16

Лекція №2 Міфологічна і народна психологія. Психологія в Стародавньому світі. План

1. Формування первісних уявлень про душу. Виникнення і суть анімізму.

2. Душа у віруваннях стародавніх єгиптян.

3. Психологія Стародавнього Китаю.

4. Психологія самовдосконалення. Релігійні ідеї Стародавньої Індії.

5. Старослов’янські міфологічні вірування в душу.

Література:

1. Роменець В.А. Історія психології Стародавнього світу та середніх віків. – К., 1983

2. Роменець В.А. Історія психології. – К., 1978.

3. Ярошевский М.Г. История психологии. – М., 1985.

4. Ждан А.Н. История психологии от античности до наших дней. – М., 1990.

5. Роговин М.С. Введение в психологию. – М., 1969.

6. Марцинковская Т.Д. История психологии. – М., 2001.

1. Формування первісних уявлень про душу. Виникнення і суть анімізму.

Відтворення первісних форм уявлень про душу в ранні періоди людської історії стає можливим на основі аналізу археологічних даних, старовинних ритуалів, даних фольклору, первісного мистецтва.

З того віддаленого часу, коли люди ще не мали ніякого поняття про будову свого тіла, прийшли до того уявлення, що їхнє мислення і відчуття є діяльністю не їхнього тіла, а якогось особливого начала – душі, що перебувало в цьому тілі і залишало його при смерті.

Людина надавала своєрідного значення подіям в природі і тим, що відбуваються в ній самій. Здійснюється вихід за межі чуттєвого даного з метою проникнення в суть речей, підкорення їх владі людської волі. Таке роздвоєння предметного світу, включаючи живу і неживу природи, породжує уявлення про тіло і душу. Душа визнається існуючою у всіх природних тілах, явищах та визначає їхні метаморфози. Такий рівень розуміння природи і самої душі було названо анімізмом.

Вперше термін „анімізм” запропонував німецький вчений Г. Шталь. Під анімізмом він розумів вчення про безособове життєве начало – душу, яка зумовлює життєві процеси і є „скульптором” тіла.

Уявлення про душу виникло разом із постановою питань: чим відрізняється живе і мертве тіло, що складає причину неспання, екстазу, хвороби або смерті, що таке образ сновидіння. Відповідаючи на ці питання, люди створювали уявлення про душу, двійника, привида.

Особиста душа, за міфологічними віруваннями - людський образ, який нагадує повітря, пару, тінь. Така душа входить в тіло і виходить з нього. Вона здатна відвідувати тіла інших людей, тварин і навіть неживих речей, оволодіваючи ними, впливаючи на них, виступаючи причиною життя.

Потреба конкретно уявити душу випливала з потреби враховувати її поведінку – дружню або ворожу, керувати душею або навіть захищатися від неї. Емпірично існувало безліч форм, в яких первісна людина уявляла душу. Слово, виражало тілесний субстрат душі, було і словом, що виражало саму душу.

У тасманійців одне і теж слово означало „дух” і „тінь”. Караїби, тонганці пов’язували душу з серцем, використовуючи одне й теж слово для їх позначення. Про вмерлу людину говорили: „її серце пішло”, а про людину, яка одужувала після хвороби, - „ її серце повернулося”. Ацтеки, приносячи серце в жертву богу, оцінювали його вище, ніж інші тілесні органи, вважаючи його субстратом душі. Цей старовинний, міфологічний погляд на серце як на субстрат душі зберігся у фольклорі та поезії до нашого часу на рівні метафори, художнього порівняння.

В етнопсихології можна знайти чимало даних про наявність кількох душ в одній і тій же людині. Їм належать різні функції. Туземці островів Фіджі розрізняли темну душу, що йде в пекло після смерті, і світлу (відображення у воді та дзеркалі), яка залишається там, де людина вмирає.

В етнографічному матеріалі Вундт виявляє образи душі, пов’язаної з тілом, і душі вільної, вважаючи при цьому, що перші образи мають більш раннє походження. Поряд з тілом в цілому окремі органи вважаються як безпосередньо пов’язані з психічними функціями, так що можна говорити про існування душ окремих органів. В той час як тілесна душа поступово поділяється і відповідно локалізується, породжуючи все нові і нові уявлення про душу, вільна, або духовна душа, яка у стародавніх греків називалася псюхе, все більше інтегрується в єдине ціле.

Уявлення про існування тілесної душі засвідчується прагненням живих людей зберегти труп разом з цією душею. Органи в яких містилася душа у різних народів були різними: нирки, кров, волосся, нігті, слина, поцілунок – акт змішування душ.

Тілесна душа може переходити в навколишнє середовище: в одяг, прикраси, зброю, житло.

Первісні народи вірували в те, що, одягаючи хутро тварини, перо птаха, навіть маску, що відтворює певну тварину, вони разом з цим набувають властивостей цих тварин.

Другий вид душі – духовна душа - псюхе – пов’язується переважно з диханням та тінню. Ця душа немає форми, вона повітреподібна, летюча перебуває на грані видимості. Існування тілесної схожості між батьками і дітьми свідчить про перехід такої душі до нащадків.

Тісно пов’язаним із анімізмом було вірування, яке дістало назву метемпсихоз – як віра у здатність душі виходити із тіла і повертатися у нього. Душа відлітає від людини, десь мандрує під час сну. Вірування у те, що душі поводять себе так, як і живі люди в своїй тілесній формі. Якщо пошкоджується тіло, то відбувається і пошкодження душі.

Метаморфоза – віра у послідовне втілення душі в різні істоти і предмети: каміння, зброя, одяг, прикраси, кожний клаптик земної поверхні містить в собі якийсь дух. Він вислуховує молитви, приймає жертвоприношення. Н-д: верба, яка плаче, з якої тече кров, яка говорить людською мовою, коли її зрубають. Деревам приносили жертву – поливали коріння молоком і пивом. Існувала безліч „священних тварин”, яких шанували, яким поклонялися, вірячи, що ці тварини є родоначальниками людського племені: кішки, шакали, яструби, корови, крокодили.

Анімізм, як перше роздвоєння світу в свідомості людини на зовнішню предметність і приховану за нею душу, розглядає останню як сутність, певне значення цієї предметності. Душа визначає не тільки характер того предмету, який вона оживлює, будучи певною силою, виходить за межі цього предмета, впливає на інші; ті, з свого боку, власною душею здійснюють вплив ще на одну групу предметів і т.д. впливати на відстані – така властивість душі пояснюється її відокремленістю від тіла, що дає їй можливість мандрувати, переселятися з одного тіла в інше – людини, тварини, рослини, неживих предметів. Так пов’язуються між собою предмети, явища, події. Всі вони через мандрування душ набувають певного значення. Значення як душа не просто вміщується в новому тілі, а в залежності від своєї якості змінює його на користь або на шкоду йому, мандрування душі (метемпсихоз) і зміна самого тіла (метаморфози) приводить до уявлення про нічим не обмежену зв’язність між собою всього, що є в світі, так що подія, здійснена в одному місці, буде мати резонанс у будь-якому іншому місці. Виникає уявлення про фаталістичне визначення ситуації, а сам „фаталізм” є поняттям, похідними від поняття анімізму.

Такий всезагальний зв’язок світових явищах приводить на думку, ніби всі минулі, теперішні й майбутні події заздалегідь передвизначено долею, фатумом. Якби людина не вчиняла, вона не може обминути цього закону всезагальної зв’язності подій і приречена саме на такий, а не інший їхній розвиток. Вчинок людини виявляється безвільним результатом фаталістичної зчепленості подій. Взятий не тільки як результат, а й як початок безкінечного ланцюгу світових подій, вчинок усвідомлюється як причина, вихідний, активний пункт всього того, що після нього відбувається. Установка на фаталістичну приреченість людини змінюється на установку можливості довільного впливу на події у світі. Зокрема, події впливають одна на одну, якщо пов’язані з ними предмети мають між собою схожі риси. Предметна подібність усвідомлюється як результат взаємного впливу певних предметів. Зміна, що відбулася з іншим предметом, на який було направлено дію, виступає тепер як акт магічного впливу, а вся сукупність відповідних дій і вірувань називаються магією.

Уявлення про неминучість долі та уявлення про силу магічного впливу є двома сторонами первісного уявлення людиною характеру своїх вчинків. Ідея фатуму (долі) передбачає спостереження за окремими вчинками людини та їхніми наслідками, усвідомлення повноти обставин (важливий ситуативний компонент), від яких залежить здійснення тієї або іншої події.

Магія – це вияв фаталістичного світогляду. Вона відображає певний рівень усвідомлення зв’язків, зчеплень, спорідненості, подоби між предметами та явищами світу.

Дж. Фрезер виділив 2 види магії:

1) Теоретичну – як систему законів, що визначає зчеплення, порядок подій та явищ у світі.

2) Практичну – ряд настанов, яких дотримуються люди для здійснення своїх намірів.

Також виділив галузі магії та закони мислення, що лежать в її основі:

Гомеопатична магія (наслідувальна) використовувала чаклунські або магічні прийоми, в основі яких лежить закон схожості – людина може здійснити будь-який бажаний ефект, будь-яку потрібну дію шляхом її імітації. Властиве переконання, що принципи, на яких тримається її мистецтво, керують всіма процесами неживої природи. Інакше: людина вірить, ніби закони схожості і спілкування мають всезагальне застосування, що така дія не обмежується людською сферою. Найбільш відомим застосуванням схожості є імітація вбивства, або поранення, що здійснюється над зображенням ворогів.

Під назвою магії спілкування, або заразної (контагіозної), Фрезер згруповує прийоми, які мають основу в законі спілкування або зараження. Будь-яка дія з певним матеріальним предметом відбувається на особі, яка хоч раз доторкнулась до нього, незалежно від того, чи є такий предмет частиною тіла цієї особи, чи він є об’єктивно для неї чужий.

Магія мала вплив через ритуальні дії. Людина створювала навколо своєї реальної ситуації ряд ритуалів, щоб забезпечити здійснення своїх потреб, бажань, прагнень. В ритуалах людина залишається з вірою, що певна акція, здійснена в певний час і в певному місці, має вплив на предмети, явища і події в іншому місці. Ритуал є необхідною ланкою в ситуації значень, її значущим компонентом і відображає уявлення людини про те, що жодна подія в світі не може бути виключеною з ланцюга безкінечної зчепленості подій.

Вікові ініціації – система обрядів, пов’язаних з переходом юнаків і дівчат до рангу дорослої людини. Поза ініціацією людина залишається незрілою в свідомості спільності, хоч біологічно вже є дорослою. Обряди, пов’язані з тим або іншим віком, дають можливість людині увійти до кола посвячених, виконувати ритуали дорослих людей і нести певну відповідальність за благополуччя і життя спільності. Знання вікових особливостей психіки, втілених в обрядовості дає можливість для людської спільності здійснити свою життєву організацію – допустити людину до зрілих форм діяльності, надати їй доступ до виконання головних суспільних функцій захисту, харчування і відтворення даної спільності