40. Господарство Англії в останній третині XIX. Причини втрати світового економічного лідерства.

Повільні темпи розвитку Англії обґрунтовуються певними причинами:

- забезпечити високий рівень темпу розвитку при наявному високому рівні країни є складним процесом;

- спізніла модернізація способів виробництва. Не було впроваджено науково-технічні розробки, які б дали змогу ефективніше та швидше виробляти товари;

- прибутковість колоій була тільки за рахунок дешевої робочої сили та ресурсів, що спричинило відтік капіталу саме в колонії;

- політика протекціонізму Англії зменшувала товарний вплив на світовий ринок;

- в Англії недооцінене значення електроенергії спричинило не тільки відсутність розвитку передачі електроносіїв, а й відсутність електростанцій;

- з 1870р. англія втратила світового ринку з 35 до 14%.

41.Реформа 1861р. Та 1848р. Та їх вплив на господарство України. Українська економічна думка про необхідність та труднощі реформування національного господарства.

У середині XIX ст. Російська імперія знаходилася у стані глибокої політичної та економічної кризи. Поразка у Кримській війні 1854-1855 рр. продемонструвала економічну та військову відсталість Росії у порівнянні з високорозвиненими Англією та Францією, де відбувся промисловий переворот та домінувало приватне підприємництво.

Про рівень відсталості кріпосницького способу виробництва свідчить той факт, що продуктивність праці селянина-кріпака в російській імперії у 1860 р. дорівнювала продуктивності праці англійського фермера у 1750 р. та селянина у державах Центральної Європи у 1800 р.

Кримська війна найбільше позначилась на становищі українських земель імперії, що були їй повним джерелом матеріальних і людських ресурсів. Про зростання соціальної напруги в Україні свідчить розгортання антикріпосницького селянського руху в 1855 р., який охопив 422 села Київської губернії та отримав назву «Київської козаччини». У 1856 р. вибухнуло нове заворушення селянства, викликане чутками про царський указ, за яким тим, хто бажає переселитися до Криму, даватимуть землю і волю. «Похід у Таврію по волю», що охопив понад 600 сіл Катеринославської та Херсонської губерній, як і селянські заворушення на Київщині, були жорстоко придушені царизмом.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав Маніфест про звільнення селян. Основні засади селянської реформи були викладені у «Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності», «Положенні про викуп селянами їх садибта польових угідь» та у чотирьох Положеннях для окремих місцевостей, з яких України стосувалися перші три:

- для великоросійських, новоросійських і білоруських губерній;

- для губерній «малоросійських» — Чернігівської, Полтавської і частини Харківської;

- для південно-західних губерній — Київської, Подільської, Волинської.

Загальне Положення оголошувало селян вільними людьми що здобували найважливіші економічні права: право на купівлю нерухомості, право займатися торгівлею і промислом та іншим приватним підприємництвом. Ліквідація особистої залежності селянства передбачала й надання деяких громадянських прав та свобод, зокрема право на селянське самоврядування (обирати на сільських сходах сільських старост і збирачів податків).

У той же чає громадянські права звільнених селян були обмеженими. А саме:

1. Селянин продовжував виконувати панщину і сплачувати оброк та перебувати під опікою поміщика. Залишалось також чинним впродовж цього часу принизливе для селянства покарання різками.

2. Поміщики залишили за собою право власності на землю. Водночас землевласники за встановлені повинності зобов'язувалися надати в постійні користування селян «садибну осілість» та певний наділ польової землі й інших угідь. Розмір наділів і види повинностей визначалися уставними грамотами, що укладалися з сільською громадою. На підготовку та запровадження умов уставних грамот відводилося два роки, протягом яких селянин фактично продовжували виконувати кріпосні повинності.

3. Після укладення уставних грамот селяни, отримавши в користування садибу й польовий наділ, ставали тимчасовозобов'язаними, тобто повинні були виконувати панщину або платити оброк до повного викупу землі у поміщика. (грошова оплата за польовий наділ на Правобережжі та Лівобережній Україні коливалася від 1,4 до 2,8 крб., а розмір річної панщини — від 12 до 29 днів за десятину).

4. Селяни отримали право вільного викупу садиби, проте процедура викупу польового наділу передбачала згоду поміщика. Поміщики нерідко вдавалися до хитрощів, залишаючи собі кращі землі, а гірші продавали за завищеними цінами. Особливо потерпіли під таких зловживань селяни Лівобережжя та Південної України. У результаті реформи селяни отримали у своє розпорядження менше землі, ніж мали у користуванні до 1861 р. Особливо ця різниця була значною у порівнянні з російськими провінціями. Так, якщо селяни російської Півночі втратили 10% своїх колишніх наділів, то українські селяни Лівобережжя та Півдня — 30%.

Загальна вартість землі, яку отримали селяни, що за дореволюційними цінами становила 128 млн крб., була оцінена після реформи сумою 166,8 млн крб. Та, враховуючи вищеокреслені умови викупу, селянство повинно було сплатити 503 млн крб. До початку 1907 р., коли було припинено стягнення викупних платежів, українські селяни спромоглися сплатити лише 382 млн крб.

Отже, селянська реформа 1861 р., здійснювана імперським режимом, який опирався значною мірою на впливових поміщиків, не зуміла кардинально змінити соціально-економічний устрій того часу. На відміну від провідних західноєвропейських держав, де домінантний вплив на економіку та політику мало приватне підприємництво, у самодержавній Росії збереглося велике поміщицьке землеволодіння із викупними платежами та напівкріпосницькою залежністю селянства, що гальмувало розвиток капіталістичної економіки та прирікало Російську імперію на подальше відставання.

Позитивним наслідком аграрної реформи 1861р. було те, що вона призвела до поступової руйнації економічних підвалин патріархального укладу життя селян. Переважно натуральне за способом виробництва селянське господарство трансформувалося у дрібнотоварне. Повільним та неухильним був процес розвитку селянського приватновласницького землекорис­тування.

Реформа поглибила диференціацію селянських господарств. Заможні селяни, викупивши свої наділи за посередництва Селянського поземельного банку, спромоглися придбати значну частину поміщицьких земель. Впродовж 1863-1897 рр. поміщики продали 2921,5 тис. десятин землі, що дорівнювало майже третині загальної площі усіх панських маєтків в Україні. Завдяки кредитам Селянського поземельного банку селяни дев'яти українських губерній купили понад 1 млн десятин землі, тобто майже 25% усієї придбаної ними у приватну власність.

Важливим чинником, який визначив напрям соціально економічного розвитку західноукраїнських земель, була реформа 1848 року. Вона скасувала феодальні повинності селян, піднесла їхній юридичний статус та політичні права, але не полегшила економічного становища. Основним тягарем, що висів на селянах, був борг за отримані землі, а безпрецедентний визиск селян під час викупу землі та упорядкування справи сервітутів завів західноукраїнське село у безвихідь.

У цісарському патенті 16 квітня 1848 р. про скасування феодальних повинностей селян Галичини проголошувалося недоторканим право селян на користування сервітутами (лісами, пасовищами, водоймами) за умови відповідної плати за нього, передбаченої добровільною угодою з паном. Фактично ж землевласники зберегли за собою право володіння сервітутами. Селянин змушений був платити будь-яку призначену поміщиком ціну, щоби заготовити собі дрова, будівельні матеріали чи випасати худобу. Прагнучи домогтися справедливості, тисячі селян зверталися до судів з приводу сервітутів. За свідченням Івана Франка, з 32 тис. судових справ про сервітути, що порушувалися з 1848 по 1881 р., поміщики виграли 30 тисяч. Результати цих процесів переконливо показують, кого захищала судова влада на місцях.

Зберігалося і надалі велике поміщицьке землеволодіння, частка якого становила понад 40% усіх земель. Великимиземлевласниками були польські, румунські, угорські, німецькі поміщики.

Досить помітною була частка великих землевласників-євреїв. Існувала також невелика група поміщиків-українців. Так, Герш Аледлас із села Золота Слобода Бережанського повіту мав 2526 моргів, Рудольф Галт в с Кутківці Тернопільського повіту — 2820. Великі єврейські маєтки були і в інших повітах. За даними Івана Франка, у 1890 р. в Галичині було 587 поміщиків-євреїв, яким належало понад 18% усіх поміщицьких земель.

Українські земельні власники мали володіння набагато скромніші, кілька сот або десятків моргів. Так, у Тлумацькому повіті Єген Василькевич володів 669 моргами, Пилип і Григорій Шкляри — 470, Кіндрат, Семен і Софія Кальби із с.Мазовивка Підгаєцького повіту мали 842 морги.

Основна ж маса селянства страждала від безземелля і малоземелля. Загалом господарств, що мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалося 80%, на Буковині — 85%, у Закарпатті — 73%. Внаслідок реформи поміщики зберегли свої панівні економічні і політичні позиції, що стало серйозною перешкодою для економічного розвитку, сприяло збереженню відробіткової системи. Великого поширення набули відробітки за відсотки, які сплачували за борг взятого до «нового врожаю» збіжжя, за «порцію» — певну суму грошей, яку поміщики позичали селянам, за землю, за штрафи при потравах у полі, за порушення лісового чи рибальського закону тощо.

Особливості історичного розвитку позначилися на стані економічної думки України ХІХ ст.: якщо західна економічна наука вирішувала проблеми реального капіталізму, то прогресивна наукова думка Росії та України дискутувала проблеми переходу до капіталізму, головною перешкодою якого було кріпацтво. У 40-х роках ХІХ ст. формуються два напрями суспільно-економічної думки – ліберально-дворянський та революційно-демократичний.

Представники ліберального дворянства – В.Каразін,А.Скальковський, Д.Журавський,Д.Струков– виступали за збереження великого поміщи­цького господарства з умовою його поступового перетво­рення на капіталістичне шляхом продажу частини поміщицьких земель або дов­гострокової оренди; заміну праці кріпаків вільнонайманою пра­цею, обмеження зловживань поміщиків.

42,43,44. Промисловий переворот та індустріалізація на українських землях під владою Росії та Австрії. Економічна думка другої половини 19- поч. 20 ст.Економічні погляди М. Драгоманова, Туган-Барановського.

Унікальність промислового перевороту в Росії та переважній частині українських земель, що були важливою її складовою, полягала у домінантній ролі держави, а не приватного капіталу, як це було на Заході.

60-80-ті роки стали періодом завершення промислового перевороту у підросійській Україні. Модернізація промисловості, подібно до інших держав, розпочалася із залізничного будівництва. Перша залізниця з'єднала Одесу з Балтою. Впродовж 1866-1871 рр. їі було продовжено, з одного боку, на схід до Кременчука, а з другого — на північ до Києва та Москви.

Будівництво цієї залізниці, як і залізничних шляхів, збудованих згодом, було зумовлене необхідністю поєднати великі економічні центри Російської імперії з Україною та Чорним морем для нарощення вивозу зерна та іншої сільськогосподарської продукції, а також вугілля і залізної руди. До Першої світової війни у підросійській Україні було збудовано понад 16 тис. км залізниць (2,9 км на 100 кв. Км3,7 км на 10 тис. мешканців).

Нарощення потужностей залізничних комунікацій прискорило процес інтеграції української економіки в імперську систему та зумовило зростання попиту на вугілля й метал.

Починаючи з 70-х та особливо впродовж 90-х років, удонецькому басейні спостерігається стрімкий розвиток вугільної, металургійної та машинобудівної галузі. Темпи промислового росту Донбасу та Криворіжжя були вражаючими не тільки для Російської імперії, але й для світової практики.

Видобуток вугілля у цьому регіоні впродовж 70-90-х років зріс більш як на 1000% та досяг майже 70% усього загальноросійського вуглевидобутку. Наприкінці 90-х років близько 94% акцій вугільних підприємств Донбасу належали французьким та бельгійським інвесторам, які вклали у розвиток копалень понад 90 млн руб. Разом із зростанням кількості вугільних копалень зростає число робітництва: у 1885 р. у вугледобуванні було зайнято 32 тис. робітників, у 1900 р. - 82 тис, а у 1913 р. - 168 тис.Промисловий переворот у цій галузі супроводжувався і впровадженням нових технічних засобів та застосуванням парових машин.

У 80-х роках центр залізорудної промисловості Російської імперії перемістився з Уралу в Україну. БудівництвоКатерининської залізниці у 1880-1884 рр., що поєднала Донецькийбасейн із Криворізьким, підготувало ґрунт для стрімкого зростаннягірничорудної та металургійної промисловості.

Протекціонізм російського уряду, який купував готову продукцію за завищеними цінами при одночасному запровадженні високого увізного мита, заохочував щедрі іноземні інвестиції у металургію. Яскравим прикладом надзвичайно високих темпів розбудови металургійного виробництва стало виникнення у долин і ріки Кальміус одночасно з металургійним заводом заводського висілку Юзівка (зараз Донецьк), заснованих англійським техніком металургом Джеймсом Юзом. На межі ХІХ-ХХ ст. у Катери­нославській та Херсонській губерніях налічувалось уже 17 великих металургійних підприємств, навколо яких повстають великі індустріальні центри.

Прогресивна динаміка розвитку вугільної, гірничорудної промисловості та металургії в Україні тривала аж до початку Першої світової війни. Згідно із статистикою 1913 року Україна давала 75% загальноросійського видобутку залізної руди, 70% — вугілля, 68% — виплавки чавуну, 58% — сталі.

Українська економіка у 1913 р. забезпечувала 70% сировинних продуктів імперії, у той час як її частка у виробництві готової продукції становила лише 15%. Дискримінаційною для українського господарства була імперська політика ціноутворення, суть якої полягала у штучному завищенні цін на готові товари, вироблені у Росії, при одночасному їх заниженні на українську сировину.

Промисловий переворот та розгортання індустріалізації у другій половині XIX — на поч. XX ст. зумовили модернізацію традиційної для України харчової промисловості. Характерною ознакою цього процесу в цукроварінні, яке було зосереджене в основному на Київщині, Поділлі, у Харківській та Чернігівській губерніях, стала інтенсифікація виробництва. Технічний прогрес зумовив зменшення кількості цукрових заводів із 240 у 1863 р. до 153 у 1895 р., у той час як обсяг виробництва цукру в Україні зріс за цей період майже у 14 разів, а кількість працюючих у цій галузі подвоїлась.

Промисловий переворот заторкнув й інші галузі харчової промисловості. На початку XX ст. в Україні працювало понад 400 спиртових заводів, що продукували щорічно понад 18 млн відер горілки.

Загалом на межі ХІХ-ХХ ст. українська харчова промис­ловість посідала чільне місце у загальноімперському господарстві. Вона виробляла 84% цукру, 40% тютюну та 30% борошна.

Реформа 1848 р. створила певні умови і для розвитку промисловості на західноукраїнських землях, але цягалузь народного господарства розвивалася сповільненими темпами, спричинених низкою факторів:

• конку­ренція з боку високоіндустріалізованих західних провінцій,

• несприятлива політика австрійського уряду,

• обмеженість внутрішнього ринку, брак капіталів, що обертався більше у торгівлі та лихварстві тощо.

На рубежі віків у промисловості краю було зайнято лише 10% населення. В останній чверті XIX визначилися основні напрями розвитку фабрично-заводської промисловості на за­хідноукраїнських землях: нафтодобувна, харчова, лісова та деревообробна.

Нафтова промисловість почала розвиватися в Галичині з середини XIX століття. Поступово відбувався перехід до буріння за допомогою парових машин. У 80-х роках перейшли до глибинного буріння, що різко підвищило нафтовидобуток. Так, якщо у 1870 році видобуто 20 тис. тонн нафти, у 1900 році — понад 325 тис. тонн, то в 1909 році — понад 2 млн 50 тис. тонн. Нафтові промисли зосереджувались в районі Борислава та Дрогобича і фінансувалися переважно австрійським та англійським капіталом. До початку Першої світової війни вони давали близько 5% світового видобутку нафти.

На Закарпатті іноземний капітал переважав у лісохімічній промисловості. Так, фірма «Клотільда» за участю австрійських, угорських, швейцарських і французьких інвенстицій спорудила в 1868 р. у Великому Бичкові лісохімзавод, який випустив у 1914 р. валової продукції на 4 млн 300 тис. крон.

Значного розвитку набула харчова промисловість, що була представлена насамперед борошномельними підприємствами, які функціонували майже в кожному місті. У великих містах їх було, як правило, декілька. Так, на початку XX ст. у Львові, Бродах, Коломиї діяло 6 млинів, Тернополі і Самборі — 5, Перемишлі і Золочеві — 2. Більшість млинів були оснащені паровими двигунами. На території Північної Буковини переважали водяні млини.

У 1910 році на території Східної Галичини діяло 14 пивзаводи (850 робітників). Однією із найбільших була львівська пивоварня, яка давала у рік 200 тис. гл. пива.

У 1913 р. у Східній Галичині почав діяти цукровий завод у Ходорові.

Розвивалася і тютюнова промисловість. На фабриках у Винниках і Монастириськах в 1910 році працювало 2,7 тис. чоловік. Фабрика в Заболотові Снятинського повіту виготовяла в рік 10 мли цигарок. Сировину сюди доставляли з Куби, Бразилії та інших країн.

Паперова промисловість була зосереджена у Львові, Сасові, Чернівцях. Сасівська фабрика виготовляла в рік 10 тис. ц різного паперу вартістю 500 тис. гульденів.

Ціла низка галузей промисловості, зокрема, текстильна, шкіря­на, скляна, машинобудівна, не витримуючи конкуренції більш дешевих виробів підприємств розвинених західних провінцій Австро-Угорщини, занепадала.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях всіма видами промислової діяльності було зайнято близько 300 тис. чоловік, з них власне промислові робітники становили лише 60 тис. Вони працювали на 700 фабрично-заводських, переважно дрібних, підприємствах. Решта — близько 240 тис. робітників — працювали на кустарних промислах, у ремісничих майстернях і вдома.

У пореформений період на засадах дрібнобуржуазного соціалізму та буржуазного лібералізму стояв видатний український мислитель Μ.Драгоманов(1841-1895), значна частина наукового доробку якого присвячена суспі­льно-економічним проблемам. Він позитивно оцінював реформу, проте бачив її ан­тинародну спрямованість: селяни одержали лише особисту волю без землі. Майбутнє суспільства він пов’язував із соціалізмом (громадівством) – способом виробництва, за якого фабрики, заводи і продукти праці належатимуть робітни­чим громадам, а земля й результати сільськогосподарського ви­робництва – сільським громадам. Перехід до такого ладу мав бути тільки еволюційним.

До революційно-демократич­ного напряму відносять суспільних діячів західно­українських земель: В. Навроцького, О. Терлецького, М. Павлика, І. Франка та ін.

Туган-Барановський Михайло Іванович(1865–1919) – учений-економіст зі світовим ім’ям, професор Санкт-Петербурзького та Київського університетів. Основні праці – “Учення про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності” (1890), “Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя” (1894), “Соціальна теорія розподілу” (1913), “Соціалізм як позитивне вчення” (1918), “Соціальні основи кооперації” (1919).

За своїми поглядами Туган-Барановський не був вузьким послідовником певної школи. Свою теоретичну діяльність він розпочав як марксист, проте згодом став на позиції лібералізму і реформізму. Вже перша його праця “Учення про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності” (1890) являла блискучий порівняльний аналіз теорій цінності класичної та австрійської шкіл. У ній Туган-Барановський визначає можли­вість синтезу двох підходів (паралельно він був здійснений Маршаллом у “Принципах економікс”, 1890). Він доводить, що “граничні корисності вільно відтворюваних господарських благ пропорційні їх трудовим вартостям”.

Всесвітньо відомою стала праця Туган-Барановського “Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя”(1894), в якій він досліджує закономірності розвитку капіталізму як господарської системи, започатковує власну теорію криз і піддає сумніву правильність висновків К.Маркса щодо пояснення причин економічного циклу. Він звернув увагу на тісний зв’язок між зміною цін на “капітальні блага” (засоби виробництва) і кумулятивним процесом вивільнення грошового капіталу, котрий спрямовується або на інвестиції, або на заощадження. Саме диспропорції між рухом заощаджень та інвестицій, насамперед у галузях, які виробляють засоби виробництва, становлять основну причину циклічних коливань. Тим самим він поклав початок сучасній інвестиційній теорії циклів, випередивши основну ідею кейнсіанства про заощадження та інвестиції як вихідний внутрішній імпульс усього механізму циклічних коливань, визначив функціональний взаємозв’язок основних чинників економічної активності, втілений Кейнсом у його мультиплікаторі.

Загальновизнаним у світо­вій економічній науці є внесок Туган-Барановського в роз­робку таких проблем, як теорія розподілу, теорія кооперації, теорія соціалізму та ін. Його концепція соціалізму була близькою до соціал-реформістської. Він не лише заперечував революційне насильство як засіб досягнення соціалізму, але й попереджав про безпеку встановлення державного соціалізму: вади надмірної централізації можуть призвести до обмеження особистої свободи, бюрократизації управління, регресу. Особливо він наголошував на негативних наслідках націоналізації землі для селянства. У праці “Соціальні основи кооперації” Туган-Барановський досліджує історичну еволюцію кооперативних ідей та кооперації у різних країнах, формулює ряд теоретичних висновків та передбачень, наукову обґрунтованість яких підтвердив досвід розвитку світового кооперативного руху. Туган-Барановському належить перший україномовний підручник з політичної економії (1919).