25,26.Промисловий переворот, його суть, особливості і значення для ринкового господарства.

В Англії в другій половині XVIII століття склали­ся сприятливі умови для розвитку технічної думки: в ході первісного нагромадження і колоніальної експансії утворилася достатня кількість коштів для субсидування технічних дослід­жень; було сформовано освічене суспільство, включаючи середні прошарки, що складали вже до 30% сукупного населення, спро­можного сприйняти і використовувати новинки.

Основні досягнення промислової революції:

1. В 1733 році механік Дж. Кей винайшов так званий човник-літак, що збільшив продуктивність праці ткача в 2-2,5 рази.

2. У 1760 році в Шотландії відкрився перший металургійний за­вод «Керрон».

3. В 1765 року Дж. Харгривз винаходить пря­дильну машину, а Р. Аркрайт — водяну машину.

4. У 1769 році Дж. Уатт винаходить парову машину, а через 15 років — її більш зроблену модель — подвійної дії, відкриваю­чи тим самим «століття пару», що через кілька десятиліть прийде на зміну «століття текстилю».

5. У 1785 році 3. Картрайт винаходить механічний ткацький верстат, продуктивність якого дорівнює продуктивності 30-40 ткачів.

6. У 1807 році був спущений на воду перший пароплав і по­чинає формуватися паровий флот. Відстані, що вимірюються в днях подорожі, істотно (у 2-3 рази) скорочуються.

7. У 1814 році Д. Стефенсон побудував перший паровоз і в 1825 році поставив на ньому світовий рекорд швидкості — 20 миль у годину на перший у світі залізниці Стоктон-Дарлингтон.

Зростання обсягів промислового виробництва, розширення транспортної мережі створили сприятливі умови для розширення торгівлі та світового ринку, до якого також залучаються колонії. Великих розмірів набув вивіз капіталу, що давав змогу підприємцям отримувати в 3-4 ра­зи більше прибутку, ніж від експорту товарів, а відтак перетворився для підприємців окремих країн (зокрема Франції) на головне джерело прибутку.

Розширення світового ринку, активна участь у ньому індустріа­льно розвинених країн сприяли формуванню міжнародного поділу праці та міжгалузевої спеціалізації. Так, Великобританія спеціалі­зувалася на виробництві та продажу машин і устаткування; Німеччина – електроустаткування, хімічних виробів, залізничного обладнання, сіль­ськогосподарської техніки; Франція – одягу, парфумерії, автомо­білів, виробів харчової промисловості; США – нафти, електро­устаткування, сільськогосподарських машин, виробів чорної мета­лургії та сільськогосподарської продукції.

Унаслідок промислового перевороту в розвинутих країнах склалася структура капіталістичного індустріального суспіль­ства, різко підвищилась частка міського населення. Основними верствами населення стали фабриканти та наймані робітники.

28.Особливості розвитку ринкового господарства в Франції (середина XVII - середина XIX ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях Ж.Б.Сея та Ф.Бастіа.Промисловість у Франції розвивалася дещо в іншому на­прямку і дещо більш низькими темпами, ніж в Англії. Але і тут технічна думка не залишалась на місці.

У 1805 році Л. Жаккар винайшов верстат по виробництву візерункових шовкових тканин.

У 1810 році Ф. Жирар винайшов льонопрядильну машину й одержав за це премію в мільйон фран­ків.

У тому ж 1810 році саме у Франції винайдена технологія про­мислового консервування продуктів, завдяки чому голод у Європі іде в минуле, принаймні в мирний час. Наполеон не вважав за потрібне засекретити цей винахід, у чому деякі експерти по військовій економіці бачать його фатальну стратегічну помилку. Проте промисловий розвиток країни звичайно поступав­ся її фінансовому розвитку. На початку XIXстоліття ор­ганізується ряд значних банків із державною участю:

Французький банк.

Поземельний кредит.

Спонукальний кредит, а в 1818 році перша ощадна каса.

У 1865 році заснований банк «Ліонський кредит», що спеціалізується на розміщенні у Франції закордонних позик.

Парижська біржа, вартість цінних паперів якої зросла з 10 млрд. франків у 1850 році до 35 млрд. у 1870-м, стала світовим центром облігаційної торгівлі.

Країною зразкової індустріалізації багато економістів-історіографів вважають Англію, в порівнянні з якою Франція ви­глядає країною незавершеної, майже невдалої індустріалізації. Це підтверджує і більш низький темп її економічного росту, і менше поширення машинної техніки, і більш архаїчна структура економіки з переважанням сільського господарства і ручного сектора промислового виробництва.

Але є й інша думка. Різниця в ступені і темпах індустрі­алізація обумовлена розходженням у її формах і методах.

Англійські промисловці в силу об'єктивних умов (мале населення, дорога робоча сила) були змушені збільшувати капіталовитрати і спеціалізуватися на випуску тієї продукції, у виробництві якої найбільший ефект дає застосування машин. Це із самого початку призвело в Англії до бурхливого піднесення ба­зових виробництв і галузей, що постачають сировину і напівфаб­рикати — кам'яне вугілля, метал, пряжу. Тут вони були «відправ­ною крапкою і рушійною силою промислової революції».

Навпаки, французькі промисловці, що керували внаслідок аграрного перенаселення дешевою робочою силою, були зацікавлені в найбільш повному використанні витрат праці й орієнтувалися на виробництво товарів, що потребують ручно­го опрацювання. Тому у Франції піднесення базових виробництв було відстрочено на користь обробної промисловості, що випус­кає готову до споживання продукцію.

Якщо взяти до уваги різницю в прирості населення, то промисловий ріст Франції виявиться (в багато разів) більш швид­ким, оскільки відбувався в умовах уповільненого росту населення.

Населення Франції на початку століття складало 25 міль­йонів чоловік, Англії — менше 10, наприкінці століття — 50 і більш 40 мільйонів відповідно.

Сей Жан Батист(1767–1832) – французький економіст, професор політекономії. Основні праці – “Трактат політичної економії” (1803), “Катехізіс політичної економії” (1817), “Повний курс практичної політичної економії” (1828). Відомий як автор двох теорій, які стали фундаментальними у сучасній мікро- та макроекономіці – теорії “трьох факторів виробництва” та теорії реалізації (“закону ринків Сея”).

Сейвважав, що вартість і багатство створюються витратами трьох виробничих факторів – праці, землі і капіталу, які рівноправно беруть участь у процесі виробництва, мають власну продуктивність, створюють відповідну частку продукту і породжують відповідні доходи – заробітну плату, ренту та прибуток. Це трактування стане основою факторного аналізу і методу виробничої функції. Він запроваджує поняття “підприємливість” – талант організовувати виробництво та управляти ним, тобто оптимально поєднувати фактори виробництва. Сей з’ясовує походження доходу підприємця: це винагорода власнику капіталу за ризик (процент) та виконання управлінських функцій (прибуток).

Сей беззаперечно сприйняв принципи економічного лібералізму А.Сміта і вважав, що у випадку реалізації цих принципів створюється об’єктивна неможливість виникнення ні надвиробництва, ні недоспоживання суспільного продукту. Виробництво товарів та послуг породжує доходи, достатні для реалізації виробленого суспільного продукту. Це положення одержало назву закону Сея і стало широко відоме в формулюванні Дж. М. Кейнса:"пропонування створює попит". Воно стало підставою для фундаментального висновку класичної теорії про можливість безкризового розвитку ринкової економіки.

Бастіа Фредерік(1801–1850) – французький економіст. Основна праця – “Економічні гармонії”(1850). Відомий як автор теорії послуг та теорії гармонії інтересів, представникліберального оптимізму.

Виробництво Бастіа трактує як обмін послугами, внаслідок якого створюється корисність (цінність), що втілюється у готовому продукті. Сприйнявши теорію трьох факторів виробництва Сея й теорію утримання Сеніора, він вважав, що власники виробничих ресурсів, поступаючись ними заради виробництва, надають послугу іншим особам й позбавляють зиску себе. Тому така послуга повинна отримати відповідну винагороду у вигляді прибутку, орендної плати, ренти, проценту та ін.

Бастіа заперечив висновок Рікардо про обернену пропорційність у зміні прибутку та заробітної плати. Він доводить наявність абсолютного й відносного зростання частки заробітної плати зі зростанням капіталу та відносного зниження частки прибутку за абсолютного його збільшення. На підставі цих висновків Бастіа обґрунтував тезу про гармонію приватних та суспільних інтересів, особисту відповідальність кожного за результати своєї праці та необмежену конкуренцію як єдиний шлях до досягнення економічної гармонії в суспільстві. Ринкова економіка у Бастіа – це суспільство, в якому економічні суб’єкти “надають один одному послуги і взаємну допомогу заради загальної мети”.

29,30.Особливості розвитку ринкового господарства у Німеччині(середина XVI - середина XIX ст.). Висвітлення цих процесів у теоріях представників історичної школи та марксизму. До початку XIXстоліття на німецьких землях існувало біль­ше 300 дрібних держав. Продовжували існувати феодальні звичаї, цехи, гільдії. Зберігалися внутрішні кордони і мита. Лише в 1807 ро­ці в Пруссії було ліквідовано кріпосне право. У 1818 році Пруссія ліквідувала на своїй території митні застави, а до 1833 року домо­глася створення митної спілки з 18 держав із населенням 23 млн. чо­ловік. У ході земельної реформи 1816-1821 року 60% орних земель виявилося в руках юнкерів (поміщиків), 30% — у гросбауєрів (за­можних селян, куркулів) і лише 10% у дрібних селянських госпо­дарств. Об'єднання країни завершилося тільки в 1871 році. Фор­мою правління залишилася необмежена монархія, що спиралася на юнкерів —- фахових військових і землевласників в одній особі.

З середини XIXстоліття почався великий промисловий підйом, і до моменту об'єднання німецьких земель в імперію в 1871 році промислова відсталість була ліквідована.

На долю Німеччини вже припадало 13% світової промис­лової продукції. Обсяг грошового обігу зріс із 6 млн. марок у 1850 році до 430 млн. у 1870-м. Обіг зовнішньої торгівлі за цей період потроївся.

Перемога над Францією, захоплення Ельзаса і Лотарингії, багатих рогом і залізною рудою, а також контрибуція в 5 млрд. франків сприяли подальшому підйому країни. Населення в остан­ню третину XIXстоліття зросло з 35 до 50 млн. чоловік, загальна чисельність промислових робітників виросла в три рази.

Але внутрішній ринок залишався все ще недостатньо ємким, що штовхало німецьку промисловість до експансії на міжнародні ринки. А спізніле об'єднання німецьких земель (ра­зом з пізньою модернізацією промисловості) призвело до того, що Німеччина спізнилася до територіально-економічного поділу світу між Великими державами.

Усе це (а також недостача стратегічної сировини (нафти, селітри, каучуку) і обмеженість території при населенні, що стрімко зростає) вело Німеччину до спроби силової перебудови світового територіально-економічного порядку.

Якщо розвиток промисловості Німеччини йшов по уторо­ваному Британією шляху індустріалізацп, правда, з особливим завзятям на воєнну промисловість, то в сільському господарстві був «відкритий» інший, відмінний від фермерського, шлях інтенсифі­кації, що одержав назву пруського або юнкерського. Суть його полягала в тому, що значні маєтки перетворювали в «агрофабрики», на яких централізовано впроваджуються новітні досягнення сільсько­господарської науки, у першу чергу агрохімії. Особливе завзяття також робиться на механізацію праці — застосування парових плугів, культиваторів, молотарок і т.п. Селяни при цьому перехо­дять на положення фактично найманих сільгоспробітників.

До кінця епохи вільної конкуренції Німеччина вийшла на перше місце в Європі по збору картоплі і буряків, виробництву цукру, крохмалю і спирту. Пануючі позиції юнкерства в держав­ному апараті й армії не тільки не були економічно підірвані, але напроти — навіть зміцнилися, що ще більш підсилило небезпеку виникнення війни в Європі.

Представники історичної школи:

Ліст Фрідріх(1789–1846)– німецький економіст. Основна праця – “Національна система політичної економії” (1841). Ліст виклав основоположні принципи “національної економії”, заклав основи історичного методуекономічного аналізу. Класичну політекономію вважав непридатною для Німеччини. “Істинною політекономією” визнавав науку про політику, якої повинна дотримуватись нація, щоб стати освіченою і багатою. Економіку розглядав як похідну від державної політики, а приватні інтереси – як похідні від суспільних. До продуктивних сил суспільства відносив різноманітні суспільні інститути: уряд, пресу, релігію, мораль, мистецтво. Ліст стверджував, що господарство кожної країни повинно розвиватись за власними законами залежно від її історії, традицій і правопорядку. Виступав проти концепції економічного лібералізму, за національний державний протекціонізм як умову економічної могутності нації.

Рошер Вільгельм (1817–1894) – німецький економіст. Основна праця – “Нариси політичної економії з точки зору історичного методу” (1843). Рошер став одним з фундаторів і лідером історичної школи. На основі істо­ричного методуекономічних досліджень він прагнув доповнити і розвинути теорію класичної політичної економії. Досліджуючи історію становлення і розвитку економічних процесів в Німеччині, Англії, Франції, генезис міжнародної торгівлі, грошового обігу, банківської справи, Рошер намагався з’ясувати причини їх національних особливостей. З позицій історичного аналізу він надавав рекомендації щодо фіскальної та торговельної політики, відносин між найманими робітниками та власниками. Протиставляв соціалістичним ідеям теорію поступального розвитку суспільства.

Гільденбрант Бруно(1812–1878) – німецький економіст, один із основоположників історичної школи. Основна праця –“Політична економія сьогодення і майбутнього”(1848). Гільдебранд виступив з різкою критикою класичної теорії, заперечував об’єктивність економічних законів та універсальність теоретичних принципів і узагальнень. Вважав, що політекономія повинна бути “наукою про закони економічного розвитку націй”, які можна виявити лише на основі вивчення історії та узагальнення фактичного матеріалу. Він виділив три стадії економічної історії: “натуральна”, “грошова” та “кредитна економіка”. В основу періодизації покладено розвиток обміну. “Кредитна економіка” будується на справедливому обміні і розподілі, для якого не потрібні гроші. Це приватна економіка, що функціонує задля задоволення наперед визначених потреб споживачів і стає можливою завдяки високим моральним якостям громадян. Роль держави полягає у керівництві соціально-економічним процесом.

Кніс Карл (1821–1898) – німецький економіст, один із засновників історичної школи. Основна праця – “Політична економія з історичного погляду”(1853). Кніс вважав, що рівень економічної могутності нації є результатом її попереднього історичного розвитку. Будь-які економічні доктрини, в тому числі класична, не можуть бути правильними, оскільки загальних закономірностей економічного розвитку не існує в принципі.

Нова історична школазосереджує дослідження на проблемі соціальної рівноваги, яка розглядалась як необхідна умова економічного розвитку. Гарантом соціальної рівноваги повинна бути держава, важливе значення надається й іншим соціальним інституціям. Головна відмінність школи полягала у переорієнтації критики з класичної теорії на економічну теорію марксизму.

Найбільший внесок у концепцію німецької “нової історичної школи” зробили ГуставШмоллер(1838–1917), Луйо Брентано (1844–1931) та Карл Бюхер (1847–1930). Шмоллер очолив її консервативне крило, він розглядав державу як основну рушійну силу суспільного розвитку, “сильна рука” якої є запорукою “класового миру”; започаткував “етичний принцип”: господарське життя визначається не тільки природними й технічними, але й моральними факторами.

Послідовники “нової історичної школи” Вернер Зомбарт (1863–1941) та Макс Вебер (1864–1920) продовжують пошук засобів удосконалення суспільства. Умовою поступального розвитку вони вважають створення державою сприятливого соціального середовища, складовими якого є право, релігія, традиції, мораль, рівень освіти та суспільна ідеологія. Вебера часто вважають засновником сучасного інституціоналізму.