Тема 2: Екскурс в історію логіки План
1.Логіка давньої Індії
2.Логіка Давньої Греції і Середньовіччя
3.Логіка епохи Відродження і Нового часу
Мета: ознайомитися з специфікою розвитку логіки стародавнього світу, античного періоду, середніх віків, Нового часу та сучасності; звернути увагу на методологію логіків різних історичних періодів; розвивати вміння логічно мислити і аналізувати; виховувати культуру мислення
Література:
Жеребкін. В.Є.Логіка: Підручник. - 7-ме вид. - К.: Знання, 2004. - 255 с.
Тофтул М.Г. Логіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів.-К.:Академія,2003.-368 с.
Ключові терміни і поняття:
Риторика, промови, ораторське мистецтво, схоластична логіка, силогістика, індуктивна логіка, математичний метод, математична логіка
1.Логіка давньої Індії
Логіка
розвивалася у надрах філософії і
виступала у формі упорядкованості.
Розвиток логіки відбувався у таких
центрах розвитку людської цивілізації
як Давня Індія і Давня Греція. Індійська
логіка була успадкована народами Китаю,
Тібету, Монголії, Кореї, Японії та
Індонезії. Грецька логіка вплинула на
розвиток логіки у Римі, Візантії,
Вірменії, Грузії, Близького Сходу,
Західної Європи.
У стародавній Індії виникненню логіки сприяли філософські диспути, на яких відстоювали свої погляди і спростовували думки опонентів, тому вона тісно була пов’язана з риторикою та теорією ораторського мистецтва.
Періоди розвитку індійської логіки
1 період - 6 ст. до н.е. -2-3 ст. н.е. 6-5 ст. до н.е. – 2 ст. н.е
2 період- 2-3 ст.-Х ст. 2-3 ст. - 5 ст
3 період- Х-ХІІ ст. 6-8 ст.
(За В. Донцовим) ( за М. Кондаковим)
1 період розвитку логіки (буддистський). Велику увагу мислителі Індії звертали на психологія милення, ораторські здібності, логічну переконливість. Тогочасні мислителі виділяли шість видів промов:
- промова про себе
художнє слово
промови диспутів
нерозумна промова ( хибна)
правильна промова ( на істинному знанні)
промова, в якій викладається істинне вчення
Виділяються промови за місцем виголошення:
перед царем
перед правлячими
на великому зібранні
перед брахманами
перед тими, хто любить слухати істинне вчення
Мислителі прикрашали свою промову за допомогою таких засобів: цікавість, вміння захопити аудиторію, сміливість, авторитет автора.У вченні про недоліки промов виділяються наступні групи недоліків:
визнання власної помилки і істинності тези супротивника
різні форми ухилення від проведення дискусії
синтетичний недолік (коротка або тривала промова, бездумна,
суперечна і неясна)
Перед початком дискусії мислителі враховували такі обставини:
користь дискусії, чесність і знання суперника. До основних вимог при промовах відносилися:
-виразність
-чіткість дикції
-уникнення ущипливих зауважень і роздратованості;
-стримування від гніву і грубощів;
-проявлення кмітливості і розуму
У промові розрізняються два основні елементи:
- доказуване- суб’єкт, сутність, атрибут, якість
- доведення- речення, приклад, однорідність, різнорідність,висновок
Індійськими мислителями використовувалася перцепція -безпосереднє сприйняття відповідного предмета, яке має такі риси - очевидність, незалежність від помилок. У зв’язку з цим помилкою у промові вважалося:
ототожнення одного предмета з іншим: міраж-дійсність
бачення в елементарному цілий складний комплекс
надання предметьу форми, яку він має
помилка сприйняття
приписування невластивої дії
До другого періоду розвитку індійської логіки відноситься діяльність філософських шкіл ньяя і вайшешика. Каноном логіки була система ньяя, яка дішла до нас у зібранні 538 сутр Готами у п’яти книжках. Було розроблене вчення про 9 категорій, в яких розкривається структура суперечки і послідовність її складових, вчення про види умовиводів. Вперше в індії була вироблена теорія силогізму, який складався з п’яти членів- підстава, доказ, заключення. Ньяя визнає чотири способи пізнання: відчуття, висновок, аналогію і свідотство інших людей і авторитетів. Вайшешика вивчала натурфілософські проблеми, встановила сім категорій для всього сущого: субстанція, якість, дія, загальне, особливість, приналежність, небуття. Перші три категорії існують реально, останні три логічні категорії є продуктами діяльності мозку. Гносеологія вайшешиків близька до теорії пізнання ньяя і вказує на чотири роди істинного і чотири роди хибного знання. Істину надають сприйняття, висновок, пам’ять і інтуїція.
Ш період розвитку індійської логіки називають розквітом, у якому в середині першого тисячоліття нової ери видатну роль відіграв Дигнага, який відокремив логіку від філософії і розробив струнку систему логіки як самостійної науки. Його головний твір - «Про джерела пізнання». У його вченні про три властивості логічної підстави, він стверджував, що підстава має бути:
пов’язана з об’єктом умовиводу, тобто меншим терміном ( «У яру є вода»)
пов’язана з однорідними об’єктами( «Життя є всюди, де є тепло»)
не пов’язана з неоднорідними об’єктами («Життя не має там, де не має кисню»
Аристотелем Давньої Індії називають найвидатнішого буддистського теоретика Дхармакірті, який розробив такі логічні трактати, як «Про достовірність пізнання», «Крапля логіки», «Короткий підручник про логічну підставу» « Дослідження про логічний зв’язок» «Повчання про наукові диспути»
Система логіки Дхармакірті охоплює такі розділи:
вчення про сприйняття
умовівід для себе
умовивід для інших
про логічні помилки
Правильними видами пізнання він вважає лише сприйняття і умовивід. Об’єктом пізнання він вважав одиничне, а предметом мислення – загальне.
Логіка джайністів грунтувалася на законі суперечності. Вони розробили теорію судження, яке базувалося на логіці і етиці джайнізму, а саме на утримуванні від брехливості. Правдивість повинна була принести користь у справі моралі, добро і приємність. Вони виступили проти вульгарності, цинізму, балакучості при спілкуванні.
Санкх’я (1 ст. н.е.) визнавала логічний умовивід одним з незалежних джерел пізнання, аналізувала природу та умови здійснення виводу, класифікувала їх.
Міманса визнавала п’ят джерел достовірного знання: логічний вивід, порівняння, постулювання, використовувала методи і форми пізнання ( аналогія і гіпотеза).
Веданта звернула увагу на логічні суперечності і помилки у пізнанні. Головним у пізнанні визнається інтуїція і одкровення, а висновок і відчуття відіграють другорядну роль.