«Словарь української мови» б.Грінченка

Історія створення словника

Робота над створенням словника, де була б відображена в повнім мірі лексика живої народної та нової української мови, розпочалася ще у 50-х роках ХІХ століття. Лексичний матеріал, зібраний „Основою” в 60-х роках, був переданий у Харків, а потім у Київ так званій старій українській громаді, або, як говорить Грінченко, „кружку местных литераторов и ученых, предполагавших составить украинский словарь”.

Російською академією наук було оголошено конкурс на найкращій українсько-російський словник, який мав бути відзначений премією імені М.Костомарова. Над укладанням українсько-російського словника за матеріалами, зібраними „Основою”, працює в цей час редакція „Киевской старины”.

Збір матеріалів до словника розпочався ще у 1864 році учасниками старої громади. У „Спогадах ” Є.Чикаленка описується, що стара київська громада через своїх членів-філологів, які жили у різних регіонах України, збирала і перевіряла зібраний лексичний матеріал. Але укладання словника не мало належної наукової основи, не базувалося на конкретних лексикографічних принципах. Матеріали не були відповідним чином систематизовані та впорядковані.

Борис Грінченко був співукладачем, упорядником та редактором колективної лексикографічної праці, матеріали до якої готували представники декількох поколінь українських діячів: М. Костомаров, Ганна Барвінок, М. Номис, Т.Шевченко, І.Манжура, А.Свидницький, М.Лисенко, К.Михальчук та багато інших. Кандидатуру Грінченка запропонував Євген Чикаленко. Відомий громадсько-політичний діяч, меценат і літератор Чикаленко добре знав Грінченко і вірив у те, що тільки він зуміє впоратися з цим нелегким завданням.

Однією з умов Грінченка було одноосібне авторство, незважаючи на те, що започаткував цю працю В.П.Науменко, зредагувавши перші літери словника. Відповідно, редакція „Киевской старины” наполягала на подвійному авторстві. Б.Д.Грінченко був вимушений погодитися на такі умови, проте В.П.Науменко сам зняв своє прізвище з видання.

Улітку 1902 року Б.Грінченко переїжджає до Києва, де він почав роботу над словником. Відповідно до умов, виставлених „Киевской стариной”, словник мав бути завершений до 1 листопада 1904р. Редактор повинен був поспішати, щоб подати словник на конкурс у Російську Академію наук. Це мало забезпечити можливість друкувати словник у Росії „фонетикою”, а не „ярижкою”. Як зазначає М.Пилинський, Грінченкові було передано „скриню з 200 тис. карток”, до якої він не доторкався, бо слова на картках були написані невідомо ким і коли, часто записувалися явно неграмотно. Отже, ця картотека була непридатною для використання. Крім картотеки, Борис Грінченко отримав ще й алфавітний список слів, що був створений на основі вищезазначених карток (близько 49 тисяч слів) з не завжди точними однослівними перекладами (інколи і без них), слова наводилися часто без наголосів, дієслова доконаного і недоконаного виду здебільшого подавались окремо і без відповідних посилань, скупі ілюстрації з літературних джерел було подано з помилками, з посиланням тільки на автора (без зазначення твору, видання і сторінки). А належна семантична розробка, граматичні форми, стилістичні та пояснювальні ремарки, точна наукова документація, численні ілюстрації – все це здійснено самим Б.Грінченком. Крім того, Грінченко сам перевірив і переробив одержаний матеріал, подавши його на суд таких авторитетних філологів як П.Житецький та К.Михальчук.

Беручись до укладання словника, редактор зізнавався у листі до Д.Ткаченка від 4.VІ.1902 р.: „думав я, що це справді буде редактування, однак зараз же вияснилось, що се буде сладання нового словаря з того матеріалу, який дала „К[иевская] стар[ина]” та з свого”[ 2, с.92]. І далі „Бачите, в сьому словарі тільки 52 тисячі слів, а се ж мізерія перед справжніми скарбами нашої мови”[2, с.92]. Таким чином, Грінченко додав 19 тисяч слів, які зібрав разом зі своєю дружиною М.Загірньою.

У червні 1902 р. він адресує до редакції журналу листа, де просить дозволу на добирання матеріалів з текстів письменників, які почали свою літературну діяльність у 70-х роках ХІХ ст.(редакція наполягала на використанні лексики лише тих письменників, які вийшли в літературу не пізніше 1870 року). А через декілька місяців він домігся підписання „Дополнительных условий” між ним та „Киевской стариной”, що надало йому змогу вводити нові слова. Не зупиняла письменника й відмова редакції на виділення коштів для виписування слів з книжок – цю роботу, поки він редагував, виконувала його дружина М.Загірня.

За два з половиною роки (1902 - 1904) Б.Грінченко, усвідомлюючи свою відповідальність і дбаючи про належне відображення української мови в словнику, виконав величезну роботу. У листі до В. Гнатюка від 4 лютого 1904 року Грінченко пише: „Про себе самого не знаю, що казати, опріче звичайного: роблю словар, хіба що додати: і руками, і ногами, і зубами роблю, бо академічний термін близько – хоч розсядься, а постався...”[6, с.7], а його близький знайомий письменник Микола Чернявський згадував, що у період роботи над словником Грінченко „працював 25 годин на добу” і взагалі він „більше працював, ніж жив”. Робота над укладанням „Словаря...” вимагала надзвичайних зусиль. Грінченко писав до Є.Чикаленка: „Я працюю в день годин сім, роблю – 150 слів. Коли так, то 150000:150=1000 днів, чи то 40 місяців(рахуючи місяць по 25 робочих днів), а треба за двадцять!”. За три роки завдяки допомозі М.Загірньої Б.Д.Грінченко звів до ладу не тільки те, що було зібране до нього, але й ще від себе багато додавав.

У листопаді 1904 року капітальна праця була завершена, а на початок 1905 року представлена комісії конкурсу на здобуття премії імені М.Костомарова. Точна дата закінчення роботи над „Словарем...” зазначена у його листі до К.Паньківського від 4.ХІІ.1904 року: „тільки оце відіслав словарь до академіі і можу глянути на світ”[2, с.97]. Рукопис дістав досить високу оцінку Російської імператорської Академії наук і був відзначений другою премією.

Чотири томи словника виходили в Києві протягом 1907-1909 років під назвою „словар украинскаго языка, собранный редакцієй журнала „Киевская старина”. Редактировал, с добавлением собственных материалов, Б.Д.Гринченко. Российской академией наук удостоен второй премии Н.И.Костомарова”. Вони містять близько 68 тисяч реєстрованих українських слів, з їхнім перекладом російською мовою і відповідним українським ілюстративним матеріалом з найрізноманітніших джерел. На той час це було найбільше зібрання лексичних фондів української мови.

Характеристика лексичного складу „Словаря української мови”

За визначенням Г.Й.Горецького, „Словарь української мови” а ред. Б.Грінченка – це „українсько-російський перекладний словник” [3, с.135]. Український реєстр його становить 68 тисяч слів. В кінці VІ тому є додаток – „Крестныя имена людей”. Г.Солоіденко дещо уточнює таке визначення. Вона вважає, що даний словник є „по-перше, перекладним словником з елементами тлумачного, по-друге, філологічний з елементами енциклопедичного. За принципом побудови реєстру – це словник алфавітного типу з деякими елементами гніздової системи. У ньому поряд із перекладом слова або тлумаченням його значення подається досить докладний опис відповідного поняття” [8, с.44].

Орієнтований на народні джерела словник став важливим підсумком вітчизняної історії лексикографії. Діалектна лексика у „Словарі української мови” відображає майже всю поняттєво-логічну систему навколишнього реального світу, а тому й групується в окремі лексико-семантичні та тематичні групи, такі як сільське господарство, транспорт тощо. А наявність лексики української флори і фауни, народних промислів і ремесел, обрядів, народного вбрання, ігор, яка супроводжується докладним описом відповідних понять, перетворює його на унікальний етнографічно-енциклопедичний довідник.

Досить широко представлена українська фразеологія, усталені в народі форми привітання, віршування тощо. Автор подає фразеологію у гнізді слова, з яким вона зв’язана. Г.Й.Горецький наводить приклад: при слові верба маємо такі фразеологічні звороти: „У його на вербі груші ростуть; Вербу носити почав”; при слові вітер: „Шукай вітра в полі; На вітер підняти; Пішло з вітром, за вітром; Іди по три вітри” та ін.[3, с.143].Словник насичений багатим і часто унікальним ілюстративним матеріалом, зокрема великою кількістю прислів’їв та приказок. Але при деяких словах приклади-ілюстрації не наводяться. Це можна вважати недоліком даного словника.

У словнику простежуються тенденції до певної регламентації української мови, які полягають в орієнтації останнього на народну мову, в першу чергу на південно-східний діалект, а за наявності фонетичних, морфологічних варіантів слова, словотвірних або лексичних синонімів – на найпоширенішу одиницю.

Не заперечуючи ролі запозичень для позначення абстрактних понять і досягнень „новітнього культурного життя”, Б.Грінченко разом із тим наголошував обмеженість їхнього використання, застерігав від надмірностей уживання, що, на його думку, повинно було б стати важливою умовою збереження народної основи української літературної мови. Більш різку позицію він займав щодо русизмів, полонізмів, германізмів – складових лексики південно-західного діалекту, які мали загальноукраїнські відповідники. Г.Солоіденко пояснює це ще одним виявом у редактора турботи про розвиток української літературної мови: побоювання щодо можливості зміни діалектної бази української літературної мови, загроза якої здавалася йому цілком реальною.

Про слова реєстру, засвоєні з інших мов, у передмові сказано: „Ми взагалі уникали включати їх у словник, але коли траплялося знаходити, що в мові виробився вже якийсь вираз на основі запозиченого кореня,...то ми, подаючи його, приєднували до нього всі ті слова цього кореня, які вживаються в літературній мові. Іноді подавалися також слова особливо вживані і до яких разом з тим був приклад. Звичайно, вибір слів при таких способах був досить довільний, але ми виправдували себе почасти тим, що така ж довільність у виборі так званих „іноземних” слів помічається і в словниках інших мов” [3, с.140].

Значну частину запозичених слів у словнику Б.Грінченка можна, за словами М.Пилинського, „віднести до якоїсь спеціальної тематичної галузі”[9, с.29].Їх можна охарактеризувати як специфічний шар книжної лексики. Сюди належать слова типу акуратний, амбіція, арена, архив, гармонія, герб, делікатний, емблема, казус.

Близькою до них є група слів, що стосуються переважно літератури, театру, різних мистецтв, взагалі розвитку культури. До неї входять слова типу автобіографія, автограф, автор, гумор, елегія, журнал, поема, поет.

У „Словарі...” представлена і запозичена лексика, що стосується школи, освіти, назви наук, деяка наукова термінологія, ряд слів, що відображають розвиток техніки: авдиторія, академік, вакація, екзамен, інститут, кандидат, кафедра, клас, лекція, парта; астроном.

Ряд запозичених іншомовних слів відображає розвиток суспільно-політичного та економічного життя та права. Сюди належать такі слова як авдитор, агент, апелювання, арешт, вексель, депутат, економія.

Весь лексичний матеріал Грінченко подає, не розрізняючи лексику літературної і живої народної мови з її численними територіальними діалектами. Через це в реєстрі словника багато вузьких діалектизмів, в літературній мові не вживаних (або вживаних саме як діалектизми). Горецький Г.Й. наводить приклад подібного явища: „крім загальнонародного і літературного білка, в нього внесені ще слова з тим же значенням: білиця, вивірка, вискічка (всі вони стверджуються посиланням на західноукраїнські джерела)”[3, с.137-138].

Такі слова, широко введені в словник Грінченка, не подаються з позначкою діалектних. Посилання на джерела при них (іноді вони подаються без посилання на джерела) не може або не для кожного може бути підставою вважати ці слова (й інші подібні) діалектними. Тому для того, хто користується словником, усі вміщені в нього слова є ніби рівноправними, а з погляду свого вживання – належними до літературної мови. Більше того, трапляються випадки, коли в словнику відсутнє слово літературного вжитку, а замість нього подається діалектний варіант. „ Наприклад, Грінченко подає: Адес, су. м. Одесса (з посиланням: „Ном.№749”), а слова Одеса у реєстрі зовсім нема. Звідси читач може зробити висновок, що по-українськи тільки Адес є словом літературного вжитку, а форми Одеса або зовсім немає, або вона діалектна”[3, с.138]. Отже, подавання усього лексичного складу української мови без відрізнення лексики територіально-діалектної від лексики загальномовної і літературної вносило плутанину у визначення лексичного складу літературної мови.

Всі реєстрові слова у словнику подаються з наголосами. Іноді зустрічаються випадки неправильного наголошення слів (напр., вісімка, дерев’яний). Але такі випадки, очевидно, є друкарськими помилками.

До ботанічних назв даються в словнику їхні означення латинською мовою (наприклад, Медуниця, ці, ж. Раст. Медунка Pulmonaria L. Agustifolia.).

Стилістичні позначки при словах бувають дуже рідко, причому вони найпростіші, майже виключно такі: „дЂтск.”(наприклад, слова биця, вава і под.), „насмЂшливое слово”(наприклад, при рутити), „брань”( про вайло дурне).

До українських слів подаються російські відповідники або пояснення російською мовою. При перекладах автор виявляє добре знання значень українських слів, хоч іноді, за словами Г.Й.Горецького трапляються „неправильні переклади або недогляди (напр., випатрати не значить „испачкать”, як дає словник, а выпотрошить)”[3, с.142].

Потрібно зазначити, що в доборі та опрацюванні реєстру Б.Грінченко керувався кількома основними принципами. По-перше, за своєю джерельною базою, добором лексичного матеріалу словник був зорієнтований на народну основу – „слова народної мови”, „народні слова”. Таким чином, перевага надавалася фольклорним (етнографічним) джерелам. По-друге, упорядник використовував обережний, критичний підхід до використання наявного матеріалу. Грінченко намагався подавати лише ті слова, в існуванні яких він був особисто впевнений, супроводжуючи їх, як правило, ілюстраціями і паспортизуючи за твором, місцевістю тощо. По-третє, у словнику подавалися лише ті слова і форми, які були засвідчені в наявній картотеці (яка, звичайно, була неповною), не могло не призвести до невідповідності його реєстру реальному стану мови.

„Словарь української мови” за ред. Б.Грінченка був завершенням усього попереднього розвитку української лексикографії. Велика кількість поданого в ньому лексичного матеріалу, зібрана за півстоліття з найрізноманітніших джерел і з усіх частин української території, принцип документування слів та їхнє ілюстрування прикладами з літературної або живої народної мови, критичне ставлення до джерел, зокрема до попередніх словників, – усі ці риси ставлять словник Грінченка на вищий рівень проти всіх словників української мови, що з’явилися на той час (кінець ХІХ – початок ХХ ст.).