Тема 12. Світове господарство

План лекції

1. Світове господарство та його структура.

2. Міжнародний поділ праці.

3. Міжнародна торгівля.

4. Суть і форми міжнародної економічної інтеграції.

1. Світове господарство та його структура

Світове господарство – це система національних господарств окремих країн, об’єднаних міжнародним поділом праці і торгово-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв’язками.

Суб’єкти світового господарства: держави, транснаціональні корпорації (монополії міжнародного масштабу), міжнародні організації та інститути.

Становлення сучасного світового господарства грунтується вже не тільки на міжнародній торгівлі, що охопила всі країни, а й на високому розвитку інфраструктури – різних видів транспорту, доріг, шляхів сполучення, постачання палива і енергії, інформації і зв’язку, космічних комунікацій, медичних та екологічних послуг, освіти і підготовки кадрів тощо.

Пртягом ХХ ст. економічна взаємодія країн в світовому масштабі активізувалась і охоплює дедалі більше сфер економічних відносин, тобто відбувається інтернаціоналізація господарського життя.

Завдяки цьому сформувалась така структура світового господарства:

Світовий ринок товарів і послуг.

Світовий ринок капіталів.

Світовий ринок робочої сили.

Міжнародна валютна система.

Міжнародна кредитно-фінансова система.

Інтернаціоналізація економічних процесів, крім того, інтенсивно відбувається у сфері інформації, науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), культури. Таким чином, формується єдиний науково-інформаційний простір.

В складі світового господарства чітко виділяються центр і периферія, межі яких є рухливими і визначаються рівнем розвитку продуктивних сил.

Центр – це переважно промислово розвинені країни з ефективним ринковим господарством, що розвивається за моделлю „соціального ринкового господарства”, тобто ці країни мають гнучкий господарський механізм, здатний швидко пристосовуватись до світової кон’юнктури, освоювати НТП і експортувати високотехнологічну продукцію. Це США, Канада, Японія, країни Західної Європи, далі йдуть нові індустріальні країни Південно-Східної Азії і Латинської Америки (Південня Корея, Сінгапур, Гонконг, Бразилія та ін.).

Решта країн утворюють периферію. Насамперед це країни, що розвиваються і мають сировинну спеціалізацію, недостатньо ефективний механізм саморозвитку. В цих країнах переважають позаринкові або взагалі позаекономічні важелі організації господарства.

2. Міжнародний поділ праці

Міжнародний поділ праці – це пріоритетний розвиток країнами окремих галузей, підгалузей, сфер народного господарства, в яких вони мають найбільші переваги, з метою обміну продукції цих галузей на товари, виробництво яких дешевше в інших крахїнах.

Міжнародний поділ праці здійснюється у формах:

1. Загальний поділ праці – спеціалізація окремих країн на виробництві певної продукції і її постачання на міжнародний ринок (продукція сільського господарства, будівництва, фінансових послуг, туризму).

2. Часковий поділ праці – спеціалізація галузей і підгалузей країн (видобувна і обробна, легка і важка промисловість, машинобудування, морський та інші види транспорту тощо).

3. Одиничний поділ праці – спеціалізація і кооперація фрм різних країн із створення ними загального виду продукції, включаючи весь цикл виготовлення (наприклад, створення фірмами різних країн світу складних літаків).

4. Територіальний поділ праці – спеціалізація країн на виробництві продукції, яка потребує особливих кліматичних умов (вирощування цитрусових, виробництво морепродуктів).

Немає сьогодні такої країни, яка не могла б знайти свого місця на світовому ринку, використовуючи те, чим багата і в чому має відносну перевагу.