Розділ 3. Масштаб довіра

Довіра не живе у поєднаних одна з одною мікросхемах чи оптико-волоконних лініях. Маючи своєю передумовою інформаційний обмін, вона аж ніяк не редукується до інформації…

Довіра – це очікування, яке виникає у членів спільноти, щодо того, що інші його члени будуть поводитись більш чи менш передбачувано, чесно і з розумінням потреб оточуючих, згідно деякими спільними нормами. Дещо з цих норм належить до сфери «фундаментальних цінностей» (наприклад, до розуміння Бога чи справедливості), однак до їх числа належать також цілком світські речі, як фахові стандарти і корпоративні кодекси поведінки…

Соціальний капітал – це певний потенціал суспільства або його частини, який виникає як результат наявності довіри між його членами. Він може бути втілений як у найменшому базовому соціальному колективі – сім’ї, так і в найбільшому колективі з можливих – нації, і в усіх колективах, існуючих у проміжку між ними. Соціальний капітал вирізняється з-поміж інших форм людського капіталу тим, що він зазвичай створюється і передається через культурні механізми – такі як релігія, традиція, звичай.

Розділ 4. Мова добра і зла

У суспільного капіталу, цієї матеріалізованої довіри, що відіграє принципову роль в створенні здорової економіки, – культурне коріння. Оскільки і по своїй природі, і по своєму способу буття культура є щось абсолютне нераціональне, твердження, що вона впливає на економічну ефективність, може на перший погляд видатися парадоксальним. Дійсно, як предмет наукового дослідження вона постійно виявляє свою невловимість. Економісти, що вважають себе найбільш тверезомислячими зі всіх суспільствознавців, до поняття культури звертатися, як правило, не люблять: йому дуже важко дати визначення, а тому його не можна взяти за основу для побудови ясної моделі людської поведінки… Культурні чинники не можна систематизувати у вигляді універсальних законів, і єдиним способом їх тлумачення залишається етнографічна методика обліку різноманітності і складності всякої окремої культури – те, що Кліффорд Гірц називає «щільним описом»…

У цій книзі я не стану користуватися дихотомією «культура-соціальна структура», оскільки відокремити одне від іншого дуже важко: цінності і уявлення, з одного боку, і конкретні суспільні відносини, з іншого, знаходяться в постійному процесі взаємовпливу. Китайська сім’я має патрілінейную структуру значною мірою саме тому, що конфуціанська ідеологія проголошує першість чоловіків і учить дітей шанувати своїх батьків. І навпаки, тому, хто сам виріс в китайській сім’ї, конфуціанська ідеологія видається чимось вельми розумним і обґрунтованим.

Визначення, до якого я удамся, має на увазі обидва вищеназвані аспекти і наближається до того розуміння слова, яке найбільш поширене: культура є успадкований етичний навик або звичка (habit). Етичний навик може полягати як в певній ідеї або цінності – наприклад, уявленнях про те, що у свині нечисте м’ясо або що корова є священним тваринам, - так і в соціальній традиції, що діє, – наприклад, японському звичаї, згідно якому старший син успадковує весь батьківський стан.

У цьому світлі культуру, напевно, було б легше визначити через те, чим вона не є. В першу чергу вона не є раціональним вибором – тим, що лежить в підставі економічної концепції людини як раціональної істоти, що максимізувала корисність. Треба уточнити, що, кажучи про «раціональний вибір», я маю на увазі не стільки раціональні цілі, скільки раціональні засоби – тобто облік альтернативних шляхів досягнення конкретної мети і вибір оптимального шляху в залежності від наявної інформації. Рішення, продиктовані культурою, суть рішення, продиктовані звичкою… Слідувати правилам свого суспільства люди научаються в ході елементарної адаптації: у крузі сім’ї, друзів, сусідів, нарешті, в школі.

Головним інституалізованим джерелом культурно обумовленої поведінки виступають історичні релігії і етичні системи (приклад останньої є конфуціанство). Етична система всякий раз створює моральну спільність, бо є тією мовою добра і зла, яка дозволяє таким, що володіє їм вести сумісне моральне життя. Будь-яке моральне співтовариство, незалежно від правил, яких воно дотримується, сприяє виникненню довіри як мінімум між його членами. Проте деякі зведення етичних правил, що включають в число своїх приписів чесність, милосердя, прихильність до суспільства в цілому, можуть сприяти встановленню довіри і в ширшому діапазоні. Саме це, стверджує Вебер, було одним з головних результатів пуританської доктрини благодаті, що встановила високу планку відповідальної поведінки в областях, що далеко виходили за рамки сім’ї. Довіра, що є, на думку Вебера, принциповим чинником господарського життя, завжди виникала в історії не як результат раціонального вибору, а як результат релігійного навику.

Ототожнення культури не з раціональним вибором, а зі звичкою не робить культуру чимось ірраціональним – вона нераціональна лише відносно засобів, якими користуються при ухваленні рішень. Культурна поведінка цілком може бути і глибоко раціональною. Скажімо, ввічлива мова, що до того ж містить спеціальні шанобливі звернення, може нести корисну інформацію про соціальний статус співбесідника. Фактично ми не проживаємо і дня без того, щоб звернутися до культури як неусвідомлено засвоєного навику. Навряд чи у когось є час або бажання робити раціональний вибір відносно переважної більшості щоденних ситуацій – наприклад, вирішувати, чи варто піти з ресторану, не сплативши по рахунку, чи варто бути ввічливим з незнайомцем, чи варто розкривати доставлений помилково лист в надії знайти в ньому гроші. Більшість людей просто звикли підтримувати якийсь мінімальний рівень чесності. Адже збір необхідної інформації і облік можливих альтернатив – процес досить витратний, і скоротити його, поклавшись на звичай або навик, не можна…

Сучасні економісти люблять ототожнювати раціональне визначення мети з максимізацією користі, причому зазвичай розуміють користь як найбільший можливий споживчий добробут. У цьому світлі багато традиційних культур (включаючи традиційну культуру Заходу) постають або не зовсім, або зовсім не цілераціональними – бо зовсім не ставлять економічний добробут на перше місце...

Немає ніякого сумніву в тому, що людина є істота фундаментально егоїстична і що вона реалізує свій егоїстичний інтерес раціональним шляхом – про що говорять нам економісти. Проте є в ній і етична сторона, що примушує її відчувати зобов’язання перед собі подібними, – сторона, яка нерідко конфліктує з її егоїстичним інстинктом. Як виявляється з самого слова «культура», найбільш складні етичні правила, за якими живе людина, завжди виростають на грунті повторення, традиції і прикладу. Ці правила можуть відображати глибоку «адаптивну» раціональність, вони можуть служити економічно раціональним цілям, нарешті, в обмеженому колі індивідів вони можуть бути результатом раціонально досягнутої угоди. Проте від покоління до покоління вони передаються як нераціональні навики суспільного життя. Ці навики, у свою чергу, гарантують, що поведінка людей ніколи не зводитиметься до голої максимізації егоїстично осягнутої корисності, про яку твердять економісти.