62. Характер політичного процесу в сучасній Україні

Політичний процес - сукупна діяльність усіх суб'єктів політичних відносин, пов'язана з функціонуванням політичної системи суспільства. Суперечність між станом державності і сформованістю громадянських її засад яскраво проявляє себе в характерних рисах політичного процесу в Україні. Суттєвою особливістю політичного процесу в Україні є його: 1. Транзитний, перехідний характер. Є підстави говорити про започаткування процесу реального державотворення в Україні тільки після проголошення незалежності. Загальна невиразність політичного процесу, повільність реальних соціальних змін в першу чергу наслідок нерозвиненості громадянського суспільства в Україні, соціально-психологічної непідготовленості населення і еліти до серйозних, радикальних дій і змін, яких вимагає ситуація кризи. 2. Елітарність, спрямованість політики на обслуговування інтересів державної бюрократії. Про це свідчить і надмірна чисельність партій, яка говорить про певний вакуум у консолідованому виразі колективно-громадських інтересів. 3. Кулуарність, закритість. Державна еліта часом не бажає, а часом не може залучити громадськість, у процес розробки і прийняття державно-політичних рішень. А залучаючи – використовує лише в ролі пасивного і мовчазного аргументу на підтвердження власних суто корпоративних планів. 4. Низька ефективність, поверховість. Зберігається надзвичайно високий рівень корумпованості чиновництва, чи не найбільший серед європейських держав. Уповільнена еволюція української спільноти в напрямку більш цивілізованої демократії має не тільки очевидні негативні сторони у вигляді довготривалої кризи суспільства. У ній є також свої переваги завдяки відсутності досить значних і численних соціально-політичних потрясінь та конфліктів за участю широких верств населення, що завжди було характерним для такого роду соціальних перетворень, революцій. Перехід має достатньо мирний характер, що уможливлює збереження позитивних властивостей і зв’язків, які були накопичені в минулому, успадкування елементів певних традицій і, таким чином, робить трансформацію відносно безболісною психологічно для більшості громадян. Головним позитивним наслідком уповільненого входження українства у нову соціально-політичну якість є збереження і зростання його єдності, сконсолідованості. Проведений аналіз політичного процесу в Україні, в перші роки її самостійності, характеризує його як стагнаційний, зі збереженням елементів традиційної соціалістичної демократії, демократії в багатьох рисах незахідного типу (за класичною класифікацією Л. Пая).

63. Природні і форсовані різновиди політичної модернізації

Політична модернізація - це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від одного типу політичної системи до іншого. В основу концепції політичної модернізації покладено розроблений М. Вебером методологічний принцип, згідно з яким сучасні країни розподіляються на “традиційні”та “сучасні”. “Традиційні” країни – зберігають персоналізовані відносини залежності і бар’єри соціальної мобільності. “Сучасні” країни – засновані на раціональній організації та функціональній диференціації інститутів, що долає відносини особистої залежності та бар’єри на шляху групової мобільності. Природна модернізація - Властива розвинутим країнам Західної Європи й Північної Америки (США, Канада), соціально-політичний розвиток яких відбувався у формі неперервного еволюційного та революційно-реформаторського процесу. Вважають, що, розпочавшись в епоху Відродження, модернізація в розвинутих країнах триває й досі. Форсована модернізація - Характерна для країн, які з певних причин відстали від загальноцивілізаційного розвитку і прагнуть за рахунок широкого застосування досвіду передових країн наздогнати їх за рівнем і якістю життя. Вона здебільшого зумовлена не внутрішніми, а зовнішніми чинниками розвитку і характеризується нерівномірністю змін в економіці, політиці, культурі, соціальних відносинах. Цей тип модернізації було втілено у країнах другого і третього ешелонів капіталістичного розвитку. Перші з них мали певні передумови розвитку капіталізму та індустріального виробництва, але модернізація відбувалася там переважно під впливом іззовні. Такий характер модернізації в цих країнах було спричинено: домінуванням відносин особистої залежності у виробництві; низьким рівнем конкуренто спроможності на світовому ринку; нерівномірністю соціального розвитку, зосередженням національного потенціалу лише на одному з його напрямів (скажімо, створення військово-промислового комплексу). Незважаючи на такий негативний потенціал, деякі країни другого ешелону капіталізму спромоглися досягти успіху в процесі розвитку неорганічної модернізації (Японія, індустріальні країни Азії та ін.). У країнах третього ешелону внутрішніх передумов капіталізму практично не існувало, а тому й модернізація в них набула викривленого характеру. Це виявилося в таких основних протиріччях: зіткнення місцевих норм і традицій з цінностями та елементами модернізації; здійснення модернізації переважно неоколоніальними методами за принципом «центр — периферія»; домінування як суб´єкта модернізації державної адміністрації, залежної від колоніальної адміністрації; невідповідність форсованої вестернізації (наслідування західних стандартів) прагненням традиційних верств населення (у тому числі місцевих політичних і культурних еліт). Попри це, деяким країнам завдяки модернізації вдалося досягти за показниками соціального й техніко-економічного зростання рівня країн другого ешелону капіталізму (Венесуела, Колумбія, Індія, Пакистан та ін.).