26. Туристичні ресурси історичної Київщини

Історична Київщина охоплює територію сучасних Київської і Черкаської областей і входить до Придніпровського рекреаційного району Дпіпровсько-Дністровського рекреаційного регіону.

В ІХ-ХІ ст. правобережжя Дніпра від р. Прип'яті на півночі до р. Рось і верхів'їв Південного Бугу па півдні, Случі і Горині на заході мало назву Київської землі. З XII по XV ст. цс територія Київського князівства. В результаті подальших політико-адмінїстративних перетворень ці землі здобувають статус воєводства, полків Київського, Черкаського та ін., намісництва, губернії, округ Київської, Черкаської та ін. В радянський період на цій території створені Київська і Черкаська області.

Київщина історично склалася як політичне ядро України. Перші поселення з'явилися тут ще в епоху палеоліту. Саме ці землі стали центром Давньоруської держави. Після розпаду її наприкінці XI ст. на окремі державні утворення Київське князівство зберігало свою силу і могутність до самої татаро-монгольської навали. В середині XIV ст. Київщина увійшла до складу Литовської Русі. З 1470 р. цій території надано статус воєводства.

Люблінська унія поклала початок активному переселенню на київські землі польської шляхти. В результаті ревізії так званих "пустих" земель, тобто таких, що не перебували в феодальному володінні, поляки одержали грамоти на володіння ними. Подвійне пригноблення, феодальне і національне, стало причиною зростання визвольного руху, очоленого козаками. Повстання проти польського гніту під проводом К. Косинського (1591-1593) розпочалося нападом на Білоцерківську фортецю і охопило Київщину і Волинь. Це був рух, що переріс у Визвольну війну українського народу. Одна з вирішальних її битв відбулася під Корсунем в урочищі Горохова Діброва, 16 (26) травня 1648 р., в якій армія Б. Хмельницького здобула блискучу перемогу.

На той час саме тут, на Київщині, були гетьманські столиці Суботів і Чигирин.

Середня і південна Київщина майже обезлюдніли внаслідок подій Руїни. Польща всіляко намагалась повернути собі владу над цими землями. Король Ян Собеський універсалом від 1684 р. відновив на Правобережжі козацтво. Сеймом у 1685 р. були підтверджені козацькі права і привілеї. Правобережна Україна почала інтенсивно заселятися. Були створені Богуславський, Корсунський, Фастівський полки. Успішність колонізації пов'язана, зокрема, з ім'ям Семен Палія.

Після підписання миру з турками (1699 р.) і повернення під владу Польщі Правобережної України польським сеймом були скасовані усі рішення стосовно козацьких прав і привілеїв. В результаті спалахнуло козацьке повстання, що здобуло назву Паліївщини. Центром подій знову стала головна польська фортеця на Київщині - Біла Церква. На підкріплення полякам проти правобережних козаків виступили лівобережні козацькі полки на чолі з І. Мазепою, які окупували Київщину і Волинь (1704-1711).

В результаті двох останніх поділів Польщі Правобережна Україна наприкінці XVIII ст. була приєднана до Росії.

27 . город Переяслав-Хмельницкий

Расстояние до Киева: 112 км. Камерный, уютный город-музей. Иначе Переяслав не назовеш: 25 музеев на тридцатитысячный город — это вам не шутка. На любой вкус: от популярного среди туристов скансена (музея народной архтитектури под открытым небом) — до музея хлеба, от музея кобзарского искусства — до музея лекарственных растений, от музея истории пчеловодства – до музея истории философии, от скульптурно-портретной галереи, открытой в самолете ТУ-114 (!), — к диораме «Битва за Днепр осенью в 1943 г.». Все музеи входят в  Национальный историко-этнографический заповедник «Переяслав», на чьей территории экспонируется 381 археологическая, бытовая и историческая достопримечательность украинской культуры. После таких цифр странным кажется эпитет «промышленный» по отношению к городу — но и он будет верным: в городе хорошо развита легкая промышленность. А еще это студенческий город: каждый шестой житель Переяслава — студент Государственного педагогического университета им. Г.Сковороды. Такая уже судьба у Переяслава: быть в центре и Украины, и украинской истории — еще с 907 года, когда поселение у истока рек Трубежа и Альты вспоминает договор князя Олега с Византией. Другой правитель Руси, Владимир Великий, заложил здесь крепость для защиты южных рубежей своего государства от ордынцев. Здесь даже была резиденция митрополита, пока в Киеве не построили Софийский собор! Странная штука история: от столицы Переяславского княжества в Х веке — к райцентру в ХХІ ст. Может, и позже Переяслав имел бы целиком столичные амбиции, если бы не татарское нашествие в 1239р., которое разрушило город. Переяслав все равно поднялся с колен, возродился, хотя уже и не столичным городом. Но — историческим и судьбоносным! Здесь жил Григорий Сковорода. Здесь Тарас Шевченко написал свое «Завещание». Здесь родились Шалом Алейхем, этнограф Павел Чубинский, архитектор Владимир Заболотний. Во времена национально-освободительной войны 1648-1657 гг. Переяслав, центр большого Переяславского казачьего полка, играл роль дипломатического центра государства, куда приезжали польские, татарские, венгерские и турецкие послы. Именно здесь 8 января в 1654 г. Богдан Хмельницкий на большом казацком совете подписал Переяславское соглашение с Московским царством. В результате соглашения Левобережная Украина постепенно подпала под власть России. Опять в Переяславе решалась судьба Украины — и современная, и будущая... Сейчас сюда охотно приезжают киевляне и жители Чернигова, туристы из других городов, чтобы увидеть Вознесенский монастырь, построенный на деньги Ивана Мазепы, изумиться масштабности разрушенной татарами Спасской церкви-усыпальницы (в настоящий момент на ее месте открыт археологический музей), узнать, что когда-то на территории замка стоял единственный на Руси прототип античных терм, выстроенный епископом Ефремом, прочитать надпись на личной сабле Хмельницкого, которую ему подарил король Польши Ян Казимир: «Что выиграл под Зборовим, потерял под Берестечком». И, конечно же, прогуляться скансеном. Вот где можно одновременно и отдохнуть, и углубить знания по истории края: здесь экспонируются коллекция ветряных мельниц XVIII-ХІХ ст., остатки зданий Х –ХІ ст., дома столяра, ткача, попа, кузнеца и тому подобное. Демонстрируется и самое древнее в Европе человеческое жилье охотников на мамонтов (его возраст — 15 000 лет! ), перенесено в Переяслав из села Добраничивка в 1952 г.

29 . Заповідники Черкащини

Націона́льний істо́рико-культу́рний запові́дник «Чигири́н» — заповідник розташований в Чигиринському районі Черкаської області. Історико-культурний потенціал заповідника унікальний. Тут зберігаються пам'ятки різних часів, але найбільша частина їх пов'язана з історією козацтва та становленням державності українського народу.

Чигирин – перша столиця України часів гетьмана Б. Хмельницького, с. Суботів – його родинний маєток.

Чигиринщина була одним із центрів гайдамацького руху. Мотронинський монастир в Холодному Яру відіграв ключову роль у повстанні гайдамаків – Коліївщині, котре охопило значні території Правобережної України.

Заповідник охоплює: місто Чигирин, села Суботів, Стецівка, Медведівка, а також дубово-ясеневе урочище Холодний Яр та Атаманський парк.

На території заповідника розташовані 35 пам'яток археології, історії, архітектури, етнографії, мистецтва, природи, які входять до складу заповідника.

-Музей Богдана Хмельницького;

-Археологічний музей;

В заповіднику працює 5 музеїв:

-музей Богдана Хмельницького в Чигирині

-археологічний музей в Чигирині,

-історичний в с. Суботові,

-краєзнавчий – в с. Медведівці,

-етнографічний музей «Українська хата кін. ХІХ-поч. ХХ ст.» – в с. Стецівці.

Ведуться роботи по створенню нових музеїв та музеєфікованих комплексів:

-в Чигирині — музею зброярства в башті Дорошенка на Богдановій горі,

-в Стецівці — музею млинарства просто неба,

-в Суботові — музейного павільйону над підмурками будинку Б.Хмельницького;

-в Холодному Яру — по музеєфікації залишків житла та зовнішнього оборонного валу і рову Мотронинського городища скіфського часу.

Територія заповідника складається з 18 ділянок заповідника та 5 ділянок окремих пам'яток, що знаходяться за межами заповідника, і становить 1249,65 га. Його території, межі та охоронні зони визначені Генеральною схемою зон охорони Чигиринського історико-культурного заповідника (1991 р.) та Генеральним планом розвитку Національного історико-культурного заповідника «Чигирин», розробленим Державним науково-дослідним інститутом теорії та історії архітектури і містобудування (2001 р.).

Ділянки заповідника мають різне призначення:

-території та охоронні зони пам'яток,

-адміністративні приміщення, музеї, виробнича база заповідника;

-території майбутніх туристсько-рекреаційних об'єктів.

У заповіднику працює 1 філіал, 10 наукових відділів та 1 науковий сектор:

Філіал «Холодний Яр»;

-науково-дослідний відділ охорони пам'яток історії, культури та природи;

-науково-дослідний відділ масово-освітньої роботи;

-відділ фондів;

-відділ відродження народних промислів зі студією «Творчість»;

-відділ комп'ютерного програмування;

-відділ ландшафтно-паркової архітектури «Богданова гора»;

-відділ «Музей Богдана Хмельницького»;

-відділ «Суботівський історичний музей»;

-відділ «Стецівський етнографічний музей»;

-відділ «Археологічний музей»;

-сектор археологічних досліджень.

У заповіднику є наукова бібліотека, в якій сьогодні нараховується вже біля 4,5 тисяч одиниць, та науковий архів. Роботу наукових відділів заповідника забезпечують фінансово-економічний відділ та великий господарчий відділ, який має сучасну матеріально-технічну базу, необхідний парк автотранспорту і технічне устаткування.

На 01.01.2004 р. в фондах заповідника налічувалось більше 23000 одиниць зберігання.

Національний історико-культурний заповідник «Чигирин» створений 7 березня 1989 р. згідно з Постановою Ради Міністрів УРСР № 77 «Про оголошення комплексу пам'яток історії, культури та природи міста Чигирина, с. Суботова і урочища Холодний Яр у Черкаській області Державним історико-культурним заповідником» з метою вивчення, збереження та відтворення національно-культурної спадщини та пам'яток природи одного з своєрідних регіонів України – Чигиринщини.

Основними завданнями заповідника були визначені виявлення, дослідження та охорона пам'яток історії, культури та природи району;

збереження та відновлення історико-культурного середовища пам'яток і пам'ятних місць у межах заповідника;

популяризація та ефективне використання в науково-дослідній, науково-освітній, експозиційній роботі пам'яток та музейних колекцій регіону;

відродження народних промислів;

створення умов для туризму та відпочинку відвідувачів заповідника.

Подальший розвиток заповідника був визначений Постановою Кабінету Міністрів України від 19 травня 1992 року № 254 «Про Чигиринський Державний історико-культурний заповідник».

23 вересня 1995 року, під час відзначення 400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького Указом Президента України заповіднику було надано статус національного.

Нові можливості щодо розбудови козацької столиці – Чигирина і заповідника відкриває затверджена Кабінетом Міністрів України 2 червня 2004 р. Комплексна програма розвитку історико-архітектурного комплексу «Резиденція Б. Хмельницького» на 2004-2010 рр., яка передбачає відтворення історичного центру середньовічного міста.

Шевченківський національний заповідник у Каневі — перший в Україні історико-культурний заповідник, удостоєний статусу національного. Розташований за 4 км на південь від центру Канева.

Загальна площа охоронних зон — 2500 га. У складі заповідника — 8 пам'яток культурної спадщини.

Новітня історія Чернечої гори в Каневі почалася 22 травня 1861 року, коли тут поховали Тараса Шевченка — за його заповітом. Відразу ж канівці перейменували гору на Тарасову.

Влітку 1884 р. на Тарасовій горі народним коштом збудували перший народний музей Кобзаря — «Тарасову світлицю», впорядкували його могилу, встановили монументальний чавунний пам'ятник-хрест за проектом академіка архітектури Віктора Сичугова.

10 червня 1918 року Рада Міністрів Української Держави визнала могилу Тараса Шевченка національною власністю.

Заповідник було створено у серпні 1925 року постановою РНК УСРР «Про оголошення території могили Т. Г. Шевченка Державним Заповідником» з метою охорони меморіалу Т. Г. Шевченка.

Протягом 1935—1937 рр. було збудоване приміщення музею Т. Г. Шевченка.

Сучасного вигляду Шевченківський меморіал набув влітку 1939 року з установленням на могилі Кобзаря величного бронзового пам'ятника (скульптор Матвій Манізер, архітектор Євген Левінсон) і спорудженням літературно-меморіального музею (архітектори Василь Кричевський і Петро Костирко).

Музейний ансамбль доповнив гранітний комплекс сходження (1977) і відтворена 1991 року «Тарасова світлиця».

Заповідник віднесено до сфери управління Міністерства культури і туризму України. Управління здійснює Державна служба з питань національної культурної спадщини.

Нині заповідник — широко відомий у світі культурно-освітній, науково-дослідний і туристичний центр, який вивчає і популяризує надбання української національної і світової історико-культурної спадщини, творчість Кобзаря, історію Тарасової (Чернечої) гори, а також здійснює на своїй території охорону пам'яток культури від доісторичних часів до сьогодення, а також природного ландшафту.

Враховуючи всю значимість Тарасової (Чернечої) гори у формуванні духовності нації, розбудови державності і творення української культури та на виконання ряду рішень Кабінету Міністрів України та Указів Президента, 2000 року розпочали широкомасштабну програму розвитку Шевченківського національного заповідника, яка включає заходи з капітального ремонту існуючих музейних споруд з максимальним наближенням будинку музею до первісного задуму архітекторів Василя Кричевського та Петра Костирка, реконструкції під'їзної дороги та інженерних комунікацій, благоустрою території нижнього парку. Цю роботу було завершено 2010 року під орудою архітектора Лариси Скорик, при чому мав місце серйозний відхід від концепції В.Кричевського та П.Костирка. Щороку музеї Шевченківського національного заповідника відвідують понад 100 тисяч туристів з України і десятків зарубіжних країн.

Корсунь-Шевченківський - державний історико-культурний заповідник

Державний історико-культурний заповідник створений з метою збереження та використання пам'яток історії, культури та природи, що знаходяться на території міста Корсуня-Шевченківського, сіл Квіток та Виграєва на базі Музею історії Корсунь-Шевченківської битви.

Заповідник об'єднує території історико-культурного та природно-заповідного фонду загальною площею 103 га. Це, зокрема, городище ХІ- ХІІІ ст. - залишки давньоруської фортеці Корсунь, місце остаточного розгрому польських військ у битві під Корсунем 26 травня 1648 р., садиби найяс. кн. Лопухіних-Демидових у м. Корсуні-Шевченківському та поміщиків Головинських у смт Стеблеві та інші. На території Заповідника 27 пам'яток археології, архітектури, історії, мистецтва та природи.

Серед них є об'єкти, які занесені до Державного реєстру національного культурного надбання (споруди палацового ансамблю, ландшафтний парк у м. Корсуні-Шевченківському та ін.)

До складу Заповідника входять: музей історії Корсунь-Шевченківської битви (заснований у 1945 р.), художня галерея (1977 р.) та історичний музей (1981 р.) у м. Корсуні-Шевченківському; меморіальний музей К.Г. Стеценка у с. Квітках (1981 р.) та філіал - літературно-меморіальний музей І.С. Нечуя-Левицького у смт Стеблеві (1960 р.). Загальна експозиційна площа - 2399 м2.В музейних експозиціях представлено понад 3 тисячі експонатів. Станом на 1 січня 2004 року на державному обліку знаходиться 55155 предметів. Заслуговують на увагу колекції предметів письменника І. Нечуя-Левицького, письменника-шевченкознавця П. Жура, видатного українського хореографа В. Авраменка, творів образотворчого мистецтва М. Прокопенка, а також значна кількість предметів, що відносяться до подій Другої світової війни.

Трахтемирівський заповідник є унікальним природним і археологічним об'єктом в Україні, де в нерозривній єдності співіснують визначні пам'ятки історії, геології, археології і природи, які необхідно зберегти для майбутніх поколінь.

На території села створений регіональний ландшафтний парк « Трахтемирів » - перший недержавний заповідник в Україні. Він почав свою діяльність на початку 2000 року. Ведеться робота з дослідження археологічних визначних пам'яток, найбільш унікальні з яких планується реконструювати і демонструвати просто неба. Відновлені пошуки Трахтемирівського монастиря козацької доби. Окрім програм історико-культурного напряму, ведеться робота природоохоронного напряму.

Територія заповідника є яскравим прикладом природи лісостепової зони середнього Подніпров’я. Складний рельєф Канівського міжгір'я, яке робить цю територію особливо мальовничою і привабливою своєю неповторністю та різноманітністю ландшафту. Сучасний рослинний покрив парку сформувався в результаті взаємодії трьох головних чинників - географічного розташування, рельєфу і впливу господарської діяльності людини.

Найціннішими в ботанічному і природоохоронному аспекті на даній території є широколистяні ліси (більшою своєю частиною грабові). Вони розташовані подовженими масивами по дну і на схилах глибоких ярів. У трав'яному покриві зустрічаються фіалка дивна, папороті, зеленчук жовтий, маренка запашна й ін.

Чагарникова рослинність на території парку представлена чагарниками верб і маслинки вузьколистої, які утворилися подекуди в заплавній частині. На цій території виявлено близько 70 рідкісних видів представників тваринного і рослинного світу, а також багато видів, занесених до Червоної книги України. Природні реакційні ресурси дають можливість організувати в парку історичний і природний маршрути.

Державний історико-культурний заповідник в м.Кам"янці

Місто Кам"янка вперше згадується в письмових джерелах 1649 року як слободи. Винекнення міста пов"язують з втечами селян з інших регіонів України, які рятуючись від соціального та національно-релігійного гніту оселялися на кам"янистих берегах Тясмину . Від річки, напевно, й походить назва міста – Кам"янка. Порізана балками і ярами місцевість створює неповторної краси ландшафти.

В 1649 році Кам"янка передана у спадкове володіння Б.Хмельницького. В кінці XVIII ст. містечко стало центром володінь відомої дворянської родини Раєвських-Давидових.

В кінці 18 ст. це мальовниче містечко стало одним із культурних центрів півдня Росії та осередком бурхливого політичного життя, воно також перетворилось на одну із столиць декабристського руху. Тут постійно проводились таємні наради декабристів, на яких обговорювались питання майбутнього устрою суспільства.

Цей мальовничий куточок України надихав на творчість визначного російського поета О.Пушкіна, який двічі побував у Кам"янці (1820-1822 рр.) і написав тут кілька поезій, що відносяться до шедеврів світововї лірики. Це вірші «Нереїда», «Я пережив свої бажання», закінчено поему «Кавказький бранець».

Протягом 1855-1878 років майже щороку до Кам"янки в гості до своєї сестри Олександри, дружини Л.Давидова, приїджав П.Чайковський – один із найпопулярніших у світі композиторів. Його музичні твори вражають своєю красою, силою, майстерністю, глибоко проникають у душу і зроджують найкращі почуття. Більше трьох десятків музичних шедеврів композитора пов’язані з нашим містом. Кам’янка впродовж 28 років надихала митця на безсмертні твори, була для нього тим осяйним пунктом, де він знаходив відчуття миру і спокою в душі. Саме тут вперше у його виконанні прозвучала музика опери "Євгеній Онєгін" та багато інших творів композитора.До наших днів збереглись залишки старовинного парку Давидових, що нині має назву парк ім. Декабристів. Найдавнішою пам’яткою архітектури міста є грот, побудований в кінці XVIII ст, — улюблене місце відпочинку гостей Кам’янки, в тому числі О. Пушкіна, П. Чайковського, декабристів. Прикрасою парку ім. Декабристів є Зелений будиночок та водяний млинок — пам’ятки архітектури початку XIX ст. В музеї О.Пушкіна та П.Чайковського розміщена цікава експозиція , ретельно дібрана – скрізь відчувається турбота про збереження спадщини, яка має міжнародне значення. Однією з частин музею стала Кам"янська картинна галерея. Етнографічна експозиція одного з залів галереї відображає особливості побуту на народної творчості району. Вироби сучасних майстрів, виставлені в галереї, промовито свідчать, що не перевелися ще таланти на землі українській.

В 1995 році створено Державний історико-культурний заповідник на базі літературно-меморіального музею О.Пушкіна і П.Чайковського, Кам'янського парку - пам'ятки садово-паркового мистецтва, садиби О.Давидової (XIX ст.), інших пам'яток історії, культури і природи.

Національний заповідник “Батьківщина Тараса Шевченка

Територіальний і духовний центр України – Черкащина – поєднав села Моринці, Шевченкове, Будище, Вільшану у Національний заповідник “Батьківщина Тараса Шевченка”. У цих середньонаддніпрянських селах із славною історією та могутнім духовним потенціалом пройшли дитячі роки Кобзаря українського народу – Тараса Григоровича Шевченка. У Моринцях він вперше подав голос, у Керелівці зростав, формувався як особистість, у Будищах – в маєтку Енгельгардта – козачкував, а з Вільшани зробив перший крок до визнання, до світової слави.

Історія заповідника починається з історії садиби у Керелівці, де пройшло дитинство нашого поета. Дворище, як відомо, не було дідівщиною Шевченків, а придбане ними у 1816 році. Григорій Іванович та Катерина Якимівна посиротили дітей дуже рано, недовго господарювала на цій садибі і мачуха, Оксана Терещенчиха. Батьківщину успадкував старший син Микита, а по ньому – його діти.

Важкими і крутими шляхами доля вела Тараса від порогу батьківської хати до Будищ, Вільно, Петербурга, Казахстану, аж до всесвітнього визнання. Але він ніколи не забував, якого роду-коріння, не цурався тої мови, „що мати співала, як малого повивала, з малим розмовляла...” . Тричі повертався до рідної Керелівки аби пройтися стежинами свого дитинства, схилити голову перед могилами батьків, зустрітися з братами і сестрами. Над усе мріяв жити в Україні, але не судилося…

По смерті Шевченка люди їхали у Керелівку, на батьківську садибу Пророка українського народу. До маленького зошита, першої книги вражень, вони записували свої відчуття духовного піднесення, енергетики цих місць. Залишали в ній також багато побажань з приводу створення на цій святій для кожного українця землі музею чи облаштування „хоч маленької музейної кімнати”. В 1935 році розпочалося будівництво музею. У 1939 році до 125-річниці з дня народження Кобзаря відкрили літературно-меморіальний музей.

Музейні матеріали розповідали про життя та творчість поета, художника, гравера, філософа, мислителя. Привертали увагу оригінальні речі – стіл, лава з Шевченкової хати, меблі з Енгельгардтового маєтку, стародруки, мистецькі вироби місцевих умільців, подарунки, що надійшли від родичів Т.Г.Шевченка.

175 роковини з дня народження українського Генія, а також своє 50-річчя літературно-меморіальний музей зустрів оновленим. В той час було проведено реконструкцію та капітальний ремонт приміщення. Просто неба на подвір’ї відтворили в дійсних розмірах хату батьків Шевченка, збудувавши її за кілька десятків метрів від місця, де вона стояла насправді. На місці, де стояла батьківська хата – постать 13-літнього Тараса в бронзі. Босоногий, з чобітками за плечима, в полотняній одежині, з розумними, ясними очима – він мандрує в далекі світи, ніби щойно вийшов з батьківської хати.

1992 року літературно-меморіальний музей Т.Г.Шевченка ввійшов до складу новоствореного Державного історико-культурного заповідника „Батьківщина Тараса Шевченка”, який об’єднав села дитинства Кобзаря. На балансі заповідника знаходиться 40 об’єктів та пам’яток культурної спадщини України.

З 1995 року посаду директора заповідника обіймає Людмила Михайлівна Шевченко, заслужений працівник культури, яка оберігає неоціненну духовну спадщину українського народу.

У 2006 році Державному історико-культурному заповіднику „Батьківщина Тараса Шевченка” надано статус національного.

Заповідник є духовною субстанцією українців та шанувальників українства. Все на цій землі, особливе, чаруюче і неповторне. Хто вперше доторкнеться до її краси, той одразу відчує трепет животворящої сили, її таємничість і чистоту. Завітайте до Тарасового краю! Будьмо єдині в святій любові до України, до чого і закликав нас Тарас Шевченко: „Нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, нерозмежованою залишиться навіки од моря і до моря слов’янська земля”.

30. Об*єкти релігійного паломництва на Черкащині.

На Черкащині діє 1038 релігійні організації 48 конфесій, толків, напрямків. Вони складаються з 7 обласних релігійних управлінь, 4 монастирів, 4 духовних місій, 1 братства, 1 біблійного інституту (заочна форма навчання), 1039 релігійних громад, з яких 645 — православні, 357 — протестантські, 36 — інші. При релігійних громадах діють 115 недільних шкіл. У релігійних громадах служать 553 священнослужителя. З початку проголошення незалежності України, за рахунок добровільних пожертвувань громадян, активної допомоги місцевих органів влади в регіоні збудовано 162 кульові споруди та ще 55 будується. Найпоширенішою релігією є Православ'я.

Православ'я на території сучасної Черкаської області з'явилося у часи Київської Русі, із введенням християнства св. князем Володимиром Великим у 988 році. Православна церква відтоді почала швидко зростати і здобувати вплив. Існують відомості про засування у Каневі єпископської кафедри у домонгольський період. Тоді ж було споруджено Зарубський монастир та Успенський собор у Каневі. Останній зберігся до наших днів і є цінною історико-культурною пам'яткою. У 1383 на невеликий період була створена Звенигородська єпархія. Згодом територія регіону відносилася до Київської єпархії Константинопольського патріархату. Після перепідпорядкування Київської митрополії Московському патріархату тут у 19 і на початку 20 століття було створено низку кафедр: Чигиринський вікаріат (згодом — самостійна єпархія), Уманський вікаріат (згодом єпархія), Канівський вікаріат (згодом єпархія), Черкаська єпархія та Звенигородський вікаріат. Перші чотири єпархії були зліквідовані під час гонінь 1930-х років, а Звенигородський вікаріат існував із перервами як титулярна кафедра Московської єпархії (єпископи Звенигородські були представниками Російської православної церкви при Антиохійському патріархові до 1995 року). Під час Другої світової війни тут діяли Чигиринська та Уманська єпархії Української автокефальної православної церкви.

Нині на території області знаходяться дві єпархії Української православної церкви (Московського патріархату) — Черкаська й Уманська. Черкаську очолює митрополит Софроній (Дмитрук), відомий своїми, будівничими справами та аполітичністю, а кафедральними соборами єпархії є Михайлівський та Різдва Богородиці у Черкасах. Уманську очолює єпископ Антоній (Боровик), а кафедральним собором є Миколаївський в Умані. Станом на 1 січня 2010 року Українська православна церква має на території області 528 парафій, 6 монастирів (за даними офіційного сайту церкви їх дев'ять) із 227 ченцями і черницями, 243 священнослужителя, 118 недільних шкіл, 4 періодичні видання[2]. Українська православна церква Київського патріархату має одну єпархію, яку очолює архієпископ Черкаський і Чигиринський Іоанн (Яременко), а кафедральним собором є Свято-Троїцький у Черкасах. 1 січня 2010 року єпархія налічувала 167 парафій, жодного монастиря, 84 священнослужителя, 33 недільні школи, мала 1 періодичне видання[2] та офіційний сайт. Українська автокефальна православна церква 1 січня 2010 року мала 54 парафії із 19 священнослужителями та 10 недільних шкіл, ще три парафії належали іншим православним релігійним організаціям[2].

Найвідомішими православними святими області є священномученик Макарій Переяславський, мученик Даниїл Мліївський, святитель Софроній Іркутський, та собор 144 новомучеників і сповідників Черкаських. Найвідоміші монастирі — Красногірський та Мотронинський.