11. Культура та природа.

Досить часто в попередні часи культуру намагалися не просто протиставити природі, а ї\ навіть сутнісно визначити через це протиставлення. Вже класичною, але так і не вирішеною є проблема співвідношення в людині начала культурного і начала природного, біологічного. Зрештою, відсутність відповіді може бути пояснена і хибністю, неправомірністю самої постановки питання. Адже людина, попри всі подібні спекулятивні (тобто абстраговано розумові) міркування, безперечно є цілісним феноменом. А не означає, що природне і культурне начало в людині не мають принципової лінії поділу, і не можна говорити про їх "співвідношення" як про механічне поєднання певної кількості, пропорції. Тож одним із завдань сучасної культурології є не пошук межі між природним і культурним, а визначення форм і характеру взаємодії природного та іншоприродного (тобто культурного) начал у людському бутті. Причому поняття іншоприродності культури тут має на увазі не протиставлення культури і природи, а скоріше розуміння культурного універсуму як "іншої", особливої природи, в якій загальні принципи природної самоорганізації реалізуються у специфічних "культурних" формах. Популярне в Новий час розуміння людини як '"вінця творіння", поза всім сучасним скептицизмом щодо цієї думки, має таки певне підґрунтя. Можна погодитися, що формування самосвідомого суб'єкта було метою і результатом усієї біологічної еволюції. Проте людина за своєю суттю не може бути визначена як істота біологічна. Застосування до людини формулювання "представник однієї з родин людиноподібних мавп ряду приматів класу ссавців", як то іноді (хоча і з застереженнями) робиться, є абсолютно некоректним. Це майже те саме, що визначати рослину або тварину через склад (у відсоткових пропорціях маси або ваги) хімічних елементів, які утворюють їхні тіла. Формально все буде нібито правильно. Головним, визначальним тут є те, що вони представляють відмінну від неорганічної — органічну форму існування матерії, є живими організмами (хоча і складаються з тих самих хімічних елементів, що і неживий світ). Подібно і з людиною — хоча серед іншого вона є біологічною істотою, проте сутність людини не визначається через її біологізм. Біологічне народження ще не робить людське дитинча людиною в повному її сенсі. Відомі приклади, коли немовлята були вигадувані звірами (такі випадки зрідка траплялись в Південно-Східній Азії, де маленьких дітей, бувало, викрадали мавпи). То така дитина, власне, не виростала людиною в усій повноті людської суті. Вона була людиноподібною біологічною істотою, ще не людиною, — насамперед не володіла мовою (адже природної "людської" мови не існує), навичками специфічно людської поведінки (від пересування до харчування) і т. д. Людині, щоб стати саме людиною, недостатньо біологічного народження, їй необхідно ще і народження (або становлення) соціальне, культурне. Звісно, визначення біологічних понять є прерогативою відповідної науки. Але наука філософського циклу, якою є культурологія, може розглянути будь-яке конкретно-наукове термінологічне визначення з точки зору його методу і логічного змісту. А з логічного та методологічного боку прийняте визначення інстинкту є по суті діалеллю — тобто визначенням, яке в завуальованому вигляді включає в пояснення те, що якраз і належить пояснити. Поширені на сьогодні визначення інстинкту змушують згадати Ф. Ніцше, точніше його цілком слушний сарказм відносно визначень такого типу. Згадуючи ї. Канта та його вплив на німецьку філософію, Ніцше висловлює критичне ставлення до надмірної довіри до так званих "апріорних" (тобто таких, що не потребують доведення) суджень. Він звертає увагу, що ця довіра фактично базується на уявленні про принципову здатність, спроможність людини до таких апріорних суджень і невмінні розрізняти слова "знаходити" і "вигадувати". Початок розгортання культури, власне культурогенез, відноситься до того моменту, коли під впливом якихось факторів (див. попередню тему) у психіці передлюдини відбулися якісні зміни, які виявили себе насамперед у тому, що деякі важливі аспекти існування перестали підкорятись універсальним природним ритмам і керуватись виключно інстинктами. Передлюдина ніби частково "випала" з несвідомо "правильного" тваринного світу, частково втратила вроджені, інстинктивні імперативи поведінки, спрямованої на збереження і підтримання власного життя. Натомість розпочалося формування її суб'єктного "Я" ("самості" людини) і творення цим креативним людським "Я" знакової моделі буття — культурного простору. Тут доречно згадати Й. Г. Гердера та Й. Форстера — німецьких учених, які чи не першими В новій європейській науці почали трактувати культуру як спосіб пристосування природно недосконалої й неповноцінної людини до умоіснування. Й. Г. Гердер писав, що людина, позбавлена тваринних вроджених і безпомилкових інстинктів, є найбезпо-раднішою із живих істот. Інстинкт не приводить людину до трав, необхідних у боротьбі з тією чи іншою хворобою, вроджені механічні навички не допомагають будувати Житло і т. д. Саме ця природна недостатність і змушує людину створювати культуру, відсутність пристосованості робить її творчою істотою.