7. Різновиди знаків за класифікацією ч. Пірса.

У прагматичній концепції Ч. Пірса знаковий принцип  проголошено основним логічним принципом  будь-якого культурного самовираження. Нейрофізіологічний апарат людини пристосований  до опрацювання знакової інформації – слів, цифр, символічних позначень. Усе, що ми знаємо, має знакову природу, і все, що можна пізнати, передбачає «укладання» його у знакову форму.

Знак  закріпив за собою статус універсального посередника між усією множиною реальних і потенційних значень  і тими, хто ці значення хотів би осягнути.

Чарльз  Пірс вважав, що будь-який знак детермінований своїм об’єктом, і в основу класифікації знаків поклав міру і спосіб вияву  у формі знака «характеру об’єкта». Три види знаків – ікони, індекси  і символи – передбачають різні способи абстрагування від зовнішньої форми предметів.

Іконічний знак – зображення, що зберігає подібність до реального об’єкта. Приклад: візуальні зображення. Вони піддають операціям зменшення, збільшення, спрощення, стилізації.

Індексальний  знак – характеристика об’єкта через вказівку на спосіб його прояву. Наприклад, дим може «означати» вогонь, біль – симптом хвороби, сльози – вияв туги і страждання. Семіотичний зміст індексального знака полягає у його причетності до стратегії каузальної репрезентації – розкриття внутрішньої сутності через зображення результату, наслідку, деталі. У текстуальному структурному аналізі індексами називають додаткові елементи, які впорядковують основні композиційні блоки тексту. Поняття індексу у загально мовних контекстах має технічний зміст – означає не «природні», а змодельовані симптоми, вказівники і позначення – наприклад, використання стрілок, букв, скорочень та інших умовних позначок для спрощення пошуку та кодування інформації.

Символ – «немотивований знак», репрезентація об’єкта на основі матеріальної форми, яка є довільною щодо зображуваного. Знак-символ не зберігає прямого предметного зв’язку із об’єктом чи концептом, які репрезентує, і тому слугує узагальненню, відкриває логічний простір для метафізики у пірсеанському сенсі – думок про думки, мислення про мислення. Символи – це найчисленніша група знаків: цифри, власні імена, назви предметів і понять. Їх значення вважають результатом суспільної згоди, конвенції.

Принципова  різниця між цими видами знаків у  способі їх засвоєння: людина бачить іконічний знак, «визначає» індекс і «вчить», засвоює значення символів. 

8. Денотат і конотація.

Денотат - обсяг поняття, сукупність об'єктів, які можуть бути названі за допомогою лексичної одиниці. Основне значення знака. 

Денотат (лат. denotatus — позначений, визначений) — предмет або явище дійсності, яке служить об'єктом позначення для знака в процесі семіотичної діяльності; одне з ключових понять семіотики. Інформацію про ДЕНОТАТ у системі значення знака звичайно називають денотативною. Здебільшого у сучасних семіотичних дослідженнях Денотатом називають всі об'єкти дійсності, які можна назвати деякою мовною одиницею (найчастіше словом), оскільки мовні одиниці ніколи не називають поодинокі предмети. Навіть імена можуть бути (і завжди є) іменами багатьох людей чи назвами ряду предметів (тезки, однофамільці, назви марки товару). У конкретному акті мовлення мовець може сконцентрувати увагу на окремому предметі чи явищі, які він у цей момент спостерігає або ж згадує. Тому, на відміну від мовного знака, мовленнєвий знак може мати дещо іншу функцію позначення. Ми не маємо специфічної назви для кожного клена, кожної хмари або кожного ведмедя, проте можемо, вимовляючи, форми слів "клен", "хмара" та "ведмідь", мати на увазі або клас вказаних предметів, або конкретний клен, конкретну хмару чи конкретного ведмедя. Перший семіотичний акт називається катетеризацією, а другий — референцією. Звідси — назва конкретного поодинокого предмета чи явища, позначеного мовленнєвим знаком, — референт. Поняття (узагальнене знання про предмет чи явище) складають як категоріальні ознаки цього предмета (явища), так і його референтні ознаки.  

Категоріальні ознаки — це ознаки, властиві всім референтам, охопленим даним поняттям, наприклад, ті ознаки кожного дерева, які дають змогу людині визначити певний предмет як дерево, а не щось інше. Натомість референтні ознаки — це специфічні риси предмета (явища), які дають змогу виділити його серед класу денотативно однорідних, наприклад, висота, колір, форма конкретного дерева, місце його серед навколишніх предметів тощо.  

Не варто сплутувати поняття референта чи денотата з поняттям фізичного, чуттєво сприйнятного предмета, оскільки це вносить у семіотичне дослідження філософсько-методологічну неясність та може призвести до непорозумінь. Тому коректніше використовувати дані терміни у значенні семіотичних функцій: ДЕНОТАТ — як об'єкт означення мовною одиницею або мовленнєвою одиницею при категоризації, а референт — як об'єкт означення виключно мовленнєвою одиницею при референції. Розрізнення категоризації та референції особливо важливе в інтерпретації художнього тексту, оскільки для правильного сприйняття та розуміння твору слід усвідомлювати, чи автор, вживаючи певне слово, вираз, має на увазі клас предметів (думку узагальнювального характеру), чи ж ідеться виключно про конкретний предмет опису. Досить часто письменники використовують омонімію форм, що відповідають категоріальному та референтному вживанню, щоб викликати художній ефект. Ще частіші випадки використання у художньому мовленні таких явищ, як подвійна категоризація однієї мовленнєвої одиниці ("гра слів"), заміна однією мовленнєвою одиницею іншої за категоріальною (метафора, порівняння, алегорія, алюзія) або за референтною (метонімія, синекдоха, епітет) ознаками. У деяких випадках один і той же тип тропа може бути мотивованим категоріальними або референтними ознаками одиниць (перифраз, гіпербола, літота тощо).  

Важливу роль в  аналізі художнього тексту відіграє також поняття денотативного  значення (денотативної віднесеності) того чи іншого елемента тексту у зіставленні з конотативним значенням як додатковим, морально-оцінним, афективно-емоційним елементом лексичного значення слова, фразеологізму чи змісту речення, надфразової єдності або цілого тексту. Саме на основі розмежування денотативного та конотативного значень можна в тексті виділити фабульні та позафабульні елементи, диференціювати основні та периферійні риси характеру персонажа, обставин його вчинків, ситуацій тощо. Зрештою, якщо текст розглядати як єдиний цілісний мовленнєвий знак, де функцію позначення виконує жанрово-композиційна та стилістично-граматична архітектоніка тексту, а функцію значення — смисло-змістова семантика тексту, то можна розглядати мовленнєвий зміст як сукупність референтних ознак художнього твору (оповідь про конкретні події, що трапилися з конкретними героями у конкретному місці та часі за конкретних обставин), а смисл — як узагальнену категоризацію змісту, що охоплює такі його риси, які дають змогу включити даний текст в широкий культурно-художній та соціально-історичний контекст. Смисл тексту завжди більш узагальнений, ніж його зміст, саме за рахунок абстрагування від конкретних героїв та подій, тобто від референтної спрямованості змісту. 

Конотація (лат. сum, соn — разом, notare — відмічати, позначати) — додаткове до основного, денотативного (денотат), значення знака, що містить інформацію про експресивну силу та оцінну вартість даного знака, а також емоції та волевиявлення, що супроводжують його використання.  

Здебільшого термін конотація, або " конотативне значення" вживають щодо лексико-семантичних значень мовних та мовленнєвих одиниць. Проте в окремих працях конотативність приписується як лексичним, так і граматичним значенням. Конотативними вважаються значення слів із пестливо-зменшувальною (демінутивною) та згрубіло-збільшувальною (аугментативною) семантикою: "хлопчик", "матуся", "зелененький", "питоньки", "ручище", "чорнющий" тощо. Такі слова вживаються і для передачі емоційного настрою мовця, і для вираження ним своєї оцінки предмета, явища, якості чи дії, про які йдеться.  

Конотативні значення можуть бути

• мовними (тобто закладеними у семантиці мовної одиниці)

• мовленнєвими (тобто виникати у разі специфічного, невластивого використання тієї чи іншої одиниці у мовленні).

 

Тому відрізняють  випадки використання авторами художніх творів мовних засобів вираження  конотації від випадків власне авторських конотацій, залежних від контекстуального оточення та неясно виражених. Таке трапляється  у сатиричних та алегоричних творах, де автор з різних причин частково приховує своє ставлення до описуваних персонажів та подій. Конотативне значення може виражатися найрозмаїтішими способами: словотвірними (за допомогою суфіксів, префіксів, контамінованих, скорочених, складних форм тощо), лексичними (за допомогою слів, вжитих у "невластивій" функції, тобто тропів), граматичними (вживання одних морфологічних та синтаксичних форм замість інших), фонетичними та графічними (евфонія, специфічне написання художнього тексту та подібне). Оскільки головне завдання мистецтва — осягнення світу через його емоційно-естетичне переживання, наявність конотативної семантики стає ключовою, необхідною у художньому творі. Конотація, так само як і денотативне значення, є культурно-історичним та якоюсь мірою психосоціальним явищем. Вона змінюється із зміною культурного тла, може бути різною у різних культурно-соціальних середовищах, іноді мати індивідуально-психологічну специфіку, бути специфічно значущою для конкретного автора твору. Слова з конотативним значенням не слід сплутувати з розмовною лексикою та просторіччям, які у межах своєї сфери функціонування можуть і не бути конотативно-валентними, але, вжиті у художньому творі, привносять додатковий відтінок стилізації чи експресивно-емоційному забарвленню. Деякі дослідники лексичної семантики дещо розширюють поняття конотації, включаючи у нього випадки "образно-символічного" значення (елемент "символ хитрощів" у значенні слова "лисиця" або "символ чистоти" у словах, що називають білий колір,тощо).