48. Відносини Центральної Ради з Радянською Росією.

Проголошення УНР спонукало російських більшовиків до рішучих дій. Не маючи підтримки в Україні, вони не могли роз­раховувати на захоплення тут влади за петроградським сцена­рієм, але й «відпускати» Україну не мали наміру. По суті, неза­лежно від свого ставлення до комуністичного режиму в Росії, УНР була приреченою на більшовицьке вторгнення. Заглушаю­чи голоси протесту демократичних партій, більшовики підняли шалену пропагандистську кампанію проти «буржуазної» Цент­ральної ради, одночасно засилаючи в Україну озброєні загони. Коли ж Центральна рада стала їх роззброювати й відсилати туди, звідки вони прибули, ленінський раднарком звинуватив її у «контрреволюційності».

Врешті-решт, після такої «підготовки» 4 (17) грудня 1917 р. В. Ленін і Л. Троцький надіслали до Києва відомий «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Укра­їнської Ради» — неперевершений зразок лицемірства й слово­блуддя. Підтверджуючи на словах визнання УНР, далі більшовики бездоказово звинуватили Центральну раду в усіх можливих «гріхах»: веденні «буржуазної політики», «дезорганізації фронту», «підтримці каледінського уряду на Дону» і т. п. На те, щоб Цент­ральна рада змінила свою політику, їй відводилося 48 годин, після чого, говорилося в ультиматумі, РНК «буде вважати Раду у стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні».

Керівництво України спростувало й рішуче відкинуло претен­зії більшовиків. Фактично з 6 грудня 1917 р. УНР і радянська Росія вже перебували у стані війни. Наприкінці грудня з Росії в Україну, переважно до Харкова, прибуло до 20 тис. російсько­го війська (загони Хавріна, Сіверса, Єгорова, Желєзнякова, Берзіна, Сабліна). Загальне керівництво ними було покладено на В. Антонова-Овсієнка. 13 грудня більшовики захопили Ло­зову, 18 — Павлоград, 21 — Синельникове.

Для надання агресії видимості «внутрішньої» справи україн­ців, 11-12 (24-25) грудня 1917 р. у Харкові було проголошено радянську владу в Україні.

«Радянський уряд» України поспішив проголосити її скла­довою Росії. Отже, на початку 1918 р. в Україні постало відра­зу дві держави з однаковою назвою — УНР. Між ними розпо­чалася «війна декретів»— УЦР скасовувала «декрети» харків­ського «уряду», а той — рішення УЦР й Генерального Секрета­ріату. Проста людина нічого не могла зрозуміти, що й потрібно було творцям «радянської влади» як в Україні, так і в Росії. Більшовики також поставили за мету розчленувати Україну, для чого «виключили» з неї Донецько-криворізький район і «передали» його Росії, назвавши «Донецько-криворізькою Радян­ською Республікою» РРФСР. Далі настала ланцюгова реакція й такі «республіки» почали виникати, як гриби після дощу.

Проти України було кинуто 3 російські армії:

1-ша «революційна армія» М. Муравйова (лівий есер);

2-га «революційна армія» Р. Берзіна (більшовик);

3-тя «революційна армія» І. Кудинського (есер-максима­ліст).

У цілому за грудень 1917— січень 1918 р. прибуло 60 тис. російських військ. До них також долучилися ще 100 тис. «чер­воної гвардії» та «червоні козаки» Ю. Коцюбинського. Останні мали видавати себе за «українське військо».

15 грудня Генеральний Секретаріат утворив для відсічі аг­ресії Особливий комітет з оборони України (М. Порш, С. Пет­люра, В. Єщенко), а 18 грудня призначив полковника Ю. Кап­кана командувачем усім українським військом. 26 грудня було прийнято постанову про створення на засадах добровільності та оплати армії УНР. Проте ці заходи не дали бажаного ре­зультату. Після взяття більшовиками у середині січня 1918 р. Миколаєва (14), Одеси (14-17) та Херсона (17-18),