35) Початок національного відродження на західноукраїнських землях

Піднесення у першій половині XIX ст. визвольних рухів у Європі спричинило національно зорієнтовану хвилю поширення ідей просвітництва на західноукраїнських землях. Перша хвиля національного відродження в Галичині пов'язана з діяльністю культурно-освітнього осередку в Перемишлі, що сформувався 1816 р. навколо греко-католицьких ієрархів Михайла Левицького та Івана Снігурського. До цього осередку входили Іван Могильницький, Іван Лаврівський та ін. Учасники гуртка виявляли великий інтерес до української історії, чимало зробили для піднесення національної освіти. І. Могильницький був, зокрема, автором першої в Галичині «Граматики» української мови та наукового трактату «Відомості о руськім язиці». Інтерес до національно-історичної спадщини й мови та усної народної творчості виявляли і представники духовенства інших західноукраїнських земель. Великий внесок в українське відродження на Закарпатті зробив священик Олександр Духнович — автор українськомовного молитовника та низки підручників для початкових шкіл і посібників для вчителів українською мовою. На Буковині першу спробу друкувати українські пісні кирилицею зробив Іван : Велигорський. Проте наступні діячі на буковинській літературній ниві продовжували вживати стару книжну мову. В цілому справа українського відродження в західноукраїнських землях знаходилася на початковому етапі в руках греко-католицького духовенства як найбільш освіченої верстви українського населення.

«Руська трійця»

Найбільш послідовно у справі відстоювання рідної мови була напівлегальна демократично-просвітницька організація «Руська трійця», засновниками якої 1832—1833 рр. стали студенти Львівської духовної семінарії Іван Вагилевич, Маркіян Шашкевич і Яків Головацький. Навколо них гуртувалась національно свідома молодь. Метою організації було піднесення масової української свідомості і впровадження української мови та культури в усі сфери національного життя. Для цього учасники «трійці» почали їздити по селах і збирати народний фольклор. Основною сферою їхньої діяльності була культурно-просвітницька, зокрема, видання українських книжок. 1836 р. було видано літературно-художній альманах «Русалка Дністрова», що складався з літературно-публіцистичних, науково-історичних творів, народних пісень та дум. Це була перша книга, видана народною українською мовою. Сам факт її видання вже набував політичного забарвлення, і це викликало протидію з боку австрійської влади. «Русалка Дністрова» була заборонена. Всіх її упорядників притягли до відповідальності. Внаслідок перепон, що їх чинили австрійські урядовці, та переслідувань членів «трійці» гурток врешті-решт розпався.    

Західноукраїнські землі під час революції 1848-1849 рр.

Європейська революція 1848—1849 рр., охопивши Австрійську імперію, докотилася і до Західної України. Весною 1848 р. Галичина стояла на порозі масового селянського повстання. Тому уряд змушений був йти на поступки. У квітні 1848 р., раніше, ніж в інших районах імперії, в Галичині було скасовано панщину. Але як і всюди, скасування панщини проводилось без урахування інтересів селян. У компенсацію за скасування панщини поміщики були звільнені від низки податків, а також отримали грошове відшкодування від держави. За ними залишилися так звані сервітути, тобто ліси і пасовища, якими користувались селяни. За подальше користування вони мали сплачувати поміщикам. У серпні 1848 р. панщину було скасовано на Буковині, але селяни мали за це сплатити величезні платежі. В Закарпатті ж панщина проіснувала до 1853 р. Революція сприяла прискоренню самоорганізації українства. 2 травня 1848 р. представники греко-католицького духовенства та інтелігенції сформували у Львові Головну руську раду (ГРР), яка мала представляти інтереси українців Галичини перед імперським урядом. Вона була очолена священиком Григорієм Яхимовичем. Програма ГРР містила в собі як політичні, так і культурно-просвітницькі вимоги. Основною політичною вимогою Головної руської ради був розподіл Галичини на Західну (польську) і Східну (українську). Вона також висувала інші загальнодемократичні вимоги. Під егідою ГРР видавалась перша в Західній Україні україномовна газета «Зоря Галицька», проводились наукові з'їзди, видавались підручники та інші видання українською мовою, розроблялись освітні програми. В кінці 1849 р. була відкрита кафедра української мови та літератури при Львівському університеті, яку очолив колишній трійчанин Яків Головацький. У липні 1848 р. імперська влада, налякана революцією, проголосила демократичні свободи і погодилась на скликання парламенту (рейхстагу), де були б представлені всі народи імперії, в тому числі й українці. Під впливом масового політичного і національно-культурного руху австрійський уряд обіцяв виконати українські вимоги, які озвучили депутати. Але далі обіцянок справа не пішла. Галичина так і не була поділена. На Буковині також розгорталися революційні події. Але революційні сили в краї послаблювало те, що не існувало зв'язку між неукраїнськими (здебільшого) за своїм складом містами і українськими селами. Українські буковинці змогли провести в рейхстаг п'ять своїх депутатів, які діяли спільно з депутатами-українцями Галичини. Одним із них став Лук’ян Кобилиця. Підтримуючи вимогу роз'єднання Галичини, буковинці наполягали на приєднанні свого краю до її української частини. Дещо інакше розгорталися події в Закарпатті. Угорці, які прагнули незалежності і вважали ці землі своїми, заперечували права українців на хоч би обмежену культурно-національну автономію, насильницьки впроваджуючи в школах мадярську мову. Тому закарпатські українці не підтримали повстання угорців проти Австрії, що почалось у вересні 1848 р. Переконавшись, що повстанський уряд не цікавлять інтереси українців, закарпатські діячі висунули ідею автономії Закарпаття і об'єднання його з українською частиною Галичини. Тим часом з літа 1848 р. сили контрреволюції в Австрії оговтались і перейшли в контрнаступ. Після придушення революційних виступів у Відні, загострилося становище у Львові. 1 листопада тут спалахнуло збройне повстання, внаслідок чого австрійський гарнізон був змушений залишити місто. Але артилерійський обстріл Львова австрійськими військами наступного дня, який спричинив значні руйнування, змусив повсталих капітулювати. В усій Галичині було оголошено воєнний стан. У березні 1849 р. було розпущено австрійський парламент, потім скасовано конституцію і відновлено централізовану адміністративно-бюрократичну систему. Дійшла черга й до Головної руської ради, яка під тиском влади 1851 р. самоліквідувалася. Почав придушуватись і селянський рух, який особливо активний був на Буковині, де в листопаді 1848 р. його очолив Л. Кобилиця. Лише у квітні 1850 р. повстання в краї було придушене, а її керівник був закатований у в'язниці. Хоча революція 1848—1849 рр. була розгромлена, її завоювання були духовною основою для подальшого розвитку національного руху. Доброчинність – явище, знайоме в Україні здавна. Князі Русі Київської, гетьмани Петро Сагайдачний, Іван Виговський, Іван Мазепа, Кирило Розумовський сприяли поширенню освіти, зокрема й становленню Києво-Могилянської академії, будували власним коштом храми, опікувалися най здібнішими краянами, посилаючи їх на навчання до найкращих європейських університетів. У ХІХ – на початку ХХ століття добродійництво, або, як казали римляни, меценатство, набуло особливого поширення серед шанованих, багатих і не дуже, знаних українців. Пригадаймо меценатів-земляків Тарновських, Григорія Ґалаґана, родину Симиренків, Євгена Чикаленка, батька й сина Рильських, братів Бродських, кілька поколінь Терещенків. Вони та інші шляхетні пани і пані чимало зробили для розвою вітчизняної культури та освіти, розвитку промисловості, поліпшення медичної справи тощо.

А хіба не меценатом, хоч і не вельми заможним, був письменник Михайло Старицький, який продав власний маєток на Поділлі, аби допомогти звестися на ноги професійному українському театру, створивши славнозвісну театральну трупу корифеїв Марка-Кропивницького, Миколи Садовського, Панаса Сакса ганського, Марії Заньковецької? При цьому його не дуже цікавили особисті доходи. Він навіть зазнав відчутних збитків, бо платив акторам ставки, яких не мали на той час і актори російських імператорських театрів.

А хіба не меценатами були педагог Сергій Грушевський і його син Михайло, перший всеукраїнський Президент? Сергій Грушевський заповів збудувати на його капітал реальне училище для дітей робітників, яке й було споруджено на київській Куренівці, а Михайло заснував у Львові на кошти з власних гонорарів фонд для студентів і молодих учених-істориків.

Микола Лисенко за гроші, які зібрала громадськість до ювілею композитора задля поправки його здоров’я, відкрив у Києві музично-драматичну школу. Богдан Ханенко, відомий меценат та археолог, почесний член Петербурзької академії мистецтв, разом з дружиною Варварою колекціонували унікальні твори західного і східного мистецтва, які потім заповіли Києву за умови, що нащадки пам’ятатимуть їхні імена. З 1919 року в будинку Ханенків розмістився музей.

Козацький нащадок Василь Горленко – один з жертводавців на Публічну (нині – Парламентерську) бібліотеку в Києві, хоча й сам змушений був усе життя заробляти “свій насущник”.

Згаданими прикладами не вичерпується перелік тих свідомих краян, завдяки яким не одне покоління українців мало і матиме змогу долучитися до високого духу вітчизняної науки, культури, побуту.

Тож, гадаю, спроба простежити історію доброчинства в Україні стане не тільки цікавою екскурсією в історичне минуле Батьківщини, а й, можливо, відкриє для когось невідомі шляхи самореалізації. Сподіваюсь, що історичний досвід стане у пригоді сучасним меценатам і спонсорам освіти, культури, науки, сфери соціального захисту населення.

Отже, дослідимо, чи лише любов до ближнього рухала добродіями, чи були й інші чинники і їхніх шляхетних пориваннях, а також як ставилися влада, суспільство до подібних високих проявів моральності.

36)

37)

Кінець ХVIII –XIX століття були надзвичайно важливим етапом у розвитку української  культури. Поширення ідей Гуманізму  й раннього Просвітництва не лише сприяли загальному суспільному прогресу , а й формували почуття національної гідності,  духовності, людяності. У цей  період, як і в попередній, український народ зробив свій неповторний внесок до світової культурної скарбниці, а імена  найвидатніших діячів української науки, культури, освіти, мистецтва того часу були знаними по всій Європі.      Культурне життя на Україні великою мірою визначалось розвитком літератури. Творчість П.Гулака-Артимовського, Е.Гребінки, Г.Квітки-Основ’яненка, І.Котляревського, Т.Шевченка свідчили про формування нової української літератури.  з чітко  вираженими рисами національної своєрідності. Характерною ознакою тогочасного літературного процесу було українсько - російське мовне єднання.      Також в цей період відмічались зміни й в архітектурі.  Замість пишності й розкутості українського бароко  прийшов стриманий, академічний стиль класицизму.      Цивільні споруди зводилися з урахуваннями їх призначення – головною метою архітектора стало не створення зовнішньої краси, а внутрішнього комфорту ( високі стелі, вентиляція , освітлення, тощо).      Перехід від бароко до класицизму позначився  і на  плануванні міст. Обов’язково виділявся адміністративний центр із площею, на якій розміщувалися помпезні будинки урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів,  палацо-паркових ландшафтів мали  відкритий характер.       Також в цей період помітно набуло  національних особливостей і дерев’яне зодчество.      На розвиток українського образотворчого мистецтва великий вплив справляла Петербурзька  академія художеств. Професійні майстри живопису, що працювали  в Україні, переважно були її випускниками . Це І.М.Сошенко, Д.І.Безперий, Т.Г.Шевченко та ін.      Художня творчість Павлова сприяла утвердженню реалістичного напряму в мистецтві. Правдивістю і задушевністю зображення відзначаються виконані ним портрети, автопортрети, а також картини.      Чимало художників працювали у поміщицьких маєтках , створюючи сімейний портрети. Багато із них являлися кріпаками.      Мальовнича українська природа надихала багатьох митців. Художники-пейзажисти М.Сажин, І.Сошенко  прагнули до її най реалістичного відображення. Нові  соціальні мотиви  започаткував у своїй творчості Т.Шевченко, який  присвятив свої полотна, як і поетичне слово, зображенню тяжкого життя поневоленого народу.      Також в цей період розвивалась традиційна галузь народної культури на Україні це – декоративно-прикладне мистецтво. Люди завжди прагнули  прикрашати своє житло, одяг, речі   домашнього  вжитку. Зродившись у формі індивідуальних ремісничих занять , ця галузь поступово набирала промислового значення і переросла у капіталістичну мануфактуру, згодом  фабрику. В першій половині XIX ст.. на Україні функціонували скляні, фарфорові й фаянсові фабрики (заводи), текстильні підприємства, багато промислово-художніх майстерень.      Високо ґатунку набула художня обробка дерева. Різьбленням прикрашалися зовнішні та внутрішні деталі житлових будинків. предмети господарського вжитку, музичні інструменти і тощо.      Важливе  господарське і художньо-естетичне значення мало гончарство, розвинуте багатьма поколіннями народних митців. Розвиток фарфорових і фаянсових заводів сприяла занепаду  гончарного промислу.      Творчі здібності українського народу розкривалися також у традиційному театральному мистецтві, яке  перебувало у формі народних драм, лялькового і “живого” вертепу, інтермедії. Продовжували ще існувати деякий час “кріпацькі театри “.      Згодом сприятливі умови для розвитку сценічного мистецтва склалися на Полтавщині, де завдяки І.Котляревському та М.Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Взагалі у процесі формування української нації театр виступав як один із важливих чинників.      Поряд с тим продовжував існувати російський професійний театр, що відіграв  позитивну роль у вихованні естетичних смаків публіки, у залученні її до кращих зразків реалістичного мистецтва.      У зміцненні реалістичних і демократичних принципів важливу роль відіграв Т.Шевченко. Його драма “Назар Стодоля” – одна із перших в українській драматургії в якій сюжет побудований на соціально-класовому конфлікті. Глибоке розуміння великим Кобзарем ідейно-політичної та художньо виховної сили театру, зробили його і М.Щепкіна реформаторами вітчизняної культури. Взаємний  духовний вплив двох визначних  митців змінювали демократичний напрям у розвитку сценічного мистецтва.      Поетичне життя і музична обдарованість  українського народу  забезпечувала високий рівень розвитку музично-пісенної творчості.  Продовжували побутувати землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні та ін. Широкою популярністю користувалися пісні-романси.      Широкого розповсюдження  на Україні набули сімейне музикування, аматорські молодіжні розважальні співи.  осередком розвитку музичної культури були духовні учбові заклади, гімназії, приватні пансіони, університети де багато уваги приділялось вивченню нотної грамоти і теорії музики.      Музичне життя вирувало під час проведення великих ярмарків. На таких київських ярмарках влаштовувалися театральні вистави, музичні ранки, бали, маскаради.      Високого рівня майстерності досягли багатоголосі співи. Хорове мистецтво поступово виходить за межі суто культового призначення.           Схарактеризувавши основні галузі української культури, слід зазначити, що в цей період – період розвитку нової літератури, спостерігалось помітне посилення її органічної єдності з людиною, яка є творцем духовних цінностей і сама культурно зростає у процесі діяльності