67. Зібрання малоросійських прав 1807 р. Структура та характеристика.

«Зібрання малоросійських прав» стало кодифікованим збірником норм цивільного права, що діяли на початку ХІХ ст. у Чер-нігівській та Полтавській губерніях. Джерелами його були норми звичаєвого права та збірники польсько-литовського та магдебурзького права. Останнім указом Миколи І 1831 р. було скасоване по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до 1835 р. «Зібрання» поділялося на 3 частини:

1)правові норми, що визначали правоздатність та дієздатність особи, порядок взяття шлюбу, майнові та особисті взаємовідносини подружжя, батьків і дітей;

2)право зобов’язань, зокрема з питань осудності, виявлення волі, договорів та зобов`язань, які з них випливають;

3)Правові норми, що регулювали майнові відносини.

Офіційного затвердження «Зібрання» не отримало і лише частково увійшло до «Зводу законів Російської імперії».

68. Селянська реформа 1861 р. Та її запровадження в Україні.

Селянська реформа 1861 р. визначила розвиток суспільного ладу в Україні, змінила правове становище не тільки селянства, а й інших соціальних груп.Імператор Олександр ІІ 19 лютого 1861 р. підписав маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. На територію України поширювалися Положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності, Правила про порядок проведення в дію Положень про селян, які вийшли з кріпосної залежності, тощо. Порядок проведення селянської реформи у Катеринославській, Таврійській, Херсонській губерніях і частині Харківської де було характерним общинне землекористування, конкретизувався місцевим Положенням про поземельний устрій селян у великоруських, малоросійських і білоруських губерніях. Спеціальне місцеве Положення про поземельний устрій селян існувало також для Київської, Подільської та Волинської губернії.

Ці 3 місцеві положення входили у законодавчі акти, на основі яких проводилася селянська реформа в Україні. Додатково було видано близько 10 законодавчих актів про проведення реформи у Правобережній Україні. Звільнення селян відбувалося поетапно і мало тривати понад 20 років. Насамперед селяни переходили на становище тимчасово зобов`язаних, однак і для цього відводилося 2 роки, впродовж яких складалася та підсувалася так звана уставна грамота – своєрідний договір селян з поміщиком про умови звільнення. В уставній грамоті визначалися наділи, що надавалися селянам у користуванні, і належні за них повинності. Кріпосницькі повинності поділялись на панщину і оброк, тільки трохи впорядковані. За поміщиками зберігалися лише деякі права, щодо нагляду за поведінкою селян. Тимчасово зобов’язаний селянин повинен був викупити наділ, після чого він ставав селянином-власником. При укладанні викупної угоди він найчастіше вносив 20% викупної суми, а решту за нього платив поміщикам царський уряд. Селяни зобов`язувалися виплачувати борг у кредит державі впродовж 49 років. До 1881 р. залишалося близько 15% тимчасовозобов’язаних селян. Тоді ж прийнято закон про обов’язковий викуп. Впродовж 2х років потрібно було укласти викупні угоди або втратити право на земельні наділи. У 1883 р. категорії тимчасовозобов’язаних селян вже не існувало. Селянська реформа внесла найістотніші зміни у правове становище селян. Після перетворення поміщицьких селян у сільських обивателів, Положенням 19 лютого за ними затверджувалися такі права: одружуватися без дозволу поміщика і самостійно розв’язувати сімейні та господарські питання, набувати у власність нерухоме майно, займатися торгівлею та різними промислами, будувати фабрики, відкривати торгові, ремісницькі підприємства, брати підряди на виконання робіт, записуватися до цехів, продавати свої вироби, укладати договори, вступати до купецьких гільдій. Селянин ставав суб’єктом судового процесу – за ним затверджувалося право подавати позов і виступати на суді. Визнавалося право на організацію сільських органів самоврядування, виборів, сільських старост, волосних старшин і волосного суду. Останній розглядав незначні кримінальні й цивільні справи. Надане селянською реформою право сільського самоврядування підпорядковувалося повітовій адміністрації, а з 1889 р. також земським начальникам, постанови яких не підлягали оскарженню.У 1866 р. селянська реформа була поширена на державних селян Лівобережної та Південної України, а 1867 р. – на Правобережну Україну. Державні селяни отримали однаковий правовий статус із колишніми поміщицькими селянами. Однак для них встановлювалися тяжкі умови викупу землі. Викуп дозволявся тільки одночасний, з повною оплатою суми, ніякі кредити державним селянам не надавалися.