Проблемне завдання

1. Звідки походить необхідність постулатів практичного розуму?

2. Яку роль у Канта відіграє естетична складова?

3. Чи є прекрасне об’єктивною ознакою феномена?

Іммануїл Кант

Критика практичного розуму

VI. Про постулати чистого практичного розуму взагалі

Усі вони виходять із засади моральності — засади, що є не постулат, а закон, яким розум безпосередньо визна­чає волю, яка саме завдяки тому, що вона визначається так — як чиста воля, вимагає для виконання свого припису цих необхідних умов. Ці постулати суть не теоретичні дог­ми, а передумови в необхідно практичному плані, отже, хоча вони й не розширюють спекулятивного пізнання, але загалом дають ідеям спекулятивного розуму (за посе­редництвом їх відношення до [царини] Практичного) об'єктивну реальність і управнюють розум на такі понят­тя, що й тільки стверджувати їх можливість він інакше не міг би собі дозволити.

Це — постулати безсмертя, свободи, розгляданої пози­тивно (як причиновості істоти, оскільки вона належить до інтелігібельного світу), та існування Бога. Перший випливає з практично необхідної умови відповідності тривалості [життя] з повнотою виконання морального закону; другий — з необхідної передумови незалежності від чуттєвого світу й зі спроможності визначення своєї волі за законом якогось інтелігібельного світу, себто [зі] свободи; третій — з не­обхідності умови для такого інтелігібельного світу: щоб [він] був найвищим добром, [виконуваної] через передумову [існування] самостійного найвищого добра, себто існу­вання Бога.

Необхідний через повагу до морального закону намір що­до [скерованості до] найвищого добра й передумова його об'єктивної реальності, що звідси випливає, веде, отже, че­рез постулати практичного розуму до понять, які спекуля­тивний розум міг, щоправда, викласти як проблеми, але не міг їх розв'язати, Отже, 1) до тієї [проблеми], при розв'язанні якої він не міг видавати нічого, крім паралогізмів (а саме до [проблеми] безсмертя), бо йому бракувало ознаки тривкості, щоб психологічне поняття останнього суб'єкта, яке необхідно приписується душі в самосвідомості, довер­шити до реального уявлення субстанції, чого практичний ро­зум досягає через постулат тривалості [життя], потрібної для відповідності з моральним законом у найвищому добрі як [у] цілій меті практичного розуму. 2) Він веде до того [поняття], щодо якого спекулятивний розум не містить нічого, крім ан­тиномії, розв'язання якої він міг засновувати тільки на по­нятті, проблематично хоча й мислимому, але за своєю об'єктивною реальністю для нього недовідному й не визна­чуваному, а саме, [маються на увазі] космологічна ідея інтелігібельного світу та свідомість нашого існування в ньо­му [ — він веде до них] за посередництвом постулату свобо­ди (що її реальність практичний розум пояснює через мо­ральний закон, а з ним воднораз [через] закон інтелігібель­ного світу, на який спекулятивний [розум] міг лише вказати, але не міг визначити його поняття). 3) Він надає значення то­му, що спекулятивний розум хоча й міг мислити, але мусив залишити невизначеним, тільки як трансцендентальний іде­ал, — теологічному поняттю першосутності (в практичному аспекті, себто як умові можливості об'єкта волі, визначува­ної тим законом) як найголовнішому принципу найвищого добра в інтелігібельному світі через владне моральне законодавство в ньому.

Але чи справді наше пізнання розширюється таким чином за допомогою чистого практичного розуму, і чи є іманентним у практичному розумі те, що для спекулятивного було транс­цендентним? Без сумніву, але тільки в практичному аспекті. Адже цим ми не пізнаємо ані природи нашої душі, ані інтелігібельного світу, ані найвищої істоти відповідно до то­го, чим вони є самі по собі, — ми маємо лише поняття про них, поєднані в практичному понятті найвищого добра як в об'єкті нашої волі, і цілковито a priori через чистий розум, але тільки за допомогою морального закону, та й то лише у відношенні до нього, з погляду об'єкта, якому він повеліває. Але цим не осягається, яким же чином свобода є бодай мож­ливою й як ми маємо уявляти собі цей вид причиновості тео­ретично й позитивно, — осягається лише, що така є, — по­стульована моральним законом і задля нього. Так само стоїть справа й із рештою ідей, яких жоден людський розсуд ніко­ли не зглибить за їх можливістю, хоча ніяка софістика ніко­ли не відбере навіть у найпростішої людини переконання, що вони суть істинні поняття.

[Кант, Імануель. Критика практичного розуму / Пер. з нім., прим. та післямова І.Бурковського. – К.: Юніверс, 2004.]

Іммануїл Кант