11. Господарство та ед Ст. Риму.

З часом Афіни поступаються Давньому Римові. У 338 р. до н.е. Грецію завоювала Македонія, а в ІІ ст. до н.е. Балканський півострів став легкою здобиччю Римської рабовласницької держави.

Історія Риму –яскрава сторінка розквіту і загибелі рабовласницького господарства у своїй класичній формі. Земля та землеробство в Римі та Італії з самого початку відігравала визначну роль. Саме тому землеволодіння стає основою економічного життя Стародавнього Риму. Поряд з дрібною власністю з’являються великі господарства, що використовують працю рабів. Головною сільськогосподарською культурою стає пшениця.

Економіка засновувалася на багатогалузевому сільському господарстві. Розвиток ремесла в Давньому Римі відбувався повільно, адже ремеслом у кожному домі займалися раби, крім того, держава, яка орієнтувалась на земельних власників, не сприяла їх розвитку.

Рабів постачали нескінченні завойовницькі війни. До того ж за їх рахунок римська громада значно розширювала свої земельні володіння, внаслідок чого з’явилися нові форми економічної діяльності. Значна частина завойованих та конфіскованих земель була малородючою і як для уряду, так і для селян-колоністів була мало привабливою. Саме через це було відкрито широкий прстір для приватного підприємництва: бажаючим надавали можливість розробляти пустки за умови щорічно вносити да казни десятину з посіву, десяту частину з насаджень та збір з кожної голови худоби, яка випасалася на пасовищах.

Наслідком цьго стає зростання великого землеволодіння, збільшення кількості безземельних, що складали армію наймитів, поширення використання праці рабів.

Основним типом рабовласницького господарства стала вілла (площею 25-100 га), де працювало декілька десятків рабів. Господарство її було багатогалузевим, інтенсивним. Вілли розташовувалися поблизу міст, куди збувалася частина врожаю. Як форма організації господарства вілла мала ряд переваг перед дрібним селянським господарством: тут застосовувалася кооперація праці, вона була краще організована, використовувалися різноманітні знаряддя та застосовувалися передові на той час агрономічні методи.

У ІІ ст. до н.е. в Римі внаслідок концентрації землі, дешевої рабської сили виникають латифундії –великі, гловним чином скотарські господарства римської верхівки, засновані на використанні рабської праці. Латифундії нараховували десятки тисяч гектарів землі та велику кількість рабів. Боротьба за землю була важливою ознакою економічного розвитку Риму.

В цей період в Римі отримало значний розвиток грошове господарство: існувала велика кількість банків, які виконували найрізноманітніші посередницькі функції в різних грошових розрахунках; розвивалася і зовнішня торгівля. Поступово населеня прагнуло до набуття багатства, справою честі вважалося акуратно вести свої грошові справи, примножувати, а не витрачати отриманий спадок.

Хоча наприкінці І тис. до н.е. Рим і перетворився у велику світову державу, він уже схилявся до занепаду, адже з розвитком великого , де використовувалася праця рабів, у корені був зруйнований, на який здавна спиралася держава –господарство дрібних землевласників. У всіх галузях діяльності застосовувалася праця рабів, які займалися ремеслом, керували підприємством своїх панів та банківськими операціями, навчали дітей тощо. Кількість їх була величезна, а життя дуже важким, що призводило до постійних повстань та виступу (наприклад, повстання під проводом Спартака у 73-71 рр. до н.е.). Проте закроза державі була не збоку бунтівників рабів, а через падіння класу дрібних власників, яке відбувалося паралельно з посиленням рабства.

Характерною рисою розвитку сільського господарства на початку І тисячоліття стало подальше розповсюдження латифундій, які засновувалися на примусовій праці рабів. Продуктивність господарства латифундій можна було забезпечити лише за умов надексплуатації та жорстокого примусу до праці (під загрозою здоров’я та навіть життя), а це, в свою чергу, вимагало низьких цін на рабів, що дозволяло би легко замінити вибулого раба на іншого. Але з припиненням великих переможних війн різко скорочується надходження рабів, а ціни на них різко зростають.

У І-ІІ ст. н.е. розпочалися зміни в організації виробництва у володіннях великих землевласників. Латифундії поділялися на невеликі ділянки (парцели), які надавалися в оренду колонам –дрібним землеробам. Вони були вільними громадянами і потрапляли в поземельну залежність від власника землі за угодою, що ліквідовувалася за бажанням однієї із сторін. Виникли рентні відносиниу вигляді натуральних і грошових платежів, відробітків. Колони віддавали одну третину врожаю і відробляли 6 днів панщини, виконували державні повинності, платили податки. Рабам, які займалися ремеслом або комерційною діяльністю за дорученням рабовласників, почали надавати пекуліум –майно, яким раб міг розпоряджатися, укладати на його основі господарські угоди. Пекуліум не був власністю раба, у будь-який час він міг бути відібраний паном, але породжував деяку матеріальну зацікавленість раба в результатах праці і нерідко ставав матеріальною основою існування його сім’ї. Поступово відносини пекуліуму поширилися в сільському господарстві.

Той факт, що праця рабів була малоефективною, не залишився поза увагою сучасників. Знамунитий римський письменник, власник вілли Луцій Колумелла (І ст. н.е.) у трактаті “Про сільське господарство” зазначав, що раби погано погано дбають про врожай та погано випасають худобу, віддають її для роботи в інші руки. Вихід із становища, що склалося, він бачив у використанні праці колонів, якими ставали вільновідпущенники та раби, які отримували пекуліум. Проте колонами могли стати й особи вільного походження, перш за все орендарі, і навіть дрібні землевласники, які рятуючись від пограбувань та утисків вступали під патронат магнатів, перетворюючись на колонів. Праця рабів поступово витісняється із сфери виробництва.

Таким чином, відбувається феодалізація відносин у Римській державі. В 338 р. розпочинається процес юридичного покріпачення колонів: їм забороняється залишати маєтки. Колонат став важливою складовою частиною феодального устрою, що формувався в Римській імперії.

Найважливішою проблемою стародавньоримської літератури залишалася проблема рабства, його виправдання, організації і методів ведення великих рабовласницьких господарств (латифундій). До цих проблем зверталися Катон Старший (234—149 рр. до н. є.), Варрон (116—27 рр. до н. є.), Колумелла(І ст. н. є.).

Трак­тат Катона "Про сільське господарство" відобразив період підйому римського рабовласницького ви­робництва. Його ідеалом було в основному натуральне господарство, яке забезпечувало передусім свої потреби. Однак не виключалася і торгівля, яка дозволяла реалізувати частину надлишкової продукції і придбати те, що не могло вироблятися власними силами. Велике місце у праці Като­на займають поради щодо утримання рабів, використання їх праці, методів експлуатації. Автор відносив рабів до знарядь праці, радив утримувати їх у суворості, залежно від старанності, раціонально екс­плуатувати їх працю. Катон вважав доцільним купувати рабів у юному віці, виховувати їх у покорі, в дусі, який необхідний господарю. Перед­бачаючи можливі незадоволення і виступи рабів, Катон радив підтриму­вати в їх середовищі ворожість, провокувати конфлікти, незгоди між ними, вчасно звільнятися від старих і слабих. Раби каралися за наймен­шу провину. Харчі, одяг, житло мали відповідати їх становищу знаряд­дя, яке розмовляє. Всі ці поради Катона націлені на забезпечення раціо­нального ведення великого рабовласницького гослодарства.

Погляди Варрона викладені утрактаті "Про сільське господарство". У своїх працях Варрон відтво­рив, з одного боку, більш розвинені форми рабовласництва, вищий ступінь розвитку великих рабовласницьких економік, з іншого — нові явища соціально-економічної обстановки, пов'язані із поглибленням протиріч, які все більше пронизували економіку Римської рабовласниць­кої держави.У своєму трактаті Варрон висловлює серйозне занепокоєння долею ра­бовласницьких господарств. Він ставить за провину рабовласникам те, що вони відійшли від справ, живуть у містах, переклавши обов'язки організації виробництва на латифундіях на управляючих. Автор шукає шляхи зміцнення економіки не лише у розвитку землеробства, але і тва­ринництва, у застосуванні агрономічних наук, зростанні інтенсивності виробництва, удосконаленні методів експлуатації рабів, у використанні матеріальної заінтересованості та ін. Варрон надавав великого значення спілкуванню з рабами, фор­мам їх експлуатації. Рабів він відносив до одного з трьох видів сільсько­господарських знарядь — такого, що розмовляє. Два інші види знарядь, за його класифікацією, це німі (інвентар) і ті, що відтворюють нечлено­роздільні звуки (робочі тварини).

У пошуках виходу із кризи римський вчений Колумелла віддає перевагу більш продуктивній праці вільних виробників, ставить питання про необ­хідність відмовитися від праці рабів, про використання колонів (у Ста­родавньому Римі — орендар невеликої ділянки у великого землевлас­ника).

12,13. Загальна характеристика господарського розвитку держави франків у V-Х ст. Форми земельної власності в Західній Європі.Розвиток господарства країн Європи епохи Середньовіччя пройшов три періоди:

Перший –V-Х ст. –період генези –сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства.

Другий –ХІ-ХV ст. –період зрілості –розвиток міст і товарного господарства, феодального господарства в умовах внутрішньої колонізації.

Третій –ХVІ –перша половина ХVІІІ ст. –період зародження ринкових форм виробництва, з’явилися ознаки індустріальної цивілізації.

Ці періоди називають раннім, розвинутим та пізнім феодалізмом.

Проте, незважаючи на приведену періодизацію, це питання на загальноосвітньому рівні залишається до нинішнього часу досить складним, адже перехід до феодалізму в різних країнах Європита Азії не був одночасним.

Становлення феодального господарства яскраво простежується на прикладі Франкського королівства (V-ІХ ст.), що було створено германськими племенами на території Півнвчної Ганнії (сучасної Франції), а з VІІІ ст. започатковано над більшою частиною Західної Європи. Цей прцес відбувався через селянську громаду. Громаді належали територіальне верховенство, колективна власність на всі землі. Право приватної власності поширювалося на будинок з присадибною ділянкою, на рухоме майно. Неподільні угіддя були спільною власністю членів громади. Наділ землі, яким володіла селянська родина, переходив від батька до сина ( а з VІ ст. –і до дочки) і був їх власністю. Так поступово формувався аллод–повністю незалежне спадкове володіння землею. Ця власність вільно відчужувалась, заповідалася, дарувалася, продавалася, купувалася, обмінювалась без дозволу громади.

У VІІІ-ІХ ст. у франкському суспільстві відбувся переворот в аграрних відносинах, що прискорив прцес створення феодального господарства. Карл Мартел (714-751 рр.) –правитель Франкської держави –провів військово-аграрну реформу. Зміст її полягав у припиненні роздавання землі у спадкову власність. Воїни-рицарі отримували пожиттєві земельні дарування –бенефіції –за умови виконання військової служби і васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові.

Поступово права васалів на землі, що були пожалувані, розширювались, адже сини багатьох васалів продовжували служити сеньору свого батька.

Право власності на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її. Відмова від служби або зрада призводили до конфіскації бенефіція. Крім того важливим були й чисто психологічні причини: характер стосунків, що склалися між васалом та сеньйором. Як свідчать сучасники, васали були вірними та відданими своєму сеньйору.

Відданість цінилась дорого, і бенефіцій все частіше ставав майже повною власністю васала, переходячи від батька до сина. Земля, яка передавалася у спадок, отримала назву лен або феод, а її власник –феодал, звідки і назва суспільно-економічної системи –феодальна.

Одночасно із зростанням великого землеволодіння формувалося феодально-залежне селянство. До нього крім сервів, колонів, вільновідпущених, належали також вільні франкські алодисти та дрібні галло-римські землевласники. Звичайним явищем у Франкській державі стала комендація –подібний до патронату інститут особистої залежності, коли селяни потрапляли під покровительство короля, світського чи духовного феодала. З часом особиста залежність селян поширилася на їхні землі. Протягом VІІІ-ІХ ст. нівелювалися майновий і соціальний статус різних категорій залежного селянства. Селяни різного походження відрізнялися забезпеченістю землею, обов’язками щодо землевласника.

Темпи розвитку феодальних господарств визначалися політикою франкської держави Каролінгського періоду (династія утвердилася 751 р.). Згідно з правовими нормами кожна вільна людина була зобов’язана знайти собі сеньйора. Посади намісників стали спадковими.

Феодальне господарство утверджувалося в межах маєтку-сеньйорії. Господарство феодала носило багатогалузевий характер, що пояснюється необхідністю в умовах панування натуральних віднеосин забезпечувати всі потреби феодала. Орні землі феодального маєтку ділились на дві частини: панські (домен) та селянські.

Отже, протягом V-ІХ ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодального службового землеволодіння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господарство франків, що грунтувалося на алодіальній власності, витіснив маєток-сеньйорія. В Італії, Іспанії римські господарські структури переважали над варварськими.