх при відповідній підготовці краще використовувати на посадах бригадирів та керівників більш високого рангу, пов’язаних з безпосереднім виробництвом матеріальних цінностей. Там, де вимагаєтсья чітке виконання обов’язків та безумовне підкорення, жорстка функціональна взаємозалежність, атлетик-практик буде на своєму місці» [Щёкин, 2001, с.86].

Серед функціонально-психологічних типологій найпоширенішими (з точки зору частоти посилань) є типології І. Павлова, О. Лазурського, К. Юнга, К. Леонгарда, О. Лоуена, Н. Мак-Вільямс.

Видатний психофізіолог І.П. Павлов звернув увагу на використання людьми різних сигніфікантів досвіду: у одних сигніфікація відбувається в кодах відчуття і сприйняття (безпосередньо переживаного досвіду) у інших в коді абстрактних понять (схем).

На рівні поведінки, доступної для візуального спостереження, перший тип людей (в термінології Павлова – «художники») вирізняється чуттєвістю (образністю та емоційністю). «Художники» вживаються в поточний досвід, що робить їх незамінними в соціальних нішах, які потребують емоційного опановування та розвинених чуттєвих реакцій. Останні виявляються недостатньо-соціалізованими, тому поведінка художників буває насичена меншою кількістю умовностей та опосередковувань соціального походження.

Філогенетично і соціогенетично діяльність правої півкулі із образно-аффективним відображенням «передує» діяльності лівої півкулі із оперуванням знаками та абстракціями. Люди, що живуть емоціями, складають певну «соціальну вибухівку», своєрідний прошарок пасіонаріїв, часто спрямованих на руйнування інерційно-застійних форм соціальної взаємодії.

Відносна архаїчність правої півкулі щодо соціальної цензури та інших механізмів соціального гальмування робить художників малоадаптивними в узвичаєних формах буденного проведення часу. Вони важко переносять рутинну працю та інші репродуктиви та соціальні типізації, в яких поведінка людини стандартизується.

Правопівкульна домінанта «відповідає» за соціальні маргиналії, тобто, ті полюси, які виходять на позицію невписування особи в нормативний соціотип. «Художники» часто стають маргіналами не лише в силу недостатньої соціалізованості, але і в силу наближеності до такого рівня саморозвитку, який межує із талановитістю та геніальністю. Коли в суспільстві спостерігається чисельне перенасичення такого роду особинами, воно стає нестабільним, стохастичним і надперсоналізованим на рівні соціальних інституцій.

В одній із своїх робіт автор [Див. зокрема: Донченко, Романенко, 2001, с.166] намагався довести цю саму «художність» українського та російського етнотипів за певними феноменологічно-поведінковими ознаками і зробив висновок щодо того, що «соціальна нестабільність в Україні та Росії корелятивна «художній» пасіонарності і домінуванню екстраординарних практик, ворожих щодо соціальної нормативності». Дана теза, звісно, потребує відповідних психофізіологічних досліджень, які дадуть можливість верифікувати або ж фальсифікувати такого роду кореляції між поведінковими проявами художності, відповідними півкульними домінантами і рівнем соціальної стабільності/нестабільності.

Ліва півкуля, на відміну від правої, є філогенетично більш соціалізованою, оскільки відповідає за оперування кодами згорнутого типу. Більш соціалізовані коди, якими і є поняття, характеризуються визначеною згорнутістю і компактизованістю, що робить їх економічними зберігачами великої кількості типологічної інформації.

Образи, відчуття та інші сенсорно-перцептивні утворення є, відповідно більш «розгорнутими» і менш економічними з точки зору соціального оперування. Стає очевидним, що лівопівкульність (і в мисленні, і в поведінці), відповідає соціальному світу, що є більш нормативізованим і типізованим.

Тобто, лівопівкульність корелятивна «соціальному повсякденню», в той час як правопівкульність- соціальній маргінальності та екстраординарності. Правопівкульне мислення йде «від крайнощів», а тому в соціально-груповому плані часто відповідає соціальній ексклюзивності, богемності або ж крайнім ступеням люмпенізованості і деградації. Неординарна особа – здебільшого геній (талант) або ідіот. Лівопівкульне мислення йде «від середини», тобто відповідає в більшій мірі пересічному common man із належним рівнем соціальної адаптованості і цензурної підзвітності в мисленні та поведінці.

Дослідження Павлова, проведені на собаках, показали, що правопівкульності відповідають високі потенціали збудження, в той час як лівопівкульності високі потенціали гальмування. Тут власне, також виявляється (при доситиь обмежених особливостях екстраполяції) певна емпірична соціогенетична закономірність: по мірі розвитку суспільства нарощується тенденція до посилення значущості гальмування і обмеження імпульсивного збудження (як фізіологічного, так і соціально-нормативного), що робить витребуваними саме «лівопівкульних» осіб і спричиняє соціальну маргіналізацію правопівкульних.

В аспекті різного роду матеріально-культурних та неверально-поведінкових візуалізацій недостатній соціалізованості правопівкульних («художників») відповідають ексцентрична стилізація одягу або ж візуально спостережувані «відхилення від норми» (напускна неохайність, зім’ятість, пошарпаність, дірявість тощо), відповідна «недоглянутість» обличчя (неголеність, відсутність косметики – у жінок), демонстративні аксесуари (незвичної конфігурації персні, сережки, ланцюги і т.п.), татуювання, розгорнута, екпресивна та імпульсивна невербальна комунікація (слабко контрольовані розмашисті жести, гіпермімія та просторово-розгорнута пантоміміка тощо).

Ці соціовізуальні ознаки супутні психологічним особливостям, описаним І. Павловим та В. Куліковим як чуттєвість, фантазійність, емоційність, рішучість, ірраціональність, знижена добросовісність (м’яке Супер-Его-цензура), орієнтація на відоме та прецедентне в науці, гіперсексуальність, стресзбудливість, загальна ірраціональність.

В соціально-груповому та культурногенетичному плані це відповідає ексклюзивізації, «богемізації», маргиналізації та субкультурній периферизації (утворенню субкультур та контркультур, опозиційних щодо символічного засилля ідеологічно-домінантного культурного ядра).

В аспекті інших візуалізацій лівопівкульним («мислителям») відповідає усередненість в стилізаціях одягу (здебільшого віддання переваги т.зв класичному та примітивному стилям та пастельній колористиці), фізіогномічна соціалізованість (гоління і використання косметики), обмеженість і стриманість у використанні аксесуарів, згорнута, соціально-обмежена (в аспекті імпульсивно-експресивних проявів) невербальна комунікація (об’ємно-обмежена жестика, гіпомімія, просторово-неекспансивна пантоміміка).

В типології відомого швейцарського психоаналітика і психолога К. Юнга психологічні типи в залежності від їх вертності (внутрішньої чи зовнішньої) поділяються на екстравертів та інтровертів. Такий поділ є не лише психологічно, але і соціально зумовленим і, відповідно, візуалізованим.

У екстравертів спостерігається в поведінці своєрідна соціальна центробіжність (соціальна полезалежність), що виявляється в потязі до мікро- і макрогруп (натовпів), загальному збудженні від колективності, комунікабельності і соціофільності. Екстраверти зберігають доволі високу толерантність щодо перенасиченого соціальними комунікаціями середовищі, а їх поведінка характеризується соціальною центробіжністю: це люди різних груп і натовпу.

Поведінка інтроверта, навпаки, відрізняється соціальною відцентровістю та схильністю до ізоляції, «знекровлення» групового фону. Усамітнені одинаки, вони віддають перевагу дистанційованому спостереженню за соціальністю перед активним включенням в різноманітні соціальні процеси.

Візуально-поведінкові відмінності між екстравертом і інтровертом підтверджують стару соціально-філософську та соціологічну ідею, згідно з якою Ми (соціальна екстраверсія) є старшим за Я (соціальна інтроверсія).

З точки зору домінатності психічної функції (мисленнєвої, емоційної, чуттєвої та інтуїтивної) психологічні типи поділяються, відповідно на мисленнєвий, емоційний, чуттєвий (сенсорний) та інтуїтивний [Більш детально див.: Юнг, 2000].

Більш «соціалізованими» є психічні функції мислення та сенсорики (відчуттів), оскільки вони є раціональними), менш соціалізованими – функції емоцій та інтуїції (оскільки вони є ірраціональними). Раціональні функції відповідають за відображення об’єкта самого по собі, ірраціональньні – за суб’єктивно-оціночне ставлення суб’єкта до об’єкта.

Мисленнєві та сенсорні екстраверти переважають всіх інших за соціальним гедонізмом, конформністю та комфортністю, своєрідним соціальним позитивізмом (вони приймають соціальну дійсність такою, як вона є).

Мислительні та сенсорні інтроверти виявляють соціальну непрактичність і слабку адаптивність по відношенню до різних груп. Емоційні та інтуїтивні екстраверти та інтроверти як носії ірраціональних складових переживальності та субсенсорності виявляють в своїх соціопсихічних профілях, відповідно,

Типологія К. Леонгарда представляє собою опис і аналіз акцентуацій – надмірних вираженостей окремих рис характеру і темпераменту та їх поєднань, що представляє собою екстремні варіанти норми, які межують із паталогією (диспозиції граничного стану) [Леонгард, 1993].

До акцентуацій характеру в цій типології відносяться демонстративна, педантична, застрягаюча та збудлива (епілептоїдна).

До акцентуацій темпераменту в типології відносяться гіпертимічні, афективно-лабільні та афективно-екзальтовані (група акцентуйованих холериків), синтонні (акцентуйовані флегматики), дистимічні, тривожні та емотивні (акцентуйовані меланхоліки).

Як відзначалося вище, в соціумі відтворюється соціальний характер- комбінація рис, що відповідає системоутворюючим відносинам адаптації особи до соціального середовища, патернів реагування на фруструючі впливи соціального середовища у відповідності із його цінностями та очікуваннями.

Якщо соціум «припускає» формування соціального характеру в певних типізаціях, а ці типізації є загострено-гіпертрофованими «усередненими» однобічностями, то логічо припустити, що в соціальному характері представлені і певні акцентуації. При цьому йдеться не просто про узагальнену модель соціальної характерології, але і про різні соціальні групи, які, контактуючи із соціумом в зонах перехрещення соціально-групових та загально-соціальних інтересів, отримують свій «набір» акцентуацій.

Так, особа в селянській родині буде призвичаєна (принаймні – з більшою імовірністю) до часових обмежень, що пов’язані із домогосподарством: необхідністю догляду за худобою, поливкою городу і т.п. Якщо такі обмеження будуть тривалий час відтворюватись і стануть типовою фрустрацією, то ця фрустрація призведе до загострення відповідних рис в характері типового селянина. Навряд чи ці ж риси будуть акцентуйованими, скажімо, у представника гуманітарної інтелігенції, фізична праця для якого в умовах міста буде периферизованою і менш значущою. Те ж саме буде стосуватись і вираженості таких рис, як соціабельності, конформності, соціальної поступливості і т.п.

У відповідь на повторювані фрустрації почуття задоволення, яке максимізоване індивідуальним безсвідомим, соціальними втручаннями в особистий простір, відбувається формування соціально-акцентуйованого характеру або ж соціальних акцентуацій.

Так, громадянин Німеччини призвичаєний до законодавчих самообмежень і юридичної самоцензури. Фрустрації з боку соціального організму ряду його особистих запитів та потреб інтерпретуються як раціональні і обгрунтовані. Тому надрегламентованість повсякденного життя різними приписами не вважається «обтяжливою» для виконання. Цьому сприяють закріплювані в ході соціалізації акцентуйовані прояви обсесивності та компульсивності – тієї самої інтелектуально-методичної нав’язливості та педантизму у вчинках, що стали (часто комічним) прикладом для інших націй. Призвичаєність до фрустрацій жорстким соціальним супер-его для представника іншої спільноти буде вже контракцентуацією. Араб, що живе в німецькому місті, буде з більшою імовірністю порушувати німецьке законодавство. Те ж саме з більшою імовірністю робитиме і вихідець із країн східноєвропейського зарубіжжя.

І справа полягає зовсім не в тому, що один із них буде «законослухняним», а інший – «правопорушником», а в тому, що візуально-об’єктивовані прояви акцентуйованої поведінки особи в одних випадках будуть ассонувати із соціальними очікуваннями, в інших же – диссонувати з ними, що сприятиме закріпленню одних соціальних акцентуацій і відсіюванню інших.

Гіпертимно-акцентуйований араб (у якого гіпертимність є, частково, темпераментальною рисою етнічного типу), прийшовиши в гості до друга буде з легкістю порушувати особисту дистанцію, торкаючись його тіла і дивлячись в вічі «прикіпілим» поглядом. Це – соціально-легітимна акцентуація для чоловіків із сильним типом центральної нервової системи, яка в «паталогії» (в даному контексті - , в найгіршому варіанті розвитку подій) буде давати «вихід» у вигляді неврівноваженого з’ясування стосунків, бійки і т.п. Припустити такий сценарій можна, знаючи лише про припустимі соціальністю гіпертрофії темпераментальних рис, які, при переході в інший соціальний простір, будуть вважатись неприпустимими девіаціями.

Якщо німець напише заяву в поліційну дільницю на сусіда, який водить до своєї оселі «підозрілих людей», то в експектаціях соціального середовища це буде вважатись нормальним вчинком. Якщо те ж саме зробить росіянин, то його навряд чи оцінять як «нормального» (особливо, коли робитись це буде не з особистих мотивів, а з юридичної доцільності). Оцінка буде визначатись позитивно- або негативно-узвичаєними соціальними акцентуаціями. В одному випадку правослухняна компульсивність буде цілком звичною; в іншому в соціальних акцентуаціях буде представлена скоріше імпульсивність, поблажливість і фаталістичність («безумству храбрых поем мы славу, безумство храбрых – вот мудрость жизни»).

В соціумах із високо-контекстуальними культурами на особу лягає «вантаж» у вигляді розігрування в повсякденному житті перфекціоністських сценок, участь в яких має іноді доленосне значення. Останнє надавалося, наприклад, в радянський час різного роду конкурсам, перевіркам, ревізіям, оглядам і т.п. демонстраційно-імітаційним публічним заходам. За соціальною сценою в умовах розвиненого соціалізму солдатів у військових частинах використовували як робочу худобу, проте, по приїзду високого начальства з перевіряючих, вони мали виглядати «парадно» і поводити себе «зразково».

Вчителі в середніх школах привчали дітей жити за подвійними стандартами (адже який нормальний вчитель міг би нормально навчити чому-небудь клас із 40 чоловік!): на уроках вповсякдень – одне, по приїзду перевірки з РВО – демонстраційний «сеанс» дитячої відмінності (навіть із трієчниками, яких заздалегідь муштрували перед приїздом комісії). Соціальна значущість показовості відтворювала тип фрустрації «на сцені – одне, в житті інше», чим в соціальному характері закладалася демонстративність (істероїдність).

Істероїдна особа в радянському суспільстві – далеко не паталогічне, а соціально-нормальне явище. Адже для підтримання ілюзії всезагального щастя і задоволення необхідно було витісняти всю негативну інформацію із поля сприйняття (мовляв, негаразди, дефіцити, відсутність або брак чогось – це тимчасове!) і вміти робити вигляд, що все гаразд, коли приїде черговий «ревізор».

Соціально-акцентуйований істероїд-адміністратор (частіше – істеричка) виявляв (виявляла) в візуально-поведінковому образі поєднання високої енергійності, нестримної ініціативності і самозречення в ім’я підтримання соціальної гри, такого собі соціального артистизму, в необхідних випадках – ввічливості і поблажливості (щодо вищестоящих). Останні риси швидко «згорталися» при появі ознак недостатньої вишколеності з боку підлеглих. В поєднанні із патернами російського національного характеру, ця акцентуація сприяла підтриманню в організаціях хворобливого соціально-політичного клімату «дамоклова меча», який у вигляді можливого «зриву» постійно тяжів над головою підлеглих. До того ж, завдяки істероїдам нагніталася атмосфера всезагальної ворожнечі, злонавмисності, ворожо-шпіонських диверсій (згадати хоча б образотворчу пропаганду у вигляді палакатів з написами «Будь пильним», «Ворог завжди поруч» і т.п.).

Поведінка соціально-акцентуйованих істероїдів візуально простежується в документальних кіно, присвячених політичній тематиці. В найближчому оточенні «вождя всіх часів і народів» було достатньо багато істероїдів (Каганович, Берія, Мехліс), що використовувалися як «тарани» і ланцюгові пси щодо класових ворогів.

Істероїд як психосоціотип був необхідний в цей період і задля цькування та плетіння інтриг навколо потенційних опонентів.

«Конкурент піддається нападам зтиха, проти нього плетуться інтриги, про нього поширюються чутки і плітки. Описана потворність поведінки показує, як мало розвинений в істероїдів етичний комплекс. Вони часто хитрують, обманюють, крадуть…»[Леонгард, 1993, с.46].

Інші суспільства, зокрема американське, також не «обійшли» цю акцентуацію, проте, вона зачепила інші соціальні поля та підсистеми.

В США соціальна істероїдність культивувалася в морально-релігійній сфері, а також в візуальних комунікаціях, зокрема в кінотекстах мелодрам, триллерів та фільмах, що прилеглі до жанру мюзиклів. Істеричні жінки створили цілу субкультуру романтичного псевдокохання – втілення привабливої штучності, позірності, ефемерності та витонченої жіночої брехливості. Це субкультура штучних зітхань, жестів самомилування, позірної героїки і моралізаторства на тлі прояву елементарного комплексу кастрації і реваншистського бажання вчора пригніченої пуританки взяти реванш щодо свого «гнобителя»-сексиста. Це «романтика» дорогих отелів, вишуканого вбрання, фешенебельних автомобілів і вишуканих французьких вин, що виступає декорумом для повій істеблішменту, які спокушають представниць жіноцтва з нижчих і середніх класів заздрити собі і наслідувати власний стиль. Це показна ексгібіціоністськи-соціалізована псевдосексуальність, яка приховує відсутність здорових інстинктів (які постійно знецінюються і табуюються як «експлуатативні») і т.д. і т.п.

Образ білявої істерички, жінки-дівчинки, що слугує сексуально-привабливим об’єктом «полювання» множини чоловіків, давно вже став художньою типізацією для інтелектуально-невибагливої режисури. Виходячи із недостатніх уявлень про реальну сексапільність блондинок-істеричок, автори кіносценаріїв здійснювали позиціонування такого типажу як секс-символу.

Водночас стандарти сексуально-рольової взаємодії на екрані набували спотвореного характеру: поведінка істеричних блондинок виглядала (і – додамо- виглядає) надморалізованою, що перетворює звичайні фізіологічні стосунки на арену етичних «проробок» із індукуванням (переважно у чоловіків) почуттів сорому, провини, зніяковіння і т.п.

Нав’язування ярликів перверсності і паталогізованості «основному інстинкту» перетворило його на об’єкт морально-релігійного переслідування. Америка завдяки пуританам, Голлівуду і судовій системі перетворилася на «поле битви» істеричних жінок, які сексуалізовано збуджували чоловічу стать без сексуальної мети, із «сексуально-пожадливими» чоловіками, які тільки і домагалися, що сексу.

За умов ринкової економіки істероїдна акцентуація стає вигідною в аспекті необхідного з точки зору ринкової адаптації іміджевого перевтілення; адже особа, завдяки цій акцентуації набуває спроможності до вписування в кон’юнктуру потреб, а значить, здобуває шанси для отримання місця роботи, пристосування до цільової аудиторії, здобуття влади тощо.

Істероїдність стала модною завдяки кіноіндустрії і в сфері інтимних стосунків, які американці «уявляють» (завдяки віртуальній кінореальності) скоріше як флірт, екгібіціонізм, вуайеризм і петтінг, ніж як власне інтимність.

Останнє стало можливим завдяки образам істеричних жінок на кіноекрані, що втілюють жіночу «силу» і «моральність», а також різні «романтичні» уявлення про кохання (останні романтизуються саме завдяки непоступливо-конкурентній і зовні задирикуватій поведінці, що є водночас сексуально-провокативною і репресивно-каструючою щодо чоловічої статі.

Описаний в літературі з психоаналізу істероїдний комплекс кастрації у жінок втілюється в сюжетних лініях фільмів, присвячених business-woman із іх кар’єрними проектами «повалення босса».

Отже, в своїх візуально-поведінкових ознаках істероїдна акцентуація є вираженням форс-режиму в суспільстві, який створюється конкурентними економічними практиками або ж програмами тотальної мобілізації населення.

Педантична (компульсивна) акцентуація стає витребуваною в тих соціальних системах, де формується попит на виконавців, що виконують роль «гвинтиків» в адміністративній машині.

Всі якості нерішучих, добросовісних, солдафонськи-дисциплінованих і нав’язливо-цілеспрямованих службовців бувають гарантовано витребуваними в ситуаціях соціальної напруженості різними організаціями, політичної, релігійної і бізнес-спрямованості.

«…особливість людей цього типу – нерішучість. Тому найбільш поширені в цій групі неврози нав’язливих станів, коли сильний страх, що спонукає бачити в дріб’язкових обставинах зловісну загрозу, виникає із-за тривалої невпевненості в тому, чи є виправданим цей страх»[Леонгард, 1993, с.66].

Соціовізуальні приклади проявів педантизму (компульсивної акцентуації) пов’язаний із добре для нас відомим феноменом кверулянтства (від лат. Cverula – скарга) – захоплення особи практикою написання скарг до різних інстанцій.

«Скаржництво» є соціально причетним до більшості терористичних кампаній по пошуку «ворогів народу» в радянський період, в яких паталогічна маячня та приписування собі «високої місії» в ході написання доносів на найближчих сусідів до НКВС вважалася ідеологічно показовою. Неістотні обставини космізувалися, роздмухувалися до глобальних надзвичайних подій, наслідком чого ставало прославлення паранойї «пильного» в засобах масової інформації.

Радянщина в своєму концентрованому вираженні і є тією самою обезсмисленою паранойею щодо неіснуючих ворогів, терористичним демонізмом, який спрямований на переслідування винних через приписування їм дріб’язкових псевдопровин. Саме на цьому ґрунтувалося і ґрунтується кримінальне законодавство в Україні і в колишньому СРСР, де кожен і всі є потенційно винним в будь-чому, а тому потенційним об’єктом

Дріб’язковість педанта і його схильність наполягати на послуху авторитарними методами візуалізована в образах радянських вчителів в художній кінематографії радянських часів.

«Неминуча риса освіти в раціоцентричній парадигмі, яка панувала в освіті радянського періоду – авторитарність. Педагог та учень займають в освітньому процесі відкрито асиметричні позиції: «дорослий» нав’язує «дитині» цілі навчання, зміст, регламентує її час, змушує слідувати спеціальним приписам. В центр уваги педагога ставиться проблема послуху, дисципліни. Сам педагог настільки ж авторитарно керується з боку адміністрації школи, державних чиновників. Діяльність вчителя оцінюється за підсумковими оцінками його учнів, їх учбових досягнень та відвідуваності»[Визуальная антропология, 2007, с.228] .

З позиції чиновної системи кверулянтство є маркером політичної «зрілості» громадянина в процесі його перетворення на законослухняного підданого, тобто, асиміляції «життєвого світу» - системою [Габермас, 1992].

Подібні до педантизму (компульсивності) ознаки виявляються в соціальній обсесивності (англ. Obsession- нав’язливість, одержимість), що кристалізується у вигляді дискримінативно-забарвлених етнічних гетеростереотипів. Обсесії стають провідними акцентуаціями за обставин розгортання етнічних конфліктів, коли відбувається своєрідне «спливання» історичного архіву із взаємним «пригадуванням» припущених кожною із сторін конфлікту несправедливостей минулого.

Обсесивна соціальна акцентуація співіснує не лише із обставинами конфлікту, але і цілком звичного латентного протистояння різних етносів та етнічних огруповань. Наприклад, стародавнє взаємонеприйняття французів і німців, росіян і євреїв, євреїв і арабів супроводжується включенням в гру із певними інтелектуальними «жуйками» - стереотипами, які мають легітимувати демонізоване ставлення до того, щодо кого створюється гетеростереотип.

Не варто розгорнуто згадувати про гетеростереотипи, створювані білими англосаксами щодо негрів в США. Нині такі маніфестації набули більш прихованого вираження, проте, нав’язливі уявлення щодо негрів як розбалансованих, недисциплінованих, гіперекспресивних, «безбашенных» (рос.) продовжує відтворюватись навіть в цілком політкоректних художньо-кінематографічних сценаріях.

Таким чином, соціальна обсесивність супроводжує певні соціокогнітивні автоматизми, які володіють спроможністю щодо зовнішньо-об’єктивного самопідтвердження. Такими є , наприклад гендерні стереотипи із кристалізованими уявленнями про чоловіків та жінок. Цим терміном можна позначити ті стійкі програми сприйняття, світоглядні позиції, а також відповідну поведінку індивіда, що знаходяться в залежності від прийнятих в культурі норм та правил життєдіяльності представників певної статі.

Вони виникають в процесі історичного становлення соціальних способів взаємодії індивіда із оточуючим світом в залежності від статевої характеристики. Вона виступає важливим критерієм детермінації свідомості та поведінки індивідів, оскільки значною мірою визначає їхні соціальні можливості.

Стереотипи сприйняття являють собою програму первинної обробки тих інформаційних сигналів зовнішньої дійсності, які впливають на органи відчуттів. Коли відбувається зіткнення з чимось новим, виникає його певний образ, в якому виокремлюються основні характеристики об’єкту сприйняття. Із сукупності цих характеристик створюється певна модель, на основі якої відбувається порівняння вихідного образу із тим, що людина отримує у подальшому досвіді.

На основі цієї моделі здійснюється пізнання та закріплення у свідомості основних ознак, які дозволяють відрізнити даний предмет від інших. Таким чином, стереотипи сприйняття дозволяють досить швидко виокремити відомі предмети із різнобарв’я зовнішнього світу та сформувати готовність для оперування ними.

Цим терміном можна позначити ті стійкі програми сприйняття, світоглядні позиції, а також відповідну поведінку індивіда, що знаходяться в залежності від прийнятих в культурі норм та правил життєдіяльності представників певної статі. Вони виникають в процесі історичного становлення соціальних способів взаємодії індивіда із оточуючим світом в залежності від статевої характеристики. Вона виступає важливим критерієм детермінації свідомості та поведінки індивідів, оскільки значною мірою визначає їхні соціальні можливості.

Однією із відмінностей, на основі якої формується стереотип сприйняття статі, є фізична сила, саме вона як така, а не належність до певної статі, є основою розподілу на тих, хто захищає, та тих, кого захищають.

Ще однією важливою відмінністю між чоловіками та жінками є нерівність в сексуальній активності. У вищих тварин самці виступають ініціаторами сексуальних контактів, хоча сама їх можливість залежить від самок, цей стереотип статевої поведінки в певній мірі притаманний і людям. Жінка певною мірою залежить від статевої активності чоловіка, ступеня реагування на неї. В самому статевому акті вона також, нерідко, виконує пасивну роль, що впливає на формування стереотипу підкорення, так званій, сильній статі - чоловіку.

Для жінок зовнішнім середовищем виступало не стільки природне оточення, скільки їх власне тіло, оскільки вони не могли керувати функцією, пов’язаною із продовженням роду. Саме на основі дітородної функції визначалась цінність жінки для шлюбу, велика кількість жінок відчувала негативне ставлення до себе через те, що не могла народити хлопчика, який вважався єдиним продовжувачем роду.

Таке становище призвело до появи стереотипів ставлення жінки до своєї природи. Якщо чоловік розглядав природу як таку, що змінюється в результаті конкретної діяльності та дає певні результати, то жінка не могла їх отримати при спробах регулювати свою здатність до дітонародження. Тим самим чоловік мав змогу відчувати хоча б якусь владу над природою, в той час як жінка не відчувала її, навіть на якийсь час. Отже, жінка мала не перетворювати, а пристосовуватись до природного середовища. Вона використовувала інший варіант взаємодії, заснований на терпимості, чуйності, ніжності.

Якщо колишній стереотип продовжує активно відтворюватись, то він починає гальмувати самі зміни, які відбуваються в системі практичних відносин людини із природою та створеним нею світом матеріальної та духовної культури. Виникає гострий конфлікт між носіями старих та прихильниками застарілих стереотипів. В ХХ ст. поява таких конфліктів пов’язана із руйнуванням тих гендерних стереотипів, які виявляються в сімейній сфері. Вплив цього процесу на суспільне життя виявився досить важливим, тому що родина є одним із основних агентів передачі стереотипних уявлень новому поколінню.

Жінка почала відмовлятися від традиційно закріпленою за нею в стереотипах організацією життя, обмеженого лише побутом. Цьому сприяли можливістю контролювати процес дітонародження, поява в побуті різних машин, що знизили певною мірою фізичні витрати та час на здійснення монотонних операцій по приготуванню їжі, наведенню порядку, тощо. Визначальним у перегляді традиційних гендерних ролей у побуті стало також і досягнення певної рівності між статями у виробництві матеріальних благ.

Периферійною щодо соціальних акцентуацій (в силу її відносної дезадаптивності щодо соціальних типізацій) є епілептоїдна (збудлива). Соціо-візуальним маркером епілептоїдності стає спроможність особи чинити вольовий тиск на інших людей і ставитись до них інструментально.

Таке інструментальне поводження викликає у адресата, з одного боку, обурення і зніяковіння, але паралельно з цим переживаються емоції страху і захоплення силовим магнетизмом епілептоїдної особи. Саме тому епілептоїди часто займають маргинально-периферійні соціальні позиції: вони або «пасуть задніх» як незручні, конфліктні, нетолерантні та агресивні особи, або, опанувавши власну агресію і сублімувавши її в відповідні програми професійно-трудової, політичної, економічної або ж художньої самореалізації, потрапляють на лідерські позиції.

Епілептоїдна акцентуація стає соціально витребуваною на найвищих щаблях політики (сильні і авторитарні політичні лідери та керманичі бізнес-корпорацій, як правило, мають цю акцентуацію), спорту, адміністративно-силових структур виконавчої влади, шоу-індустрії.

Розпізнавання епілептоїда оточуючими, його визнання і заперечення водночас становлять зміст трагедійного мікроперформативу для цієї особи: вона має із пафосом завершити власну партитуру, для того щоб піти із соціальної сцени як нездоланний переможець або ж нікчемний бунтар.

В силу притаманних епілептоїду крайнощів поведінки соціум неохоче «дарує» таким людям середні соціальні позиції, маргиналізуючи психопатів або як харизматичних альфа-лідерів, або як паціентів психлікарень і в’язнів виправно-трудових установ (хоча досить часто і в цих установах епілептоїди отримують лідерські позиції у відповідних мікрогрупах).

«Значна кількість з них, - пише Г. Щокін, - стає хронічними алкоголіками. Жінки цього типу часто стають повіями. В юності збудливим особам обох статей властиві немотивовані втечі з дому. В цілому моральні устої не відіграють в житті збудливих особистостей скільки-небудь помітної ролі, що часто призводить до скоєння різних злочинів. Характерними ознаками цього типу особи є важкоємність мислення, надмірна грунтовність мови, схильність до жорстокості, велика фізична сила. Часто такі люди мають атлетичну тілобудову. При паталогічному розвитку збудливої особи спостерігається епілептоїдна психопатія»[Щёкин, 2001, с.116].

Соціовізуальні поведінкові маркери є представленими не лише в акцентуаціях характеру (які, як було доведено, є складовою соціального характеру та нормативного соціотипу, а побічно- макроідентичності соціальної системи), але і в акцентуаціях темпераменту.

Темперамент, на відміну від характеру, є вродженим (генетично-зумовленим) нейродинамічним патерном особи, тобто, в значній мірі формується поза процесом соціалізації. Однак це зовсім не означає, що соціумна селекція темпераментальних особливостей є зовсім «виключеною». Її можна визнати скоріше обмеженою з точки зору глибини і глобальності, оскільки суспільство може формувати запити не лише на особисту характерологію, але і на темперамент.

Так, в латиноамериканських країнах спостерігаються перманентні соціоекономічні та політичні корупційні кризи, призвичаювання до яких, мало, вочевидь запустити відповідні механізми призвичаювання ЦНС особи до такого роду «кризовості» (подібного роду кризи можна спостерігати, наприклад, і в Італії із мафіозністю та корупційністю політичної надбудови).

Є підстави стверджувати (звісно, з певною долею імовірності), що гіпертимність (гіпертимний темперамент) як різновид темпераментальної акцентуації буває культурно-адаптивним зміщенням темпераментальних рис за умови високої стохастичності соціального середовища (як своєрідна компенсація і джерело енергоресурсу надзбудження при високій ентропійності соціальної організації).

Гіпертими (у випадку надмірної вираженості у них цієї акцентуації) виявляють певні порушення етико-соціальних норм, прожектерство та авантюризм (в чому, власне, і виявляється «зашкалююче» збудження, необхідне для пробивання високоентропійних соціальних типізацій), а тому і зреалізовують стратегію виживання при наявності соціальної невизначеності у висококорумпованих соцієтальних формоутвореннях.

Соціально-стереотипне уявлення про латиноамериканця містить гіпоманіакальний формоелемент: він (вона) надмірно збуджений, гіперкомунікабельний, емоційно-заряджений, говіркий, імпульсивний і суєтливий. Подібні ознаки містяться і в «портреті» італійця та представників ряду середноземноморських етносів.

Повною протилежністю цієї «картинки» є соціальний портрет шведа, холодний флегматизм якого давно вже став «притчей во языцех» для етносоціологів та етнопсихологів. Соціально-виправданою темпераментальною акцентуацією в умовах цієї північно-європейської країни є синтонність (синтонічність). «Синтонний темперамент походить від спадкового поєднання гіпертимічного та дистимічного темпераменту, тобто, одна риса успадкована від батька, інша – від матері. В подібних випадках виникає взаємокомпенсація і синтонний темперамент характеризується постійно рівним, нейтральним настроєм»[Щёкин, 2001, с.117].

Синтонна темпераментальна акцентуація є ніби зпроекованою на шведську моніторингову демократію (із її множинними координативно-узгоджувальними і консультаційними процедурами між центральним урядом та місцевими громадами, які потребують не лише публічного залучення, але і приватних часовитрат), соціалістичну економіку (де відбувається багатоетапне планування і деяке гальмування капіталообігу в силу обмежуючих законодавчих регламентативів), релігійну індифірентність (що виливається у втрату більшістю населення інтересу до релігійної сфери).

Етноцид та соціально-історичні дискримінації можуть сприяти генетичному закріпленню в темпераменті етносу дистимії – акцентуйованої меланхолії.

Дистимічна темпераментальна акцентуація виражається в домінуванні депресивно-песимістичного настрою з елементами катастрофізованості майбутнього. По відношенню до соціуму носії цієї акцентуації займають скоріше ізолятивну позицію (соціофобія).

Разом з цим, закріплення цієї акцентуації призводить до надсильної етичної чутливості і чіткої етичної позиції. В макросоціальному масштабі це знаходить своє вираження в соціально-політичному критицизмі (моралізаторської спрямованості) населення щодо всіх «сильних світу цього», лідерів та еліт, наділених ресурсами соціального впливу.

У носіїв цієї акцентуації в етнотипі критицизм набуває антиелітистського вираження, що уповільнює інституціоналізацію елітних прошарків і посилення соціальної впливовості охлократично-люмпенізованих елементів. Для нації така соціо-акцентуаційна риса темпераменту дає досить невтішний прогноз з точки зору її соціально-економічної та політичної продуктивності.

«Життєдіяльність у таких осіб послаблена, думка працює уповільнено; в суспільстві вони майже не беруть участь в бесідах. Серйозна налаштованість веде до формування чітко вираженої етичної позиції. Пасивність же в діях і уповільненість мислення є негативними рисами цього темпераменту»[Щёкин, 2001, с.117].

В одній із своїх робіт автор [Див.: Донченко, Романенко, 2001] давав ретельний аналіз такої етнохарактерології та її візуальних індикаторів в соціокритичному ракурсі. Звісно, можна займати різну позицію щодо темпераментальних проявів українства, проте, слід визнати, що дистимія є визначальною і провідною для виникнення в нашому соціумі соціальної віктимності – сприйняття себе «жертвою» історії.

Соціально-віктимні аутоперцепції, супутні українській етносоціальній дистимії, відображаються в жанрі плачів багатьох робіт з української політичної історії, історіографії, публіцистики та політології. Акценти на «злонавмисності ворогів», «нищеннях», «голодоморах» спонукають читачів-адресатів такого роду макротекстів і месіджів сприймати себе як таку собі «покритку», якій не дали стати царицею через недорозуміння сильними світу цього її духовних шукань. На додаток відзначимо, що ніхто, власне, крім самої «покритки» (а це самосприйняття є хибно-викривленим) не збудує собі оселі, де б її вважали за людину.

Марний український ідеалізм і сподівання на «морально чистих європейців» виглядають не просто комічними, а трагікомічними. Адже коли жертва вважає, що «гвалтівники» поділяються на «добрих» і «поганих», то вона не перестає бути жертвою, а просто змінює «гвалтівника».

Моя велика і прекрасна Батьківщина продовжує по-фарисейськи відбирати собі своїх катів, гвалтівників і авантюристів, які в черговий раз зроблять не те, що потрібно Україні, а те що потрібно їм. І весь жах полягає в тому, що в країні цій достатньо і своїх героїв. Але країна часто не бажає знати їх, а вони, в свою чергу, стають її зрадниками і винищувачами, або ж, в найкращому випадку – емігрантами в закордоння, що повертаються до себе на Батьківщину як титуловані Америкою, Європою і світовою спільнотою українські герої. Скільки ж ще потрібно вбивств, принижень і «чисток», щоб опам’яталася нарешті країна моя від суїцидального сну, щоб перестали нарешті українці (за самоусвідомленням, а не етнічним походженням) з’ясовувати питання про кращість і першість, зрозумівши, що пливуть вони в одному човні? І з цього човна немає куди тікати, навіть якщо змінити місце проживання.

Бо виконання своєї місії є можливим лише на шляху скоєння власних помилок. Лише власна помилковість веде до зживання гріха історії. Вона всіх веде до Вищого Суду, проте, це не знімає питання про те, що було зроблено. Життя людини проходить під гріхом, а в незробленому і незавершеному в історії залишається спокуса. Щоб витравити її, треба мати мужність йти шляхом власної помилковості і пройти його, а це можна зробити (принаймні, в рамках етнотипу) лише разом.

Бо доля України – це макровідображення долі українця, і навпаки: доля українця є мікрокопією долі України. Цей зв’язок між двома образами-відображеннями в свідомості багатьох людей потребує відновлення, щоб незавершена історія не потребувала «вічного повернення» і українське Ми нарешті відбулося, щоб відбулося кожне українське Я.

Проте зовсім інші перспективи стосуються духовного розвитку: значні пласти культурно-духовної еволюції залишаються тут відкритими. Це – «кріпаки з панів», що ходять в кріпаках у кріпаків, оскільки руйнують і розмивають власну еліту хаосом субеліт. Соціальна організація стає перенасиченою проявами духовності, які не знаходять соціосистемного зв’язування, через що підтримується перманентна соціальна нестабільність.

Носій дистимної акцентуації призвичаєний до «соціальності якось» («Якось воно буде»), що робить його резистентним по відношенню до корупції, етноциду, соціальної ірраціональності загалом. Тут, майже як в репризах відомого гумориста, народ загартовується від того, що соціальна дійсність стає стихійнішою і непередбачуванішою, а дії політичної еліти – людиновбивчими (в такій сакраментально-відомій паралогіці дійсно «народжується більше красивих і розумних людей»).

До меланхолійної темпераментальної групи (до якої, до речі, відноситься і дистимічна акцентуація) прилеглі також тривожна та емотивна. Візуально-поведінкові прояви соціальної тривожності та емотивності зустрічаються серед представників багатьох етносоціотипів, прилеглих до південно-слов’янської групи. Серед них можна назвати болгарів, частково - українців, сербів, хорватів, словенців (з числа колишніх югославів). Тривожна та емотивна темпераментальні акцентуації також розвиваються на базисі слабкої нервової системи. Характерними рисами тут виступають боязкість, покірливість, невпевненість у собі («комплекс соціальної та етнічної меншовартості»), чутливість, етична гіперрефлексивність, схильність до естетичних переживань, жестово-мімічна надекспресивність, схильність до суїцидальних настроїв.

В макросоціальному масштабі подібні риси дають дивне поєднання соціально-політичного та гоподарського провінціалізму із духовною глибиною і розвиненістю різних сфер мистецтва, літератури, філософії та витончених релігійних практик. Немає сумнівів в том, що це породжує попит на людський капітал з боку спільнот, які переживають фазис старіння і деградації.

«Викачка» людського капіталу через міграційні процеси призводить до відповідних соціально-регенераційних ефектів і форс-проривів в фундаментальній науці, бізнесі та інших сферах з високою ризиковістю та інноваційністю: в них вливається «кров» нового слов’янського креативу.

В країнах же, де ці темпераментальні акцентуації залишаються соціально-домінантними, подібна продуктивність частіше не виявляється (носії подібного психосимволічного капіталу тут представлені в надлишковій кількості, а тому попит на них в межах власних держав і соціумів незначний. Часто спостерігається відмова від дітонародження або породільний інфантицид).

Типологічним інструментарієм, вдалим з точки зору поєднання структурної морфології, соціальної детермінації тілесності і поведінкових особливостей носіїв типів, є запопонована О. Лоуеном модель «художніх типів характеру» (яка, всупереч назві, є далеко не «художньою» за своєю емпіричною валідизованістю).

В зазначеній типології [Більш детально див.: Лоуэн, 2000] має місце поділ носіїв морфенофотипів (носіїв специфічних особливостей будови тіла та обличчя) на дві групи: невротичну і психопатичну.

В невротичній групі (невротичні морфофенотипи) представлені оральний, мазохістський, істеричний, фалічно-нарцисичний, пасивно-жіночий типи.

В психопатичній групі (психопатичні морфофенотипи) представлені шизоїдний і шизофренічний типи. У кожного з морфофенотипів є свої морфоструктурні та поведінкові ознаки.

Невротичні морфофенотипи.