5.Загальні особливості української культурологічної думки (самостійно).

Завдання української культурології полягало в осмисленні культурно-історичного процесу розвитку української культури. Це питання виникло на початку ХІХст., в епоху романтизму. Однак перші положення про культуру заклав ще Г. Сковорода. Він розробив принципи символічного трактування культури, представляючи її як три світи, які складають людська спільнота й світ окремої людини, світ природи (“макрокосм”) та “світ символів” (або Біблія).

Діячі “Кирило-Мефодіївського братства” проголосили тезу про унікальність кожної національної культури. Історик М. Костомаров у своїй статті “Дві руські народності” стверджував, що у давнину на Русі існували південноруська, сіверська, великоруська, білоруська, псковська та новгородська народності зі своїми власними культурами.

Ідею єдиної руської культури трьох братніх слов’янських народів проводили у своїй творчості члени “Руської трійці” в Галичині (середина ХІХ ст.). У передмові до збірника народних пісень “Русалка Дністрова”

Основоположником психологічного напряму у вітчизняній культурології був член-кореспондент Петербурзької Академії Наук Потебня, який розробляв питання теорії словесності, фольклору, етнографії, загального мовознавства, фонетики, граматики й семасіології слов’янських мов. Він зазначав, що усі мови мають невичерпні внутрішні можливості для розвитку, однак мову нації визначає мова школи, мову школи – потреби виробництва, які формують мовний еквівалент нації.

На рубежі ХІХ–ХХ ст., в епоху промислового перевороту та радикальних соціальних зрушень виникає теорія двох культур: революційно-демократичний і націонал-ліберальний.

Перший представляли Т.Шевченко, Марко Вовчок, Панас Мирний, І.Франко та ін. Вони визнавали, що в кожній національній культурі присутні елементи демократичної й соціалістичної культури й елементи культури правлячих класів.

Представники другого напряму, до якого належали М.І.Костомаров, І.І.Огієнко, М.С.Грушевський, відстоювали позиції безкласовості й безбуржуазності української культури. На думку професора М.С.Грушевського, її суть полягала в автохтонності українського народу.

Головне завдання історичної культурологічної школи полягало у тому, щоб дати конкретні знання про той чи інший тип культури. Вона намагалася не тільки пояснити, скільки виявити та описати факти, події й досягнення культури, виділяючи в ній найвизначніші пам’ятки, імена авторів і творців. До історичної культурології тісно примикала лінгвістична культурологія, яка вивчає культуру через призму мови й літератури.

Загальною теорією української культури була філософія культури. Її завдання полягало в осмисленні й поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси. Філософія культури досліджувала сутність культури, її відмінності від природи, співвідношення з цивілізацією й іншими явищами. Предметом її вивчення є структура, функції та роль культури в житті людини й суспільства. Філософія культури спрямована на виявлення провідних тенденцій в еволюції культури, на розкриття причин її кризових явищ.

Соціологія культури досліджувала функціонування культури загалом, або наявні в ній субкультури – масову та елітарну, міську та сільську, жіночу та молодіжну. Вона вивчала зрушення і зміни, що відбувалися в культурі, їхню динаміку, реакцію на ці зміни тих чи інших верств суспільства та суспільних інституцій.

Психологія культури вивчала особистісне ставлення до культури, своєрідність духовного насичення людини в рамках певного культурного простору. На основі соціально-психологічних досліджень психологія культури виділяла культурно-історичні типи особистості, характерні до наявного соціуму.