2. Рефлекторна теорія психічного і.М. Сєченова

Іван Миколайович Сєченов (1829-1905) фізіолог за фахом, свої наукові інтереси зосередив на розвитку психології як природничої науки. Досліджував психологічні проблеми фізіологічним шляхом, психолог мусить стати фізіологом. Основоположна теза у теорії Сєченова – мозок є органом психічного. Мозок є орган душі, тобто такий механізм, який, будучи приведеним будь-якими причинами у дію, дає в остаточному результаті той ряд зовнішніх явищ, якими характеризується психічна діяльність.

У праці „Рефлекси головного мозку” (1863) зазначає, що всі зовнішні прояви мозкової діяльності зводяться до м’язового руху: всі без винятку якості зовнішніх проявів мозкової діяльності, яка характеризується, наприклад, словами „натхненність”, „пристрасність”, „насмішка”, „смуток”, „радість”, є не що інше, як результат більшого або меншого м’язового скорочення.

В ті часи наука вже розділяла за походженням всі м’язові рухи на 2 групи – недовільні і довільні. Сєченов починає своє дослідження з найпростіших рухів за участю не головного мозку, а спинного. Робота мозку в цілому уявляється як машиноподібна: головний мозок, взятий як орган психічного, за певних умов може здійснювати рухи фатально, машиноподібно, як наприклад, в стінному годиннику стрілки рухаються фатально від того, що гирі крутять годинникові колеса. Так і Декарт вважав тілесні процеси машиноподібними, а Сєченов до тілесних приєднує і психічні процеси як машиноподібні. Якщо мозок є органом психічного і якщо в строгому аналізі умов машинності в роботі головного мозку полягає основа його розуміння, то й психічне можна тлумачити так само.

Сєченов розпочинає дослідження психіки з недовільних рухів, підкреслюючи їх машиноподібний характер. І приходить до висновків що:

1. В основі будь-якого недовільного руху є збудження чутливого нерву.

2. У разі психічного ускладнення рефлексу відношення між силою збудження та напругою руху змінюється;

3. Відображена дія відбувається після чуттєвого збудження, якщо рефлекс не ускладнений психічним елементом, а рух і збудження відповідають одне одному;

4. Відображені дії мають доцільний характер з точки зору збереження цілісності існування організму;

5. Відображені дії в основі своїй мають рефлекторний механізм, що пускається в хід збудження чутливого нерву.

У другій частині трактату «Рефлекси головного мозку» здійснює спробу підвести явища довільних рухів під машиноподібну діяльність. Сєченову вдалося показати, що й високі форми довільної діяльності можна розчленувати на рефлекси, які починаються чуттєвим збудженням, продовжуються м’язовим рухом. Джерело довільного руху - в збуджені чутливого нерва.

Механізм «довільності» - це рухова реакція довільного типу на зовнішній подразник. Ми часто його не помічаємо, але наявність його не підлягає сумніву. «між дійсним враженням з його наслідками і пригадуванням про це враження з боку процесу по суті немає жодної різниці. Це той самий психічний рефлекс з однаковим психічним змістом, лише з різницею в подразниках.

Затримка рухів сприяє утворенню вміння мислити, думати, міркувати. Психічний акт не може з’явитись у свідомості без зовнішнього чуттєвого збудження, так як і думка. „Думка є перші дві третини психічного рефлексу”. Якщо думка оформлюється в слові, то рефлекс залишається лише у м’язах, які виконують розмовні функції. Думка відокремлюється від дії.

За Сєченовим, найдовільніші вчинки повністю залежать від зовнішніх і внутрішніх умов людини.

Зроблені ним найголовніші теоретичні висновки стосуються існування та відособлення у людини 3-ьох механізмів, що керують явищами свідомої та несвідомої поведінки:

1) чисто рефлекторного (відображувального) апарату;

2) механізму, що затримує рефлекс;

3) механізму, що його посилює.

Затримуючий механізм зумовлює мислення, посилюючий емоції.

Довів, що всі акти свідомого чи несвідомого життя за способом походження суть рефлексу.

У рефлекторній теорії психічного, природа організму відіграє у визначенні поведінки незначну роль.

Працював над розробкою методологічних питань у психології. У статті „Кому та як розробляти психологію?” (1873), зіставляючи психічні явища з нервовими процесами, закладає основу, за його словами, „аналітичної психології”, адже тілесні нервові явища до певної міри вже розчленовані. Звідси висновок, що психологом-аналітиком може бути тільки фізіолог. Психологія повинна розчленувати цілісне явище до можливих меж, звести складні відношення до більш простих.

У роботі „Елементи думки” дає розгорнуту картину розвитку мислення з чуттєвого досвіду. Будь-яка думка це зіставлення уявних об’єктів один з одним у певному відношенні. Досліджує 3 головні відношення між елементами думки – схожість, співіснування і послідовність.

Розумовий розвиток людини вбачає в умноженні кількості мислимих об’єктів з усіма можливими зіставленнями між ними і в так званій ідеалізації об’єктів мислення, коли вони набувають все більш символічного характеру, чим віддаляються від чуттєвих конкретів.

В структурі рефлексу Сєченов акцентує значну увагу на „м’язовому русі”, пов’язує його з „темним м’язовим відчуттям” і виводить з особливостей останнього значну кількість психологічних феноменів та найважливіші аспекти людського пізнання – рух, простір, час. Саме м’язове відчуття покликано здійснювати натуральну єдність всіх діяльностей людини. М’язові відчуття і подрібнюють враження на основі рухів, дій, вони ж і сполучають ці рухи і враження в певну цілісність. Найпростіший психічний акт – впізнавання, де ми маємо роздільність двох чуттєвих актів, зіставлення їх одним з одним і зіставлення в певному порядку (за схожістю).

Рефлекторна теорія психіки виходить з того факту, що поза людською психікою існує великий об’єктивний світ незалежно від волі людини. Завдання психології полягає в тому, щоб визначити характер їхньої взаємодії, тобто показати, що вносять суб’єкт і об’єкт в той образ дійсності, який створює психіка.

„Предметний світ існував і існуватиме відносно кожної людини раніше її думки; отже, первинним фактором в розвитку останньої завжди був і буде для нас зовнішній світ з його предметними зв’язками і відношеннями”.

Проте це не означає, що думка, запозичуючи свої елементи з дійсності, тільки відображає їх, як дзеркало... При зустрічах людини з зовнішнім світом останній дає їй лише поодиноку випадки зв’язків і відношень предметів у просторі; природа є, так би мовити, сукупність індивідних існувань, в ній немає узагальнень, тоді як пам’ять починає роботу узагальнення вже з перших ознак її прояву у дитини.