15.Середньовічне місто та його роль у становленні ринкових відносин в Західній Європі. Ремісничі цехи та купецькі гільдії.

В ХІ ст. почали відроджуватися античні міста, зароджувались і зростали нові, передовсім в Італії та Франції (Венеція, Рим, Неаполь, Париж, Ліон). Вони стали важливими центрами як військово-адміністративного, так і господарського (ремісничо-торгового) значення. Водночас населення міст дедалі більше обтяжувало підлегле становище щодо сеньйора, котрий володів міською землею та регламен­тував життя населення. Це призводило у XII-XIII ст. до так званих комунальних революцій, у результаті яких велика кількість міст здобули самостійність, отримали самоуправління, а мешканці міст – особисте звільнення від кріпосної залежнос­ті. Усі повноправні міщани ставали вільними, користувалися майновими і політичними правами. Це створювало сприятливі умови для ефективнішого розвитку ремесла та виникнення ремісничих цехів.

Водночас зросло значення торгівлі, яка набула корпоративного характеру (купці об’єднувалися в торгівельні гільдії). Склалися внутрішні національні ринки. З розвитком торгівлі відбувалося становлення грошової, фінан­сово-кредитної систем. Оскільки не існувало державної монополії на карбування монет, їх поряд з королем карбували також суверенні сеньйори та міста, що зрештою призвело до поши­рення трапез. Міняйли не лише обмінювали одні гроші на інші, а й займалися кредитними операціями та лихварством, що сприяло швидкій концентрації банківського капіталу, збільшенню його економічного та політичного впливу.

З розвитком ринку набув поширення феодальний найм та розпочалася комутація ре­нти. При цьому феодальна залежність селян істотно зменшува­лась або зовсім скасовувалась (за викуп).

Політика держав була значним рушієм становлення та розвитку феодальних відносин, оскільки саме королі роздавали землі та створювали систему імунітету, як засіб отримання передовсім військової підтримки в період численних колонізаційних та міжусобних війн.

Формування централізованих абсолютистських монархій у XV ст. супроводжувалося зростанням державно-централізованих форм експлуатації селян, загальнодержавних і місцевих податків, втручання держави у селянсько-сеньйоріальні відносини. Разом з тим воно створило необхідні передумови для уніфікації грошової, митно-податкової та адміністративної систем у рамках окремих держав (королівств), сприятливо вплинуло на розви­ток грошово-кредитних відносин у Європі.

Епоха феодалізму загалом характеризувалася переважанням сільського господарства над ремеслом. Якщо на початковому етапі сільськогосподарське виробництво мало виключно натуральний характер, то починаючи з ІХ ст. воно повсюдно набувало товарності. Основними сільськогосподарськими культурами були: полбі, пшениця, жито, просо, ячмінь, овес, льон, коноплі, яблука, груші, вишні, сливи, горіхи, шовковиця, айва, персики, виноград, аґрус, ріпа, редька, огірки, дині, гарбузи та ін. Тваринництво до кінця ХІІІ ст. мало другорядне значення після рільництва. Воно було екстенсивним, у доменіальному господарстві переважала велика рогата худоба, а в селянських господарствах – дрібні тварини: свині, кози, кури, качки, фазани. Окремою галуззю стало конярство.

Ремесло сформувалося у феодальному сільському господарстві, і лише у VІІІ-ХІ ст. стало самостійною галуззю суспільного виробництва. Основна форма організації ремесла – ремісничий цех, торгівлі – гільдія.

16,17. Українське господарство та економічна думка доби Київської Русі та Литовсько-Польського князівства. «Повість минулих років», «Руська Правда», «Галицько – Волинський літопис», «Литовські статути», «Устава на волоки».

Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою, в якій завершувалося становлення феодальних відносин, зростало та зміцнювалося феодальне землеволодіння – вотчина.

У Київській Русі 13-15% населення мешкало у містах і се­лищах, яких налічувалося близько 240. Але тільки 74 міста мало населення близько 4-5 тис.чол. Серед міст вирізнявся Київ – одне з найбільших міст Європи, де мешкало 35-40 тис. чол. Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-воєнними.

Диференціація ремесел, посилення обміну сприяли розвиткові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв’язок між якими був віднос­но слабким. Зовнішня торгівля в Київській Русі розвивалась завдяки наявності таких важливих торговельних шляхів, як “з варяг у гре­ки” (з Балтійського моря в Чорне), по Волзі до узбережжя Каспійсь­кого моря. Вивозились хутра, мед, віск, льняні тканини, прикраси. Ввозились шовкові тканини, парча, оксамит, срібло, мідь, прянощі.

Засобами обігу здебільшого служили візантійські та арабсь­кі монети — дирхеми. Давньоруською грошовою одиницею бу­ла гривня (злиток срібла вагою близько 204 г), яка ділилася на 20 ногат, 25 кун та 50 резан.

Інтенсивне зростання та зміцнення великого феодального землеволодіння, заснованого на натуральному господарстві, посилило владу місцевих бояр та князів, створило пе­редумови економічної самостійності та політичної відокремлено­сті давньоруських земель. Це зрештою призвело до розпорошення централізованої влади та розпаду Київської Русі як цілісної держави.

Основною формою державних пода­тків спочатку була данина, яку збирали через так зване полюддя. У 945 р. законодавчо встановлено розмір данини з одиниці обкладання, а також час та місце її збору. Одиницею обкладання при стягуванні данини з окремої сім’ї був “дим”, а з окремого господарства – плуг або рало.

Основні верстви населення Київської Русі:

• “мужі” – знать, бояри на чолі з Великим князем (княжі воїни, старші й молодші дружинники, племінна (місцева) знать;

• “люди” – міська знать (купці, пов’язані з міжнародною торгівлею);

• “молодші люди” – мешканці міст (дрібні торговці, крама­рі, ремісники);

• “чернь” – найбідніші прошарки міста;

• “смерди” – селяни, основна маса населення. Селяни поділялися на групи відповідно до ступеня залежнос­ті від знаті;

• “холопи” – раби (закупи, рядовичі).

Із прийняттям християнства з’явився ще один значний прошарок суспільства – духовенство, яке замінило собою волх­вів та інших служителів язичницьких богів, культів.

Головними га­лузями економіки Київської Русі, були двопільне землеробство (пшениця, жито, просо, ячмінь, овес) та скотарство (велика рогата худоба, коні, свині). Було поширене мисливство, особливо на хутрових звірів, рибальство, бортництво (примітивне бджолярство).

Високого розвитку набуло ремесло, яке налічувало до 40 спеціальностей: виготовлення зброї, щитів, панцирів, замків, цвяхів, предметів домашнього вжитку, гончарних, ювелірних виробів тощо.

У другій половині XIV ст., коли в Західній Європі утворилися централізовані держави, більшу частину українських земель (Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля, східна частина Волині) було приєднано до Великого князівства Литовського, а Галичину і Західну Волинь (Холмщину і Белзщину) загарбала Польща. В 30-х роках XV ст. під владу Польського королівства потрапило Західне Поділля. Закарпаття загарбала Угорщина, а Буковина ввійшла до складу Молдавського князівства. Загарбання українських земель іноземними державами призвело до змін у земельних відносинах. Виникла і поступово збільшувалася земельна власність литовських, польських, угорських, молдавських феодалів.

У Великому князівстві Литовському земельна власність була умовною, тимчасовою, пов'язаною з військовою службою. Великий князь вважався господарем усієї землі, що складалася з князівських і волосних земель, які надавалися удільним князям. Після ліквідації уділів у кінці XIV ст. землі отримували князівські намісники (старости), призначені в землі-воєводства. Ті, в свою чергу, розподіляли землі між місцевими князями і боярами, повітовими воєводами та старостами. Так встановлювалася ієрархія васальних відносин. Ця залежність визначалася в угодах і присяжних грамотах. Володар землі міг передавати її у спадщину лише з дозволу уряду, якщо наступний власник продовжував служити у війську. Таке правило поширювалося на всі види земель — спадкові, куплені, вислужені. У 1447 p. польський король і Великий Литовський князь Казимир IV видав привілей, що підтвердив права шляхти на землю та поширив його на українських феодалів.

Протягом другої половини XIV—XV ст. на українських землях почало складатися магнатське і шляхетське землеволодіння. Найбільшими власниками землі були Великий Литовський князь і представники знатних родин. Вони отримали назву магнатів.

У Великому князівстві Литовському панівним типом селянського господарства залишалося дворище, що складалося з димів. Селяни за майновим і правовим становищем поділялися на різні категорії: данників, тяглових, службових, їх об'єднувала поземельна залежність від феодала та відносна правова свобода.

Данники — це землероби, які вели самостійне господарство, користувалися широкими володільницькими правами на земельні наділи, могли передавати їх у спадок, на свій розсуд дарувати, закладати. Набуття шляхтичем помістя не позбавляло їх прав на землю. Однак громада не могла відчужувати землю за свої межі без дозволу феодала. Повинності данників обмежувалися данями (медом, збіжжям, хутром, грішми), їх називали похожими, бо вони мали право переходу з одного місця в інше, на незаймані землі.

"Тяглові", або "работні", селяни, колишні закупи і холопи, вели господарство на наділі землі, що належала феодалу, і відбували відробіткову ренту (панщину). Частина з них жила у дворі феодала і працювала в доменіальному господарстві. Ці селяни ставали "непохожими", тому що були позбавлені права виходу. В маєтках великих князів "непохожий" селянин міг піти, залишивши замість себе іншого селянина.

Селяни-службові (ремісники, сокольники, бобровники, стрільці, конюхи, бортники, рибалки, сторожі) обслуговува'ли двір феодала. Вони об'єднувалися в сотні, якими керував сотник, крім виконання спеціальної служби, притягу-валися до відбування панщини, сплачували данину. Деякі з них були заможними і мали залежних селян, батраків і рабів. Крім праці феодальне залежних селян, у маєтках використовували працю рабів, так званої челяді невільної, "паробків". Вони обробляли панську землю, були особистими слугами феодалів.

Основою економіки українських земель традиційно було сільське господарство. Велике значення мала система рільництва. У Київську добу в лісостеповій зоні було поширене орне землеробство, у лісових районах — підсічне. В XI—XIII ст. парова система з дво- і трипільною сівозміною переважала практично на всій території, співіснуючи з перелоговою та підсічною. Головними землеробськими роботами були оранка, посів, боронування, жнива, молотьба. При трипільній системі землеробства збільшувалася площа ріллі, зростала врожайність, певною мірою зберігалася структура грунту.

Нідерландська (1566 - 1609рр) і англійська (1640 - 1660рр) буржуазні революції засвідчили, що найбільш розвинуті країни Західної Європи вступили в новий етап свого соціально-економічного та політичного розвитку - етап утвердження в надрах феодального суспільства капіталістичних відносин. На відміну від яких господарський розвиток України проходив в умовах недержавності, засилля іноземних феодалів. В українських землях, які входили до складу Польщі, збереглися реліктові форми середньовіччя. Втім будучи європейською країною, Річ Посполита відчула певний економічний вплив передової Європи, і частково реформувала своє господарство у відповідності до потреб міжнародного ринку. Збільшення попиту на сільськогосподарську продукцію в Західній Європі і зростання внутрішнього ринку, зумовлене передусім розвитком міст, призвели до розширення фільваркового господарства в Україні.

Відчуваючи гостру потребу в грошах польські магнати і шляхта намагалися розширите свої землеволодіння, примусити селян працювати у фільварку. А щоб вони не противились - закріпачити їх.

За першим Литовським статутом (1529р.) селянам на купівлю або заставу землі потрібен був панський дозвіл. Другий Литовський статут (1566р.) допускав продаж землі лиш між селянами одного маєтку. Аграрна реформа (1557р.) великого литовського князя і короля польського Сигізмунда II Августа, відома під назвою "Устава про волоки", посилила руйнацію господарського (общинного) землеволодіння. Вся земля, якою до реформи володіли селяни, вимірювалась і поділялась на волоки - ділянки площею 20-25 га. Решта, причому ліпшої землі, відводилася під фільварки. Земельна площа яких відносилася до площі, що знаходилася у користуванні селян у пропорції 1:7. По мірі розвитку фільваркового господарства фільварки поглинали селянські землі. В підсумку "Устав про волоки" в основному прикріпив селян до наділів, позбавив їх права на придбання земель, перетворював вільних виробників у кріпаків з обов'язковим відробітком панщини.

Остаточно закріпачив селян третій Литовський статут (1588р,), згідно якого "людині вільній" достатньо було прожити 10 років на землі пана, щоб стати кріпаком.

Таким чином, аграрні відносини, що склалися на українських землях свідчать про панівне становище польських феодалів в економічному житті. Гніт польсько-шляхетської держави, розгнуздана свавілля магнатів і шляхти, визиск і пограбування національних ресурсів гальмували соціально­го ономічний розвиток України. Збереження відсталих суспільних форм, зростання великого магнатського землеволодіння, джерелами якого були королівські надання та самочинне захоплення земель, перешкоджали зародженню буржуазних відносин. Вирішити проблему змогла національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького, яку ряд істориків оцінює не інакше як буржуазну революцію.

18.Великі географічні відкриття та їхня економічна роль. Первісне нагромадження капіталу. Епоха Великих географічних відкриттів (кінець XV – перша половина XVI ст.) хронологічно збігається з періодом панування феодального господарства. Проте вона, заклавши передумови виникнення мануфактурного виробництва, здійснила революційний вплив на розвиток господарства як Європи, так і світу в цілому, а тому заслуговує на окремий аналіз.

Великі географічні відкриття були значною мірою зумовлені економічними чинниками, такими як:

• необхідність пошуку нових торговельних шляхів (передовсім до Індії) внаслідок кризи левантійської торгівлі;

• “жага золо­та” як засобу матеріалізації багатства;

• розвиток товарності виробництва та ускладнення грошового обігу;

• зростання потреби монархів у грошах для утримання війська, чиновників, двору.

Економічні наслідки Великих географічних відкриттів:

• переміщення торгівельних шляхів з країн Середземного моря на океани;

• початок формування світового ринку (центрами світової торгівлі стали спочатку Лісабон, Сельвія, з середини XVІ ст. – Антверпен, у ХVІІ ст. – Амстердам, у ХVІІІ ст. – Лондон);

• нечувані раніше різкі стрибки цін (“революція цін”) передовсім на сільськогосподарські продукти на ринках західноєвропейських країн (до 1601 р. ціни в Іспанії зросли в 4,5 рази, Англії – в 4 рази, Фран­ції – в 2,5 рази, Італії та Німеччині – в 2 рази);

• створення колоніальних імперій (спочатку іспанської та порту­гальської, яких згодом витіснили Голландія, Англія та Франція);

• розвиток товарного господарства, формування великих капіталів і розвиток розширеного відтворення, що обумовили розклад феодального господарства.

• прискорення первісного нагромадження капіталу.

Важливими чинниками первісного нагромадження капіталу також уважають:

• аграрний переворот, коли під впливом зростаючого попиту на англійську вовну було здійснено конверсію ріллі у пасовища;

• доходи від торгівлі;

• податкова система та система державного боргу;

• торговельні війни, передумовою яких був меркантилізм;

• запровадження політики протекціонізму, яка передбачала встановлення великого мита на імпортовану готову продукцію та заборону експорту сировини та продук­тів харчування.

Первісне нагромадження капіталу значною мірою прискорило розклад феодального суспільства та поширення ринкових відносин. Феодальна земельна власність поступово стала об’єктом купівлі-продажу, феодальна грошова рента і оренда еволюціонували у капіталістичну ренту і оренду, використовувалася наймана робоча сила. Дворянство збідніло. Були вигідними ліквідація селянських наділів, перехід до фермерського господарства.

В період географічних відкриттів найбільшого розвитку набула торгівля, передовсім зовнішня, яка стала найприбутковішою сферою економіки і характеризувалась:

• істотним розширенням територіальної сфери обігу;

• зростанням торговельного асортименту за рахунок нових товарів (тютюн, какао, кава, картопля, томати тощо);

• різким збільшенням обігу відомих, але рідкісних раніше рису, цукру, прянощів;

• виникненням таких організаційних форм як монопольні торговельні об’єднання (найбільш потужними з яких були голландська та англійська Ост-Індійські компанії);

• вдосконаленням техніки торгівлі (поширюється торгівля за зразками, що призвело до виникнення такої господарської форми, як торговельна біржа).

Нескінченні походи та війни, що вимагали зростання виробництва металу й тканин, зумовили певні технічні вдосконалення у важкій і текстильній промисло­востях. Відбулися певні зміни й у сільському господарстві, хоча і не такі вагомі, як у промисловості. З’явилося багатопілля, травосіяння, для підвищення врожайності почали застосовувати добрива: гній, мергель (глинястий вапняк). Істотно зросла товарність та виникла територіальна спеціалізація сільського господарства (Нідерланди спеціалізувалися на вирощуванні молочної худоби, виробництві сиру та масла; Рейнська область – на виноградарстві та виноробстві; південь Франції та північ Іспанії – на вівчарстві тощо).

Первісне нагромадження капіталу та розвиток товарності виробництва внаслідок географічних відкриттів значною мірою обумовили буржуазні революції, які проголошували свободу підприємництва і торгівлі, скасування феодальних землеволодінь. Це сприяло швидкому розвиткові нових, капіталістичних відносин та виникненню базової форми їх організації – мануфактури.

Батьківщиною мануфактур вважають Нідерланди, де зародження мануфактурного виробництва відбувалося у таких напрямках:

• торговий капітал, який переважав промисловий, підпорядковував виробництво;

• виробник ставав і підприємцем, і купцем.

Мануфактури виникали в тих галузях, де рівень спеціалізації та технічного розвитку створював можливості для реорганізації виробництва (найраніше такі умови виникли у сукняному виробництві, металургії, суднобудуванні, книгодрукуванні).

Основні форми мануфактур: розсіяна, централізована, змішана.